Причини козацько-селянських повстань кін. XVI - поч. XVII ст.

     Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричинилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів.

    Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському пограниччі.

    Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

     Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої володіння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

      Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

     Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магдебурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

      На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у 1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях слобідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі господар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне, більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший гнів українців.

     Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Хто стояв на чолі запорозьких козаків під час повстання С. Наливайка?

     Повстання 1594 - 1596 - національно-визвольне повстання в Україні під проводом С. Наливайка проти польських загарбників у 1594 - 1596. В липні 1594, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Г. Лободою. В жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тис. чол., здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та ін. міста. Навесні 1595 повсталі рушили на Волинь, а згодом - у Білорусію. В кін. 1595 і на поч. 1596 повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. В Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Г.Шаулою. В грудні 1595 польський уряд кинув на придушення повстання військові сили під командуванням С. Жолкевського. В кінці  січня 1596 С. Наливайко з невеликим загоном (1500 чол.) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23.3.(2.4).1596 загони С.Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними коругвами. Навесні 1596 на р. Солониці під Лубнами (тепер Полтавська обл.) повстанці були оточені переважаючими силами польського війська. Майже два тижні героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28.5 (7.6.)1596 підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулута інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. С. Наливайка та ін. шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11.4.1597 після нелюдських тортур їх стратили.

Чому козаки взяли участь у Хотинській війні?

     Хотинська війна  1620-1621 рр. –  вiйна султанської Туреччини проти Польщi (завершилася 4-тижневою битвою об’єднаних сил українського козацького і польсько-шляхетського вiйськ проти турецько-татарських завойовникiв пiд Хотином, що привела до поразки Туреччини. Війну почала Туреччина. Після перемоги над польсько-шляхетським вiйськом у Цецорській битві 1620 р. вона почала готуватися до завоювання Польщi й Русі-України. Навеснi 1621 р. султан Осман ІІ зiбрав велике вiйсько і рушив до Молдови. Його бойовi сили становили близько 100 тис. чол. До турецького війська приєдналася 60-тисячна кримська орда. Ослаблена поразкою пiд Цецорою шляхетська Польща перебувала у полiтичнiй ізоляцiї через ворожi вiдносини із Московською державою, Швецiєю та іншими країнами. Вона могла зiбрати лише З0-тисячне військо. Потрапивши в скрутне становище, польсько-шляхетський уряд звернувся до українських козакiв iз закликом взяти участь у вiйнi проти Туреччини, обiцяючи їм розширити права та привiлеї. Польський сейм ухвалив козацький реєстр у 20 тис. чол. з платнею 100 тис. злотих на рік.

    Усвiдомлюючи загрозу поневолення руського (українського) народу турками, скликана 15-17.VI.1621 р. в урочищi Сухiй Дібровi (на Черкащинi) загальна козацька рада прийняла рiшення виступити разом з польсько-шляхетським військом проти турецько-татарської агресії. В той же час козацька рада послала у Варшаву посольство у складi П.Сагайдачного та інших козацьких старшин, щоб підписати угоди про розширення козацьких прав, вiдновлення вищої православної ієрархії на Русі-Українi тощо. Влiтку 1621 р. 40 тисяч козакiв на чолі з запорiзьким гетьманом Я.Бородавкою рушило в Молдову. Одночасно запорожцi почали напади на турецькi і кримськi чорноморськi прибережнi мiста. Перейшовши Днiстер, козацькi загони протягом серпня 1621 р. вели героїчну боротьбу, стримуючи просування турецького війська до Хотина, поблизу якого був укрiплений табiр польсько-шляхетського вiйська. Після скинення з гетьманства Я.Бородавки і обрання гетьманом П.Сагайдачного козацьке вiйсько (в складi його було 700 донських козакiв), вiдбиваючи безперервнi атаки турецького авангарду, 1.ІХ.1621 р. з’єдналося пiд Хотином з польсько-шляхетським вiйськом. З 2.ІХ.1621 р. ворог почав штурмувати укрiпленi табори козацького i польсько-шляхетського вiйськ. В останньому, генеральному штурмi 28.IХ.1621, коли турецьким силам вдалося оволодiти польсько-шляхетськими укрiпленнями, козацьке вiйсько ударами з флангiв розгромило ворога. Побоюючись остаточного знищення своїх вiйськ, султан змушений був припинити воєннi дiї і укласти Хотинський мир 1621 р. Головна заслуга в перемозi над турецько-татарськими вiйськами належала українським козакам. Вони своїм безприкладним героїзмом i мужнiстю врятували польсько-шляхетське військо вiд розгрому й лiквiдували небезпеку турецько-татарського поневолення руського (українського) і польського народiв. Перемога в Хотинській війні  мала велике мiжнародне значення. Вона примусила Туреччину вiдмовитися вiд планiв завоювання Європи. Розгром пiд Хотином привiв у султанськiй Туреччинi до народного повстання, заколоту яничарiв, ослаблення полiтичної влади (1622 р. Османа ІІ було вбито яничарами) та до посилення визвольної боротьби слов’янських та арабських народiв проти турецьких поневолювачiв.

Що таке "Ординація Війська Запорозького…"?

       Ординація Війська Запорізького реєстрового (від лат. ordinatus - упорядкований) – постанова польського сейму, видана в січні 1638 р. після придушення селянсько-козацького повстання під керівництвом Павлюка та Скидана. Згідно з ординацією  було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр  зменшувався до 6 тис. чол. і серед зареєстрованих могли бути лише козаки, що не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були стати кріпаками. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Посади полковників і осавулів також заміщали виключно з шляхтичів. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського і Чигиринського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординація  передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з польських піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво Ординації  не визнало.

Що було причинами поразки козацько-селянських  повстань?

    Тут важливо розглянути причини, з яких п'ять згаданих великих козацько-селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний період, не мали успіху. Значнішою  причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей.

   Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний “золотий спокій” лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути.

Використана література

  1. Аркас М. М.   Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.
  2. Винокур І.  Давня і середньовічна історія України : Навч. посібник для учнів середн. шк.. -К.: Глобус, 1996. -223 с.
  3. Гончарук, П. С.   Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
  4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
  5. Давня історія України: В 3 т./ НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П.П.Толочко  та ін.. -К.: Ін-т археології НАН України, 1998 -  Т.2: Скіфо-антична доба
  6. Король В. Ю.   Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
  7. Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
  8. Юрій М. Ф.   Історія України : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. -249 с.
  9. Яковенко Н.  М.    Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.
загрузка...
Top