На шляху відновлення державності українського народу

Вступ.

1. Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні

2. Створення Центральної Ради Центральна рада і боротьба за автономію України.

3. І і ІІ Універсали.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Невдачі і величезні втрати Російської імперії у Першій світовій війні, були спричинені переважно її бездарним монархічним керівництвом. Поступове ослаблення економіки і зниження рівня життя викликали все більше невдоволення народних мас. Це призвело до масових страйків у столиці. До страйкуючих робітників, якими керували соціалістичні партії, приєдналися солдати, полки яких знаходилися на переформуванні у Петрограді, і друга демократична революція в Роси перемогла, знищивши деспотичну романівську монархію. Влада формально зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи, який 2 березня, отримавши від царя акт про зречення, сформував Тимчасовий уряд. Ще 27 березня робітники Петрограда обрали Раду робітничих і солдатських депутатів, яка, спираючись на підтримку озброєного народу і солдатської маси, була фактичною владою, однак у багатьох випадках вона підтримувала Тимчасовий уряд і надавала йому допомогу. В Росії встановилося двовладдя: Рада і Тимчасовий уряд.

В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфестації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери.


1. Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади[5, c. 361-362].

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порпі) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку[2, c. 472-473].

2. Створення Центральної Ради Центральна рада і боротьба за автономію України

У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в'язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.

Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.

Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня. Підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили. Був проведений з'їзд ТУП, який не лише підтримав гасло автономії України, а й змінив назву організації на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня одночасно відбулися установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провела форум Українська радикально-демократична партія, була створена Українська селянська спілка. Всі ці та інші організації підтримали ідею національно-територіальної автономії України, і більшість з них наголосили на готовності підтримати ідеї соціалізму[3, c. 305-307].

Прихильність до соціалізму багатьох партій України була специфічною рисою українського політичного життя кінця XIX — початку XX ст. Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв'язку з цим непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був основною причиною її невдач. До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократи, послідовно відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну основу. До того ж на радикалізацію переважної частини партій впливала Перша світова війна, ця всесвітня кривава бойня трудящих, яка велася в інтересах урядових груп та класів більшості країн. Консервативні та праві організації були невеликі і поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність не справляли.

Національний Конгрес відбувся 6-8 квітня. На ньому досить повно були представлені всі українські громади колишньої імперії, всі соціальні, а також освітні, військові та інші організації й політичні сили. Цей форум українського народу вражав єдністю, ентузіазмом, національною свідомістю. Конгрес одностайно підтвердив вимогу національно-територіальної автономії України. Був обраний новий склад Української Центральної Ради (118 чол.). Головою її знову був затверджений Михайло Грушевський, його заступниками — В. Винниченко та С Єфремов. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С Русова, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко, І. Шраг, М. Міхновський та ін. На конгресі було вирішено розширити склад Центральної Ради і надати їй право кооптувати нових членів, включивши спочатку обраних на всеукраїнських військовому, селянському, робітничому з'їздах, а потім великий загін представників національних меншин (більше двохсот депутатів — росіян, поляків та ін.). У кінці серпня Українська Центральна Рада нараховувала близько 800 членів.

Національний Конгрес завершив формування Української Центральної Ради (далі — УЦР), надав їй статус крайового законодавчого і виконавчого органу. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленуми) Ради, які іноді називали Великою Радою. Таких було всього дев'ять. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, який у липні перетворився на Малу Раду, яка визначала політику УЦР. Мала і Велика ради формувалися на партійному (фракційному) принципі. Найчисленнішою була фракція українських есерів (УПСР), та й сама ця партія була найбільшою (понад 300 тис. осіб). Партія українських соціал-демократів (УСДРП) мала меншу чисельність, але завдяки авторитету її лідерів, передусім В. Винниченка, С Петлюри, !. Стешенка, активності та організованості її членів, тривалий час (до січня 1918 р.) відігравала в УЦР провідну роль. Таким чином, уже на першому етапі української національної революції передові політичні сили України створили Центральну Раду — революційний парламент, що був фактичним керівним органом України. В цей час М. Грушевський розгортає активну діяльність з пропаганди і роз'яснення гасла «автономія України», видає ряд брошур та статей: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації?» він підкреслює, що автономна Україна «...має вершити у себе дома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». А це означало, що автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. До функцій федерації він відносив «справи війни і миру», міжнародні питання та деякі інші.

Під впливом Національного конгресу, пропагандистської діяльності українських партій, особливо УСДРП та УПСР, М. Грушевського, В. Винниченка та інших в Україні розгортається боротьба за здійснення автономії, тим більш важлива, що із Петрограда чулися погрози і заперечення як Тимчасового уряду, так і російських політичних партій, особливо кадетської. На конференції українського студентства та селянської спілки Київщини звучала вимога автономії. Але особливо вагомо вона була підтримана в резолюціях і під час роботи І Всеукраїнського військового з'їзду (5-8 травня 1917 р.), на якому делегати від імені майже мільйона солдат-українців заявили про свою готовність зі зброєю в руках підтримувати встановлення автономії. З'їзд зажадав від УЦР рішучої вимоги від Тимчасового уряду переговорів про автономію. Ще енергійнішою та рішучішою була підтримка вимоги автономії України ІІ Всеукраїнським військовим з'їздом (18-23 червня), який представляв близько 2 млн. солдатів. З'їзд відбувся, незважаючи на його заборону військовим міністром Тимчасового уряду О. Керенським. Центральній Раді він запропонував «негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу...»[1, c. 415-418].


3. І і ІІ Універсали

Виконуючи ухвалу ІІ Всеукраїнського військового з'їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.

Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.

Під впливом І Універсалу, фактичного здійснення автономії в Україні, піднялася нова хвиля патріотичного ентузіазму, натхнення, аналогічна тій, яка мала місце після падіння царизму. Тисячі мітингів приймали резолюції на підтримку автономії і давали клятви будувати українську державність, розвивати українську мову і культуру. Це був час найбільших успіхів УЦР.

Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри — О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. УЦР зобов'язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. УЦР повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов’язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).

Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов'язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п'ять українських губерній (із дев'яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення[4, c. 284-286].

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків З—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3) до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;

4) українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).

Поряд з цим розпалювалася антиукраїнська кампанія в російській пресі. Розгорталась замаскована боротьба Тимчасового уряду проти української революції. Російська «революційна» демократія вкотре грудьми стала на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши, що вона була «тюрмою народів». Значною мірою це пов'язано з подіями 3-5 липня в Петрограді, коли праві сили Росії нанесли удар по робітничому руху, викинули з уряду меншовика І. Церетелі, прибічника угод з національними революціями в країні, розгорнули переслідування лівих організацій тощо. Загострюється їх боротьба проти української революції. До честі Центральної Ради, вона зрозуміла особливості становища, не пішла на відкритий конфлікт, в якому б програла, і певний час дотримувалися вичікувальної тактики.

Однак у серпні — вересні ситуація вже потребувала нових політичних та соціально-економічних рішень, енергійних акцій, спрямованих на задоволення потреб селянства в землі, на підготовку та підписання миру, задоволення вимог робітників, припинення хаосу та анархії. Здійснення цих заходів було б подальшим розвитком української національної революції, наповненням її вирішально важливим соціально-економічним змістом. Замість цього українські соціалістичні партії вели довгі і неконструктивні дискусії, чим все більше відштовхували значну частину селянства і робітництва.

На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до проведення Установчих зборів, на що Тимчасовий уряд відреагував негативно, і знову спалахнув конфлікт. Взяття більшовиками 25 жовтня 1917 р. влади змінило ситуацію.

Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху в Росії. Вони вели боротьбу проти феодалізму, буржуазії, а також соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, звинувачуючи їх в опортунізмі, схильності до класового співробітництва замість класової боротьби. У важкі для трудящих мас часи гасла більшовиків про створення суспільства загальної рівності, здійснення соціалістичної революції у всьому світі і недопущення при соціалізмі воєн були привабливими для мільйонних мас, стомлених незгодами, спричиненими війною. Більшовики, сприяючи селянам у поділі поміщицьких земель та робітникам у їхній боротьбі за звільнення від жорстоких утисків підприємців, підтримуючи прагнення народних мас до миру, ставали все впливовішою політичною силою і досить легко захопили владу[7, c. 368-369].


Висновки

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.)

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України У змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питан-ня про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top