Кримське ханство та Україна

Вступ.

1. Відносини України з Кримським ханством, загальна характеристика.

2. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Кримське ха́нство (крим. Qırım Hanlığı) — феодальна держава в 1441—1783 роках на території Кримського півострова, приморської степової смуги від Дону до Дністра.

Від Кримського ханства залежали Прикубання та західна Черкесія. Держава утворилася внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. Власна назва держави — Кримський юрт.

Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1441 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Гераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Гераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані генуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менглі I Герая визнала сюзеренітет османського султана. В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Гераї інколи зверталися за збройною допомогою до українського козацтва, як у подіях 1624—1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.


1. Відносини України з Кримським ханством, загальна характеристика

Правове надбання кожного з етносів, який тривало проживав на території України, є складовою частиною правової культури українського народу і заслуговує на уважне ставлення і ретельне вивчення з метою створення належних гарантій прав людини, збереження стабільності і згоди в міжнаціональних відношеннях. Кримськотатарський народ є одним з таких етносів. Завдяки створенню сприятливих умов в останні часи пожвавилася робота по науковому дослідженню різних аспектів історії і сучасного буття кримськотатарського народу. З'явилося ряд монографічних праць в галузі культури, історії, філософської думки.

Проте в Україні практично відсутні історико-правові дослідження, присвячені вивченню етапів становлення і розвитку державності і права Кримського ханства ХV —XVIII ст. Серед нечисленних праць можна виділити кілька монографій і наукових статей, які лише посередньо стосуються предмета дослідження. Питання історичного розвитку Кримського ханства вивчалися головним чином істориками, які акцентували увагу на окремих моментах його державної організації. Дослідження проблем історії права Кримського ханства спеціально не проводилося. Тим більш немає комплексних досліджень, в яких була б представлена історія становлення державності і права Кримського ханства ХV–XVIII ст. в узагальнюючому вигляді.

Правове становище Кримського улусу в складі Золотої Орди істотно відрізнялося від інших її адміністративно-територіальних складових частин: його політико-територіальна організація була близькою до державного утворення — про це свідчить розгалужений державний апарат, котрий відав збором податків, обороною, міжнародними справами; це підтверджує факт карбування власних монет з перших десятиліть формування улусу.

Перебування Кримського півострова на правах улусу в складі Золотої Орди наклало відбиток на внутрішню і зовнішню політику Кримського ханства, визначило форму його державного устрою, систему оподаткування; позначилося на дії чингізидського торе в праві (кримським ханом міг стати тільки чингізид з династії Гіреїв); обопільно подіяло на правосвідомість і менталітет як монголів (монголи, складаючи меншість населення, піддалися тюркізації), так і тюркського населення[1, c. 287].

Кримське ханство, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди, мало всі ознаки державності (територія, населення, влада). У володіння Кримського хана входили землі, як самого півострова, так і Північного Причорномор'я, Приазов'я і Прикубання. Кримські хани прагнули відновити золотоординську державу під егідою династії Гіреїв: цим пояснюється їх територіальна політика і претензії на українські, російські, польські землі, а також прагнення посадити на казанський і астраханський престоли ханів з роду Гіреїв.

Кримський хан мав двох офіційних наступників, що справляли функції контролю над східною та західною половинами держави: калгу та нуреддина, котрих обирав із числа своїх молодших родичів. Ханська влада була обмежена радою беїв — старійшин кількох найзнатніших родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд та збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого (каді-аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму, що був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо халіфу (османському султану). Під час частих війн з Річчю Посполітою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш — Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії. З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620—1621 рр. Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575—1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Б.Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Гераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявся нетривким.

Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Туреччини та Росії. Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. Кримське Ханство було оголошене незалежним від Туреччини, на престолі було затверджено проросійського правителя Шагіна Герая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Герая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії[3, c. 21-23].


2. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханством

Ступінь дослідження ролі України в політичних відносинах ВКЛ з Кримським ханством у перших чотирьох десятиріч XVI ст. донині залишається незадовільним. Незважаючи на те, що питання відносин Литовсько-Руської і Кримської держав почало цікавити європейських істориків ще наприкінці XVI ст., у вивченні цієї проблеми існує досить багато білих плям. Причини цього явища, на нашу думку, криються, передусім, у недостатній кількості джерельного матеріалу, використаного попередніми дослідниками, та у відсутності комплексних підходів до його опрацювання. Як правило, представники різних національних історіографічних шкіл обмежувалися залученням до своїх праць лише найдоступніших джерел. Так, польські дослідники використовували переважно польські і частково литовські документи, а російські вчені, навпаки, в основному опрацьовували документи з власних архівосховищ і т.п. По-друге, ці історики, описуючи політичні і воєнні контакти Кракова, Вільно, Бахчисараю, Москви, ігнорували роль України у цьому процесі, що унеможливлювало якнайповніше з’ясування політичної ситуації на півдні Східної Європи.

Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець. Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна. Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., – боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно[4, c. 98-99].

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов’язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки. Ці повиності були настільки обтяжливими, що уряд поступово перевів більшість з них на державне забезпечення, а питання про чисельний склад посольств і частоту їх відвідин вивів на міждержавний рівень вирішення. Більшість литовсько-руських дипломатів були вихідцями з України. Нерідко київський воєвода і черкаський староста виконували роль великих послів до Криму. Правда, існувала і зворотня тенденція, коли люди, що були послами у Криму або в інших східноєвропейських ханствах, потім призначалися старостами і воєводами в Україні.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.

У зв’язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. В першій третині ХVІ ст. збройні сили ВКЛ мали вигляд типового феодального війська, основу якого становило земське ополчення, або “оборона земська”. У Литовсько-Руській державі таку назву мала служба воєннозобов’язаних частин населення. Кожен, хто мав землю, мусив її захищати - виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, в залежності від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власної матеріальної потуги, земвлевласник мав виставляти ще й відповідну кількість вояків “конне и збройне”. До початку ХVІ ст. не існувало єдиного загального закону, який би визначав і регулював воєнну службу землевласників. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства, – дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр.[5, c. 275-277]

Отже, на початку 40-х років XVI ст. ВКЛ і Короні Польській вдалося вийти з стану постійної війни зі Кримським ханством і укласти з ним угоду на нових, дещо вигідніших умовах, ніж це мало місце у перших двох десятиліттях XVI ст. Угода 1540 р. знаменувала перехід до нових, більш стабільних відносин між державами. І хоча на кордоні продовжувалися часті сутички між степовиками і українським населенням, але вони вже мали нову суттєву відмінність. Раніше Крим проводив безперервні широкомасштабні воєнні акції з великою глибиною прориву аж до Вільно і Любліна. За таких обставин відбувався регрес колонізації лісостепової і степової смуги України. З 40-х рр. воєнні дії на кордоні велися здебільшого силами невеличких загонів чисельністю у кілька десятків чоловік. Це одразу позначилося на посиленні нового етапу колонізаційного руху, кількісному рості козацтва й переході його від оборонної стратегії до наступальної у степах Північного Причорномор’я і Криму.

Протягом 1502-1540 рр. проблема захисту південного кордону розв’язувалася урядом ВКЛ в основному за рахунок воєнних контингентів з числа місцевого українського населення, що складалися з загонів шляхти, міщан, бояр, “служебних” татар і козаків. Українське військове ополчення стояло гарнізонами в містах, організовувало походи на чамбули степовиків, утримувало сторожові пости далеко в степу, ремонтувало місцеві фортифікації. Специфікою української самооборони було те, що на Волині основну роль у захисті від татарсько-турецких вторгнень виконувала шляхта, а на Поділлі й Київщині - міщани і козаки, які часто вдавалися до наступальних дій. Наймані війська, що знаходилися на українських землях ВКЛ, були малочисельними і несли лише гарнізонну службу в кількох найбільших містах, а іноді тільки у Києві. Більш ефективним було утримування за гроші на кордоні озброєних дворян. Вийшовши на політичну авансцену України, козацтво, яке уряд так і не спромігся взяти під свій контроль, завдяки своїм активним діям, поступово ставало основною воєнною силою на південному кордоні Великого князівства Литовського.

За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейліки, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейліку створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.

В Кримському ханстві існувала власна судова система, що була трьохланцюговою: кадії (місцеві судді), які були духовними особами і вершили суд відповідно до норм Корану та інших джерел мусульманського права; Діван Бейліса (апеляційний суд), Діван Кримського ханства (вища судова інстанція), куди кожна людина, чиї права порушені, мала право оскаржити судове рішення (уджет).

Основними джерелами права, що діяло в Кримському ханстві, були Коран, сунна, тефсир, іджма, кіяс, урф, амал. На їх основі формувалися фетви муфтія, ярлики хана, рішення Дівану. Канун-наме (зводи законів султанів), що мали юридичну силу в Туреччині, не застосовувався в ханстві. Діяли міжнародні договори: найвагоміші для ханства затверджувалися Діваном[7, c. 53-55].


Висновки

Населення Кримського ханства було представлено різними народностями і віросповіданнями; більшість складали кримські татари; основною визнавалася кримськотатарська мова. Нетатарське населення мало свої церкви, синагоги, єпархії; здійснювало релігійно-звичаєві обряди; розмовляло рідною мовою. В Кримському ханстві не було й кріпосного права, як у сусідніх державах. Завдяки лояльним методам управління щодо нетатарського населення міжнаціональні конфлікти були рідкими.

Характерними ознаками державності Кримського ханства були податкова і грошова (фінансова) системи, які, хоч і відображали золотоординські аналогічні системи, але не були їх повним відбиттям, бо диференціювалися за релігійним принципом (для мусульман і не мусульман). В Кримському ханстві шанувалося і оберігалося право карбувати свої грошові знаки: кожен новий хан, тільки-но зійшовши на престол, випускав монети зі своїм ім'ям, тамгою (гербом). Жодного разу за всю історію ханства не було випущено монет з ім'ям турецького султана.

Наявність власної армії й апарата примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.

За формою державного правління Кримське ханство було станово-представницькою обмеженою монархією. Хан, який стояв на чолі держави, володів широкими повноваженнями, був головою виконавчої і судової влади. Влада хана обмежувалася вищим колегіальним органом – Діваном та муфтієм (головою мусульманського духовенства), який виконував роль своєрідного контрольно-наглядового органу, спостерігав за діями та рішеннями хана щодо їх відповідності нормам ісламу. Суттєвого обмеження влада хана зазнавала з боку беїв.

Список використаної літератури

1. Атрибути державної влади в Кримському ханстві (монети Гіреїв) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2002. - № 18. - С.287 – 292.

2. Воєнна кампанія Великого князівства Литовського та Корони Польської 1524 р. на українських землях. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – В. 2. – К., 2002. – С. 200-209.

3. Оборона українських земель від турецько-татарської агресії у 1515-1519 рр.: досвід польсько-литовсько-українського співробітництва // Україна і Польща – стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. – Ч. 1-а. – К., 2001.-С. 18-27.

4. Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. – К., 2000. – С. 97-118.

5. Правове положення Кримського улусу у складі Золотої Орди //Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - № 22.- С. 274-278.

6. Судова влада в Кримському ханстві // Юридична Україна. - 2003.- № 4. - С.29 – 34

7. Українське козацтво у 20-30-х рр. XVI ст. // Запорозька старовина. – Випуск 2. – Київ-Запоріжжя, 2002. – С. 52-57.

загрузка...
Top