Україна в умовах перебудови (друга половина 80-х років)

Вступ.

1. Об’єктивна необхідність реформ. Пошук ефективних шляхів і методів господарювання.

2. Демократизація суспільного-політичного життя.

3. Виникнення і діяльність Народного Руху України, нових громадсько-політичних організацій і партій.

Висновок.

Список використаної літератури.


Вступ

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він ставить завдання побудови гуманного демократичного соціалізму і починає реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки в галузі зовнішньої політики були спрямовані на зменшення тягаря гонки озброєнь, виведення з Афганістану радянських військ. Він намагався поліпшити відносини із США, Західною Європою та Китаєм. Проголошується «нове мислення», яке формувало нові пріоритети — перевага загальнолюдських цінностей над класовими. Перші зовнішньополітичні кроки горбачовського керівництва давали позитивні результати: підписується договір про ліквідацію в Європі американських та радянських ракет середньої дальності, а також про скорочення стратегічних озброєнь — СТАРТ-1. Нормалізувалися стосунки з Китаєм, почалося розблокування конфліктів в «гарячих точках» планети — Південній Африці, на Близькому Сході та в Центральній Америці. Це були позитивні зміни в зовнішній політиці СРСР і одночасно втрати, що ослабили його позиції та посилили Захід. Авторитет Горбачова у всьому світі надзвичайно зріс.

Однак економічна ситуація в СРСР дедалі погіршувалася: реформи виявилися непослідовними і малоефективними. Перші кроки його реформаторської діяльності були спрямовані на «прискорення» розвитку економіки СРСР, насамперед за рахунок випереджаючих темпів зростання машинобудування. Більша частина капіталовкладень втрачалася в незавершеному будівництві та неефективних виробництвах, що лише підвищувало рівень інфляції. До того ж, на світовому ринку падали ціни на нафту, а в країні йшла в типово адміністративному дусі боротьба з алкоголізмом, що значно зменшувало прибуткову частину бюджету. У цей час різко зросли витрати на соціально-культурну сферу. Як наслідок, продовжувала наростати хвиля інфляції та погіршення життєвого рівня населення. Це поставило питання про поглиблення реформування економіки.


1. Об’єктивна необхідність реформ. Пошук ефективних шляхів і методів господарювання

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

Такі чинники діяли в різних сферах.

1. У міжнародній сфері:

— реальна загроза стадіального відставання: на той час світ вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР Ще не подолав індустріальної;

— загострення міжблокового протистояння, ескалація гонки озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;

— участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних і моральних втрат.

2. У політичній сфері:

— підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчуження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;

— ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;

— узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

— максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;

— обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об´єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;

— зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.

3. У соціально-економічній сфері:

— затухаючий економічний розвиток, зниження основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; зниження рівня охорони здоров´я тощо);

— розростання бюрократичного апарату, яке вело до посилення відомчої роз´єднаності та збільшення витратності виробництва;

— деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;

— зрівнялівка в оплаті праці;

— поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;

— фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;

— загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;

— спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

— ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

4. У духовній сфері:

— встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;

— блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;

— посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:

— міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, які ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;

— прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;

— накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;

— дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

— наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.

2. Демократизація суспільного-політичного життя.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС була затверджена програма радикальної реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, сімейного підряду в колгоспах, організація малих, а також спільних з іноземцями підприємств. Відбувався складний процес подолання догм «сталінського соціалізму».

Однак консервативні елементи КПРС посилювали опір цьому процесу. Тому реформування було непослідовним, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували знижуватися, швидко наростав внутрішній та зовнішній борг. До того ж у багатьох колективах падала трудова дисципліна, порушувалися організованість і порядок. В Україні промислове виробництво особливо складно було реформувати ще й тому, що більше 60% його становила велика промисловість, а оборонні галузі поглинали до двох третин науково-технічного потенціалу. Решта галузей майже не отримували нової техніки і ставали збитковими. Тому національний дохід на душу населення в республіці у 1989 р. становив близько 90% від загальносоюзного рівня.

Поряд з цим реалізаційні ціни на сільськогосподарську продукцію були збитковими, і сільське господарство потребувало дотації. Загострилися екологічні проблеми: в республіці, що складала лише 2,7% території СРСР, було сконцентровано майже чверть його індустріального і аграрного потенціалу. В УРСР вироблялось 40% електроенергії СРСР.

Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Ця аварія важким тягарем лягла на економіку України. Було відселено населення в радіусі 20 км від реактора, великі кошти витрачені на подолання радіації та розрухи. Екологічно небезпечною була ситуація і на інших АЕС. Це вимагало нових затрат, які виділялися з Центру в невеликих обсягах. Продовжувало погіршуватися здоров´я народу. На початок 90-х років Україна мала найгірші показники тривалості життя і смертності дітей в Європі. Долаючи опір реформам всередині КПРС, Горбачов взяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму», під гаслом повернення до «ленінських» принципів активізувати народні маси і, контролюючи цю активність згори, ослабити опозицію в Політбюро і ЦК. При цьому він намагався інтригували і грати на суперечностях між «радикалами» (Б. Єльцин, О. Яковлев) та «консерваторами» (Є. Лігачов) в політбюро. Та й сам Горбачов був непослідовним у проведенні реформ та в боротьбі з консерватизмом.

Значна частина суспільства повірила в проголошені гасла, і з 1987 р. розпочалося формування різноманітних «неформальних» об´єднань. При цьому зростав авторитет КПРС і збільшувалася кількість бажаючих вступити до лав партії. Виникає великий інтерес до правдивого вивчення і висвітлення історії, до проблем теорії і практики соціалізму, до сучасного життя буржуазно-демократичних країн Європи, Америки та Азії. Збільшувалась кількість читачів тієї преси, в якій друкувалися статті та дослідження з новими підходами, висновками, велися гострі і цікаві дискусії. Однак мало що змінювалося в Україні, де до 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався Щербицький і чи не найсильнішими були репресивні органи КДБ і МВС. Тому демократичні сили в Україні уважно стежили за поширенням гласності й плюралізму в центральних засобах масової інформації. В ці роки звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.

В авангарді боротьби на захист української культури, навколишнього середовища, ліквідації «білих плям» історії йшла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий відгук викликали виступи О. Гончара, Р. Братуня, і. Дзюби, І. Драча, Б. Олійника, В. Яворівського та багатьох інших на нарадах, зборах, форумах та шпальтах газет. Стали виходити друком твори В. Винниченка, Б. Грінченка, представників «розстріляного відродження» М. Зерова, М. Куліша, М. Хвильового, історичні праці М. Грушевського, М.Костомарова, репресованих в брежнєвські часи В. Стуса, Є. Сверстюка та ін. На екранах з´являються фільми С. Параджанова та Ю. Ільєнка, а також твори представників діаспори. Але цей процес був суперечливим, бо й після початку «перебудови» в ряді міст України все ще судили людей за «політичні провини», що виявлялися в непогодженні з деякими діями партапарату чи органів КДБ. І все ж в Україні поступово виникають перші організації, не контрольовані КПРС: у 1987 р. — асоціація «Зелений світ» і Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, у 1988 р. у Києві — українознавчий клуб «Спадщина» та студентське об´єднання «Громада». їхня діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницькі і набуває політичного характеру. Наприкінці

1987 р. виходять з ув´язнення і повертаються в Україну такі відомі правозахисники як В.Чорновіл, М.Горинь, Л.Лук´яненко та ін., відновлюється діяльність Української Гельсінської Групи. Таким чином, в 1985-

1988 pp. партійне й радянське керівництво змушене було відмовитися від насильницьких методів боротьби з інакомисленням, випустити на волю більшість політв´язнів і змиритися з виникненням політизованих громадських організацій та їх діяльністю.

Під впливом створення народних фронтів у Балтії в багатьох регіонах України виникають самодіяльні об´єднання, які висували ідею створення народного фронту. Однак у них не вистачало сил і політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки. Такі сили знайшлися в Спілці письменників України, де восени 1988 р. і була висунута ідея «Народного Руху України за перебудову». Ідею підтримали товариство «Меморіал» та інші. До проекту програми Руху вносилося положення про керівну роль Комуністичної партії (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). І все ж проти ініціаторів Руху розпочалася кампанія гострої критики. Оскільки він виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на початку діяльності об´єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.

У 1989 р. вперше за багато десятиліть у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, до того ж висунутих «знизу». До Верховної Ради вдалося провести депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (зокрема, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика).

Влітку 1989 р. Радянську країну приголомшив страйк шахтарів, який охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР. І хоча вони висунули тоді економічні вимоги, було доведено, що КПРС не могла розраховувати на повну підтримку всього робітничого класу. У вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з´їзд Руху, який налічував уже 280 тис. чоловік. У прийнятій на ньому програмі відзначалося, що Рух підтримує рішення XXVII з´їзду КПРС про оновлення суспільства, висувалася ідея перетворення СРСР в «союз дійсно суверенних держав» на основі нового союзного договору» (тобто Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію). А лідери УГС вже агітували за вихід України зі складу СРСР.

У вересні 1989 p., після виходу Щербицького на пенсію, пленум ЦК КПУ обирає першим секретарем В. Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989-1990 pp. у відставку змушені були піти деякі секретарі обкомів КПУ. В компартії України посилюється вплив комуністів-реформаторів.

Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. При цьому значні права зберігалися за російською. Як наслідок, сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно, однак держапарат таки «заговорив» українською мовою. Зріс її престиж і серед інтелігенції.

3. Виникнення і діяльність Народного Руху України, нових громадсько-політичних організацій і партій

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З одного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу розв´язання внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював чверть голосів і створив у Верховній Раді фракцію «Народна Рада». У трьох західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а організації КПУ цього регіону перейшли у радах в опозицію. Однак у східних і південних областях України він мав слабкі позиції, — пануючою силою тут залишалася компартія України.

Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989-1990 pp. виникають Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об´єднана соціал-демократична партія України (УСДП(о)), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяльності опозиції велику роль відігравали самвидатні часописи, які пропагували демократію і свободу. Це журнали «Український вісник» (відновлене видання, почав видаватися В. Чорноволом та іншими дисидентами ще в 60-х роках), «Кафедра», «Євшан-зілля», «Християнський голос», «Дзвін», «Український час», газети «Голос відродження», «Поступ», «Віче», «Вибір», «Вільне слово», «Орієнтир» та багато інших. Український національно-демократичний рух брав участь у координації дій з членами аналогічних рухів на всіх теренах СРСР. Відбувалося кілька таких нарад. Одна з них відбулася в червні 1988 р. у Львові за участі представників Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. У підсумковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду СРСР розв´язати національну проблему. Висувалася вимога надати національним мовам республік статуси державних та відновити знищені церкви. Після політичної та економічної децентралізації СРСР передбачалося утворення конфедерації суверенних держав. Для узгодження дій між черговими нарадами був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. На початку 1991 р. відбулося вісім нарад Координаційного комітету.

Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною основою та соціальною базою, в яких точилася боротьба за лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально слабкі, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології, при невисокому рівні політичної культури керівництва і членів, ці партії не могли конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.

До серпня 1991 р. комуністична партія України залишалася найчисельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців в ній також продовжувала зростати — до 67% в 1990 р. Однак і тепер її позбавляють національного характеру. Лише на XXVIII з´їзді у червні 1990 р. КПУ прийняла власну програму. Водночас першим секретарем ЦК КПУ після обрання реформатора В. Івашка головою Верховної Ради України стає С. Гуренко. Ускладнюється як внутрішнє становище КПУ, так і її авторитет у суспільстві. Загострюється і ситуація в цілому в КПРС. На XXVIII з´їзді розгортається боротьба між реформаторами і консерваторами в партії. Борис Єльцин, головний конкурент і противник Горбачова, виходить з партії, а прибічник перебудови О. Яковлев і «ортодокс» Є. Лігачов — з Політбюро ЦК КПРС. До того ж Лігачов програє Івашку боротьбу за посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов начебто зміцнює своє становище.

Однак легкість, з якою Івашко залишив посаду голови Верховної Ради УРСР і переїхав до Москви, завдала удару престижу комуністичної партії України, в якій позиції консерваторів завжди були найсильнішими серед всіх національних компартій СРСР. З середини 1990 р. під впливом надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі авторитет партії падає. З неї починають виходити у все більшій кількості члени партії: у другій половині 1990 р. КПУ покинули 220 тис, а вступило 38 тис. чоловік. Частина членів компартії України не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій.

В цих умовах керівництво КПУ пішло на прийняття низки компромісних рішень. Зокрема, депутати-комуністи проголосували у Верховній Раді УРСР за Декларацію про державний суверенітет України, в якій містилися положення про республіканську власність на землю та її надра, пріоритет республіканських законів над загальносоюзними (у Верховній Раді нараховувалося 239 депутатів-комуністів, які отримали назву «група 239»). Значною мірою цьому сприяло прийняття Декларації про державний суверенітет Росії. Різко виступали проти влади комуністів окремі групи молоді, зокрема Українська студентська спілка та Студентське братство. Організувавши в жовтні 1990 р. голодування студентів біля Верховної Ради, вони домоглися відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Але це не можна вважати чиїмось успіхом, бо Масол був одним із найбільш досвідчених господарників в уряді УРСР. Через тиждень після цього Верховна Рада під тиском мітингів зняла статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії в радянському суспільстві.

Зростав вплив Руху і одночасно відбувалося його «поправіння»: 25-28 жовтня 1990 р. відбулися II Всеукраїнські збори. Тепер чисельність його зросла до 633 тис. чоловік. За рішенням зборів з його назви зникають слова «за перебудову», а Головною метою проголошується побудова незалежної демократичної Української держави. Заборонялася участь в Русі комуністів, що свідчило про перетворення його в антикомуністичну організацію. Після відставки В.Івашка, що перейшов працювати в ЦК КПРС, головою Верховної Ради був обраний Л. Кравчук. І в Компартії України на цей час все рельєфніше виділялися дві лінії — «лівого» С Гуренка і «суверен-комуніста» Л. Кравчука («суверен-комуністів» деякі історики називають «реформаторами-центристами»).

Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокрема, реакції на події´ у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини застосували зброю, що призвело до кривавих жертв серед демонстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія Верховної Ради УРСР засудила насильство, як і більшість політичних партій України.

У березні 1991 р. відбувся референдум з питання, запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про входження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь дало 70,5% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2% опитаних. У Західній Україні на референдум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення УРСР на початку 1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.


Висновок

Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні тенденції в розвитку Радянського Союзу.

Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.

Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. Американська адміністрація Р. Рейгана (Президент СІЛА) належно оцінила зміни в радянській зовнішній політиці. Внаслідок кількох зустрічей на найвищому рівні та інтенсивних переговорів у 1987 р. було укладено договір про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива.

Процес формування нових партій і об'єднань відбувався дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві, спричинили глибоку кризу. Між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно стверджувала про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень. Серед інших причин, які привели партію до кризи, — слабке прогнозування нею суспільних процесів, повільна перебудова діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя.

Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, керівництво КП України, її місцеві функціонери виявилися неспроможними діяти самостійно та ефективно в нових умовах. Обстановка в країні кардинально змінювалася, і парткерівництво, його бюрократичний апарат, не встигаючи за перебігом подій, продемонстрували своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. Однак з метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПУ намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо.

У другій половині 1991 р. відбулася ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років. Події серпня — грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом нової національної революції в Україні, здійсненої мирними шляхом. Вона охопила більшість народів, всі республіки СРСР, а події в Україні були складовою частиною цього процесу. Проголошення незалежності було початком її наступного етапу, в якому мало здійснитися формування державності України, реформування економіки, подальша демократизація суспільства, піднесення рівня життя народу, його духовності та моралі. Тепер частина колишньої імперії, що мала мінімальний ступінь автономності, отримала можливість перетворитися на сучасну європейську державу.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top