Становлення української історико-правової науки друга половина XIX ст. i перша половина XX століття

Вступ.

1. Розвиток історико-правової думки в ХІХ ст. в Україні.

2. Розвиток правових засад та державницької ідеї в кінці ХІХ - поч. ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Традиція державотворення і функціонування держави в Україні має глибоке і далекосяжне коріння.

Нині ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися у майбутнє з тягарем ілюзій і забобонів минулого, не відтворивши історичну справедливість. Саме у встановленні істини, сущої правди подій та процесів – запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації.

Проблема правових засад державотворення є в Україні досить актуальною в наш час. Але вона була гострою і в кінці ХІХ – початку ХХ століть. „Ідея української держави, - зазначає у буремному 1917 році відомий політичний діяч, науковець і публіцист Дмитро Донцов, - не є новою, не є штучно сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей... ”. Автор вбачав її початки в часах „світанку європейської історії”. Водночас це досить складна і багатоаспектна наукова проблема, яка передбачає зосередження уваги дослідників на таких кардинальних питаннях, як початки української державності; зародження в державотворчому суспільстві ідеї; її поступова еволюція та правові форми реального втілення в історичну практику; визначення репрезентантів цієї ідеї; суспільно-політичний лад та трансформація форм і функцій державної влади; означення державної території; становлення і еволюція державних інституцій; становий склад суспільства та роль класів-станів у державотворчих процесах; юридичне закріплення норми державного права, якими регулюються ці процеси – все це й зумовило вибір теми моєї роботи.


1.Розвиток історико-правової думки в ХІХ ст. в Україні

Вивчення й оцінка раніше спотворених процесів державотворення, фактів, імен – справа непроста. Вони вимагають копіткої праці, ретельного вивчення архівних документів, а також матеріалів. Потрібен якийсь час для підготовки і виходу у світ сучасних і добротних монографій. Та широкий загал громадськості уже сьогодні прагне отримати виважені відповіді на цілу низку найпекучіших питань з часів давніх і близьких.

Не менш давньою, ніж сама традиція української державотворчості, є традиція її наукового висвітлення у спеціальній літературі. Як стверджував І. Кревецький, ця традиція „червоною ниткою, більш чи менш міцною, тягнулася через усю стару українську історіографію ХХІІ-ХVIII ст.”. Справжній її розвій припадає на другу половину ХІХ початок ХХ ст., коли до вивчення проблеми української державності починають застосовуватись нові методологічні та методичні принципи (зокрема історико-порівняльний аналіз) наукового дослідження. Проте за відомих умов в українській радянській історіографії ця тема досить тривалий час перебувала на правах персони non grata. По суті, в 30-х роках двадцятого століття фактично була перервана започаткована у суспільствознавстві на зламі двох віків практика синтезних підходів до вивчення проблеми українського державотворення, біля витоків якої стояли фахівці трьох самостійних наукових галузей – історичної й юридичної наук, а також політології.

В активізації дослідницької роботи українських істориків із зазначеної тематики, починаючи з середини ХІХ століття, вирішальну роль відіграють дві групи чинників – з одного боку, це зміни в суспільно-політичному житті країни (тобто т. зв. зовнішній фактор), з іншого, - закономірності розвитку на зазначеному етапі української науки (фактор внутрішній).

До першої групи чинників насамперед віднести пожвавлення громадсько-політичного життя української спільноти; консолідацію української нації, а відповідно – зростання інтересу в певних верствах українського суспільства до свого минулого; політику царського уряду в українському питанні тощо, що в сукупності призвело до посилення в рядах української інтелігенції державотворчих настроїв. Відповідно на кінець ХІХ століття це вилилося у появі так званих федералістичних тенденцій у творчості М. Костомарова, І. Франка, державно-правових вчень М Драгоманова, С. Подолинського, а згодом під впливом бурхливих воєнно-революційних потрясінь перших десятиліть ХХ століття та постанням (у 1918 р.) Української Народної Республіки й відновленням гетьманату на політичній арені України з’являється ряд науковців-політиків (М. Андрієвський, Д. Донцов, В. липинський), яким наукові екскурси в державне минуле України сприяють в становленні їх політологічних концепцій розбудови самостійної Української держави на новому історичному етапі.

З факторів внутрішніх слід назвати утвердження в історіографії у другій половині ХІХ століття філософського позитивізму, який домінував у поглядах історичної та історико-юридичної шкіл на історичний процес, державу і право; збагачення джерельної бази історичних досліджень; запровадження в наукову практику нових методів наукового пізнання і насамперед укріплення в українській історіографії позицій державницької школи.

До речі, становлення державницького (або державно-юридичного) напряму в українській історіографії – ще одна нерозкрита сторінка в історії нашої науки[5, c. 98-99].

На сьогодні в українському державознавстві (щоправда стосовно української діаспори, хоча вважаємо, відносно другої половини ХІХ початку ХХ століття мову треба вести про національну українську історичну школу, основи якої були закладені на етнічних українських землях Подніпров’я та Наддніпрянщини, незалежно від того, які зміни вносилися подальшими історичними реаліями в конкретні долі її представників, а про українську діаспору говорити починаючи з 30-х років, коли концептуально розмежовуються шляхи і методи історичного дослідження в радянській українській історичній науці та в українознавчих закордонних центрах) на основі внутрішнього структурного аналізу запропонованих концепцій державотворення в Україні виділено три основних напрямки – народницький, консервативний (представником якого був М. Андрієвський) і національно-державницький. На наш погляд, вірніше було б вести мову про два основні напрями в українській історіографічній школі другої половини ХІХ - початку ХХ століття – народницький та державницький і, відповідно в останньому виділити три означені вище течії.

Народницький напрям, як домінуючий досить тривалий час в історіографії, представлений такими всесвітньо відомими іменами, як М.І. Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький, О.Я. Єфименко, М.Ф. Довнар-Запольський та ін., які з позицій народницької концепції підходили і до висвітлення окремих процесів державного будівництва в Україні, висуваючи на другий план конструктивний державний елемент на догоду окремим проявам деструктивно-анархічних тенденцій у суспільстві.

Одним з перших у вітчизняній історіографії до вивчення питань історії державотворення в Україні звернувся М. Костомаров. Особливо високо вчений ставив принципи народоправства і федералізації, які в першу чергу і зумовили перебіг державотворчого процесу як за період Київської Русі, так і в період існування самостійної козацької держави часів Б. Хмельницького.

Досить неадекватне ставлення в українській історіографії склалося до сприйняття процесу державного будівництва в українських землях В. Антоновичем. І сьогодні за вченим тягнеться шлейф правозвісника „бездержавності” української нації, який вбачав у державній організації негативний елемент у житті українського суспільства. Досліднику закидалися звинувачення у відсутності у нього державницької ідеї.

М. Грушевський виходячи з принципу окремішності і невід’ємності кожного народу на власну історію підкреслював, що відновлення у другій половині ХVІІ століття на етнічних українських землях мало чітке спрямування на західноєвропейські культурні зразки. Водночас вчений вказував на сильному впливові на український етнос традицій східноєвропейського світу. Традиційною формою української державності М. Грушевський вважав український федералізм[7, c. 186-188].

В наукових інтересах іншого українського історика й юриста Р.М. Лащенка домінує вивчення форм „політико-правового державного будівництва, які створювались українським народом”. У своїх працях дослідник доводить, що зміст і характер політичного ладу Української держави зумовлювався аристократичними або демократичними орієнтаціями, які переважали в українському суспільстві на окремих етапах розвитку.

Для наукових праць С.П. Шелухіна характерне заперечення можливості існування в Україні державного ладу у формі спадкової монархії. Національною українською формою він вважав народоправство, правні та моральні засади, що практикувалися в суспільному житті України.

На республіканських позиціях в оцінці державного устрою України перебував і М.Є. Слабченко. Ставлячи риторичне питання, чи існують юридичні підстави для того, щоб вважати Україну другої половини XVII-XVIII століття самостійною державою, він, спираючись на формулу професора Бертелемі, згідно з якою „держава є нацією, яку треба розглядати як політичну асоціацію” групи індивідів, об’єднаних певною територією і владою.

Принципово новий етап у дослідженні української державності започатковується виходом перших праць В. Липинського, якого В. Потульницький вважає засновником консервативної течії в українському державознавстві. Єдиною можливою для України формую національно-державного ладу, на погляд В. Липинського, є гетьмансько-монархічна.

Окрім цього до консервативної течії українського державознавства мають пряме відношення такі діячі, як О. Андрієвський, В. Заїкін, С. Томашівський, Д. Дорошенко та ін. Спільними в їх історичних концепціях є визнання провідної ролі держави в суспільно-політичній та економічній сферах, а також пошук „нових підстав і методів організації суспільних відносин, суспільного господарства, державного ладу”. Зокрема С. Томашівський вважав, що політична історія України сконцентрована в рамках її географічного положення в лісостеповій зоні та трикутником „Степ-Польща-Московщина”. Саме цим дослідник і пояснював специфіку державотворчого процесу[1, c. 214-216].

Важливе значення в державотворчій проблематиці посідають питання державного права. Як зазначав свого часу В. Навицький, „українську державність в її розвитку можна досліджувати або через установлення і узагальнення фактів, що стосується до неї – це завдання історії (фактичної), або через правниче зведення (юридичне формулювання) тих же фактів – це є завдання історії права”. Загальне визнання з цього питання здобули праці О.М. Лазаревського, Д.П. Міллера, О.Я. Єфименко. В 60-70-х роках ХІХ століття працями М.Ф. Владимирського-Буданова започатковується історична школа права в Україні, представники якої збагатили методику соціологічних та історико-порівняльних методів, зверненням уваги на розвиток правових норм і звичаїв, на правосвідомість різних верств українського суспільства, на ставлення і функціонування правових інституцій, на зв’язок історії держави і права тощо[9, c. 164].


2.Розвиток правових засад та державницької ідеї в кінці ХІХ - поч. ХХ ст.

На початковому етапі українського відродження ХIХ століття національна ідея плекалася майже виключно в колах аристократії – колишньої української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул "російського дворянства". Перші українські письменники, що писали народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання "славних прадідів". Вони обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить однобічно: лише як творчість одного класу, і то найпригнобленішого – селянства. Звідси і пішли всі подальші біди нашого національного руху, його стагнація і мілководність.

Великим промахом українського дворянства і його послідовників – ліберальної інтелігенції – було й те, що вони добровільно відмовилися від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію, палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався.

У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у лакейських проханнях дозволити лише "співати" і "танцювати" в національних костюмах і проявилося оте "малоросійство", відвічна хвороба рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші "дворяни" не безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.

Загалом цей ліберально-демократичний "народницький" рух, який визначав характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно назвав "провансальством". Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках провінційності обов'язково. Так і на Україні провідники "народницького", "етнографічного" відродження, які пізніше оформилися в Києві в товариство "Громада" (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об'єднань, ані словом не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх – наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, "провансальців"[4, c. 204-206].

З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства, грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Нічого вищого, шляхетного, духовного. Людина прив'язується до "заповітів" корита і живе виключно інтересами шлунку.

Обидва ці фундаментальні чинники – "провансальство", або ліберально-гниле "народництво", і соціалізм – призводять до того, що український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького, нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним, пориваючим, національно-визвольним він так і не спромігся стати. За ціле століття нашим демократам вдалося заагітувати кілька десятків людей. У 1903 р. на відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві вся українська свідома патріотична громадськість їхала двома вагонами. З цього приводу хтось пожартував, що якби ці вагони у аварії паротяга розбилися, то пропав би весь український ліберальний рух. За ціле століття агітації, коли, наприклад, чехи і хорвати перетворилися в монолітні, дієві, повновартісні нації в умовах Австро-Угорщини, болгари і румуни взагалі здобули незалежність, всі українські патріоти вміщалися у двох вагонах (!) і весело їхали собі на свято пам'яті свого кумира.

На Галичині справи йшли трохи краще. Все ж, поступово під кінець ХIХ ст. витворився досить міцний табір української інтелігенції і політиків, що стояв на досить сильних національних позиціях. І хоч він носив таку ж назву – "народовці", але суттю дуже відрізнявся. Колосальну роль в національному вихованні народу тут відігравала Українська Греко-Католицька церква, на відміну від православної церкви на Східній Україні, яка була знаряддям русифікації українців[3, c. 178-180].

У 1900 р. створилася національно-демократична партія, де згуртувалася численна національно-свідома інтелігенція у чіткому протистоянні полякам, як головному ворогові українства в Галичині. Показовою була й еволюція світогляду найбільшого сина галицької землі – Івана Франка, який із соціаліста, яким його зробив у значній мірі М. Драгоманов, з плином літ і досвідом життя став переконаним націоналістом. Від самого початку він член національно-демократичної партії, великій натхненник єднання навколо ідеї Нації. У праці І. Франка "Поза межами можливого" (той же 1900 р.), де переконливо доводиться потреба самостійності України, є такі слова: "Все, що йде поза рами Нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної Нації". Гостро критикує в ці роки І. Франко і космополітизм і соціалізм М. Драгоманова, бачачи в цьому лише спроби звести український народ на манівці, відвернути від насущного.

Націоорганізаційна роль Греко-Католицької церкви, політичних партій, перш за все національно-демократичної, діяльність ряду культурно-просвітніх установ: Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), "Просвіта", "Рідна школа", створюють на Галичині той результат, що на час розвалу Австро-Угорщини українці-галичани виступили єдиним фронтом в обороні своїх прав, з чіткими гаслами про власну державу, без усяких "інтернаціональних соціалізмів". На відміну від Наддніпрянської України, як зазначає історик Н. Полонська-Василенко, "у боротьбі проти Польщі об'єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Не було соціальних спорів, ні повстань. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного грунту".

Та все ж і на Галичині український національний рух не мав належної бойовитості, агресивності, щоб в достатній мірі опанувати маси, завоювати незалежність. Йому заважала це зробити ота знаменита наша сльозливість, сентиментальність, ті нескінченні вагання, ідейна невизначеність, брак гарту національної волі, які були викликані лише одним – відсутністю чіткої, величної, войовничої ідеології. І. Франко так писав про галицьких політиків: "Коли траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки було: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареви за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того". Просити і край... [11, c. 147-149]

Важливе значення для поглиблення національної свідомості українців мала тоді багатотомна "Історія України-Руси" знаменитого історика Михайла Грушевського. Вперше українці побачили свою історію в такому глибокому і багатому охопленні. Проф. М. Грушевський зумів науково довести всьому світові, що росіяни мають лише другорядне відношення до історїї Київської Русі. Що це була держава українців, а всі майбутні московські землі тільки під впливом цієї Української Держави перебували і зовсім не творили і не розвивали її культури. Правда, сам визначний вчений, при такому доглибинному розумінні національних сутностей української історії, залишився на позиціях автономізму, соціалізму і лібіралізму у своїх політичних поглядах і діях, що так катастрофічно проявилося в добу Національної революції 1917 р., коли він був Головою Центральної Ради.

Проте, всупереч всьому, саме тут, на Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націоналізму. Головним її речником після М. Міхновського, стає молодий публіцист з Південної України, з Мелітополя, Дмитро Донцов (1883–1973). В юні роки він включається в національну боротьбу. Був членом РУП і УСДРП. За революційну діяльність потрапляє в тюрму, потім – на еміграції. Повсюдно популярні ідеї соціал-демократії не заслоняють перед ним головного – Національної Ідеї. Перебуваючи в рядах соціал-демократичної партії, Д. Донцов зумів зблизька побачити все зло і помилковість, які були закладені в соціал-демократії загалом. Він активно друкується в той час. Вже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово "малоросійську" хворобу– "москвофільство". Тупий, незрозумілий, абсолютно безпідставний культ Росії, її культури, був поширений в той час у всіх верствах українського громадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної самостійності доводить Д. Донцов у брошурі "Модерне москвофільство" (1913 р.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові (де в той час проживав Д. Донцов) він, тоді вже популярний і авторитетний політичний публіцист, виголошує свою знамениту промову: "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, де думки про українську самостійність звучали переконливо і доконечно. Відтоді Д. Донцов став ідейним вождем ще молодого українського націоналістичного руху. З великим ентузіазмом сприймає його ідеї галицька молодь. Поступово поширюються вони і в Наддніпрянській Україні. І хоч там ще переважали демагогічні теорії соціал-демократії, націоналістична ідея творить певний моральний вплив на українське суспільство.

З вибухом Першої світової війни почався активний процес переродження української нації. Бурхливі події цього відрізку історії, широкий національно-визвольний рух, який охопив всі поневолені народи Європи, розбудив на, інертному в основному, українському грунті сильніші пориви на захист своїх національних ідеалів. У цій війні і в наступних битвах Національної Революціїї 1917–1920 рр. постала фактично нова українська Нація. У цій тривалій, надзвичайно виснажливій і з такими великими витратами для українців боротьбі, вони збагнули одну велику істину: в основі розвитку світу, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами. Це жорстоко, але це так. І хто виявиться сильнішим, агресивнішим, стійкішим, той завоює собі право на життя. А хто ж наївно вірить, що сусід буде люб'язно надавати тобі всі права, навіть тоді, коли ти їх не маєш сили сам взяти, той мусить зійти зі світової арени співжиття народів, стати підніжком і рабом більш сильнішого. Так було у всі віки. Виживали тільки сильні. Ніхто ще ніколи не випросив собі нічого. Тільки внаслідок боротьби, протистояння, коли всі стосунки були вияснені, коли обидва народи розуміли, що вони гідні один одного, наступало велике замирення.

1 серпня 1914 р., як тільки здригнувся світ, у Львові була створена Головна Українська Рада, куди увійшли представники трьох найбільших українських партій Галичини. Спочатку вона мала за мету боронити інтереси українського народу в Австро-Угорщині і вважала за потрібне створити Легіон Українських Січових Стрільців. Ця мілітарна сила надійно піднесла вагу українства в подіях світової війни. Надалі вона стала виразним чинником стихійного прояву національного духу українців в їх стремлінні до військового утвердження своєї Самостійної Держави. Січові Стрільці – це трагічна гордість української Нації в ці хисткі і жорстокі часи випробувань. З 1915р. Головна Українська Рада повністю стає на позиції самостійності України і успішно готує для цього грунт[9, c. 219-221].

В основному в українському громадянстві Наддніпрянщини, особливо на його вершках, домінували, як ми пам'ятаємо, соціалістичні та ліберально-демократичні настрої та погляди. Ще перед війною було сформоване Товариство Українських Поступовців (ТУП) (1908 р.), яке об'єднало різні рухи і партії на засадах демократизму, автономії, культурно просвітньої роботи серед народу. Так постала та політична сила українського "малоросійства", яка визначала обличчя українства в час Національної Революції 1917–1920 рр. і яка довела врешті-решт до катастрофи в цих боріннях.

Під час революції сформувалися дві партії націоналістичної, самостійницької орієнтації. Українська партія Самостійників-Соціалістів (УПСС) – головний ідеолог і лідер – знаний нам М. Міхновський, а також П. Макаренко, М. Андрієвський. Ця партія мала виразне націоналістичне забарвлення, слово "соціалісти" було пришпилене чисто штучно, з огляду на велику популярність його тоді в масах, чому сприяла загальноросійська політична ситуація ажіотажу навколо теми "соціалістичної революції", що наростала в імперії ще від першої половини ХIХ ст., від часів Бєлінського.

Другою самостійницькою партією була Українська Демократично-Хліборобська партія (УДХП), яка зосереджувалась майже виключно на Полтавщині, в середовищі великих і середніх землевласників. Її ідеологом був Вячеслав Липинський (1882–1931), визначний український історик і мислитель, теоретик українського консерватизму і монархізму, один з небагатьох, хто так глибоко проаналізував нашу минувшину. Пізніше багато його ідей увійшло в ідеологію українського націоналізму.

На жаль, українське суспільство, дезорієнтоване, затуманене демагогією наших соціалістів та демократів, спрофановане ними, не в змозі було розібратися в ході подій, зрозуміти значення самостійницьких ідей М. Міхновського і В. Липинського. Тому УПСС і УДХП практично залишилися на узбіччі політичного життя в Україні, не мали грунту, щоб кардинально впливати на процеси в ньому. Здеморалізоване соціалістичною шлунково-грабіжницькою агітацією українське селянство – основна потенційна маса народу – жило лише нестримним прагненням перерозподілу поміщицьких земель, а не розумінням загальнонаціональної свободи і незалежності. Цікаво, що найбільшу популярність здобули самостійницькі ідеї саме в середовищі військових – так виявився той приспаний войовничий козацький дух українців.

Головними помилками соціалістів і демократів в час революції були:

1) Загальна нерішучість у діях;

2) Малоросійське схиляння перед Москвою;

3) Соціальна демагогія і доктринерство;

4) Ігнорування наростаючого в народі стихійного почуття націоналізму, яке кликало до зброї для захисту від Москви;

5) Відмова від створення власної національної армії;

6) Повна непослідовність в діях, зумовлена невиробленістю політичного світогляду.

Проголошення незалежності України IV Універсалом від 22 січня 1918 р. було, по суті, вимушеним актом Центральної Ради за умов повністю антиукраїнської політики більшовиків, а зовсім не проявом активної волі до самостійності. Соціалісти і демократи і далі готові були згинатися перед Москвою, вибачатися за кожен свій крок і переконувати її, що вони ніякі не "самостійники". У цьому Універсалі прямо говорилося, що лише Установчі Збори повинні вирішити долю України стосовно Росії. Самі вони боялися, завжди боялися зробити якийсь рішучий крок.

1919 р.– рік великого і жорстокого двобою, що дав нового українця. І хоч загальна неготовність українського табору, що вже втратив був на той час через свою нерішучість активність широких мас, міжнародна зрада України, врешті фатальний збіг обставин не дозволили вибороти незалежності, Українська Ідея міцно утвердилася в свідомості нового покоління, а ім'я С. Петлюри навіки стало символом його завзятих і зречних борінь за волю Нації.

У подіях революції зросла і ще одна постать до всеукраїнських масштабів – Євген Коновалець. З одним великим переконанням: створити Українську Самостійну Соборну Державу, перейшов він всі її прірви і загати. Галичанин родом, ще молодим міцно засвоїв ідею соборності всіх українських земель. Вихований і сформований, як він згадував пізніше, трьома моментами у його житті: патріотичним навчанням гімназійного вчителя Боберського, актом вбивства польського намісника-шовініста гр. А. Потоцького українським студентом М. Січинським і знайомством з пристрасним націоналістом і самостійником зі Східної України Д. Донцовим, Є. Коновалець на все життя зберіг в собі незламні національні почуття, глибокий соборницький дух, розуміння, що тільки збройним шляхом можна здобути свободу. Потрапивши в російський полон під час першої світової війни (служив у австро-угорській армії), він з початком революції приїжджає в Київ з групою полонених військових – галичан. З них формує знаменитий Курінь Січових Стрільців, який стає фактично єдиною надійною і дієвою силою всіх українських урядів: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії.

Розсварені, дріб'язкові, марнославні, засліплені своїми соціалістичними та ліберальними доктринами і схемками, лідери соціалістичних і демократичних партій, які визначали провід, керівництво українським рухом до кінця, до 1920 р., врешті погубили справу. Їх завжди більше обходили їхні партійні інтереси, ніж ідеї цілої Нації. Так, за відсутності надійного і загартованого проводу, перейнятого однією великою ідеєю: визволення і утвердження національної свободи українців,– українська революція закінчилася катастрофою.

Дещо по-інакшому складалися події в Галичині. З розпадом Австро-Угорської імперії, 1 листопада 1918 р., внаслідок повстання, яким керував визначний військовий і політичний діяч Дмитро Вітовський, українці проголосили незалежність. Так постала Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Як вже зазначалося, навколо ідеї незалежності в Галичині, на відміну від Наддніпрянщини, об'єдналися всі політичні партії. Тому тут не було непорозумінь на якомусь позанаціональному грунті. Але галицьким українцям протистояла інша велика ворожа сила – Польща, її підготовлена і озброєна в Західній Європі 80-ти тисячна армія ген. Галлера. Війна з Польщею попри весь героїзм і завзятість Української Галицької Армії (УГА), Січових Стрільців, які були її основою, закінчилася поразкою. Протягом 1919 р. вся Галичина була окупована поляками[10, c. 228-231].


Висновки

Таким чином, після столітніх борінь, на початку ХХ ст., у 1920 році Україна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами-ворогами. Центральна і Східна Україна опинилася під окупацією більшовицької Москви і тут чинився несамовитий, тотальний терор проти українців, суцільні нищення українських традицій і культури, що нарешті закінчилося повним занепадом національної свідомості у прямуванні до державності; Галичина і Волинь – під владою Польщі, і тут більш "цивілізовані" поляки всяко намагалися довести Європі, що ніяких українців та їх проблем не існує; Закарпаття перейшло під владу Чехословаччини і попередня політика угорців щодо денаціоналізації населення краю змінилася денаціоналізаторською політикою Праги; Буковину і Бессарабію окупували румунські війська і їхній уряд взагалі не хотів визнавати якихось прав на державотворення українців.

У нинішніх умовах, як ніколи, зростає організовуюча роль органів державного управління, правничих інституцій. Пріоритетом для функціонування правової держави повинна стати саме людина-громадянин, права і свободи якого повинні враховуватись на рівні інтересів держави. А це означає, необхідно змінювати стиль роботи, відпрацьовувати правові взаємовідносини з громадянами, по-новому налагоджувати функціонування управлінських функцій.

Можна звернути увагу на багатовекторні проблеми у державному управлінні – нагромаджені і відкладені, які загострюють потребу в прискореній реалізації всього спектра реформаторських завдань. Тут можна побачити кілька аспектів, які мають стратегічний вимір.


Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.

загрузка...
Top