Україна в другій половині 50-х - середині 60-х років

Вступ.

1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції.

2. Демократичні процеси в Україні після смерті Й.В. Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер.

3. Нові спроби духовного відродження України.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє.

Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували ознак хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було розв´язати ще два завдання: нагодувати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.


1. Пошуки оптимальних шляхів розвитку економіки України в складі народногосподарського комплексу СРСР в умовах науково-технічної революції

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками — затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю тощо. По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки. По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Крім того, не обхідно було вирішувати ще два насущні, але суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло, підняти їх культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів озброєння.

В умовах відсутності зарубіжних інвестицій та обмеженості фінансових і матеріальних внутрішніх ресурсів командно-адміністративна система вирішувала проблеми у традиційному для себе стилі: визначила головні серед вказаних завдань та виробили відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний розвиток легкої промисловості. Останнє, правда, мало вимушений характер. Масштабні дотації у легку і харчову промисловість разом зі значним зниженням цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. — призвели до зростання дефіциту і перегляду поточного плану на користь випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Уже у 1954 р. було різко знижено обов´язкові поставки сільськогосподарських продуктів державі, списано борги колгоспів, зменшено податки з присадибних ділянок і дозволено продаж надлишкової продукції на базарі. Водночас у 1,5—5,5 раза було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки селу.

Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953—1958 pp. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у 5 разів вищими проти 1950—1953 pp. (16 % проти 3 %). Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Вже у 1954—1956 pp. було зорано 36 млн. га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958 pp. держава отримувала з цілини більше половини заготовленого хліба. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась майже до 1/3 порівняно з 1/5 на початку десятиріччя (правда, приблизно 32 % цих інвестицій припадало на цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 р. зросли більше ніж у три рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР[1].

Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у 1953—1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. Внаслідок політичних і соціальних причин радянський уряд не наважився підвищити роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної дотації, отриманої колгоспами у 1953— 1958 pp. Однак цей тягар виявився непосильним для бюджету. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості господарств, а головне, не міг вирішити проблеми інвестицій для сільського господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. — максимальне розширення посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали у 1953 р. 2,2 млн. га, у 1955 p. — понад 5 млн., у 1962 p. — 3 млн. га, у Союзі засіяно 32 млн. га, з яких лише 7 млн. га дали якийсь урожай ), з 1957 р. — "м´ясні" та "молочні" кампанії — наздогнати США щодо виробництва м´яса, масла і молока на душу населення (для України ця "гонка за лідером" закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 % відносно рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін.— також не дали відчутних результатів.

Політика реалізації надпрограм доповнювалась намаганнями ліквідувати присадибне селянське господарство. Так, вже у 1955 р. його розміри зменшено у 2 рази. У 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято указ про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Ще у 1956 p. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів´я ВРХ у підсобних господарствах колгоспників, наприклад, в Україні скоротилося на 14 %, поголів´я свиней — на 20, а овець і кіз — на 53 %.

Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва у 1959—1964 pp. знову знизились до рівня початку 50-х років (1,5%). Освоєння цілини, в яке вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спочатку позитивні результати, створило на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, але не змогло вирішити зернової проблеми СРСР. Через ерозію ґрунту і посуху врожаї на цілинних землях стали швидко падати. На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включаючи хлібобулочні, м´ясні вироби та інші продовольчі товари масового вжитку. Для пояснення тотального дефіциту влада почала боротьбу проти "спекулянтів" , "економічних злочинців", але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд змушений був підвищити роздрібні ціни на м´ясо (на ЗО %) і масло (на 25 %), що викликало масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів харчування це не вирішувало. З 1963 р. уряд, щоб запобігти голоду, вперше закупив за кордоном більше 12 млн. т зерна (на 1 млрд. дол.). СРСР став регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-за кордону[2].

У промисловості цей період характеризувався поступовим пом´якшенням сталінського надцентралізму, радянською децентралізацією і демократизацією управління. Розширились права союзних республік. У їх відання було передано 15 тис. підприємств, деякі міністерства із союзних було реорганізовано у союзно-республіканські. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. На території СРСР було утворено замість ліквідованих 140 союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств 105 таких раднаргоспів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України, наприклад, було передано 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підлягали 97 % заводів республіки (1953 р. — лише 34 %). Прискореними темпами розвивалась легка промисловість. Таким чином, у перші роки "відлиги" промислова політика, як і економічна політика в цілому, була націлена на вирішення першочергових завдань.

У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення. Здійснено масштабне підвищення заробітної плати, скасовано примусові державні позики, які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення. З травня 1966 р. у колгоспах введено гарантовану оплату праці. Вдвоє підвищено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали видавати колгоспникам. У 1953— 1958 pp. заробітна плата жителів міст збільшувалась у середньому на 6 % у рік. У другій половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий день. Вперше за роки радянської влади було розгорнуто масове житлове будівництво, у тому числі з залученням коштів населення через житлово-будівельні кооперативи. Міський житловий фонд у 1955— 1964 pp. збільшився у 1,8 раза. До кінця 70-х років 80 % сімей були забезпечені квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського населення в міста вирішити так і не вдалося. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років під впливом економічних труднощів темпи зростання добробуту населення різко сповільнилися; соціальні проблеми, і перш за все тотальний дефіцит продовольчих та інших товарів, загострилися. 1958 р. введено обов´язкову восьмирічну освіту для всіх дітей шкільного віку. Скасування плати за навчання у середній школі й у вищих навчальних закладах сприяло зростанню рівня народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів дала змогу сформувати хороший кадровий потенціал країни, що позитивно відбилось на розвитку науки, культури. Важливо зазначити, що в розвитку економіки СРСР у 1950— 1970 pp. суттєву роль відіграли фактори інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового суспільного продукту забезпечувався головним чином збільшенням продуктивності праці і впровадженням досягнень НТП. Промисловий розвиток забезпечувався систематичним зростанням капіталовкладень, у структурі яких підвищилась частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств[3].

Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 — середина 60-х років і середина 60-х років — кінець 80-х років). У ці роки здійснювалися кардинальні зміни у технічному розвитку. Швидкими темпами розвивались радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в цей час країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім — космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950—1970 pp. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу, їхня частка у загальному обсязі енергоресурсів підвищилась у З рази — з 19,7 до 60,2 %. Для транспортування цих цінних видів палива збудували трубопроводи, які з´єднали всі райони за винятком Далекого Сходу. В країні було створено Єдину систему нафто- і газопостачання.

Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п´яте місце у світі. Весь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць — їх переведено на електровозну і тепловозну тягу. З 1958 р. в СРСР призупинено випуск паровозів. Дістав розвитку автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожного будівництва. Завершилося створення Єдиної енергетичної системи Європейської частини СРСР, включаючи Урал, — найбільшої енергосистеми світу.

Значному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965 р. Вона виявилася, з одного боку, в централізації управління народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створено 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств УРСР). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювались фонди матеріального стимулювання, вводилась плата за використання підприємствами основних виробничих фондів, підприємствам надавались більш широкі права у галузі планування та ін. У сільському господарстві план обов´язкових закупівель зерна було знижено і проголошено незмінним на 10 років, а надпланові закупівлі мали проводитися за підвищеними цінами, було знято деякі обмеження з підсобних господарств. Всі ці заходи були спрямовані на підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у кінцевому результаті виробництва, у підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

У 1966—1970 pp. у СРСР завдяки реформам вдалося утримати високі темпи зростання основних економічних показників. Валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % щорічно (у 1961 — 1965 pp. на 6,9 %). Національний дохід зріс на 41 %, тоді як у 1961—1965 pp. — на 32 %. За розрахунками академіка А.Г. Аганбегяна, приріст ефективності суспільного виробництва у восьмій п´ятірці порівняно з сьомою був вдвічі вищим. Швидкими темпами розвивались наука і галузі промисловості, які визначали НТП (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР обігнав США і займав перше місце у світі[4].

Основна суперечність реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і водночас інтенсифікувати два взаємознищувальні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об´єднань. Якщо посилення централістських начал органічно сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, сутність якого було збереження всієї влади у руках держави. Через це, як зазначають дослідники, "реформа перетворилась насамперед на численні розмови про реформу", а у процесі реалізації вона була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко-командний і безумовно директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних щаблях управління). Проте зростаючі масштаби народногосподарського комплексу (насамперед важкої індустрії) ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи все частіше почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли у 60-ті роки у світі розгорнулась НТР. Тоді в науково-технічній галузі почалося те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості централізована директивна система планування та управління економікою сама стала причиною зростаючого відставання країни від високорозвинутих держав. Якщо в США у 1985 р. діяло майже 1,5 млн. ЕОМ (і ще понад 17 млн. персональних ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч[5].

2. Демократичні процеси в Україні після смерті Й.В. Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав´язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар´єра була тісно пов´язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС[6].

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав´язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар´єра була тісно пов´язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС[7].

3. Нові спроби духовного відродження України

Сфера культури у післявоєнний час швидко відновлювалася і розвивалася. Відбудовувалися зруйновані під час війни освітні заклади, наукові установи. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак це не задовольняло потреб, і багато шкіл працювали в дві-три зміни. Швидко зростала мережа вечірніх та заочних шкіл. У 1953 р. здійснюється перехід до обов´язкової семирічної освіти. У 1956 р. була скасована плата за навчання в старших класах.

У післявоєнний час була реорганізована мережа вищих освітніх закладів, і кількість вузів зменшилася, а чисельність студентства зросла з 99 тис. у 1946-му до 325 тис. у 1956 році. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та вищої шкіл була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів навчання.

У 1958 р. Верховна Рада УРСР затвердила новий шкільний закон, який був спрямований на поліпшення підготовки дітей до життя, на поглиблення знань. Однак і ця реформа була суперечливою. Закон надавав батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання, а це фактично привело до русифікації, бо російська мова в умовах її широкого використання у вузах, технікумах та інших сферах життєдіяльності суспільства СРСР мала беззаперечні переваги, що й визначало позицію більшості батьків.

В складних умовах післявоєнних сталінських репресій та переслідувань працювали українські письменники і поети. Та попри все у 40-50-х роках було створено чимало художніх творів, які залишили помітний слід в культурі українського народу. До них слід віднести твори Ю. Яновського, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюри, О. Вишні, О. Довженка, О. Гончара, В. Козаченка, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини та інших[8].

За десятиліття після XX з´їзду КПРС літературне життя стало динамічнішим, менш регламентованим і розкутішим. Письменники користувалися новими можливостями для творчого пошуку. З позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані і видані нові твори О.Довженка, В. Сосюри, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І. Драча та В. Шевчука. Активно працювала літературна критика, яку представляли І.Дзюба, Е. Сверстюк, І. Світличний, В. Мороз та інші.

Політична «відлига» посилила увагу громадськості до питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. З цих позицій виступали газети, письменники, вчені, навіть значна частина партійних працівників. Після введення у 1958 р. шкільного закону, який ослабляв позиції української мови, поширюється кампанія на її захист. Під її виливом і перший секретар ЦК КПУ П. Шелест кілька разів виступав на захист української мови і культури.

Літератори також виступили за повернення імен незаслужено забутих або репресованих діячів культури. Особливу активність проявляв у цьому Максим Рильський, який домігся реабілітації поетів О. Олеся, М. Вороного та ін. Значну роботу провели Комісії щодо впорядкування посмертної спадщини літераторів. Вони опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського. Після довгих років репресій до літератури повернулись М. Андрущенко, М. Годованець, М. Доленко, О. Ковінька, В. Мисик та ін. Твори реабілітованих, аналіз їхньої творчості широко розповсюджуються в Україні і поза її межами.

«Відлига» породила і таке явище в суспільно-культурному житті, як «шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала над оригінальною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних, стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко, головною ідеєю творчості якого була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи створила вже в перших творах, що вийшли в ці роки, молода талановита поетеса Л. Костенко. Покоління молодих літераторів початку 60-х років зазнало великого впливу гуманістичної західної культури, яка потрапляла в Україну через переклади та іншими шляхами.

У Києві, а згодом і у Львові створюються клуби творчої молоді (КТМ), які стають центрами громадської діяльності «шестидесятників». Часто вони сприяли розповсюдженню українських позацензурних видань, що дістали назву «українського самвидаву».

Однак офіційна партійна критика, партійно-урядове керівництво виступало проти цієї течії. Молоді українські літератори піддавалися критиці вже на серпневому (1962 р.) Пленумі ЦК КПУ. Але широкий наступ на «шестидесятників» розгорнувся у кінці 1962 p., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції Москви та відвідання Хрущовим виставки модерністського мистецтва, яке він не зрозумів і не сприйняв, а тому різко розкритикував. Ця боротьба проти новацій і абстракціонізму була підхоплена і продовжена в Україні. Знову під жорсткий адміністративний контроль ставилася творча праця. Були піддані гострій критиці роботи і. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверсткжа, а також твори І. Драча, М. Вінграновського та С Голованівського. Ця боротьба продовжувалася у 1963 і 1964 роках. Поряд з критикою почалися обмеження в друкуванні творів молодих авторів, заборонялися їхні творчі вечори, закривалися клуби. У відповідь поширюються твори «самвидаву», у яких вміщувалися не лише українські, а й російські твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматовой В «самвидаві» з´являються політичні статті про злочини сталінізму та становище України в СРСР. В них не йшлося про ревізію основ радянської системи. Більшість авторів «самвидаву», позацензурних статей і творів прагнули вдосконалення радянської влади, орієнтувалися на «справжній» соціалізм. Частина «шестидесятників» схилялася до організації опозиційного руху, стояла на порозі формування політичної опозиції, але тоді ще не антирадянської[9].

Висновки

На початку 60-х років становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже не виконуються. Особливо загострилася ситуація в 1963-1964 pp., коли неврожай, пов´язаний значною мірою із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий збір зерна, знизилася продуктивність тваринництва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з´явилися довгі черги за хлібом і молоком у багатьох містах країни. Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.

Відбувалося скорочення темпів розвитку промисловості, які протягом 50-х років становили 12%, а на початку 60-х — 9% на рік. Погіршувалися і економічні показники розвитку України. Це розцінювалося антихрущовською опозицією в Комуністичній партії як наслідок невдалого економічного і політичного реформування. Наростав опір партійного бюрократичного апарату реформам. Номенклатура вже зазнала втрат, а тепер, коли діяв новий статут КПРС (1961 p.), який визначив обов´язкове оновлення складу партійного керівництва, багатьом загрожувало усунення від влади. Хрущов все більше заплутувався у своїх планах, проектах, стосунках з партійно-державною бюрократією і ослабляв свої позиції. До того ж були невдачі і в галузі зовнішньої політики: розрив з Китаєм, кубинська криза та ін. Водночас перший секретар ЦК КПРС відзначався винятковою легковажністю і самовпевненістю. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Брежнєвим і Сусловим. На зміну «відлизі» прийшла реакція.

Список використаних джерел

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top