Україна в роки Другої світової війни

Вступ.

1. Початок Другої світової війни і Україна.

2. Окупація українських земель фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією.

3. Партизанська боротьба в Україні, діяльність ОУН і УПА.

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Внесок українського народу в перемогу над фашизмом.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.


1. Початок Другої світової війни і Україна

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став важливим кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розроблення зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць У роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс Третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг із самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в той період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... [Разом з нею] Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробленні питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбулася певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії[4, c. 287-289].

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси Третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 року Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 року. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану «Зелену папку Герінга». Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований насамперед на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним Генеральним планом «Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо розв'язання проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що Генеральний план «Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей[2, c. 342-344].


2. Окупація українських земель фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією

Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом», для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР ство-рювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в Третьому рейху називали «другим Сталіним». Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє завдання планувалося здійснити протягом ЗО повоєнних років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Пограбування України здійснювалося з німецькою педантичністю і ґрунтовністю. Було створено систему грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне торгове товариство Сходу», яке мало ЗО комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями «Товариства» були облік, вилучення і перероблення усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. Від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки «зусиллям» «Товариства» з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Велику надію покладало керівництво Третього рейху і на українську промисловість. «Де ще існує регіон, — говорив у жовтні 1941 р. Гітлер, — у якому виплавляли б залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще скільки інших можливостей!» Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України в повному обсязі фашистам не вдалося: якщо до війни в Донбасі добувалося 95 млн. т вугілля на рік, то при німцях лише 3—4,8 млн. т. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне населення України. Вже 5 серпня 1941 року Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром — від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. «Ми — раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо, — цинічно заявив, виступаючи в Києві 5 березня 1943 року рейхскомісар Е. Кох. — Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати»[7, c. 228-231].

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію в Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили в господарчому секторі Третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України.

Характерним для «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: с Обухівку було спалено, а все населення розстріляно. За час окупації подібні варварські акції фашистами було проведено в 250 населених пунктах республіки.

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі-Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис, сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор набував систематичності — з німецькою педантичністю здійснювали каральні акції, створювали гетто і концентраційні табори. 7 грудня 1941 року побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Його суть полягала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними — на 14,5 млн.). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання Генерального плану «Ост» — обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України було здійснено 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території в 500 км2, що охоплювала частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, «вістря проникнення» колонізаційного потоку, що мав поширитися на значну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями[1, c. 319-321].


3. Партизанська боротьба в Україні, діяльність ОУН і УПА

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».

Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи[5, c. 367-369].

На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».

Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.

Роль значного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню Руху. .. Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем[3, c. 249-252].

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.

Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів Проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару[8, c. 134-138].


4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Внесок українського народу в перемогу над фашизмом

Сталінградська битва (17 липня 1942 року — 2 лютого 1943 року), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 року було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова» , «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 року, тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат.

Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів Часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Свідченням цього були роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісна зварка, розроблена для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона, тощо.

У січні 1944 р. Червона армія чисельністю майже 2,3 млн. розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні — лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 року на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 року дивізії СС «Галичина» під Бродами.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво Третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху Третім рейхом. Виходячи з цих міркувань, ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізію оточили радянські війська і, знищивши 7 тис. вояків, розгромили. Пізніше вона була поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) і вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову Розплатився кров'ю.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 8 травня 1945 року капітулювала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель[6, c. 143-147].


Висновки

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно розв'язати свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

На початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.


Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top