Україна в 20-х роках ХХ століття

Вступ.

1. Криза політики « воєнного комунізму» в Україні. Голод початку 20- х р.р.

2. Україна в умовах НЕПу. Відродження ринкових відносин.

3. Політика «українізації»: мета, засоби реалізації, наслідки. Розстріляне «Відродження».

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Після закінчення громадянської війни становище Радянської країни неухильно погіршувалося. В Україні спалахували все нові антирадянські повстання. Українські селяни протестували проти примусового вилучення продовольства і пов´язаної з цим заборони торгівлі. Розгортався партизанський рух, який розглядався владою як політичний (куркульський) бандитизм. Поглиблювалися кризові явища в економіці, що виникли під час громадянської війни в умовах воєнного комунізму.

Їх проявами були зменшення у країні загальної кількості продовольства, скорочення оброблюваної площі земель, закриття підприємств, міграція значної кількості робітників з міст до села. В політичному житті країни відчувалося наближення нової громадянської війни —- тепер уже селянства проти радянської влади і комуністичної партії. Масове невдоволення робітників призвело до різкого звуження соціальної основи радянської влади і її творця та керівника — компартії. Створена переважно із селян, Червона Армія теж почала бунтувати, проявом чого було повстання матросів у Кронштадті, в недалекому минулому військової опори більшовицької партії.


1. Криза політики « воєнного комунізму» в Україні. Голод початку 20- х р.р.

Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 p., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з´їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте Необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного боку, тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протягом 7 років) зруйнували матеріально-технічну базу промисловості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншого — воєнно-комуністична політика значною мірою призвела до дезорганізації господарських зв´язків.

Після закінчення громадянської війни республіка перетворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). Виробництво промислової продукції у республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прокату — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% від рівня 1913 р.

З 11 тис. підприємств 1921 р. в республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою «воєнного комунізму», недостатня забезпеченість реманентом та тягловою силою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) констатувала: «господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні».

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком невдоволення селян продрозкладкою. Реквізиції та заборона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням. Не випадково в одному з циркулярів наркомпроду УСРР, виданому 25 грудня 1920 року, зазначалося, що «своєчасне виконання продрозверстки є актом великого революційного подвигу». Вилучати хліб з українського села ставало дедалі важче. Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб... буде взятий силою і могутньою волею українського і великоросійського пролетаріату»[3, c. 168-169].

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин тільки ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною і громадянською війнами та політичною нестабільністю суспільства. Тому боротьба набувала характеру взаємовинищення. Так, питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921—1923 pp. Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко збільшувалася кількість голодуючих. Тільки в степових губерніях республіки вона зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях — До 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом «у Росії — перелом у кращий бік. На Україні — навпаки. Херсонські жахи продажу людського м´яса поширюються... На 1 квітня голодуючих — 3 млн. Допомога — переважно одна восьма фунта хліба — надається тільки 15%...» Через тиждень уже в листі до М. Калініна він з болем констатує: «Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії до 1 травня надіслала в прикріплені до неї голод губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям...»[7, c. 208-210]

Взимку 1922—1923 pp. в Україні почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Підрахунки фахівців підтверджують це. У 1921—1922 pp. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 35 млн. пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Хлібний дефіцит у 1922—1923 pp. скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався із запасом (у 15 млн. пудів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продовольчі ресурси України були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. За неповними даними, з УСРР було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і більше 15 млн. пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга — експортом українського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши голод численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 pp.[4, c. 344-346]


2. Україна в умовах НЕПу. Відродження ринкових відносин

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена об´єктивними причинами:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв´язати проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення^ особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Протягом 1921—1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв´язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об´єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі[8, c. 193-194].

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста й села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам малі підприємства. В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже Половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками Управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукро-трест», «Південьсталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали широку господарську самостійність. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте цей різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки. її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже щороку: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.[2, c. 203-205]

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам´яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927—1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції зріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії[2, c. 211-212].

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об´єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою Диференціацією суспільства, зростанням соціального напруження, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин[6, c. 187-189].


3. Політика «українізації»: мета, засоби реалізації, наслідки. Розстріляне «Відродження»

Користуючись деякими правами і можливостями, що мали КП(б)У і Уряд УРСР згідно із союзним Договором та Конституцією СРСР 1924 p., патріотично налаштована частина компартії України розгорнула в 20-х роках активну діяльність, спрямовану на проведення українізації і широкого культурного будівництва.

В керівництві УРСР у ставленні до українізації можна виділити три групи. Перша, патріотично налаштована, складалася з колишніх лівих українських соціалістів-революціонерів, які вступили в КП(б)У. Їх ідейними лідерами і натхненниками були В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько. Аналогічних поглядів дотримувались старі більшовики (М, Скрипник та М. Хвильовий), які мали патріотичні настрої. Близьким до них був В. Чубар.

Друга група, найчисленніша — центристська. Це В. Затонський, В. Косіор та інші, які підтримували патріотично налаштовану групу, але лише до того часу, доки не утвердилася диктатура Сталіна. їхня політична позиція характеризувалася нерішучістю, непослідовністю, що значною мірою пояснюється атмосферою страху і нетерпимості, яка насаджувалася Сталіним В часи репресій вони поплатилися життям.

І нарешті третя, сталінська, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, здійснювала часто замасковану русифікаторську, антиукраїнську політику. Це Л. Каганович, П. Постишев та інші, які вірно служили Сталіну Керівництво ВКП(б), заспокоївши селянство непом, відчувало необхідність вироблення нової політики і в галузі національних відносин, щоб заручитися підтримкою більшості неросійських народів, які вагалися не довіряючи більшовикам. У 1923 р. на XII з´їзді РКП(б) було затверджено рішення про початок здійснення політики коренізації. З´їзд вказав на необхідність залучення до партійного та державного апарату представників неросійських народів, а службовці повинні були опановувати їхню мову і лише нею користуватися. Держава мала підтримувати їх культурний і соціальний розвиток. В Україні ця політика отримала назву «українізація»[10, c. 267-268].

Частина істориків діаспори та сучасних українських науковців вважає українізацію тактичним кроком, навіть широкомасштабною провокацією спрямованою на виявлення і наступне знищення національно свідомих груп українців. Насправді, визнаючи українізацію справою політичної тактики ВКП(б), не слід забувати, що для привернення на свій бік українського народу керівництво СРСР повинно було рахуватися з могутньою національною революцією в Україні, яка продовжувала півторастолітній рух українського національного відродження. Для патріотично налаштованих комуністів українізація також уявлялася продовженням національного відродження, яке вони вважали за необхідне спрямувати в русло соціалістичного будівництва. М. Скрипник не раз підкреслював: «Національну енергію українського народу - будівництву соціалізму». Переважна більшість українців-комуністів щиро вірила, що соціалізм має принести масам українських робітників, селян, інтелігенції соціальне і національне звільнення.

Українізація мала і зовнішню мету. Вона повинна була продемонструвати західним українцям, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світової революції, розширення участі в ній величезних мас колоніальних народів необхідно було показати привабливий позитивний приклад вирішення національного питання. Українізація включала в себе залучення українців у партію і державні органи, вивчення та використання української мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності, мистецтві, заохочення розвитку української культури і науки.

Однак здійснення українізації вимагало змін у партійному та державному керівництві України, де ця політика зустрічала опір. Це пояснювалося значною мірою тим, що в партії переважали неукраїнські кадри. У 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% -українці, 14% — євреї. Майже таким було співвідношення в партійному керівництві. Першими керівниками КП(б)У до 1953 р. були лише неукраїнці. В партійному середовищі на початку 20-х років була поширена теорія «боротьби двох культур». Один із головних її захисників Д. Лебідь незмінно підкреслював, що українська культура — селянська, російська — міська, і між ними точиться боротьба, в якій КП(б)У має підтримувати культуру міста, культуру робітничого класу. Існувала російська зверхність над «місцевими» кадрами, презирство до «нижчої» української культури.

Тому відкритих і непримиримих противників українізації з УРСР відкликали. На їхнє місце призначили дисциплінованих партійних працівників, які слухняно виконували вказівки з Москви. Зокрема, першим секретарем ЦК КП(б)У (тоді — генеральним секретарем) був призначений Л. Каганович, який проявляв показну готовність проводити українізацію у відповідності з рішеннями і вказівками Сталіна. В душі він ненавидів все українське про що красномовно свідчили наступні його дії´. Готовність щиро і енергійно проводити українізацію демонстрували М. Скрипник, О. Шумський, а також, хоч і не завжди послідовно, В. Чубар, який замінив на посаді голови уряду (Раднаркому) УРСР X. Раковського. Шумський очолив відділ пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, пізніше став наркомом освіти УРСР. З багатьох посад були усунуті великоросійські шовіністи (тоді їх називали «русотяпи»), а на їхнє місце призначалися українці.

Ці та інші заходи, сувора вимогливість партійного і радянського керівництва до виконання відповідних законодавчих актів, якими супроводжувалася нова політика в національному питанні, давала позитивні наслідки. До того ж українізацію підтримали рештки українських соціалістичних партій (укапісти, боротьбисти), а також українська інтелігенція. До неї приєдналися діячі науки та культури, які за прикладом Михайла Грушевського поверталися з еміграції, а також численні вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу на терені УРСР[11, c. 221-223].

Вже у 1923 р. всі партійні та державні службовці проходили спеціально організовані курси української мови. Тим, хто не зміг їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. було введено листування українською мовою в усьому урядовому апараті. Водночас зросла кількість українців в урядових установах та партійних організаціях. На початку 30-х років їх було до 60% серед членів КП(б)У. Проте вони зосереджувалися на нижчих щаблях партійної ієрархії. Так, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%, в 1925 — 25%, в 1930 — 43%. Кількість українців серед службовців держапарату в 1923—1927 pp. зросла з 35% до 54%.

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні, особливо народної освіти. На українську мову перейшло 86% загальноосвітніх шкіл, 30% вищих навчальних закладів, більше половини технікумів. У 1922 р. в республіці виходило до десяти українських газет і журналів, а в 1933-му з 426 газет — 373 були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. Розгорталася українізація в таких районах РРФСР, як Кубань, Далекий Схід та інших, де проживало багато українців.

Центром українізації став наркомат освіти, який керував всіма галузями культури. У 1927 p., після усунення з посади наркома освіти УРСР Шумського її обійняв Скрипник, який розгорнув бурхливу і плодотворну діяльність з розвитку української культури, особливо освіти.

Наркомату освіти довелося переборювати величезні труднощі, насамперед брак педагогічних кадрів, що володіли українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати опір російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатися «селянською» мовою. На подолання цих та інших перешкод були мобілізовані партійні, профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.

Здійснювалася політика коренізації і в районах України, компактно населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка. Поряд з цим було сформовано 13 національних районів, 954 сільради. Працювали сотні шкіл з російською, німецькою, болгарською, польською, єврейською, татарською та іншими мовами навчання.

Однак російські великодержавні шовіністи, як у партійному і державному апараті, так і в армії, на підприємствах, в каральних органах не припинили чинити опір українізації. В середині 20-х років окремі українські комуністи виступили за розширення самостійності республіки, врахування її особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень європейської цивілізації при творенні української культури[13, c. 134-137].

Письменник М.Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) розгорнув у 1925-1927 pp. літературну дискусію про шляхи будівництва української культури і запропонував звільнитися від російського впливу, переорієнтуватись на європейські традиції і духовні надбання. Він полемічно загострено висловив це в гаслах «Геть від Москви», «Дайош Європу» та ін. У відповідь в партійних колах та пресі розгорнулася гостра критика «хвильовізму».

На його захист став нарком освіти УРСР О. Шумський. На червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) у доповіді про хід українізації в республіці він різко виступив за прискорення і поглиблення цього процесу. Він вважав, що українізація здійснюється повільними темпами через опір зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Ще до пленуму він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, інтриг, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович за підтримки Сталіна розгорнув шалену кампанію критики і цькування Шумського, Хвильового як керівників «націоналістичного ухилу». Шумського у лютому 1927 р. на пленумі було знято з усіх посад, виведено зі складу ЦК КП(б)У і вислано за межі України (пізніше репресовано). Проти цього рішення виступив представник компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович). Це дало привід Сталіну і Кагановичу звинуватити весь ЦК КПЗУ в «шумськізмі», і він був згодом розгромлений та знищений Виконкомом Комінтерну.

Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Волобуєв. У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є самостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине і однорідне ціле, а група таких комплексів. Кожний із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства.

Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив, що ці погляди криють у собі смертельну загрозу для партії. Масова кампанія критики змусила всіх лідерів «націоналістичного ухилу» (насправді — патріотичного) визнати свої помилки і відійти від політичного життя. Під час сталінських репресій 30-х років комуністам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям[4, c. 231-232].

У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно ліберальним, з елементами плюралізму і боротьби думок та ідей. Це можна пояснити як традиціями змагань в революційні часи між різними соціалістичними течіями, так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б), що призвело до ослаблення його контролю над партією. Однак невдовзі після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932 p., це була коротка, але надзвичайно енергійна і напружена «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927-1932 pp.). В цей час українізація і розвиток української культури Досягають такого високого рівня, яких Україна не знала за всю свою попередню історію. У 1932-1933 pp., коли Сталін утвердив в СРСР тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XIІ з´їзді РКП(б). Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п´єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізації[3, c. 415-417].


Висновки

Запровадження непу збіглося в часі з сильною посухою на півдні України, а також в деяких регіонах РСФРР, особливо в Поволжі. Несприятливі погодні умови, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни, попередні реквізиції в ході проведення продрозкладки призвели в 1921-1923 pp. до голоду Уряд РСФРР вдався до мобілізації внутрішніх засобів і звернувся до міжнародної громадськості з проханням про допомогу. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні довгий час замовчувався, а ешелони з продовольством з Київщини і Полтавщини надсилалися лише в Поволжя, замість того, щоб відправити хоч частину їх у голодуючі південні губернії України. Лише навесні 1922 p., коли там вимирали вже цілими селами, почала надаватися продовольча допомога і голодуючому населенню півдня України. Багато тисяч людей в Російській Федерації і в Україні було врятовано завдяки допомозі міжнародної громадськості, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА).

Попри все, неп мав успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Зростало виробництво сільськогосподарської продукції, відроджувалася промисловість, на заводи поверталися робітники. Зміцнювалася фінансова система і спадав повстанський рух. Селяни позитивно сприйняли неп і почали відвертатися від повстанців. Припинилися масові розстріли і була проголошена амністія решткам повстанців. Емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Однак політичні репресії, хоч і в значно менших обсягах, залишалися.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top