Україна періоду боротьби за державність початку XX ст. та в період радянської державності. Становлення та розвиток сучасної української державності

Тема 6. Державно-правовий лад доби Української Центральної Ради; Української Держави - Гетьманату й Директорії та ЗУНР.

1. Лютнева революція 1917 р. Утворення Української Центральної Ради. Стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Проголошення Української Народної Республіки. Позиція УНР на Брестських мирних переговорах. Проголошення незалежності УНР. Структура органів влади УНР. Правові джерела: універсали УЦР, проект конституції УНР, законопроекти.

2. Проголошення Української Держави - Гетьманату. Основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики П.Скоропадського. Основні правові джерела (грамоти та універсали гетьмана. Тимчасовий основний закон).

3. Утворення Директорії УНР. та її прихід до влади.

4. Утворення ЗУНР. Акт злуки 1919 р. Відмінності в державно-правовому ладі УНР та ЗУНР. Основні правові джерела.

Тема 7. Формування радянської державності в Україні. Довоєнний період та період тоталітаризму.

1. Становлення радянської влади на території України. Проголошення УСРР. "Воєнний комунізм". Основні органи влади. Правові джерела.

2. Утворення СРСР та входження УСРР до його складу. Нова економічна політика в УСРР. Основні органи влади. Судова і правова система.

3. Згортання нової економічної політики наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp. Основні напрями "соціалістичного будівництва".

4. Репресивна політика сталінського режиму. Вищі органи влади і управління, органи місцевого самоврядування. Судова і правова система. Основні правові джерела.

Тема 8. Радянська державність в Україні періоду другої світової війни та періоду десталінізації Україна в другій світовій війні

1. Спроба проголошення незалежності України ОУН у 1941 р. Гітлерівська окупація УРСР у 1941-1943 pp.

2. Воєнні дії та партизанський рух на території України. Основні риси політичної, судової та правової системи воєнного часу в УРСР.

3. Процес десталінізації в СРСР та УРСР. "Хрущовська відлига". Приєднавня Кримської області до УРСР. Спроби адміністративних та господарських реформ в УРСР. Основні риси політичної, судової та правової системи. Діяльність та реорганізація правоохоронних структур.

Тема 9. Радянська державність в Україні періоду "застою..

1. Згортання політики "відлиги" після відставки М. Хрущова у 1964 р.

2. Боротьба з проявами громадянської та національної самосвідомості.

3. Основні риси політико-адміністративної та правової системи.

4. Адміністративне, цивільне, кримінально-процесуальне право та інші галузі права. Судова система та правоохоронні органи.

Тема 10. Держава і право України напередодні проголошення незалежності та на сучасному етапі

1. Політика "перебудови" в СРСР.

2. Прийняття Декларації про державний суверенітет України.

3. Багатопартійна політична система. Зміни й доповнення до Конституції УРСР 1989-1991 pp. Реформи в судовій і правовій галузі. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

4. Основні риси державного ладу сучасної України.

5. Вищі органи влади. Місцева влада. Судова система та правоохоронні органи.

6. Прийняття Конституції України 28 червня 1996 p., основні її положення.

7. Розвиток основних галузей права в сучасній Україні.

Список використаної літератури.


Тема 6. Державно-правовий лад доби Української Центральної Ради; Української Держави - Гетьманату й Директорії та ЗУНР

1. Лютнева революція 1917 р. Утворення Української Центральної Ради. Стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Проголошення Української Народної Республіки. Позиція УНР на Брестських мирних переговорах. Проголошення незалежності УНР. Структура органів влади УНР. Правові джерела: універсали УЦР, проект конституції УНР, законопроекти

Потрібно згадати перебіг політичних подій в українських землях протягом 1917 року. Згадаймо, що в умовах революційного вибуху 1917 р. під тиском Думи 2 березня цар Микола II зрікся престолу, зрікся також його брат Михайло Миколайович. Так у Росії припинила своє існування династія Романових і впала монархія. 3-го березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Ці події активізували громадсько-політичне життя в Україні, відбувалося зростання українських політичних партій і угруповань.

Зазначимо, що подолати розпорошеність національних сил взялася Центральна Рада — широкопредставницький громадський орган, сформований 17 (за старим стилем) 3 березня 1917р. в Києві з представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. ЇЇ головою було обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, який потім приєднався до українських есерів.

Щоб зрозуміти діяльність Української Центральної Ради в політичній, економічній, правовій сферах життя, слід зважити на те, що провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.

22 березня 1917 р. з’являється відозва «До українського народу», яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоуправління, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове, вільне життя. Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український Національний Конгрес, на який прибули 1500 делегатів. Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, санкціонував утворення Центральної Ради. Головою Ради залишався М.Грушевський, заступниками стали В.Винниченко та С.Єфремов.

Зазначимо, що основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М.Грушевським проект представництва, згідно з яким 2/3 делегатів обиралися від губерній і міст, а ще 1/3 — від столиці. Передбачалася можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. За словами В.Винниченка, Конгрес був «кроком відродження нації на шляху державності».

Так, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст I Універсалу Центральної Ради до українського народу, який мав конституційне значення. Цей універсал викликав негативну реакцію Тимчасового уряду і російських партій, а більшовики звинуватили Центральну Раду в «українському шовінізмі».

Відповідно до цього документа Центральна Рада фактично перебирала на себе державні функції. Було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат. Він складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі.

В практичній діяльності Центральної Ради кількість генеральних секретарств то зменшувалася (до 8), то зростала (до 14).

Зазначимо, що з утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.

Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила і оголосила у своєму II Універсалі 16 липня, текст якого було надруковано українською, польською, єврейською і російською мовами.

Студенти на підставі тексту документа повинні з’ясувати, які
поступки були зроблені Тимчасовому уряду. Так, Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Крім того, заперечувалася необхідність створення регулярного українського війська, заявлялося, що Центральна Рада визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що Україна не має намірів відокремлюватися від Росії.

Ідея федеративної перебудови Росії висувалася як першочергове завдання й на з’їзді народів Росії, який було проведено у вересні 1917р.

Відомо, що 7 листопада 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада в III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю, смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії.

Слід зазначити, що в цьому документі були суперечності. Так, висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Але внаслідок більшовицького перевороту автономістські тенденції стали неможливими. У своєму III Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам після скликання Всеросійських установчих зборів, у той час як в Росії більшовики вже ділили землю. Це підривало авторитет Центральної Ради. В опозиції залишилися власники банків, цукрозаводчики, керівники польських організацій, які виношували плани включення західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої.

В цілому ж, III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави.

22—25 січня 1918р. на засіданнях Малої Ради М. Грушевський оголосив IVУніверсал Центральної Ради. Він сповістив, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підкреслювалося, що Україна хоче жити в мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання Українських Установчих зборів влада продовжуватиме здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

Таким чином, IVУніверсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

Незалежну українську державу у 1918 році визнало понад 20 держав; 1919 року — ще п’ять. Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. В січні 1918 року червоні війська розпочали наступ на Україну з метою окупації. 26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ. 27 січня 1918 року український уряд підписав мирний договір і звернувся до країн австро-угорського і німецького блоку з проханням допомогти у захисті цілісності держави. 18 лютого 1918 року німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Але всі ці заходи не врятували становища Центральної Ради, яка швидко втрачала підтримку в масах. Вона не мала реальної сили, щоб чинити опір німцям, які поводилися як окупанти, що давало неукраїнської опозиції ґрунт для дискредитації українського уряду. Власного війська Україна не мала. Після масової демобілізації Центральна Рада не створила нового війська. Конфлікти викликала невирішеність земельного питання, неспроможність Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії тощо.

В проекті Конституції Української Народної Республіки, ухваленому Центральною Радою на своєму останньому засіданні 29квітня 1918року, в ст. 5 визначалася нова система органів влади, яку складали землі, волості і громади з правами широкого самоврядування. Як відомо, ця Конституція не була втілена в життя.

Таким чином, структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність фінансування та нерішучі дії Центральної Ради стали причинами того, що ідея реформування системи органів місцевої влади так і не була реалізована. Центральною Радою була зроблена спроба реформування судової системи, яка була запроваджена в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року.

Конституція УНР складалася з 8 розділів та 85 статей. 1-й розділ — Загальні постанови; 2-й присвячувався правам громадян України; 3-й розділ визначав органи влади УНР; 4-й визначав роль, порядок скликання Всенародних зборів УНР та участь у них; 5-й розділ визначав компетенцію Ради Народних Міністрів УНР; 6-й був присвячений судовій системі УНР; 7-й розділ — Національні союзи, а у 8-му йшлося про тимчасове скасування громадянських свобод.

В розвитку конституційного законодавства неабияке значення мав Закон «Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки», який затверджувався в два етапи. Він складався з двох розділів, 13 глав, 183 статей. У ньому йшлося про виборче право; про установи, відповідальні за вибори; про виборчі списки; про кандидатські списки; про подання і підрахунок виборчих карток; про встановлення результатів виборів; про порядок вступання на місце членів, які виступають з Українських Установчих зборів; про забезпечення вільності і правильності виборів; про витрати на вибори. Додатково затверджуються «Правила про спільну з цивільним населенням участь у виборах частин армії і флоту».

В січні 1918 року з’являється Закон про національно-персональну автономію, який викликав неоднакову реакцію в суспільстві. Він передбачав створення «національних кадастрів», куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності.

В березні 1918 року приймається Закон про громадянство, відповідно до якого громадянином визнавався той, «хто народився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням». Пізніше з’являються два проекти нового закону про громадянство, де громадянами УНР визнавалися всі, без винятку, піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України, або на час опублікування закону постійно проживали на її території.

2. Проголошення Української Держави - Гетьманату. Основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики П.Скоропадського. Основні правові джерела (грамоти та універсали гетьмана. Тимчасовий основний закон)

25 березня 1918 року в Лубнах, на Полтавщині, відбувся з’їзд українських хліборобів, на якому було створено партію хліборобів-демократів. Ця партія проголосила своє негативне ставлення до аграрної політики Центральної Ради й зажадала ввести до її складу своїх представників.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. Наслідком стало проголошення на конгресі П.Скоропадського гетьманом Української Держави.

Але сутність нового гетьманату відрізнялася від Козацької держави. Це була інша форма правління, близька до монархічної.

Того ж дня П.Скоропадський оголосив «Грамоту до всього українського народу», де підкреслив нездатність Центральної Ради до державної праці, а також заявив, що для забезпечення порядку та спокою він бере необмежену владу над Україною, розпускає Центральну Раду та її місцеві органи й установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім формам власності, що існували до Центральної Ради. Гетьман також обіцяв проведення в майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.

Наслідком цих нововведень стала ліквідація політичних прав і свобод, 8-годинного робочого дня. Власники маєтків та підприємств поверталися в Україну, їм не лише поверталося їхнє майно, а й виплачувалися компенсації за збитки, яких вони зазнали за час діяльності Центральної Ради.

Всі свої заходи гетьманська влада узгоджувала з німецькою окупаційною владою. Німці вивозили з України продукцію сільського господарства, промислове устаткування, грабували Україну.

2 червня 1918 року Німеччина та Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Німеччина повністю контролювала внутрішню й зовнішню політику Української держави. У відносинах з Австро-Угорщиною після перемоги революції виникли суперечності з приводу західноукраїнських земель. Вони переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.

Незважаючи на контроль з боку Німеччини за дипломатичними заходами України, їй все ж вдається провести переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Навіть більшовицька Росія під тиском німців уклала з Україною 12 червня 1918 року мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв’язок, визначалися умови товарообміну, правила повернення українців з Росії і навпаки.

Зазначимо, що незважаючи на всі зусилля гетьмана з відновлення Української держави, майже всі тодішні українські партії відмовилися працювати з ним.

В гетьманську добу розвивалося державне будівництво. Так, форма правління, яку було запроваджено за П.Скоропадського, в підручниках з історії держави і права України називають як перехідну до президентської республіки.

Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в «Законах про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року. Замість старої назви — Українська Народна Республіка — була встановлена нова назва: Українська держава.

Вищим органом влади був гетьман. Йому належала законодавча та виконавча влади. Гетьман представляв інтереси Української держави на міжнародній арені; був верховним головнокомандувачем армії і флоту; здійснював помилування.

Такий режим функціонування найвищої влади передбачався до скликання Сейму, про який ішлося в «Грамоті до всього українського народу».

Для забезпечення функціонування влади в непередбачених випадках відповідно до «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України» від 1серпня 1918 року влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб — одного заздалегідь визначав сам гетьман, другого — обирав Державний Сенат, третього — Рада Міністрів. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів.

Гетьманський уряд в особі Ради Міністрів здійснював координацію та організацію діяльності центральних органів управління. Очолював уряд Отаман-Міністр (пізніше перейменовано в Голову Ради Міністрів). При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (пізніше — державним секретарем). Рада Міністрів складалася спочатку з 9-ти міністерств: внутрішніх справ, фінансів,закордонних справ, військових справ, судових справ, торгівлі і промисловості, земельних справ, харчових справ, народної освіти. Пізніше з’явилися міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань (релігійних питань). Законом від 25 червня 1918 року Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.

Міністерства поділялися на департаменти й управління. При уряді існувала посада генерального контролера. 25 травня 1918 року приймається «Положення про Малу Раду Міністрів». Вона формувалася із заступників міністрів. Її компетенцією було розглядати організаційні питання, законодавчі та виконавчі пропозиції окремих міністерств, які не потребують взаємної згоди.

В місцевому управлінні було поновлено чинний ще до революції адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.

Характеризуючи розвиток правової системи Української держави, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави.

2 червня 1918 року було прийнято важливий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». За цим законом розподілялись функції в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

Головним нормативним актом гетьманської доби слід вважати «Закон про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року. Цей нормативний акт має конституційне значення. Ним визначалася форма правління, система органів влади й управління Української держави.

«Закон про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо.

В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності.

Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість. Наприклад, Закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня 1918 року.

3. Утворення Директорії УНР. та її прихід до влади

Повстання проти гетьмана очолила Директорія. 18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розгромили гетьманські війська і швидко підійшли до Києва. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади. Відповідно до Закону «Про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави…Гетьмана» від 1 серпня 1918 року Скоропадський передав владу та державний скарб уряду, а сам, за допомогою німців, виїхав за кордон.

До складу Директорії входили три директори — В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець. Через деякий час увійшли ще П.Андрієвський і А. Макаренко. 18 грудня Директорія урочисто в’їхала у Київ. На Софіївському майдані відбулися молебен і військовий парад. 26 грудня було створено уряд Української Народної Республіки під головуванням В.Чехівського (УСДРП).

Того самого дня Директорія оголосила програмну декларацію, в якій вона визначила себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народу її і передасть. Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади та управління мав утворити Трудовий Конгрес — своєрідний парламент, що мав бути сформований з делегатів — робітників, селян та трудової інтелігенції. Західні країни розцінили таку систему політичної влади як «більшовицьку».

Директорія оголосила гетьмана поза законом, і кожен громадянин, який би його зустрів, повинен був арештувати його і передати в руки республіканської влади. Частина гетьманських міністрів була заарештована, значна частина службовців звільнена. Декрети гетьманської влади було анульовано і, навпаки, відновлено чинність всіх законів УНР. Заборонено вживати російську мову. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради.

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Почали формуватися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є.Коновальця. Але зовнішньополітичні умови та внутрішня ситуація були вкрай несприятливими для втілення програми Директорії в життя. Почалась інтервенція Антанти, якій допомагала білогвардійська армія Денікіна. На заході, в Галичині, точилася війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.

4. Утворення ЗУНР. Акт злуки 1919 р. Відмінності в державно-правовому ладі УНР та ЗУНР. Основні правові джерела

Австро-Угорський імператор Карл I видав 18 жовтня 1918 року маніфест, у якому погоджувався перетворити країну на федеративну державу. Таким чином «коронні землі» одержали змогу створити свої представницькі органи — Національні ради.
У зв’язку з цими подіями у Львові 19 жовтня відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та представників (по троє) від усіх політичних партій, духовенства і студентства.

На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є.Петрушевич. Рада проголосила, що Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються» як Українська держава, але в складі Австро-Угорської монархії. Проголошувалося також, що всі національні меншини мали вислати своїх представників до Ради. Було ухвалено рішення про прийняття нової Конституції.

Зазначимо, що інші народи саме в цей час проголосили свою цілковиту незалежність від Відня: Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина, Чехословаччина, Польща.

Українська Національна Рада створила свої виконавчі органи— комісії. Першу — загальну (на чолі з Є.Петрушевичем), другу — для Галичини й Закарпаття (на чолі з К.Левицьким), третю — для Буковини (очолив О.Попович). Делегація Національної Ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині, щоб оформити її приєднання до Польщі. Йшла інтенсивна підготовка цього процесу. Офіційна передача влади полякам в усій Галичині планувалася 1 листопада 1918 року.

В ніч на 1 листопада 1918 року Центральний військовий комітет, який був створений ще у вересні і складався з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії, зайняв у Львові всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. В перші дні листопада українці практично без жертв і боїв узяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Австрійські, угорські та інші військові не чинили перешкод українцям.

1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви «До населення міста Львова» та «Український народе», в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада.

На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року було визначено назву Української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року — до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини.

Українська Національна Рада 9 листопада 1918 року сформувала уряд ЗУНР — Державний секретаріат. Його очолював прем’єр. Ним було обрано К.Левицького. У складі уряду було 14 міністерств — державних секретарств, що їх очолювали секретарі: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, юстиції, фінансів, торгівлі і промислу, земельних справ, шляхів, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, віросповідання, публічних робіт, освіти. (Згодом ця структура і персональний склад були змінені).

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. Хоч офіційного визнання ЗУНР не відбулося, з нею вступили в контакти Австрія, Чехословаччина, налагоджувалися зв’язки зі США, Канадою, Францією, Німеччиною, Англією тощо.

У листопаді-грудні 1918 року проводилися постійні переговори між владою УНР і ЗУНР про об’єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР.

1 грудня 1918 року Директорія і делегація ЗУНР підписали «Передвступний договір про об’єднання». 3 січня 1919 року Українська Національна Рада приймає «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою».

В цей час у Києві на Софіївському майдані 22 січня 1919 рокув присутності багатьох тисяч людей було зачитано «Ухвалу про злуку…» та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки було одноголосно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР. Планувалося скликати парламент об’єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв’язати інші важливі проблеми. До його скликання ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення. Але фактично акт Злуки від 22 січня 1919 року залишився лише символом споконвічних прагнень українського народу до возз’єднання.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєнної ради Антанти. Західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася кровопролитна війна.

Верховна рада Антанти 25 червня 1919 року проголосила, що з метою забезпечення мирного населення і майна Східної Галичини від більшовиків вона прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину.

Війська УГА та Директорії об’єдналися для спільної боротьби. Але згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР погіршилися. Директорія вирішила покласти край самостійності уряду ЗУНР. Згодом ці розбіжності ще більше посилилися. Так взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР розвели по різні боки дві українські держави.

В жовтні 1920 року було підписане перемир’я між Польщею та радянською Росією. За ним передбачалося, що Західна Білорусь і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мирна угода юридично закріпила це положення. А 14 березня 1923 року Рада послів Антанти схвалила рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Таким чином, ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки, і її долю вже мала вирішувати Польща.


Тема 7. Формування радянської державності в Україні. Довоєнний період та період тоталітаризму

1. Становлення радянської влади на території України. Проголошення УСРР. "Воєнний комунізм". Основні органи влади. Правові джерела

Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль фактично з перших своїх кроків після перемоги соціалістичної революції.

Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11—12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Укра-
їнської РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представляли більшовицьку партію. З’їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України — т. зв. Народний секретаріат.

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів.

Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.

17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім — з 9 березня 1918 року — до Катеринослава.

У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські справи. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет — фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський.

З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту.

Націоналізацію власності проводила Рада народних комісарів РРФСР. Разом з ліквідацією приватної власності запроваджувалася державна монополія на торгівлю, в тому числі на торгівлю хлібом.

Законом «Про соціалізацію землі» була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року.

Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися.

2. Утворення СРСР та входження УСРР до його складу. Нова економічна політика в УСРР. Основні органи влади. Судова і правова система

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

Зверніть увагу, що вже на першій сесії ЦВК СРСР було прийняте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад республік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України — Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити суверенітет республік у складі СРСР.

Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року , деУкраїна проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення — Молдавська автономія. 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У приймає рішення про утворення Молдавської автономної республіки, яке підтверджувалося постановою ВУЦИК «Про утворення Автономної Молдавської СРР» від 12 жовтня 1924 року. Відповідно на з’їзді Рад Молдавської АСРР та Всеукраїнського з’їзду Рад було затверджено Молдавську АСРР у складі УСРР.

З 1922 року в Україні проводилася адміністративна реформа. Правовою основою її здійснення була постанова ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Внаслідок заходів, що проводилися, кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. В квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи та райони, а постановою «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» від 3 червня 1925 року ліквідувався поділ республіки на губернії. Крім цього, було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився 1929 року.

В місцевому управлінні слід відзначити діяльність так званих комітетів незаможних селян (комнезамів). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК приймає «Закон про комнезами», який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена об´єктивними причинами:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв´язати проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Правовою основою судової реформи стали: «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року; «Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік», прийняті 31 жовтня 1924 року, а також «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року.

Створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Тимчасово дозволялася діяльність воєнних трибуналів. Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді та двох народних засідателів.

В останньому Положенні регламентувалася діяльність не лише судових органів, а й прокуратури, слідчих, колегії захисників, нотаріату та ін.

Необхідно зазначити, що особливу увагу комуністична партія приділяла роботі репресивних органів на Україні. 1922 року Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейменовано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв’язку з утворенням СРСР — в Об’єднане Державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах. Існували також особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів. ДПУ мало вживати заходів з придушення та попередження контрреволюційних виступів, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення.

З квітня 1925 року ОДПУ одержало право не допускати в певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 року ОДПУ одержало право позасудової репресії щодо осіб, які недбало ставилися до таємних документів, не вживали заходів протипожежної охорони.

Тож необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.

3. Згортання нової економічної політики наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp. Основні напрями "соціалістичного будівництва"

Індустріалізація привела до істотних змін у структурі народного господарства України. Змінилося співвідношення між промисловим і сільськогосподарським виробництвом. З аграрної країни Україна перетворилася на промислово-аграрну.

Зверніть увагу, що кампанія колективізації в Україні проводилася з особливою жорстокістю. Найбільше опиралися колективізації заможні селяни. У постанові ЦК ВКП (б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 року розкуркулювані селяни поділялися на три категорії: учасники та організатори антирадянських виступів і терористичних актів; селяни, які не хотіли вступати до колгоспів; усі інші заможні селяни.

Селян насильницькими методами почали заганяти в колгоспи, що викликало опір з боку селянства. Але до кінця 1932 року в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. Саме в цей час починається в Україні страшний голод. Студентам рекомендується ознайомитися з цим питанням в курсі політичної історії. Зазначимо, що голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією ще в 1921—1923 роках. До кінця 1934 року суцільна колективізація стала фактом.

4. Репресивна політика сталінського режиму. Вищі органи влади і управління, органи місцевого самоврядування. Судова і правова система. Основні правові джерела

В розвитку політичної системи почали відбуватися докорінні зміни. Відбулося остаточне зрощення партійних структур з державним апаратом.

У відповідності з Конституцією 1929 року вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Він також здійснював верховне керівництво і найвищий контроль у республіці, приймав законодавчі акти, що були правовою базою для інших нормативних актів, користувався виключним правом вносити зміни та доповнення до Конституції УРСР.

У період між з’їздами верховним органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який мав законодавчі, розпорядчі та виконавчі функції.

У період між сесіями найвищим органом влади республіки була Президія ВУЦВК, яка мала право видавати декрети, постанови, розпорядження.

У січні 1935 року Всеукраїнський з’їзд Рад було перейменовано у з’їзд Рад УРСР, ВУЦВК — у ЦВК УРСР, Президію ВУЦВК — у Президію ЦВК УРСР.

Тож головною тенденцією розвитку органів державного управління в зазначений період можна вважати посилення ролі загальносоюзних державних структур. Майже всі республіканські комісаріати було ліквідовано. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР.

В земельних відносинах у зв’язку з курсом на знищення вільного хлібороба встановлювалися строки колективізації по регіонах та її особливості. 1930 року згідно з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі, який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які з колгоспів виходили, надавати землі з колгоспних земельних фондів заборонялося. Неподільним фондом колгоспів були також усі робочі та продуктові тварини, інвентар, зернові запаси, корми.

З 1933 року на основі Постанови ЦВК СРСР правлінням колгоспів надавалося право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати доручену роботу, а за повторну відмову — виключати з колгоспів. У квітні 1933 року були затверджені Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах.

1935 року з’являється новий Примірний статут, який встановив закріплення безстрокового користування землею за колгоспами. За кожним колгоспним двором визнавалася присадибна ділянка землі для ведення селянського господарства, а також встановлювалася кількість домашньої худоби.

Зверніть увагу, що наслідком колективізації стала ліквідація права селянського землекористування, індивідуальних селянських господарств. Селянин особисто прикріплювався до певного колгоспу й повинен був відпрацьовувати певну кількість трудоднів (до 250). Вироблена сільськогосподарська продукція повністю здавалася державі, а селяни з цього нічого не мали.

Проведення політики колективізації спиралося на нові нор-
ми кримінального законодавства. 1932 року приймається закон ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувалися як вороги народу, за свої злочини підлягали розстрілу з конфіскацією майна. Було введене поняття спекуляції (скупка і перепродаж продуктів та товарів), яка каралася позбавленням волі на термін не менший п’яти років з конфіскацієюмайна.

У відповідності з постановою ЦВК і РНК СРСР 1931 року «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» було доповнено Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала за порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, що призвело до невиконання урядових планів перевезень або порушення руху, позбавлення волі до десяти років.

Відповідно до постанови ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР
від 6грудня 1932 року запроваджувався такий специфічний вид покарання, як занесення на «чорну дошку». Застосовувався до сіл, які не виконували державних планів хлібозаготовки. Наслідком занесення на «чорну дошку» були репресивні заходи.

В 1933—1936 роках приймалися нормативні акти, що збільшували покарання за злочини проти порядку управління. Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року кримінальна відповідальність наставала з 12-ти років.

Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року посилювалася кримінальна відповідальність за господарські злочини.

Таким чином, у зазначений період у кримінальному законодавстві розширювався перелік видів злочинів, суб’єктів злочинів, збільшувалася кількість видів покарань.

Масові репресії проводилися відповідно до спеціальних рішень найвищих партійних органів. Відомий факт: Центральний Комітет компартії України звернувся з проханням до Політбюро ЦК ВКП(б) збільшити ліміт для України на розстріли та вислання. Таким чином, у другій половині 30-х років сталінізм перейшов до абсолютного диктаторства.

Зазначимо, що наркомат внутрішніх справ як знаряддя тоталітарного режиму мав багато функцій: здійснював керівництво управлінням комунальної служби, міліцією, місцями позбавлення волі, кримінальним розшуком тощо. Але в другій половині 30-х років НКВС фактично став позаконституційним органом, оскільки був виведений з-під державного контролю. Формування тоталітарного режиму привело до створення надконституційних, позасудових карально-репресивних органів.

У лютому—березні 1937 року почалася нова хвиля масових репресій. 31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжовамісцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці необхідно було репресувати 268950 чоловік. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Репресіям підлягали і керівні особи й прості трудящі. Застосовувалися тортури.

Починаючи з вересня 1937 року поряд з «трійками» з’явилися і «двійки» (без участі першого секретаря обкому).

Розширюються функції Особливої наради при НКВС СРСР, створеної 10 липня 1934 року. Її діяльність була спрямована безпосередньо на проведення масових репресій. Вона могла в позасудовому порядку застосовувати такі покарання: заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі СРСР.


Тема 8. Радянська державність в Україні періоду другої світової війни та періоду десталінізації Україна в другій світовій війні

1. Спроба проголошення незалежності України ОУН у 1941 р. Гітлерівська окупація УРСР у 1941-1943 pp.

Українські землі, що знаходилися в складі Польщі, були приєднані до УРСР внаслідок виконання положень таємних протоколів радянсько-германського пакта про ненапад (пакт Ріббентропа-Молотова). 17 вересня уряд СРСР дав наказ Червоній Армії вступити на територію Західної України і Західної Білорусії, а 22 вересня1939 року радянські війська ввійшли до Львова. Це приєднання українське населення спочатку зустріло з великим ентузіазмом, із сподіванням на визволення від польського гніту. Але дуже швидко більшовицька влада примусила це ставлення змінити.

26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперного театру відкрилися Народні Збори Західної України. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про державну владу в Західній Україні. 28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель і земель великих урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. А 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості.

Формування органів радянської влади відбувалося в повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР.

26 червня 1940 року радянський уряд надіслав Румунії ноту з вимогою повернути Бесарабію та Північну Буковину. 30 червня вся територія Бесарабії і Північної Буковини була зайнята радянськими військами на підставі тих самих радянсько-німецьких домовленостей.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу УРСР». Решта території Бесарабії відійшла до складу Молдавської РСР.

7 серпня на приєднаних землях було створено дві області: Чернівецьку та Акерманську (пізніше була ліквідована і введена у склад Одеської області).

15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази: «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв’язку північної частини Буковини».

Історія довела, що військово-політичне співробітництво двох тоталітарних режимів було тимчасовим: Німеччина намагалася використати СРСР, а СРСР — Німеччину.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. В день нападу на всій території Української РСР вводилося воєнне становище. Військова влада видавала постанови, які були обов’язковими для всього населення. Створювалися військові трибунали. В перші місяці війни запроваджувалося обов’язкове військове навчання громадян-чоловіків віком від 16 до 50 років.

До кінця жовтня 1941 року вся територія України була окупована Німеччиною та її союзниками. На окупованих територіях німці встановили чотири типи режимів. Так, західноукраїнські землі, що були приєднані до СРСР 1939 року, входили до складу Варшавського генерал-губернаторства і перебували під юрисдикцією німецької окупаційної влади в Польщі. Правобережна Україна, Центральна та частина Лівобережної України складали рейхскомісаріат «Україна» із центром у м. Рівне. Саме тут нацисти поводилися найжорсткіше. Рейхскомісаріат охоплював найбільшу частину українських земель. Він поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв. Округи поділялися на райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох.

2. Воєнні дії та партизанський рух на території України. Основні риси політичної, судової та правової системи воєнного часу в УРСР

Уряд радянської України та партійне керівництво знаходилися за межами України — в Куйбишеві, Уфі, Москві. На окупованій території було організовано могутній партизанський рух.

Зазначимо, що в 1942—1943 рр. за допомогою ОУН було створено Українську повстанську армію (УПА), яка проголосила своєю метою боротьбу з Німеччиною та СРСР за незалежну соборну Україну. ОУН була ініціатором також створення Антибільшовицького блоку народів (АБН), до якого ввійшли представники національно-визвольних рухів народів Радянського Союзу та країн Центрально-Східної Європи. На своєму Третьому великому зборі ОУН у вересні 1943 року сформулювала мету збройної боротьби УПА: побудова Української Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, більшовицьких комісарів та партійних паразитів. Передбачалося, що основою для формування власних державних органів буде Українська головна визвольна рада (УГВР), яку було створено 15 червня 1944 року. Зверніть увагу, що в документах УГВР відмічалася необхідність об’єднання всіх патріотичних сил України незалежно від національності. Програма ОУН передбачала також створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.

Уряд СРСР вів боротьбу з «націоналістичними» військовими формуваннями з самого початку їх виникнення. Було здійснено рейд партизанського з’єднання Ковпака, яке проводило каральні акції в Західній Україні.

На заході більшовицьким військам довелося зіткнутися з народним опором, з підтримкою населенням ОУН—УПА. Після вигнання окупаційних військ із західних областей України було створено спеціальні війська НКВС, що повели боротьбу проти мирного населення. Протягом 1944—1950 рр. проводилося широке примусове виселення мирного люду Західної України у віддалені регіони СРСР. Загони УПА в Західній Україні вели боротьбу до 1950 р., а на початку 50-х років вони через північні райони Словаччини та Чехії перейшли в Західну Німеччину й Австрію.

В роки війни відбувалися певні зміни в праві. Умови війни диктували необхідність перебудови державного механізму на військовий лад. З 22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР запроваджувався воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Таким чином встановлювався особливий правовий режим, якому притаманно було розширення повноважень військової влади, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності.

Створювався спеціальний орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив у своїх руках усю повноту військової, політичної і господарської влади — Державний Комітет Оборони (ДКО). Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП (б) і головою РНК СРСР.

З метою проведення евакуації промислових підприємств
у східні райони СРСР була створена Рада у справах евакуації при ДКО.

У роки війни було створено ряд нових наркоматів: наркомат танкової промисловості (з вересня 1941 р.), наркомат мінометного озброєння (з листопада 1941 р.). Проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв’язку. Ство-
рювалися комітет та бюро з обліку та розподілу робочої сили. 1942 року створюється Головне управління з постачання вугілля, а 1943 року — Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом.

Звернімо увагу, що в роки війни зросла роль виконавчо-розпорядчих органів, ліквідована сесійна робота Рад усіх рівнів, працювала тільки Президія Верховної Ради СРСР.

З моменту витіснення з території України німецьких окупантів починається відновлення діяльності органів радянської влади. 1квітня 1944 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих». Відповідно до цього документа на 1 червня 1945 р. відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.

Значні зміни відбувалися в трудовому законодавстві. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах у вікових категоріях: чоловіки — від 16 до 55 років, а жінки — від 16 до 50 років. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року та 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була «тимчасово призупинена». Відпустки надавалися лише підліткам 16 років.

За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалася кримінальна відповідальність.

Колгоспне й земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на дальше обмеження прав селян. Так, на час збирання врожаю встановлювався обов’язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і підлітків з 14 років. Приймалися нормативні акти, спрямовані на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Для членів колгоспів було підвищено мінімум обов’язкових трудових днів. Мінімум трудоднів запроваджувався для всіх членів сім’ї колгоспника віком від 12 років.

За користування присадибною ділянкою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Так, селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м’ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) тощо.

Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі репресивно-каральних органів. У ньому в роки війни простежувалася тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу, а також ширше почали застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання.

Наприклад, крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (напад ворога) кваліфікувалася як бандитизм. Розширюється склад такого злочину, як спекуляція.

Встановлювалася сувора відповідальність за такі специфічні злочини, як: поширення брехливих чуток, що викликають тривогу в населення; антирадянських чуток; розголошення державної таємниці. Для спеціальних суб’єктів кримінального права (фашистські злочинці та їхні посібники) вводилися особливі заходи покарання — страта через повішання і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.

Судові справи розглядалися в трибуналах без участі народних засідателів, без прокурора та адвоката, особиста участь свідків у судовому засіданні вважалася необов’язковою. В процесуальному праві не було попереднього слідства по справах про невиробіток трудоднів, про самовільне покинення роботи, строки розслідувань з багатьох питань були скорочені. Продовжував діяти позасудовий репресивний апарат.

3. Процес десталінізації в СРСР та УРСР. "Хрущовська відлига". Приєднання Кримської області до УРСР. Спроби адміністративних та господарських реформ в УРСР. Основні риси політичної, судової та правової системи. Діяльність та реорганізація правоохоронних структур

Влітку 1953 року розпочався процес десталінізації. Важливим кроком у цьому напрямку став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся 1956 року. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну та морально-психологічну атмосферу в країні. Цей період в історії отримав назву «хрущовська відлига».

В липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». Складовою частиною десталінізації була також реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституційних органів розправи, відновлення законності. Особливо гостро критика сталінізму звучала на ХХII з’їзді КПРС, де йшлося не лише про злочини Сталіна, а й про злочини його оточення.

Необхідно звернути увагу, що незважаючи на всі позитивні зрушення в суспільстві, в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Уже наприкінці 1962 року почався наступ на «шістдесятників». Як складова частина ідеологічної обробки суспільства посилювалася антицерковна пропаганда. Проводилася русифікація української освіти.

ХХII з’їзд КПРС 1961 року схвалив програму, спрямовану на «зближення і злиття націй». У зв’язку з цим в Україні знову почалися роздмухування проблеми українського буржуазного націоналізму. У січні 1961 р. почалися арешти української інтелігенції у Львові; заарештовано сімох українців-юристів, які мали намір домагатися на підставі Конституції СРСР та Конституції УРСР (пункт про право націй на самовизначення і право на вихід зі складу СРСР) виходу України зі складу Союзу.

Відтак рух української інтелігенції, який спершу мав переважно культурницький характер, надалі все більше набирає політичного забарвлення.

Наслідком політики десталінізації стали заходи, спрямовані на піднесення економіки. В сільському господарстві відбувалося підвищення заготівельних цін на продукцію, скасовувалася заборгованість колгоспів перед державою за минулі роки, зменшувалися розміри оподаткування колгоспників тощо. В 1954 р.почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь у якому брала українська молодь.

Відчутними були успіхи в промисловості. Зростала частка республіканської промисловості України.

Регулярно відбувалися різні трансформації в управлінні державою та економікою. Так, відбулися зміни територіального характеру. 1954 року під час святкування «возз’єднання» України з Росією Кримська область була передана зі складу РРФСР до складу УРСР. Севастополь став містом республіканського підпорядкування. Цим завершилося формування сучасної території України.

1957 року управління народним господарством було перебудовано за територіальним принципом. В УРСР було створенокілька економічних районів, керівництво якими здійснювали на місцях Ради народного господарства.

1959 року М. Хрущов проголосив повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.

На початку 60-х років було зроблено невдалу спробу розділити партійні органи за виробничими ознаками: на промислові та сільськогосподарські.

Певні кроки були зроблені у розв’язанні соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Вдалося певною мірою зняти житлову проблему. Дещо поліпшилося становище селянства: була ліквідована натуральна оплата; селяни одержали можливість мати паспорти й вільно покидати село.

Найвищим органом влади республіки залишалася Верховна Рада УРСР. Перші післявоєнні вибори до неї відбулися в лютому 1947 року. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. В листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР.

У роки десталінізації зросла роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, а міністерств — як органів галузевого управління. Вони були піддані значній реорганізації.

Ради, як і раніше, залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів. Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликалися не менше шести разів на рік, а сесії обласних і міських Рад — не менше чотирьох.

Відразу після смерті Сталіна ліквідуються воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. В лютому 1957 р. були ліквідовані транспортні суди.

Обласні суди отримали право здійснювати контроль за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р.

Для зміцнення правового становища прокуратури було прийнято Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року.

Десталінізація характеризувалася також реорганізацією органів державної безпеки та внутрішніх справ, яка остаточно завершилася 1962 року. В зазначений період відбувалися зміни в законодавстві. Так, 1947 року скасовувалася карткова система, запроваджувалася торгівля за єдиними державними цінами. Була запроваджена нова форма соціалістичної власності — власність громадських організацій.


Тема 9. Радянська державність в Україні періоду "застою

1. Згортання політики "відлиги" після відставки М. Хрущова у 1964 р.

Пленум ЦК КПРС 14 жовтня 1964 р. звинуватив Хрущова у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя та принципів партійного керівництва.

Прийшовши до влади, Л. Брежнєв почав проводити економічні реформи. Проте бажаних наслідків вони не принесли. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адміністративно-командних методів управління — усе це позбавляло реформи реальних перспектив. Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залежність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства й суспільства, нежиттєдайність виробничих відносин зумовили крах економічних новацій. Замість того, щоб регулювати виробничі пропорції потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, валюнтаристськи встановлені показники. Окрім того, у 70-80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це разом із «залізною завісою» перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно бракувало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Високорозвинуті країни побудували постіндустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 року становив 28 років.

Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві.

Однією з причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, виробничо-управлінської бюрократії. Важливим фактором була відсутність зацікавленості трудівника в результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією. Саме в цей час розпочався період стагнації усіх сфер життя.

2. Боротьба з проявами громадянської та національної самосвідомості

У брежнєвський період інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов´язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримали новий імпульс, посилилося «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їх ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.

Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для розв´язання цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КІІУ зросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 року в партії перебував кожен дев´ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з´їзді республіканської партійної організації 1981 p., понад 68% були обрані до складу цього керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негативні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не так на розв´язання проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.

3. Основні риси політико-адміністративної та правової системи

Основою правового регулювання цивільних відносин у зазначений період був Цивільний кодекс УРСР 1963 року.

Сімейне законодавство розвивалося в напрямку зміцнення сім’ї, охорони інтересів матері та дитини, збереження здоров’я молодого покоління.

Головними нормативними актами були Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю, прийняті 27 червня 1968 р., а також Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР, затверджений 20 червня 1969 р.

Кодекс мав такі розділи: загальні положення; шлюб; сім’я; опіка і піклування; акти громадянського стану; застосування законодавства України про шлюб та сім’ю для іноземців та осіб без громадянства.

Вміщені в Кодексі норми регулювали порядок і умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, а також між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. Також урегульовувалися питання, пов’язані з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання. Дійсними визнавалися лише ті шлюби, що укладалися в органах ЗАГСу. Визначалися права та обов’язки батьків щодо дітей. Підтверджувалася спільність майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Розірвання шлюбу допускалося як в органах ЗАГСу, так і в судовому порядку.

В житловому законодавстві була проведена кодифікація. 1981 року були прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік. 30 червня 1983 р. приймається Житловий кодекс УРСР. Він складався з таких розділів: загальні положення; управління житловим фондом; забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; відповідальність за порушення житлового законодавства; вирішення житлових спорів, заключні положення.

В Кодексі були конкретизовані житлові права та обов’язки громадян, визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення житлових умов тощо.

В галузі трудового права слід відмітити прийняття 15 липня 1970р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. було прийнято Кодекс законів про працю УРСР.

Він складався з розділів: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітна плата; гарантії і компенсації; гарантії про покладання на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, організаціями; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

З 1966 р. розпочався перехід на 5-денний робочий тиждень. З 1968 р. було введено мінімум заробітної плати — 60 крб. на місяць.

В аграрних відносинах основою було виключне право власності держави на землю. 13 грудня 1969 р. було прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. 8 липня 1970 р. приймається Земельний кодекс УРСР, який складався з таких розділів: загальні положення, землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землепорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.

Приймається також ряд законів природоохоронного значення: Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра від 9 липня 1975 р., на підставі яких було прийнято Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977); закони про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу.

Зазнає змін радянське кримінальне право. Так, законом СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 11 липня 1969 р. були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо.

В кримінальному праві з’являються нові інститути. Так, 1970 рокувводиться умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці; 1972 року запроваджується поняття тяжкого злочину та вичерпний перелік його видів; 1980року до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх.

4. Адміністративне, цивільне, кримінально-процесуальне право та інші галузі права. Судова система та правоохоронні органи.

Значний вплив на розвиток правової системи УРСР мала прийнята 20 квітня 1978 року Конституція УРСР, яка з певними доповненнями та поправками діяла до 28 червня 1996 року.

Ця Конституція була найоб’ємнішою і ще більш заідеологізованою, ніж попередня. Вона складалася з преамбули, 10-ти розділів, які, в свою чергу, складалися зі 171 статті. Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року.

В Конституції йшлося про основи суспільного ладу і політики; державу й особу; національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади та управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столицю УРСР; про дію Конституції УРСР і порядок її зміни.

Нова Конституція проголошувала комуністичну партію «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром … політичної системи», що свідчило про продовження ідеологічного тиску на суспільство в умовах командно-адміністративної системи. В ній вміщувалися декларативні права. Наприклад, про право виходу зі складу СРСР, що за відсутності реального механізму здійснення цього права було не більше ніж декларацією. Вміщувалися також суто паперові права на об’єднання громадян, гарантії недоторканності особи тощо. А в реальному житті все діялось інакше.

Адміністративне законодавство було складовою частиною інших галузей права. 13 жовтня 1980 р. вперше в історії загальносоюзного законодавства були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення. Основи стали свого роду базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність.

7 грудня 1984 року було прийнято Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Це був другий такий кодекс за радянських часів (після 1927 року).

Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення складався з п’яти розділів: загальні положення; адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; провадження в справах про адміністративні правопорушення; виконання постанов про накладання адміністративних стягнень.

Зверніть увагу, що в цьому Кодексі вперше в радянському праві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку). Також вміщувалися положення про адміністративну відповідальність; встановлювався вік адміністративної відповідальності — 16 років; визначалося коло осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення; визначався порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення; наводився перелік адміністративних стягнень.

Встановлювалася суворіша відповідальність за хуліганство, особливопов’язане із застосуванням або спробою застосування зброї.

В 1982—1985 рр. до кримінального законодавства були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна, зі спекуляцією.

В процесуальному праві розширюється участь захисника в кримінальному процесі.

11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня 1970р. — Виправно-трудовий кодекс УРСР.

Таким чином, зміни в законодавстві в зазначений період спрямовувалися насамперед на зміцнення неототалітарного режиму, що склався в СРСР і в Україні в середині 60-х — першій половині 1980-х років.


Тема 10. Держава і право України напередодні проголошення незалежності та на сучасному етапі

1. Політика "перебудови" в СРСР

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З одного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші ознаки першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу розв´язання внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Вільний обіг інформації висвітлив раніше замовчувані трагічні сторінки нашої історії, виявив утопічність панівної теорії. Наслідком став величезний потяг людей до джерел власної історії, до повернення історичної пам’яті, несправедливо забутих та злочинно викреслених імен національних героїв.

Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави й церкви. Віруючим поверталися занедбані і напівзруйновані храми, було зняте обмеження на церковне будівництво, поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту.

Під тиском демократичної громадськості XIX Всесоюзна партійна конференція (червень 1988 р.) погодилася на проведення перших в історії Радянського Союзу альтернативних виборів депутатів СРСР. Вони відбулися у березні-травні 1989 р. й ознаменували початок нового етапу перебудови. Між іншим, закон про вибори народних депутатів СРСР важко було назвати послідовно демократичним. Третина депутатів з 2250 обиралася, а фактично призначалася, підконтрольними партії громадськими організаціями, бо більше 100 місць було «заброньовано» для ЦК КПРС. Решта кандидатів у депутати розглядалася на окружних передвиборних зборах, які за допомогою спеціально дібраних учасників нерідко використовувалися владою для відсіювання небажаних претендентів.

2. Прийняття Декларації про державний суверенітет України

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийнялаакт конституційного значення — «Декларацію про державний суверенітет України». Вона складається зі вступу та 10-ти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 3 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу на її національне багатство та на національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

3. Багатопартійна політична система. Зміни й доповнення до Конституції УРСР 1989-1991 pp. Реформи в судовій і правовій галузі. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Офіційний проект закону про вибори, надрукований у пресі, містив ті самі обмеження демократії, що й союзний. Однак під час всенародного обговорення проекту у вересні-жовтні 1989 р. ці антидемократичні положення викликали масове невдоволення. Під тиском громадськості деякі положення компартійного проекту вдалося відкинути.

Остаточний варіант Закону вже не передбачав виборів від громадських організацій, скасовувалося положення про З’їзд народних депутатів УРСР. Депутати Верховної Ради УРСР і місцевих Рад обиралися прямим, таємним голосуванням з альтернативних кандидатур.

Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР 111 користувалися його підтримкою. Блок отримав перемогу в п’яти областях України: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість народних депутатів Верховної Ради становили працівники компартійного і державного апарату, директори заводів, голови колгоспів, військова верхівка, які залишалися твердими прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Тут уперше компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей апарат КПУ зберіг свої позиції. Хоч вибори 1990 р. не стали цілковитою перемогою демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.

1990 року з’являються перші політичні партії: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Конституційно-демократична партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Соціал-демократична партія, Соціалістична партія.

Згодом з’являються Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, Партія слов’янського відродження тощо.

На початку червня 1991 року парламент зробив черговий крокдо незалежності, прийнявши постанову «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки».

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховна Рада прийняла історичний документ — Акт проголошення державної незалежності України.

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90, 35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

20 червня 1989р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про статус суддів в СРСР». 13 листопада 1989 р. приймаються Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. У грудні 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила цілий ряд нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду.

Істотні зміни вніс закон «Суд і арбітраж» від 27 жовтня 1989 року, приймалися нормативні акти, спрямовані на поліпшення діяльності органів прокуратури.

В цивільних відносинах слід відмітити закон «Про власність в СРСР, прийнятий в березні 1990 р. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян. Власність могла існувати в трьох її формах: власність громадян, колективна і державна власність.

Істотні зміни вносили також закони СРСР «Про підприємства в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про кооперацію в СРСР» від 6 березня 1990 р.

На підставі союзного законодавства в Україні приймаються: закони «Про власність» від 17 лютого 1991р., «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 р.

Для трудових відносин характерним у цей період було встановлення нового порядку розробки й укладення колективних договорів. Інститут трудового договору доповнився контрактною формою прийняття на роботу. Тривалість, випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін трудового договору. Серед змін у трудовому законодавстві слід назвати також скасування ряду обмежень роботи за сумісництвом, розширення пільг для жінок тощо.

В земельному праві слід назвати прийняття 28 лютого 1990 р. Верховною Радою СРСР Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю.

Кримінальне законодавство в період, що розглядається, майже не змінюється.

Таким чином, була започаткована в зазначений період правова основа для радикальних соціально-економічних перетворень наступного періоду.

4. Основні риси державного ладу сучасної України

Державний лад України пострадянського періоду мав ще перехідний характер. По суті це був конгломерат залишків радянської влади, новонароджених елементів парламентаризму та президентського правління.

На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем'єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Дсржкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. 'Закону "Про статус народного депутата України". Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов'язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засіданнях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв'язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми тощо.

Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні 1995 р. конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. 'Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. У селах, селищах і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування — відповідні сільські, селищні і міські Ради на чолі з головами Рад. Виконавчі органи цих Рад— виконавчі комітети, які очолюють голови Рад, здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

Новий етап у формуванні виконавчої вертикалі відбувся вже на основі нової Конституції України з прийняттям у 1997 р. нових законопроектів про місцеві держадміністрації, про місцеве самоврядування, про територіальний устрій і статус адміністративно-територіальних одиниць тощо.

5. Вищі органи влади. Місцева влада. Судова система та правоохоронні органи

Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на функціонуванні судових та правоохоронних органів.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи. Законом України "Про Конституційний суд України" від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юстиції. Але зміни у судовій системі відбувалися надто повільно.

Після того як Україна здобула незалежність, продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції. Основною ланкою її були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні. Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. У період 1991-1994 pp. на підставі Законів "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р., "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 р. дещо розширилися функції судів і посилилася незалежність суддів.

До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Але вона не є державним органом. Це добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Правові засади діяльності адвокатури визначаються 'Законом України "Про адвокатуру4' від 19 грудня 1991 р.

6. Прийняття Конституції України 28 червня 1996 p., основні її положення

Початок конституційного процесу в Україні пов'язаний із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Як уже зазначалося, у цьому документі затверджувалися конституційні основи створення незалежної суверенної демократичної Української держави, побудованої на принципах поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, гарантування демократичних прав і свобод, рівності усіх громадян перед законом.

Останнім етапом складного, довготривалого конституційного процесу стала так звана "конституційна ніч". Засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 р. за рішенням народних депутатів, мало тривати доти, доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена. Вранці 28 червня текст Основного Закону був проголосований у цілому і набрав необхідну кількість голосів. Прийняття Конституції підвело юридичну базу під державність українського народу, знаменувало собою завершення перехідного періоду становлення Української держави.

Конституція України містить Преамбулу і 15 розділів. У І розділі "Загальні засади" зазначено, що Україна є суверенною й незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Водночас вона характеризується як унітарна і світська держава.

Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Носієм суверенітету України є народ. 'Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17).

Демократичну суть держави конкретизує принцип народовладдя. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Виключно народові належить право визначати й змінювати конституційний лад, це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). Державна влада в Україні здійснюється в межах, установлених Конституцією, і відповідно до законів України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Установлені Конституцією права й свободи відповідають найвищим міжнародним стандартам, вони гарантуються і не можуть бути скасовані. Коли приймаються нові закони або вносяться зміни до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Забезпечується рівність усіх перед законом і не допускається привілеїв чи обмежень за ознаками раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань (ст. 24).

7. Розвиток основних галузей права в сучасній Україні

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте цей процес спочатку не мав достатньо системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З прийняттям Конституції України з'явилися реальні перспективи вироблення гармонійно поєднаної збалансованої законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права і цивільного законодавства. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність.

Цивільно-правове забезпечення реформування економічної системи здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до Цивільного кодексу України, прийнятого 18 липня 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 p., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем: фізична чи юридична особа.

Важливою сферою цивільно-правового регулювання стало правове забезпечення процесу приватизації в Україні.

На регулювання й розвиток господарських відносин спрямовані Закони України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 p., "Про оренду державного та комунального майна" від 14 квітня 1992 p., "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., "Про оренду державного майна" від 14 березня 1995 p., "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 р., "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. та ін. 16 січня 2003 р. було прийнято Господарський кодекс України, який, об'єднавши правові норми у сфері господарських і комерційних відносин, має забезпечити стабільну діяльність суб'єктів господарювання.

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як внесенням змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, до чинного адміністративного законодавства, так і прийняттям значної кількості законів та інших нормативно-правових актів, які містять адміністративно-правові норми.

Певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни, врегульовує фінансове законодавство. 21 червня 2001 р. Верховна Рада прийняла Бюджетний кодекс України. Цим кодексом регулюються правовідносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Бюджетним кодексом визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, основи бюджетного процесу й міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням річних форм власності.

Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, розв'язання проблем безробіття та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла низку законів з цих питань, зокрема "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку" від 16 грудня 1993 p., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. Законом України від 7 березня 2002 р. затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001-2004 р.

Серед важливих напрямів реформування законодавства — розвиток екологічного права України. Основою правової охорони навколишнього середовища є норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів спрямовані 'Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р., "Про охорону атмосферного повітря'' від 16 жовтня 1992 р., "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р., "Про карантин рослин" від ЗО червня 1993 р., '"Про тваринний світ" від 13 грудня 2001 р. та ін. У цих актах визначено екологічні права й обов'язки громадян, природокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охорони надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.

Норми сімейного права містить новий Сімейний кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р. Кодекс визначає поняття сім'ї, сімейні обов'язки, механізм захисту сімейних прав тощо. Детально окреслюються особисті й майнові права та обов'язки подружжя, підстави їх

виникнення. Шлюбний вік для жінки встановлюється сімнадцять, а для чоловіка — вісімнадцять років. Зазначається також, що, зважаючи на заяву особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Вперше законодавчо врегульовано процедуру та статус заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Кодекс визначає обов'язок особи, яка відмовилась від шлюбу, відшкодувати другій стороні затрати, що їх вона зазнала у зв'язку з приготуванням шлюбу та весілля.

Положення Конституції України, Концепції державної житлової політики — основа для розробки нового Житлового кодексу України, інших законодавчих актів, які регулюють житлові відносини в сучасних соціально-економічних умовах і враховуються при розробці регіональних і галузевих програм забезпечення громадян житлом.

Дальший розвиток кримінального нрава у перші роки незалежності України був викликаний зростанням злочинності, зокрема — організованої злочинності у сфері економіки.

Визначається завдання Кримінального кодексу України — правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права: І) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом; 2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку.

Розпочалася реформа судової системи й судочинства. Діяльність судових і правоохоронних органів дедалі відчутніше спрямовується на захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань.

Реформування правової системи ґрунтується на цивілізованих принципах і нормах права, що має сприяти утвердженню законності й гуманізму в суспільстві. Воднораз лишається багато проблем, які має вирішити законодавець, аби правова система Української держави сповна відповідала світовим стандартам.


Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

загрузка...
Top