Контрольна робота з історії

Тема: Плани щодо України учасники Першої світової війни

    Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців — як учасників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попервах, ця можливість була ще занадто віддаленою.

   Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угорської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.

    Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові політичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що перебували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї організації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленевським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що називалася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

   Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Згодом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до австрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити.

    Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який одразу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його називали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтікали до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями. Русофіли виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депортували вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.

    За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політиці тепер Прийшов кінець.

    Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастрофічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати українські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію для України.

   Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

   У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

    У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями.    Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування.

2. Які політичні партії заснували Головну Українську Раду?

     Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)— орган політичного  керівництва революційною боротьбою, який оголосив себе «верховним органом укр. народу в його рев.-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений на Україні при кін. другої світової війни з ініціативи УПА й рев. ОУН (ОУН(б)). Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політ. бази для боротьби збройного підпілля проти німців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.

   У січні 1944 з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціативну комісію, яка встановила зв'язки з окремими представниками кол. партій та непартійними діячами. Представники ОУН полк. А. Мельника не погодилися увійти до планованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15. 7. 1944 б. с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, ін. 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з півн.-зах. Земель та Наддніпрянщини. На Україні згодом кооптовано 4 чл. (до 1950). На зборах, якими керував Р. Волошин, схвалено тимчасовий устрій, платформу та універсал УГВР до українського  народу. УГВР ухвалила демократичні засади держ.-політ. життя і соц.-екон. програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: през. К. Осьмак з Києва (помер у Владімірській тюрмі), віцепрез. В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, ген. секретаріят (гол. Р. Шухевич — Т. Чупринка), ген. суд і ген. контрольного.

   На Україні під совєтською окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політ. і пропаґандивну дію проти сов. влади. Офіц. вид. були «Вісник УГВР» (1944 — 45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 51); видано також 1 випуск ж. «Самостійність» (1946). Бюро інформації очолював кооптований чл. УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Укр. Гр.-Кат. Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаґанду серед червоноармійців у Зах. Україні. У 1946 проведено бойкот сов. виборів. У жовтні 1949 УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї укр. еміґрації» з закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) ген. секретаріят очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук), який, однак, за сов. джерелами, у сер. 1950-их pp. попав у руки сов. органів. Більшість чл. УГВР на Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР на Україні перестала існувати.

   Уже в кін. 1944 за кордон виїхала частина чл. УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), гол. якого став о. І. Гриньох. Зовн. зв'язки та інформацію провадив ген. секретар закордонних справ М. Лебедь, який у 1945 встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на поч. 1944 представники визвольного підпілля, що діяли від імени ініціативної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгіднень (взаємний ненапад на спільній території дій) з поль. підпіллям (АК) та урядовими і військ. представниками Румунії й Угорщини. Уже на еміґрації вислано низку меморіалів, серед ін. на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Укр. Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на зах. відділам УПА та утримувано контакти з підпіллям на Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГ ВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 розійшлася з С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР.

   Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР ін. організацій і партій не мали успіху. З утворенням Укр. Нац. Ради ЗП УГВР заявило, що не має претензій очолювати укр. політ. життя на еміґрації, а лише є представником рев. руху на Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових чл. утворено Раду референтів та постали в різних державах делеґатури ЗП УГВР.

   З сер. 1960-их pp. відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових чл. та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути умандатованою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має тепер (1980) понад 20 чл., у т. ч. 10 чл. засновників. З першого складу чл. УГВР на еміґрації померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім'янчук і П. Чуйко.

3.  Якою була політика російського уряду на окупованій Україні?

      Перша світова війна, на порозі якої стояв світ,  носила  загарбницький характер з боку обох ворожуючих блоків. Українські землі  були  об`єктом  їхекспансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Румунія.Росія,  яка  на   міжнародній   арені   виставляла   себе   захисником слов`янських народів, прагнула завершити справу російських царів,  об`єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона  намагаласяоволодіти  Буковиною,  чорноморськими  протоками  Босфором  і  Дарданеллами,Закарпаттям. Росія також прагнула приєднати Галичину.

      Загарбання цих земель переслідувало  мету  придушити  гніздо  "мазепинства",яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Всі  плани  російськогогенерального  штабу  вістрям  наступу  російської   армії   спрямовували   в Галичину.

      Австро-Угорщина  зазіхала  на  Волинь  і  Поділля.  Напередодні  війни австрійський  імператор  обіцяв  українським  політичним   діячам,   що   на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від  Росії  буде  створеноокрему  адміністративну  одиницю  з   широкими   автономними   правами   підзверхністю Австро-Угорщини.

      Широкі  плани  щодо  України  розроблялись  у  Німеччині,  як  з  боку військових,  так  і  з  боку  промисловців  і   політиків.   Так,   один   з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія  повинна віддати нам прибалтійські провінції..,частину Польщі і  Донецький  басейн  з Одесою, Кримом і Призов`ям..."

У 1897р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто  володіє  Києвом,  тоймає ключ від  Росії".  Особливо  привабливою  Україна  з  її  сировинними  іпродовольчими запасами стала для Німеччини  на  завершальному  етапі  війни,коли власні ресурси були фактично вичерпані. Відразу  після  початку  першої світової війни українські землі стали театром бойових  дій   між  російською армією та військами австро-німецького блоку або прифронтовою зоною.  На  ційтериторії діяв російський Південно-Західний фронт. На завойованій  територіїросійська  влада  встановила  режим,  який  за  словами  голови   російськоїадмінiстрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія  Бобринського,  мавзапровадити "русские начала" у житті населення краю.Так, у Галичині запроваджувались російська мова і  російське  законодавство.Закривалися   українські   школи,   інші   навчальні   заклади,    культурніорганізації.Почалось повернення греко-католиків у православ`я. Майже всіх  представниківукраїнської еліти, що залишилась у краї, а також верхівку  греко-католицькоїцеркви на чолі з митрополитом А.Шептицьким, вивезено вглиб Росії.  Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни 1915 р.

     Наслідки війни для України  та  українців,  змушених  з  обох  воюючих сторін, були негайними,  безпосередніми  й  тяжкими.  Протягом  усієї  війни Галичина  слугувала  ареною  найбільших  і  найкровопролитніших  побоїщ   наСхідному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків  від  руйнувань  таспустошень,  спричинених   воєнними   діями,   а   також   брутальністю   якросійського, так і австрійського командування.

      Але поряд  із  фізичними  втратами  війна  ще  більше  погіршила  долю українців, котрі не мали власної  держави,  що  захищала  б  їхні  конкретні інтереси. Величезна кількість українців ( у  російській  армії  налічувалося 3,5 млн.українських солдатів і 250 тис.  служили  в  австрійському  війську) боролися і вмирали за  імпeрії,  що  не  лише  ігнорували  їхні  національні інтереси,  але  й  активно  намагалися,  як,  зокрема  Росія  знищити  їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців  -  як  учасників  боїв  з обох сторін - змушували вбивати  один  одного.  Єдиним  позитивним  аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим  нові політичні можливості для їхніх  пригноблених  підданих.  Але  ця  можливістьбула ще занадто віддаленою.

      Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3  серпня 1914  р.,  щоб  забезпечити  українців  єдиним  об`єднаним   представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові  Загальну  Українську  Раду на  чолі  з  авторитетним  парламентським  діячем  Костем  Левицьким.   Рада закликала  всіх  українців   боротись  за  конституційну   Австрію,  їхнього найбільшого друга проти самодержавної Росії. Незабаром  Рада  висунула  ідею створити всеукраїнський військовий  загін.  На  неї  відгукнулося  понад  28 тис.національно свідомих юнаків,  багато  з  яких  належали  до  організацій "Січ",  "Сокіл".  Стурбовані  можливістю  виникнення   великих   українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб  на  службу  до Українського легіону прийняли лише 2.5 тис.чоловік. Це було перше  військове формування того часу.

     Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати  до  Відня  від наступаючої російської армії, яка на початку  вересня  прорвала  австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця  поразка  австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх  невдач, австро-угорське  командування   охоче   повірило   звинуваченням   польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала  "зрада  українців", котрі нібито  таємно  симпатизували  й  допомагали  росіянам.  У  результаті відступаючі габсбурзькі  війська,  насамперед  угорські  частини,  розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів,  а  згодом і взагалі всіх українців цілими  сотнями  заарештовували  й  страчували  без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів.

      Незавидна доля спіткала також  галицьких  українців,  котрі  потрапили під російську окупацію. Царський  уряд  швидко  дав  зрозуміти,  що  він  не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням,  називаючи  її не  інакше,  як  "давньою  російською   землею",   котра   тепер   "назавждивозз`єднується  з  матір`юРосією".  Генерал-губернатором  було   призначенографа  Георгія Бобринського,  який  відразу  розпочав  загальний  наступ  наукраїнський рух, або "мазепинство",  як  його  називали  царські  чиновники. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям  русофілів, а  роздерті  ідеологічними  суперечками  галичани  видавали  й  тих,  і  тих ворогові-все це більше погіршувало й без того сумну долю українців.       За наказом царських властей  було  закрито  всі  українські  культурні установи,  кооперативні  й  періодичні  видання.  Вводилися   обмеження   на вживання української мови й робилися спроби впровадити  в  школах  російську мову. Особливо масивних  атак  зазнала  греко-католицька  церква - цей  символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили  сотні  греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів,  що  схиляли  селян  до православ`я.  Заарештували  й  вивезли   до   Суздаля   митрополита   АндрiяШептицького,  який  відмовився  рятуватися  від  росіян  утечею.  Безстрашнаповедінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків  і  значносприяла  дальшому  зростанню  його  популярності.  Але  не  встигли  росіяни остаточно здійснити свої плани,  як  австрійці  пішли  у  контрнаступ  і  до травня 1915 року відвоювали більшу  частину  Східної  Галичини.  Відступаючи царські  війська  взяли  заложниками  кілька  сотень  провідних  українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів,  ролі яких в українській політиці тепер прийшов кінець.

      Ставлення  росіян  до  галицьких  українців,  яке  відомий  російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму  виступі  в  Думі  як  "європейський скандал", являло собою продовження політики уряду щодо українського  руху  в Російській імперії. З  вибухом  війни  було  закрито  майже  всі  українські організації та газети.

      Тим часом у Відні, по австрійський бік  фронту,  у  травні  1915  року зібралися українські політичні  діячі  та  відновили   свій  представницький орган - Загальну Українську Раду. В міру того як  війна  дедалі  виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги  народів  імперії,  серед них і  українців.  Так,  Загальна  Українська  Рада  оголосила  своєю  метою незалежність  Російської  України,  котру,  як  вона  сподівалася,  завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини.  Проте коли Відень пообіцяв полякам ще  більшу  владу  в  Галичині,  Рада  на  знак протесту саморозпустилася.  Надалі  західноукраїнські  інтереси  представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

       Війна  негативно  вплинула  на  стан   промисловості   і   сільського господарства України. Вже в  перші  місяці  війни  було  закрито  майже  400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад  1400.  На  десятках  і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився  на  30-5- і  навіть  75  %.   Розвалювався   транспорт,   що   викликало   загострення продовольчої кризи. Зросли ціни. У сільському господарстві не вистачало робітників,  реманенту,  робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на  1  млн.  900  тис.  Десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. пудів.

4. Які чинники впливали на розвиток української культури на поч.  ХХ ст.?

    На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.) На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко - діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант - поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

    Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М.Лисенка.

     В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О.Мурашко, О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О.Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.

   У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся, В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М.Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

    З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

   В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

    Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 р. виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві. В 1913-1914 рр. І.Сікорський на важких літаках своєї конструкції “Руський витязь” та “Ілля Муромець” встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 1911-1913 рр. будують першу в країні авієтку – малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий льотчик того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю.Кондратюк у 1919 р. пише роботу “Завоювання міжпланетних просторів” (вийшла друком у 1929 р.), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю.Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля “Appolo” на Місяць.

   Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.

    Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

    Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при "Просвітах". Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. - 1084.

5. Яких видатних письменників поч.  ХХ ст.. ви знаєте?

   Максим Горький, Володимир Маяковський, Олександр Блок, Сергій Єсенін, Анна Ахматова, Леся Українка, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра,  Ольга Кобилянська, Іван Франко, Юрій Яновський  та багато інших (перелічую тільки російських та українських).

Використана література

1.    Аркас М. М.   Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.

2.    Бойко О. Д.   Нариси з новітньої історії України (1985-1991 р.р.) : Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2004. -355, с.

3.    Гончарук, П. С.   Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.

4.    Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.

5.    Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. : В 2-х т.: Документально-наукове видання. -К. : Темпора. -2002

6.    Король В. Ю.   Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.

7.    Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.

8.    Крушинський В. Ю.   Історія України : Події. Факти. Дати. -К.: Зодіак-ЕКО, 1993. -174 с.

9. Попович М. В.   Нарис історії культури України. К.: АртЕк, 1998. -727 с.

 

загрузка...
Top