Колективізація сільського господарства в Україні

Вступ.

1. Концепції розвитку сільського господарства.

2. Здійснення сталінської програми колективізації в Україні.

3. Голодомор-геноцид 1932–1933 рр.

4. Соціально-політичні наслідки колективізації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.У роки незалежності з’явилася можливість об’єктивного вивчення радянського періоду в історії України. Незважаючи на велику кількість публікацій вітчизняних та зарубіжних істориків кінця ХХ – початку ХХІ століття, присвячених висвітленню, становленню та функціонуванню командно-адміністративної системи в УРСР, чимало “білих плям” радянської історії ще потребують свого вивчення. Малодослідженою залишається тема історії насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 років, що спричинили ліквідацію справжніх господарів землі. Здійснена сталінським тоталітарним режимом насильницька колективізація сільського господарства та спричинений нею голод 1932-1933 років в УРСР – найжахливіша сторінка в історії, масштабна соціально-гуманітарна катастрофа для українського етносу та вітчизняної культури. За характером, змістом, механізмом здійснення, генетичними, соціальними, духовними та іншими руйнівними наслідками ця величезна людська трагедія сягає дійсно планетарних масштабів.

Важко усвідомити, що на найродючіших землях України у врожайний рік було вчинено штучний голодомор, який за різними оцінками забрав життя від 7 до 10 мільйонів чоловік, майже третина яких – діти. Науковці підрахували, що кількість жертв у справжній війні проти селянства, якою вважається колективізація сільського господарства та голод, перевищила загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни.

Фізичне винищення українських селян штучним голодом – свідома терористична акція комуністичного режиму в Україні. Одвічна любов українського хлібороба до власної землі, його волелюбність і працездатність, господарська і соціально-побутова самобутність перешкоджали здійсненню соціально-економічних експериментів в Україні.

Радянська система була кровно зацікавлена в утаємниченні або фальсифікації подій та фактів, що суперечили офіційному трактуванню історії і могли б породжувати серед громадськості сумніви в ефективності соціалістичного будівництва.

Мета роботи- на основі комплексного аналізу опублікованих та нововиявлених архівних документів, новітніх наукових дослідженьрозкрити причини та наслідки у проведенні суцільної колективізації сільського господарства наприкінці 1920-х – початку 1930-х років, дослідити механізм творення терору голодом 1932-1933 років та з’ясувати загальні тенденції і регіональні особливості цього трагічного процесу на України.

Реалізація зазначеної мети обумовила постановку таких дослідницьких завдань:

– встановити негативний вплив грабіжницької хлібозаготівельної політики, проведення насильницької колективізації та інших антиселянських заходів тоталітарного режиму, що призвели до голоду-геноциду 1932-1933 років у регіоні;

– розкрити ставлення різних прошарків селянства України до примусової колективізації сільського господарства та виявити форми соціального протесту населення регіону сталінському аграрному курсу;

– дослідити законодавчу і нормативну базу, хід політичних репресій у південних областях України в роки колективізації;

– показати специфіку та динаміку голодомору 1932-1933 років на Україні, окреслити масштаби та наслідки голодного лихоліття для населення регіону.


1. Концепції розвитку сільського господарства

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з´їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаємо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням» — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко відбувається процес згортання кооперації.

Розгорнулася масштабна пропагандистська кампанія. Органи преси, радіо, партійні керівники цитували Леніна часів воєнного комунізму, ігноруючи його останні роботи, і переконували селян в перевагах великого колективного господарства, Гасло «суцільної колективізації» (найбільш поширений в ті роки вираз) стало в центрі діяльності партійних і державних органів. Рішення про його здійснення приймає листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). В його постанові від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931-го або навесні 1932 р.

Щоб залякати і зламати селянство, починається масове розкуркулення (за виразом Сталіна, «ліквідація куркульства як класу»). Куркулями називали заможних селян, які мали великі господарства і використовували найману робочу силу. Однак це були ті люди, які за радянської влади стали заможними завдяки своїй завзятій праці. «Глитаї», або ж багаті селяни, які жорстоко визискували своїх односельчан, були розгромлені ще в часи «воєнного комунізму». Більшість заможних селян не мали антирадянських настроїв, але в колгоспи не вступали.

Та не бажали вступати в колгоспи і середняки та бідняки. Тому куркулями оголошували і багатьох середняків. Для бідняків винайшли термін — підкуркульник. Всі вони також були репресовані. Тих, хто чинив впертий опір колективізації, розстрілювали або масово вивозили в табори. У решти конфісковувалася власність, а господарів із сім´ями викидали з будинків. Але найчастіше їх теж вивозили на північ, де скидали серед арктичної пустелі без їжі та притулку. З-понад мільйона українських селян, експропрійованих радянською владою на початку 1930 p., близько 850 тис. депортовано на північ та до Сибіру, де багато з них, особливо діти, загинуло. Немало селян самі розпродавали майно, кидали землі й виїздили на новобудови.


2. Здійснення сталінської програми колективізації в Україні

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25— 30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім Цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам´янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 року у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до масового виходу селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводили гірші землі, не повертали худобу і реманенти, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами відбувся процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис, за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив´язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об´єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об´єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.


3. Голодомор-геноцид 1932–1933 рр.

Голодомор 1932—1933 pp. — штучний голод, організований тоталітарною владою СРСР, акт геноциду стосовно Українського народу.

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничила з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931—1932 pp. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насіннєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортного резерву продовольства, а й придушення опору українського селянства державній політиці у сільськогосподарській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на значній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного господарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, довівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У результаті голодувала більша частина республіки, поширеними були випадки людоїдства та трупоїдства.

Оскільки голод 1932—1933 pp. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор. Штучний характер голоду засвідчують такі об´єктивні обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника — посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 p., але не в 1932—1933 pp.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр. та у 1946—1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932—1933 pp. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.

Про організацію голодомору свідчать залучення до підготовки та реалізації цієї акції значної кількості політичних суб´єктів (політичних лідерів, структур влади, політичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:

1. Нереальні плани хлібозаготівлі. План здачі хліба з урожаю 1930 р. для України було встановлено на завищеній межі — 440 млн. пудів. Під тиском союзного керівництва внаслідок хлібозаготівлі, яка розтягнулася до червня 1931 p., республіка була змушена здати до загальносоюзних продовольчих фондів 477 млн. пудів зерна — в 1,5 раза більше, ніж у 1929 р. Наступного року врожай зернових очікувався значно меншим. Однак, незважаючи на це, республіці встановили план в 510 млн. пудів. У результаті хлібозаготівлі, що тривала до пізньої весни 1932 p., було заготовлено 440 млн. пудів. Питома вага хлібозаготівель у реально зібраному врожаї перевищила критичну межу — 80%. У багатьох районах республіки не залишилося запасів продовольчого та фуражного зерна.

2. Надмірний експорт хліба у зв´язку з потребами форсованої індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі техніки за кордоном становили 30% світового експорту машин і обладнання, у 1932 р. — майже 50%. Такі масштабні придбання вимагали значних коштів. Одним із ключових джерел їх фінансування був експорт зерна.

3. Створення законодавчої бази для розгортання терору голодом. 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств і колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», яка передбачала розстріл за розкрадання державного майна або, за «пом´якшуючих обставин», 10 років ув´язнення (т. зв. закон про «п´ять колосків»). 18 листопада 1932 року ЦК КП (б) У ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», у якій ішлося про застосування стосовно боржників із хлібозаготівель «натуральних штрафів», тобто конфіскації продовольчих запасів, передусім м´яса і картоплі. 6 грудня 1932 року. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Відповідно до неї проти колгоспів-штрафників Застосовували такі санкції: заборона державної торгівлі на їх території; припинення державного кредитування; перевірка та «очищення» колгоспів від контрреволюційних елементів.

4. Недостатній рівень необхідної допомоги продовольством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої союзним керівництвом Україні у червні 1932 p., становив 57,6 тис. т. Вона могла забезпечити нормальний хлібний раціон для 8 млн. осіб, які перебували в республіці на централізованому постачанні, лише впродовж тижня. Однак реальні можливості для такої допомоги були. За офіційними даними Комітету Заготівель СРСР (липень 1932 р.) загалом у Радянському Союзі завдяки значним врожаям на Північному Кавказі, у Татарії, Криму, Далекосхідному краї та інших районах у 1932 р. було зібрано хліба на 3% більше порівняно з 1931 р.

5. Радикальні кадрові зміни. З метою втримання України під своїм цілковитим контролем Сталін направив у республіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, використовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури. Наприкінці 1932 р. в Україну було направлено І. Акулова, С Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького, які обійняли ключові посади в партійному і державному апаратах, органах безпеки. У січні 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про зміцнення парторганізацій ЦК КП(б)У», рекомендувавши обрати другим секретарем ЦК КП(б) і першим секретарем Харківського обкому тодішнього секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева. На його прохання лише протягом першої половини 1933 р. в Україну було направлено понад 100 відповідальних партійних працівників з різних регіонів СРСР, спираючись на яких Москва здійснила масштабні кадрові зміни у республіці. У 1933 р. в результаті «чистки» було замінено понад 53% голів колгоспів, понад 70 % секретарів райкомів, 60% голів райвиконкомів і 60% голів сільрад.

6. Активне включення у процес колективізації та хлібозаготівель органів безпеки. Лише в листопаді 1932 — січні 1933 р. ДПУ УСРР знешкодило 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У лютому 1933 р. було видано наказ «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ДПУ УСРР», у якому йшлося про існування плану організації збройного повстання в Україні до весни 1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлення «Української незалежної республіки». У цей же час ДПУ оголосило про викриття великої «контрреволюційної організації у сільському господарстві УСРР».

7. Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на початок 1933 р. лише на підставі закону про «п´ять колосків» було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чорну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгоспів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей). Крім того, активно використовувалися розкуркулювання та депортації.

8. Заборона виїзду за межі України, запровадження внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах республіки було виставлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постанови ЦБК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Цим документом, селяни були позбавлені права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування. Українських селян це позбавляло не лише законних юридичних прав, а й останніх шансів врятуватися від голодної смерті, оскільки не давало їм змоги переїхати в інші регіони країни. У січні 1933 р. партійним і радянським структурам, органам безпеки УСРР, Північного Кавказу було надіслано директиву, суть якої зводилась до недопущення масового виїзду селян в інші регіони. Аналогічні вказівки отримали і транспортні відділи ДПУ СРСР.

9. Блокування інформації про голод. В партійних і державних документах (протоколах, резолюціях, стенограмах з´їздів та конференцій) термін «голод» не вживався. Вся документація, пов´язана з проблемою голоду, зберігалась під грифом «Таємно», відправлялась на місця зашифрованою. За кордоном вперше інформація про голод в СРСР була опублікована у березні 1933 р. в газеті «Манчестер гардіан». Відповіддю радянської сторони на цю публікацію стала заборона іноземним журналістам відвідувати місцевості, які постраждали від голодомору. Така офіційна лінія не лише приховувала масштаби голоду, а й унеможливлювала будь-яку допомогу міжнародної спільноти. Лише з грудня 1987 р. в СРСР почали відкрито обговорювати і вивчати проблему голодомору.

Однак загальна кількість жертв катастрофи 1932— 1933 pp. в Україні досі не відома. Історики лише наближаються до її реальної статистики. Тільки протягом 1933 p., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні демографічних втрат України від голодомору: Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено.

Отже, акція голодомору була результатом таких системних заходів і дій керівників тоталітарного режиму СРСР: нав´язування нереальних планів хлібозаготівель; надмірний експорт Радянським Союзом зерна, значну частку якого давала Україна; відсутність у критичній момент необхідної допомоги союзного центру; створення владою законодавчої бази для розгортання терору голодом; радикальні кадрові зміни в Україні, що мали на меті забезпечити максимальну лояльність стосовно офіційної лінії, орієнтованої на форсовану модернізацію економіки; включення в економічні процеси органів безпеки, які повинні були шляхом масових репресій ліквідувати навіть потенційну опозицію панівному режиму, посилити «фактор страху», втримати під жорстким контролем розвиток суспільних процесів; перетворення сільської місцевості в результаті запровадження внутрішнього паспорта на своєрідні резервації, розгортання чергового («модернізованого») закріпачення селян; блокування інформації на союзному та міжнародному рівнях про голод.

Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом».


4. Соціально-політичні наслідки колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектору на початку 30-х років. За період 1929—1932 pp. в Україні поголів´я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8% , коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.)

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозкладки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано запроваджену в 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить значними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг зерна, 1927 р. — 615 кг, а 1940 р. — 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934—1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії — 702 кг, у США — 719 кг, в Аргентині — 1233 кг, у Канаді — 1298 кг зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20—30-ті роки відставало від раціональної норми — 1000 кг на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.

Архівні матеріали свідчать про демографічну катастрофу в українському селі. Влітку 1933 року, щоб зібрати врожай, необхідно було залучити додаткову робочу силу. Орієнтована мінімальна потреба в додатковій робочій силі: по Одеській області – 40 тисяч чоловік, по Дніпропетровській області – 10 тисяч чоловік, по Харківській області – 30 тисяч чоловік. Від жахливих втрат голодомору 1932-1933 років, а також винищення населення у Другій світовій війні український народ не зміг оговтатись протягом майже 3-х десятиліть від часу трагедії. Смертність населення привела до того, що в Південний регіон України лише в 1933 році було переселено з Горьковської області РСФСР – 2120 господарів, з БССР – 4630 господарів, з метою покращення демографічної ситуації у найбільш постраждалих від голоду сіл. Лише в кінці 60-х років на Україні чисельність населення досягла рівня 30-х років. Довівши Україну до голоду 1932-1933 рр. тоталітарний режим знищив опір основного носія масової національної свідомості українського народу – селянство, його духовну основу, знівечив національну ідею та національну свідомість народу.


Висновки

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Уряд СРСР розраховував, що буде безперешкодно купувати у селян достатню кількість хліба за низькими цінами, забезпечуючи країну і експортуючи його для закупівлі машин на потреби індустріалізації. Однак засуха зменшила урожай, ціни на зерно піднялися, і селяни відмовлялись продавати державі хліб за цінами, які вона їм диктувала. У відповідь до селян було вжито репресивних заходів: конфіскація зерна, великі штрафи, розкуркулювання, депортації, як і в часи воєнного комунізму. «Надзвичайні заходи» дали можливість «видавити» із неврожайної України на 33% більше зерна, ніж у попередньому році. Але у багатьох районах почався голод.

Основними причинами голоду 1932-1933 рр. стали: суцільна колективізація, розруха, прорахунки в економічній політиці, непосильні заготівлі за розкладкою, розкуркулення, дезорганізація і деградація сільського господарства, надмірний хлібний експорт, конфіскація продовольчих товарів, небажання колгоспників працювати у громадському господарстві, масовий терор, адміністративні методи керівництва колгоспами, соціально-економічна політика тоталітарного режиму взагалі. Голод був не просто штучний, а рукотворний, свідомо створений тодішнім політичним керівництвом.

До кінця 1934 р. криза в сільськогосподарському виробництві була подолана і в усьому СРСР відбулося скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів. Поліпшення матеріального становища селян, матеріальна їх заінтересованість виявилися більш вигідними державі, ніж вилучення врожаю насильницькими методами. У 1933 р. українські селяни дали державі 317 млн пудів хліба, в 1935 — 462, а в 1936 — 545 млн. При цьому відбувалося і певне зростання життєвого рівня колгоспників та культури села.


Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

4. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

5. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

6. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

7. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

8. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

9. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

10. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

загрузка...
Top