Розвиток поштового зв’язку XVIII-XIX столітті

Вступ.

Розділ 1. Початок та розвиток поштового зв’язку в Україні.

1.1. Зародження поштового зв’язку на Гетьманщині.

1.2. Розвиток поштового зв’язку на поч. XVIII ст.

Розділ 2. Розвиток поштового зв’язку XVIII-XIX ст. на Україні.

2.1. Реорганізація пошти в 60-х роках XVIII ст.

2.2. Проблеми пошти в останній чверті XVIII ст.

2.3. Подальший розвиток поштового зв’язку в ХІХ ст. Реформи XIX століття.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Середкомунікативних способів і засобів передання і доставлення повідомлень поштовий зв’язок є чи не найдавнішим. Протягом століть поштова служба пройшла тривалим шляхом свого розвитку – від часів „ямської гоньби”, земської пошти до сучасної поштової мережі. Робота зв’язку має величезне значення для розвитку країни, зміцнення її економічної й оборонної здатності, для успішної діяльності державного апарату, всебічного задоволення культурно-побутових запитів населення. Стан розвитку поштового зв’язку є відображенням рівня цивілізованості суспільства. Певною мірою пошта є ознакою державності, неодмінним атрибутом на листах офіційних печаток із символікою влади. Пошта сприяє не лише поширенню різноманітної інформації, а й налагодженню шляхів сполучення, розвитку економіки, справочинства, культури.

Сучасний поштовий зв’язок – це складний господарський механізм, який функціонує в системі соціально-економічного комплексу держави та є однією з найважливіших галузей народного господарства України.

При всьому величезному значенні, яке має поштовий зв’язок у житті всіх народів, і тієї видатної ролі, яку він відіграє у головних галузях народного господарства, історичне минуле пошти та її сьогодення є незаслужено обійдене увагою дослідників.

Історіографія дослідження. Дослідження проблеми розвитку державної поштової справи наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було зумовлено державним замовленням на формування концепції становлення та організації державного поштового зв’язку в Російській імперії. Першими дослідниками цієї проблеми були громадсько-політичні діячі, економісти, фахівці галузі. Ними розглядалися питання поступового розвитку державної поштової служби, матеріально-технічних змін і культурних перетворень у поштово-телеграфній галузі господарства Росії. Так, у роботах М.І.Соколова, С.Жаркова, Т.М.Костриця наголошувалося на необхідності розширення мережі поштово-телеграфних контор та поштових відділків на території Росії. Дослідники Н.Д.Яворський, О.О.Глембоцький, Г.Несщастливцев на прикладі аналізу динаміки кількісних і якісних процесів, що характеризували стан розвитку поштової справи (обсяги письмової кореспонденції, вартість послуг та інші економічні показники), рівня її технічної модернізації, технічного обладнання виробничих процесів здійснили своєрідну ревізію стану поштової справи в Російській імперії та по регіонах наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Серед праць радянських істориків, присвячених історії пошти, також переважають дослідження узагальнюючого характеру. Вчені І.П.Козловський, О.Вигильов, М.Віташевська[1] досліджували історію пошти з часів Київської Русі і до XVІІІ ст. У роботі М.Ю.Шедлінга розвиток російської пошти розглядається в контексті історії всесвітньої поштової служби. К.В.Базилевич присвятив своє дослідження історії державної російської пошти ХІХ ст.[2]

Першим (і фактично єдиним) сучасним історичним дослідженням становлення зв’язку в Україні стала робота українського вченого О.Гуржія[3], в якій висвітлюються механізми організації поштової справи на Гетьманщині в другій половині XVII–XVIIIст.

Історії української пошти присвячено й колективну працю авторів - зв’язківців „Від гінця до Інтернету”[4], яка заслуговує на увагу саме спробою висвітлення становлення, розвитку та сучасного стану поштового зв’язку в Україні. Однак ця робота носить, здебільшого, науково-популярний характер.

Об’єктом дослідженнявиступає процес розвитку поштової галузі в Україні протягом XVIII-XIХст.

Предметомдослідження є діяльність поштового зв’язку в Україні та державна політика урядів Російської імперії щодо його становлення та розвитку.

Географічні межідослідження охоплюють територію сучасної України з урахуванням особливостей входження її до різних адміністративно-територіальних одиниць, характерних для конкретних історичних періодів.

Метароботи полягає у дослідженні процесу становлення, розвитку та виявленні особливостей у діяльності поштового зв’язку як галузі народного господарства на території України протягом XVIII-XIX ст. Відповідно до поставленої мети передбачається вирішення таких науковихзавдань:

- окреслити історико-теоретичні підходи до вивчення діяльності поштового зв’язку як складного механізму загальнодержавного та соціально-економічного комплексу держави;

- скласти періодизацію історії розвитку поштового зв’язку України в XVIII-ХІХ ст.;

- розглянути процес становлення державної поштової служби на території України за часів Російської імперії;

- визначити вплив реформ ХІХ ст. на розвиток поштових комунікацій в Україні.


Розділ 1. Початок та розвиток поштового зв’язку в Україні

1.1. Зародження поштового зв’язку на Гетьманщині

В Гетьманщині пошта набула яскраво вираженого офіційного характеру. Листування перших володарів булави України з правителями інших країн здійснювалося переважно через різного рівня «посольства», т. зв. нарочних. Послання оформлялося у вигляді листа за підписом і печаткою відправника. Так, І.Виговський одразу після свого обрання гетьманом в одному з таких листів (від 10 вересня 1657 р.) сповістив кримського хана Магмет-Гірея про цю подію, смерть. Б.Хмельницького та прагнення «дружби». Схожого змісту листа він того самого дня відправив і кримському візиру. Надсилали листи також представники старшинської адміністрації. Зокрема, наприкінці того самого року полтавський полковник М. Пушкар листовно подякував київському митрополитові Д.Балабану за повідомлення, що багато козаків не хочуть «прийняти» на гетьманство І.Виговського.

Один із фахівців історії пошт і діяльності поштмейстерів у Росії І.Козловський дійшов висновку, що безперебійний зв'язок у «Малоросії» засновано 1677 р. завдяки налагодженню доставки кореспонденції від Севська до Глухова. А санкціоновано його на вищому рівні 1679 p., коли в Києві вже існували «постійні» коні для потреб місцевої пошти.

Проте насправді це питання постало принаймні на 10 років раніше. В хбді підписання Андрусівського перемир'я Росією і Річчю Посполитою (без поважного представництва з українського боку) поблизу Смоленська в 1667 р. виникла потреба в створенні постійно функціонуючої міждержавної пошти. Зрозуміло, що цей процес не міг оминути Україну, зокрема Гетьманщину. Відповідну постанову, як доповнення — статтю № 6 — до основного змісту угоди, було прийнято в Москві в грудні того самого року. Згідно з нею, від столиці Росії зв'язок мав проходити через Смоленськ та українські землі до резиденції польського короля. Під наглядом представника останнього — «начальника над поштою». Причому передбачалося для «безопаства и потреб государських» пересилання листів і відповідей на них не лише «чисто» державних, а й з питань торгівлі. Крім того, встановлювалася відповідна оплата поштових послуг, як те діялося «против обычая, во всех государствах будучого». Проходження кореспонденції мали фіксувати поштарі. Всю ж ініціативу в розвитку цієї справи в Російській державі взяв на себе відомий на той час державний і військовий діяч, дипломат А.Ордин-Нащокін. Він же призначив поштмейстером свого протеже Леонтія Марселіса [11, c. 59-60].

«Глухівські статті», підписані новообраним лівобережним гетьманом Д. Многогрішним і представниками царя 16 березня 1669 p., одним із 27 пунктів безпосередньо передбачали організацію пошти із залученням до неї найманих — «охотних» людей. Утримувати її планувалося за рахунок надходжень із царської казни та місцевих прибутків. «Чтоб на тое почту, — йдеться в документі, — кто из черкасских (українських. — Авт.) жителей нанялся, а давать ему заплату по уговору, а в тот договор вполы платить: из поборов малороссийских городов, а другую из путивльских или севских доходов против договора, чтоб в тых подводах учинить помочь».

Крім того, існували тимчасові станції. В 70-х роках ті й інші було влаштовано в багатьох великих містах: Києві, Ніжині, Батурині та ін. Причому поштарям дозволено було приймати листи на ім'я царя. Приймалася також приватна кореспонденція. Тоді шлях від Києва до Москви (близько 900 км) долався за 15—20 днів, а коли виникала крайня потреба — за 6—8 днів. 1676 р. цар Федір Олексійович (1676—1682), призначаючи воєводою в Переяслав князя Ф.Волконського, наказав йому сповіщати новини через пошту, а коли б склалися надзвичайні обставини — писати в Москву «с нарочными гонцы наскоро». Однак зв'язок між «малоросійськими» містами і столицею, що проходив через Севськ, на той час, імовірно, залишався загалом незадовільним. Бо вже наступного року іменним указом князеві В.Голіцину доручалося значно поліпшити цю справу, щоб «о тамошних поведениях было ведомо подлинно, скорыми днями».

8 серпня 1678 р. севський воєвода Л.Неплюєв отримав грамоту, в якій знову порушувалося питання про налагодження пошти в Гетьманщині, а саме в таких основних містах: Глухові, Конотопі, Ромнах, далі — до Дніпра, а від нього до Севська. Відстань між станціями мала не перевищувати 30 верст. Про це йшлося і наступного року. При цьому чітко встановлювалися два дні відправлення кореспонденції на тиждень: вівторок і п’ятниця. І.Козловський, описуючи цей сюжет, помилився, коли стверджував, що в історії урядових пошт лише один раз згадується про визначення певних днів для відправлення пошти. Далі ми детальніше розглянемо цей аспект.

1680 р. знову згадуються «поштові» коні в Києві. А 1695 р. царським указом спеціально рекомендовано користуватися саме поштою через вищеназвані міста. Щоправда, можна припустити, що навіть у Києві станція час від часу приходила у незадовільний стан, а можливо, й переставала функціонувати. Бо є відомості про відновлення в місті 1725 р. поштового двору з утримуваними при ньому підводами.

Як би там не було, але вважаємо, що на початок XVIII ст. вже чітко визначилося кілька головних напрямків зв'язку українських міст з російською столицею. Один з них проходив від Києва через Севськ і Калугу. Інший — від Запорожжя до Полтави, Охтирки, Севська, Калуги і до Москви.

Причому важливо зазначити, що, на відміну від Московії, в Гетьманщині повинності на пошту досить довго не заміняли грошовим еквівалентом. Адже постійно потрібні були не стільки гроші на утримання станцій, скільки коні, підводи, люди. В Росії ж сплата грошей замість виконання цієї повинності була досить поширеною і дістала назву «ямщини» [6, c. 74-75].

Потреба в підводах існувала постійно, а тому їх нерідко не вистачало. У воєнний час на них, як правило, перевозили боєприпаси, військове спорядження, фураж тощо. У мирний — посполиті зобов'язувалися, крім доставления казенної пошти, забезпечувати пересування російських урядовців і офіцерів, перевозити в різні пункти продукти. Безумовно, найбільше потерпали від цього мешканці міст, містечок і сіл, розташованих на великих трактах. Так, жалувана грамота чернігівським міщанам 1660 р. не дозволяла «московським ратним людям», а також чиновникам брати у тих підводи, коли останні їхали в Росію через Чернігів і не мали на те спеціального дозволу.

Наступні постанови царського уряду та гетьманські універсали вже офіційно наказували міщанам «подводи и корми давати почему доведется». Посли та інші офіційні особи, які проїжджали через Київ, траплялося, вимагали для себе по 100 і більше підвід, «подорожные припасы» без будь-якої оплати. Причому деякі, «взяв телеги, сани, хомуты, седла и прочие снасти не возвращают и увозят» (1731—1733). В універсалі гетьмана І.Скоропадського 1714 р. на захист війта, урядовців і міщан містечка Баклан Стародубського полку від зловживань російських чиновників ішлося про те, що «од уставичних через город их переиздов, од вистатченя на великороссийских людей провіанту и одбування почт подвод и інших повинностей до крайнего пришли разоренія, изнищенія, жадного в том з сел державских (власників. — Авт.) немеючи помоществованія». Селяни с Комарівки (Ніжинський полк) від «дачи подвод» та інших «тяжестей» на початку 30-х років XVIII ст. прийшли в «крайнюю нищету и разорение, а иные от той нестерпимой нужды в разные места разошлися». Причому комарівські мешканці мали лише десять коней з возами, а за наказом сотенної влади повинні були постачати двадцять. їм нічого не залишалося робити, як додатково наймати коней у місцевих заможних козаків з «последним своим разорением». Були випадки, коли не вистачало й возів. Тоді їх мусили виготовляти самі ж посполиті [13, c. 122].

1.2. Розвиток поштового зв’язку на поч. XVIII ст.

В січні 1736 р. генеральні старшини та керівництво Ніжинського полку зібралися в колишній гетьманській резиденції — Глухові, в будинку сотника, й прийняли спеціальне рішення про подальше функціонування в місті станції, її мали утримувати селяни с. Толстодубова Комарицької волості, забезпечуючи тут готових до пересилки 18 коней (з оплатою за кожного по 20 крб). Найближчий до міста інший відділок — у с. Тулиголовах — повинні були утримувати тамтешні мешканці, надаючи 14 коней за тією ж ціною. Для початку, на здійснення намічених планів у сотника позичили «військові», тобто державні, гроші в сумі 240 крб.

В 30-ті роки XVIII ст. жителі с. Орловки (Чернігівський полк, Понорницька сотня) вже регулярно забезпечували власними кіньми та возами місцеву пошту. Зазвичай для перевезення пакетів у рядових козаків брали двох, а в селян — трьох коней. Характерно, що російські генерали, офіцери та інші «чини» дозволяли собі «брати» коней, які спеціально обслуговували станції. При цьому ними зовсім не сплачувалися так звані прогонні гроші. Після усунення від влади і заслання О.Меншикова 1727 р. з його описаних маєтків на Лівобережжі також збирали гроші на «прогони».

Наведені вище фактичні дані й уривки із джерел переконливо свідчать: пошта в Гетьманщині наприкінці XVII — у першій третині XVIII ст. мала постійну, досить розгалужену мережу. Проте, незважаючи на це, а також на офіційний дозвіл царя безпосередньо користуватися нею навіть у найважливіших державних справах, представники української влади у спілкуванні між собою, а також із урядовцями з Росії продовжували використовувати спеціальних посланців. Так, І.Самойлович 1675 р. відправив до Москви тоді ще військового канцеляриста І.Скоропадського з листом, у якому особисто сповіщав чиновників Малоросійського приказу про становище козацьких військ і російської армії на чолі з боярином Г.Ромодановським в Україні. Наступного року Скоропадський знову, цього разу з братом Василем — підписком Генеральної військової канцелярії, їде посланцем до столиці Росії. Схожі доручення йому доводилося виконувати і потім.

Вже ставши гетьманом, І.Скоропадський посилав до Петра І, графа Г.Головкіна та інших осіб вітальні листи, «звірину», горілку, «по давне обыкновению», не через пошту, а зі старшинами або нарочними. Його посланці їздили в Москву і Санкт-Петербург по ліки для нього, і, взявши «подорожні», повертались назад [10, c. 65-66].

Гетьман Д.Апостол брав навіть «во услужение двору гетманского для разных посылок и покупок» міщан, звільняючи їх від «общенародных повинностей». Проте найчастіше для перевезення офіційних і приватних листів старшин, зрозуміло, використовували козаків, які «до войскових походов згодніе и которие всякие служби войсковие, посилки, фарпосты и стойки отбувают» (1729). З цією метою гетьмани призначали для полковників особливих «куренних» козаків. У «відомості» Чернігівського полку 1735 р. зазначено, що в м. Чернігові й місцевих сотнях «для пересилки репортов и других приключающихся по почте писем» використовували по двадцять козаків «коннооружейних с переменою».

На думку М.Слабченка, «козацькі стойки», або, як їх ще називали, «підстави», заведені Д.Апостолом на всіх найважливіших шляхах у містах, містечках, «знатних» селах і перевозах, себе не виправдали. А тому були скасовані в 1740 р. Згадку про це маємо і в тогочасних джерелах.

З поширенням імперських порядків на Гетьманщину, вже в першій половині XVIII ст. все виразніше простежуються деякі загальні тенденції в упорядкуванні пошт як на українських землях, так і в Росії. Спільною стає термінологія, вживана в процесі їх діяльності. Зокрема, в межах регіону за Петра І звичними стають «ями» та «ямські підводи», функціонування яких затверджено царським законодавством.

Тоді розвитком поштової справи в Україні безпосередньо зайнявся І.Скоропадський. Він опікувався налагодженням трактів, забезпечував необхідним станції, призначав поштмейстерів. При Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких вибирали з-поміж козаків-підпомічників. Поштові відділки існували на багатьох шляхах, що в різних напрямах розбігалися від його резиденції в Глухові: на Польщу, в Крим, Слобожанщину, Росію тощо.

За І.Скоропадського склалися й нові напрями, по яких пішла кореспонденція. Приміром, відомий такий факт. Наприкінці 1708 р. Петро І після подій, пов'язаних із переходом І.Мазепи на бік шведів, перебував у Полтаві. Проте незабаром він планував перевести свою «всю армію» до Сум, де намірився розмістити «гаупт-квартиру». Отож щойно обраному володареві булави довелося зайнятися організацією пошти між цими містами, «которая бы могла быть в корреспонденции писем без задержания». Крім того, гетьман почав практикувати отримання місцевими державцями і духовенством певних сум на утримання пошти.

Як засвідчив старший канцелярист Генеральної військової канцелярії М.Ханенко, 1722 р. І.Скоропадський звернув увагу Петра 1 на те, що в Росії на ямські й поштові підводи вже давно збираються «прогонні» гроші, а в Малоросії тільки почали платити за використання ямських. Тому він «покорнейше» попросив імператора звеліти, щоб царські кур'єри та інші посланці без винятку сплачували необхідні кошти, а не брали підводи «силоміць».

Це питання було окремим пунктом записано в гетьманських «статтях», переданих від імені всього українського народу Петру І для затвердження («резолюції»). Проте смерть гетьмана того самого року дала змогу цареві взагалі не брати до уваги такого роду клопотання [3, c. 43-44].

Пошта, налагодження зв'язку поступово набули загальнодержавної ваги. Так, 1726 р: «згори» наказали організувати переїзд із Києва в Санкт-Петербург геодезиста Якова Яснєва, що мав доставити зроблені перед тим описи і креслення земель у слобідських козацьких полках, які межували з «великороссийскими городами». З цього приводу генерал-аншеф, князь І.Трубецькой видав наказ, щоб Яснєву на прогони підводи від Києва до північної столиці видали 8 крб 31 коп. Очевидно, його «книги и чертежи» мали неабияке значення, бо містили матеріал про землі, урочища, ріки, ліси, болота і поля Сумського, Охтирського, Рибинського, Ізюмського та Харківського полків.

На середину XVIII ст. утримання поштових станцій фактично перетворилося на «загальнонародну» повинність. Причому її виконання «натурою» все частіше замінялося на грошовий «еквівалент». Так, «відомість» Лубенського полку 1742 р. зафіксувала, що мешканці так званих вільних військових маєтностей, «обретаючієся под ведомством сотенных того полку ратуш, отбувают общенародные повинности по силе высокомонарших" указов налагаемые на них, а именно: дачу на консистентов и компанейцов, в главную полевую аптеку, состоящую в Лубнах, выстаченьем дров в оную ж аптеку исправляють, да на чиновныки и служители полковые и сотенные, и на почту, содержуемую в Нежинском полку денежно...» Рангові посполиті Київського полку забезпечували станційних коней фуражем.

Не оминуло це явище й козацтва. Так, сотники та сотенна старшина Чернігівського полку 1744 р. подали скаргу на ім'я Єлизавети Петрівни, що тамтешні власники маєтків примушують підпомічників виконувати всілякі «мужичіе тягости», «роботи», «дачи на почти денег», підводи тощо. Причому підводи, коней і фураж ті брали «ґвалтом», тобто силою.

Інколи робили виняток, і козаків, що тільки-но переселилися в Гетьманщину «из полских мест» (малася на увазі Правобережна Україна в складі Речі Посполитої), за «височайшим» повелінням звільняли від усіх повинностей, «служб» на кілька років.

1753 р. утримання пошт почало здійснюватися, головним чином, за рахунок надходжень, що збиралися з населення до Генеральної скарбової канцелярії. їх збиранням керував генеральний підскарбій Я.Маркович. Тоді ж київська губернська канцелярія видала наказ «Про утримання в справності мостів і шляхів на тракті від Москви до Києва». Значна відповідальність у цій справі була покладена на Київський магістрат. Саме він керував у 1753—1760 pp. будівництвом і ремонтом мостів через Дніпро, гребель, шляхів і перевозів навколо міста. Залучались до цього і місцеві монастирські піддані. Одночасно ремонтувалися шляхи в Києві [6, c. 82-84].


Розділ 2. Розвиток поштового зв’язку XVIII-XIX ст. на Україні

2.1. Реорганізація пошти в 60-х роках XVIII ст.

Помітну роль у поліпшенні функціонування пошти в Україні відіграв граф Петро Олександрович Рум'янцев-Задунайський (1725— 1796) — відомий полководець, дипломат, державний діяч Росії. Його батько Олександр Іванович за таємним дорученням Петра 1 1723 р. прибув у Гетьманщину, щоб спостерігати за розгортанням подій навколо «справи» наказного гетьмана П.Полуботка. Сучасні дослідники М.Караванська та В.Мордвінцев пишуть, що він у 1738—1740 pp. навіть виконував обов'язки голови Малоросійської колегії. Щоправда, це твердження, очевидно, помилкове, бо, як відомо, Малоросійська колегія 1727 р. царським урядом була скасована і відновлена лише 1764 р. Проте не викликають сумніву інші дані: батько і син у другій половині 30-х років, коли вирувала четверта російсько-турецька війна, перебували в межах регіону, в Глухові. Саме там молодий Петро Олександрович уперше познайомився з устроєм Гетьманщини, її історичними традиціями. 1764 р. його призначено «головним командиром малоросійських полків», запорозьких козаків і Української дивізії. Водночас він обійняв посади генерал-губернатора та президента Малоросійської, так званої Другої, колегії. Отже, після скасування інституту гетьманства Рум'янцев став повноправним правителем Лівобережжя.

31 травня 1765 p., відповідно до указу Катерини II, ним підписане «Учреждение о конной почте в Малой Росии». З Малоросійської колегії розпорядження було розіслане в усі полки із зобов'язанням до негайного і неухильного виконання. Документ, розроблений у вищих інстанціях, безперечно, мав на меті підпорядкувати всю поштову справу в Україні імперським порядкам. Проте деякі національні риси розпорядження все-таки зберегло. Воно мало 21 пункт (статті), якими передбачалися основні принципи діяльності станцій на багато років уперед."

1-м пунктом визначалися вимоги до поштмейстерів, які мали очолювати кожне відповідне правління. Ці особи не призначалися, а обиралися «по выбору полковому», тобто на демократичних засадах. Таке рішення враховувало той факт, що люди на місцях краще знають своїх представників, їхні вади і чесноти. Посаду міг обійняти хтось із військових або значкових товаришів, хто користувався великою довірою й авторитетом, був «сердечным, величавого поведенія, чистого письма и верного щота». Окрім того, він мав мешкати у власному будинку з «покоєм», придатним для «контори».

Як виявиться потім, таких знайти було непросто. Бо вже на початок 50-х років, скажімо, серед значкових залишилися «большею частию неимущественние, неграмотние, к делам ненадежние» [14, c. 96-98].

Поштарів, яких мало бути в кожному відділку на тракті по 2 особи, призначали з місцевих жителів — «оседлых», вірних, тверезого способу життя, котрі в своєму господарстві утримували не менше двох добрих коней (п. 2). Причому тих, хто перед тим перевозив кореспонденцію, наказувалося відпустити, окрім «малого числа» ордонансів (приватних посланців у старшин). Взагалі, наголошувалося на тому, що таких не мають права тримати при собі ні полковники, ні сотники (примітка до п. 2).

«Генерально» всі правління та «підстави» підпорядковувалися поштдиректору, а поштарі — поштмейстерам. Вони офіційно звільнялися від виконання будь-яких повинностей, а їхні будинки — від постоїв російських військових і чиновників (п. 3).

4-й пункт суворо регламентував обслуговування по-штами воєнних гарнізонів.

Найпершими обов'язками поштмейстерів було, відповідно до присяги, стежити за нормальним функціонуванням станцій, пильнувати інтереси імператриці й поповнювати поштову казну, а також кожних три місяці звітувати перед директором і давати точні відомості про прибутки та збитки. Вони не мали права більш ніж на 24 години залишати правління, та й то «по законным нуждам» і з дозволу керівництва. На цей термін поштмейстери могли призначити замість себе тільки надійних людей, яким особисто довіряли. Кореспонденція повинна була відправлятися під їхнім безпосереднім наглядом. Порушення цієї вимоги передбачало покарання — штраф у царську казну в розмірі 10 крб (п. 5, 6, 7). Листи нумерувалися, на них ставили печатки. Коли кореспонденція пересилалася в межах Малоросії, на ній зазначалося: «Сплачено до Києва». Коли ж мала перетнути кордони Гетьманщини, поштмейстери робили напис: «Сплачено до Великороси». При цьому гроші бралися з відправників відповідно до ваги листів чи посилок, згідно із затвердженим прейскурантом (п. 8). Коли ж надходила кореспонденція, на дверях контори вивішували так звану «карту» з належною інформацією (п. 9). Категорично заборонялося заважати обробляти листи, входити до кімнати поштмейстера і т. ін. (п. 10).

Пошта відправлялася в міру її надходження, у порядку черги. Люди й коні завжди мали бути готові для цього (п. 11).

Поштарі зобов'язувалися завжди мати охайний вигляд, чисті мундири. В містах, містечках, селах, перед греблями, мостами та ін. вони мали подавати гучні сигнали, щоб їм ніхто не чинив перешкоди, не затримував на шляху. Коли б хтось напав на них, побив чи пограбував, то жителі місцевості, де скоєно злочин, мали захищати листоношу, надавати йому допомогу, а про випадок сповістити куди належить, зазначивши місце і дату (п. 12, 13).

Одержавши кореспонденцію, поштар оформляв і власноручно підписував відповідну «цидулу». Потім пошта вкладалася в спеціальні валізи і відправлялася по етапах. У кожній черговій конторі надходження звірялося зі списком (п. 14, 15). Поштар зобов'язувався повідомляти про всі перешкоди на шляху, пропонувати заходи, спрямовані на поліпшення поштових перевезень (п. 16, 17).

Пункт 18 визначав характер пересилання «всяких вещей и денег». Це сприяло розвитку торгівлі, бо давало змогу купцям та іншим особам переправляти таким чином товари у необхідні населені пункти з державною гарантією, а самим залишатися на місці й продовжувати комерційну діяльність. Щоправда, об'єми та вага таких посилок були порівняно невеликими (п. 19).

У пунктах 20 і 21 йшлося про необхідність мати в кожному правлінні «Табель о платежах» за послуги, надані на пошті, та певну незалежність їх начальників у своїх діях.

Тоді ж П.Рум'янцев затвердив і «Табель» оплати, виходячи в розцінках із того, як далеко відправлено кореспонденцію та яка її вага. Зокрема, в ньому було зазначено таке (див. табл.) [12, c. 42-44].

Згідно з розпорядженням П.Рум'янцева, на Лівобережжі стали призначати поштмейстерів, поштарів, водночас розпочалися пошуки коней «для возки пакетов». Малоросійська колегія спробувала розв'язати відразу кілька завдань: 1) зібрати відомості з усіх полків про обраних керівників відділків, що присягнули на вірність; 2) видати на потреби пошти, «на первый случай», кошти для купівлі паперу, воску, сургучу, свічок тощо. Необхідну грошову суму мав визначити президент установи.

Виникла безліч проблем. Так, поштмейстерам у Києві та Чернігові мали забезпечити гідне їхнього статусу становище. А виявилося, що останній мешкає від місця служби в 15 верстах і навіть не має власного будинку. Інший, хоча й проживав у своєму помешканні в Києві, однак далеко від тракту і в одному з найбрудніших провулків. Тому сотенним канцеляріям доручалося вибрати необхідні приміщення ближче до головних шляхів, щоб названі особи могли «должность свою отправлять без всякого... утеснения и помешательства за способно».

Новопризначений пошт-директором майор А.Скоро-падський звернувся до П.Рум'янцева за роз'ясненням, як йому розв'язати інші організаційні питання. Зокрема, таке. Перед тим у Києві існувала так звана ординарна пошта. Вона обслуговувала генералітет і членів Прикордонної комісії, які розміщувалися в місті. Підпорядковувалася вона губернській канцелярії, а «опікувався» нею київський магістрат. Про неї ж в «Учреждении» нічого не говорилося. Тому виникла потреба в додатковій постанові щодо забезпечення її необхідною кількістю коней — «в указание дни... за востребованием почтмейстера», а також двома човнами для перевезення кореспонденції через Дніпро.

Малоросійською колегією було наказано, щоб у поштмейстери призначали лише військових або значкових товаришів, а в поштальйони — козаків-підпомічників чи вільних посполитих тих міст, містечок або сіл, де влаштовані станції. Захід, необхідно було завершити до 1 вересня, інакше передбачався штраф. А до 10 вересня всі новопризначені «при рапортах» мали прибути до Малоросійської колегії для одержання відповідних настанов.

Вже в жовтні — листопаді 1765 р. у межах Лівобережної України діяло 15 поштмейстрів, яким «к начатию их должности», для закупівлі воску, паперу, сургучу, свічок, а також на інші потреби видали всього 150 крб, тобто по 10 крб на кожного з військового скарбу. Всі вони були обрані з військових товаришів.

В Ніжині на цю посаду згодився значковий товариш Іван Велетень, бо серед військових товаришів гідної кандидатури не знайшлося. Проте в адміністрації полкової ніжинської канцелярії щодо такого призначення виникли сумніви: мовляв, той, од військового скарбу уповноважений наглядати за ранговими маєтностями місцевих комендантів, залучався до роботи в магістраті. Крім того, його будинок був розташований за межами міста, в незручному для пошти місці, а в разі негоди ставав недосяжним як для коней, так і піших людей. Ці обставини стали приводом для негативного вирішення питання в Малоросійській колегії [1, c. 53-54].

Щодо виборів поштарів, в усі полки і персонально Скоропадському надіслано було розпорядження, щоб полкові й сотенні канцелярії до цього докладали максимум зусиль — «прилежного старания». А призначати на цю посаду вимагалося лише «самих лучших и семенистых», які мали коней. Кур'єрам виділялося по два коня. Перші мали змінювати один одного щотижня. Так, у Переяславі набрали всього трьох поштарів — з козаків-підпомічників і міщан. А очолив кампанію з виборів бурмистер магістрату К.Йосифов. Тоді ж призначили поштарів у містечках Олишівка і Мрин (Ніжинський полк), м. Борисполі й с. Княжичі (Київський полк).

В грудні 1765 р. полкові канцелярії подали в Малоросійську колегію відомості про те, що не скрізь, де треба, набрані працівники пошт. З неї надійшла резолюція — призначити необхідну кількість. Однак наказувалося відпустити «нештатних» осіб («нарочних» козаків, полкових сторожів), які раніше займалися «пересилками и возкамй писем».

Як практично розв'язувалося це питання, можна побачити на прикладі Лубенського полку. Тут станції влаштували в таких населених пунктах: м. Лубни — с. Черевки — містечко Яблонів — с. Перервинці — містечко Курение — с. Окоп — м. Лоховиця — с. Бриси — м. Глинськ — м. Ромни (Ромне) — містечко Хмелів. Проте наявна пошта не забезпечила належного зв'язку, бо відстань між відділками була не однаковою - від 30 до 100 верст. Залучених же до неї козаків не завжди можна було своєчасно відшукати, бо ті поралися в своїх господарствах, а навесні й влітку працювали в полі, випасали худобу і т. ін. Тому старшини прийняли рішення: з колишніх «стойкових» козаків при сотенних канцеляріях залишити по 4 чоловіки, а при полковій — 20 осіб. Проте Малоросійська колегія не в усьому підтримала такий захід, а наказала 27 жовтня 1766 р.: «...Для случающихся по полковой лубенской канцелярии указних посилок иметь... з здешней полковой лубенской сотни с переменою ординансових конних Козаков 12 человек, а от сотенних правленій тех сотен, в которих почти нет, для посилок в полковую канцелярию с представлениями и в другіе места, куда почта не учреждена с указними писмами употреблять Козаков, в то время, когда надобность укажет з жительствующих в тех местечках, зачитая то им в очередь. Однако для посилок при сотенних правленіях нарочних не содержать».

Для розв'язання всіх наявних на станціях проблем при поштдиректорові Скоропадському діяла ціла «команда 2 працівників».

1765 р. був розроблений і «Розклад поштових днів». Згідно з ним кореспонденцію перевозили в певні дні й години. Так, із Глухова до Києва вона відходила в понеділок і четвер о 8 годині вечора. В цих містах збиралися листи, що надходили з усієї російської держави. Потім розвозилися до адресатів через такі найважливіші пункти: Кролевець, Чернігів, Ніжин, Ковелець, а далі — в найближчі міста і містечка. До Києва кореспонденція прибувала в середу та суботу після обіду о 4 год дня.

З Глухова до Полтави відправлення поштових підвод було призначено на вівторок і п'ятницю — також о 8 год вечора. В Полтаву звозилася кореспонденція з Росії через Стародуб, Конотоп, Прилуки, Переяслав, Ромни, Лубни, Гадяч, Миргород, Опішню і звідси вже доправлялася в навколишні населені пункти. До Полтави надходила вона у неділю і четвер о 1 год дня. А з Глухова в Стародуб пошта відходила в середу і суботу о 8 год вечора. До цього міста надходила переважно пошта, що пройшла Переяслав, Опішню, Миргород, Прилуки, Лубни, Ромни, Гадяч, Конотоп, у неділю та четвер о 5 год опісля обіду. З Глухова до Чернігова відходила в понеділок і четвер о 8 год вечора, а прибувала — у вівторок і п'ятницю на 12 год після обіду. На цьому тракті важливе значення мав Кролевець, з якого кореспонденція розвозилася по найближчих містах та містечках.

Вироблений тоді розклад руху пошти охопив також такі головні напрямки: Глухів — Переяслав; Стародуб — Глухів, Київ — Глухів, Чернігів — Глухів, Переяслав — Глухів, Полтава — Глухів; з Києва — до Стародуба і Полтави; Стародуб — Київ; з Полтави — до Києва та Чернігова; Чернігів — Полтава; Ромни — Лубни; Лубни — Ромни.

«Табель, коликое число от которого полку, в каких именно городах и местечках, селах и деревнях в назначениях почтових станціях почталионов имеется» (1765) зафіксував, звідки набиралися люди та коні для такої роботи. Зокрема, в Ніжинському полку на-брали поштарів: у Глухові 4 особи і для них 8 коней; відповідно в Кролевці — 3 і 6, Ніжині — 4 і 8, Конотопі — 3 і 6, м-ку Алишеївці — 4 і 8, в с. Тулиголова — 2 і 4, в Алтиповці — 2 і 4, Батурині — 2 і 4 тощо. Разом 38 осіб і 76 коней. Загалом у Київському полку 16 осіб і 32 коня, у Стародубському — 17 і 34, Чернігівському — 16 і 32, Переяславському — 13 і 26, Полтавському — 4 і 8, Лубенському — 23 і 46, Миргородському — 4 і 8, Прилуцькому — 20 і 40, в Гадяцькому полку — 14 і 28. Разом у всіх полках 165 поштарів і 330 коней [8, c. 26-28].

Як бачимо з даних названих джерел, пошта здебільшого долала шлях між основними пунктами призначення за 1—2 доби, затримуючись на деякий час на проміжних станціях. Як правило, для потреб кожного поштаря виділялося по двоє коней. їх формування проходило в усіх 10 лівобережних полках. Щоправда, в Полтавському відібрали 18 коней на 4 осіб, тобто по 4 коня на поштаря. Це мало забезпечити безперебійне функціонування станцій і зв'язок між ними.

У 1768 р. на тракті від Глухова до Києва (302 версти) діяло 14 станцій, які обслуговували 35 поштарів. Від Глухова до Полтави (294 версти) —

12 станцій із 26 поштарями. Полтаву з Києвом (393 версти) поєднали 17 станцій, на яких працювало 39 осіб. На відстані від Стародуба до Києва в 324 версти розмістилося

13 станцій із 32 працівниками. 15 поштарів на 7 відділках розвозили кореспонденцію від Глухова до Стародуба (143 версти), а 19 — на 8 станціях до Чернігова (195 верст). Від Глухова до Переяслава — 265 верст — діяло 24 поштарі на 10 станціях, а від Полтави до Чернігова (439 верст), відповідно, 43 особи на 17 станціях. Від Ромен до Лубен відстань у 100 верст «з'єднали» 12 працівників 5 відділків. Всі станції підпорядковувалися 16 поштмейстерським правлінням.

Проте вже наступних кілька років після «Учреждения о конной почте в Малой России» засвідчили, що ця справа не тільки не є прибутковою, а й вимагає додаткових коштів. Зокрема, 1767 р. в усіх правліннях за пересилання партикулярних листів, а також штрафів за недбальство працівників було одержано 1373 крб 3 коп. А платня поштарям перевищувала цю суму більш ніж удвічі — «поверстних» 2916 крб 81 коп. Тобто не вистачало 1543 крб 78 коп. Цю суму передбачалося взяти зі «Скарбу малоросійського». Затримка з оплатою праці поштарів спостерігалася до початку 70-х років, коли замість майора Скоропадського пошт-директором Рум'янцев призначив колезького асесора Селецького(1773).

Попри певні матеріальні труднощі, розвиток поштової справи в регіоні вимагав значного розширення мережі пересилання кореспонденції. Цим питанням у 1768—1769 pp. зайнялася безпосередньо Малоросійська колегія, згідно з указом її президента. Була залучена додаткова кількість кур'єрів з козаків-підпомічників, а також їхніх коней. Наприклад, тракт Київ — Переяслав було продовжено до Кременчука. Тепер на ньому діяли станції в м-ку Борисполі (З особи), с. Люберцях (2), Переяславі (1), с. Хоцьках (З замість попередніх 2), м-ку Піщаному (3 замість 2), Золотоноші (3 замість 2), м-ку Крилеєві (3 замість 2), м-ку Жовнині (3 замість 2), с. Мозолеєвці (3 замість 2), м-ку Городищі (3 замість 2). Цей шлях проходив через територію полків Київського, Переяславського, Лубенського, Миргородського. Довжина його становила 239 верст. Однак наприкінці 1768 р. київський генерал-губернатор Ф.Воєйков ще доповідав Рум'янцеву про скарги кур'єрів на нестачу транспорту на цьому маршруті. З цією метою П.Рум'янцев доручив переяславському поштмейстеру Федору Тимковському особисто оглянути стан шляхів, перевірити наявність на кожній станції 4 коней і відповідної кількості поштарів: по два з козаків-підпомічників. За впорядкування тракту відповідало керівництво переяславської, лубенської та миргородської полкових канцелярій.

Пошта ж із Києва до Кременчука мала відходити в понеділок і п'ятницю о 9 год вечора, прибувати в Переяслав у вівторок і суботу о 9 год ранку, а до Кременчука — у середу й неділю о 8 год ранку. З Кременчука пошта мала відходити в суботу та вівторок о 2 год дня, бути в Переяславі в неділю та середу о 12 год ночі, а в Києві — в ті самі дні також о 12 год ночі [11, c. 125-126].

2.2. Проблеми пошти в останній чверті XVIII ст.

На початок 70-х років оплата поштових послуг неабияк зросла. Так звані «прогонні» вже становили близько 3 крб за версту. Все більше людей залучалося до сплати цього податку. Проте діяльність станцій, перевезення кореспонденції матеріально себе не виправдовували. Бажала кращого й діяльність поштарів. Матеріали 1774 р. зафіксували, що в останніх замість необхідних встановлених «зашкурних книг» (свого роду ревізійних записів) були зошити «никим нескрепленіе», а то й просто чернетки, де записи про грошові витрати нерідко піддавалися правкам та підчисткам.

Вони навмисно применшували прибутки, несвоєчасно звітували перед поштмейстерами, ті ж, у свою чергу, — перед пошт-директором. Зокрема, глухівський керівник станції Радіонов на час перевірки не подав відомостей ще за 1766 р. Коли ж від нього забажали відповідних даних, з'ясувалося, що він взагалі полишив пошту і перебував із командою погоничів у фортеці св. Єлизавети. Не звітували також, покинувши службу, поштмейстери стародубський Лайкевич і лубенський Скаржинський. Перший у ранзі полкового хорунжого перебував у Казанській губернії з козацьким загоном, а другий — на регулярній службі в російській Першій армії. Колишній прилуцький поштмейстер С.Прокопович, а на той час полковий осавул, відмовився звітувати, бо зошити та «карти» зі станції забрали в Генеральну лічильну комісію. Не зміг знайти розрахунків і гадяцький поштмейстер Т.Калина, який обійняв посаду після смерті свого батька Стефана. Крім того, частина документів згоріла або була попсована мишами. «...А многіе карты явились без означенія года, месяца и чисел, — читаємо в «Рапорті» до Малоросійської колегії, — почему разобрать и против книг привесть крайне невозможно».

Наприкінці 60-х фіксувалися персональні відомості про всіх поштмейстерів, яким мали заплатити за всю їхню роботу 4 тис. 335 крб 4 коп. З 1 січня 1769 р. їм усім (165 осіб) передбачалося щорічно сплачувати «поверстных» денег» 1089 крб 60 коп. Цікаво, що окремі з них з початку «Учреждения конных почт» до 1770 p. встигли здійснити десятки поїздок за своїми маршрутами. Так, Яків Матяша обслуговував пошти на шляху Золотоноша — Крилевець (16 верст) і здійснив 32 перевозки кореспонденції. Кирило Ісаєнко — від Золотоноші до Піщаного (18 верст), також 32 поїздки. Більшість інших кур'єрів також розвозили пошту по 32 рази. Тобто всі вони працювали за єдиною схемою. Лише один здійснив 29 поїздок за зазначений відтинок часу.

В 1773—1774 pp. особливо важливою стала проблема виготовлення спеціальних поштових печаток у межах Лівобережної України. Пошт-директор Лаврентій Селецький тоді зазначав у своєму «рапорті» на ім'я П.Рум'янцева (пункт 2): «За неименіем в почтових правленіях казенних печатей употребляют почт-мейстеры к припечатанію отправляемих дел и случающихся посилок, а иногда и государственних ассигнацій партикулярные свои разные печати. И хотя на почтах малороссійских, где все служащіе при оных выбрани из самих належних людей, никаких еще потеряній з самого начала учрежденья сих почт не бывало». А далі він запитував: «Но чтоб в выходящих из Малой России за таковими партикулярними печатями почтах не могло последовать, где какова подриву или потерянія в пересилках, а чрез то би не произошло на здешніє почты напрасных нареканій, для того не повелено ль будет поделать везде по почтам казенные печаты с означеніем на оных поименно почтовых правлений»?

Така висока згода була отримана. 27 серпня 1774 р. П.Рум'янцев видав розпорядження Малоросійській колегії: «...за рахунок поштових доходів виготовити для кожного правлиння казенні печаті з гербом, всемилостивейше пожалованним малороссийскому правительству и с подписью к употребленію почтового правления и оние к почтмейстрам разослать...» [6, c. 102-104]

У наведеному уривку звертає на себе увагу висловлювання про існування в Лівобережній Україні окремого уряду (тобто визнання цього факту царатом!).

Того самого року Канцелярія малоросійського скарбу повідомила Малоросійську колегію про одержання указу під № 5401 щодо необхідності виготовити для правлінь 16 печаток. Для цього треба було «зняти» малюнки з «підписами» кожного відділення. Особлива печать передбачалася для пошт-директора, але обов'язково менша розміром за скарбову. Печатки спочатку мала затвердити Малоросійська колегія, а потім надіслати їх у правління. З цією метою у вересні до Глухова почали закликати майстрів відповідної кваліфікації, але ніхто не з'явився.

Тоді до цієї справи залучили купців М. та Я.Чебатарьових, Ф.Бєльського, які на той час торгували в місті. Між ними і «чинами» Канцелярії малоросійського скарбу була укладена угода про те, що вони посприяють виготовленню відповідних печаток у Росії. Проте незабаром Я.Чебатарьов і Ф.Бєльский взагалі відмовилися від їх постачання через невигідність контракту. М.Чебатарьов та інший купець, Шарапов, який до нього приєднався, почали набивати ціну. Перший вимагав, у разі доставки печаток, 1 крб 75 коп. за кожну, а другий «объявил последнюю цену» в 2 крб — «а менше ни один с них взять не похотели и от торгу отказалися». Врешті залишився тільки М.Чебатарьов, який зобов'язався домовитися про виготовлення і доставку печаток не раніше, ніж через рік (тобто у вересні 1775 p.).

Спочатку хотіли їх замовити в Тульській збройовій канцелярії. Проте там було відмовлено через офіційну заборону «партикулярним людям» виготовляти такі (державні) печатки. Разом з тим, урядовці з канцелярії допомогли знайти «майстра лутшого искусства» Григорія Філіпова, який і виготовив необхідну кількість печаток, за кожну взявши 1 крб 50 коп. Замовники додатково сплатили 25 крб 50 коп. податку та 2 крб 50 коп. «митних». Практично ж реалізував угоду, відправившись до Тули, український актуаріус Марченко.

Слід навести і підтвердити заяву пошт-директора Л.Селецького про те, що від початку впорядкування кінної пошти й протягом першої половини 70-х років украй рідко виникали проблеми з доставленням кореспонденції чи грошових переказів до адресатів, навіть за межі Лівобережної України. Інколи порушниками ставали працівники російських пошт. Так, з «Малоросії» до Москви й Санкт-Петербурга 1773 р. було відправлено 1525 крб державними асигнаціями. Українську територію гроші «пройшли» належним чином, а вже в названих містах працівники пошти частину з них привласнили.

На початку 80-х років XVIII ст., коли Гетьманщина втратила останні ознаки державності й рештки політичної автономії, а її територію було поділено в імперських інтересах на три намісництва: Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське, маємо свідчення про активний «ремонт» шляхів і поліпшення поштового зв'язку (1780-1783). В 1784 р. такі заходи багато в чому обумовив очікуваний приїзд в Україну Катерини II. Тоді ж П.Рум'янцев видав кілька розпоряджень «о взятии» в різних селах певної кількості коней, щоб забезпечити безперебійну доставку кореспонденції.

Про загальний стан, в якому перебувала пошта на початку 80-х років на території колишньої Гетьманщини, яскраво свідчить тогочасна ділова документація, зокрема Прилуцького магістрату, його офіційне листування з урядовцями Чершгівської казенної палати та Чернігівського намісницького правліїгня. Так, 20 березня 1782 р. перший повідомив: «...Отягощеніям о заведен-ной прежде от ратуши городовой прилуцкой в двадцати лошадях почте, на которую самы мещанство своим коштом купилы лошади, упряжку, телеги и сани, а погонщиков поочередно по шести человек вистачают и на корм лошадей сено и овес производят, и особо один мещанин к смотрению за вольность дому (тобто звільнений від виконання повинностей) определен». Тоді на станції залишилося лише сімнадцять виснажених і охлялих коней, нездатних до перевезення кореспонденції. Тому транспорт додатково залучали з дворів міщан або ж приїжджих із різних місць людей. Таке становище нікого не могло задовольнити, тому городяни Прилук вирішили «по общему согласию» пошту утримувати за власний кошт підрядом. Магістрат запропонував їм купити гарних коней, а тих, що були перед тим, розібрати для власних потреб. Таке рішення і виконали. На станціях же по тракту від Чернігова до Новгорода-Сіверського замінили відповідальних працівників, призначаючи їх зі значкових товаришів або сотенних старшин. Наприкінці 1782 р. і протягом наступного Прилуцький магістрат спробував залучити до виконання цієї повинності й місцевих козаків. «Полегшила» розв'язання цього питання остаточна втрата 1783 р. лівобережним городовим козацтвом своїх привілеїв і зрівняння їх царським урядом у правах з державними селянами.

Надалі, остаточно втративши національні ознаки, українська пошта була повністю підпорядкована загальноімперським порядкам [10, c. 163-165].


2.3. Подальший розвиток поштового зв’язку в ХІХ ст. РеформиXIXстоліття

У 1775 році було ліквідовано Запорізьку Січ. З цього часу на Україну поширився загальноросійський адміністративний устрій. Через шість років колишня Гетьманщина поділилася на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва. Ще через три роки козацький устрій України взагалі скасували, а селяни остаточно стали кріпаками. Замість десяти козацьких полків тепер утворився корпус. Полки назвали карабінерськими, а корпус «Малороссийской конницей». Само слово «Україна» зникло з документів. Землі її називали не лише Малоросією, а й Новоросією, Новосербією, Новогрецією і т.д.

Російська служба зв'язку в процесі свого розвитку прагнула використати в себе те прогресивне, що застосовувалося на поштових трактах інших країн. Дещо взяли з поштової практики Прусії, Голландії та Франції, зокрема, поєднання в одній особі утримувача станції та поштмейстера.

З розширенням функцій й обсягів роботи Московського поштамту, якому підпорядковувалися стани й в Україні, постала необхідність організувати окремий верховний поштовий орган і в самій Малоросії. Так, у 1782 році у Чернігові був заснований Малоросійський поштамт, якому підпорядковувалися всі поштові установи Лівобережної України та прикордонний поштамт в Ольвіополі (нині Первомайськ Миколаївської області). Малоросійська пошта була підзвітна Поштовому департаменту.

Саме утворення Малоросійського поштамту відбувалося непомітно. На початку російсько-турецької війни 1765 р. видали указ про те, що заснована у Києві поштова контора (зроблено це, як відомо, лише через 10 років) перетворюється на поштамт з передачею йому всіх губернських контор і поштових станцій на території України. Одночасно київським поштовикам належало підтримувати зв'язок з військовими листоношами армії фельдмаршала П.О.Рум'янцева.

Оскільки у 1781 році завершувалися переговори про укладення миру між Росією і Туреччиною і Г. Потьомкін повідомив Катерину II про їх результати, остання наказала йому відправити кур'єра до Ольвіополя. Освоєння північного Причорномор'я було неможливим без «пристойної і справної пошти». Поштовий тракт проклали з Ольвіополя через Бендери і Яси на Бухарест. Російський посланник у Туреччині Стахієв обрахував, скільки коштуватиме експлуатація пошти на цьому шляху. До царського указу також додавався штат прикордонного поштамту: поштмейстер, два писаря, дванадцять листонош. При тому бажано, щоб вони володіли турецькою мовою. Встановлених коштів на утримання поштамту виявилося замало і через два роки установі додали додатково по 1000 рублів на рік. Вартість приватного листа від Ольвіополя до Константинополя дорівнювала 15 коп. за лот, тобто за 12,8 г.

Витрати не покривалися доходами, тому через три роки за лист у Туреччину брали вже 50 копійок за лот.

Шлях з північної столиці до Новоросії, як тоді називалися нові землі, ставав усе більш потрібним, тому 4 квітня 1783 року видано указ про влаштування прямого шляху до Києва через Вітебськ, Гомель, Чернігів. Кружний шлях через Москву було відкинуто. На кожній станції від Нарви поставили по 25 коней.

З 1779 року пошта перевозилася і на легких парусних суднах з Херсона та з Одеси. До Туреччини через Ольвіополь, а з 1782 року — через Ізмаїл пошта відправлялася й по шосе. З Молдавії і Валахи пошта до Петербурга також йшла через Київ [11, c. 187-188].

Понад двадцять років перебував Малоросійський поштамт у Чернігові. У 1803 році передбачалося перевести його до Полтави. Розпорядження Олександра І про це було виконане лише частково. У 1809 році спорудили будинок для поштамту, проте чиновники з Чернігова не побажали переїжджати, внаслідок чого будинок використовувався для проживання генерал-губернатора О.В.Куракіна. Потім у його флігелях поселили німецьких колоністів. Тут же розташувалася Полтавська губернська поштова контора. Спорудження поштових будинків до того ж затримувалося війною з Наполеоном. Зрештою будинок, зведений для поштамту, передали гімназії, якою 25 років керував І.П.Котляревський. Після Жовтневої революції в ньому містилася трудова школа. Якийсь час її займали місцеві керівні органи. Тепер старовинна будівля прийняла в свої приміщення аматорів школи мистецтв. Матеріали ж про діяльність Малоросійського поштамту, на жаль, не збереглися.

У першій третині століття, а саме 1830 року, у країні знову заходилися реформувати поштове господарство. Перед цим губернські та повітові контори строго поділили на 7 класів у залежності від їх доходності.

У 1807 році Московським поштамтом була розроблена загальна поштмейстерська інструкція, тобто правила поштового діловодства, які лягли в основу подальшого вдосконалення системи поштової справи, як для поштовиків, так і для клієнтури.

Указом від 22 жовтня 1830 р. ліквідувалися всі губернські поштамти, крім Московського і Петербурзького. Для нагляду за роботою поштових установ створювалися поштові округи, всього 11, три з яких: IV, V, VI охоплювали українські губернії. Щоб мати уявлення про географію поштових установ і краще розуміти взаємовідносини між ними, а також субординацію пунктів поштової мережі, наводимо повний перелік населених пунктів, де на той час дислокувалися поштові контори різних класів, яким, у свою чергу, підпорядковувалися більш дрібні структури. Не забуваймо, що ямська гоньба, а отже, станції на трактах, що безпосередньо з нею пов'язані, була скасована лише у 1857 році [3, c. 59-61].

Поштові установи губерній України розподілялися таким чином:

IV округ — Слобідсько — українська губернія з центром у Харкові та повітовими конторами в Охтирці, Ізюмі, Валках, Старобільську, Куп'янську, Змієві, Богодухові, Лебедині, Волчанську, Сумах, Чугуєві.

V округ — Волинська губернія (центр — Житомир), прикордонна контора у Радзивілові, повітові — у Бердичеві, Острозі, Дубно, Володимирі, Старокостянтинові, Луцьку, Ковелі, Новоград-Волинському, Овручі, Ізяславі, Кременці, Рівному, Волочиську.

Подільська губернія (центр — Кам'янець-Подільський). Повітові контори у Могильові, Брацлаві, Балті, Тульчині, Проскурові, Ольгополі, Летичеві, Вінниці, Літині, Ямполі, Гайсині, Хмільнику, Летипових (Ушицька), Барі.

VI округ охоплював шість губерній: Чернігівську з губернською конторою у Чернігові та повітовими: у Ніжині, Стародубі, Глухові, Козельці, Новгород-Сіверському, Городні, Кролевці, Малині, Борзні, Батурині, Новозибкові, Суржі, Острі, Сосниці, Конотопі. В Середній Буді Ратуші надавалося право відправляти просту кореспонденцію.

У Полтавській губернії (центр — Полтава) повітові контори у Кременчуку, Ромнах, Прилуках, Пирятині, Хоролі, Лубнах, Переяславі, Зенькові, Костянтинограді, Кобеляках, Лохвиці, Миргороді, Золотоноші, Гадячі, Градизьку.

Київська губернія з центром у Києві мала повітові контори у таких населених пунктах: Звенигородка, Васильків, Богуслав, Махівка, Сквира, Липовець, Радомишль, Тараща, Черкаси, Умань, Чигирин. У Шполі контору утримувала бригадирша Лопухіна.

Порівняно молода Катеринославська губернія з губернською конторою у Катеринославі була представлена повітовими установами у Таганрозі, Бахмуті, Ростовській фортеці, Павлограді, Новомосковську, Олександрівську, Луганському заводі, Маріуполі, Верхньодніпровську, Слов'яносербську.

Таврійська губернія з центром у Сімферополі, повітовими конторами: у Перекопі, Феодосії, Севастополі, Мелітополі, Орєхові, Євпаторії, Керчі, Карсубазарі, Дніпровську (Олешках), Бахчисараї, Алушті.

У Херсонській губернії (центр — Херсон) прикордонні контори значилися в Одесі та Дубосарах, повітові — у Миколаєві, Єлісаветграді, Тирасполі, Новомиргороді-Ольвіополі, Бериславі, Вознесенську, Олександрії, Овідіополі, Крилові, Очакові та Бобринці. Сюди ж входила Бессарабська область з центром у Кишиневі та повітовими конторами в Ізмаїлі, Хотині, Новоселиці, Рені та Кілії, а також єдина на українській землі повітова контора у Путивлі, що входив до тодішньої Курської губернії.

Показово, що жодна з цих контор не була нижче 4 класу, а ті, що мали І клас, необов'язково були губернськими.

Оскільки більшість контор відносилося до 2-го класу, варто сказати, що штат такої контори у губернському центрі нараховував 23 особи (поштмейстер, його помічник, бухгалтер, листовод, три старші сортувальники та три молодші, унтер-офіцер, десятеро листонош та два охоронця), у повітовому лише шість працівників, тобто, крім поштмейстера та його помічника, було чотири листоноші та жодного сортувальника.

У прикордонних конторах від поштмейстера вимагали знань іноземної мови.

Окружні пошт-інспектори повинні були двічі на рік об'їжджати визначені їм поштові установи, контролювати виконання Положення щодо устрою поштової частини, не роблячи ревізій, перевіряючи роботу та стан утримання поштових станцій і доповідати про побачене у Поштовий департамент.

У переліку штатних посад зустрічається службова особа «унтер-офіцер». Військові чини у поштовій службі явище не рідкісне. Навіть з переходом до суто цивільних структур за своїм характером і значимістю для держави, дисципліною та регламентом обов'язків пошта недалеко відійшла від запроваджених у ній армійських порядків. До того ж усі поштовики були військовозобов'язаними.

Унтер-офіцер відав особовим складом листонош, які супроводили пошту, та охороною. Він контролював їхню роботу з доставки кореспонденції, виїмці її з поштових скриньок, був присутнім під час запакування і розпакування шкіряних речей (мішків з поштою) при відправці пошти. Він видавав листоношам нагрудні сумки, зброю, забезпечував господарським, пакувальним та канцелярським приладдям, стежив за справністю майна, у тому числі вагів, штемпелів тощо. На нього покладалися й інші господарські обов'язки[11, c. 143-145].


Висновки

Поштовий зв'язок має багатовікову історію розвитку. У далекі часи по численних дорогах Русі в різні кінці тяглися вантажені всякою їжею і товарами підводи. За домовленістю з візниками, як говорили, з "оказією" і посилали люди свої нехитрі подарунки. Так було багато років - доти, поки не з'явився поштовий зв'язок. Разом з листами, а часом і окремо, офіційно возили в різні кінці країни і посилки.

Листи, написані на папері, оформлялися по-різному: сувоями, складалися прямокутниками або трикутниками. Лише в першій половині XIX ст. листи почали пересилати в готових конвертах. У Росії вони називалися "штемпельні куверти", оскільки на лицьовому боці мали круглий штемпель-прообраз майбутніх марок. При королівському поштмейстері Роуланде Хілле 6 травня 1840 р. британською поштою вперше було запроваджено марку. Першу поштову марку Росії було випущено 1 грудня 1858 р.

Для пересилання книг, оголошень і інших друкованих видань у 1866 р. був уведений новий вид письмової кореспонденції - бандероль. Перша у світі поштова листівка була випущена 1 жовтня 1869 р. в Австрії. У січні 1872 р. з'явилися відкриті листи в Росії, що називалися поштовими листівками. їх лицьовий бік призначався для адреси, а оборотний - для письмового повідомлення. Згодом поштові листівки стали іменуватися поштовими картками.

З 1881 р. уведені рекомендовані листи. З появою нових видів поштових відправлень (бандеролей, поштових листівок) їх пересилання почало оплачуватися також марками. Грошовий переказ як вид поштового відправлення (ПВ) одержав право на існування ще в 1871 р. Разом з телеграфом з'явилися і телеграфні перекази. Поштові перекази пересилаються наземним або повітряним транспортом. При здійсненні телеграфних переказів розпорядження про виплату грошей передається електричними засобами зв'язку*. Щоб ширше охопити працюючі маси міста і села більшовицьким друкованим словом, 21 листопада 1918 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет про покладання на органи Народного комісаріату пошт і телеграфів обов'язку щодо поширення радянських друкованих видань у країні.

У даний час поштою України щодня доставляється близько 20 млн. поштових відправлень. Хоча багато одержувачів не задоволені швидкістю доставки, але неможливо заперечувати, що пошта намагається крокувати в ногу з часом і наполегливо прагне використовувати самі новітні засоби транспорту.

Упродовж майже трьох століть існував шлях з Росії до Києва. Вже неодноразово згадувалися назви станів, станцій, а згодом і поштових контор, крізь які пролягає уже досить вторований шлях, яким скакали гінці, мчали трійки, пересувалися диліжанси.

Кожний з цих пунктів за історією свого виникнення й становлення звичайно ж вартий на окрему розповідь. Проте в їх діяльності багато типового. Різними у них були тільки люди. Та й це не можна вважати незаперечним, оскільки взаємозамінність у поштовій справі явище теж типове і траплялося, що одна й та ж людина могла у різний час довгі роки служити по всьому тракту.


Список використаної літератури

1. Базилевич К.В. Почта в России в XIX веке. М., 1927.

2. Бизина В.Г. Из истории украинской почты.— К., 2000.

3. Вигилёв А.Н. История отечественной почты.— «Радио и связь», М., 1990.

4. Виташевская М.Н. Старинная русская почта. – М., 1962.

5. Головатий М. Пошта в Станіславові.— Історична довідка (до 1939 p.).

6. Гуржій О.І. Пошта Гетьманщини в другій половині XYII-XYIII ст. – К., 2003.

7. Закон України «Про зв'язок».— К.: «Укрпошта», 1995.

8. Козловский И.П. Первые почты и первые почмейстеры в Московском государстве. – Варшава., 1931;

9. Корепанов П.И. Механизация работы на Киевском почтамте.— М.: «Связьиздат», 1961.

10. Материалы по истории связи в России XVIII—нач. XX в.— Л., 1966.

11. Мухін В.Г., Мороз В.М., Дюков П.А., та ін. Від гінця до Інтернету: нариси з історії української пошти. К.,2002.

12. Соркин Е.Б. Почта спешит к людям.— М.: «Знание», 1977.

13. Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты, ч. 2. Русская почта с древних времён до начала XIX века.— М.: «Связь», 1926.

14. Шедлинг М.Ю. Очерки по истории мировой почты.–Т.1–2.–М., 1926

загрузка...
Top