СМИРНОВ І.О. Чорні клобуки і дикі половці у Побужжі і Подністров´ї

Дослідницький сюжет з «чорними клобуками» і «дикими половцями» на Бузі і Дністрі достатньо обставинне висвічений у спеціальній слов’яномовній історичній і археологічній літературі. Однак, археологічний стан розробки цього питання поки що залишає велику кількість неясностей у зв’язку з необхідністю конкретної атрибуції кочових захоронень - перш за все, тих, інвентар яких за основними типологічними характеристиками вміщується в хронологічні рамки ХІІ — ХГУ ст. Тому, у зв’язку з метою атрибуції тут є доречним археологічний, а потім і семіотичний коментар на загальному фоні історичної обстановки епохи. Використання такого фону нам здається необхідним для того, щоб розібратися у етнічному складі кочовиків середини ХІІІ ст. на південному заході нашої країни. Його попередня різнобарвність починає набувати нові, вже синкретичні форми.

Розподіл кочових поховальних пам’яток ХІІІ — ХІУ ст. у Північно-західному Причорномор’ї лише за типами обряду при відсутності датуючих речей завжди надзвичайно ускладнений у культурно-атрибутивному відношенні. Однак, за складом інвентарю, ці поховання, незалежно від типів обряду, часто опиняються достатньо співставними для того, щоб судити про наявність майже чи не єдиного культурно-типологічного масиву [1, 3-4]. Із цього, на наш погляд емпірично обґрунтованого припущення ми виходимо у подальших міркуваннях. Тому дійсно, що виділення індивідуальних рис і варіантів поховального обряду стають продуктивними для розгляду деталей культурно-генетичного процесу кочовиків у нашому регіоні.

У цілому відомо, що індивідуальні риси обряду чи інвентарю часто служать підставою для знаходження археологічних культур. Але з накопиченням матеріалу майже завжди стає ясним, що виділення за одною ознакою — це не більш, ніж заздалегідь робочі поняття, які потім опиняються власним випадком деякого загального культурно-типологічного контексту. На перших порах класифікаційних процедур досліднику не завжди зрозумілий загальний зміст матеріалу. У нашому випадку не виключенням є мовби вичерпна дискусія про приналежність повних залишків або частин коней печенігам чи половцям, про орієнтування скелетів; намагання розбити матеріал на рубрики — печенізькі, торкські, половецькі, татарські тощо; виділення торків за уділами без перегину чи за ускладнено-печенізьким обрядом. Особливо складна інтерпретація типологічно складних пам’яток чи їх комплексів.

Загальне враження про порівняно строкатий, але етноге- нетично схожий склад кочовиків у золотоординський час у степах Північно-західного Причорномор’я посилюється при віднесенні особливої групи пам’яток парних поховань [2, 76-83]. Раніше було враховано 6 таких пам’яток від Волги до Дністра [3, 41]. У нашому регіоні одне таке поховання було розкопано у 1899 р. у с. Суклея на Тираспольщині [2, 131], друге — на початку 70-х рр. у с. Силіште [4, 185]. Третє було знайдено у 1985 р. Буго-Дністровською експедицією ІА АН УРСР у с. Гольма Балтського району Одеської області [5, 142-147]. За набором інвентарю ці пам’ятки також пов’язані з ХІІІ — ХІУ ст. Всі три зазначені поховання різ- нотипові з точки зору існуючої сьогоденної типології, яка заснована на орієнтуванні кістяків людей та коней. Пошуки аналогій у інвентарі неминуче призводять до порівняння з близькими територіально дослідженими і обставинне датованими масивами пам’яток: кургани Поросся і Кам’янський могильник на Дністрі [6, 177-184].

Публікуючи і трактуючи матеріали Кам’янського могильника, С.О.Плетньова приходить до висновку, що він залишений якоюсь компактною групою кочовиків за порівняно невеликий відрізок часу. Однак, тут, у наявності змішування кількох поховальних звичаїв. Із 16-ти поховань 6 характеризуються західним орієнтуванням кістяків людини, яке супроводжується укладанням до могили коня повною тушею, також черепом на захід. Інші 7 поховань уявляють собою поховання людини головою на схід, які не супроводжуються укладанням коня.

Не дивлячись на невираженість «канонічних» рис обряду, С.О.Плетньова вважає, що Кам’янський могильник був залишений половцями [6,177-184]. Зі свого боку, Г.О. Федоров-Давидов прямо не відрікаючись від приналежності могильника половцям, датує дві його могили домонгольским часом, а 6 — золотоординським. Від датування інших він просто утримується [3, 14; 22].

Типологічний вид інвентарю парних поховань також надзвичайно схожий з набором речей ХІІІ — ХІУ ст. із курганів Поросся і Нижнього Подністров’я у Тирасполі. При цьому, за типами обрядів пороські і більшість тираспольських пам’яток також майже аналогічні. Але якщо датування багатьох пороських прадавностей, так як і поховання Кам’янського могильника, викликає суперечності в межах ХІІ — ХІУ ст., то віднесення ряду тираспольських поховань, вірогідно датованих джучидськими монетами, до золотоор- динського часу безперечно.

Уявляється доцільним датувати за аналогією і парні поховання золотоординським часом (тим більш, що у похованні у Суклеї є датуюча сережка у вигляді “знаку питання”) [2, 146, 154, 262]. Очевидно, з появою нового обряду відобразилась відмічена нами загальна тенденція до створення змішаних типів за рахунок переселення різних за своїм етнічним складом мас кочовиків, їх постійному контакту і змішуванню між собою. Ці процеси відмічено археологічно на заході степового Причорномор’я, ще з ХІІ ст. [7, 92], але найбільш сприятлива обстановка для такого виду змішування, у тому числі і синкретичного, тут як і в інших районах степів, виникає лише у ХІІІ — ХІУ ст.[2, 71-75]

Вважаючи, що Кам’янський могильник належить «диким половцям», С.О. Плетньова впевнена, що він вказує на існування постійного кочування, яке могло належати до дружньо налаштованої по відношенню до Галицького князівства половецької орди, яка знаходилась у безпосередній близькості від його південних кордонів у ХІІ — на початку ХІІІ ст. Але якщо у могильнику близько половини поховань відносимо до золотоординського часу і лише два — до часу утворення могильника, то відносити його до компактної групи кочовиків навряд чи справедливо. Більш ймовірно інше — Кам’янський могильник неоднорідний етнічно і хронологічно, час його утворення XIII — XIV ст., і він, видно, залишений змішаним чорноклобуцьким населенням і місцевими кочовиками — нащадками диких половців. Судячи по датуванням, це сталося у період переміщення чорних клобуків із Поросся на південь і південний захід на початку золотоординського часу, тобто у Нижньому Подністров’ї, що відповідає згаданим спостереженням Г.О. Федорова-Давидова. Вони проникали і в Подунав’є.

Очевидно, всі ці процеси були пов’язані з загальною політикою золотоординців відносно до потрапивших до них у їх залежність кочових об’єднань — це нав’язування теренів для кочувань і використання їх у своїх зовнішньополітичних інтересах. Стає повністю зрозумілим переміщення кочовиків із Поросся у верхів’я Південного Бугу, до середнього і нижнього Подністров’я та Подунав’я, тобто до західних меж території золотоординської держави, яка в той час утворювалась . Якщо пороські кочовики раніше виконували оборонні функції для київських земель від половців, то після татаро- монгольського завоювання їх перебування на Київщині стає для ординців малоістотним, якщо не просто непотрібним. Навпаки, необхідність у контролі над західноруськими землями і за західними кордонами в районі Пруту з боку степу у другій половині XIII ст. різко підвищується.

Тому не дивно, що чорноклобуцька спілка племен була насильно переміщена у межиріччя Південного Бугу, Дністра і Пруту, в області, яки були зайняті дикими половцями для здійснення якраз цих функцій. Можливо, з цим переселенням пов’язане і зруйноване поховання у с. Флориновське [8, 153], яке за речовим комплексом схоже з чорноклобуць- кими пам’ятками і за молодшою датою відноситься до XIII ст. Стає визначеною і сильна змішаність рис обрядів у Кам’ян- ському могильнику і в самих парних похованнях. Ці пам’ятки, які увібрали в себе змішані риси «чорноклобуцького» і «дикополовецького» населення у межиріччі Південного Бугу і Пруту, а також у Нижньому Подунав’ї повністю могли бути залишені у 40 — 60-х рр. XIII ст. кочовиками, яки ввійшли потім до орди Ногая. Більш пізніми пам’ятками на Тираспольщині (як показують монети, знайдені у похованнях) належать, видно, нащадкам того ж самого кочового населення вже в першій половині ХІУ ст., яке зберегло традиції своїх поховальних обрядів і після витіснення золотоординців з лівобережжя Дністра.

Треба відмітити, що у «перше тридцятиріччя після умовно реальної» появи татаро-монголів у Північно-західному Причорномор’ї кордони Золотої Орди до підвищення Ногаю за археологічними спостереженнями не простягались західніше Пруту. У кочовому середовищі проходили серйозні етнокультурні змішування і зміни, пов’язані з новою “імперською” політикою золотоординських ханів.

Отже, підвладні золотоординцям «чорні клобуки» і «дикі половці» були переселені в середині ХІІІ ст. у межиріччя Південного Бугу і Дністра, у Середнє і Нижнє Подністров’я. П.Ф. Параска, також впевнений, що в кінці 50-х-на початку 60-х рр. в сферу володарювання татаро-монголів була втягнута майже вся північно-східна частина Дністровсько-Карпатських земель [9, 96-104]. Це було пов’язано з тим, що головною метою ханів у цей час було підкорення Галицько- Волинського князівства [10, 36].

Література

  1. Добролюбский А.О., Смирнов И.А. К вопросу изучения средневекового момадизма в Северном Причерноморье // Международные связи в средневековой Европе. Тезисы докладов Всесоюзного науч ного семинара.— Запорожье,1991. Смирнов І.О. Проблема вивчення середньовічного номадизму в степах Євразії та в Причорномор’ї // Записки історичного факультету ОДУ. Вип. 8. — Одеса, 1999.
  2. Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К., 1986.
  3. Фёдоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золото-ордынских ханов. — М., 1966..
  4. Рафалович И.А, Лапушнян В.Л. Работы Реутской археологической экспедиции // АИМ 1972. — Кишинев, 1974.
  5. Добролюбский А.О., Руссев Н.Д. Кочевое и оседлое население степей Северо-Западного Причерноморья в Х—ХІУ вв. // Исследования по археологии Северо-Западного Причерноморья.— К., 1986.
  6. Плетнева С.А. Древности Черных Клобуков // САИ Е1-19.— М., 1973.
  7. Добролюбсъкий А.О., Столярик О.С. Візантійські монети в кочовницькому похованні XII ст. в міжеріччі Дністра та Дунаю // Археологія.-43. — К., 1983.
  8. Кравченко А.А. Средневековый Белгород на Днестре. — К., 1986.
  9. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского Феодального государства. — Кишинев, 1981.
  10. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.
загрузка...
Top