Збройні сили козацької держави часів Б. Хмельницького

Вступ.

1. Утворення та розвиток збройних сил за гетьманства Б.Хмельницького.

2. Особливості організації війська.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

У найтрагічніші часи (майже п'ять століть тому) своєї історії, коли землі України були пошматовані ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування у світі і свій розвиток за таких важких історичних умов, з великим напруженням усіх сил шукав способів захисту, виробляв форми самооборони, винаходив методи активної військової протидії. Не маючи своєї держави, український народ створив потужні збройні сили, що є однією з найважливіших ознак держави. Виконання їхніх функцій покладалося на ту частину українського населення, яка мала напівгосподарський, напіввійськовий характер і в середовищі якої склалися військові традиції, тобто на козацтво. Центром формування збройних сил України була Запорізька Січ. Щоб протистояти могутнім збройним силам тодішньої великої держави – султанської Туреччини, з її як тоді вважали непереможною армією, а також військам Речі Посполитої, склалося Запорізьке Військо. Це була струнка, своєрідна й досить досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами, з самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту.

Запорізьке військо охоплювало не тільки запорозьких козаків, що мешкали за Дніпровськими порогами, а й козаків усієї України. Хоча основу війська складали вихідці з України, у Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу – поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців.


1. Утворення та розвиток збройних сил за гетьманства Б.Хмельницького

Козаччина за півтора століття свого існування розвивалася безнастанно й обхоплювала все ширші ділянки своєї діяльності. Не пропали даремне зусилля Сагайдачного, Дорошенка, Павлюка й інших великих організаторів та провідників. Козаки все краще почували, що вони національне військо та, що їх організація повинна служити цілому народові. Але невдачі 1630-х рр. знову спинили зріст козацьких змагань. Козацьке військо зійшло знову на платформу своїх станових інтересів, відокремилося в замкнену верству, думало тільки про обнову й зріст своїх «вольностей», не мало відваги вийти поза межі, визначені урядом, не зважувалося утримувати зв’язків із громадянством, що чекало від козаків підмоги і визволу. Десятиліття 1638-1647 рр. це час найбільшого занепаду козаччини, коли здавалося, що запорозьке військо вже ніколи не зможе піднятися до давнього значіння. Аж повстання Богдана Хмельницького піднесло наново козаччину, повернуло її на широке поле праці для власної держави.

Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого ума й залізної волі, організатор зроду й володар. Він визначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю й енергією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників він умів вибрати найкращі елементи і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши ввесь квіт тодішнього українського громадянства. Радо брав до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крови боронило її незалежності.

Юридично український народ і його територія залишалися під управлінням польського уряду і короля. Це викликало обурення широких народних мас, криючи в собі неминучість нових повстань і воєн. До того ж татари по дорозі в Крим, маючи дозвіл короля, захопили у неволю десятки тисяч українців, палили села й міста,

І все ж Богдан Хмельницький, козацька старшина і козацтво, хоча й отримали замість повноправної держави своєрідну національно-територіальну автономію, вважали її фактично суверенною. На Зборівський договір вони дивилися як на тимчасову угоду і намагалися будувати нову державну організацію, а також розгорнули широку дипломатичну діяльність, спрямовану на зміцнення свого становища. У цій дипломатичній боротьбі Україна виступала як суб´єкт міжнародного права.

Будівництво нової козацької держави вимагало перш за все проведення адміністративного поділу території і формування центральної та місцевої адміністрації. Було визначено окремі округи — полки, на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як і полковник у своєму полку. Всю козацьку територію (три воєводства) було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський та інші на правому березі Дніпра та Переяславський, Кропив´янський, Полтавський та інші на лівому березі. Згодом територія була переділена, і кількість полків збільшено. Всі урядовці як центральної управи (генеральні старшини) — писар, обозний, хорунжий і осавул, так і полкової та сотенної поряд з суто військовими обов’язками виконували функції цивільних чиновників та адміністраторів у фінансовій, судовій та інших сферах, Козацька держава мала військову організацію і структуру. Навіть назва — Військо Запорозьке — на довгий час стало офіційною назвою української козацької держави. Такий військовий адміністративно-політичний лад диктувався умовами війни і традиціями запорозького козацтва.

За зразком Запорозької Січі була створена національна армія, яка складалася із реєстровців і загонів повстанців. «Реєстр» козаків нараховував 40 тис. чоловік. Це була її основна ударна сила. Командний склад обирався із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Формувалась і нова соціальна структура. У 1648 р. вона значно оновилася. По-перше, більшість селян покозачилися, стали вільними і вже не виконували феодальних повинностей; по-друге, на чільне місце в житті суспільства виступило козацтво, чисельність якого різко зросла; по-третє, феодали втратили панівне становище, покинули свої маєтки або були знищені. До того ж землі польської та української шляхти, католицької церкви та державні (королівські) шляхом займанщини почали переходити до рук повсталих. Однак значна їх частина перейшла до Скарбу Війська Запорозького й ними розпоряджався гетьман. Було ліквідовано кріпосництво; історики підкреслюють, що розпочалося становлення державно-феодальної власності на землю, і селяни ставали не власниками, а володільцями (користувачами) землі.

Українська держава будувалася під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман на початку 1649 р. сформував національну державну ідею і розробив принципи будівництва Української держави. При цьому він неодноразово підкреслював, що йому, як володарю України, належить право на політичну спадщину Київської Русі, на формування в її межах території України. На початку 1649 р. ця національно-державна ідея була значною мірою здійснена. На кінець 1652 р. процес формування етнічної української державності, її політичної та судової систем, території в основному завершився.

Прикладом того, як Хмельницький виховував своє військо, є факти, коли козаки свідомо йшли на смерть, на тортури як «язики», яких брали у полон поляки, і вони під тортурами давали ворогові невірні відомості й рятували своє військо, або коли в битві під Берестечком козаки вразили світ своєю мужністю, фанатичною вірою в перемогу. Моральну вартість війська Хмельницького сучасники вбачали не лише в регулярних засадах організації, умінні перемагати з меншими силами, а й у здоровому світогляді козаків, у їхній величезній релігійній і національній згуртованості і зосередженості на єдиній головній меті — перемозі. Саме ці засади завдяки великому талантові Богдана Хмельницького створили у середині XVII століття в Україні непоборну армію, одну з найкращих у тогочасній Європі. Виявом незвичайної на ті часи дисциплінованості війська Богдана Хмельницького було й те, що не лише козацькі, а й наймані татарські загони не наважувалися чинити грабунки у здобутих містах. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про високу дисципліну, послух і нечувану доти карність за порушення у війську Хмельницького. Основами тих чеснот і високої жертовності та дисципліни були виплекані з часів Київської держави такі риси воїнської доблесті, як честь, хоробрість.

Досвід Запорозької Січі у справі політично-адміністративного керівництва державою розвивався і змінювався. Все рідше збиралася Генеральна (Чорна) рада. Все більше влада зосереджується в руках старшинської ради, до якої входили генеральні старшини, полковники та соратники гетьмана. Поряд з цим помітною була і тенденція до зміцнення особистої влади Богдана Хмельницького. Цьому сприяли складні умови, а також сприймання українським народом особи гетьмана як носія верховної ідеї національної державності та її керівника. Недарма в істориків виник термін, що стосується необмеженої влади Хмельницького — «гетьманське самодержавство».

Отже, козацтво своєю військовою діяльністю, майже постійною, безперервною збройною боротьбою у війнах, битвах, оборонно-захисною прикордонною службою не допустило, щоб Україна зникла з карти світу. Але не тільки військовою діяльністю займалося козацтво, а й хліборобством. Своєю вільною, без феодального примусу й кріпаччини працею на землі українське козацтво розвинуло передову економіку. На Запорізькій Січі, де ніколи не було кріпацтва, уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу – запорізький зимівник.

Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повсталого українського народу. Француз П'єр Шевальє, що залишив свої записки «Про війну козаків з поляками», свідчить, що саме масова участь населення у визвольній війні мала фатальні наслідки для польського війська. «Поляки чинили завжди опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все-таки ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля». Павло Алеппський, який безпосередньо спостерігав козацьке військо під час війни, зауважував: «Ці вояки раніше були простими селянами, без усякого досвіду, але поволі навчилися».

Заслугою Богдана Хмельницького є саме те, що він протягом першого року війни за допомогою досвідченої козацької старшини з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали в Україні під час повстання, зумів створити народно-визвольну армію. Починаючи війну, він вийшов із Запорозької Січі з тритисячним повстанським загоном. Під Зборовом, за свідченням самого українського гетьмана, чисельність війська досягла 360 тисяч чоловік. Нечуваний для того часу кількісний склад! Європейські армії, котрі брали участь у Тридцятилітній війні, не перевищували 40—50 тисяч чоловік. Богдан Хмельницький перетворив селянські загони в дисципліновані полки, які перемагали добре навчених шляхетських вояків.

Створюючи збройні сили повстання, що мали народний характер, їхній головнокомандуючий спирався на запорозьке козацтво, яке було в них військове навченим ядром. Служба генеральним писарем, а потім сотником у козацькому війську до 1648 р. дала можливість Богдану Хмельницькому досконало вивчити принципи комплектування, організації, керування в цьому війську, систему підготовки до походу. Використавши, розвинувши цей досвід, український гетьман виявив себе як найталановитіший організатор армії, яка відбивала традиційні риси січового військового ладу.

З ім'ям Богдана Хмельницького пов'язане створення козацької кінноти як роду військ. Артилерію повстанського війська, по суті, теж створив Хмельницький. Спочатку він володів тільки кількома гарматами, які дала Запорозька Січ. Під кінець війни народно-визвольна армія мала вже понад 400 гармат. Хмельницький збільшив кількість гармат за рахунок організації і поширення їх виробництва в полках, а також за рахунок трофейних і надісланих російським урядом. У результаті в ряді битв (під Зборовом, Берестечком, Білою Церквою, Охматовим) козацька артилерія перевершувала польську. Хмельницький закріпив за кожною гарматою постійну обслугу з числа кращих стрільців і додав до кожної польової гармати упряжку коней, а дрібнокаліберні гармати поставив на двоколесні візки, що були прообразом тачанки часів громадянської війни 1918—1920 років. Як відомо, тачанку запровадили саме в українській селянській армії, керованій визначним полководцем Нестором Махном, який в умовах степового характеру театру воєнних дій певною мірою використовував традиції козацької тактики.


2. Особливості організації війська

Б. Хмельницький став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Використовуючи закладені С. Наливайком, П. Конашевичем-Сагайдачним, М. Дорошенком, І. Сулимою традиції козацького воєнного мистецтва, Б. Хмельницький, під час формування своєї армії, надавав першочергового значення організації міцної розвідувальної служби. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, уже в перші роки Національно-визвольної війни українського народу, яка розпочалася у 1648 р., визначилися організаційна структура цього «відомства», а також об'єкти, цілі, напрями, методи й прийоми його діяльності, що вдосконалювалися протягом наступних років.

Збройні сили України виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти і Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницькою визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської держави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині XVII ст. існувала вже у завершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

Під час Національно-визвольної війни Хмельницький створив триступеневу структуру керівництва розвідагентами — гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася також низова мережа агентів. Так, в одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало вісімдесят осіб. Окрім того, Богдану Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук'яна Григоровича (Литвина), який був професійним лікарем, взяли на роботу в Посольський приказ у Москві. До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного характеру й з інших країн — Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно співпрацювали з шведськими й трансільванськими колегами на території Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербовування агентів інших країн. Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз'їздів або з допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони дізнавалися про задуми командування противника, його чисельність і місцеперебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру видавали захоплені «язики» — полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво взяття полонених, як підкреслювали сучасники, було одним з найкращих.


Висновки

Запорізьке військо виробило блискуче військове мистецтво. Козацька стратегія мала яскраво визначений наступальний ініціативний характер, маневрену, динамічну тактику і в цьому перевершувала феодальні армії Європи, які послідовно додержувалися стратегії оборонної пасивної війни, довготривалої облоги фортець, ухиляння від польових битв. Козаки України вели національно визвольні війни. Така війна проти султанської Туреччини й Кримського ханства розгорнулася в першій чверті ХVII століття, коли козаки робили великі морські і суходільні походи, переносячи військові дії на територію ворога, визволяючи під час цих походів сотні і тисячі невільників. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії і Малої Азії, хоч козацькі судна – чайки з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти, визволити бранців.

Коли чужоземний тиск, соціальна напруга й національно-релігійні конфлікти в суспільстві досягли краю й вибухало повстання, в Україні воно також набувало особливого характеру у зв'язку з наявністю тут козацтва – збройних сил, добре організованої професійної армії – Запорізького Війська, до якого прилучалися повстанці у багато разів збільшуючи його склад.

Створивши збройні сили для самоврятування нації, український народ, який за всю свою історію ніколи не прагнув загарбати чужу землю, використовував свою військову міць лише для захисту України, для визволення української землі від чужоземного панування. Козацтво виконало покладену на нього історичну місію і врятувало український народ від загибелі, що має і всесвітнє значення.


Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

загрузка...
Top