Політична роздрібненість Київської Русі

Вступ.

1. Роздроблення Київської держави. Його причини.

2. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.

3. Князівства, утворені під час роздробленості Київської Русі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати - Ізяслав, Святослав та Всеволод -- уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ -- загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073- 1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073-1076 pp. - Святослав, 1076--1078 pp. - Ізяслав, 1078--1093 pp. - Всеволод.

У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.


1. Роздроблення Київської держави. Його причини

У XII ст. Київська Русь остаточно розпалася на самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську, князівства Київське, Галицьке, Волинське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське та Тмутараканське. Причини роздробленості корінилися в слабкому розвитку політичних та економічних відносин, коли кожна з цих земель могла існувати окремо. Натуральний і вотчинний характер феодального господарства дозволяв місцевому виробництву задовольнити потреби землі. Розвиток ремесел та торгівлі зумовив виникнення самозабезпечуваних міст. Укріплені міста менше постраждали від нападу кочівників чи походу військ великого князя.

Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення, до місцевих «земських» інтересів дружинників, бояр, які раніше були опорою князя. Тепер удільні князі і бояри створювали апарат впади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил починає відігравати головне місто землі, в якій знаходилася резиденція удільного князя.

Поряд з цим важливу роль відігравало й те, що у київській династії не стало визначних, талановитих політичних фігур, які б ефективно управляли найбільшою в Європі країною, протистояли великій кількості претендентів на князівський стіл. Члени князівських родів втратили почуття відповідальності, втягувалися у безперервні конфлікти і самі підривали єдність своєї держави. Престиж влади великою князя падав. За таких умов авторитет централізованої монархії не могли замінити з´їзди князів, віче чи боярська рада. Настала глибока внутрішня криза.

Аналогічний стан переживали майже всі великі країни Європи: Німеччина, Франція, Візантія та ін. Однак вони знаходили сили, що відроджували їх. Почали з´являтися ледь помітні ознаки відродження і Київської держави у другому десятиріччі XIII ст. Однак до остаточного розпаду доводять нові племена кочівників, що прибули з Азії, — татаро-монголи[2, c. 59-60].

2. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI— середина XIIIст.)

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже Двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, порооджуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078—1093 pp. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з´їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об´єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з´являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50[4, c. 46-48].

Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв´язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов´янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави[6, c. 39-42].

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон´юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв´язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах[8, c. 27-29].

3. Князівства, утворені під час роздробленості Київської Русі

Серед князівств, що утворилися на місці Київської Русі, найбільшими були Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське та Переяславське. Київська Русь остаточно стає федерацією князівств, і у ній все виразніше вичленовуються три групи князівств: північно-східна, західна і південно-західна.

Київ перетворився зі столиці Русі на головне місто Київської землі, яка займала територію середнього Подніпров´я. її окраїнне розташування на межі з Половецьким степом значно ускладнювало суспільно-політичне та соціально-економічне життя. Південний кордон в залежності від розорення кочівниками південних територій то наближався до Києва, то віддалявся у степ.

У кінці XII ст. кияни намагалися зберегти княжий стіл за нащадками Володимира Мономаха, однак це не вдавалося зробити, і він переходив по черзі до князів чернігівських (Ольговичів), суздальських (Юрія Долгорукого і його нащадків), галицько-волинських (Романа Мстиславича і його синів). Власної династії Київщина не сформувала, і тому ця територія не дробилася між спадкоємцями. Однак у Київській землі пріоритетне становище зберігалося за Києвом, могутнім економічним і культурним центром. Це навіть дратувало князів, особливо правителів північно-східних князівств. Зокрема, ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши у 1169 р. Київ, жорстоко його пограбував, розорив церкви і монастирі, вивіз звідти ікони, книги та коштовності. Були пограбовані навіть Десятинна церква і храм святої Софії. Андрій Боголюбський здійснював ці акти вандалізму, вбачаючи в Києві реального суперника новій столиці його князівства місту Володимиру. Таким же ворожим до Києва був і його наступник Всеволод. Напередодні та-таро-монгольської навали становище дещо стабілізувалося, однак новий напад кочівників знищив ці тенденції.

Важливе місце у південно-західній Русі належало Чернігово-Сіверському князівству з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ та Стародуб. Його велика територія, заселена сіверянами, простягалася уздовж лівого берега Дніпра, у басейнах Сули, Сейму, Десни та верхів´ях Оки. До князівства входила Муромська волость та Тмутаракань. Правила династія Ольговичів, започаткована сином Ярослава Мудрого Святославом та внуком Олегом. Князівство, розташоване на торгових шляхах по Дніпру та його притоках, було місцем активної торгівлі.

Економіка мала натуральний характер, а рівень виробничих сил та техніки не відрізнявся від загального рівня інших руських князівств[10, c. 46-47].

Чернігівські князі намагалися розширити свої володіння за рахунок сусідів, ведучи довготривалі війни за київський «золотий» стіл. І хоча іноді деяким вдавалося досягти цієї мети, однак кожний наступний князь мав заново оволодіти Києвом. До того ж на Київ зазіхали й інші, сильніші у військовому відношенні землі. Боротьба була надто тяжкою і згодом чернігівські князі відмовилися від втручання у перерозподіл руських земель. З половцями вони не лише воювали, а й досить часто вступали у союзи та родинні зв´язки. Багато з них були одружені з половчанками. У князя Ігоря, наприклад, мати і бабуся були половчанками.

Поряд з Чернігівським, на лівому березі Дніпра в басейнах Десни, Остра та верхів´ях Сули і Хорола, знаходилося Переяславське князівство, яке на сході межувало зі степом. На цій території київські князі збудували багато фортець: Ромни, Глинськ, Синець, Лубни та ін. Окремі слов´янські поселення були винесені далеко у степ: Лтава на Ворсклі, Хорол на річці однойменної назви, Донець — на Сіверському Дінці. Ці міста мали не лише оборонний, а й торговельно-ремісничий характер.

Столицею князівства був Переяслав, заснований на початку X ст. У договорах з Візантією 907 та 944 років він згадується як одне із найважливіших міст. На кінець XI ст. Переяслав перетворився на великий економічний, релігійний і культурний центр, що підтверджується літописами та археологічними знахідками. Єпископський замок, Михайлівська церква та інші культурні пам´ятники (точніше — їх залишки) свідчать про багатство переяславської єпархії, яка часто суперничала з Києвом.

Переяславська земля не мала великого політичного значення і повністю залежала від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які були першими претендентами на великокняжий стіл або отримували цю землю як компенсацію за відмову від претензій на нього. Другорядних княжих уділів у князівстві не існувало: маленькій Переяславщині не було чим ділитися, до того ж вона потерпала від безперервних війн та сутичок з кочівниками.

Після відокремлення переяславці були прихильні до суздальських князів Юрія Долгорукого та його нащадків. Головним напрямом їхньої діяльності була постійна боротьба з кочівниками, особливо з половцями. У 1184 р. князь Володимир, онук князя Долгорукого, у союзі з іншими князями розгромив військо половецького хана Кобяка і взяв його в полон. У 1185 р. він розгромив на річці Хорол табір хана Кончака. Але незабаром і сам загинув.У 30-х роках XIII ст. згадки про Переяславське князівство зникають зі сторінок літописів, і подальша його доля невідома[3, c. 56-58].


Висновки

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов´янської культури.


Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top