Застосування правових звичаїв у системі права Федеративної республіки Німеччини

Вступ.

1. Характеристика джерел і системи права.

2. Загальноімперське законодавство та правові звичаї.

3. Застосування правових звичаїв у земському праві.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Становлення королівської влади, а потім її стійке ослаблення зумовили правовий партикуляризм протягом усього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині починаючи з XII—XIII ст. не існувало «загальнонімецького права», якщо не враховувати імператорського законодавства з окремих питань, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст.

Крім того, німецька середньовічна правова система відзначалася виразним відокремленням комплексу правових норм стосовно вищого феодального стану, так званого ленного права. Якщо в Англії і певною мірою у Франції з XIII ст. норми права, що регулювали васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став поділ права на земське (право землі, території — Landrecht) і ленне (Lehnrecht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювали одні й ті самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права і місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Найчастіше визначити його «власне» право міг тільки суд.

Середньовічне право взагалі і німецьке право зокрема демонструють особливу схильність до судових процедур, у ході яких людина могла «шукати своє право».


1. Характеристика джерел і системи права

У період з V по XI ст. архаїчне «народне» право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна «совість» і відповідальність родичів, кровна помста (з поступовим витісненням її композицією — грошовими відшкодуваннями), колективне правосуддя із застосуванням «божого суду» (ордалії), співприсяжництва й інших символічних обрядів.

Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи й інститути, які, будучи добровільно визнаними різними політичними одиницями, склали основу «загального права» Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних норм звичаєвого права германців, так і на законотворчій діяльності німецьких імператорів у XII — першій третині XIII ст., що потім фактично припинилася й активізувалася лише в XVI ст. Так звані «статути миру», які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII—XIII ст., містили загальні норми, що стосувалися охорони власності і життя й загрожували викрадачам, паліям, вбивцям та іншим «порушникам миру» різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р. таких «статутів миру» було видано близько 20. Серед них найвідомішим був Майнцький статут 1235 p., який неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи «установленого права» для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду з метою «захисту тіла і майна» замість помсти і самосуду.

Важливу роль у розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяла певній уніфікації права.

«Саксонське зерцало», написане в 20-ті роки XVIII ст. шеф-феном Ейке фон Репковом, об'єднало найпоширеніші норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат поділявся на дві частини: перша була присвячена земському, друга — ленному праву. «Право землі» містило норми як звичаєвого права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах стосовно «нешляхетних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У праці практично не було посилань на римське, міське чи торгове право і були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель.

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.

Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена — у 13, оскільки норми права «материнського» міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їхнє прохання. Так, У Німеччині утворилися дві основні «родини» міського права — любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах ганцейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі.

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліца у 1304 р. (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видане в п'яти книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям, порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадковому праву, п'ята (незавершена) — різним рішенням, які не розглядалися в інших книгах.

У межах міського права поступово виокремлюється ще більш універсальна система — торговельне право, чи «право купців», що із самого початку набуло національного характеру. Значна кількість норм торговельного права містилася в статутах міського права XIII ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько 1350 р.) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути Гамбурга і Любека.

Значний розвиток торговельне право одержало на північно-італійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена систематизація торгових звичаїв («Книга звичаїв» Мілана 1216 p.), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ринкових тощо).

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельн і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм «національний режим»).

У XIV—XVI ст. установленню певної правової єдності в Німеччині почали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дигести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти як «загальне право» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1900 р.

Важливим внеском у створення загальнонімецьких принципів кримінального права було видання у 1532 р. кримінального і кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліни»). Видана як загальноімперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і поганих» звичаїв у кримінальному судочинстві в «місцях і краях». Водночас вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхніх «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки уложення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам кримінального права і процесу, воно було загальновизнане як джерело права на всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх «визнання» у німецькій землі. Правові системи складалися переважно на окремих територіях — державах Німеччини.

З XIII ст. на землях Німеччини активно розвивається князівське законодавство, яке обмежує використання звичаю і містить нові норми кримінального, спадкового і торговельного права, що поширюються на усіх вільних підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах пов'язане з кодифікацією місцевого права в XVII—XVIII ст., в епоху утвердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст. видаються Кримінальне уложення і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 р. в Австрії видається Кримінальне уложення «Терезіана», а в 1787 р. там само — нове Кримінальне уложення.

Особливо широку популярність одержало Прусське земське уложення, видане у 1784 р. Його джерелами були «Саксонське зерцало», римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і кримінального права, а також норми про становище станів, про школи і церкву. Як данина «освіченому абсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасного йому тлумачення власності і «природних прав» людини. Однак у прусському праві насправді домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прусського короля, дріб'язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ'я кріпаків і привілейоване становище дворянства. Кодекс відзначався великою кількістю моралізаторських положень, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання типу ударів палицями.

2. Загальноімперське законодавство та правові звичаї

Як зазначалося, настанови центральних органів імперії в XII—XIII ст. мали своєю основною функцією підтримання «земського миру». Відповідно загальноімперське право традиційно містило в основному кримінально-правові норми.

Спочатку механізм підтримання миру полягав у тому, щоб зв'язати безстроковим зобов'язанням (присягою) не робити насильства в будь-якій його формі всіх підданих імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності набули імперативного, незалежного від присяги характеру і почали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцькому статуті порушеннями миру визнавалися і підлягали покаранню непокора церковній юрисдикції, незаконне стягнення дорожнього та іншого мита і зборів за охорону і супровід, перешкоджання вільному і безпечному пересуванню германців і іноземців, незаконне заявлення претензій, які ущемляють різні права громадян (про патронат тощо). Підлягали покаранню і «класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися фальшивомонетництво, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися до суду для вирішення справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів каралося як мінімум штрафом, тому що «де закінчується влада права, панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звернення до суду, порушення перемир'я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли призвести до оголошення винного «поза законом». Водночас самосуд (з дотриманням певних правил) вважався законним, якщо сторони не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді лише гідними людьми, утверджувався принцип суду рівних за участю вищих за становищем або рівних свідків. Юстиціарій, який очолював судочинство за відсутності імператора, повинен був відповідати за особистими якостями своїй посаді, бути з вільного стану і залишатися на посаді «за доброї поведінки» не менше року. Судове засідання належало проводити щодня, крім неділь і свят, стосовно «прав і власності» підданих, за винятком князів і інших «високих осіб». Найважливіші справи вирішував імператор. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, який відав прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів та записами рішень в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи із зазначенням місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення.

Отже, була зроблена спроба створити подібність постійної канцелярії для збереження, систематизації і вивчення судових рішень і звичаїв земель, що дозволило б вирішувати справи на основі «загального» німецького права.

Принципи покарання визначалися характером злочину і злочинця. Враховувалися «зухвалість» злочину, а також рецидив. За майнові правопорушення передбачалося в основному відшкодування збитку. Співучасники каралися аналогічно злочинцю.

Особливо обумовлювалася опала — оголошення імператором людини «поза законом», що означало позбавлення честі і всіх прав. Ті, хто свідомо приховував оголошеного «поза законом», підлягали рівному з ним покаранню, включаючи міста, яким загрожувало кримінальне переслідування і руйнування стін.

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися більш широкі і розроблені зводи законів, які могли спиратися на централізовані установи нормандсько-сицилійского королівства.

Традиція імператорського законодавства про попередження різних правопорушень і покарання за них була відновлена в XVI ст. виданням «Кароліни», яка містила деякі загальні принципи кримінального права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не мав чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права.

3. Застосування правових звичаїв у земському праві

З XIII ст. у князівствах активно розвивається «земське право» — загальні для усього вільного населення норми, за якими воно судилося в судах адміністративних підрозділів князівств (судах «графської юрисдикції»). Його джерелами була в основному правотворчість князівських «державних» органів — місцеві постанови про земський мир XII—XIII ст., а також рішення графських судів. Саме в земському праві одержали розвиток норми цивільного, сімейного та інших «непублічних» галузей права.

У «Зерцалах» XIII ст. земське право знайшло досить докладне висвітлення, йому присвячені спеціальні розділи. Так, у першій частині зачіпаються питання «конституції імперії», правового статусу станів, споріднення, сімейних і спадкових правовідносин кримінального права і процесу.

«Конституційними» принципами організації імперії, виходячи з «Саксонського зерцала», можна вважати верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений автором принцип чинення опору будь-якій незаконній і несправедливій владі. Згідно з доктринок «двох мечів», проголошеною церковними ідеологами в XII ст. духовний «меч» (влада) належить папі, а світський — імператору. Духовна і світська влади допомагають і підтримують один одну, і хто «противиться папі», повинен бути примушений де послушності за допомогою світського суду.

Імператору належав «перший щит». Він мав, на думку автора «Зерцала», регалії на надра, право вищої юрисдикції «повсюдно». У будь-якому місці його перебування він мав право суду, карбування монет, стягування мита. Однак оскільки імператор не міг «бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас», вії передавав князям графські судові повноваження.

Імператор мав обиратися князями. Після посвячення місцевими єпископами він одержував королівську владу і титул, після посвячення папою — імператорські регалії. Імператор не мі: бути відлучений від церкви, за винятком трьох випадків -«сумнівів» у істинній вірі, полишення законної дружини і руйнування храму.

Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. «Ніхто не може мати іншого права, крім властивого народженням», — записано в «Саксонському зерцалі». Водночас автор засуджує кріпосне право, його «розум не може зрозуміти того, що хтось має бути у власності іншого». Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого звичаю, що тепер закріплено у праві.

Значне місце в земському праві посідали питання сімейних і спадкових правовідносин. Німецьке право дотримувалося традиції, яка встановлює принижене становище жінки в сім'ї і при спадкуванні майна. При нерівних шлюбах визначальним був достаток чоловіка, а діти успадковували майно того з батьків, у кого був нижчий статус. «Саксонське зерцало» підтверджує принцип спільності майна чоловіка і дружини, що переходило в повне розпорядження чоловіка. Без його дозволу як законного опікуна дружини вона не могла управляти ніяким майном. Водночас у сімейному майні виокремлювалися певні частки, що враховувалися й успадковувалися окремо. До них належали предмети особистого користування жінки, домашнє начиння і прикраси («жіноча частка»), майно для довічного утримання дружини у випадку розлучення або смерті чоловіка, придане дружини, а також весільний подарунок чоловіка («ранковий дар»). У разі розлучення дружина могла довічно користуватися наданою їй чоловіком власністю, «жіночою часткою» і приданим. У разі смерті чоловіка жінка зберігала «ранковий дар», «жіночу частку» і довічне утримання, причому «жіноча частка» успадковувалася тільки по жіночій лінії. Діти набували право на майно лише за згодою батька або після виділення з сім'ї.

Принципи спадкування були підпорядковані завданню збереження землі в руках чоловіка і також мали становий характер. Для одержання спадщини її одержувач повинен був мати рівний (або вищий) статус із спадкодавцем. Якщо за денним правом лен переходив тільки до одного сина, то за земським правом спадщину одержували в рівних частках усі сини або інші родичі. Спадкувати могли кровні родичі до сьомого ступеня споріднення, причому братам надавалася перевага перед сестрами. Крім основних спадкоємців, існували «частковики», що одержували свою частку певного майна в першу чергу (вдова, найближчий родич, що одержував військове спорядження).

Середньовічне німецьке земське право вважало дійсним тільки спадкування за законом. Однак посилення впливу на шлюбно-сімейні відносини канонічного права привело до встановлення замаскованої форми заповіту у вигляді дарування. Крім того, при поділі майна на користь церкви почала виділятися «частка померлого». Інститут спадкування за заповітом зі збереженням обов'язкової частки законних спадкоємців з'явився в німецькому праві в зв'язку з рецепцією римського права.

«Саксонське зерцало» згадує численні угоди — купівлі-продажу, позички, особистого найму, зберігання тощо, але в цілому договірні зобов'язання за відсутності розвиненого обміну були розроблені досить слабко. Угоди з передачею майна зазвичай укладалися в суді, щоб суд засвідчив сам факт їх вчинення. Більш докладно регламентувалися зобов'язання із заподіяння шкоди, покликані охороняти в основному земельну власність від потрав, псування посівів, порушень межі та ін. За заподіяння шкоди передбачалося відшкодування збитків і сплата штрафу судді.

З розвитком товарно-грошових відносин почалося поступове становлення нових цивільно-правових норм, інститутів, використання норм римського права. З'являється нова форма передачі земельних ділянок у власність «з обтяженням». У результаті такого продажу земельної ділянки покупець і можливі наступні набувачі зобов'язані були виплачувати первісному власнику частину доходів з ділянки. Угода купівлі-продажу рухомих речей починає передбачати захист прав добросовісного набувача. При цьому, порівняно з римським правом, права власника речі були більш обмежені. Власник, який довірив свою річ людині, що продала її третій особі, позбавлявся права на позов до покупця. Він міг витребувати тільки украдену в нього річ. Цей принцип німецького права виражався формулою «рука повинна застерігати руку».

Земське право сприйняло зі статутів світу склади найбільш тяжких злочинів, що в основному не були систематизовані і каралися за наявності умислу і «зухвалості» в основному смертною карою в кваліфікованій формі. Злочини, вчинені з необережності, не могли каратися смертною карою і тілесними покараннями, вимагалася сплата вергельду.

Згодом в окремих німецьких землях відбувається подальше збільшення видів правопорушень, що підлягали кримінальному покаранню. Почасти це пов'язано з дедалі чіткішим поділом цивільних правопорушень і злочинів. Було введено новий поділ на «чесні» і «безчесні» злочини. Наприклад, звичайне убивство або тяжкі тілесні ушкодження були злочинами «чесними», а крадіжка, зрада, шахрайство — «безчесними». Відповідно, винні в «безчесних» злочинах, обтяжених гріхом обману, каралися більш болісною смертю; «чесні» злочинці могли відбутися відшкодуванням збитків або засланням.

Як відомо, стан духовенства керувався своїми нормами права — правом канонічним, яке поширювалося також на сімейні і спадкові правовідносини всіх станових груп. Згідно з «Саксонським зерцалом» кожен християнин повинен був тричі на рік брати участь у церковному суді і стільки ж — у світському. Послідовне розмежування в «Зерцалі» компетенції церковних і світських судів, переважне значення, що приділялося нормам світського права в галузі сім'ї і спадкування, викликало осуд ряду статей пам'ятки канонічною церквою. Проте, незважаючи на зосередження в руках багатьох представників німецької знаті і світської, і церковної юрисдикції у своїх князівствах, канонічне право мало в Німеччині досить вузьку сферу застосування і не вплинуло істотно на розвиток земського права.


Висновки

У XI—XV ст. німецьке право характеризувалося утворенням численних і різнорідних правових укладів окремих територій або визначеного кола осіб. Відсутність єдиної судової системи призводила до того, що в різних судах застосовувалися різні правові норми.

Суперечки з приводу відносин між сюзереном і його васалами і суперечки васалів між собою вирішувалися в ленному суді феодала за нормами звичаєвого «ленного права». Над кріпосними суд чинили при дворі пана за місцевим «дворським» правом (над слугами — «служивим»).

У тих німецьких землях, де була сформована центральна влада, укази і розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право німецьких племен, що колись жили в межах області, і утворювали так зване «земське» право — «ландрехт». До ландрехту входили як постанови про земський мир і привілеї, так і загальні для всього населення даної землі норми, за якими воно позивалося в судах графств і сотень.

Проте розвиток феодальних відносин, початок централізації держав обумовили необхідність в писаних джерелах права. Починаючи з XI ст., мали місце намагання викладу звичаїв у вигляді збірників. Серед перших такого роду кодифікацій слід назвати «Звичаї Барселони» (1068 p.), роботу міланського вченого Умберто де Орто під назвою «Звичаї феодів», у якій автор по суті вперше зробив спробу систематичного викладу звичаєвого феодального права.

Більш пізній період ознаменований появою інших приватних записів правових звичаїв із спробою їх теоретичного осмислення.


Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

загрузка...
Top