Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини

Вступ.

2. Участь воїнів і партизанів України у визволенні від нацистів країн Європи. Кінець війни.

3. Місце і роль України у Великій вітчизняній війні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і ІЗ корпусів групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів, перетворених після початку війни у Південно-західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що у випадку війни саме південний захід буде головним напрямком удару німецької армії. Співвідношення у бойовій техніці тут також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій «Південь» налічувалося 850 танків, 16000 гармат і. 1300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів відповідно — 5625, 17000 та 2700 (щоправда, танки і літаки новітніх конструкцій тут становили не більше 20%).

Більшість радянських з'єднань виявилися недостатньо укомплектованими матеріальною частиною. Так, 41-й танковій дивізії за штатом належало мати 63 танки КВ та 210 Т-34, а їх відповідно було 5 і 2. Зате застарілих машин Т-26 та ХТ у дивізію прибуло втричі більше, ніж передбачалося штатним розкладом. До того ж запасними частинами наявна у дивізії техніка була забезпечена лише на 40—45 %.


1. Внесок українського народу в Перемогу над гітлерівськими загарбниками

У буремних звершеннях сучасної перехідної епохи, коли швидко знецінюються і забуваються ще недавно, здавалося б, непорушно-монументальні, епохальні події та історичні особи, ще виразніше вимальовується всесвітньо-історичне значення перемоги над блоком фашистських держав країн антигітлерівської коаліції, в якій вирішальна роль належала Радянському Союзу, а в його складі й Українській РСР.

Минула війна за своїми масштабами і наслідками якнайповніше відповідала її визначенню як світової. Другий міжнародний глобальний збройний конфлікт (1939–1945 рр.) набув більш всеохоплюючого характеру, аніж перший. Якщо в Першій світовій війні брало участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. чоловік, то у Другій світовій – 61 держава з населенням 1,7 млрд. чоловік, тобто 80% усієї чисельності людства, а воєнні дії велися на території 40 держав.

До армій воюючих країн у 1939–1945 рр. було мобілізовано чи не удвічі більше військовослужбовців, ніж у 1914–1918 рр. Якщо у 1914–1918 рр. США, Англія, Франція, Італія, Німеччина, Росія разом узяті виробили 190 тис. літаків, 9,2 тис. танків, близько 140 тис. артилерійських гармат, 838 тис. кулеметів і 33,1 млн. гвинтівок, то у 1939–1945 рр. тільки США, Англія, Німеччина і СРСР виробили 653 тис. літаків, 287 тис. танків, понад 1 млн. артилерійських гармат, більш як 5 млн. кулеметів, 53 млн. одиниць стрілецької зброї.

Втягування в орбіту світової війни багатомільйонних армій, збільшення їхньої вогневої міці призвели до гігантських втрат і руйнувань. Вартість знищених матеріальних цінностей в усіх країнах, що брали участь у війні, перевищила 316 млрд. доларів. Тільки в Європі (без СРСР) руйнування оцінювалися в 260 млрд. доларів, що майже у 3,5 раза більше, ніж за роки Першої світової війни. Загальна кількість коштів, поглинутих Другою світовою війною, становить колосальну цифру – чотири трильйони доларів. Та найбільше вражають людські втрати. Божевілля обезлюднення, здається, ще ніколи не досягало таких апокаліптичних масштабів. Людство втратило приблизно 60 млн. чоловік, тобто у 6 разів більше, ніж у Першу світову війну.

З цієї моторошної кількості загиблих майже половину становлять втрати лише однієї з воюючих країн – Радянського Союзу. Одна з причин цього полягає в тому, що радянсько-німецький фронт був центральним, вирішальним протягом усієї Другої світової війни. На ньому було сконцентровано основні сили німецької армії – дві третини її особового складу та бойової техніки. Тривалість бойових дій на східному фронті була найбільшою порівняно з північно-африканським, західноєвропейським, італійським фронтами і втрати, яких зазнала німецька армія, були в 4 рази більшими, ніж на інших фронтах[5, c. 354-357].

Нищівний вал бойових дій двічі прокотився українськими землями, не оминувши жодного населеного пункту, понівечивши долі десятків мільйонів людей. Протягом 1225 днів і ночей Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких розгромлено десятки добірних з'єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав, знищено величезну кількість озброєння та бойової техніки противника, зроблено вагомий внесок у здобуття Перемоги.

Не применшуючи значення інших театрів воєнних дій Другої світової війни, ролі тих або інших країн і народів у її перебігу, ми ставимо перед собою завдання визначити місце України в цьому найбільшому воєнному конфлікті в історії людства.

Саме з Україною і навіть ширше – з усім південним напрямом як географічним її продовженням – пов'язані основні, вирішальні події на всьому 4500-кілометровому радянсько-німецькому фронті, який посів центральне місце у системі фронтів Другої світової війни. В 1941–1944 рр. тут були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. Важливо зазначити, що 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших зазнали поразки 176 ворожих дивізій. Виходячи з цього, можна твердити, що, оскільки український, південний напрям постійно був центральним на радянсько-німецькому фронті, то саме таким він був і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні до кінця жовтня 1944 року. Саме в Україні вирішувалася доля війни в Європі.

Виношувані гітлерівською верхівкою плани розгрому Збройних сил СРСР, захоплення європейської частини його території, запровадження терористичного режиму з метою поневолення населення, захоплення та привласнення його багатств якнайповніше стосувалися України. Бо, і це можна цілком певно твердити, вона була найбільш ласим шматком, відвойованим німецькими окупантами «зі столу всесвіту», за висловлюванням Геббельса.

На Україну, її економічний потенціал, людські ресурси особливі надії покладали обидві воюючі сторони. Ні Сталін, ні Гітлер не мислили без України кінцевого успіху у війні. Це, до речі, й зумовило гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через своє стратегічно важливе положення Україна неймовірно постраждала, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва війною. У роки війни загинув кожний п’ятий житель республіки. Її економіку та багато населених пунктів було повністю або значною частиною зруйновано.

Протягом 40 місяців – з 22 червня 1941 до кінця жовтня 1944 рр. – Україна була епіцентром воєнних дій. На її території, як і на всьому південному відрізку 4000-кілометрового радянсько-німецького фронту, його лінія ніколи не була стабільною, постійно відбувалися активні бойові дії. Український і південноросійський напрями постійно були центральними на східному фронті, на всьому європейському театрі воєнних дій аж до кінця 1944 р. Саме тут проводилася більшість великомасштабних операцій 1941–1944 років, які, зрештою, вирішили долю всієї війни. Доречно нагадати влучне висловлювання О.П. Довженка, який, перебуваючи на Південно-Західному фронті, записав у щоденнику, що з Україною пов’язано «добру половину всієї світової війни»[7, c. 234-236].

Вирішальної ролі Радянського Союзу, а в його складі й України, у розгромі фашизму заперечити неможливо. Англійський історик А. Тейлор у книзі «Друга світова війна», виданій в 1975 р. у Лондоні, пише: «Необхідно пам’ятати, що коли японці завдали удару по Перл-Харбору, німці уже були зупинені під Москвою, коли англійці перемагали під Ель-Альмейном, Сталінград перебував в облозі, і коли англо-американці висадилися у Сіцілії, росіяни вигравали битву під Курськом». А відтак Тейлор робить цілком логічний висновок: «Великобританія і Сполучені Штати придбали союзника, котрий виграв для них війну проти Німеччини».

За вирішальної ролі радянського народу та його армії зловісні сили німецького фашизму і японського мілітаризму були розгромлені. Для підтримання завойованого миру була утворена Організація Об'єднаних Націй, куди ввійшла Україна як одна з держав-засновниць. За сприяння ООН здобули незалежність колоніальні країни і народи, під її егідою закладені міжнародно-правові основи нового мирного і справедливого світопорядку.

Як писав бойовий генерал Дуайт Ейзенхауер, який став згодом Президентом США, «великі подвиги Червоної армії під час війни в Європі викликали захоплення всього світу».

Дуже вагомо і влучно підкреслив Президент України Л.Д. Кучма у доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги: «... ні у кого немає і не може бути монополії на патріотизм, на любов до своєї землі і своєї держави. Війна висунула єдиний, простий і водночас гранично ємний критерій – хто і що зробив для Перемоги. Без конкретної відповіді на це запитання патріотизм виходить декларативний, показний, який не може бути мірилом справжньої цінності політичних сил та їхніх лідерів. Так само, як і пересічних громадян»[3, c. 315-317].


2. Участь воїнів і партизанів України у визволенні від нацистів країн Європи. Кінець війни

Українські фронти, разом з бійцями й офіцерами інших радянських фронтів та місцевими силами Опору, внесли значний вклад у визволення європейських країн і остаточний розгром нацистської Німеччини. Зокрема вони брали участь у вигнанні гітлерівських військ з Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії, у заключній операції війни – Берлінській битві. За директивами ЦК ВКП(б) і Державного Комітету Оборони, ЦК КП(б)У Український штаб партизанського руху надавали значну допомогу партизанському рухові й підпільникам Польщі, Чехословаччини, Румунії й Угорщини.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столицю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України, німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усією ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було виряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з останніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва.

Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців, багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Нерідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли[6, c. 197-199].

Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди залишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової вищості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених урядовців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викликали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визволителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору».

Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно Будинок-музей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р. використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців, була однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

Багато славних сторінок в історію європейського руху Опору вписали радянські люди, в тому числі й з України, вивезені на каторжні роботи до Німеччини або які опинилися у фашистському полоні. Разом із зарубіжними патріотами радянські люди вели героїчну боротьбу в концентраційних таборах і таборах військовополонених – Бухенвальді, Освенцімі, Маутхаузені, Дахау, Майданеку та ін. У Бухенвальді всі підпільні групи 15 березня 1943 р. об’єдналися в єдину організацію, що включала 1176 чол., в тому числі 400 – з України. Зразки мужності та героїзму виявили радянські громадяни під час збройного виступу в’язнів у Маутхаузені 3 лютого 1945 р., зокрема кияни Михайло Рибинський і ворошиловградець Микола Цемкало.

З 12 тис. громадян СРСР, які за допомогою французьких антифашистів утекли з концтаборів, 5 тис. чол. брали безпосередню участь у французькому русі Опору. Так, немеркнучою славою покрив себе лейтенант Червоної Армії вінничанин В.В. Порик – один з організаторів підпільної організації „Комітет радянських патріотів”, створеної в таборі Бомон на півночі Франції і командир загону партизан у районі міста Аррас. Цей загін знищив близько 300 фашистських солдатів і офіцерів, пустив під укіс 11 залізничних ешелонів. Разом з іменами французьких патріотів ім’я Василя Порика висічено на граніті пам’ятника розстріляним патріотам у фортеці Аррас. Він став національним героєм Франції.

У січні – травні 1945 р. розгорнулися завершальні бої Другої світової війни в Європі. Протягом січня – першої половини квітня Польща, Угорщина, значна частина території Австрії і Чехословаччини, були очищені від гітлерівських військ. 16 квітня війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів почали Берлінську наступальну операцію, яка закінчилася 2 травня капітуляцією берлінського угруповання. У числі 589 воїнів 23 національностей, удостоєних за взяття Берліна найвищої нагороди – звання Героя Радянського Союзу, було 108 українців, багато тисяч одержали ордени і медалі СРСР. 8 травня 1945 р. представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Оголосивши 8 серпня 1945 р. війну Японії, Радянський Союз взяв участь у розгромі її збройних сил. 2 вересня 1945 р. Японія підписала акт про беззастережну капітуляцію. Друга світові війна закінчилася повною перемогою прогресивних сил[8, c. 166-168].


3. Місце і роль України у Великій вітчизняній війні

Перемога прогресивних сил над нацистською Німеччиною та її спільниками мала всесвітньо-історичне значення. Досягнута вона була зусиллями СРСР, Англії, США та інших учасників антигітлерівської коаліції. Радянсько-німецький фронт був головним фронтом другої світової війни. Саме на цьому фронті у 1941-1945 рр. було розгромлено 607 дивізій вермахту, (на інших фронтах – 176). У ході Другої світової війни від її початку й до повного визволення українських земель Україна стояла в епіцентрі подій. Геополітичне розташування території України, її багатий економічний, сировинний потенціал, людські ресурси викликали жагучий інтерес і прагнення володіти нею. Через це саме в Україні відбувалися численні великомасштабні битви, її населення не мало спокою протягом усієї війни. У розгром гітлерівської Німеччини та її сателітів і досягнення перемоги вніс свій вагомий вклад і український народ.

Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих успіхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське партизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ведення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій обмежувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.

Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків[4, c. 327-329].

Сприймаючи війну як війну за свою рідну землю, він у неймовірно тяжкій борні виявив високий моральний дух, масовий героїзм і глибокий патріотизм. На всіх фронтах Великої вітчизняної війни, за даними головної редколегії зведеної Книги пам’яті України, протягом війни у Збройних Силах СРСР воювали 6 млн. вихідців з України. Половина з них – 3 млн - полягли в боях. Половина тих, що залишилися живими, стали інвалідами на все життя. За іншими підрахунками, протягом війни в складі радянських збройних сил воювали більше 7 млн. українських громадян. Із 7 млн. орденів і медалей, якими були нагороджені учасники війни 2,5 млн. нагород одержали бійці і офіцери - жителі України, 2072 її синів і дочок удостоєні звання Героя Радянського Союзу, в тому числі прославлений льотчик І. Кожедуб - тричі Герой Радянського Союзу, 32 чол. (із 115) - І. Бойко, М. Бондаренко, Д. Глинка, О. Молодчий, А. Недбайло, З. Слюсаренко та інші дістали звання двічі Героя Радянського Союзу. У складі вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтами і арміями, було чимало українців. Серед них Й. Апанасенко, М. Кирпонос, С. Тимошенко, А. Єременко, І. Черняховський, Р. Малиновський, Ф. Костенко, Я. Черевиченко, П. Рибалко та ін.

Гідний вклад у перемогу над нацистами внесли радянські партизани й підпільники України. Зорганізовані в 60 партизанських з’єднань, 2 тис. партизанських загонів і груп, численних підпільних організаціях, вони ні вдень, ні вночі не давали спокою фашистам. За ратні подвиги у боротьбі проти гітлерівців партизани й підпільники України одержали понад 63,5 тис. урядових нагород. 95 партизанів і підпільників України удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а С. Ковпак і О. Федоров стали двічі Героями Радянського Союзу. Одночасно з радянськими підпільниками і партизанами у русі Опору на окупованій території України, найсильніше на західноукраїнських землях, вела боротьбу і самостійницька течія, очолювана Організацією Українських Націоналістів. Саме під керівництвом ОУН(б) і діяла Українська повстанська армія. Оскільки ОУН-УПА вели боротьбу за самостійну соборну Українську державу, проти їхніх прагнень виступали і нацисти і комуністи. У цих умовах оунівці боролися й проти німецьких окупантів, і проти радянських партизанів.

Після зайняття України радянськими військами ОУН-УПА головне вістря своїх бойових дій зосередили проти радянських військ і органів влади. Активну участь брали трудящі України у створенні і розвитку злагодженого воєнного господарства, у забезпеченні фронту зброєю, боєприпасами, спорядженням, продовольством. Внісши в розгром ворожих сил і досягнення перемоги величезний вклад, український народ у ході війни зазнав небачених втрат, бідувань, страждань, лиха. За роки війни загинуло приблизно 8 млн. мешканців України, тобто кожен п’ятий. Велика Вітчизняна війна, будучи періодом крайнього напруження фізичних і духовних сил українського народу, його надмірних бідувань і незчисленних втрат, стала водночас героїчною і трагічною сторінкою у його житті. Війна залишила глибокий слід у його історії.

Для утвердження і зміцнення ідеї української державності та подальшого розвитку української нації неоціненне значення мало завершення в період війни возз’єднання українських земель у складі Українській РСР, незважаючи на те, якими методами воно було проведено сталінським керівництвом[2, c. 436-438].


Висновки

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 р.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, «і терор. У травні 1943 р. гестапо заарештувало учасницю кам'янець-подільського підпілля Марію Трембовецьку. Перед розстрілом кати піддали 21-річну дівчину нелюдським тортурам, щоб вибити з неї потрібні їм відомості, зокрема адресу підпільної друкарні. Дівчині вирізали груди, відірвали руку, випалили око, нацькували собак, які загризли її мало не до смерті. Але Марія партизанські таємниці не виказала. У передсмертному листі, написаному на білизні, вона звернулася до своїх товаришів з такими словами: «Не здавайтеся, продовжуйте роботу. Ми вмираємо, але знаємо за що». Такі факти, які були далеко не поодинокими, свідчили про виняткову напруженість і гостроту боротьби. Водночас нелюдські вчинки і криваві злочини окупантів справляли роль додаткового фактора у посиленні руху Опору.

Точну, хоч і лаконічну, характеристику результатам бойових дій українських партизанів та підпільників, а також масового саботажу населення можна знайти в одному з документів противника — «Директивах по проведенню умиротворення на Україні», виданих командуючим оперативним тиловим районом «Південь» у червні 1942 р. «Труднощі не зникають,— зазначалося в них,— воєнні пересування постійна зазнають диверсій, роботі цивільної адміністрації, передусім у таких важливих галузях, як сільське господарство і промисловість, ставляться перешкоди».

Першочергове значення для досягнення корінного перелому у війні на користь Червоної армії мала діяльність радянського тилу. День і ніч напівголодні, часто без теплого одягу, терплячи побутову невлаштованість, трудилися пліч-о-пліч з місцевими робітниками, селянами, службовцями й численні виробничі колективи, евакуйовані з України. Основний тягар роботи, пов'язаної з розміщенням та введенням у дію евакуйованого устаткування, влаштуванням і забезпеченням усім необхідним для життя й діяльності прибулого з прифронтових районів населення, взяли на себе місцеві жителі та органи влади.


Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top