Вплив української тематики на формування ідеології декабристського руху 30-40-х рр. ХІХ ст.

  1. Вступ

  2. Декабристський рух і Україна

  3. Діячі України в декабристському русі

  4. Висновок

  5. Список використаної літератури

ВСТУП

«Має кожен вік свою прикметну рису. Нинішній ознаменувався революційними думками...» Ці слова видатного представника російського визвольного руху першої чверті XIXст. П.І.Пестеля досить влучно характеризують епоху, до якої ми звертаємося. Згідно з визначенням одного з останніх словників з історії України, декабристи — це учасники повстань на Сенатській площі в Санкт-Петербурзі 14(26).ХП.1825 р. та в Україні 25.ХП.1825р. (10.1.1826 р.) - 3(15).І.1826р. (повстання Чернігівського піхотного полку), а також члени причетних до цих подій антиурядових гуртків. Визначення по-науковому точне і сухувате, а за ним — величезний пласт людських надій і сподівань, високих поривів духу, намагання змінити недосконале життя на краще. Тема декабризму привертала увагу вже сучасників руху, з часом інтерес до неї зростав. Здавалося б, чи такими вже значними в руслі історії були ті події? В Петербурзі понад 30 офіцерів, відмовившись скласти присягу новому російському імператорові Миколі І, вивели своїх солдатів на Сенатську площу й вишикували їх у бунтівне каре. Кілька атак і постріли картеччю з боку урядових військ, що кількісно значно переважали купку сміливців, змусили їх відступити і розсіятися.

А невдовзі в далекій Україні, Малоросії, як її тоді називали, ще кілька офіцерів на чолі з С.І.Муравйовим-Апостолом, нащадком славного українського роду, та М.П.Бестужевим-Рюміним, дізнавшись про поразку в північній столиці, вивели Чернігівський піхотний полк із Василькова на засніжені поля Київщини, сподіваючись таким чином викликати виступ інших військових частин. Урядове військо, зімкнувши кільце навколо революційних рот, у відкритому полі поблизу українських сіл Устимівки і Ковалівки розсіяло повстанців. Обидва виступи стали апогеєм кількарічної таємної діяльності розгалуженої системи гуртків і товариств. За оцінкою самих декабристів, зокрема М.С.Луніна, ці повстання як факт мали незначні наслідки, але були дуже важливими принципово.

Нас той далекий час, у який ми вдивляємося крізь призму 175 минулих літ, цікавить насамперед з точки зору історії України. Як то було? Чи дійсно, як і переконувала частина російських, а найбільше радянських істориків, ті події - суто російська історія? А що частина їх відбувалася на території Малоросії — так то ж складова і невід'ємна частина могутньої імперії, а військові залоги (декабризм насамперед розвинувся в офіцерському середовищі) завжди про всяк випадок густо встановлювалися на цій землі «мазепинців». Дослідження часто відбувалася на території Малоросії — так то ж складова і невід'ємна частина могутньої імперії, а військові залоги (декабризм насамперед розвинувся в офіцерському середовищі) завжди про всяк випадок густо встановлювалися на цій землі «мазепинців». Дослідження часто відбувалися саме в такому руслі, й на те, як буде показано далі, були свої причини. І в багатьох українців, у тому числі й істориків, найбільше з часу незалежності України, виявилося несприйняття цієї теми як цілком чужої для нашої історії, непотрібної нам. Однак аналіз джерел та історичної літератури свідчить дещо про інше.

І. Декабристський рух і Україна

Майже одразу після повстання виникли й почали розвиватися три концепції" руху — офіційна урядова, ліберальна й революційна, й усі вони так чи інакше висвітлювали тогочасні події в Україні. Новий етап у цих дослідженнях настав за радянської доби. Спочатку панівною в оцінці руху декабристів була точка зору М.М.Покровського (він багато уваги приділяв вивченню т. зв. південного декабризму, тобто подій, що відбувалися переважно на території України, протиставляючи його як «ліве» крило декабристського руху (діяльність

Південного товариства декабристів і Товариства об'єднаних слов'ян) «правому» — Північному товариству. Заслуга історика полягала ще й у тому, що за його редакцією і з його передмовою було опубліковано перші томи документальної серії «Восстание декабристов».

Становлення радянського декабристознавства тісно пов'язане зі святкуванням 100-річного ювілею виступу декабристів (1925). Саме в цей час розгорнулося дослідження цієї теми і в Україні. Було видано книги «Рух декабристів на Україні» (Харків, 1926) і «Декабристи на Україні» (два збірники — Київ, 1926 і 1930). У публікаціях Д.І.Багалія, ОД.Ба-галій-Татаринової, М.С.Грушевського, Л.П.Добровольського, С.О.Єфремова, В.В.Міяківського, М.І.Яворського та інших істориків розроблено своєрідну концепцію декабристського руху, найперше декабризму в Україні, українського декабризму. Розглядаючи масонство і його зв'язки з декабристським рухом, ці історики стверджували, що воно, будучи за походженням російським і польським, мусило враховувати українські особливості, виявляло тенденцію розвитку в бік українізування (йшлося насамперед про ложі полтавську («Любов до істини») і київську («Об'єднані слов'яни»). З трьох найголовніших декабристських товариств найбільш революційним українські історики вважали Товариство об'єднаних слов'ян (далі за цим принципом виділялося Південне товариство, і тільки наостанку — Північне). Героями своєї «декабристської легенди» українські дослідники вважали скромних підпоручиків і юнкерів, тодішню українську молодь, стверджуючи, що насамперед члени Товариства об'єднаних слов'ян (брати А.І. та П.І.Борисови, І.І.Горбачевський, Я.М.Андрієвич, Я.Я.Драгоманов та інші вихідці з України), безперечно, відчували свій зв'язок з українськими традиціями, а також із реаліями тогочасного життя. Ці історики здебільшого негативно оцінювали злиття Товариства об'єднаних слов'ян із Південним товариством. Вони наполягали на тому, що для історичного процесу повстання Чернігівського піхотного полку було так само важливим, як і петербурзьке.

Але наприкінці 20—на початку 30-х pp. таку точку зору українських декабристознавців було вщент розкритиковано. Зважаючи на грізні реалії тогочасного життя, неважко зрозуміти, що далі дослідження теми розвивалося в заданому руслі і якихось явних відхилень від нього не спостерігалося. Однак це зовсім не применшує внеску десятків російських і українських істориків у декабристознавство. Фахівці й аматори, вони сумлінно досліджували тему, розширюючи її фактографічну базу, потрапляючи у коло духовного впливу тих людей, які вперше в межах Російської імперії сміливо й відверто висловлювали свою думку щодо розвитку країни. Маємо переконання, що всі, хто хоч трохи займався історією декабризму, розуміють, про що йдеться. Доторкнувшись до долі декабристів, ти ніби потрапляєш у зачароване коло і вже не можеш, та й не хочеш, вирватися з цього кола високих духом, красивих і благородних людей. Тільки перелік прізвищ російських та українських дослідників теми зайняв би дуже багато місця в цій статті. Всі вони заслуговують на повагу і вдячність. Однак обійти мовчанням прізвище однієї дослідниці аж ніяк неможливо. Це академік М.В.Нечкіна. Могутній розум і талант цієї жінки просто не може викликати жодних сумнівів. Однак не секрет і те, що сила її авторитету іноді не давала змоги іншим дослідникам теми, насамперед українським, опублікувати своє бачення тогочасної історії. Це питання не може детально розглядатися в подібній публікації, а є предметом об'єктивного і зваженого наукового аналізу. Крім того, у цій статті не ставиться за мету висвітлення історіографії декабризму. Основна її мета — на основі аналізу фактів визначити: треба чи не треба Україні повертатися до «чужої» Історії, чи, може, щось із тієї історії належить і нам?[1]

Щоб краще розібратися в темі, нагадаємо основні періоди й віхи декабризму, історію створення перших таємних організацій, підготовку і хід повстань, слідство і суд над учасниками таємних товариств тощо.

Назва російських революціонерів 20-х pp. XIXст. походить від російської назви місяця грудня (декабрь) — часу виступу на Сенатській площі в Петербурзі 1825 р. Однак термін увійшов в ужиток значно пізніше: він зародився в Сибіру серед народу й утвердився там у живій мові (так вважає М.В.Нечкіна), або ж у 40-х pp. XIXст. також у Сибіру, але серед чиновників, які, складаючи донесення до центру, мали потребу в узагальнюючому терміні (дослідниця О.С.Тальська). Самі заслані революціонери знали це слово, їхнє ставлення до нього було неоднозначним. Т.Г.Шевченко вжив термін «декабристи» 1845 р. в поемі «Великий льох». З часом це визначення утвердилося в історичній літературі й тепер застосовується навіть до учасників перших таємних гуртків.

Переддекабристськими організаціями вважаються, зокрема, Орден руських лицарів, Семенівська артіль, Священна артіль, Кам'янець-Подільський гурток під керівництвом В.В.Раєвського «Залізні персні» (всі вони діяли у 1814— 1817 pp.), а також «Юнацьке побратимство» (майже дитяче; 1810—1812). Перше декабристське таємне товариство — Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни — заснували 1816 р. молоді офіцери О.М.Муравйов, С.П.Трубецькой, І.Д.Якушкін, С.І. та М.І.Муравйови-Апостоли (згодом налічувало ЗО членів). У 1818 р. замість нього було утворено Союз благоденства (близько 200 чол.). Члени цього Союзу, зібравшись 1820 р. на нараду в Петербурзі, після доповіді П.І.Пестеля висловилися за встановлення в Росії республіканського способу правління. Основною силою революційного перевороту було вирішено зробити армію, якою б керували члени таємного товариства. У ході створення перших таємних організацій декабристи стикалися з діяльністю масонських лож, членами яких була значна кількість учасників революційного руху, й використовували їх.

Із припиненням 1821 р. діяльності Союзу благоденства завершився перший етап декабристського руху, а з утворенням того самого року Південного товариства в Україні та Північного в Петербурзі розпочався його другий, завершальний етап. Очолив Південне товариство П.І.Пестель, його членами стали переважно офіцери дислокованих на території України військових частин Першої та Другої армій. Програмним документом стала розроблена П.І.Пестелем «Руська правда». Згідно з нею, Росія оголошувалася республікою, кріпосне право скасовувалося, а селяни значною мірою звільнювалися з землею. У «Руській правді» визначався територіальний склад майбутньої держави: демократичний лад мав однаково поширюватися на всі території, незалежно від того, якими народами їх заселено. П.І.Пестель був прихильником єдиної й неподільної держави. Тільки Польщі надавалося право відокремлення, інші народи, на його думку, за рівнем свого розвитку були не готові до самостійного існування. Український народ декабристи у своїх політичних програмах не виділяли, вважаючи, що українці, так само як росіяни, походять від спільного кореня — давньоруської народності — й становлять один народ. На думку П.І.Пестеля, через те, що незалежної української держави ніколи не існувало, а її територія входила до складу Польщі та Росії, то й у майбутньому Україна через свою слабкість ніколи не виділиться в окрему державу і, з огляду на це, «на вічні часи» має залишатися у складі Російської держави. Запропонувавши адміністративний поділ Росії на 10 областей (в основу його покладено економічне районування), П.І.Пестель передбачав включити територію України до двох із них: Чорноморської з центром у Києві та Української з центром у Харкові: Чернігівський округ мав відійти до Вершинської області з центром у Смоленську, частина Волині — до Польщі (див. про це: Восстание декабристов. — Т. 4. — М.— Л., 1927. - С. 117; Т. 7. - М., 1958. -С. 139).[2]

Влітку—восени 1825 p. відбулося злиття Південного товариства з Товариством об'єднаних слов'ян, яке також діяло в Україні (керівник — П.І.Борисов). Це товариство виникло 1818 р. і, пройшовши низку перетворень, поставило за мету знищення кріпосного права і самодержавства й створення демократичної слов'янської федерації.

Північне товариство очолив М.М.Муравйов, до його керівного ядра входили М.І.Тургенєв, М.С.Лунін, С.П.Трубецькой та Є.П.Оболенський. Основним його програмним документом була «Конституція» М.М.Муравйова. .Майбутня Росія мала стати конституційною монархією при федеративному устрої, в основу якого покладено територіальний, а не національний принцип. Кріпосне право скасовувалося, встановлювалася рівність усіх громадян перед законом. Невдовзі в товаристві посилилося республіканське крило, представлене К.Ф.Рилєєвим, Є.П.Оболенським, братами Бестужевими та ін. Саме вони виступили організаторами повстання в Петербурзі.

На 1826 р. було призначено з'їзд обох товариств (Північного і об'єднаного Південного), на якому планувалося виробити загальні конституційні основи. Спільний виступ був запланований на літо 1826 р. Однак ситуація, що склалася в країні, змусила членів таємних товариств виступити раніше визначеного терміну. Обидва повстання, як було зазначено раніше, зазнали поразки.

Відзначаючи авангардну роль ідеології декабристського руху в суспільному житті Російської імперії першої чверті XIXст., слід зазначити, що представниками нового світогляду були не тільки члени таємних товариств. Суспільне тло декабристського руху становило широке коло людей прогресивної орієнтації. В Україні до цього кола належали малоросійський генерал-губернатор М.Г.Рєпнін, поет і просвітитель , В.В.Капніст і його брат П.В.Капніст, батько видатних діячів декабристського руху І.М.Муравйов-Апостол, представник українського старшинського роду В.Л.Лукашевич і багато інших. Близько до них стояв відомий державний діяч Д.П.Трощинський. У цьому середовищі, пройнятому опозиційними настроями, в старих культурних гніздах України (Великій Обухівці, Кибинцях, Хомутці, Яготині та ін.) встановлювалися спадкоємні, часто досить суперечливі зв'язки між поколіннями — тим, яке відходило, і новим. Широкий резонанс мала промова малоросійського генерал-губернатора (1816—1834) М.Г.Рєпніна (до речі, старшого брата відомого декабриста С.Г.Волконського) під час відкриття в січні 1818 р. дворянських зібрань-Полтавської й Чернігівської губерній, у якій він закликав поміщиків до добровільного обмеження селянських повинностей. Промова викликала вибух обурення консервативного дворянства, зате здобула підтримку передових кіл. Деякі дослідники вважають, що створення в Полтаві масонської ложі «Любов до істини», близької за духом до Союзу благоденства, було реакцією декабристського оточення саме на промову М.Г.Рєпніна. І зовсім не випадковою була поїздка по Україні П.І.Пестеля влітку 1821 р. Вона була службовою, але, як прийнято вважати, П.І.Пестель намагався якнайширше використати її для відновлення зв'язків з колишніми членами Союзу благоденства, аби залучити їх до Південного товариства. Він, зокрема, відвідав Полтаву, де зустрічався з М.М.Новиковим (1816 р. прийняв П.І.Пестеля до Союзу порятунку), звідти заїхав у Хомутець, маєток Муравйових-Апостолів, побував і в Обухівці, маєтку В.В.Капніста.

Яскравою сторінкою в історії політичних і творчих контактів прогресивних діячів Росії та України першої чверті XIXст. є діяльність Вільного товариства любителів російської словесності, а також Вільного товариства заснування училищ за методом взаємного навчання. Обидва товариства перебували у сфері впливу Союзу благоденства. Саме в середовищі першого з названих товариств (існувало у 1816—1825 pp. у Петербурзі) формувався стійкий інтерес до історичного минулого України; революційний романтизм декабристської літератури (творчість К.Ф.Рилєєва, М.М.Глинки та ін.) значною мірою живився героїкою визвольної боротьби українського народу. Ці контакти характеризувалися розробкою планів розв'язання селянського питання, викупу кріпаків, міцними особистими дружніми зв'язками (М.М.Новиков, І.П.Котляревський, М.І.Гнєдич, О.М.Сомов, О.В. і С.В.Капністи, М.І.Лорер, О.Й.-Корнилович, В.І.Туманський та ін.), участю у передових російських та українських виданнях («Полярная звезда», «Украинский вестник», «Украинский журнал»). Організаційно більш визначеним товариство постає з 1821 p., коли його майбутній керівник В.Л.Лукашевич став членом київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». У Києві він зблизився з М.Дрентельном, Ф.Й.Зінгером, І.Я.Ландражином, К.В.Шаполинським та ін. Після закриття масонської ложі (1.VIII.1822) вони продовжували зустрічатися в Києві, у маєтку В.ЛЛукашевича Борисполі, а найбільше - в Ніжині. Керівники Південного товариства, серед них П.І.Пестель, знали про Малоросійське товариство, зокрема, від членів польського Патріотичного товариства. Налагодити переговори з В.Л.Лукашевичем пробували С.Г.Волконський і С.І.Муравйов-Апостол, цікавився товариством М.П.Бестужев-Рюмін. Однак представники обох товариств спільної мови не знайшли: В.Л.Лукашевич уникав переговорів, самі ж декабристи (а згодом і деякі дослідники теми) дійшли висновку, що основною метою Малоросійського товариства було приєднання України до Польщі. Існує припущення, що товариство не зазнало репресій через те, що російський уряд найбільше пов'язував його діяльність із Полтавою і М.М.Новиковим, а Полтавською управою Союзу благоденства слідство практично не займалося. Таким чином, справжні члени Малоросійського товариства залишилися поза увагою слідчих органів. Після арешту В.Л.Лукашевича на початку 1826 р. ; активна діяльність товариства припинилася. Однак відомо, що група професорів Ніжинської гімназії вищих наук (утворена 1820) відвідувала В.Л.Лукашевича в Борисполі, де він жив під наглядом; їхня діяльність згодом викликала репресії з боку уряду.

Директор гімназії І.С.Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827— 1830 pp. у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії — тривале політичне розслідування, що його вело міністерство народної освіти. В результаті п'ятьох професорів — М.Г.Білоусова, К.В.Шаполинського, І.ЯЛандражина, С.М.Андрущенка і Ф.Й.Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина із встановленням нагляду поліції.

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818— 1820 pp. постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М.Ф.Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання організувати в місті управу Союзу благоденства. М.Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 р. на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках, стала подією в громадському житті країни. Тісні зв'язки із Союзом благоденства мали члени київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни», діяльність якої була нерозривно пов'язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12.111.1819 р. одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. В роботі ложі брали участь і члени таємних товариств— С.Г.Волконський, О.В.Капніст, М.Ф.Орлов, П.П.Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (ВЛЛукашевич, І.Я.Ландражин та інші). В доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «масонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 р. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д.М.Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 р. генерал-поліцмейстера Ф.Ф.Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф.В.Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». - 1906. - Кн. 3. - С. 412-416) зазначалося, що Д.М.Бегичев і генерал М.М.Раєвський (командувач 4-го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по ЗО чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д.М.Бегичева і в Борисполі у В.Л.Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ототожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г.Олізара, українського історика і археолога М.Ф.Берлинського, лікаря Х.Г.Бунге, відставного артилерійського капітана М.Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4-го піхотного корпусу Л.В.Дубельта, ад'ютанта М.М.Раєвського, сина письменника В.В.Капніста О.В.Капніста, сквирського повітового маршала Ф.Р.Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В.А.Фурньє та ін.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821—1823 pp. діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше

С.Г.Волконський (мав у місті будинок і хутір) намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 p.). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Тульчин, Васильків, Кам'янка (тепер Черкаської обл.), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812—1814 pp. став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 р. штабні офіцери 2-ї армії члени Корінної управи Союзу благоденства П.І.Пестель та І.П.Бурцов заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 р. стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 р. розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 р. найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2-го батальйону Чернігівського піхотного полку С.І.Муравйов-Апостол (один з керівників управи, другим був М.П.Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23.VIII.1826 р. у Василькові було здійснено акт громадянської страти О.Є.Мозалевского, В.М.Соловйова та І.І.Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А.Д.Кузьмина, І.І.Муравйова-Апостола та М.О.Щепилла.

Місто Кам'янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В.Л.Давидовим і С.Г.Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам'янки на іменини власниці маєтку К.М.Давидової (день св. Катерини 24.ХІ за ст. ст.) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

З Житомиром пов'язані життя і діяльність багатьох членів Товариства об'єднаних слов'ян. Тут бували й члени Південного товариства, зокрема П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, І.С.Повало-Швейковський та ін. Є припущення, що у Житомирі в серпні 1825 р. побував К.Ф.Рилєєв. У місті, так само, як у Києві, а також Бердичеві, велися переговори декабристів про спільні дії з членами польського Патріотичного товариства. Зазвичай вони відбувалися на квартирі члена цього товариства волинського губернського маршала дворянства П.Г.Мошинського. Патріотичне товариство (утворене 1821 р.) поширювало свою діяльність на Україну і мало ще один свій значний осередок у Києві.

Слідство і суд над декабристами — це перший в історії Російської імперії широкий політичний процес, що викликав значний громадський резонанс, зокрема й за кордоном: обвинувачуваними були не окремі особи, а ціла революційна організація, що відкрито зі зброєю виступила проти самодержавства і кріпосництва. Для покарання учасників змови було створено цілу систему слідчих і судових органів. Очолив слідство сам імператор. П'ятьох керівників руху було засуджено до страти: П.І.Пестеля, К.Ф.Рилєєва, П.Г.Каховського, С.І.Муравйова-Апостола і М.П.Бестужева-Рюміна. 13.VII.1826 р. їх було повішено на кронверку Петропавловської фортеці в Петербурзі. Решту поділено на 11 розрядів і засуджено до каторги, заслання до Сибіру, розжалувано в солдати тощо. Справи багатьох членів таємних товариств розглядалися у військово-судових комісіях і при полках. Зокрема, наказом по 1-й армії від 18.11.1826 р. було утворено Військово-судову комісію в Білій Церкві для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні Чернігівського піхотного полку або були причетні до декабристського руху в Україні. Основні матеріали цієї комісії опубліковано у виданні «Восстание декабристов» (Т. 6. — М.— Л., 1929).

Справжній подвиг здійснили дружини засуджених на каторгу декабристів («декабристки»), які виїхали за своїми чоловіками до Сибіру. Декабристів амністовано 26.VIII.1856 p., в день коронації російського імператора Олександра II.

Вплив декабристів на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим і після розгрому таємних організацій. Окрім уже названої справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії, варто згадати ще й гурток студентів Харківського університету, що виник на початку 1826 р. Організаторами його були студенти В.Г.Розаліон-Сошальський та П.С.Балабуха.[4]

Великий інтерес до діяльності й життя декабристів виявляв Т.Г.ІПевченко, який згадував про них у багатьох своїх творах, у щоденнику, був особисто знайомий з деякими з них, із членами їхніх родин та близькими до них людьми. Під впливом декабристських ідей перебувало й таємне Кирило-Мефодіївське товариство (1846—1847), до активних членів якого належав Т.Г.Шевченко.[5]

ІІ. Діячі України в декабристському русі

Київ на початку XIXст. був значним адміністративним (губернський центр), економічним і культурним осередком Правобережної України, а також важливим стратегічним пунктом, насамперед завдяки існуванню в ньому Печерської фортеці. Вона створювалася в місті, починаючи з кінця XVIIст., на основі фортифікаційних укріплень Печерського монастиря.

Починаючи з кінця XVIIIст. у Києві діяло кілька масонських лож. 1818р. тут створено ложу «Об'єднані слов'яни». Після ліквідації масонства 1.VIII. 1822 р. таємні зібрання продовжувалися, що дало підставу урядові стверджувати про існування Київського таємного товариства. В кількох донесеннях із Києвом пов'язували й Малоросійське таємне товариство.

На час зародження і розвитку декабристського руху в місті дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії. Командувачем корпусу в 1815—1824 pp. був генерал М.М.Раєвський (з серпня 1825 р. — генерал О.Г.Щербатов), начальниками штабу — М.Ф.Орлов (1818— 1820) та О.І.Красовський (з квітня 1823 p.; брав активну участь у придушенні повстання Чернігівського піхотного полку). Ад'ютантами М.М.Раєвського служили О.В.Капніст (з 1822 p.; член ранніх декабристських організацій, слідчі органи у справах декабристів вважали його членом Київського таємного товариства) і П.О.Муханов (травень 1823 —травень 1825 p.). 1825 р. черговим штаб-офіцером Четвертого піхотного корпусу служив С.П.Трубецькой. . На Київ поширювалася діяльність польського Патріотичного товариства — нелегальної політичної організації, утвореної в травні 1821 р. у Варшаві з метою відновлення незалежності Польщі. Його члени — С.Крижановський і А.Яблоновський (належали до керівного складу товариства), О.Гродецький (керівник Київської провінції товариства), М.Ворцель, Г.Олізар, А.Чарковський — мали маєтності в Україні, часто й подовгу жили в Києві.

Місцем систематичних зібрань прогресивно налаштовані людей, насамперед офіцерів і молоді, став гостинний київський дім генерала М.М.Раєвського. 1816 р. генерал із сім'єю — дружиною Софією Олексіївною (онукою М.ВЛомоносова), двома синами, Миколою і Олександром, і дочками, Катериною, Марією, Оленою і Софією, оселилися в Царському палаці (тепер вул. Михайла Грушевського, № 51).[6]

З Києвом пов’язана діяльність ще одного представника старовинного дворянського роду — князя С.П.Трубецького, учасника декабристського руху з часу його виникнення, одного з керівників Північного товариства, обраного диктатором під час повстання в Петербурзі. Як уже було сказано, 2.ХІІ.1824 р. його призначено черговим штаб-офіцером у Четвертий піхотний корпус із залишенням на посаді старшого ад'ютанта Головного штабу. Прибув до Києва у лютому (чи на початку березня) 1825 p., квартиру наймав на Кловській вулиці поряд із будинком К.М.Давидової. Як представник Північного товариства встановив тісні зв'язки з керівниками Васильківської управи Південного товариства: їхні зустрічі відбувалися особливо часто влітку 1825 p., коли С.І.Муравйов-Апостол і М.П.Бестужев-Рюмін у складі своїх військових частин несли караульну службу в Києві (вони зупинилися на квартирі С.П.Трубецького). У С.П.Трубецького, безумовно, бували О.Ф.Бріген і М.М.Наришкін, які приїздили до Києва як довірені особи Північного товариства. У нього подовгу жив І.С.Повало-Швейковський, бували В.К.Тізенгаузен, М.Ф.Орлов (зустрічалися і в генерала М.М.Раєвського). На квартирі С.П.Трубецького відбулася зустріч О.Й.Корниловича з С.І.Муравйовим-Апостолом, який прийняв тут Корниловича у члени Південного товариства.

З Києвом пов'язані життя і діяльність братів С.П.Трубецького — Олександра і Петра. О.П.Трубецькой — полковник Київського драгунського полку, один із членів-засновників київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». 1825 p., з приїздом брата до Києва, бував на деяких зібраннях декабристів у Києві. [7]

Висновок

Отже, суспільний рух у першій половині XIXст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні

Список використаної літератури

  1. Казьмирчук М. Декабристи і Шевченко/ М. Казьмирчук // Історія України. - 2002. - № 44. - C. 1-4
  2. Слюдикова Т. Декабристи і Україна/ Т.Слюдикова // Історія України. - 2001. - № 20. - C. 8-10
  3. Слюдикова Т. Пам'ятні події й місця, пов'язані з декабристами, в Києві/ Т.Слюдикова // Історія України. - 2001. - № 27-28. -C. 13-16
  4. Історія України : Навч. посібник для студ. неісторич. спец./ Авт. кол.: Р.Д. Лях, В.І. Ізюмов, Ю.М.Красноносов та ін.. -К.;Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. -394,[1] с.
  5. Бойко, Олександр Дмитрович Історія України : Посіб. для студ. вуз./ Олександр Бойко,. -К.: Вид. центр "Академія", 1999. -561c.

загрузка...
Top