СОЛДАТЕНКО В.Ф. Доба української революції (1917 — 1920 рр.) у новітній історіографії

Розвиток історичної науки в останнє десятиліття минулого і перші роки нинішнього століття ознаменувався низкою істотних зрушень. Чи не найпомітніші кількісні та якісні зміни сталися у вивченні доби Української революції. Якщо на кінець 80-х років ХІХ століття навіть сам термін “Українська революція” не мав “прав громадянства” у вітчизняних виданнях, то на сьогодні захищено понад півтори сотні докторських і кандидатських дисертацій [49, 279-294], з’явилося багато десятків книг, опубліковано сотні статей, які прямо присвячені висвітленню різних аспектів переламного, справді доленосного періоду. Сьогодні навіть непросто назвати скільки-небудь наближену загальну цифру публікацій, якої досяг масив творів про революцію. Певну уяву, щоправда, дає бібліографічний довідник, котрий відбиває досягнення у вивченні можливо найважливішого, найбільш охоплюю чого її зрізу — державотворчих процесів революційної доби [157]. І хоча укладачі солідного тому висловили природне застереження, що з цілої низки причин змогли включити із величезної кількості наявних праць лише їх частому, та й вона склала 6848 позицій. Зрозумілим при цьому було намагання максимально репрезентувати праці останніх років.

Очевидно, є достатні підстави і реальний сенс у тому, щоб підвести деякі підсумки: спеціально проаналізувати тенденції, якими характеризується новітній історіографічний процес, оцінити набутки в дослідженні революційної доби, окреслити проблеми, на які варто звернути першочергову чи додаткову увагу, визначити шляхи подальших пошуків, концентрації наукових зусиль.

Варто зауважити, що автор до цього не один раз звертався до спроб оцінки новітніх тенденцій у вивченні історії Української революції [133; 134; 135; 136; 137; 141; 74].

Природно, у пропонованому дослідженні немає потреби повторювати ті міркування, висновки і узагальнення, які одержали абсолютне підтвердження у сучасних публікаціях.

Однак, не можна і просто продовжувати історіографічний аналіз, відштовхуючись, скажімо, від хронологічно останньої розвідки на поставлену тему. Для з’ясування сутності деяких тенденцій, розуміння їх тяглості, цілісності, ступеня виразності у деяких випадках часом важливо, часом необхідно повернутися до праць, що уже розглядалися, формуючи на них погляд у контексті ідейно-політичних і наукових уяв сьогодення. Природно, що при усталеності принципових підходів можливі й певні корективи, зрозумілі переакценту- вання.

Звісно, на підсумкові оцінки і судження мають справити вплив і розвідки інших авторів, які плідно працюють на цьому ж “дослідницькому полі” [70; 76; 3].

Сталося так, що прогрес у освоєнні досвіду національно- демократичної революції 1917 — 1920 рр. досягався на двох головних напрямках: публікацією праць, які впродовж десятиліть з’явилися в емігрантському, діаспорному закордонні і були відомі вкрай вузькому колу фахівців в Україні, та на- працюваннями тих вітчизняних дослідників, що виявилися здатними подолати інерцію традицій радянського часу, а також молодої генерації істориків, не обтяжених засвоєними жорсткими суспільствознавчими концепціями минулого.

До цього слід додати, що на процес пізнання історії Української революції значний вплив справляв непростий розвиток політичної ситуації в незалежній Україні. Та якщо, за власним рахунком, взаємозв’язок історії і політики — не виняток, а, швидше, загальне правило, то в даному випадку дія цього правила виявилася особливою, зумовила такі ускладнення і суперечності, подолати які не лише не вдалося, а й можна зі значною долею ймовірності передбачити, що такий результат взагалі навряд чи досяжний у скільки-небудь ближчій перспективі.

Звісно, згадані чинники діяли не поокремо і різночасово, а у взаємопереплетіннях і взаємовпливах, що зумовлює відповідне врахування всіх названих обставин при реконструкції історіографічної картини.

Українське суспільство поволі підходило до постановки питання про роль національно-демократичної революції в історичному поступі нації.

В роки горбачовської перебудови, коли розпочався перегляд концептуальних засад історії КПРС, підстав створення та функціонування Союзу РСР, пошук варіантів оновлення радянської федерації, поступово виникли можливості для звернення до тих документів, імен діячів, сторінок минулого досвіду, зокрема, у сфері міжнаціональних стосунків, які до того старанно обходилися, замовчувалися, вважалися апріорі шкідливими, ворожими домінантній ідеології, політичній системі.

Саме так на сторінки партійно-радянської преси, наукових видань почала прориватися інформація про діяльність Центральної Ради, її універсали, про Українську Народну Республіку, про Директорію і Акт злуки між УНР і ЗУНР, про М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала, І.Мазепу, С.Єфремова. І те здебільшого набирало вигляду безпосередньої реакції на новітні партійні рішення, прямого виконання історичною наукою, публіцистикою тих завдань, які ставили перед ними глибинні потреби реформування суспільних відносин, необхідність досягнення нової трансформаційної якості, здатної максимально задовольнити виклики часу. А відтак і відчувалося очевидне прагнення досягти якомога більшої об’єктивності, підкресленої неупередженості, у чомусь, навіть, показного рівно віддалення від точок зору, позицій, які ще зовсім недавно тлумачилися як полярно протилежні й взаємовиключні. Втім, поступово посилювався критичний крен щодо оцінок радянського досвіду і зміщення акцентів у, так би мовити, національно-патріотичний бік.

У такій суспільно-психологічній атмосфері часом не лише суперечливій, а й відверто конфліктній, на зламі 80-х — 90-х рр. минулого століття з’являється низка публікацій про непересічних особистостей революційної доби [164; 2; 127; 169; 84; 85; 54; 55; 21; 168; 170; 22]. Ще більшою мірою відзначена тенденція втілилася як у самих фактах публікації творчого спадку уславлених українців, коли від літературних і наукових праць [16; 15; 18; 37; 42; 36; 52] досить форсовано перейшли до теоретично-політичних, мемуарних і документальних, так і в супровідних матеріалах до них (передмовах, примітках тощо). Звісно, на перший план висунулись праці найвидатніших лідерів Української революції М. Грушевського та В. Винниченка, документи тогочасних політичних партій [44; 46; 39; 13; 17; 14; 126; 154], хоча жага до знайомства із недавно ще забороненою літературою покликала до перевидення і праці учасників подій з, так би мовити, специфічним поглядом на важливі процеси [47, 88, 89].

Слід зазначити й те, що у новій ідеологічній атмосфері побачило світ і чимало документів, творів діячів більшовицької партії, що з різних причин не були відомі широкій громадськості практично з 20-х років минулого століття, однак без яких і вивчення проблем Української революції завжди залишалося б неповним, а загальна уява страждала б однобічністю [106; 4; 5; 4; 131]. На жаль, цей процес фактично обірвався після 1991 р., принаймні, надзвичайно загальмувався. З’явилися і перші розвідки, у яких на основі джерел, що до того майже не залучалися до історичного аналізу, було зроблено спроби відтворити окремі епізоди суперечливого часу [114; 64; 65; 87; 124; 174; 145; 62; 68; 138]. Природно, вони виявилися нерівними, несли на собі значний відбиток дискусійності, пошукового компоненту, однак загалом відіграли свою інформаційну, просвітницьку у чомусь — підготовчо-ідеологічну роль, коли українському суспільству довелося визначатися з вибором орієнтацій після здобуття незалежності.

Буквально з перших кроків перебування у новій якості Президент України Л. Кравчук заявив про те, що новопостала держава є прямим спадкоємцем і правонаступником Української Народної Республіки. “...Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, — від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки”, — постійно публічно наголошував Л. Кравчук [132]. Ця теза набула значного поширення, була прийнятна українцям діаспори, хоча скільки-небудь предметного обґрунтування вона не одержувала.

Власне, про те, мабуть, ніхто особливо не думав. Просто у пошуках противаг радянському ладу, комуністичній ідеології (звісно на логічно-пропагандистському зрізі) з національного досвіду обрали, як спочатку здавалось, переконливий аргумент-орієнтир.

Це дещо пізніше науковці потурбувалися про відповідну логічну конструкцію і систему доказів для гнучкішого, дещо “обережнішого” переконання у генетичному зв’язку двох феноменів: “...пострадянська Українська держава є безпосереднім продовженням радянської республіки. Та річ у тім, що державність її будується на радянському матеріалі, але з матриць УНР. Сучасна Україна пов’язує себе з демократичною традицією Центральної Ради” [72, 30]. Однак ще до того виникла істотна плутанина навколо оцінок Української революції, її основних віх і набутків, зокрема у сферах державотворення і національного відродження, ставлення до політичних діячів і т. ін.

Багато що залежало від формування позицій щодо неодмінного елементу історичного поступу — революцій в цілому. А останні після кількарічних невпинних масованих зусиль по їх дискредитації (об’єктом особливо різких, нещадних нападок стали Французька і Жовтнева революції, відповідно — якобінці та більшовики) отримували майже суціль негативну оцінку. Здавалось би, абсолютно очевидних суперечностей при цьому не помічали (мабуть не хотіли помічати — легше було від них просто відвернутись).

По-перше всупереч аксіоматичним істинам, згідно з якими у будь-якій галузі — науці, техніці, виробництві, культурі й т. ін. — без революційних проривів справжній прогрес, розвиток неможливі, настирливо твердилося, що всезагальна закономірність не діє в суспільному поступі. Більше того, революції, як відхилення від природного ходу історії, несуть суспільству лише негативний заряд, призводять до масових трагедій і бідувань, заслуговують на однозначний рішучий осуд. А будь-які назрілі проблеми можуть бути розв’язані природно-еволюційним, реформістським шляхом, причому результат буде не лише ефективнішим, але й дозволить уникнути небажаних катаклізмів, жахливих поневірянь. Всіляко доводилося, що особливі випробування випали внаслідок революційних експериментів у ХХ столітті на долю українського народу.

Своєрідною модою не лише політиків, а й почасти науковців ставало прагнення за будь-яку ціну “витискати сльозу” (або хоча б жалісливі співчуття) у читачів чи слухачів з приводу ганебної, нелюдської поведінки ближчих і дальших сусідів українців, для котрих уся історія виливалася у “ріки сліз” і “моря крові”.

По-друге, старанно замовчувалось те, що Українська Народна Республіка стала логічним результатом Української революції, навряд чи взагалі б відбулася к геополітична реалія без процесів, зумовлених Лютневою та Жовтневою революціями в Росії та й загальноєвропейськими революційними зрушеннями.

По-третє, старанно обходилося питання про те, яка саме з двох Українських Народних Республік — доби Центральної Ради, чи Директорії — стала прообразом і безпосередньою попередницею сучасної Української держави. Не слід доводити, що при одній і тій же назві, схожості значної низки засадничих моментів, насправді це були досить різні за характером і сутністю національно-державні утворення, генетична спорідненість з якими далеко не у всіх випадках слугує підставою для однозначних висновків.

По-четверте, відразу ж виявилися істотні коливання, хаотичні тенденції у виборі політично-моральних орієнтирів на особистісному зрізі. Інакше говорячи, в середовищі еліти новостворюваної держави почали формуватися надто відмінні погляди на політичних діячів, що залишили відчутний слід у історичному поступі України, передусім на М. Грушев- ського, В. Винниченка, П. Скоропадського, С. Петлюру, Є. Петрушевича.

“Матеріалізацією” відзначеного було продовження публікації теоретико-політичної спадщини революційного часу голови Центральної Ради. В 1992 р. паралельно вийшло відразу два солідних за обсягом видання. До першого — “Великий Українець”, серед інших матеріалів переважно біографічного характеру ввійшли статті й брошури, написані М. Грушевським у 1917 р. з метою обґрунтування платформи Української революції. “Вільна Україна”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “Звідки пішло українство і до чого воно йде”, “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Українська Центральна Рада та її універсали перший і другий” та ін. [9] До другого “На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали” окрім тексту брошури 1918 р. з аналогічною назвою було включено низку виступів у періодиці 1917 — 1918 рр., матеріалів, до яких був безпосередньо причетним голова Центральної Ради (Універсали, закони, Конституція УНР) [40].

Обидві книги мали прекрасне поліграфічне, подарункове оздоблення і вручалися учасникам Першого Всесвітнього форуму українців, урочистостей з нагоди річниці незалежної України та передачі повноважень Державного Центру УНР в екзині Президентові і владі відновленої Української держави, які проводилися в серпневі дні 1992 р. Окрім того, друге видання, здійснене Українським історичним товариством, мало посвяти “У 75-річчя Української Центральної Ради 1917 — 1992” і “До 125-річчя з дня народження Михайла Грушевського”.

Водночас у тому ж таки 1992 р. побачили світ і мемуари гетьмана П. Скоропадського [130], почався передрук спогадів одного з ключових міністрів в уряді Української Держави Д. Дорошенка [51], вийшли вибрані праці С. Петлюри (також з посвятою 75-й річниці Української Центральної Ради) [110], спогади І. Фещенка-Чопівського [165]. Окрім численних публікацій деяких документів у періодиці (зокрема у новостворюваних часописах) було видано тематичну збірку, у якій було зібрано конституції України 1917 — 1920 рр. [66].

Можна, звісно, було б кваліфікувати згадані видання як природне розширення в умовах “свободи слова” джерельної бази для вивчення Української революції. Однак, попри наявність логіки в подібному судженні, гадається, обмежитись ним ніяк не можна. Адже увазі широкої громадськості пропонувалися документи особистостей, політичних організацій, державницьких центрів, які сповідували й наполегливо виборювали не просто різні варіанти дій, а й принципово відмінні, альтернативні, моделі суспільного розвитку. І останні, своєю гарячою, органічно вплітались у канву пошуку керівними колами відродженої України її нових стратегічних орієнтирів.

Чим рельєфніше вимальовувалася рішуча відмова від учорашніх соціалістичної ідеології та федералістських цінностей, тим проти природнішою була (хай позірна — про грунтовні знання мова не йшла) — шана до тих лідерів Української революції (серед них на першому місці, безперечно — М. Грушевський і В. Винниченко), які, хоч і боролися свого часу проти більшовиків, радянської Росії, самі були зовсім не платонічними прихильниками і соціалізму, і федералізму. Ось тут у нагоді (мабуть зовсім не з розрахунку, а само-собою, стихійно) й ставало одночасне звеличення тих ідеалів — консерватизму (антисоціалізму), авторитаризму (антидемократизму, анти республіканізму) і самостійництва, які уособлювалися в іменах П.Скоропадського, М. Міхновського, С. Петлюри, Є. Петрушевича.

Оскільки в результаті створювалась видимість пошуку історичної істини, невизначеність і очевидну розгубленість неважко було видати за дискусійний процес, а відповідальність у черговий раз (подібна традиція спрацьовувала безвідмовно) покласти на фахівців-суспільствознавців — нехай спочатку науковці дійдуть спільного погодженого результату, а не без кінця переінакшують, переписують історію, а потім уже можна буде ставити питання про однозначне державно- політична реагування на досвід революційної доби.

Звісно, діяли й інші чинники. Зокрема, політики, котрі прийшли до влади в 1991 р., як відомо, не мали відпрацьованої ідейно-політичної платформи державотворення, чітких стратегічних орієнтирів, що не могло не позначитись і на оцінках історичної ретроспективи, без чого суспільне життя просто неможливе. Очевидно, не стільки твердими знаннями, чи переконаннями, а більше намаганнями дистанціюватися від усього вчорашнього, радянського, сплеском національної ейфорії, зростанням впливу національно-радикальних сил можна пояснити прийняття 6 квітня 1992 р. Президією Верховної Ради України короткої і маловиразної постанови “Про відзначення 75-річчя Української демократичної революції 1917 - 1918 років” [29].

Ухвала з’явилася як мінімум, із місячним запізненням щодо дати початку революції, була дуже непевною, обтічною, готувалася явно поспіхом, навздогін подіям. Та й вона не була реалізована, зокрема, так і не було встановлено меморіальної дошки на будинку Київської філармонії, де 6 — 8 квітня 1917 р. відбувалися засідання Українського національного конгресу — справді визначної віхи революції, яскравої демонстрації нацією прагнення до консолідації.

Річниці інших віх революції, серед них і проголошення Української Народної Республіки, промайнули зовсім непомітно.

Проведена 21 —22 січня 1993 р. з ініціативи Інституту національних відносин і політології Академії наук України конференція “Українська державність: історія і сучасність” (спів організаторами виступили Міністерство освіти України, Інститут держави і права АН України, Інститут системних досліджень освіти України, Київський університет ім. Тараса Шевченка) стала “першою ластівкою” не лише наукового, а й ширшого — суспільно-політичного реагування на один з революційних, державницьких ювілеїв. Втім вона виявилася більше приуроченою до помітної історичної дати — проголошення державної самостійності України у січні 1918 р.

Державні діячі, вчені-історики, правознавці, філософи, політологи, соціологи, філологи, економісти (понад 250 чоловік) поставили перед собою завдання проаналізувати головні етапи тисячолітнього досвіду українського державотворення і окреслити перспективні шляхи розбудови незалежної України. Одна з шести секцій була присвячена вивченню сутності і форм державності доби Украї6ської революції, хоча організатори завбачливо турбувалися про те, щоб не сталося вип’ячування цієї проблематики, а, навпаки, вона навіть дещо нівелювалася за рахунок рівномірної уваги до всіх інших етапів історичного поступу [156].

Отже, конференція якщо і продемонструвала певне наближення до дослідження проблем 1917 — 1920 рр., водночас віддзеркалила і переважну неготовність українського суспільства до визначення чіткого погляду на переламну, суперечливу сторінку свого минулого. Зрілі, досвідчені фахівці, які серед пріоритетних цінностей історичної науки завжди вважали доказовість, документальну, фактологічну вивіреність, виваженість суджень, висновків узагальнень, розпочали скрупульозну рутинну, розраховану на значну часову перспективу роботу по накопиченню емпіричної бази досліджень — підготовці документальних збірників, публікації праць, у яких би ґрунтовно опрацьовувалися порівняно вузькі (за хронологією і постановочними аспектами) конкретні моменти революційного досвіду [35; 32; 34; 33; 25; 67; 166; 167; 173; 122; 121; 93; 120].

Однак чимало виявилося й тих (мабуть їх зрештою було навіть більше), хто розцінив як загальнополітичну кон’юнктуру, так і ситуацію у ставленні до проблем Української революції сприятливішими, щоб порівняно невеликою затратою зусиль у короткі терміни домогтися науково-кар’єрних результатів, задовольнити власні амбіції, а часом і використати наукові здобутки (дисертації, монографії, публікації взагалі) у якості плацдарму для досягнення далеко не наукової мети.

Траплялися й випадки, наукову логіку яких збагнути непросто, однак вони справили чималий вплив на суспільну свідомість, ідейно-політичну та публікаторську практику, навіть на позиції дослідників.

Так, наприклад фонд імені М.С. Грушевського очолив Л. Решодько, який, очевидно, щиро й правдиво прагнув до того, щоб українське суспільство віддало врешті, хай запізнілу, шану видатному своєму сину. Однак, мабуть, брак професіоналізму завадив трансформувати можливо й найпрекрасніші почуття в адекватну наукову матеріалізацію. Мова, звісно, про публіцистичні проекти, виступи Л.Решодька, де чи не найнаочнішим втіленням його уяв стали безпідставні наділення М.Грушевського президентськими повноваженнями [94, 131, 83-84, 87, 89], що додало стійкості міфу, який не має жодних документальних підтверджень, а логічно зовсім протиприродний. Тиражування ж небувальщини (“пре- зидентоманія” поширилася з допомогою передруку деяких зарубіжних і публікації вітчизняних праць і на С. Петлюру) [94, 4] за умов солідної фінансової та ідейно-політичної, адміністративної підтримки (до закріплення згаданого міфу знайшли можливість долучити й Президента України Л. Кучму, який у “Слові до читача”, що передує виданню фотоальбому “Михайло Грушевський” також називає видатного вченого і політичного діяча Президентом УНР [48, 397-420; 58; 86, 3; 128, 17] набуло оманного ефекту загальнонаціонального масштабу. Не просто неперевірені, чи то сумнівні, а заздалегідь недостовірні, та й відверто сфальсифіковані дані потрапили на сторінки підручників та посібників з історії України [152, 67] продовжують і сьогодні зустрічатись у солідних виданнях [118, 76].

Не дивно, що врешті дійшло до перетворення проблеми президентства М. Грушевського на предмет дискусії, навіть до випуску спеціальних книг [71], хоча, за великим рахунком, сперечатись тут ні про що і виникає, здається, логічне питання — кому все те взагалі потрібно.

Дедалі категоричніші заяви керівництва держави про розрив із тоталітарним радянським минулим, його рішуче засудження, про принципову орієнтацію на демократичні, загально цивілізаційні цінності, передусім європейські, були розцінені значною частиною істориків, особливо початківців, як цілком переконливу (для когось — зручну) підставу для беззастережного відкидання всіх без винятку надбань радянської історіографії і формованого заповнення вакууму, що створювався, доробком зарубіжної, переважно діаспорної літератури. При цьому фактично ігнорувалося, що свого часу неприродних нашарувань і деформацій зазнало не лише вітчизняне, а й зарубіжне суспільствознавство, що історична наука по обидва боки лінії глобального протистояння була форпостом ідеологічної, психологічної боротьби, у більш широкому сенсі — невід’ємною складовою “холодної війни”. А відтак, позбавляючись одних стереотипів, відбувалося насадження інших.

Чи не найпоказовіший приклад тому — публікація книги О. Субтельного “Україна: Історія” (у 1991 — 1993 рр. вона з’явилася трьома виданнями, а в 1994 р. — ще й російською мовою [150]. При підготовці передруку її розділів на сторінках “Українського історичного журналу” [149] постало питання, що без серйозних застережень, пояснень-приміток поширенням твору буде досягнуто не лише позитивний, а й негативний ефект.

Скажімо, розділ “Українська революція” починається з підрозділу “Гетьманщинаа”, а сюжети про всю добу Центральної Ради відносяться до попереднього розділу “Війна і революція”. У прагненні будь-що довести незрівнянно більший вплив на події в Україні в 1917 р. українських національних партій О. Субтельний значно завищує чисельність справді найбільшої, найвпливовішої з них — УПСР — на момент Жовтневої революції — понад 300 тис. членів [150, К., 1991. — С. 296-331.], тоді як за реалістичними оцінками їх було 7-75 тис. [150, К., 1991. — С. 304.]. Після того ж, щоб переконати, що більшовики в той час в Україні “мали мізерний вплив” автор пише: “у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4— 5 тис., головним чином у Донбасі” [150, К., 1991. — С. 304.].

Однак у науковому сенсі таке порівняння некоректне. Останні цифри запозичені з даних мандатної комісії І з’їзду КП(б)У, який проходив у липні 1918 р. Наведені відомості торкалися кількості більшовиків, які працювали тоді у підпіллі. Як відомо, у ході окупації австро-німецькими військами України більшовицькі організації були вкрай знекровлені, майже вщент розгромлені. Що ж до їх чисельності кінець 1917 р. — на початок 1918 р., то вона сягала 80 тис. [103]. Тобто, більшовиків в Україні було приблизно стільки ж, скільки й українських есерів в зеніті їх популярності. Прийом же, до якого вдався О. Субтельний, не наближав до з’ясування істини, а ускладнював шлях до неї. Подібних епізодів у книзі, яку не можна кваліфікувати зібранням злісних фальсифікацій (вона, справді, вирізнялася серед інших порівняно об’єктивнішим підходом), немало. І все ж праця без належного супроводу публікувалася як у журнальних варіантах (тут автором передмови був О. Майборода), так і книжкових перевиданнях (автором передмови був С. Кульчицький).

Звісно, для прогресу у дослідженні історії Української революції більше значення мало поширення зарубіжних творів, спеціально присвячених суспільному феномену. А тут поряд з тим, що явно пригальмувалося перевидання праць прибічників республікансько-демократичних форм державності революційної доби, дедалі наполегливіше поширювалися й пропагувалися праці їх ідейних суперників та критиків.

У 1993 р. вийшла друком книга “Останній гетьман” [102], до якої увійшли матеріали Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 120-ї річниці від дня народження П. Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української Держави, яка відбулася у травні того року в Києві, Чернігові та Тростянці, розвідки вітчизняних і зарубіжних авторів, а також архівні документи про діяльність військового і політичного діяча.

Через два роки виходить нове, набагато краще підготовлене в науково-археографічному відношенні, ніж поперед- ньорічне, видання спогадів П. Скоропадського за 1917 — 1918 рр. [105]. Редактором тому і автором ґрунтовної передмови виступив відомий американський дослідник українського походження, призначений директором Інституту східноєвропейських досліджень НАН України Я. Пеленський, вступну статтю (і до книги “Останній гетьман”). Його позиція абсолютно чітка, безкомпромісна — діяльність П. Скоропадського, прихід генерала на вершину української влади були викликані прагненням убезпечити Україну від соціалістичних експериментів, чого так і не поталанило реалізувати через дії тих же лівих сил, що має, на думку Я. Пеленського, слугувати серйозною пересторогою для новітньої генерації українських політиків.

“Сьогодні “Спогади” Павла Скоропадського публікуються в критичний для України момент, — наголошує історик.

— Український народ і його еліта намагаються — уже вкотре — збудувати українську державу. Але історія повторюється і зарисовується поділ між силами, які прямують до остаточного утвердження незалежності, та силами, що негативно настроєні до національного руху, закликають до відновлення СРСР (тобто перетворення сучасної російської імперії на російську над імперію та підтримують реорганізацію СНД у двоконтинентальну над імперію на ленінсько-сталінських й федералістських основах). Крім того, провідники і лідери цих сил пропагують, як це було і в 1917 — 1920 роках, згубні концепції федералізму і соціалізму в його тоталітарно-комуністичному варіанті, використовуючи страх, зубожіння і відсутність національної свідомості певних прошарків українського населення, а водночас обіцяючи їм, як це робили колись більшовики, світле майбутнє у безкласовому і нібито безнаціональному, а в дійсності російському імперському суспільстві.

Тому надруковані тут “Спогади” є не лише цінним історичним джерелом, а й важливим повчальним документом про будівництво української держави та її падіння у 1917 — 1920 роках.

Вони покликані донести сумний урок історії до покоління, зацікавленого в побудові сьогоднішньої держави, а разом з тим стати усвідомлюючим чинником для відповідальних за державне будівництво українських політичних еліт. Державне будівництво — це справа політичного розуму. Тому не можна допустити повторення трагічного досвіду 1917 — 1920 років та, уникаючи його, треба об’єднати всі сили для збереження української державності” [105, 33].

Хоч українські соціалісти, прихильники федералістського курсу тут не називаються, неодноразові згадки про падіння держави, трагічний досвід 1917 — 1920 рр. не залишають жодних сумнівів у тому, хто залишився “поза кадром”, кого, крім більшовиків, має на увазі автор.

Багато де в чому — той же лейтмотив і тому, створеного на основі матеріалів конференції, проведеної 2 — 6 червня 1992 р. до 110-річчя головного ідеолога українського монархізму, натхненника національного консерватизму В. Липин- ського [79].

Ті ж акценти супроводжували і найвагоміший твір В. Ли- пинського, присвячений революційній добі, а також розпочатого друкування його епістолярної спадщини [77; 78].

Певною мірою означені підходи перегукуються з оцінками і висновками, до яких прийшли раніше дослідники за межами України, а потім і їх вітчизняні колеги, торкаючись спадку видатного історика і політика [80; 30; 31].

В 1993 і 1994 р. вийшло два чималих за обсягом томи статей та документів С. Петлюри [111, 108]. Останній у лютому 1919 р. порвав із членством в УСДРП і надалі виборював політичний курс, який швидше може кваліфікуватись як правий, можливо — право-центристський, аніж — лівий. С. Петлюра активно сприяв розвитку такого явища як отаманщина, перетворенню неконтрольованої військової влади на стрижень моделі державної політики, одночасно доклав зусиль до трансформації колективного вищого органу державної влади — Директорії — на одноосібне (по суті — авторитарне) правління. Представляючи виступи С. Петлюри в добу Української революції, автор передмови до збірки О. Климчук беззастережно на боці антидемократичних, навіть антиреспубліканських тенденцій. Він зокрема стверджує, що в цей час “Симон Петлюра стояв на українському овиді, мов біблійний велет” [61, 5].

Прямо кореспондуються з подібними оцінками і підходи В. Михальчука, В. Сергійчика та Д. Степовика до чергової збірки документів про життя С.Петлюри та його родини [128]. Зокрема В. Сергійчик дуже промовисто назвав свою розвідку — “Постать світового рівня” [128, 16-21].

Серед авторських праць, до яких із різних причин було виявлено підвищений інтерес, стали передруковані монографії І. Нагаєвського та Р. Млиновецького [100; 97]. Обох авторів об’єднує відверта антипатія до народоправних варіантів української державності та автономістсько-федералістських орієнтацій лідерів Української революції. Доводячи переваги гетьманської моделі державності І. Нагаєвський наголошує: “Найбільшою перешкодою в позитивному державному будівництві 1917 — 21 років була обставина, що соціалістичні доктринери і романтики на початку революції випадково захопили владу в свої руки і звели визвольну боротьбу з вірної дороги на манівці. Замість вести політику національного визволення, вони поставили на перше місце соціальну програму. Українські соціалісти некритично копіювали московських соціалістів і, як блудні вівці, крутилися в їх тіні, в це паралізувало їх добрі наміри і плани. Сьогодні ясно, що Центральна Рада мала добру нагоду закріпити українську державність, коли на Московщині планували нелад і анархія. На жаль, соціалістична доктрина не дозволила їй створити військову силу, на яку могла б спертися Українська держава в час загрози. ...Своїм бойкотом Гетьманського уряду українські соціалісти паралізували його намагання створити справжню силу, на яку могла б спетися дер- жава”[100, 407].

Можна було б сказати, що в нелюбові до українських соціалістів з цитованим положенням солідаризується Р. Млиновецький, і тим обмежитись. Однак його книга, котра явно поступається за рівнем не лише публікації І. Нагаєв- ського, але й взагалі здається, не витримує жодного випробовування скільки-небудь науковими критеріями, одержала досить широку підтримку тих вітчизняних авторів, які схиляються перед самостійництвом. Оскільки ж останній не користувався помітним впливом на суспільні процеси в 1917 р., відповідно — не залишив якихось виразних документальних слідів, сьогоднішні противники українських соціалістів хапаються за солідну зовні (понад 32 друкованих аркуші) книгу Р. Млиновецького, як за істину, свідомо чи несвідомо, закриваючи очі на практично повний брак підтверджень запропонованих концепцій, що при перевірці виявляються нічим іншим, ніж плодом нестримних фантазувань. А відтак, мабуть виправдано, зупинитись докладніше, ніж це було зроблено раніше [144, 10-11, 201; 142, 24-25, 135; 141], на якостях публікації Р. Млиновецького.

Вочевидь вважаю кращим методом захисту напад, автор з перших же сторінок твору намагається будь-що здискредитувати соціалістів, автономістів-федералістів і кидається “відбронзувати” ті постаті Української революції, які були “ворогами ідеї відновлення держави предків”. Це — автономісти . “Саме ці автономісти, — стверджує автор, — своєю ортодоксією у справі автономії і тільки автономії спричинилися у великій мірі до катастрофи, що нею закінчилися ті змагання, а опинившися по спричиненій ними катастрофі на еміграції, звичайно, використали частину вивезених державних грошових засобів на те, щоб скинути з себе відповідальність в очах сучасників і майбутніх поколінь шляхом публікування неповних, високо тенденційних, а навіть сфальшованих описів подій і видавання спрепарованих у власному інтересі матеріалів до історії визвольної боротьби” [97, 8]. Прикметно, що “під приціл” Р. Млиновецького потрапляють передусім М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, Д. Дорошенко, М. Шаповал, І. Мазепа.

Першими згадуються Винниченків трьохтомник “Відродження нації”, “де події висвітлені з суб’єктивного становища автора, в ту пору — лівого, комунізуючого соц.-демократа” і “чотирьохтомова праця Христюка “Матеріали до історії української революції”, в якій матеріали ті або відповідно спре- паровані, або підібрані так, щоб могли доводити таку тезу: коли б влада цілковито належала укр. соц. Революціонерам і вони не мусіли б рахуватися з іншими партіями — то могли б своїми реформами випередити, соціалізувавши землю, московських большевиків і спираючися на “трудові ради” забезпечити існування Укр.. Центр. Ради та й перемогу над усіма ворогами ...” [97, 8-9].

Далі розвінчується Д. Дорошенко, який як “драгома- нівець” і автономіст лише в площині політ-соціальній ріж- нився від своїх противників” і “щойно на еміграції став “гетьманцем”, “забувши” про свої попередні позиції [97, 9].

Дістається за несумлінність і неправдивість М. Шаповалу [97, 10], а на довершення — за запізніле прозріння М. Грушевському, людині, “яка не хотіла звертати увагу на попередження, що прямує до прикритої зверху ями — впавши в неї (і потягнувши мільйони своїх земляків), пише “Кінець московської орієнтації” [97, 15-16].

Що ж до інших авторів, в тому числі і мемуаристів (праці не називаються, окрім “Літописа української революції” Т. Доцента і тритомника “Україна в огні й бурі революції” І. Мазепи, та ще двох-трьох інших), то Р. Млиновецький вважає, що “всі вони не виходять поза межі “приписової схеми”, бо зрештою всі вони, за малими винятками, або самі належали до табору автономістів, або уважали вказаним у всьому підтримувати, а пізніше виправдувати політику автономістів [97, 9-10].

Як прихильника самостійницьких поглядів, а відтак і непримиренного ворога автономізму Р. Млиновецького, звичайно, можна зрозуміти. Однак, навряд чи можна визнати переконливою систему доказів, до якої він вдається.

Прикметно, що після виходу в 1970 р. у канадському видавництві “Чужина” першого тому другого видання праці “Нариси з історії українських визвольних змагань”[99] автор швидко переконався у тому, що більшість читачів його просто “не зрозуміли”, і змушений був те визнати у передмові до другого тому, який побачив світ у 1973 р. [99, 7].

Оскільки жодних нових доказів добути не вдалося, Р. Млиновецький просто перелічив всі найсуттєвіші сумніви щодо своєї попередньої книжки з категоричним рефреном — “незаперечним фактом є...” ( на с. 11— 12 він вживається 12 разів — практично у кожному реченні), очевидно, сподіваючись, що заклинаннями можна замінити аргументи. Інакше, як іронічно, це навряд чи може сприйматись. Народна мудрість давно проголосила: “Скільки не повторюй слово “цукор” — у роті солодко не стане”. Не судилося спростувати її і Р. Млиновецькому. Образи ж навіть на емігрантську пресу, яка “не почула” сенсаційних “відкриттів” і звинувачення її в упередженості — як результаті змови “таємних автономістів” [98, 15-16] дедалі посилюють враження, м’яко кажучи, делікатності становища, у яке потрапляє автор.

Для прикладу візьмемо відтворення в обох (другому і третьому) виданнях процесу створення Центральної Ради. Ідентичність текстів тут абсолютна. І в обох випадках немає жодного посилання на документи, які б підтверджували твердження Р. Млиновецького про те, що на таємному засіданні українських самостійників (“братчиків”) негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. — В.С.) Українська Центральна Рада — “перша самостійницька Українська Центральна Рада”, яка “початково містилася в домі Дмитра Антоновича”. (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі “автономісти, почувши про створення Укр. Центральної Ради й довідав- шися про політичні плани її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр і 19 березня (6 ст. ст.— В.С.) створили “також свою “Українську Центральну Раду” в приміщенні клубу “Родина” [98, 98-99].

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. — В.С.), про плани і настрої якого буцім-то мало хто здогадувався, авторитетний професор історії підступно переглянув “на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї” й використав їх “для об’єднання” двох Укр. Центр. Рад”. Врешті-решт “проф. М. Грушевський, який ще підчас своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах що-до зліквідовання самостійницької Укр. Центральної Ради” [98, 99-100].

За Р. Млиновецьким, злиття “обох Рад” сталося 29 (16 ст. ст. — В.С.) березня 1917 р., “що мало в майбутньому фатальні наслідки” [98, 101].

Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав’язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського “виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання “Братва самостійників”, не знали про те, хто проводив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії “соціялістів-самостійників” і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про “розходження” Міхновського з УНП (Українською народною партією — В.С.). Слова В. Винниченка (т.І, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р.— П. Мірчук достосував до березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У.Ц.Рад” [98, 101]. Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: “На городі — бузина, а в Києві — дядько”, а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви — і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію — “злиття двох У.Ц.Рад”.

Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки- дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, “Братство Самостійників” проводило “тайні засідання”.

Залишаючи читачів без відповіді на елементарні питання, Р. Млиновецький наголошує на тому, що всі, хто йому не вірить — то неодмінно самі автономісти, або прихильники цієї хибної політичної орієнтації. Виходить — одному Р. Млиновецькому вдалося осягнути істину. А якщо схема вибудовується не на фактах і документах (вони не наводяться не тому, що автор забуває про них, а тому, що їх немає в природі), то можна вдатись і до абсурдної логіки і до наукоподібної форми (посилання на будь-що в надії, що переважна частина недолугих читачів повірить формі і не вдасться до перевірки). Однак, що робити з тими, хто орієнтується в предметі розмови, або задасть собі труд поцікавитись документальними підтвердженнями?

Нав’язливій ідеї — боротьбі всіх і вся” проти самостійників (начебто іншої мети ніяка українська політична сила не переслідувала), Р. Млиновецький підпорядковує всі тогочасні скільки-небудь помітні політичні акції — з’їзд Товариства українських поступовців, Український національний з’їзд (конгрес), з’їзди й конференції УПСР, УСДРП, товариства “Просвіта”, учителів, агрономів, кооператорів тощо [98, 101109]. Звичайно, всі названі, як і численні інші зібрання були майже суціль автономістськими за складом і за ухваленими рішеннями, що дуже не подобається Р. Млиновецькому і єдине пояснення, яке він може дати домінуючій тенденції, зводиться до того, що “автономісти мали більший досвід у провадженню зборів, чим самостійники, і могли використовувати допомогу “впливових громадян”, що здебільшого були людьми поміркованими, льояльними, отже і москвофілами-автономістами” [98, 109].

Ось досить типовий для Р. Млиновецького зразок антисамостійницьких дій підступних автономістів. На Національному З’їзді “виступав і Міхновський, але... з позачерговою заявою” (і то з обмеженою часом) в справі українського війська, але тому, що її передала преса цілком спотвореною — не подаємо її. З неї в звідомленнях виключені були всі гасла самостійницького характеру” [98, 169].

На логічні питання — які гасла виголошував М. Міхновський, і які не потрапили до газетних звітів? — відповіді в книзі годі й шукати. Читач беззастережно чомусь повинен вірити Р. Млиновецькому... і крапка. Що стоїть за висновком — інтуїція автора, чи його хворобливі уявлення — ролі не грає. Однак науковець, та й, врешті-решт, будь-який хоч трішки допитливий і уважний читач обов’язково і в даному разі, і в безлічі інших випадків буде просто збентежений подібним “дослідницьким” рівнем книги Р. Млиновецького і змінити цього враження неможливо.

Додаткове підтвердження тому — запропонована оцінка факту виборів Національним З’їздом до складу Української Центральної Ради лише одного самостійним — В. Отама- новського із загальної кількості 115 чоловік. “...Гумористично мале число (один), — пише Р. Млиновецький, — мало на меті з одного боку приховати правду, що то був з’їзду автономістів, а з другого — викликати вражіння, що самостійників майже немає” [98, 174].

Брудне політиканство, підступні змови, безсовісний обман — ось головний арсенал засобів, що використовувались автономістами у боротьбі з самостійниками — практично на кожному кроці твердить Р. Млиновецький [98, 230-231, 242, 247].

Що ж, коли хтось бачить лише те, що він хоче бачити, і не зважає ні на об’єктивні факти, ні на здоровий глузд, сперечатися з ним немає сенсу. Все й так очевидно.

Що торкається діяльності самостійників, то бодай якихось документів, фактів, окрім відомих (скажімо, з праць В. Вин- ниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка) Р. Млиновецький майже не наводить [98, 106]. Оскільки ж питома вага таких надто невелика, то їх вкраплення в текст (як водиться, з посиланнями), очевидно, покликані хоч якось “прикрити” практично абсолютну відсутність підкріплень на всі інші твердження, виклади фактів, переповідання документів, яких ніхто ніколи не бачив. Вникає природня підозра в тому, що, крім примітивних фактизувань, Р. Млиновецькому важко щось пред’явити читачеві. Натомість без належних підстав автор будь-яку згадку в пресі про радикальні елементи українства, українських партій, про рішучі висловлювання в національній сфері, тим паче, згадки про сепаратизм, шовінізм тощо однозначно ототожнює з самостійництвом [98, 215].

Те, що є незаперечним (“незаперечними фактами”, “незаперечною правдою” і т. ін.) у Р. Млиновецького, наприклад, твердження, що “українські народні маси бажали створення своєї власної цілком самостійної української держави” [98, 117], викликає не тільки сумніви, а й цілком обґрунтовані (тобто надійно підкріплені фактами, документами) заперечення, абсолютні спростування. Та й сам автор майже на кожній сторінці висловлює розлогі жалі з приводу низького рівня політичної культури й національної свідомості народних мас (вони були національно цілковито несвідомими” [98, 116], особливо селянства й солдатів, які на кожному кроці давали себе ошукати, завести на манівці тощо, чим без кінця займались автономісти [98, 131, 148, 150, 152-153].

Заслуговує на відтворення (передати це власними словами просто неможливо) й підсумок, до якого приходить Р. Млиновецький, “дослідивши” питання про співвідношення впливу самостійників і автономістів на перебіг подій в Україні: “Але, хоча також самостійників і не було так мало, як це хотілося б автономістам, а тим більше не було їх так мало щоб взагалі їх можливо було не згадувати (!? — В.С.), хоча й не діяв сам один Міхновський, як це здається Мірчуку, однак їх було, на жаль, все ж замало, а мали вони проти себе політиків “малого формату”, але демагогів і інтриганів — “великого формату” [98, 148]. Отож автономісти і “захопили владу”.

Хоч далеко не у всіх деталях, Р. Млиновецьким правильно і переконливо відтворюється хіба що процес створення перших українських військових формувань [98, 118-144], то мало не єдиний сюжет, з основним висновком з якого — про особливу роль самостійників, персонально М. Міхновського, деяких його прибічників у започаткуванні цього процесу можна погодитись.

В притаманному йому стилі (на кожному кроці “демагогія”, “крутійство”, “обман автономістів”) автор виконав і другий том праці, щоправда у войовничому запалі часто виходячи за межі хронологічно означеного об’єкту розмови [99].

До передруку в Україні другого тому так і не дійшло. Можливо — з огляду на надто вже істотні порушення будь- яких уяв про елементарні вимоги до наукового дослідження. А, можливо — тому, що навіть в час розпалу “холодної війни” книзі було влаштовано обструкцією емігрантських кіл. Втім, автора те, схоже, не особливо збентежило. Він пояснював замовчування своєї праці підступними діями “тайних автономістів”, які й за кордоном, захопили в свої руки пресу, а більшість читачів з легкістю дає себе завести в оману, не може піднятися до розуміння “відкриттів” палкого апологета самостійництва [99, 15-16]. На жаль, гіпертрофована, хвороблива самовпевненість Р. Млиновецького також чомусь не насторожує тих, хто вдається до популяризації аж надто сумнівних публікацій. Гірше за все, що це робиться навіть у шкільних підручниках, посібниках [152, 11, 23-25].

Таким чином, праці Р. Млиновецького ніяк не можна віднести не те що до справжніх наукових витворів, а й, навіть, до рядових явищ. Швидше — це книги з негативним знаком. Непропорційно не значна увага, яка їм надана, пояснюється тим, що вони продовжують справляти свій деструктивний вплив на історіографічний процес, як буде показано нижче — спричиняють спекулятивно-сенсаційний ажіотаж у середовищі невибагливих, або ж коньюнктурно орієнтованих істориків.

Вочевидь, емоційні вислови, якщо не сказати грубі лайки, на адресу лідерів УНР видавались за зручний аргумент, трактувались за суголосні тим політичним настроям, які накидалися українському суспільству, що перед потребою розв’язання складних, нагальних проблем не знаходило оптимальних відповідей в інтересах більшості народу, і тому оформлялися у гасла на кшталт “Не треба нам ковбаси по 2.20 — була б незалежна держава!” “Розбудова самостійної держави — понад усе!” та ін.

Тому і в досвіді давньої революції ганьбились як щось дуже меншовартісне (ба, навіть шкідливе!) будь-які соціальні проекти (їх зверхньо іменували народницькими, народоправ- ницькими [24, 86] — і куди їм піднятись хоча б до теорії еліт?!), тим більше спроби їх реалізації обома “виданнями” Української Народної Республіки. На противагу всіляко підносилися і навіть абсолютизувалися моменти національного державотворення (що робилося у більшості випадків штучно, науково некоректно — про це нижче) як над важливі чинники формування модерної політичної нації.

Пальму першості у прагненні до збереження української державності нерідко віддавали гетьманату П. Скоропадського. Оскільки ж так уже сталося, що Українська Держава хронологічно “втиснулась” між двома УНР — незаперечними породженнями національно-демократичної революції, з’явилися спроби “вписати” в революційний контекст і антидемократичний, авторитарний, монархічний, диктаторський режим.

“Українську Державу 1918 р. треба вважати закономірним етапом розвитку національної революції, — пише, наприклад, В. Клименко. — Після невдалого соціалістичного експерименту Центральної Ради це була спроба творення незалежної української держави на іншому, не соціалістичному, а виразно буржуазному грунті. Гетьман привів до влади реально мислячих буржуазних діячів, які розуміли необхідність соціально-економічних перетворень, проте воліли здійснювати їх шляхом реформ зверху, поступово задовольняючи інтереси усіх класів та прошарків суспільства, тобто сприяти соціальному миру. Це було вкрай важливо для країни, яка тільки-но виборювала незалежність [60, 61].

Подібні погляди ладні відстоювати й інші, переважно молоді дослідники. Вони готові “закрити очі”, “не помічати” (чи ж то робити вигляд) антидемократичної сутності і форм правління встановленого з кінця квітня 1918 р. режиму. По суті затушовується і питання про ступінь залежності гетьманського уряду від австро-німецьких окупантів. Лише мимохідь, явно остерігаючись бути звинуваченими у необ’єктивності, такі автори для “страховки” згадують: “Українська Держава, проголошена 29 квітня 1918 р., ґрунтувалася на незвичному поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засад... Фактично, це різновид військової диктатури, що трималася силами не власної армії, а окупаційних військ” [60, 60]. Головне ж тут полягає в іншому — уряд був антисо- ціалістичний і жодною мірою не пов’язаний із панівною в Росії радянською владою, більше того — гранично ворожий їй. Остання ж розглядається як неодмінний антипод будь- якої національної державності українців, основне джерело імперських амбіцій, планів і дій.

Дещо критичнішу позицію зайняв Ф. Проданюк. Підсумки дослідження проблеми закумульовані у захищеній ним 1997 р. кандидатській дисертації “Внутрішня політика Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918 року)”. “Від квітня до грудня 1918 р. на терені України існувало своєрідне державне утворення, — стверджує автор. — За формою це було диктаторське правління із зовнішніми атрибутами національної традиції, залежне від німецького командування. За соціально-класовим характером — спроба відродити народне господарство України за допомогою відновлення приватної власності. За політичною суттю — антидемократичний режим консервативної частини населення України, яка не мала чіткої моделі побудови нової держави”[115, 21].

Однак подібні спроби знайти виважені, адекватні історичному досвіду оцінки не знайшли широкої підтримки, звучали швидше дисонансом у загальному хорі тих, хто прагнув протилежного результату. Звісно, що поряд з численними публікаціями, в яких науковість приносилася в очевидну жертву нестримній апологетиці [1], з’явилися й значно серйозніші, грунтовніші, професійніші, врешті — гнучкіші логічні ви будови — концепції, історичні версії. До числа таких праць слід віднести монографію Ю. Павленка і Ю. Храмова “Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетич- ний аналіз)” [104].

Свою книгу вони розпочинають прикметною тезою: “Не применшуючи історичне значення першої та другої Українських Народних Республік (відповідно кінець 1917 — початок 1918 рр. та кінець 1918 — 1919 рр., а якоюсь мірою і 1920 р.), а також Західно-Української Народної Республіки, необхідно визнати, що апогеєм державотворчого процесу тих часів в межах України була Українська Держава гетьмана П. Скоропадського” [104, 3].

Звісно, автори вдаються і до відповідної аргументації. Вони намагаються розглядати історичний розвиток України в ХХ столітті в контексті світових подій і доходять висновку що найпринциповішими було два моменти: 1) «шлях до незалежності»; 2) «утвердження, а потім і лише тільки розпочате подолання тоталітарно-соціалістичної системи» [104, 5].

Ю. Павленко і Ю. Храмов доводять, що на нинішньому етапі суспільного поступу «звільнення у найширшому розумінні має два аспекти: національно-політичний, тобто здобуття повної державної незалежності, і соціально-економічний — подолання тоталітарної соціалістичної системи та влади — власності панівного класу номенклатури на одержавлені засоби виробництва.

На початку ХХ століття необхідно було вирішувати передусім лише перше, державотворче завдання, тоді як друге, соціально-економічне, вимагало не радикально- революційного, а обережного реформаційного розв»язання» [104, 8]. І вже із врахуванням вищезазначеного формулюється підсумковий висновок: «Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді» [104, 10].

Наведені витяги взято із «Вступу» до книги Ю. Павленка і Ю. Храмова. Звісно, вони майже не суперечать подальшим підходам, втіленим у монографії, значною мірою кореспондуються із її «Підсумками», хоч висновки останніх під невідпорною силою фактів виглядають уже обережнішими, не такими однолінійними, містять певну питому вагу критичних обмовок і т.ін. В уяві авторів з легкістю «розводяться» національно-державницькі і соціально-економічні завдання українства на тогочасному етапі. Перші, за їх переконанням, варто було форсувати, другі ж, навпаки, якомога гальмувати (і це було б в інтересах нації).

Однак, основний урок подій 1917 — 1920 рр. в Україні саме в тому і полягає, що спроба лідерів нації розірвати тісно взаємопов´язані між собою, взаємодетерміновані складові цілісного революційного процесу призвели до серії прора- хунків, невдач, поразок і, в кінцевому рахунку — до провалу планів, які накреслювались лідерами нації на початках революційного шляху. Тобто, суспільна практика неодноразово (принаймні, крупномасштабно - тричі) довела неспроможність спроб волюнтаристських підходів до такого складного явища як революція, зокрема, довільного ранжування її завдань, відкладання деяких з них «на потім».

Взагалі, подібний підхід є свідченням спрощеного, неадекватного розуміння сутності Української революції, механізму її зародження і реалізації, факторів, які могли б сприяти досягненню стратегічних завдань визвольного руху. Адже, можливість здійснення тих чи інших державотворчих задумів у 1917 — 1920 рр. виникла не сама собою, і не була вінцем попередніх етапів, широкого розмаху національно- визвольного руху. Вона виникла в ході досягнення загальноро- сійською революційною боротьбою високих щаблів розвитку, передусім, перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, подальшого поглиблення започаткованих нею процесів. І, незважаючи на самостійність завдань Української революції, відмінність її рушійних сил, особливість протікання суспільних процесів, розраховувати на успіх можна було лише за умови синхронізації (нехай своєрідної) розв’язання всього вузла суперечностей, який детермінувався сукупними обставинами, що дуже мало залежали від волі керівників українства.

Той же, хто думає інакше, схоже, схильний до ідеалізму. Для того, щоб у 1917 — 1920 рр. реалізувались сьогоднішні умоглядні концепції, слід було б — ні мало — ні багато — відмінити... саму революцію, яка лише й дала українцям шанс до відродження на ту ж таки жаданну державність. Що ж до традиційних посилань на приклади Польщі та Фінляндії, то вони в науковому сенсі небездоганні, допустимі в межах співпадіння, схожості умов і наявних факторів, які насправді значно більше різнилися, ніж виявляли тотожність, подібність. У будь-якому разі порівняння потенційних можливостей і реальних проявів тогочасних рухів у Польщі, Фінляндії та Україні в 1917 та наступних роках явно не на користь останнього регіону.

І ще про одне. Чомусь із поля зору сьогоднішніх прихильників гетьманського варіанту державного будівництва (вільно чи невільно) випадають, здавалось би, обов’язкові, логічні питання. Хоча б такі. Які чинники — внутрішні, чи зовнішні домінували у самому приході гетьмана до влади? Чому для цього довелося вдатися до державного перевороту?

Чому переворот П. Скоропадського і запроваджений ним режим не отримали скільки-небудь серйозної підтримки свідомих політичних сил українства? Чому провідні партії національно-визвольного руху опинились у радикальній опозиції, утворивши Український Національний Союз, потім Директорію? Чи була скільки-небудь надійна соціальна база у режиму і якою була його соціальна сутність? Чи справді місяці гетьманування були часом “ладу і порядку” чи, навпаки, періодом небувалого за всю добу 1917 — 1920 рр. загострення соціальних суперечностей, вибухом громадянської війни, стихійні потоки якої були лише спрямовані Директорією у більш-менш організоване (правда, умовно, відносно організоване) русло, яке змело антинародне урядування?

Не обмежуючись риторичністю поставлених питань, можна звернутися до чималої низки досліджень, автори яких зважаються на прямі, відверті, принципові кваліфікації означеного періоду, як, приміром П. Захарченко, котрий промовисто назвав свої книги про ставлення основної маси українського населення до гетьманату “Селянська війна в Україні: рік 1918” [56].

Дискусії навколо соціалізму і його спадкоємців взагалі довели політичні сили у безвихідь, і швидше спробою “відмахнутись” від проблеми, аніж її по-діловому розв’язати, стала постанова Верховної Ради України про відзначення 80-річчя Української революції [20, 143]. Та й справді, як можна вважати серйозним суспільно-політичним реагуванням на події доленосні, епохальні проведення конкурсу студентських наукових робіт (один із трьох (!) пунктів постанови)? А революцію як феномен взагалі зробили спробу втиснути у “прокрустове ложе” парламентаризму — до цього мали звестись одна із спеціальних засідань Верховної Ради (потім про це забулося) і наукове зібрання у Харківській юридичній академії. Спроба спрямувати настрої у гарантовано безконфліктне русло (розмови про парламентаризм) загалом зрозуміла, хоча з наукової точки зору зовсім небездоганна. І не лише тому, що зводити революцію лише до зародження українського парламентаризму — неприпустимо свавільно переінакшувати події.

Незмінний голова Центральної Ради, з якою і пов’язується виникнення парламентських традицій, відзначав, що цій інституції так ніколи і не судилося стати справжнім Повноцінним парламентом [44, 1988, № 9, 122-123].

Виконавчою владою навесні 1997 р. було створено оргкомітет по відзначенню подій Української революції. Однак логіку заходів було задумано і здійснено так, що цілісного реагування на історичний феномен врешті не склалося.

У міру хронологічного наближення ювілейних річниць проводилися наукові зібрання щодо окремих явищ революційної доби.

Першим із урядових заходів стала міжнародна конференція, організована 20 березня 1997 р. Національною академією наук України “Центральна Рада і український державотворчий процес”.

У надісланому учасникам зібрання привітанні Президента України звертають на себе увагу кілька моментів. По-перше, намагання максимально уникнути визначених оцінок революції, як такої, проглядає у зверненні до науковців: “Почесним обов’язком українських вчених є дослідження всіх напрямків діяльності Центральної Ради, об’єктивне висвітлення закономірностей національно-визвольної боротьби 1917 — 1920 років.

Неупереджене відзначення пам’ятних подій Української революції слугуватиме зростанню національної самосвідомості українського народу, підвищенню його політичної культури [162, 7].

По-друге, така ж стриманість, навіть підкреслена обережність та академічне дистанціювання відчувається і в кваліфікації утворення УНР, діяльності її визначального чинника — Центральної Ради: “Найважливішими етапами національної революції, на чолі якої стояла Центральна Рада, було утворення демократичної Української Народної Республіки і проголошення її незалежності... Центральна Рада діяла лише тринадцять місяців. Це були складні, революційні, державотворчі часи. Не простою була і діяльність Центральної Ради. Звідси її неоднозначні оцінки”[162, 6].

По-третє, якщо п’ятиріччя тому чимало твердилося про генетичну спорідненість створеної Центральною Радою УНР і незалежної України кінця 90-х рр. ХХ ст., то у 1997 р. було виявлено турботу про те, щоб делікатно обійти таку пряму постановку питання, передбачливо запропонувавши “еластичну” формулу, яка могла бути витлумачена багатоваріантно і задовольнити різні політичні смаки: “...Ми повинні віддати належне цьому політичному органу (Центральній Раді — В.С.) і його ролі у відродженні української державності. На його демократичних традиціях започатковано державотворчий процес, який набув якісно нового змісту у 90-х роках” [162, 6].

По-четверте, у документі немає жодної згадки про події після ліквідації Центральної Ради, хоча, звісно, Українська революція не завершилася у квітні 1918 р.

У такому ж приблизно дусі було виконано і звернення Президента України Л. Кучми до читачів журналу “Пам’ять століть”, перший номер якого з’явився на почату 1998 р. [75]

Ювілей утворення УНР, що припадав, як відомо, на листопад 1997 р., пройшов узагалі непоміченим на державному рівні. Та й засоби масової інформації також практично не відреагували на дату. Щоправда, у січні 1998 р. столичну громадськість було запрошено на урочистості до Національної опери, де відбувалося вшанування 80-річчя створення незалежної Української Народної Республіки (формула далеко небездоганна, оскільки в листопаді 1917 р. було створено автономну УНР у складі неіснуючої Російської Федерації, а в січні 1918 р. автономна до того УНР офіційно набула якісно нового статусу — була проголошена самостійною, ні від кого незалежною, суверенною республікою українського народу). Однак, це ще можна зрозуміти, сприймаючи як прагнення поєднати у короткій формулі дві події, яке втілилося не в оптимальний варіант.

Значно сутніснішою виявилася тенденція так подавати суто історичні сюжети, щоб домогтися враження, ніби Українська революція завершилася, або досягла свого апогею із відмовою від “московської орієнтації” (тобто переходом з автономістсько-федералістської платформи на самостійницьку) і від соціалістичних ідеалів. Головним аргументом слугували висловлювання, запозичені з праці М. Грушевського “На порозі Нової України. Гадки і мрії” [83]. Не маючи підстав для однозначних суджень щодо окресленого підходу, хотілось би зауважити, що в тому ж творі М. Грушевського на інших сторінках можна знайти чимало цитат зовсім протилежного спрямування і смислу [39, 44-45; 101], які знайшли своє підтвердження і розвиток у пізніших публікаціях політика і вченого [43; 45; 38; 107]. І вони цілком переконливо доводять, що один з найвпливовіших ідеологів і керманичів Української революції не зрадив соціалістичним і федералістським уподобанням. Ще впевненіше можна стверджувати подібне і щодо позиції В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, хоча водночас було б невиправдано не помічати і певної еволюції у поглядах згаданих непересічних особистостей, які, зокрема, не ототожнювали соціалістичний ідеал лише з більшовицькою моделлю його втілення, повноцінними суб’єктами можливого федеративного об’єднання бачили абсолютно самостійні, суверенні національно-державні утворення, а основною підставою союзу України з Росією вважали гарантовану рівноправність потенційних партнерів [139; 140].

Втім, про еволюцію УНР, особливо друге її видання — за доби Директорії — воліли або не згадувати зовсім, або відбуватися більше ритуальними скоромовками. Очевидні незручності, з якими стикалися владні структури в потребі принципової оцінки Центральної Ради, Української Народної Республіки, Директорії, їх найяскравіших репрезентантів з додатковою силою відтінялися розмахом, пишнотою атмосфери, в якій проводилися конференції, присвячені річницям гетьманату, його уособленню — П. Скоропадському [27].

Можна помітити певну непослідовність в офіційному реагуванні на породження революційної доби. Скажімо, Президент України Л. Кучма, порушуючи це питання, заявляє: “Безперечно, одним з головних, а може, й центральним, є питання про ставлення до трьох державних формувань, які з’явилися внаслідок Української революції: Української Народної Республіки (УНР), гетьманської Української держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Державне утворення в Галичині — Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) — мала регіональний характер, а його оцінка в науковій літературі більш-менш усталена.

Що ж до державних формувань на Наддніпрянщині — УНР, Української держави та УРСР, то всі вони, коли підходити неупереджено, були фазами в розвитку української державності, а тому жодного з них не можна викинути з нашої історії. Інша річ, якої оцінки заслуговують ці події з відстані 80-ти років, що минули.

Осмислюючи увесь національний досвід державного будівництва, маємо визнати, що низка об’єктивних критеріїв вивищує Українську Народну Республіку над іншими названими державними формуваннями. І хоч якою драматичною була доля УНР, саме її доба багато в чому визначила магістральну лінію суспільного поступу” [75].

Невдовзі ж, порівнюючи державні моделі УНР і ЗУНР, Президент уже віддає свої симпатії останній, за окремими параметрами навіть протиставляє її переваги (не завжди безспірні) паралельному державотворчому досвіду в Наддніпрянській Україні [7].

Скромною спробою привернути суспільну увагу чи хоча б увагу науковців до необхідності врахування, використання глибинних традицій національного державотворення у пошуках перспективних орієнтирів сучасної України, знайти у власному історичному досвіді додаткові аргументи для вибору якомога оптимальніших варіантів (з органічним поєднанням іманентних нації начал, її особливостей, менталітету з кращими цивілізаційними зразками) стало кілька спеціальних виступів і публікацій [136; 137; 166], які, на жаль, здається не мали очікуваного для автора ефекту.

Очевидні суперечності в історіографічному освоєнні досвіду Української революції (які виявилися, природно, не зненацька) викликали потребу підведення певних підсумків цього процесу, здійснення оцінок публікацій, що лавиноподібно наростали. Окрім коротких історіографічних сюжетів, які включалися до вступних частин книг із конкретних проблем революційної доби, з’явилася і спеціальна праця Л.О. Радченко “Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917 — 1920 років” [117]. В публікації було згадано післявоєнні публікації в зарубіжжі, в тому числі деякі праці діаспорних вчених. Основна ж увага була зосереджена на дослідженнях в Україні в 90-ті рр.. Позитивно в цілому оцінюючи зусилля Л. Радченко, слід водночас вказати, що обмежитись лише її твором для того, щоб одержати повну уяву про досягнення і вади історіографії Української революції на середину 90-х рр. минулого століття не можна.

Автор ретельно згрупувала виявлені нею публікації і прийшла до висновків, що одні праці можна практично беззастережно віднести до наукових здобутків, а інші на таку роль претендувати можуть лише за умови коригування певних (здебільшого дрібних) моментів, виправлення деяких похибок, уточнення окремих даних, оцінок тощо. Звісно, такий підхід теж має право на існування, несе в собі заряд корисної інформації. Однак з монографії Л. Радченко важко уявити собі скільки-небудь предметно тенденції в розробці проблем Української революції, передусім — на концептуальному рівні. Практично не можна знайти пояснень, тлумачень (або хоча б міркувань) щодо тих чи інших методологічних домінант і збочень.

Зважаючи на вищевикладене, було зроблено спробу розібратися, передусім, у висхідних моментах продуктивного дослідження історії Української революції, як вони уявлялися автору [144; 144]. А таких, найголовніших і найнагальніших вималювалося два.

Перший — це з’ясування ідейних засад, концепції (платформи) національно-демократичної революції. Чим більше з’являлося публікацій українських дослідників, тим очевиднішим ставало, що попри наростання критичної тональності щодо поглядів, позицій найвизначніших лідерів українства М. Грушевського, В. Винниченка, програм найвпливовіших тогочасних партій — УПСР, УСДРП, УПСФ, скільки-небудь предметного, ґрунтовного вивчення документів не відбувалося. Замість того, з праці до праці переконували стереотипи, розбавлені, в кращому разі, кількома висмикнутими з контексту цитатами (так би мовити “само викривального” характеру) та обов’язковими посиланнями на зарубіжні видання, які не просто стали масово доступниками, а й своєрідно вплітались у вітчизняний історіографічний процес.

Отже, було проведено аналіз політичних документів 1917 — 1920 рр., який дозволяв не опосередковано, а, так би мовити, “з перших рук”, не абстрактно-відсторонений, а з урахуванням конкретно-історичних обставин відтворити процес зумовленості появи революційних, державотворчих ідей, обґрунтування планів суспільного розвитку, їх кристалізації в ході зіткнення з альтернативними варіантами поступу, перевірки розрахунків і гасел у жорсткому горнилі соціальної практики. Сутність програмних настанов. Стратегії, тактики революційної боротьби, які розроблялися непересічними особистостями, талановитими мислителями, вченими, колективним розумом кращих інтелектуальних сил тогочасного історичного моменту, виявилися значно відмінними, набагато вмотивованішими і аргументованішими за їх пізніші оцінки. Адже останні нерідко робилися на основі надто довільного використання, препарування першоджерел, відбору з них “потрібних” елементів під зарані сконструйовані схеми, які, своєю чергою, легше було піддавати критичним нападкам.

Другим визначальним моментом була принципова оцінка історіографічних надбань про Українську революцію в емігрантській, діаспорній літературі. Критичний настрій щодо головних ідеологів національно-демокрнатичної революції був з часом поширений і на їх історичні праці (згадуваний уже Р. Млиновецький однаковою мірою нападає на “шкідливу діяльність” соціалістів, народників, автономістів і на їх “шкідливі книжки” [99, 468]. Загальний позірний підхід тут зводився до того, що зазнавши поразки в національно- визвольній революції, її провідники — М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, М. Шаповал, І. Мазепа, Д. Дорошенко та інші автори найгрунтовніших історичних розвідок про події 1917 — 1920 рр. насправді на “науковому фронті” просто прагнули виправдати свою колишню безпорадність, неефективність втрати такої рідкісної можливості для реалізації національних сподівань, яка випадає на долю далеко не кожного покоління.

Абстрактно розмірковуючи, такий варіант, звісно, зовсім не виключений. І справді, ті, хто першими взявся за перо, щоб відтворити для нащадків карколомні звиви революційного поступу, відразу ж опинилися в несприятливій, значною мірою, психологічно дискомфортній ситуації. їм належало відстоювати об’єктивність, обороняючись від ідейного пресингу переможців (більшовицьких ідеологів, радянських істориків), що для сторони, яка зазнала поразки, завжди нелегко, пов’язано з традиційним подоланням підозри у свідомій маніпуляції суспільною думкою. Водночас треба було продовжувати ідейне суперництво з тими представниками українського ж табору, які покладали на лідерів революції провину за провал спроб досягнення визвольних задумів. Щоправда, у такій, виправдувальній від самих своїх витоків, позиції були не лише мінуси, які неминуче нашаровувались на процес підготовки історичних праць, а й певні позитивні моменти. До останніх, безперечно, відносилась вихідна самокритичність, як своєрідна захисна реакція на ймовірні (більше невідворотні) звинувачення у науковій недобропо- рядності.

Та найголовніше, мабуть, полягало в тому, що наріжні камені у фундамент історіографії Української революції закладали справді визначні вчені, мислителі, пошук правди для яких становив і наукове і життєве credo. Та й справді, наукова компетентність, високий професіоналізм істориків М. Грушевського і Д. Дорошенка, виняткова ерудиція соціолога М. Шаповала, гідні подиву скрупульозність П. Христюка, відповідальність І. Мазепи, феєричний талант В. Винниченка перетворювали кожну їх працю про Українську революцію на справжнє історіографічне явище, на чергову виразну віху у пізнанні надзвичайно складної сторінки минулого. Якщо до того додати ще й те, що саме в працях означених авторів сумарно було введено до наукового обігу практично все коло джерел, якими оперували їх наступники аж до рубежа 80—90- х рр., то можна зрозуміти неперехідну цінність, актуальність історичних розвідок 20-х — 30-х рр.

Такий висновок переростає у стійке переконання після неупередженого порівняльного аналізу згаданих праць із тими, які з’явилися друком пізніше. Так, після другої світової війни публікації про Українську революцію здебільшого присвячувались ювілеям тих чи інших подій 1917 — 1920 рр. [8; 112; 129; 50; 57; 109; 116; 163; 155]. Звичайно, з фактологічного боку прирощення нових знань практично не було [19; 158]. Принципово відмінних концепцій також не з’являлося. Природно зменшилась кількість мемуарних творів. Втім, в цілому вдалими виявились спроби створення синтетичних нарисів про непросту добу історії України, зокрема енциклопедично — довідкового характеру [53; 59; 113].

Однак, чергові поразки від радянської влади, крах спроб ОУН і УПА, інших національних сил досягти бодай якогось реального результату у боротьбі за незалежну українську державність привели до посилення емоційно-негативних настроїв щодо росіян, комуністичної ідеології, національної політики, що здійснювалась у Радянському Союзі.

Такі настрої поширювались і на історичну ретроспективу, не просто включалися до праць про події 1917 — 1920 р., а часто перетворювалися на наскрізну ідею, домінантний мотив. Активно залучаючись у такий спосіб до тогочасної ідеологічної боротьби, ставши одним із форпостів психологічної війни, такі праці мало що додавали в науковому сенсі. Навпаки, спостерігалось очевидне сповзання на крайні, непримиренні позиції, в процесі чого у жертву приносилась науковість, об’єктивність, виваженість. Нехтування фактами, документами, елементарною логікою нерідко набирало чималих масштабів. В невщухаючій полеміці з радянською історіографією, в обопільних звинуваченнях на перше місце поступово виходили й абсолютизувались ті, часто не найголовніші моменти, які найбільше відрізняли позиції одних і других [91; 95; 148; 6].

Характерно, що В. Винниченко відчув нагнітання пристрастей і збочненя в історіографічному процесі уже наприкінці 40-х рр. і прагнув вкотре відстоювати історичну об’єктивність у “Заповіті борцям за визволення”. Але до його думок, справедливих застережень у 50-х — 80-х рр. взагалі мало хто прислухався (написана 1949 р. праця визначного письменника і політика навіть не була надрукована).

Не дуже зважали і на теоретично глибокі, без перебільшення — історико-філософські розвідки дуже своєрідного, самобутнього науковця — І. Лисяка-Рудницького [81, 82].

Його прагнення йти від фактів і документів до висновків, а не навпаки — прагматично підлаштовувати під довільну (це зовсім не значить, що випадкову, без свідомого розрахунку) схему, сприймалося швидше як претензія на оригінальність, винятковість, почасти навіть дивакуватість.

Отже, підтверджений фронтальним порівняльним аналізом публікацій 20-х — 80-х років один з кардинальних висновків двотомного дослідження “Українська революція: концепція та історіографія” зводився до того, що праці основоположників історіографії революційної доби (М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, І. Мазепи, їх однодумців) мали значно більшу історіографічну цінність, аніж тих, хто перейняв від них естафету, особливо ж тих, які з суб’єктивних міркувань не лише відходили від принципів наукових досліджень, а й зробили спробу необ’єктивного осуду попередників1 .

А інший, взаємопов’язуваний зі згаданим, значною мірою похідний від нього висновок, природно, полягав у тому, що для дальшого ефективного освоєння історичною наукою досвіду Української революції слід орієнтуватися більше на дослідження авторів 20-х — 30-х років, які не втратили суто історіографічного значення, а не на пізніші праці, котрі, очевидно, поступалися науковим ґатунком і результатами. Додаткової впевненості у правильності такого висновку додавала і об’єктивна порівняльна оцінка новітніх історичних надбань — публікацій 90-х років, одним (хоча, звісно не єдиним) із критеріїв вододілу яких на продуктивні і контрпродуктивні сама собою постала все та ж ціннісна орієнтованість на відмінні за підходами і якостями праці попередніх десятиліть. Запропонована логіка була схвально зустрінута і підтримана рядом авторитетних вчених, визнаних фахівців у вивченні проблем історії революцій [123].

Здавалось, на користь запропонованих узагальнень прямо говорили солідні документальні видання, здійснені академічними інститутами [160; 90; 161]. Включені до них матеріали спонукали укладачів, членів редколегій у супровідних компонентах (передмовах, довідкових частинах) дистанціюватися від авантюризму, екстремістських крайнощів з відвертим нехтуванням фактами, документами на догоду зарані обраним схемам.

Природно, що орієнтація на пошук істини, на турботу про доказовість науковими засобами пропонованих точок зору зумовили появу низки праць з достатньо високими фаховими якостями [11; 69; 63; 119; 125; 92]. Це тим важливіше, що частина з них були виконані як навчальні посібники, де елементи гіпотетичності, дискусійності, сумнівності мають бути по можливості зведені до мінімума.

Природно, що публікаторський бум навколо актуальної, важливої проблеми зумовив і появу еклектичних праць, у яких акумулювалися дослідницькі досягнення (звісно, це здійснювалося також під певним умоглядним кутом). Хоча за своїм призначенням подібні твори не можуть претендувати на роль вартісних, визначальних чинників історіографічного процесу, пройти повз них також було б несправедливо, оскільки в них певною мірою віддзеркалюються успіхи і вади розвитку науки. Щоправда, немає потреби у детальному аналізі такої літератури, обмежившись одним, але достатньо промовистим прикладом.

Так, на ознаменування 80-річчя IV Універсалу Центральної Ради та 80-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки у Львові вийшла досить велика за обсягом, панорамна за задумом праця канадського історика Василя Вериги “Визвольні змагання в Україні 1914— 1923 рр.” [10]. Автор скрупульозно відтворив всі скільки-небудь значимі події переламного десятиріччя в історії України. Він використав опубліковані документальні збірники, мемуарну і дослідницьку літературу (здебільшого — емігрантську, діас- порну, зарубіжну, частково — радянські видання).

Ставши на в цілому помірковану, толерантну позицію, В. Верига ретельно підібрав багато з того, на що вийшла зарубіжна історіографія Української революції на початок 90-х рр. ХХ століття і зробив спробу знайти своєрідний знаменник, інтегральний підсумок. З одного, інформаційного, боку, значення проведеної роботи безсумнівне, і вона може слугувати корисним хронологічним путівником щодо подій буремної доби. З іншого ж, концептуального, боку, цілісності, оригінальності досягти не вдалося. В результаті виявляються суперечності, логічні “нестиковки” в підсумкових, порівняльних оцінках різних форм державності — УНР доби Центральної Ради і Української Держави за гетьманування П. Скоропадського, УНРдоби Директорії і Західно-Української Народної Республіки. Чіткої шкали підходів В. Верига (можливо й свідомо) не запропонував і це врешті не дозволяє визначено судити про згадані феномени, явища, які розглядаються. Те ж стосується і численних політичних партій тощо.

Взагалі зробивши явний акцент на фактологічний бік відтворення досвіду, автор порівняно мало аналізує процеси, занурюється в їх глибинну сутність, механізми їх детермінації і взаємопов’язаність, виявляє домінантні тенденції і закономірності, відтінює особливості. У тих випадках, коли В. Верига йде за відомими, більш-менш усталеними історіографічними зразками, надбаннями (вони досить легко “прочитуються”), все само собою зрозуміло. У тих же випадках, коли автор пробує витворювати власні схеми (наприклад, виступ полуботківців у липні 1917 р., перший Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1917 р., особистісні суперечності в Директорії на початку 1919 р. та ін.), виникають обґрунтовані питання щодо рівня аргументованості, документальної вірогідності, ступеня виваженості запропонованих тлумачень, які здебільшого не можуть надійно протистояти критичним закидам, що невільно народжуються.

Виникають заперечення і щодо цілого ряду висновків, так би мовити, основоположного, стрижневого характеру. Повторивши кілька разів тезу про те, що доля Української революції була цілком передрішена, а справа — програна на кінець 1917 р. [10, Т. I, 8, 396; Т. ІІ, 415], В.Верига водночас слідом за О.Терлецьким намагається доводити, що доба визвольних змагань українців продовжувалась від березня 1917 р. до березня 1923 р. [10, Т. I, 7-8; Т. ІІ, 412-413] Однак і логічне і, головне, сутнісне обґрунтування хронологічних рамок періоду явно залишає бажати кращого. Та незрівнянно важливіше те, що незрозумілим стає весь сенс такого детального розгляду подій не лише до 1923 р., а й навіть у межах до 1920 р.

Ще більш дивно поставлене питання про ціну революційних здобутків. Вони виглядають як “програна українська державність”, людські, матеріальні та культурно-історичні втрати.

За логікою викладу виходить (можливо автор і сам того і не сподівається), що краще б тієї доби взагалі не було, якщо платити за суспільно-національний прогрес подібним чином [10, Т. ІІ, 415-416].

Далеко не у всьому бездоганна і структура двотомника: наприклад спочатку подається повна історія ЗУНР (включаючи емігрантське існування її політичного проводу), а потім читач змушений повертатися до початків відродження УНР у грудні 1918 р. і наскрізно прослідковувати історію цього державницького феномену під проводом Директорії, в тому числі й ті її етапи, коли революція здійснювалась соборним фронтом, а ЗУНР офіційно була оголошена областю УНР.

“Генеалогія Української Соціалістичної Радянської Республіки чомусь починається лише з грудня 1919 р., з “третьої совєтської окупації України”, а вмотивованість хронологічного продовження розповіді, виходячи з висунутої ідеї — визвольні змагання — до 1923 р. залишається як мінімум, проблематичною, оскільки об’єкти, на яких зосереджується автор, мають до означеної дії здебільшого опосередковане відношення.

Не вельми виправданими, органічними виглядають в даному розділі (про УСРР) сюжети щодо українців поза межами етнічно-державної території (Поволжя, Зелений Клин, Середня Азія, Європа, США і Канада, Бразилія і Аргентина). Втім і в інших розділах, так би мовити, етногеографічний бік справи теж часом викликає певні сумніви (скажімо, коли мова заходить про Білорусію, Бессарабію тощо).

Отже, не ставлячи під сумнів потрібність книг, подібних виданій В. Веригою, віддаючи належне пізнавально-інформаційній функції, яку вона може виконувати, не можна, однак, віднести її до праць дослідницько-новаторського характеру, історіографічних явищ, які допомагають розв’язати якусь наукову проблему, чи в результаті нетрадиційних підходів відкривають оригінальний погляд на неї, вносять корективи в уяви про малодосліджені, малозрозумілі, або заплутані аспекти досвіду, наближають до об’єктивного пояснення складних, суперечливих процесів. Наявність же зовнішньої атрибутики (солідність поліграфічного оформлення, навіть — очевидне багатство видання, спеціальні підсумкові сюжети у розділах, кінцеві висновки, серйозний довідковий апарат, включаючи характерні лише для академічних видань останнього часу детальна бібліографія, іменний та географічний покажчики тощо) лише зайвий раз підкреслюють розрив між тим, яким бачився двотомник в ідеалі, і тим, яким він врешті виявився.

Природно, серед інших з’являлися і публікації, автори яких прагнули вийти на власне розуміння того, що сталося в революційну добу, зав’язували дискусії навколо різних аспектів історичного досвіду, енергійно відстоювали запропоновані точки зору.

Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків [159]. Відстоюючи підхід, згідно якого Українська революція хронологічно обмежувалась березнем 1917 р. — початком 1918 р., автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи переконливими навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: “Магістралі й глухі кути Української революції”.

Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі.

В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємо переплетеними й взаємозумовле- ними. Гадається, можна висунути й категоричніше (в силу своєї очевидності) твердження. Саме соціальна (Лютнева) революція стала детонатором національної (Української) революції, а істотне поглиблення останньої, її піднесення на якісно вищий національно-державотворчий щабель прямо пов’язано з іншою соціальною (Жовтневою революцією), яка змела з політичної арени Тимчасовий уряд як основне гальмо національної (Української) революції. Без особливого ризику помилитися можна стверджувати й інше: якби у лютому 1917 р. в Росії не відбулося буржуазно-демократичної революції, що повалила самодержавство, як оплот соціального і національного гніту, до національно-демократичної революції в Україні того року могло і не дійти. В усякому разі аналіз характеру і масштабність українського визвольного руху, тенденцій його розвитку у роки імперіалістичної війни: не дає підстав для висновків, що самотужки він міг набути такої масовості, глибини й інтенсивності, яке дозволяло б говорити про переростання у нову, вищу фазу, а саме — революції.

Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб розпочавшись із соціального катаклізму подальші процеси в Україні (на той час невід’ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб “на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку початку Української революції — В.С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально- економічний лад в майбутній державі не розкололи націю” [153, 27].

“Підганяючи” українську ситуацію під європейський контекст (швидше — схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням “з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати” [153, 27]. Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей мова. — Невже безземельних селян, голодуючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих “людей”, зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). “Перспектива відновлення українського суверенітету, — ведуть далі Ф. Турченко і Г. Кривоший, — об’єднувала всю націю, всі соціальні групи”[153, 27]. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М. Грушевського, який на початку революції писав: “Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства — від панських і буржуазних груп до пролетарів”[41, 91].

Зрозуміло, що М. Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси. Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін в суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.

А.Ф. Турченко та Г. Кривоший навіть не помічають, як вони починають суперечити власним висновкам, коли тут же пояснюють, що основною причиною “затягування” в досягненні “політичного суверенітету України” стало те, що керівництву Центральної Ради “не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення”.

Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. “Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями” [153, 28], — змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф. Турченко і Г. Кривоший.

Доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку.

Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, “відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства” — помісництвом, буржуазією, іншими зажиточними верствами.

Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М. Грушевського, який на початках революції чимало говорив про “безкласовість”, “безбуржуазність” української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до “необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя” [153, 29].

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті “неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні (“Союзы земельних собственников”, “Союзы фабрикантов и заводчиков”, галузеві об’єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу”[153, 33]. Конституція недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М. Грушевський, його оточення. “Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф. Турченко і Г. Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В.С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план” [153, 33].

Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із “глухих кутів” нерозуміння, убезпечити від “рецидивів класово-партійного підходу”, самі “заплуталися у трьох соснах”. Тому й змушені вдаватися до голої демагогії. “Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу” [153, 34], — твердо заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший.

Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно- історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми “правилами”, що диктуються реальними обставинами із дією безлічі об’єктивних чинників, а не вигаданими “заднім числом” “правилами” сучасних істориків, кон’юнктурна “запрограмованість” яких виявляється на кожному кроці.

Так мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті (“Поміщики, капіталісти й національна солідарність”) Ф. Турченко й Г. Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді “не були допущені” поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р. при пануванні нічим не обмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М. Грушевського, В. Винниченка та інших соціалістів — загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не “за їх “правилами”.

Не менш довільно згадані автори поводяться і при з’ясуванні такого важливого аспекту Української революції — боротьби в ній двох тенденій — автономістсько-федералістської та самостійницької.

Безумовні симпатії Ф. Турченка і Г. Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М. Міхновського. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що “самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти”.

Прорахунки самостійників “були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стра- тегічними”[153, 23].

Дивно, але для Ф. Турченка і Г. Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що “значно реалістичніша політика” самостійника з початку ХХ століття і аж до кінця 1917 р. М. Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці — це і можливості втілення в життя найпривабливіших, най- справедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавали перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф. Турченком і Г. Кривоший, “мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб’єктивними оцінками своєї діяльності” [153, 23].

Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб всупереч відомим фактам довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті — зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті “глухі кути”, в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі.

Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М. Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії — Росія. Оскільки українські автономісти “не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із нею. Якогось третього, компромісного шляху (а федерація — це завжди міжнародний компроміс) не було. Отже, незалежно від поглядів і прагнень окремих партій чи їх політичних лідерів, український визвольний рух стояв перед завданням досягнення незалежності. Тому прагнення самостійників співпадали з логікою історичного процесу, у той час як дії автономістів гальмували цей розвиток”[153, 23-24].

Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської “тюрми народів”. Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав пере устрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах із збереженням її цілісності, що мало над важливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення (виборювати) автономію явочним шляхом (Універсали Центральної Ради, створення Генерального Секретаріату, вимушені кроки щодо визнання української автономії де-факто Тимчасовим урядом). Нарешті рішення форумів усіх провідних політичних партій, усіх впливових громадських організацій, Національного конгресу, З’їзду народів. Тисячі резолюцій зборів, мітингів з місць — це не накинута М. Грушевським усій нації точка зору, а, навпаки, теоретичне оформлення народного воле вияву, іманентних настроїв.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання проголошеної самостійності. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше — бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно — історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М. Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСР. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-со- ціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В.С.). ...Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі... відверто упереджене і не аргументоване” [153, 25].

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій”[153, 25]. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М. Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної, (хтось ладен сьогодні іменувати її право соціалістичною) великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О. Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б. Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В. Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О. Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії. ...Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла” [11, 148].

Більше “фактів”, окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: “Подібні приклади можна довго продовжувати”. Неважко передбачити, якби у Ф. Тур- ченка і Г. Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається “останній козир”: “Зрештою робота по їх (“подібних прикладів” — В.С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М. Млиновецького, в книжці П. Мірчука “Українська державність. 1917 — 1920 рр.” (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про “нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським”, “тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися...” [11, 26].

Те, що “деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама “пісня”, що й “подібні приклади можна довго продовжувати” — доводити не варто. Що праця М. Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище, і в більшості поділяється сучасними дослідниками. Крайня заангажованість позиції П. Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф. Турченко і Г. Кривоший мляво застерігаються — “можна довго сперечатися про якість цих робіт”. Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально “тонуть” у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і “козирна карта” швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф. Турченко і Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктив- ності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини негідними методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф. Турченка і Г. Кривоший [147, 65-118; 26, 119-158].

Звісно, вищевідзначене не може не мати свого негативного ефекту при загальній оцінці видання запорізьких істориків.

Щось подібне доводиться спостерігати, знайомлячись з деякими публікаціями, присвяченими пізнішим етапам Української революції. З жалем доводиться констатувати, що тлумачення й використання принципів демократії й плюралізму, як вседозволеності й безвідповідальності, певною мірою поширилося й на історичну науку, загрожуючи стати нормою хоча б для частини фахівців. Досить прикметними з цього погляду стали публікації адептів українського монархізму й авантюризму, аби лиш останні були забарвлені в агресивно антинародоправні й яскраво антиросійські тони.

Прихильники гетьманської моделі влади часом виявляють прямо таки дива винахідливості в її захисті (звісно у ретроспективному сенсі). Наочним прикладом тут може бути солідна монографія О. Тимощука про охоронний апарат Української Держави [151].

Слід зразу сказати, що у правничому аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, оригінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма юридичними кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не у всьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно- історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П. Скоропадського О. Тимощук вважає “анархо-кримінальну ситуацію в Україні” (подібним чином навіть названо один з параграфів книги) [151, 57]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції із їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну ІІІ Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О. Тимощук вважає, що “невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні”[151, 58]. В результаті цього, а потім наступного кроку — земельного закону від 18 січня 1918 р. — “звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом” [151, 60]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П. Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов’язання виконати висунуті уже іншим німецьким генералом — К. Тренером — умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! — але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища?); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету!); дозволити союзникам “огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій” (О. Тимощук “переклав” юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: “тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території”) [151, 72]; погодитися зі звільненням із державних установ “соціалістичних” елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв’язку чесно визнати: “Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвалена визначеність і категоричність), але ж у своїй більшості (!) це й не ставило значних перешкод (!) для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність — що тут іще скажеш?) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату, (читай — насильного припинення демократичних перетворень — В.С.) для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична — В.С.)” [151, 72-73].

Однак іще сумнівніші висновки О. Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. “Безумовно, — констатує правник, — коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним... Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського... Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відчутність ефективного державного управління, а приводом — анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити — то лише привід для кардинального зламу державного ладу? — В.С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних озна- чень”[151, 74-75]. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним (“формально-нелегітимним”[151, 76] шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу. А якщо в науці для цього “вигадали” певні терміни — кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх “абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень” і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, “зняти проблему” щодо П. Скоропадського. Щоправда, відносно “анархо-кримінального” народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму “конкретно-історичного підходу” забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають “абстрактні кліше теорії держави і права”. Збройні виступи проти гетьманату це апріорі “різновид політичного і кримінального бандитизму”[151, 142].

Подібна “асиметрія” практикується, як гадається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого рорахунку — будь-що виправдати певну політичну позицію. Тому О. Тимощук понад усе прагне “зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців — В.С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника”!

Так ось, врешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько-демократичний лад, відміняти Конституцію, забороняти скликання Українських Установчих зборів, селянського і робітничого з’їздів, форумів провідних національних партій (УПСР і УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків

— щоб захистити права приватного власника. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько-капіталістичні елементи (як відомо, у більшості — на Україні — неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка — нею можна розпорядитися по праву сили (“карний тиск на селянство” [151, 144]) на користь німецьких і австрійських зайд — і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону — звісно, закону гетьманського — за природною логікою, антинародною і антинаціональною.

Однак, навіть визнаючи дискусійною кваліфікацію бандитських повстанських загонів, якими вкрилася практично вся Україна, автор намагається довести правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали “законослухняних громадян” (цензову абсолютну меншість населення України).

Черговим виявом асиметрії — уже з певним національним наголосом — є спроба О. Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату і окупантів результатом, передусім, злочинних дій Радянської Росії, РКП(б) [151, 148-150, 156-161]. Навіть “анархо-комуніст” Н. Махно був “засланий” в Україну В. Леніним і Я. Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання [151, 148, 414].

А тому режим мав “досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О. Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські як “екстремістські” [151, 156] — В.С.). їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній частині населення України” [151, 150]. Зовсім не дивно, що “головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова про царське судочинство — В.С.), дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П. Скоропадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імперські чиновники — В.С.), десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні” [151, 341].

Що ж, з погляду монархічних переконань і орієнтацій П. Скоропадського, все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну послідовність, то доведеться визнати, що весь режим гетьманату (це, принаймні, переконливо засвідчує досліджуваний О. Тимощуком сегмент життєдіяльності системи) був за глибинною суттю антиреволюційним, антидемократичним, абсолютистським. І ніякими шатами не прикрити його непривабливої дійсності (до речі, автор не може скрити, що й “німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу” [151, 341]. Мова вже не йде про каральні військові заходи, військово-польові суди, страти без слідства і суду тощо.

Природно, що політико-правова модель гетьманату, як історичний анахронізм і антипод справжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих перспектив, була приречена на неминучу поразку. Проти цього не може нічого заперечити й О. Тимощук: “...Відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі держави влади” [151, 420].

Однак, як не дивно, науковець вважає, що на той час республіканські форми державного правління просто не виявили на досвіді своїх негативних якостей, не стали панацеєю від усіх соціальних хвороб, а П. Скоропадський зі своїми однодумцями з’явився на українській державній арені передчасно[151, 421]. “Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними”, — наголошує О. Тимощук [151, 3] і тут же намагається знайти пояснення очевидного історичного результату передусім у зовнішніх щодо системи чинниках.

На цьому фоні виваженішою конструктивнішою виглядає позиція О. Реєнта, який присвятив П. Скоропадському спеціальну монографію у серії “Особистість і доба” [118]. Власне, левова її частка, мабуть, обґрунтована, присвячена подіям, пов’язаним із гетьмануванням П. Скоропадського. Часто сюжети набувають навіть не суто біографічного, а значно ширшого характеру: мова йде про процеси, у центрі яких перебував і вирішальною мірою впливав на які гетьман. І тут автор уникає необґрунтованих перебільшень, абсолютизацій, у порівнянні з іншими начебто “приземляє” свого героя. Насправді він знаходить рівнодіючу між крайнощами і, враховуючи різні точки зору, намагається відтворити реальну картину 1918 р.: розкрити “пружини”, які “виштовхнули” П. Скоропадського на політичний Олімп, схиляючись при цьому до скептичної оцінки Української народної громади, намагаючись зрозуміти особисті мотивації поведінки гетьмана [118, 64, 68 та ін], оцінити його персональний внесок у вироблення і здійснення політичного курсу Української Держави.

Всебічно проаналізувавши всі найважливіші зрізи функціонування гетьманської системи (органів влади, судової системи, внутрішньої і зовнішньої політики, духовно-культурного сегменту), О. Реєнт об’єктивно підкреслює позитивні моменти, водночас звертає увагу на негативи будівництва і розвитку Української Держави, політичні прорахунки, показує, як практично у кожній сфері життя накопичувалися передумови її невідворотного краху. Зрештою закономірний фінал гетьманату, на думку автора, був детермінований всім ходом подій, а Грамота про федерацію з Росією була тактичним маневром у фарс-мажорних обставинах, стала каталізатором (а не головною причиною) повстання [118, 235].

На жаль, складаючи історичне мозаїчне панно, О. Реєнт у низці моментів некритично поставився до деяких мемуарних свідчень, приміром, Н. Суровцевої. Зокрема, всупереч її твердженням, В. Винниченко ніяк не міг проводити 30 квітня 1918 р. засідання політичних партій на київській приватній квартирі [118, 77], оскільки перебував на хуторі Княжа Гора неподалік Канева і про переворот дізнався значно пізніше, взагалі ніякої участі в політичних подіях з кінця січня 1918 р. до арешту гетьманською вартою і наступного швидкого звільнення на початку липня 1918 р. не мав.

Не можна погодитися з істориком і в тому, що “грамота про федерацію з Росією ніяких практичних та юридичних наслідків не мала, залишаючись декларацією намірів”, що “цей політичний козир гетьманська влада вжила суто для внутрішнього користування” [118, 236]. Ця теза посилено відстоюється тими, хто намагається всіляко применшити ефект від одного з відчайдушних, водночас цілком закономірних кроків П. Скоропадського. Насправді, практична безрезультатність згаданого задуму була зумовлена зовсім не тим, що гетьманська адміністрація не докладала зусиль до реалізації документа. Особливу активність тут, природно, виявляв Г. Афанасьев — міністр закордонних справ, відомий антантофіл, який 14 листопада 1918 р. змінив на посаді міністра закордонних справ “германофіла” Д. Дорошенка.

Уже 16 листопада Г. Афанасьев у телеграмі головнокомандуючому Добровольчої армії генералу А. Денікіну повідомив, що “українські сили в порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і на відновлення єдності Росії” [172, 2]. Наступного дня від А.Денікіна надійшла відповідь, в якій зазначалося: “Оскільки Україна стала на шлях російської державності, вважається необхідним досягти згоди з питань єдиного фронту, єдиного командування — для боротьби з більшовиками і єдиного російського представництва на міжнародному конгресі” [172, 6-7].

На черговому засіданні Ради Міністрів того ж 16 листопада 1918 р. Г. Афанасьев повідомив присутніх про “намір урядів усіх новостворених у Росії держав зібратися на конгрес у Києві”. Уряд доручив міністру закордонних справ “з’ясувати всі необхідні для скликання такого конгреса дані, а також програму конгреса” і увійти з цього питання “у зносини з представниками всіх зацікавлених держав” [171, 49 зв].

20 листопада Г. Афанасьев звернувся з відповідною телеграмою до командування Добровольчої армії, урядів Дону, Кубані, Тереку та Грузії, запропонувавши обговорити в Києві “загальний єдиний план боротьби з більшовизмом, як на зовнішніх кордонах, так і всередині держав і областей”, та спільну позицію на міжнародній мирній конференції щодо “запровадження порядку в окремих частинах Росії” [172, 8]. 2 грудня 1918 р. міністр закордонних справ Української Держави повторив своє звернення, визначивши днем проведення конгресу 18 грудня [172, 11].

Одночасно з цими кроками міністр закордонних справ Г. Афанасьев повідомив країни Антанти про склад нового уряду та його мету — відновлення єдиної Росії на федеративних засадах, зі збереженням за Україною всіх правових гарантій її державної й національно-культурної самобутності і, головним чином, зі збереженням і зміцненням державного правопорядку в Україні [28].

Колишній посол Російської Республіки Василь Маклаков, зі свого боку, інформував міністра закордонних справ Франції Стефана Пішона, що реорганізація українського гетьманського уряду створює реальне підґрунтя для співробітництва. Тому Ясська конференція за участю представників держав Антанти та російських антибільшовицьких сил, що відбулася 16—23 листопада 1918 р., запропонувала Києву дотримуватися порядку, спокою і чекати приходу з Півдня військ Антанти, а зброю застосовувати лише проти більшовицьких повстанців.

Проте військові успіхи Директорії звели нанівець усі спроби Г. Афанасьева врятувати гетьманат шляхом отримання допомоги від Антанти та білої Росії. (Далі буде)

Література

  1. Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна.— К., 1997.
  2. Білокінь С. Михайло Грушевський // Літературна Україна.— 1988. — 21 липня.
  3. Білян Л.Я. Історіографія Української революції 1917 — початок 1918 рр. Дисертація... к.і.н. — Львів, 2001.
  4. Большевистские организации Украины: организационнопартийная деятельность. Февраль 1917 — июль 1918). Сб. документов и материалов. — К., 1990.
  5. Бош Е.Б. Год борьбы. 2-е изд. С приложением биографических писем автора. — К., 1990.
  6. Брик О. Тернистий шлях українського уряду (1918 — 1921).— Вінніпег, 1969.
  7. Будівля державності можлива лише на фундаменті злагоди та порозуміння. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 80-річчю проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. — Львів. 1 листопада 1998 року // Урядовий кур’єр. — 1998. — 3 листопада.
  8. В 30-річчя самостійності й соборності. — Б. м., б.р. .
  9. Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. — К., 1992.
  10. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914 — 1923 рр. У 2-х т. Львів. 1998. Т. 1. — 524 с.; Т. 2. .
  11. Верстюк В.Ф. Українська революція // Історія України: нове бачення. — У 2-х т. — Т. 2. — К., 1966. ; Історія України. — К., 1997.; Там само. — К., 2000.; Вид. 3-е доп. й перероблене.
  12. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: навчальний посібник. —К., 1997.
  13. Винниченко В. Відродженняч нації (Історія української революції [марець 1917 р. — грудень 1919 р.]). К., 1990. — Ч.І.., ч.ІІ., Ч.ІІІ .; Паралельно деякі сюжети з тритомника у 1990 і 1991 рр. були надруковані у журналах “Наука і суспільство” та “Дніпро”.
  14. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.
  15. Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. — К., 1989.
  16. Винниченко В. Сонячна машина — К., 1989
  17. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — № 9. — С.91-125; № 10. — С.96-110; № 11 — С.85-106; Дружба народов. - № 12. .
  18. Винниченко В. Вибрані п’єси. — К., 1991.
  19. Відновлення Української держави 1918 року. — Детройт, 1979.
  20. Відомості Верховної Ради України. — 1997. - № 19.
  21. Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський. Політичний портрет. — К., 1990.
  22. Волковинський В.Н. Махно и его крах. — М., 1991 .
  23. Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17 — 22 октября 1918 г.: Протоколы. — К., 1991.
  24. Выдрин Д.П. Невостребованные идеи или об истоках отечественной политологии. — К., 1992.
  25. Галенко О.І., Яневський Д.Б. Перший уряд демократичної України. — К., 1992.
  26. Геращенко Т.С. Українська революція: соціалістичний міф та історична реальність. — С. 119-158.
  27. Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. — К., 1998.— 241 с.;
  28. Те ж саме // Студії з архівної справи та документознавства.— Т. 5. — К., 1999.
  29. Голос Києва. — 1918. — 17(4) ноября.
  30. Голос України. — 1992. — 16 квітня.
  31. Горелов М. “Класократична” версія. // Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний аналіз. — К., 1996.
  32. Горелов М. Предтеча незалежної України // Передвісники незалежної України. Історичні розвідки. — К., 1994.
  33. Грищенко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (грудень 1917 — початок 1919 р.). — К., 1993.
  34. Грищенко А.П. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: Рік 1920-й. — К., 1997
  35. Грищенко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. — К., 1996.
  36. Грищенко А.П. Українські робітники на шляху творення національної держави: Хроніка роботи І-го Всеукраїнського робітничого з’їзду 11 — 14 (24 — 27) липня 1917 року. — К., 1992.
  37. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991;
  38. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1991.
  39. Грушевський М. Метеор. — Літературно-науковий вісник.. —1919.— Кн. 2.
  40. Грушевський М. На порозі Нової України. — К., 1991.
  41. Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали. — Нью-Йорк — Львів — Київ — Торонто — Мюнхен, 1992.
  42. Грушевський М. Наші завдання // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. — К., 1992.
  43. Грушевський М. Про українську мову і українську школу.— К., 1991.
  44. Грушевський М. Роковини, 20/17 падолиста 1917 // Літературно-науковий вісник. К., 1918. — Кн. 10/11.
  45. Грушевський М. Спомини // Київ. — 1988 — № 9.; № 10.; № № 12..
  46. Грушевський М. Україна окремішна. — Літературно-науковий вісник.. — 1919. — Кн. 1. (Дзвін. — 1991. — № 4.
  47. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991
  48. Деникин А.И. Поход на Москву (“Почерки русской смуты”)— К., 1990.
  49. Державний центр Української Народної Республіки в екзині.— С. 397-420;
  50. Дисертації по проблемах Української революції, захищені в Україні протягом 1991 — 2001 рр. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 — 1921 рр. — К., 2002.
  51. Донцов Д. За яку революцію. — Торонто, 1957. ;
  52. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 — 1918) // Український історичний журнал. 1992. — № 6.; ! 7-8;; № 9.; № 12.; 1993. — № 1.; № 2-3.; № 4-6.; № 7-8..
  53. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів. — 1991. .; Те ж саме. — К., 1992. — Т.1. .; Т.2. .
  54. Енциклопедія українознавства. — Т.2. — Мюнхен, 1949.;Т. 9.— Марсель — Париж, 1981.
  55. Жулинський М. Володимир Винниченко (1880 — 1951) // Літературна Україна. — 1989. — 30 листопада;
  56. Жулинський М. Художник, распятый на хресте политики. Судьба Владимира Винниченка // Дружба народов. — 1989. — № 12.
  57. Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. — К., 1997.
  58. Збаразький С. Крути: у 40-річчя великого чину 29-го січня 1918 — 29 січня 1958. — Мюнхен — Нью-Йорк, б. р.
  59. Іваник В. Симон Петлюра — Президент України, 1879-1952.— Дрогобич, 1991. — 265 с.; 1993
  60. Ідеї і люди визвольних змагань. 1917-1923. — Нью-Йорк, 1968
  61. Клименко В. Українська гетьманська держава 1918 року: місце в українській революції // Нова політика, 1996, № 4.
  62. Климчик О. “Я повернусь” // Симон Петлюра. Статті.
  63. Комуністична партія України: з’їзди і конференції. — К., 1991.
  64. Кондратюк В.О., Буравченкова С.Б. Українська революція: здобутки і втрати в державотворчих змаганнях (1917 — 1920 рр.). Навчальний посібник. — К., 1998.
  65. Кондуфор Ю.Ю. Великий Жовтень і доля інтелігенції (1917— 1920 рр.) // Український історичний журнал. — 1989. — № 12.
  66. Кондуфор Ю.Ю. Революційні події 1917 р. на Україні: пошук альтернативи // Український історичний журнал. — 1990. — № 11.
  67. Конституційні акти України. 1917 — 1920. Невідомі конституції України. — К., 1992.
  68. Копиленко О.Л. “Сто днів” Центральної Ради. — К., 1992.
  69. Копиленко О.Л. “Українська ідея” М. Грушевського: історія і сучасність. — К., 1991.
  70. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917 — 1920. Навчальний посібник. — К., 1997. — 208 с.;
  71. Коцур В.П. Коцур А.П. Історіографія історії України: курс лекцій. — Чернівці, 1999.
  72. Ксенко П. Чи був Михайло Грушевський президентом України? (від історії національних катастроф до катастрофи національної історії). — К., 2003.
  73. Кульчицький С. Форма і зміст радянської національної державності // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. — К., 1997.
  74. Курас І.Ф. Торжество пролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. — К., 1978.
  75. Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Українська революція: новітній стан історіографічної розробки проблеми та актуальні завдання дослідження // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціо- нальних досліджень НАН України. — 1999. — Вип. 7.
  76. Кучма Л. До читачів журналу // Пам’ять століть. — 1998. — № 1.
  77. Левенець Ю, Гошуляк І. Українська революція: здобутки і проблеми дослідження // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? — К., 2002.
  78. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. — Т. 6. — Кн. 1. — Київ — Філадельфія— 1995.
  79. Липинський В. Листування. — Т.1 (А-Ж). — К. — Філадельфія, 2003.
  80. Липинський В. Студії. Т.1. В’ячеслав Липинський. Історико- політична спадщина і сучасна Україна. — Київ, Філадельфія, 1994.
  81. Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський; В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель; Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу та ін. // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.2. — К., 1994.
  82. Лисяк-Рудницький І. Роль України в новітній історії // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе. В 2-х т. Т. 1. — К., 1994.
  83. Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники; Українська революція з перспективи сорокаліття; Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе. В 2-х т. — Т. 2.
  84. Літературна Україна. — 1998. — 29 січня.
  85. Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Україна. — 1989. — 24 серпня;
  86. Лозицький В. Не сприйнявши нових реалій. Сторінки політичної біографії В.К. Винниченка // Під прапором ленінізму.— 1989. — № 12.
  87. Лукінов Ю. Третій Президент. — К., 1996.
  88. Маршрутами історії. — К., 1990.
  89. Махно Н. Воспоминания, материалы и документы. К., 1991.
  90. Махно Н. Воспоминания. К., 1991. — Кн. 1. — 211 с. — Кн.
  91. — 162 с.; Кн. 3.
  92. Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. — Київ — Нью-Йорк — Філадельфія, 1999.
  93. Мироненко М. Українська національна революція. — Мюнхен, 1951.
  94. Мироненко О.М. Витоки українського революційного конституціоналізму. 1917 — 1920 рр.: теоретико-методологічний аспект.— К., 2002.
  95. Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико- правовий аналіз діяльності Центральної Ради. К., 1995.
  96. Михайло Грушевський. — К., 1996.
  97. Мірчук П. Українсько-московська війна (1917 — 1919). — Торонто, 1957.
  98. Млиновецький Р. Назв. праця. — С. 8 (посилання робляться на львівське видання, автентичне з канадським).
  99. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 — 1918 рр. (“Про що історія мовчить). — Львів, 1994.
  100. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 — 1918 рр. (Про що “історія мовчить”). Друге видання, переглянуте і значно доповнене. Торонто, 1970.
  101. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 — 1918 рр. (Про що “історія мовчить”). Т. 2. Друге видання переглянуте і значно доповнене. Б. М., 1973.
  102. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К., 1993.
  103. Нова рада. — 1918. — 22 березня.
  104. Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873 — 1945. — К., 1993.
  105. Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 4-е, доп. — К., 1977.
  106. Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр. (історико-генетичний аналіз). — К., 1995.
  107. Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918.— Київ — Філадельфія, 1995 .
  108. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5 — 12 июля 1918 г.: Протоколы. — К., 1988.
  109. “Передусім признання нашої незалежности”. Невідомий лист М. Грушевського // Літературна Україна. — 1996. — 9 вересня.
  110. Петлюра С. Вибрані твори та документи. — К., 1994
  111. Петлюра С. Московська воша: Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити. — Париж, 1966.
  112. Петлюра С. Народе український. Вибрані статті, листи, документи. — Харків, 1992
  113. Петлюра С. Статті. — К., 1993.
  114. Петлюра С.В. Статті, листи, документи. В 2-х т. Нью-Йорк, 1956. — Т. 1.; Т. 2
  115. Полонська-Василенко Н. Історія України. — Мюнхен, 1976 (репринтне відтворення. — К., 1992).
  116. Про минуле заради майбутнього. — К., 1989.
  117. Проданюк Ф.М. Внутрішня політика Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1919 року). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — К., 1997.
  118. Прохода В. Симон Петлюра. — Новий Ульм. 1968.
  119. Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917 — 1920 років. — Харків, 1996.
  120. Реєнт О. Павло Скоропадський. — К., 2003.
  121. Реєнт О.П. Українські визвольні змагання (поч. ХХ ст. — 1921 рік). Події на східних теренах національної території // Реєнт О.П. У робітних історичної науки. — К., 1999.
  122. Реєнт О.П, Симоненко Р.Г. Українсько-російські переговори в Москві (січень—лютий 1919 р.). Збірник документів. К., 1996.
  123. Рент О.П. Більшовизм і українська революція 1917 — 1920 рр. Спроба визначення характеру і динаміки соціальних процесів.— К., 1994.
  124. Рент О.П. Робітництво України і Центральна Рада. — К.,1993.
  125. РецензіїВ.Т.Сарбея (Український історичний журнал. — 1998.— № 3. — С. 145-149); Б.І.Андрусишина (Там само). — 2000. — № 2— С. 137-143; В.П. Воловика і П.С. Григорчука (Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. ІІ. Серія: Історія). — Вінниця, 2000. — С. 274-278 та ін.; Калінцев Ю. Українська революція як складний феномен // Віче. — 1998. — № 10. — С. 157-159; Його ж. Феномен Української революції // Там само. — 1999. — № 6. — С. 156-159.
  126. Романчик О. Ультиматум. Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою. — К., 1990
  127. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання. 1917 — 1921 рр. — К., 1999.
  128. Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. — Тернопіль. — 1991.
  129. Сарбей В. Як нам ставитися до М. Грушевського // Радянська Україна. — 1988. — 27 серпня;
  130. Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. — К., 1996.
  131. Симон Петлюра. Державний муж. — Нью-Йорк 1957.
  132. Скоропадський П. Спомини. — К., 1992.
  133. Скрипник М.О. Вибрані твори. — К., 1991.
  134. Слово Президента України достойного Леоніда Кравчука 24 серпня 1992 року в Марійському палаці // Державний Центр Української Народної Республіки в екзині. Статті і матеріали. — Філадельфія — Київ — Вашингтон. — К., 1993.
  135. Солдатенко В. Ф. Вступ. Історіографічні нотатки // Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — С.3-66;
  136. Солдатенко В.Ф. Вступ. Попередні міркування та застереження // Українська революція: концепція та історіографія. — К., 1997. — С.3-26;
  137. Солдатенко В.Ф. Вступ. Попередні міркування та застереження. Висновки // Українська революція: концепція та історіографія (1918 — 1920 рр.). — К., 1999. — С.3-26; 405-418;
  138. Солдатенко В.Ф. Де справжнє коріння сучасної української державності? (Спроби оцінки деяких тенденцій вивчення державотворення в добу революції 1917 — 1920 рр. // Україна: ретроспектива і перспектива. Збірник. — К., 1999. — С. 62-67;
  139. Солдатенко В.Ф. Де справжнє коріння сучасної української державності? (Спроба оцінки вивчення процесу державотворення в добу революції 1917 — 1920 рр.) // 350-річчя Української держави Богдана Хмельницького: Матеріали між нар. наук. конф. 15 — 16 грудня 1998. — К., 1998. — С. 17-24;
  140. Солдатенко В.Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. — 1991. — №
  141. — С.16-26;
  142. Солдатенко В.Ф. Епізод політичної біографії В. Винниченка: спроба повернення в Україну // Події і особистості революційної доби. К., 2003. — С. 205-250;
  143. Солдатенко В.Ф. Епізод політичної біографії В. Винниченка: спроба повернення в Україну в 1920 р. // Історичний журнал. — 2003. — № 1. — С. 14-24, № 2. — С. 14-22, № 3. — С. 21-30.
  144. Солдатенко В.Ф. Стан історіографічної розробки та актуальні завдання дослідження історії Української революції // Український історичний журнал. — 1999. — № 1. — С.68-85; № 2. — С. 27-48;
  145. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999. — С. 24-25, 135;
  146. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія (1918 — 1920 рр.). — К.. 1999.
  147. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. К., 1997.
  148. Солдатенко В.Ф. Чотири кроки у безвихідь (Центральна Рада та її універсали) // Радянська Україна. — 1990. — 19, 20 січня;
  149. Солдатенко В.Ф. У пошуках коріння сучасної української державності // Україна, українці, українознавство у ХХ ст. в джерелах і документах. Зб. наукових праць у 2-х ч. — Ч. 1. — К., 1999.— С. 26-32.
  150. Старух О.В. Український трикутник: унітаристи, самостійники, федералісти // Українська революція 1917 — початок 1918 рр. — С. 65-118;
  151. Субтельний О. Україна: Історія // Український історичний журнал. — К., 1991. — № 4. — С. 124-137; 1 6. — С. 102-112; С. 113-124.
  152. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Торонто. Т.— 1962. — 272 с.; Т. 2. — 1963. — 248 с.; Т. 3. — 1963. — 276 с.; Т.— 1964.
  153. Субтельний О. Україна: Історія. — К., 1991 — 512 с.; 1992— 512 с.; 1993 — 720 с.; 1994
  154. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918). — Харків, 2000.
  155. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Ч. 1. 10 клас. — К., 1994.
  156. Турченко Ф.Г., Кривоший Г.Ф. Магістралі й глухі кути Української революції //Українська революція 1917 — початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. — С. 27.
  157. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — К., 1991
  158. У 60-річчя відновлення гетьманської української держави 29 квітня 1918. — Торонто, 1978. — 183 с.
  159. Українська державність: історія і сучасність. Матеріали науково конференції. Січень 1993 р. — К., 1993..
  160. Українська революція і державність (1917 — 1920 рр.). Науково-бібліографічне видання. — К., 2001.
  161. Українська революція. Документи 1919 — 1921 рр. — Нью- Йорк, 1984. — 478 с.
  162. Українська революція: 1917 — початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. Збірник наукових статей. Запоріжжя, 1985.
  163. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — 4 березня — 9 грудня 1917 р. — К., 1996. — 591 с.; Т. 2. — 10 грудня 1917 р. — 29 квітня 1918 р. — К., 1997.;
  164. Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003.
  165. Учасникам міжнародної конференції “Центральна Рада та український державотворчий процес” // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. (У 2-х ч.). Ч. 1. — К., 1991. — С. 6-7.
  166. Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п’ятдесяті роковини перевороту в Україні). — Лондон — Мюнхен, 1968
  167. Федченко П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню творчість В.Винниченка // Київ. — 1987. - №— С. 49-59;
  168. Фещенко-Чопівський І.А. Хроніка мого життя. Спогади міністра Центральної Ради та Директорії. — Житомир, 1992.
  169. Хміль І.В. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (28 травня — 2 червня 1917 року). — К., 1992.
  170. Хміль І.В. Український національний конгрес — з’їзд 6-8 квітня 1917 року. — К., 1994.
  171. Хміль І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. — 1990. — № 3. — С.107-119;
  172. Хміль І.С. Політична діяльність В. Винниченка // Український історичний журнал. — 1989. — № 7. — С.82-91;
  173. Хміль І.С. Політичні метаморфози Симона Петлюри // Україна. — 1991. - № 4. — С.18-20;
  174. ЦДАВО України — Оп. 3. — Спр. 8. — Арк. 49 зв.
  175. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 146. — Арк.2.
  176. Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. — К., 1992.
  177. Яневський Д. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (грудень—листопад 1917 р.). — К.,1990.
  178. Яневський Д.Б. Маловідомі Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1991.
загрузка...
Top