Політичне становище в Україні після смерті Б. Хмельницького

Вступ.

1. Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)

2. Гетьманщина та її політичне становище після смерті Б.Хмельницького.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові української національної державно-правової системи.

Суспільно-політична, соціально-економічна та державотворча діяльність Богдана Хмельницького в історичній літературі має різні оцінки, часто дуже суперечливі. Однак більшість істориків дає високу оцінку цій історичній фігурі. Вважається, що він є одним із найталановитіших політичних діячів на загальному фоні історії українського народу.

Богдан Хмельницький був політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об´єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів та груп українського суспільства, пом´якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені сприятливі умови для завершення процесу формування Української держави. Незважаючи на непослідовність і суперечливість у діях, певні прорахунки та помилки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув чітке завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв´язання.


1. Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)

Велич Хмельницького як політика і державного діяча полягає і в тому, що, на відміну від своїх наступників, він враховував особливості політичного устрою, соціальної структури Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни і ліквідації польського кріпосництва, пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. Богдан Хмельницький створив одну із найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність кінноти та артилерії. Це була армія революційного народу, яка використовувала досягнення тодішньої військової техніки, тактики, і водночас відбивала ентузіазм повсталих мас. Вигравши багато битв, український гетьман завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію. Він проявив виняткові здібності дипломата. За короткий час в Українській державі була створена дипломатична служба, яка уважно стежила за подіями у Центральній, Східній, Південно-Східній Європі, на Близькому Сході. Столиця України, Чигирин, стала визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст.

Уряд Богдана Хмельницького зумів паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції. У той же час українські дипломати на чолі з гетьманом не один раз організовували антипольські союзи. Викликають повагу висока і різнобічна освіченість гетьмана, його глибокі знання життя й культури українського народу. Це була людина залізної волі, мужності та характеру, яка холоднокровно діяла у найскладніших ситуаціях. Він був і залишається в пам´яті народу, в його піснях і думах як один із головних героїв історії українського народу, що твердо і послідовно боровся за його долю.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми Державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію [7, c. 314-315].

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне — втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби [5, c. 43].

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з´явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини [2, c. 82-83].

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом´якшити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім´я Хмельницького» (вислів І. Крип´якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в´язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату [10, c. 236-237].

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося 30 тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою говорив: «Этому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать». Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 року було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов´язувався надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну [14, c. 371-372].


2. Гетьманщина та її політичне становище після смерті Б.Хмельницького

Період після завершення формування української козацької держави - друга половина XVII ст. - був одним із найскладніших в історії Гетьманщини, її становище особливо ускладнилося після смерті Б.Хмельницького у 1657 р. Йдеться не лише про досить напружену воєнну обстановку, в який українські землі опинилися після підписання угоди з Москвою. Адже військові вторгнення польських військ, турків і татар практично не припинялися.

Але ще більш катастрофічними стали наслідки відходу від основних засад внутрішньої і зовнішньої політики Б. Хмельницького, якому вдалось утримувати в Україні соціальну рівновагу. Козацька старшина, дбаючи насамперед про свої станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворивши їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не цуралися ніяких засобів і, що особливо небезпечно для України, намагалися заручитися підтримкою збройних сил інших держав. Ставши на цей хибний шлях, гетьмани та численні претенденти на цей титул часто перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Швеції, Туреччини та Кримського ханства.

Драматично розвивалися події відразу ж після смерті Б. Хмельницького. Незадовго до своєї кончини гетьман заручився рішенням козацької старшини проголосити його наступником сина Юрія, якому незабаром мало виповнитися лише 16 років. Обіцяну гетьманську булаву він одержав. Проте дуже швидко з'ясувалося, що за таких складних внутрішніх і зовнішньополітичних умов Хмельницький-молодший не здатний виконувати функції керівника держави і війська. Тому він за порадою найближчого старшинського оточення зрікся гетьманської булави і поїхав до Києва на навчання.

Незабаром гетьманська булава, за рішенням Корсунської ради, у жовтні 1657 р. перейшла до рук І. Виговського (1657-1659), який в часи Б.Хмельницького виконував функції генерального писаря. Перші ускладнення почалися з того, що не вся козацька старшина підтримала І.Виговського через його пропольсйку орієнтацію. Не визнав легітимним це обрання і Запорозький кіш. Але деякі лівобережні полки, зокрема Ніжинський, Миргородський та Переяславський, підтримали новообраного гетьмана.

Навіть такий досвідчений політик, яким був І. Виговський, виявився нездатним зрозуміти безповоротність змін у соціально-економічних відносинах, що відбулися під час національно-визвольної війни. Він намагався спиратися на шляхетство, яке було панівним класом у довоєнний період. Як наслідок, новий гетьман необачно став на шлях ігнорування провідної ролі козацтва в тогочасному суспільстві. Невдоволення викликала явна пропольська орієнтація гетьмана у зовнішній політиці.

У вересні 1658 р. у таборі Виговського біля Гадяча на Полтавщині було укладено трактат з Польщею, за яким Україна - так зване Руське князівство, входила як формально рівноправний суб'єкт федерації до складу Речі Посполитої. Гетьману присвоювався титул воєводи і першого сенатора. Органи влади в Україні мали утворюватися за польським зразком. Передбачалося також відновити довоєнний адміністративно-територіальний устрій і соціально-економічні відносини. Кількість власних збройних сил зменшувалася до 30тисяч, і Україна позбавлялася права на міжнародні відносини [15, c. 154-155].

Отже, Гадяцький трактат істотно змінював суспільно-політичний лад та адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини і ліквідовував модель соціально-економічних відносин, що склалися внаслідок визвольної війни. До того ж він був ратифікований польським сеймом у значно зміненому вигляді не на користь України.

Після підписання Гадяцького трактату Росія оголосила Виговському війну і направила навесні 1659 р. на Україну 150-тисячну армію. Спираючись на допомогу Польщі, козаки Виговського разом з найнятими сербами, німцями, волохами та багатотисячною татарською ордою наприкінці червня 1659 р. на р.Соснівка під Конотопом завдали поразки російській армії.

Але скористатися здобутою перемогою Виговський не зміг. Татари спішно відвели свої війська, оскільки в цей час на Крим напали козаки кошового отамана Івана Сірка. Невдоволена внутрішньою, а особливо зовнішньою політикою, проти гетьмана виступила частина старшини на чолі з полковником І. Богуном та кошовим отаманом І. Сірком. Ухвалений польським сеймом, а потім обнародуваний в урізаному вигляді Гадяцький трактат викликав загальне невдоволення в суспільстві, навіть серед прихильників Виговського. На козацькій раді під Германівкою гетьман зрікся влади і мусив рятуватися втечею до Польщі. У вересні 1659 р. новим гетьманом козацька рада знов обрала Ю.Хмельницького (1659-1663). Були відновлені стосунки з Москвою, і незабаром новий гетьман підписав з представниками російського уряду Переяславські статті, які здебільшого, за деякими винятками, відтворювали договір 1654р. Але слабкий і недалекоглядний політик Ю, Хмельницький став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Зокрема, у жовтні 1660 р. на Правобережній Україні, коли козачі полки разом з 20-тисячною російською армією В. Шереметьєва вели тяжкі бої з поляками, Ю.Хмельницький підписав з представниками Речі Посполитої Слободищенський (Чуднівський) трактат, ініціаторм якого був І. Виговський. За дією угодою українські землі мали повернутися до Польщі на правах автономії. Україна при цьому позбавлялася політичної незалежності та права зовнішньополітичних зносин.

Спроби поляків за допомогою війська Ю.Хмельницького захопити Лівобережну Україну обернулися катастрофою для козаків. У 1662 р. під Каневом під час відступу та переправляння через Дніпро на правий берег половина війська загинула. Оскільки нова угода з Польщею викликала глибоке обурення на обох берегах Дніпра, Ю. Хмельницький у 1663 р. зрікся гетьманської булави і постригся в ченці.

На Правобежній Україні, яка вже була повністю окупована поляками, гетьманом обрали переяславського полковника П.Тетерю (1663-1665). Одночасно лівобережне козацтво,яке після Чуднівської угоди фактично не визнавало влади Ю. Хмельницького, обрало наказним гетьманом Я. Сомка. А незабаром у червні 1663 р. на "чорній раді" (за участю селян і рядових козаків) у Ніжині гетьманом обирають І.Брюховецького (1663-1668).

Так завершився невеликий за часом (1648-1663) перший період існування Гетьманщини. Його називають Гетьманським, оскільки козацька держава Військо Запорозьке функціонувала в завершеному вигляді, а влада гетьмана поширювалась і на Правобережну , і на Лівобережну Україну [13, c. 546-547].


Висновки

На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі.


Список використаної літератури

1. Єфименко О. Історія України та її народу: монографія/ Олександра Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. - К.: Мистецтво, 1992. - 251 с.

2. Іванко А. Б. Вивчення теми "Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького" в шкільному курсі історії України / А. Б. Іванко, Ю. В. Кравченко; Обл. організація Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. - 95 с.

3. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. - К.: Обереги, 1999. - 215 с.

4. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,. - Дніпропетровськ: Січ, 1993. - 55 с.

5. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. - К.: МП "Буклет", 1992. - 59 с.

6. Замлинский В. Богдан Хмельницкий: біографія окремої особи/ Владимир Замлинский,. - М.: Мол. гвардия, 1989. - 334 с.

7. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький: науково-популярна література/ Януш Качмарчик,; Пер. з пол. І.Сварника; Південно-східний науковий інститут у Перемишлі. - Перемишль; Львів: Б.в., 1996. – 326 с.

8. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. - К.: Веселка, 1992. - 91 с.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 843 с.

10. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Крип'якевич,; Укл., покажч. Р. І. Крип'якевича, Авт.передм. Я. Д. Ісаєвич. - 2-е вид., випр. і допов.. - Львів: Світ, 1990. - 405 с.

11. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

12. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. - К.: Наша культура і наука, 2004. - 447 с.

13. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. - 2-ге вид., стереотипне. - К.: Знання , 2006. - 735 с.

14. Смолій В. Богдан Хмельницький: [Соціально-політичний портрет]/ Валерій Смолій, Валерій Степанков. - К.: Альтернативи, 2003. – 399 с.

15. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького/ Василь Чуприна, Зоя Чуприна,; Ред. Леся Крючкевич,. - Львів: Світ, 2003. - 175 с.

загрузка...
Top