Відношення незалежної України

Вступ.

1. Декларація державний суверенітет, Акт про незалежність України та їх значення

2. Боротьба за утвердження політичної і економічної незалежності України. Політичний плюралізм і багатопартійність України.

3. Воєнно-політичні та правоохоронні аспекти розбудови незалежної України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, розв'язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його ознакою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.


1. Декларація державний суверенітет, Акт про незалежність України та їх значення

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; У міжнародній — від об´єкта до суб´єкта геополітики. В Цілому мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, спричинені наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення чітко не визначила свого місця в процесі державотворення.

2. Боротьба за утвердження політичної і економічної незалежності України. Політичний плюралізм і багатопартійність України

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В´єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, розв´язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його ознакою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам і фірмам в економічних питаннях.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв’язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об’єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об’єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар’єр і потрапити до Верховної Ради.

Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій У своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу. Спостерігається обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.


3. Воєнно-політичні та правоохоронні аспекти розбудови незалежної України

Творення Української держави мало розпочатися з формування системи її управління, яка враховувала історичні, національні та культурні традиції народу. А це вимагало формування законодавчої бази, здатної забезпечити будівництво нової системи управління та існування суверенної держави. Первинність у питаннях державотворення належить законодавчій владі — Верховній Раді. На цей час вона чітко взяла курс на те, щоб зосередити в своїх руках всю повноту влади в Українській державі. На це були достатні підстави, бо український парламент уже працював без директив державної партії. Верховна Рада дванадцятого скликання була обрана у 1990 р. і проіснувала до 1994 р. В її складі значними та впливовими були групи консервативних депутатів та «лівих». Це накладало певний відбиток на законодавчу діяльність, вело до гальмування реформ, а також необхідних для будівництва незалежної Української держави законів, викликало в стінах парламенту багато, бурхливих і гострих, часто безплідних дискусій.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 року було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил не повинна перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420— 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4— 5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 року. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Слід звернути увагу на певну суперечливість функціонування Верховної Ради: з одного боку, вона символізувала спадковість, послідовність, традиційність владної діяльності, виступала основною провідною силою у країні, а з другого — не спромоглася визначити стратегічний шлях розвитку України, формування науково обґрунтованої моделі демократичної держави.

Верховна Рада дванадцятого скликання внесла в політичну структуру України дуже важливий елемент, запровадивши законом від 5 липня 1991 р. посаду Президента України як глави виконавчої влади. Цим передбачалося зміцнити цю гілку влади, гарантувати послідовність і всебічність процесу реформ, забезпечити політичну єдність у центрі і на місцях в умовах кризових явищ.

Президентові країни був підпорядкований Кабінет Міністрів. Глава держави мав пропонувати Верховній Раді для затвердження персональний склад Кабінету Міністрів та прем´єр-міністра. Цей орган виконавчої влади повинен був здійснювати заходи щодо забезпечення національної безпеки країни, вирішувати питання соціально-економічної політики, проблем культури, екології та ін. Таким чином, створена система трьох центрів влади, між якими зразу ж розпочалася боротьба. Незабаром стало зрозуміло, що ця система потребує удосконалення, а головна роль Президента в системі виконавчої влади імовірно тимчасова.

Верховна Рада України також виробила основні засади діяльності судової гілки влади та її контролюючого органу — Генеральної прокуратури. Однак у цій діяльності Верховна Рада припустилася помилок, механічно поєднуючи принципи парламентської республіки та президентського правління, значно ослабивши місцеве самоуправління тим, що поділила його між радами і системою правління представників президента на місцях.

Та попри все Верховна Рада на початку 90-х була основним керівним центром країни, зосереджуючи в своїх руках всю владу. На цей час в суспільстві утвердилася думка, що політичний розвиток має відбуватися демократичним шляхом, а боротьба різних політичних сил — тільки у парламентських формах. Тому парламентське керівництво держави, маючи підтримку значної частини суспільства, вдалося до активного творення законів. Лише за 1992-1994 pp. Верховна Рада України прийняла. 450 законів. Однак керівництво партій, державних органів на чолі з Президентом та спікером Верховної Ради не мали програми чи цільної концепції переходу до демократичного суспільства, багато законів були відірвані від життя і належним чином не спрацювали. Місцеві ради не могли задовільно справлятися з великою кількістю повноважень. За радянських часів вони спиралися на підтримку всевладної компартії. Тепер вона не працювала, а відповідної заміни не було. Виборці (електорат) тиснули на ради, вимагаючи встановлення порядку, організованості, забезпечення їх потреб, виконання законів, затверджених Верховною Радою, але місцеві ради в багатьох випадках були безпорадними. Наслідком стало загальне зниження ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади. Це створювало сприятливі умови для зростання корупції та злочинності. Відбувається прогресуюча деморалізація частини суспільства.

Першими кроками законодавства було створення силових структур. Ще 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову, якою підпорядкувала собі всі війська, дислоковані на території України. Тоді ж було створено міністерство оборони. 11 жовтня і 6 грудня законодавчо затверджувалася концепція будівництва збройних сил та оборони країни: без´ядерність, позаблоковість, заборона діяльності у військах політичних партій, введення в армії української мови, використання збройних сил лише для виконання завдань, пов´язаних з обороною країни. Створювалися роди військ: сухопутні, повітряні, Морфлот та ін. На Президента України покладалися обов´язки головнокомандувача збройних сил.

Низка законів (листопад-грудень 1991 р.) спрямовувалася на визначення режиму кордонів України, порядок їх охорони, перетину, створення прикордонних військ, митної служби та ін. Законом від 4 листопада 1991 р. на базі військ МВС була створена національна гвардія України. Таким чином, Українська держава вже до кінця року створила власні збройні сили, спроможні здійснювати її оборону. Паралельно формувалася система сил національної безпеки. Вже у вересні 1991 р. постановою Верховної Ради був ліквідований Комітет державної безпеки СРСР (Українське відділення). На його матеріально-технічній та кадровій основі створювалася Служба безпеки України (СБУ). Вона була підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді. Постанова зобов’язувала її користуватися лише конституційними методами діяльності.

У січні 1992 р. після довгих і запеклих дискусій Верховна Рада затвердила державну символіку України (жовто-блакитний прапор і малий герб — тризуб князя Володимира), державний гімн -- «Ще не вмерла України і слава, і воля» (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького). Важливе значення для створення демократичної Української держави мало реформування державних структур. Верховна Рада як основний законодавчий орган залишалася без змін, виконавча — зазнала реорганізації. Змінилися кількість і характер міністерств. Було створено 26 міністерств, які здійснювали державну політику у відповідних сферах економічного і культурного життя. Цьому заважав поділ місцевого самоврядування на дві частини: ради і представництва Президента на місцях.

У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламка імперії на самодостатню, саморегулюючу систему[3, c. 359-360].


Висновки

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top