Україна в роки Першої світової війни

Вступ.

1. Причини та початок Першої світової війни.

1.1. Плани щодо України учасників Першої світової війни.

1.2. Причини розв’язання першої світової війни.

2. Україна в роки Першої світової війни.

2.1. Українські землі в роки Першої світової війни.

2.2. Зміна в системі організації влади українських земель під час війни.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика воєнного становища в Україні під час Першої світової війни, має неабияке значення при вивченні історії України.

За80 років, які минули після закінчення Першої світової війни, у країнах-учасницях цієї всесвітньої драми створено і видано тисячі історичних праць, документальних збірників, мемуарів про хід військових дій 1914-1918 рр. на різних фронтах, про економіку, політику, дипломатію різних держав під час війни, про окремі її соціально-економічні й політичні наслідки.

Радянські історики й науковці країн з „соціалістичної співдружності” основні зусилля зосереджували на висвітленні певних аспектів революційного робітничого руху під час війни, стверджуючи, що найважливішим політичним наслідком останньої була перемога соціалістичної революції в Росії і розкол світу на дві системи. При цьому нерідко залишалися поза увагою або подавались у спрощеному, спотвореному догмами сталінсько-брежневської ідеології саме ті питання, які є основним предметом даної роботи: наслідки війни для долі поневолених російським царством і австрійською короною слов’янських народів, їх культура, наука в роки війни, боротьба за справедливе „розв’язання національного питання, державотворча діяльність тощо. Тому хотілось би більш детально зупинитися і розглянути такі питання, як експансіоністські плани Німеччини під час Першої світової війни та їхні наміри щодо України, перебіг військових подій на Україні в роки Першої світової війни, зміну в системі давніх органах влади українських земель і основні риси права, а також більш конкретно розглянути причини розв’язання Першої світової війни.

Питання участі України в Першій світовій війні завжди турбувало істориків, які намагались більш детально висвітлити цей період в історії України. Безумовно, порушені питання далеко не прості. Зокрема відомий історик Тарас Гунчак писав: “Проблеми першої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів”.

Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців — як учасників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попервах, ця можливість була ще занадто віддаленою.

1. Причини та початокПершої світової війни

1.1. Плани щодо України учасників Першої світової війни

Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угорської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.

Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові політичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що перебували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї організації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленевським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що називалася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Згодом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до австрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити[5, c. 171-172].

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який одразу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його називали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтікали до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями. Русофіли виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депортували вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політиці тепер Прийшов кінець.

Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастрофічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати українські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію для України[3, c. 164-166].

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування[7, c. 186-189].

1.2. Причини розв’язання першої світової війни

11 липня 1914 р. у Сараєво сербський патріот, гімназист Гаврило Принцип вбиває наступника Австрійського трону Франца-Фердинанда. 23 липня Австро-Угорщина вручила Сербії фатальний ультиматум. Монархію Габсбургів підтримала Німеччина.

24-25 липня царський міністр іноземних справ С.Д.Сазонов заявив представникам європейських держав у Петербурзі, що Росія не дозволить Австро-Угорщині йти на територіальні загарбання, ставши, таким чином, на сторону Сербії.

До 4 серпня країни Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія) і Антанти (Росія, Англія, Франція) оголосили одна одній війну. До кінця року вона переросте у світову, і в неї буде втягнуто 38 з 59 держав світу з населенням 1,5 млрд. чоловік.

Зароки війни до армії мобілізують 73,5 млн. чоловік, 10млн. з яких загине, 20 млн. будуть поранені, а 3,5 млн. залишаться інвалідами.

Чому локальний австро-сербський конфлікт набрав загальноєвропейського характеру, чому Балканський півострів став одним з головних вогнищ міжнародної напруженості? Чи існувала альтернатива війні, чи боротьба імперіалістичних держав за переділ світу була неминучою?

Російські історики Інституту слов'янознавства і балканістики в колективній праці роблять такий висновок: «Неможливо пояснити перетворення Балкан в небезпечне вогнище Європи тільки суперництвом там протиборствуючих угруповань держав... Цей сумний факт став можливим тому, що боротьба держав поєднувалася там з суперництвом молодих національних держав, з прагненням буржуазії окремих країн досягти переваги на півострові, зайняти перше місце під балканським сонцем, потіснити сусідів».

Здавалось, що спокій на Балкани прийде після цілковитої поразки Туреччини в першій Балканській війні 1912-1913 рр. і перемоги Сербії, Чорногорії, Греції і Румунії над Болгарією в другій Балканській війні. За Бухарестським миром 1913р. до Сербії і Греції відійшла частина Македонії, а Південна Добруджа дісталася Румунії. Болгарія відмовилася на користь Туреччини від Адріанополя[1, c. 246-247].

Переможена Болгарія виступила з протестом проти грабіжницьких умов договору. Зав'язалися вузли найгостріших протиріч: болгаро-румунських навколо Південної Добруджі, болгаро-грецьких і сербських стосовно розмежувань в Македонії і болгаро-турецьких — заради земель у Фракії.

В Сербії таємна офіцерська організація «Чорна рука», яка тісно співпрацювала з контррозвідкою Росії, вела пропаганду війни проти Австро-Угорщини за визволення і об'єднання югославських земель навколо королівства.

Заручившись підтримкою австро-німецької сторони, прагнула реваншу Туреччина.

Бухарестський договір створив сприятливі умови для підступної великодержавної дипломатії країн Антанти і Троїстого союзу в Південно-Східній Європі. Обидві коаліції намагалися притягнути на свою сторону балканські країни, об'єднавши їх в загальний блок.

Але ця їхня політика зазнала краху.

Не було ніякої надії, що балканські держави домовляться між собою про мирний переділ кордонів. Етнічна строкатість населення півострова, складна і трагічна його історія не лишали підстав для задоволення взаємних домагань.

Але головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між державами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великою Британією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщиною і Росією, а також між державами всередині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російського імперіалізму на економічному та політичному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «повернути» Російську імперію на Схід, відкинувши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську державу».

Зовнішньополітичну доктрину імперських кіл підтримувала громадська організація шовіністичного спрямування — Паннімецький союз, її центральний орган «Аллдейче блеттер» не переставав пропагувати ідею відторгнення від Росії українських земель. Він неодноразово повторював, що могутність Росії по відношенню до Європи і Близького Сходу зумовлена наявністю України. Якщо захопити її, цю коштовну економічну перлину, то Росія відтиснеться до Волги й Уралу, перестане бути європейською країною і перетвориться на пересічне азіатське державне об'єднання.

На шляху Німеччини до світового панування стояли також Англія і Франція. Німецькому імперіалізму марилася колоніальна імперія в Центральній Африці, він прагнув покласти край пануванню Англії на морі, захопити промислово розвинені північно-східні райони Франції. В свою чергу, правлячі кола Англії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського півострова.

Понад 40 років Франція носилась з ідеєю реваншу за поразку у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Вона розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басейн. Австро-Угорщина не лише намагалася зберегти величезні колоніальні володіння в Європі, а й виношувала загарбницькі плани що Волині і Поділля, що перебували у складі Росії та балканських країн — Сербії, Боснії і Герцеговини[9, c. 211-212].


2. Україна в роки Першої світової війни

2.1. Українські землі в роки Першої світової війни

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум´ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об´єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід´ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов´ям». Не меншим був апетит і в російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об´єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об´єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 року, зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. охочих приєднатися до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб[2, c. 239-240].

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А.Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого виключений за участь в українській демонстрації 1905 р. У1905 р. член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції (1908) виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни — перший голова Союзу Визволення України (1914), з якого вийшов у 1915 р. У1917 р. жив у Львові, там він здобув ступінь доктора права. У березні 1918 р. виїхав до Києва, де очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один із керівників Української хліборобсько-демократичної партії. В 1919—1921 pp. — у Швейцарії. З 1922 р. мешкав у Львові, був одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва» (1923— 1924). У1939 р. заарештований і ув´язнений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави» (1940—1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. — у Парижі, в 1946 р. переїхав до Великої Британії. 31947 р. в еміграції в Канаді. Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. У своїх працях, найгрунтовнішими з яких є «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968), виклав доктринальні засади українського націоналізму.

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українці виконати «свій обов´язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. В´язлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай 5киве автономія України!»[11, c. 158-160].

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у Русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності)[4, c. 246-247].

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам´яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов´язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об´єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу[13, c. 135].

2.2. Зміна в системі організації влади українських земель під час війни

З початком воєнної кампанії збіглося посилення антиукраїнських заходів російського уряду. В Києві було закрито газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» та «Українська хата», тижневик «Село», журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Наша кооперація». Редактора «Української хати» П. Богацького було заслано до Сибіру. Надійшло розпорядження про заборону діяльності «Просвіт», українських видавництв. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було заарештовано і вислано спочатку до Симбірська, згодом — до Казані і, нарешті, — до Москви, де він перебував до початку революційних подій 1917 р.

Та найбільше постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючі війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх у зраді. Опосередковано до цього спричинилася діяльність «Карпато-руського визвольного комітету», який виник у Києві після початку війни з ініціативи карпатських русофілів і ставив за мету знайомити російську громадськість і командування російськими військами з національно-культурним і політичним становищем руського Прикарпаття.

Друга хвиля репресій прокотилася краєм після приходу російської армії. Ставлення російського офіцерства до місцевого населення формувалося не в останню чергу під впливом брошури члена «Карпато-руського визвольного комітету» Наркевича «Сучасна Галичина», яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному складу. У брошурі негативно характеризувалися галицькі громадські організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька церква. Український рух подавався як цілком про-австрійський, мазепинський, антиросійський.

Призначений генерал-губернатором завойованих територій граф О.Бобринський не приховував своїх намірів: «Я буду вводити тут російську мову, закон та устрій». Місцева адміністрація, яку складали далеко не кращіпредставники російського чиновництва і місцеві русофіли, відразу взялася до справи. Так, після вступу російських частин до Львова були закриті всі українські періодичні видання, а 18 вересня — всі українські та польські інституції, школи, книгарні. Наступного дня бібліотекам було заборонено видавати українські книги.

Організований у жовтні жандармський відділ при генерал-губернаторстві розпочав переслідування українських громадських діячів. У звіті жандармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків і 1200 арештів. 578 осіб (у тому числі 34 представників уніатського кліру) за постановою генерал-губернатора було заслано у віддалені райони Росії[6, c. 207-209].

Попри всі заяви щодо толерантності у справах віросповідань російська адміністрація розгорнула переслідування греко-католицької церкви і примусове насадження православ'я. Здійснення православної акції Св. Синод покладав на архієпископа Волинського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, тимчасово залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Внаслідок того, що перед вступом російської армії на територію Західної України частина греко-католицького кліру виїхала на захід, а кілька десятків священиків були ув'язнені російськими властями вже після приєднання, краю до імперії, православні служителі культу дістали змогу зайняти близько 200 вакантних приходів. В одному зі звітів генерал-губернатор досить об'єктивно подав ситуацію, яка виникла у зв'язку з цими змінами, підкреслюючи, що «ставлення населення до призначених православних священиків було позбавлене будь-яких ворожих проявів, але вони не здобули собі любові й поваги прихожан. Причиною цього були, з одного боку, їхні невисокі особисті якості порівняно зі священиками-уніатами, з іншого боку, їхні матеріальні умови, в які вони були поставлені, — про це духовна влада своєчасно не потурбувалась».

На осінній сесії Державної Думи з різким осудом політики Росії в Галичині виступили депутати Мілюков, Суханов, Чхеїдзе. На одному із думських засідань фракції соціал-демократів і трудовиків подали запит щодо знищення української преси. Під час дискусії з цього приводу позиції уряду були піддані різкій критиці у промовах депутатів Александрова, Дзюбинського, Чхеїдзе.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів Мілюкова і Чхеїдзе документ, у якому ставилися такі вимоги: 1) український народ у Росії має бути рівний у правах з російським; 2) дозвіл викладання українською мовою в народних школах; 3) свобода української преси і видавничої справи; 4) вільна діяльність українських культурно-просвітніх товариств; 5) законодавче закріплення гарантій держави для національно-культурного розвитку українського народу. Депутати Чхеїдзе і Корейський одержали від студентської молоді й робітників найбільших міст України петицію з домаганнями автономії України на тих же правах, які обіцяно Польщі; повної свободи українського слова і друку; відкриття «Просвіт»; повернення із заслання всіх українських політичних в'язнів та їх амністії[10, c. 264-267].

У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців оприлюднило декларацію Ради ТУП під назвою «Наша позиція», в якій виклало своє розуміння тогочасної ситуації та українського питання. Окреслюючи свої завдання, поступовці наголошували, що вони боролись і боротимуться за «демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення куль-турно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому розвиватися й поступовуватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».

Усвідомлюючи глибину потрясінь, в які втягнула український народ правляча кліка, деякі політичні організації пішли у своїх програмних вимогах ще далі. Наприклад, катеринославський ініціативний комітет Українського самостійного союзу домагався повної незалежності України.

Протягом 1915 — 1916 рр. активізували свою діяльність і партії соціал-демократичної та радикальної орієнтації, використовуючи складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх позицій у масах.

Справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Російська влада вчинила справжній погром українських громадських установ. Коли українські діячі з Петербурга, спробували виступити у захист українського руху в Галичині, то одержали таку відповідь російського міністра закордонних справ Сазонова: “Що ж Ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з Вашим українством”.

Результат визвольних змагань пригноблених народів у великій мірі залежав від зовнішньополітичної орієнтації їхньої політичної еліти. Галицько-українські політики ще у грудні 1912 р. прийняли рішення у майбутній війні виступити на боці Австро-Угорщини. Вони вірили, що Росія буде легко побита Центральними державами, а на її руїнах постане самостійна українська держава. 1 серпня 1914 р., лідери трьохгалицько-українських партій – національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної – утворили Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи його боротись на стороні Австро-Угорщини за визволення України.

Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація окремої української військової частини, яка мала стати зародком майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою “Українські січові стрільці”. Але воно не спішило йти назустріч ентузіазму галицьких українців. Коли добровольцями до “Українських січових стрільців” (“усусів”) записалося 30 тис. чол., австрійський уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. “Реальна політика” вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських еміґрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували “Союз визволення України” (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаґанди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. “СВУ” разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині[6, c. 316-318].

Набагато більше значення мало утворення у Києві 17 березня 1917 р. представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся Михайло Грушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло “вільної України” стало гаслом “чоловіка з вулиці”. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада за до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Більш радикальну позицію розбуджені революцією українські народні маси, що вимагали від київських політиків негайно розв’язати найпекучіші земельне і воєнне питання, не чекаючи на рішення у Петербурзі. Військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України.

Таким чином ми прослідили зміну в системі давніх органів влади українських земель і основні риси права, які характерні для цього періоду[8, c. 404-405].


Висновки

В наш час постає багато питань щодо першої світової війни і її відношення до нас, українців. Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.

Велика Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і могутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав — Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Радянська Росія і Українська Народна Республіка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

Мирні договори, укладені державами-переможницями з Німеччиною та її союзниками в 1919 р., створення Ліги націй і угоди, підписані в 1921-1922 рр. у Вашингтоні, зафіксували нове співвідношення сил у Європі, Африці й на Далекому Сході.

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природними ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Розділена між двома головними суперниками в цій війні, Україна була дуже зруйнована і була полем запеклої битви. Близько 3 мільйонів українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч - цілком на боці австрійської армії. кілька кровопролитних боїв відбувалося в Галичини. західних українці, вважаючи, що Росія більш небезпечний, ніж Австрія, підтримали віденське уряд в це війні. Вони сподівалися включити всю в склад Австрії та домогтися для неї прав широкої автономії.

Ми повинні пам’ятати що за кожною цифрою стоїть чиєсь життя. Ми, разом з світовою спільнотою, повинні докласти всі зусилля, щоб такі страшні часи більше ніколи не повторилися.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top