Перша світова війна на Україні

ВСТУП

1.УКРАЇНА В ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

2.УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

3. ЗМІНА В СИСТЕМІ ДАВНІХ ОРГАНІВ ВЛАДИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

4. ДО ПРИЧИН РОЗВ'ЯЗАННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика воєнного становища в Україні під час Першої світової війни, має неабияке значення при вивченні історії України.

За80 років, які минули після закінчення Першої світової війни, у країнах-учасницях цієї всесвітньої драми створено і видано тисячі історичних праць, документальних збірників, мемуарів про хід військових дій 1914-1918 рр. на різних фронтах, про економіку, політику, дипломатію різних держав під час війни, про окремі її соціально-економічні й політичні наслідки.

Радянські історики й науковці країн з „соціалістичної співдружності” основні зусилля зосереджували на висвітленні певних аспектів революційного робітничого руху під час війни, стверджуючи, що найважливішим політичним наслідком останньої була перемога соціалістичної революції в Росії і розкол світу на дві системи. При цьому нерідко залишалися поза увагою або подавались у спрощеному, спотвореному догмами сталінсько-брежневської ідеології саме ті питання, які є основним предметом даної роботи: наслідки війни для долі поневолених російським царством і австрійською короною слов’янських народів, їх культура, наука в роки війни, боротьба за справедливе „розв’язання національного питання, державотворча діяльність тощо. Тому хотілось би більш детально зупинитися і розглянути такі питання, як експансіоністські плани Німеччини під час Першої світової війни та їхні наміри щодо України, перебіг військових подій на Україні в роки Першої світової війни, зміну в системі давніх органах влади українських земель і основні риси права, а також більш конкретно розглянути причини розв’язання Першої світової війни. Саме в цьому і полягає мета роботи.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури. В розділах розкриваються соціально-економічні та політичні фактори передумов і причин розв’язання війни, участь в ній України.

Зокрема в першому розділі розглянуто питання про місце України в експансіоністських планах країн-завойовниць під час Першої світової війни.

У другому розділі подано перебіг воєнних дій на Україні.

У третьому розділі розглянуто зміну в системі давніх органів влади українських земель і основні риси права.

В четвертому розділі безпосередньо розглянуті причини розв’язання війни.

Питання участі України в Першій світовій війні завжди турбувало істориків, які намагались більш детально висвітлити цей період в історії України. Безумовно, порушені питання далеко не прості. Зокрема відомий історик Тарас Гунчак писав: “Проблеми першої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів”.

1. УКРАЇНА В ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ідея завоювання України та її економічних багатств виношувалася в урядових колах Німеччини ще задовго до початку Першої світової війни: під час Кримської — війни 1853-1856 рр., після франко-прусської війни 1870-1871 рр., у роки канцлерства марка. Остаточно вона оформлюється наприкінці XIX— на початку XXстоліття. Саме в цей період німецькі реакційні кола наполегливо наголошували на переході до «світової політики», і першим кроком на цьому шляху мало бути встановлення своєї влади в Європі. Найбільш типовою формою реалізації експансіоністської концепції в європейських умовах був німецький «Дранг нах остен» — «тиск на Схід», тобто питання про захоплення чужих територій за допомогою зброї ставилося німецькими імперіалістами на порядок денний. Все це отримувало підтримку в періодичній пресі, у виступах політичних діячів Німеччини, сприяло зростанню численних організацій шовіністичного характеру і виникненню одного з найреакційніших напрямів німецького Імперіалізму—пангерманізму. Саме 28 вересня 1890 р. вважається початком діяльності Пангерманського Союзу, хоча формально він сформувався 9 квітня 1891 року.[1]

Пангерманський Союз, що об'єднав у собі найбільш реакційну частину німецької буржуазії, юнкерства і представників інтелігенції, став платформою формування і розповсюдження агресивної ідеології. Програма пангерманців виходила з безумовного переважання німців над іншими народами, в силу чого «велика німецька раса» мала підпорядкувати собі інші, менш «повноцінні» нації. У розроблюваних пангерманцями програмах територіальних захоплень одне з центральних місць відводилося Україні. Так, у 1895 році у Берліні було видано брошуру під назвою «Велика Німеччина і Середина Європи в 1850 р.», в якій відкрито розкривалися плани Пангерманського Союзу на майбутнє. Автор цього твору, виступаючи під псевдонімом «Пангерманець», зазначав, що до складу «Великої Німеччини» повинні увійти, окрім західноєвропейських держав, таких, як Нідерланди, Бельгія, німецька Швейцарія, Австро-Угорщина, Польща, Прибалтика, Румунія, Сербія, на сході також і Україна»[2]. У 1897 р. при Міністерстві іноземних справ Німеччини було створено спеціальний український відділ по вивченню цього регіону; представники різних політичних партій Німеччини, депутати Рейхстагу налагоджували тісні контакти з українськими націоналістичними колами Західної України.[3]

Для вивчення ситуації і збору матеріалу Пангерманський Союз посилав до Російської імперії так званих «журналістів-експертів», які потім у своїх працях проповідували розчленування Росії і відторгнення від неї України. До таких «експертів» можна віднести журналіста, відомого пангерманця Пауля Рорбаха, який в 1897 р. здійснив подорож по Україні, після чого постійно виступав з гаслами перетворення її у німецьку колонію. З такими ж ідеями виступав у своїх публікаціях і Георг Клайнов, який спеціалізувався на вивченні історії і економіки слов'янських народів.[4]

Напередодні Першої світової війни пангерманці у своїх планах надавали великого значення військовому розгрому Російської імперії. Саме в цей час з боку Пангерманського Союзу посилюється увага до міжнаціональних відносин у різних регіонах Росії, а особливо в Україні, що розглядалася як важливий чинник, який сприяв би реалізації експансіоністських планів на користь Німеччини. Також, говорячи про загарбницькі плани німецького імперіалізму стосовно України, не можна не згадати і про економічну експансію німецького капіталу напередодні Першої світової війни у промисловість, особливо в одну з найбільших і розвинутих галузей харчової промисловості України — цукрову.[5] Таким чином, ми бачимо, що зацікавленість німецьких вищих кіл в Україні була не випадковою.

З перших днів війни німецькі буржуазні політичні партії, промислові організації і юнкерство почали розробляти плани пограбування і розчленування Російської імперії. 28 серпня 1914 р. Пангерманський Союз висунув в особливому меморандумі, авторами якого були Г.Касо і А.Гугенберг, цілі війни, в яких насамперед визначалися територіальні захоплення на Сході за рахунок України, Польщі, Білорусії І Прибалтійських губерній.[6] До цього документа додавалися відповідні карти і коментарі.

Питання про необхідність завоювання України посилено обговорювалося і в періодичних виданнях. З перших місяців війни проблема відторгнення України від Російської імперії зайняла чільне місце у німецькій і австро-угорській пресі. Майже в усіх великих німецьких газетах стали з'являтися статті, нотатки, військово-політичні огляди, присвячені питанню розчленування Росії і утворенню з відторгнених областей буферних держав, підпорядкованих Німеччині. Так, газета «Гамбурзькі новини» у статті «Українське питання» ставила за мету відторгнення України від Росії, і це завдання розглядалося як одне з найважливіших на європейському Сході. Газета «NeuerWienerTagblatt» умістила статтю «Бісмарк про війну з Росією і про незалежність України», в якій доводилося, що для забезпечення тривалого миру в Європі слід розчленувати Росію і відірвати від неї Україну. А професор Ферстер на сторінках газети «ТaglisheRundshau» приходить до висновку, що для ослаблення Росії необхідно її розчленувати і з відторгнутих територій створити буферні держави (Шуц-Шта-тен). І в першу чергу, — відзначає Ферстер, — повинна бути відторгнена від Російської Імперії Україна.[7] Такі ж ідеї висвітлювалися і в численних тижневиках і щомісячних виданнях. Так, у берлінському щомісячнику «Нова Німеччина» в №№ 14-17 за 1915 ріку статті «Україна і вирішення українського питання» доводилася думка про необхідність для Німеччини в досягненні своїх цілей у війні всіляко підтримувати сепаратистські рухи серед української еміграції. Такі ж думки розвивав П. Рорбах у статті «Росія і ми» в дрезденському тижневику «Дас гроссере Дойчланд» від 25 грудня 1914 р., Ріпке в берлінському «Політантропологічному щомісячнику» в статті «Україна і війна» за грудень 1914 р.; професор Гетч в неперіодичному виданні «Між війною і миром», Даніельс в «Прусських щорічниках» за 1915 р. т. ін. Ці автори у своїх статтях невтомно пропагували німецьке зазіхання на українські території. Не залишалися осторонь від цієї кампанії і правлячі кола німецького імперіалізму, захоплені ідеєю «Дранг нах остен». Від Пангерманського Союзу в нараді приймали участь Г.Касо, генерал Гебзаттель і Нейман. Авжев середині березня того ж року Союз промисловців, Ганзейський союз, Союз німецького середнього стану, Союз сільських господарів та інші у таємній записці, поданій уряду вимагали гарантій, що їх загарбницькі план.: на Сході будуть повністю здійснені. Записка «шести господарських об'єднань» вимагали захоплень на Заході і на Сході,після чого встановити безпосередній зв'язок Німеччини з німецькими колоністами півдня Росії iПоволжя.

Наприкінці червня 1915 р. у Берліні був скликаний з'їзд представників німецької інтeлігенції, який затвердив меморандум, відомий під назвою «Меморандум професорів", Цей документ значно перевершував своїми вимогами територіальних зазіхань попередні проекти. В меморандумі всіляко обґрунтовувалася необхідність завоювання східних територій, а особливо України. «Ця область,зазначалося в документі, — завдяки своїм власним продовольчим можливостям посилить незалежність Німеччини від закордону; стане необхідною противагою посилення індустріалізації нашого народу і зростаючому значенню міст, ... ця область забезпечить за нами рівновагу наших господарських сил,... і перешкодить небезпечному однобічному ухилу господарства; ... ця область буде протидіяти зменшенню народжуваності, скоротить еміграцію з Німеччини і полегшить житлову проблему».

Завойовані території на Сході повинні були стати головною базою постачання Німеччини продовольством і сировиною, про що свідчить конкретно поставлене в меморандумі завдання: «Якщо політичне завоювання країни забезпечить нам так суттєво необхідне збільшення нашої могутності, то ми повинні будемо отримати право розпоряджатися приєднаною країною також iв економічному відношенні». Цей документ визначав і подальшу долю місцевого населення завойованих територій, яке мало бути позбавлене політичних прав та стати рабами своїх завойовників,

У 1915 р. з'являється книга Наумана«Серединна Європа», автор якої узагальнив завойовницькі плани і вимоги німецького імперіалізму. Так, до «Серединної Європи» мали бути приєднаними на Сході Україна, Білорусія і Прибалтика. Особлива роль у цьому «новоутворенні» відводилася Україні, оскільки саме вона повинна була стати відправним пунктом для майбутнього завоювання Німеччиною світового простору. Прихильники цього напряму відображали матеріальні інтереси тієї групи анексіоністів, яка була пов'язана з економікою України ще задовго до війни експортом капіталу і зовнішньою торгівлею. Це були насамперед представники великої промисловості і фінансового капіталу, які прагнули оволодіти ринками збуту на Сході. Домагання відторгнення від Російської імперії України і завоювання її Німеччиною підтримувалися прусським юнкерством і великими землевласниками Німеччини, які закликали до захоплення великих родючих земель для їх подальшої колонізації. Цей напрям підтримували і представники Верховного командування німецької армії, які вважали південно-західний фронт головним, а територію України — найважливішим театром воєнних дій.

Таким чином, серед вищих кіл Німеччини під час Першої світової війни визначилася сильна група прибічників захоплень українських земель. Завоювання України повинно було стати першим кроком на шляху до ослаблення Російської імперії і посилення Німеччини на Сході.

В 1915-1916 рр. інтерес до України не зменшується, навпаки, у ряді брошур, статей, виданих у Німеччині, незмінне підкреслювалося величезне значення України, як воріт до Кавказу, Закавказзя і Ближнього Сходу. Такі автори, як П.Рорбах, Лонгін-Цехельський, Г. Клайнов, Є. Левицький, Альбрехт Пенк, Оне-зорге, Р. Штюбе, Гармайєр, Веракс, Аксель Шмідтта ін. у своїх працях окреслювали кордони майбутньої васальної України, з'ясовували економічну цінність і військово-стратегічне значення її території, розробляли плани пограбування і знищення українського населення.

Зацікавленість в Україні зростає особливо після наступу німецьких і австро-угорських військ навесні 1915 р., коли були окуповані Галичина, Буковина, Волинь, Холмщина, Полісся, Польща, Литва і частина Білорусії. Розглядаючи питання економічного поглинання України Німеччиною, автор перераховує важливі засоби зв'язку Німеччини з Україною від Східного моря до Чорного, які б прикріпили останню до німецьких ринків і фабричних центрів. Велика увага в німецькій літературі приділялася кордонам, які повинні були пройти між Росією і Україною у разі завоювання ЇЇ Німеччиною. Так, у книзі «Війна і німецька політика» вже відомий П.Рорбах стверджував, що: «... між Україною, завойованою Німеччиною, і Росією повинен бути встановлений старий історичний кордон XVIIIст.», такі ж погляди висував у своїй книзі «Новий Троїстий Союз. Німецька робоча програма для всього німецького народу і його друзів» Франц Келлер, який вважав, що цей кордон повинен пройти по р. Донець, а доктор Рудольф Штюбе у брошурі «Україна і її відношення до Османської держави», виданій у Лейпцигу, стверджував, що «...інтереси України, доля якої пов'язана з долею Німеччини і Австро-Угорщини, лежать в союзі з Туреччиною, яка завжди прагнула до товариства і миру з Україною».

Восени 1915 р. в Берліні було організовано товариство «Україна», головою якого став видатний діяч Пангерманського Союзу генерал від кавалерії барон Гебзаттель. Спільно з «Союзом Дунайських і Балтійських країн у Німеччині» це товариство приступило в січні 1916 року до видання двотижневика «Майбутнє Східної Європи», який виходив у Берліні і був присвячений в першу чергу Україні. Буквально з перших рядків цього збірника було визначено його напрям. Так, професор Тю-бинзького університету Галлер в статті «Українська проблема» зазначав, що Україна має величезне і безпосереднє значення для Німеччини. Не відстає в своїх міркуваннях і професор Кесслер, розглядаючи господарське значення України для Німеччини, як постачальника хлібу. Автор приходить до висновку, що: «Україна є житницею Європи». Про це відкрито говорилося і в публічних лекціях, на вечорах, які проводилися у великих німецьких містах і були присвячені «українському питанню», де виступали ярі прибічники «Дранг нах Остен» — професори А. Пенк, Онезорге, доктор П. Рорбах, барон Гебзаттель, Шуп і багато інших.

У зв'язку з невдачами на німецько-російському фронті в травні-липні 1916 р., пов'язаними з наступом генерала Брусилова на південно-західному напрямку, в Німеччині посилюється анексіоністський рух, який очолили представники Верховного командування генерали Гінденбург і Є. Людендорф. Анексіоністи завдяки своїм політичним зв'язкам і фінансам зібрали навколо себе не тільки всі реакційні сили, але й окремі групи і верстви трудящих Німеччини. Серед різних гасел, які висувалися в цей період на порядок денний, одне з головних завдань перед Німеччиною залишалося оволодіння Україною. Завойована німецькою армією Україна мала б поділити долю окупованих польських територій, де була утворена під ім'ям «Польського королівства» перша ланка того ланцюга буферних держав, які повинні були охопити кільцем Російську імперію.

У другій половині 1916 р. в Німеччині було проведене опитування німецьких політичних діячів, інтелігенції: «Яке значення для Німеччини в даний час і в майбутньому має Україна?» Із усіх відповідей пролунала однакова вимога «...здійснення в широких масштабах завойовницької програми, і насамперед завоювання України». Так, депутат Рейхстагу Бас-серман підкреслював, що «... відторгнення України від Росії і орієнтація першої на Захід було б кращим варіантом боротьби проти останньої». А професор Онезорге із Любека наголошував на тому, що «... доки Росія не буде віддалена від берегів Чорного моря, а Україна не буде приєднаною до центральних держав, тобто до Німеччини, на Балканах ніколи не буде спокійно».

Німеччина, ведучи війну на два фронти, скоро стала відчувати економічні труднощі, які позначилися значним вичерпуванням ресурсів країни. Це не могло не залишитися без належної уваги з боку її правлячих кіл, які бачили вихід із становища, що склалося, у виведенні Російської імперії з війни за рахунок України, і за допомогою останньої вирішити проблему на західному фронті. Саме такі ідеї з'являються на сторінках німецьких видань. Так, Пауль Освальд у книзі «Україна і український рух», виданій в Ессені, підкреслював, що «... Україна має з точки зору своїх природних багатств, торгівлі, промисловості і сільськогогосподарства велике значення для центральних держав. Відірвати від Росії Україну - це означає завдати Росії смертельного удару».Подібні ідеї висвітлює в книзі «Ціль Росії» Аксель Шмідт, всіляко доводячи, що в руках Німеччини опинилась би багата промислова область. «Тільки з втратою України—житниці, рудної і вугільної бази Росії, остання була б винищена нанівець». А німецький геополітик А.Пенк у нарисі «Україна», виданому в журналі товариства географії в Берліні, відзначав, що з відторгненням України від Росії, завоюванням ЇЇ Німеччиною і утворенням за допомогою багнетів буферної прикордонної держави, для Росії остаточно будуть зачинені двері на Захід.Революційні події 1917 року в Росії і прихід до влади в Україні Центральної Ради ще більше посилили анексіоністські прагнення правлячих кіл Німеччини. Висунуті російською революцією гасла: «Мир без анексій» і «Право націй на самовизначення» були взяті на озброєння німецькими імперіалістами і стали відправними в боротьбі за Україну. Тепер будь-яку анексію за рахунок Росії можна було видавати за «самовизначення» місцевого населення, а відторгнення України від Росії зображувалося в німецькій пресі, як визволення українців від російського деспотизму. Відомий публіцист-пангерманець А. Шмідт зазначав, що «... вибух національно-визвольного руху в Україні є для Німеччини не меншим подарунком, ніж російська революція. Необхідно тільки краще його використати, ніж загибель царизму». П. Рорбах у своїх зошитах «Німецька політика» конкретно зазначав, «... що становище в Україні дозріло, і німці повинні тільки зрозуміти і захотіти».251 німецькі вищі кола у вирішенні цього питання довго чекати на себе не примусили. В результаті липневої кризи 1917 р. в Берліні відбулася зміна імперського керівництва, і до влади прийшло пангерманське угруповання імперіалістичної буржуазії вільгельмівської Німеччини. Тяжке становище на обох фронтах, революція в Росії, неспокійна внутрішня ситуація — все це вимагало внесення докорінних змін у подальших планах Німеччини, Східні цілі було розподілено по двох напрямках: південно-східному — Україна, і північне-східному — Прибалтика і Фінляндія. Здійснення цих планів стало можливим зразу ж після жовтневого заколоту в Росії, а саме у період мирних переговорів кінця 1917 —початку 1918 рр., особливо після укладення з більшовицькою Росією грабіжницького Брестського миру.

У правлячих колах Німеччини передбачали після Бреста, що відрив України від Росії і підпорядкування її центральним державам зміцнить співвідношення сил у Східній Європі, послабить Росію і посилить позиції Німеччини. Окрім того, Україна, згідно з планами німецьких імперіалістів, повинна стати мостом, пов’язуючи Німеччину з Азією. Висувалися також фантастичні проекти утворення в Таврії німецької колоніальної держави, опорою якої мали бути німецькі колоністи Південної України.26

Окупація України німецькими військами викликала велике пожвавлення серед прихильників експансіоністської політики. У вищих колах почали висувати конкретні плани стосовно використання і експлуатації території та природних багатств України. Так, 4 червня 1918 р, представники великих німецьких монополій на засіданні імперської економічної Ради вирішили утворити синдикат, який би увібрав в себе транспортне господарство, шахти, промислові підприємства окупованих районів. Передбачалося також заснувати в Україні емісійний банк; направити експертів по видобутку вугілля і руди. Весь цей величезний комплекс пограбування господарства України повинні були фінансувати великі банки — Німецький, Дрезденський, Гамбурзький та ін.Проте в повній мірі здійснити свої експансіоністські плани відносно економіки України імперіалістам Німеччини не вдалося, як і не вдалися спроби створити враження українського державного управління. Наприкінці 1918 - початку 1919 рр. територія України була зайнята більшовицькими військами.

Отже, поразка Німеччини у Першій світовій війні і підписання нею Версальського договору змушує правлячі кола країни тимчасово відмовитися від завойовницьких планів. Але в цей час в Німеччині посилюються ідеї реваншу з боку реакційних сил монополістичної буржуазії, юнкерства, представників правого крила різних політичних партій. Головною метою цих сил залишається військова експансія проти України, яка увійшла до складу більшовицької Росії, адже саме з нею були пов'язані великі надії імперіалістичних кіл Німеччини на майбутнє, її завоювання проголошувалося «метою німецької історії».

2. УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

19 липня (1 серпня) 1914 року спалахнула Перша світова війна.

Вона виникла як наслідок крайнього загострення суперечностей між головними капіталістичними країнами за новий поділ світу. Війну готували всі імперіалістичні країни. Європа поділилася на два блоки: з одного боку Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії (в ході війни Італія відійшла від Троїстого союзу, а до нього приєдналася Туреччина та Болгарія), а з другого — Антанта, до якої увійшли Англія, Франція та Росія. На боці Антанти згодом воювали Японія, Італія, Румунія і США. Всі держави виношували свої загарбницькі цілі. Була також думка, що тривала і виснажлива війна допоможе імперіалістам «одвернути трохи в інший бік увагу здушеної в бочці, неспокійної маси», тобто задушити революційний рух, який в ряді країн набув загрозливих розмірів.

Напередодні війни у громадській думці багатьох найрозвинутіших країн вкоренилося переконання, що в умовах, коли світ став єдиним економічно, при сучасному високому розвитку науки і техніки, майбутнє належить взагалі лише так званому «мирному змаганню народів», і війна неможлива. Але вийшло навпаки: економічна єдність світу послужила підґрунтям не для всесвітнього братства, а для всесвітньої бойні.

Всі країни, які вступили у війну, враховували важливість українського чинника. Не дивлячись на те, що українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії, першу скрипку у вирішенні питань грала Німеччина. Німеччина розглядала варіант відродження української держави і входження ЇЇ до складу майбутньої «Великої Німеччини» разом з Нідерландами, Бельгією, Австро-Угорщиною, Данією, Польщею, Прибалтикою, слов'янськими землями Балканського півострова тощо. В цьому контексті Україна розглядалася як плацдарм для просування на Схід і потенціальна колонія, звідки можна буде черпати сільськогосподарські продукти і природну сировину. Були в Німеччині сили, які бачили долю України по-іншому: створення самостійної України, яка б послабила Росію і закрила їй вихід у Європу. Проти таких планів виступили Франція, позиція якої була русофільською, і Англія, бо створення Української держави ослабило б Росію, яка урівноважувала Німеччину.

Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля, разом з тим не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині. Австрійський уряд метою своєї політики у війні проголосив відрив від Москви українського народу і заснування самостійної України, чим мав послабити вплив Росі в басейні Чорного моря.

Царська Росія прагнула захопити всю Галичину, Вірменію, а також Константинополь, зайняти протоки з Чорного моря до Середземного. Війна 1914 року певною мірою була результатом ворожості офіційної і національної Росії до українського руху в Галичині як П'ємонту українського національного відродження, тоді як російські офіційні кола звикли дивитися на неї як на осередок українського і сепаратизму, що підтримувався чужорідними впливами Австро-Угорщини. Відносини міх Росією і Австро-Угорщиною визначалися переважно слов'янофільською націоналістичною ідеологією, в якій одне з чільних місць посідало вороже ставлення до зростання української культури в Галичині і прагнення до «возз'єднання уярмленої Русі» з Росією на засадах етнографічної єдності. Йшла боротьба міх Росією і Австро-Угорщиною за гегемонію в слов'янському світі. Тому не дивно, що коли Австрія погодилася на відкриття в 1912р. українського університету у Львові, в Петербурзі сказали, що це стане причиною війни. Зразу ж після поразки у російсько-японській війні російський царизм почав шукати свої інтереси в українстві, бо після революції 1905-1907 рр. українство почало поширюватись на Наддніпрянщині. Петербург робив все можливе, щоб не дати поширитись «мазепинству» зі Львова до Києва. Успіхи на парламентських виборах 1913 року до Віденського парламенту, куди пройшли ЗО українців і 1 москвофіл (на попередніх виборах 12 українців і 8 москвофілів), зростання впливу українців у Львівському сеймі також лякало російський царизм, бо досягнення українців в Австро-Угорщині були досить видимими. Тому для Росії ставало вкрай необхідним покінчити з базою дамського відродження в Галичині. Для військових фахівців було дивним, чому Росія кинула такі великі сили на Галичину, яка в стратегічному відношенні не заслуговувала на таку увагу.

Не маючи своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Українці воювали по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська Україна, де наприкінці XIXстоліття проживало 23,5 млн. українців, дала до російської армії 3,5 млн. солдатів, а із Західної, або Австрійської України з 6,5 млн. проживаючих тут українців було мобілізовано 250 тис. В 1914-1915 рр. в Австро-Угорщині було мобілізовано чоловіків від 21 до 42 років, а в 1916— 18-50-річних. Дезертирів не було. В складі австрійської армії українці пішли здобувати славу «тирольців сходу». Війна готувала Україні величезні страждання і руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.

Єдиним позитивним моментом війни була можливість в умовах послаблення імперій використати право народу на утворення власної державності.

З вибухом війни перед українством постало болюче питання: на кого орієнтуватись. На фоні різко антиукраїнського курсу Москви, який навела напередодні, певні досягнення українства в Австро-Угорщині створювали передави орієнтації українців на Австрію. Всі воюючі країни послідовно втовкмачували в голови своїх громадян тезу про необхідність захисту своєї батьківщини. Ніхто не хотів бути агресором. Росія оголосила війну національною. Основним став лозунг допомогти слов'янським братам. В Маніфесті до населення Галичини великий князь Михайло Михайлович облудно приховував справжні цілі анексії Галичини: «Браття, — писав він. —Твориться Божий суд! Терпляче, з християнською покорою, довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом, але ні хитрістю, ані переслідуванням не вдалося зломити в ньому надії на свободу.

Як рвучкий потік несе каміння, щоб злитися з морем, так немає сили, що спинила б руський народ в його пориві до об'єднання. Нехай не буде більше поневоленої Русі! Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, Князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої, неділимої Росії! Хай сповниться Боже Провидіння, що благословило діло збирачів Руської землі. Хай Господь допоможе своєму царственому помазанику Миколі Олександровичу, Імператору всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити.

Многостраждальна Братіє Русі, повстань назустріч російським солдатам. Визволювані Руські Браття! Всім нам знайдеться місце на лоні Матушки Росії. Не кривдячи людей жодної національності, не шукаючи свого щастя в уярмленні іноземців, як це робили шваби, поверніть свій меч на ворога, а свої серця до Бога і моліться за Росію і за руського царя!» Шалений крик підняла преса. Хвиля патріотизму захлеснула Росію. І не лише Росію. Соціалісти всіх країн, які в Штутгарті (1907) і Копенгагені (1910) винесли антивоєнні рішення, відреклися їх.

Марксисти з їхнім лозунгом міжнародної солідарності трудящих зазнали жорстокої поразки. «Жупел міжнародної солідарності в серпні 1914 року цілком вивітрився з голов німецького робітничого класу, — писав А.Гітлер в «МеіnКаmpf». Вже через декілька тижнів згодом американські шрапнелі стали посилати німецьким робітникам такі відчутні «братні привітання», що останні залишки інтернаціоналізму почали випаровуватися.

В Росії пропагувалися гасла громадянського миру і відмова від класової боротьби. По всій країні запанували погляди оборонства, які до весни 1915 року, на думку дослідника проблеми О.Комаренка, були об'єктивним наслідком цілого комплексу соціально-економічних і політичних заходів центральних і місцевих властей, основними з яких були: мобілізація ядра активної частини робітництва на фронт, погіршення якісного складу робітничого класу, загроза втрати робочого місця, закріплення робітників, що залишилися, до робочих місць, розгул ура-патріотичної агітації тощо.

Повинні були визначитися у ставленні до війни і українці. «Товариство українських поступовців», що об'єднувало найбільш активні елементи, серед яких переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили ЗО липня 1914 року з декларацією «Війна і українці» за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни». Декларація була надрукована в Москві. В ній говорилося, що українці виконують чесно свій обов'язок щодо держави, підтримують справу громадян Росії. Публікацією декларації С. Петлюра розбив мовчанку українців, з якої можна було зробити висновок, що вони взагалі не існують, або в межах Російської імперії їм взагалі немає місця. Петлюра мав на увазі, що війна повинна розвіяти недовіру урядових кіл і дати зрештою українцям те, на що вони заслуговують і на що вони мають право. Стало ясно, що в міжнародному масштабі ця декларація була орієнтована не лише на Росію, а й на держави Антанти.

Але царський уряд не дивився на такі прояви лояльності. Нападки на українство розгорілися у велику пожежу. Почалися нечувані репресії: закривалися «Просвіти», українські видавництва, заборонено було друкувати будь-що українською мовою. Антиукраїнські акції самодержавства супроводжувалися, зокрема, забороною «печатания украинских афиш й плакатов на бумаге сине-желтого цвета или с бордюром тех же цветов». Дозволено було друкувати дещо на «общепонятном языке». Багато українських діячів арештовано, заслано. Заарештовано М.Грушевського, який на початку війни зі Львова через Венецію з великими труднощами переїхав до Києва. В його домі зробили трус, перетрусили і його дім у Львові, який вже був зайнятий російськими військами, забрали всі книжки й папери. Найбільше шукали доказів, що М. Грушевський брав участь у формуванні українських січових стрільців для боротьби з Росією. Після ув'язнення на Лук'янівці в Києві, Грушевського мали вивезти на Сибір. Але старанням Російської Академії наук вченому Сибір замінили Симбірськом, звідки засланець переїхав до Казані і нарешті — до Москви. Тут М. Грушевський перебував під суворим наглядом поліції, без права зміни місця, ані займати яку-небудь посаду, читати лекції, чи виступати на зборах. М. Грушевський не мав чого жалкувати за тим, що переїхав до Києва, бо уЛьвові його чекав арешт за «русофільство». Така «оцінка» українського вченого з обох ворогуючих сторін свідчила про те, що його «академічна» діяльність шкодила обом імперіям.

Протести українців у Державній Думі не допомогли. Дивним було те, що ні ліві, ні праві в Думі ніяк не прореагували на абсурдне звинувачення з трибуни парламенту міністра закордонних справ С. Сазонова про те, що український політичний рух в Росії є штучним витвором на німецькі гроші.

В шовіністичній пресі ішли напади на солдатів-українців, які вмирали на фронтах, їхні листи додому перехоплювалися і висміювалася їхня українська мова та любов до свого рідного народу. Новим нападкам було піддано історію України. Зокрема, професор Кулаковський в газеті «Києвлянин» у 1915 році, поряд з стандартними звинуваченнями українців у зраді, твердив, що «Україна» — це «уродливий польський термін» і означає собою «окраїну», | а як ім'я — «окраїну Польщі», тому про національну, політичну, територіальну відрубність, самостійність не може бути й мови у людей здорового розуму. В газеті «Києвлянин» йому вторив В. Шульгін (член IIта IVДержавних Дум від Волинської губернії, редактор цієї газети), який називав українську мову «окрош-кой с ботвиньей» і радив українцям зректись культури, яку вони називають українською,і вибрати собі або Міцкевича, або Пушкіна, а Шевченка закинути геть. Він звернувся до суспільства і старався підняти хрестовий похід проти українців, всього, що носило на собі печать українства. Він твердив, що назву„Україна” вигадали поляки, закликав до винищення раси українців, більшого, ніж в Галичині, Талергофі. Для російських властей це було якраз те, що треба. У 1915 році російський уряд ліквідував майже всю українську пресу. Була заборонена мова, навіть сама назва «українська» трактувалась за ознаку зради.

У Західній Україні ще напередодні було вирішено підтримувати Австрію. Але це, за образним виразом В. Мороза, був вибір між чумою і холерою.

Частина членів УСДРП, очолювана А. Жуком та В. Дорошенком, разом з колишніми лідерами Української соціал-демократичної і «спілки» М. Меленевським (Басок) та О.Скоропис-Йолтуховським, які емігрували з Росії, 4 серпня, тобто через два тижні після оголошення війни Росією, заснували у Львові «Союз визволення України» (СВУ). Першим головою СВУ став Д. Донцов. Відразу ж по створенні, Союз видав дві відозви: «До українського народу в Росії», написану Д. Донцовим, та «До публічної думки Європи», в яких провадилася ідея, що тільки самостійна українська держава може слугувати захистом Європи проти Російської експансії. 5 жовтня 1914 року СВУ висловила гасло побудови самостійної української держав й у вигляді монархії (гетьманату) з конституційним устроєм під егідою Габсбургів, тобто під протекторатом Німеччини. Вони хотіли використати в українських цілях той варіант австро-угорської і німецької політики, згідно з яким у випадку поразки Росії у війні передбачалося утворення української держави. На українського монарха постійно рекламувався 18-річний представник Габсбурзької династії — Вільгельм (Василь Вишиваний)—у 1914 році командир сотні, яка складалась з українців. Згодом став полковником УСС. Не можна заперечувати, що «українолюбство» молодого Габсбурга відповідало далекосяжним планам Відня, реалізацію яких, правда, довелося відкласти на деякий час.

СВУ розгорнув широку діяльність. Його члени виходили з того, що треба впливати на світові уряди, розробляти і розповсюджувати матеріали про права України на самостійне життя; вони збирали українських емігрантів-наддніпрянців, підтримували контакти зі східними землями. СВУ зв'язувався з дипломатичними колами і розвідками Німеччини і Австро-Угорщини, щоб мати можливість реально проводити якусь роботу, тобто вони використали німецьку мілітарну силу в інтересах України. Це дало можливість Росії звинувачувати їх як німецьких шпигунів.

Політична програма СВУ була надрукована в Першому номері «Вісника союзу визволення України» під назвою «Наша платформа». В й зазначалося: «об'єктивна історична конечність вимагає аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава... «Далі в програмі говорилося, що СВУ як центральна загальнонаціональна організація «взяла на себе репрезентацію... національно-політичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії». В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних устремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України... На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої російсько-української території буде Союз обстоювати за створення з усіх земель, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю».

Що було новим у заяві Союзу? По-перше, ставилось питання про самостійну українську державу, як життєву потребу не лише для українців, але й для Європи, бо Україна виконала б роль бар'єра між Європою і Росією і обмежила б імперські амбіції Росії в Європі.

Користуючись підтримкою Німеччини, чого не можна сказати про Австрію, де були сильні польські впливи, СВУ домігся доступу до таборів російських військовополонених (Фрайштадт, Рапітат), організував окремі табори для полонених українців з російської армії (в окремих таборах утримувалося близько 50 тис. українців), а всього Союз опікувався долею 80000 українських полонених, з яких було сформовано кілька дивізій українського війська. В українських таборах функціонували школи, театри, хори, виходили українські часописи, які пробуджували національну свідомість українців. Культурно-освітню роботу серед військовополонених вели представники української інтелігенції Галичини. Одним з таких представників був Богдан Лепкий, мобілізований в австрійську армію у 1915 році. Таким чином діяльність СВУ підготовляла політичний грунт до відновлення української держави після розбиття Росії. В австрійських урядових колах у листопаді 1914р. виник план висадки турецького експедиційного корпусу на Кубані. В підготовці плану взяв участь член президії СВУ Меленевський. До складу корпусу, яким мав командувати С. Шептицький, повинен був увійти український легіон чисельністю до 1 тис. чоловік, планувалося включити до складу його УСС. Організатори цього заходу вважали, що висадка корпусу викличе в Україні протимосковське повстання. Туреччина до цієї ідеї не пристала, УССів австрійське командування не відпустило, тому справа так і залишилась незавершеною.

Так і з боку російського уряду почався страшний розгром українства, і в самій Австрії за намовою та доносами почалися страшні переслідування українців. Ситуація воєнного стану давала змогу австро-польській адміністрації в Галичині підірвати якомога більше українські позиції під приводом боротьби з русофільством. З іншого боку, австро-угорське командування, щоб виправдати свої поразки на фронті, посилаючись на звинувачення польської адміністрації, пояснювали ці поразки «зрадою українців», їх москвофільством. Західну Україну захлинув масовий терор. Тисячі українських селян, священиків, інтелігентів загинули невинно на шибеницях і в казематах австрійських тюрем. Десятки тисяч українців було кинуто в концентраційні табори Талергоф, Гнав, Гмюнді, Терезєнштад, де вони були в жахливих умовах, тисячами гинули від хвороб і варварського поводження австро-польської влади. Лише в концтаборі Талергоф перебувало ЗО 000 русофілів і українофілів.

Мадярські війська (гонведи — краєва самооборона — носили мундири і жовті каски) вішали людей без суду. «Прихід мадярських частин позначили численні насильства, грабунки, докопувані на місцевому українському населенні, —згадував генерал М. Тарнаєвський. — Всі звірства, що їх допускалися схудоблі, півдикі люди, — мали за претекст уяви москвофільство нашого Богу духовинного селянства. В дійсності це була нагода безкарно розгнуздувати притаманні мадярам первісні, дикі інстинкти».

М. Тарнаєвський говорив про факт спалення живцем п'яти десятків українських селян в Ріпневі під Буськом. Знахабнілі австрійські генерали піддавали артилерійському обстрілу українські села. 15 вересня 1914 року гонведи зарубали шаблями сорок українців серед білого дня на вулиці Перемишля.

І. Нагаєвський наводить загальну цифр втрат українців внаслідок австро-угорсько терору, яка становить 36 тис. цивільних людей, в тому числі стариків та жінок, розстріл них або повішених, і стільки ж наших в'язи загинуло в австрійських таборах. Таким чином український національно-визвольний рух був підданий тяжким випробуванням. Ганебну рол у цьому процесі зіграли поляки, які під категорію москвофілів підтягували свідомих українців щоб позбутись у майбутньому гідного противника. В той же час не було заарештовано жодного польського москвофіла із «велико-польської» партії, хоча її члени не приховували своєї ворожості до Австрії. Наведені факти свідчать, що «тихі» і «лояльні» нації в першу чергу стають жертвами в часи загострених міжнаціональних стосунків, а агресивні нації залишаються у виграші.

Одначе українці не дали себе залякати, І серпня у Львові було засновано Головну Українську Раду, куди увійшли представники усіх найважливіших партій — Національно-демократичної, Радикальної, Соціал-демократичної, Керівником її став Кость Левицький, секретарем — С. Баран. 5 серпня 1914 року Головна Українська Рада опублікувала маніфест, в якому проголосила своїм завданням обороняти, інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Маніфестам в цілому був австрофільським, закінчувався словами: «Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України».

Історіографія Першої світової війни налічує; тисячі томів. Проте багато проблем залишаються мало дослідженими. Пріоритетними напрямками є дослідження місця і ролі вся націй, які брали участь у війні, і тих перспектив, які відкрилися перед ними в процесі розпаду Австро-Угорської імперії; потребують дальшої розробки питання соціальної історії, історії окупаційної політики на українських землях, проблема українізації військових части на фронтах, участь українських частин російської та Австро-Угорської армії у боях по обидва боки фронту та їх братання, масштаби участі галицьких москвофілів у проведенні розвідувальної роботи російської армії тощо.

3.ЗМІНА В СИСТЕМІ ДАВНІХ ОРГАНІЗАЦІЙ ВЛАДИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА.

З початком воєнної кампанії збіглося посилення антиукраїнських заходів російського уряду. В Києві було закрито газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» та «Українська хата», тижневик «Село», журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Наша кооперація». Редактора «Української хати» П. Богацького було заслано до Сибіру. Надійшло розпорядження про заборону діяльності «Просвіт», українських видавництв. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було заарештовано і вислано спочатку до Симбірська, згодом — до Казані і, нарешті, — до Москви, де він перебував до початку революційних подій 1917 р.

Та найбільше постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючі війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх у зраді. Опосередковано до цього спричинилася діяльність «Карпато-руського визвольного комітету», який виник у Києві після початку війни з ініціативи карпатських русофілів і ставив за мету знайомити російську громадськість і командування російськими військами з національно-культурним і політичним становищем руського Прикарпаття.

Друга хвиля репресій прокотилася краєм після приходу російської армії. Ставлення російського офіцерства до місцевого населення формувалося не в останню чергу під впливом брошури члена «Карпато-руського визвольного комітету» Наркевича «Сучасна Галичина», яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному складу. У брошурі негативно характеризувалися галицькі громадські організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька церква. Український рух подавався як цілком про-австрійський, мазепинський, антиросійський.

Призначений генерал-губернатором завойованих територій граф О.Бобринський не приховував своїх намірів: «Я буду вводити тут російську мову, закон та устрій». Місцева адміністрація, яку складали далеко не кращі

представники російського чиновництва і місцеві русофіли, відразу взялася до справи. Так, після вступу російських частин до Львова були закриті всі українські періодичні видання, а 18 вересня — всі українські та польські інституції, школи, книгарні. Наступного дня бібліотекам було заборонено видавати українські книги.

Організований у жовтні жандармський відділ при генерал-губернаторстві розпочав переслідування українських громадських діячів. У звіті жандармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків і 1200 арештів. 578 осіб (у тому числі 34 представників уніатського кліру) за постановою генерал-губернатора було заслано у віддалені райони Росії.

Попри всі заяви щодо толерантності у справах віросповідань російська адміністрація розгорнула переслідування греко-католицької церкви і примусове насадження православ'я. Здійснення православної акції Св. Синод покладав на архієпископа Волинського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, тимчасово залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Внаслідок того, що перед вступом російської армії на територію Західної України частина греко-католицького кліру виїхала на захід, а кілька десятків священиків були ув'язнені російськими властями вже після приєднання, краю до імперії, православні служителі культу дістали змогу зайняти близько 200 вакантних приходів. В одному зі звітів генерал-губернатор досить об'єктивно подав ситуацію, яка виникла у зв'язку з цими змінами, підкреслюючи, що «ставлення населення до призначених православних священиків було позбавлене будь-яких ворожих проявів, але вони не здобули собі любові й поваги прихожан. Причиною цього були, з одного боку, їхні невисокі особисті якості порівняно зі священиками-уніатами, з іншого боку, їхні матеріальні умови, в які вони були поставлені, — про це духовна влада своєчасно не потурбувалась».

На осінній сесії Державної Думи з різким осудом політики Росії в Галичині виступили депутати Мілюков, Суханов, Чхеїдзе. На одному із думських засідань фракції соціал-демократів і трудовиків подали запит щодо знищення української преси. Під час дискусії з цього приводу позиції уряду були піддані різкій критиці у промовах депутатів Александрова, Дзюбинського, Чхеїдзе.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів Мілюкова і Чхеїдзе документ, у якому ставилися такі вимоги: 1) український народ у Росії має бути рівний у правах з російським; 2) дозвіл викладання українською мовою в народних школах; 3) свобода української преси і видавничої справи; 4) вільна діяльність українських культурно-просвітніх товариств; 5) законодавче закріплення гарантій держави для національно-культурного розвитку українського народу. Депутати Чхеїдзе і Корейський одержали від студентської молоді й робітників найбільших міст України петицію з домаганнями автономії України на тих же правах, які обіцяно Польщі; повної свободи українського слова і друку; відкриття «Просвіт»; повернення із заслання всіх українських політичних в'язнів та їх амністії.

У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців оприлюднило декларацію Ради ТУП під назвою «Наша позиція», в якій виклало своє розуміння тогочасної ситуації та українського питання. Окреслюючи свої завдання, поступовці наголошували, що вони боролись і боротимуться за «демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому розвиватися й поступовуватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».

Усвідомлюючи глибину потрясінь, в які втягнула український народ правляча кліка, деякі політичні організації пішли у своїх програмних вимогах ще далі. Наприклад, катеринославський ініціативний комітет Українського самостійного союзу домагався повної незалежності України.

Протягом 1915 — 1916 рр. активізували свою діяльність і партії соціал-демократичної та радикальної орієнтації, використовуючи складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх позицій у масах.

Справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Російська влада вчинила справжній погром українських громадських установ. Коли українські діячі з Петербурга, спробували виступити у захист українського руху в Галичині, то одержали таку відповідь російського міністра закордонних справ Сазонова: “Що ж Ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з Вашим українством”.

Результат визвольних змагань пригноблених народів у великій мірі залежав від зовнішньо-політичної орієнтації їхньої політичної еліти. Галицько-українські політики ще у грудні 1912 р. прийняли рішення у майбутній війні виступити на боці Австро-Угорщини. Вони вірили, що Росія буде легко побита Центральними державами, а на її руїнах постане самостійна українська держава. 1 серпня 1914 р., лідери трьохгалицько-українських партій – національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної – утворили Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи його боротись на стороні Австро-Угорщини за визволення України.

Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація окремої української військової частини, яка мала стати зародком майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою “Українські січові стрільці”. Але воно не спішило йти назустріч ентузіазму галицьких українців. Коли добровольцями до “Українських січових стрільців” (“усусів”) записалося 30 тис. чол., австрійський уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. “Реальна політика” вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських еміґрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували “Союз визволення України” (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаґанди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. “СВУ” разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Набагато більше значення мало утворення у Києві 17 березня 1917 р. представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся МихайлоГрушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло“вільної України”стало гаслом “чоловіка з вулиці”. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада за до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Більш радикальну позицію розбуджені революцією українські народні маси, що вимагали від київських політиків негайло розв’язати найпекучіші земельне і воєнне питання, не чекаючи на рішення у Петербурзі. Військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України.

Таким чином ми прослідили зміну в системі давніх органів влади українських земель і основні риси права, які характерні для цього періоду.

4. ДО ПРИЧИН РОЗВ'ЯЗАННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

11 липня 1914 р. у Сараєво сербський патріот, гімназист Гаврило Принцип вбиває наступника Австрійського трону Франца-Фердинанда. 23 липня Австро-Угорщина вручила Сербії фатальний ультиматум. Монархію Габсбургів підтримала Німеччина.

24-25 липня царський міністр іноземних справ С.Д.Сазонов заявив представникам європейських держав у Петербурзі, що Росія не дозволить Австро-Угорщині йти на територіальні загарбання, ставши, таким чином, на сторону Сербії.

До 4 серпня країни Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія) і Антанти (Росія, Англія, Франція) оголосили одна одній війну. До кінця року вона переросте у світову, і в неї буде втягнуто 38 з 59 держав світу з населенням 1,5 млрд. чоловік.

Зароки війни до армії мобілізують 73,5 млн. чоловік, 10млн. з яких загине, 20 млн. будуть поранені, а 3,5 млн. залишаться інвалідами.

Чому локальний австро-сербський конфлікт набрав загальноєвропейського характеру, чому Балканський півострів став одним з головних вогнищ міжнародної напруженості? Чи існувала альтернатива війні, чи боротьба імперіалістичних держав за переділ світу була неминучою?

Російські історики Інституту слов'янознавства і балканістики в колективній праці роблять такий висновок: «Неможливо пояснити перетворення Балкан в небезпечне вогнище Європи тільки суперництвом там протиборствуючих угруповань держав... Цей сумний факт став можливим тому, що боротьба держав поєднувалася там з суперництвом молодих національних держав, з прагненням буржуазії окремих країн досягти переваги на півострові, зайняти перше місце під балканським сонцем, потіснити сусідів».[8]

Здавалось, що спокій на Балкани прийде після цілковитої поразки Туреччини в першій Балканській війні 1912-1913 рр. і перемоги Сербії, Чорногорії, Греції і Румунії над Болгарією в другій Балканській війні. За Бухарестським миром 1913р. до Сербії і Греції відійшла частина Македонії, а Південна Добруджа дісталася Румунії. Болгарія відмовилася на користь Туреччини від Адріанополя.

Переможена Болгарія виступила з протестом проти грабіжницьких умов договору. Зав'язалися вузли найгостріших протиріч: болгаро-румунських навколо Південної Добруджі, болгаро-грецьких і сербських стосовно розмежувань в Македонії і болгаро-турецьких — заради земель у Фракії.

В Сербії таємна офіцерська організація «Чорна рука», яка тісно співпрацювала з контррозвідкою Росії, вела пропаганду війни проти Австро-Угорщини за визволення і об'єднання югославських земель навколо королівства[9].

Заручившись підтримкою австро-німецької сторони, прагнула реваншу Туреччина.

Бухарестський договір створив сприятливі умови для підступної великодержавної дипломатії країн Антанти і Троїстого союзу в Південно-Східній Європі. Обидві коаліції намагалися притягнути на свою сторону балканські країни, об'єднавши їх в загальний блок.

Але ця їхня політика зазнала краху.

Не було ніякої надії, що балканські держави домовляться між собою про мирний переділ кордонів. Етнічна строкатість населення півострова, складна і трагічна його історія не лишали підстав для задоволення взаємних домагань.

Але головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між державами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великою Британією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщиною і Росією, а також між державами всередині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російського імперіалізму на економічному та політичному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «повернути» Російську імперію на Схід, відкинувши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську державу»[10].

Зовнішньополітичну доктрину імперських кіл підтримувала громадська організація шовіністичного спрямування — Паннімецький союз, її центральний орган «Аллдейче блеттер» не переставав пропагувати ідею відторгнення від Росії українських земель. Він неодноразово повторював, що могутність Росії по відношенню до Європи і Близького Сходу зумовлена наявністю України. Якщо захопити її, цю коштовну економічну перлину, то Росія відтиснеться до Волги й Уралу, перестане бути європейською країною і перетвориться на пересічне азіатське державне об'єднання.

На шляху Німеччини до світового панування стояли також Англія і Франція. Німецькому імперіалізму марилася колоніальна імперія в Центральній Африці, він прагнув покласти край пануванню Англії на морі, захопити промислово розвинені північно-східні райони Франції. В свою чергу, правлячі кола Англії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського півострова.

Понад 40 років Франція носилась з ідеєю реваншу за поразку у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Вона розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басе Австро-Угорщина не лише намагалася зберегти величезні колоніальні володіння в Євро а й виношувала загарбницькі плани що Волині і Поділля, що перебували у складі Росії та балканських країн — Сербії, Боснії і Герцеговини.

Яка ж роль Російської імперії у розв'язання Першої світової війни? Сьогодні російські історична наука визнає, що за роки радянської влади вивчення історії війни велося тенденційно, односторонньо, з класових позиці Цей глобальний конфлікт перебував у ті жовтневого перевороту більшовиків. До цього часу немає жодної повноцінної узагальнюючої праці про Велику світову війну 1914-191 рр., як її називають у світі.[11]

Але якщо історична школа академіка М.М. Покровського відводила Росії роль призвідника війни, то учасники спеціальної наукової сесії 1968 р. заявили, що «їй належить другорядна роль у порівнянні з головними імперіалістичними державами — Англією і Німеччиною» Відкинули вони і концепцію про роль царизму як «сторожового собаки імперіалістичних інтересів» та інші.5[12]

Вивівши Росію з когорти паліїв війні і не заперечуючи тези, що імперія займала першорядні позиції в територіальному розподілі світу, російські історики стверджували, що імперія була в першу чергу зацікавлена у збереженні статус-кво, ніж у перекроюванні карти земної кулі.

На наш погляд, такі висновки не в повній мірі відповідають історичній дійсності. Об'єктивність дослідження проблеми швидше присутня у висновках А. В. Ігнатьєва, який стверджує, що «імперському менталітету правлячої бюрократії навіть не спадало на думку хоч би тимчасово відмовитись від великодержавної ролі, в крайньому разі в традиційних східному і слов'янських питаннях. Збереглися експансіоністські прагнення в Азії, можливість здійснення яких, однак, була обмежена необхідністю концентрації сил в Європі і конкуренцією інших держав».[13]

Російський царизм з часів Івана Грозного не залишала ідея перетворення імперії в «третій Рим». Завжди думав проте, щоб російський хрест поставити на турецькій мечеті Айя Софія, і останній імператор Микола II.

«Вікно в Європу», вирубане Петром І, мало сприяло експансіоністським планам імперії. Лише загарбання України, Криму і вихід доЧорного моря перетворили Росію в могутню державу.

«Для створення Великої Росії, — писав у 1908 р. П.Б.Струве, — є лише один шлях — направити всі сили на ту область, яка дійсно підсильна її реальному впливу. Це — весь басейн Чорного моря, тобто всі європейські і азіатські країни, що виходять до Чорного моря. Там для нашого незаперечного господарчого і економічного панування є справжній базис: люди, кам'яне вугілля, залізо... Основою російської зовнішньої політики мусить бути, таким чином, економічне панування в басейні Чорного моря».[14]

Україна, а саме її мав на увазі П.Б. Струве, впродовж декількох віків з її великими людськими і економічними ресурсами була справжнім базисом колоніальної експансії царизму. Ще далі йде в розробці загарбницьких планів імперії її міністр іноземних справ С.Д. Сазонов, нагадуючи цареві, що той, хто володіє протоками Босфор і Дарданелли «має ключ для наступального руху в Малу Азію і для гегемонії на Балканах».

Деякі російські дослідники закликають не ігнорувати морального фактору виступу Росії на захист Сербії, що зазнала нападу Австро-Угорських військ. Але яка ціна цього морального фактора? 310 млн. чоловік, що загинули на війні, 5 млн. були росіяни, українці, білоруси та представники інших народів імперії.

Велика Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і могутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав — Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Радянська Росія і Українська Народна Республіка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

Мирні договори, укладені державами-переможницями з Німеччиною та її союзниками в 1919 р., створення Ліги націй і угоди, підписані в 1921-1922 рр. у Вашингтоні, зафіксували нове співвідношення сил у Європі, Африці й на Далекому Сході.[15]

ВИСНОВКИ

В наш час постає багато питань щодо першої світової війни і її відношення до нас, українців. Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявилисебе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщинай Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природніми ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Розділена між двома головними суперниками в цій війні, Україна була дуже зруйнована і була полем запеклої битви. Близько 3 мільйонів українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч - цілком на боці австрійської армії. кілька кровопролитних боїв відбувалося в Галичини. західних українці, вважаючи, що Росія більш небезпечний, ніж Австрія, підтримали віденське уряд в це війні. Вони сподівалися включити всю в склад Австрії та домогтися для неї прав широкої автономії.

Ми повинні памятати що за кожною цифрою стоїть чиєсь життя. Ми, разом з світовою спільнотою, повинні докласти всі зусилля, щоб такі страшні часи більше шіколи не повторилися.

Список використаної літератури

  1. Виноградов В.Н. Еще раз о новых подходах к истории первой мировой войны//Новая и новейшая история. — 1995. — № 5.
  2. Кулинич И.М. Захватническая политикагерманского империализма по отношению кУкраине в 1914-1918 гг. // В кн.: «Дранг нах Остен» й историческое развитие стран Центральной, Восточной й Юго-Восточной Европы. — М.: Наука, 1967. —С.141.
  3. Кулинич Й.М.—Указ. соч. — С.141.
  4. Кулінич І.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900-1914 рр.). -К., 1963. — С.73-211.
  5. Международньїе отношения на Балканах 1856—1878. —М., 1986. — С.410.
  6. Первая мировая война 1914—1918. — М.,1968.
  7. Писарев Ю.А. Новые подходы к изучению истории первой мировой войны// Новая и новейшая история. — 1993. — С.51.
  8. Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация «Черная рука».//Новая и новейшая история. —1993.—№ 1.
  9. Поп Й. Й. Восточная политика центральних держав после Брестского мира. // В кн.: Германская восточная политика в Новое и Новейшее время. — М., 1974. — С.137.
  10. Рорбах П. Война й германская политика.— М., 1915. —С.57.
  11. Теодорович Й.М. Разработка правительством Германии программ завоеваний на Востоке в 1914—1915 гг. — Первая мировая война.— М., 1986. —С.116—118.
загрузка...
Top