Кочові племена Північного Причорномор´я (кіммерійці, скіфи, сармати)

Вступ.

1. Скіфо-сарматська доба.

2. Античні міста-держави Північного Причорномор´я.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. є. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах значною мірою зумовлений дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. є. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв´язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв´язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім´ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виокремлення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об´єднань та союзів; зародження державності.

1. Скіфо-сарматська доба

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор´я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. є. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор´я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор´ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров´я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор´я.

Повернувшись із Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. є. утворили політично консолідоване об´єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н. е. За Геродотом, територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-земле-роби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною ознакою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов´янське коріння1. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. є. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. є. Скіфія стала об´єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

У VI ст. до н.е. скіфи знайомляться і вступають в контакт з античними державами Причорномор´я, зближуються з місцевими племенами, і поступово утворюється співробітництво і навіть союз цих трьох сил — скіфи, греки, місцеві племена. При цьому головною політичною силою були скіфи. Проте греки і місцеві лісостепові племена частково зберігають економічну і політичну незалежність, що було своєрідною особливістю політико-економічного розвитку Причорномор´я і Лісостепу.

Важливим кроком у розвитку скіфської держави і всього місцевого населення тих часів був розгром скіфами армії перського царя Дарія у кінці VI ст. до н.е.

Період занепаду Скіфи почався з її поразки у 339 р. до н.е. у війні з Філіпом II Македонським. Негативну роль відіграла і еколого-демографічна криза, що була наслідком виснаження степів. Окрім того, на ПІ ст. до н.е. припадає певна орідізація (посилення сухості) клімату. Вторгнення у II ст. до н.е. сарматів зі сходу та кельтів із заходу призвело до остаточного руйнування скіфської могутності. Частина скіфів підкоряється сарматам, асимілюється ними, багато з них гине, невелика кількість відходить за Дунай. Значна частина скіфського населення переселяється до Криму і пізніше разом з місцевим населенням створює так звану Пізньоскіфську державу зі столицею в Неаполі (в межах сучасного Сімферополя). Ця елінізована рабовласницька держава проіснувала до III ст. н.е., ведучи численні війни, і врешті-решт ними ослаблена була розгромлена готськими та гунськими завойовниками.

В часи свого розквіту скіфське суспільство поділялося на кілька груп племен: скіфи-орачі, що жили між Дністром і Дніпром; скіфи-кочівники і царські скіфи, які володіли степовими просторами Лівобережжя і Правобережжя Дніпра. На схід від Дніпра в Лісостепу мешкали скіфи-землероби, яких оточували підкорені ними численні народи, що платили їм велику данину.

Скіфські племена були тісно пов´язані з високорозвиненою середземноморською цивілізацією, підтримували широкі торговельні зв´язки грецькими колоніями у північному Причорномор´ї, постачаючи їм продукти свого господарства — зерно, хутро, рабів і закуповуючи вино, посуд, прикраси, коштовну зброю. Таким чином, до Скіфії і сусідніх з нею племен, серед яких були і праслов´янські, потрапляла продукція грецького ремісничого виробництва, вироби із золота та срібла, що частково дійшли до нас завдяки археологічним дослідженням Чортомлицького та Солохівського курганів, розкопаних поблизу Нікополя (Дніпропетровської обл.), Гайманової могили і Товстої могили (Запорізька обл.).

Скіфи мали досить складні політеїстичні релігійні погляди, в яких поєднувалися елементи вірувань племен землеробського та скотарського суспільства. Головною богинею була Табіті, повелителем неба — грізний Папай. Скіфи вірили в загробне життя, померлих ховали в підкурганних могилах. При бідняках клали горщик з їжею, примітивний інвентар та кам´яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах, які мали форму будинку, насипаючи над ними високі кургани. Померлих одягали у розкішний одяг, клали біля них коштовну зброю, посуд, убивали і ховали разом жінку, коней.

Висока для свого часу скіфська матеріальна та духовна культура — це синтез досягнень місцевих племен та передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції. Скіфське образотворче мистецтво мало своєрідний характер, так званий звіриний стиль.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. є. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

ІІІ ст. до н. є. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров´я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. УII ст. до н. є. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. є.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов´янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов´ян: «спако» (собака), «голос», «топор».

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов´ям та Північним Причорномор´ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, запроваджений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205—123 до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем´я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. їх очолювали у різний час різні племенні об´єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. є. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім´я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об´єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. є. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов´язана з Уланським союзом племен, що утворився в І ст. н. є. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосифа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір´я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократу-менами» (керовані жінками). У давніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб´ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрак-таріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.


2. Античні міста-держави Північного Причорномор´я

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор´я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. є. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація є побічним продуктом торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну — постійна соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор´ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. є. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з´явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор´ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, мали широкі права. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. є. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор´я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. є. на Керченському і Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об´єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор´ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е.). Характерними ознаками цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв´язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, посилення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній на центри посередницької торгівлі, що пов´язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. є. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 до н. є.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор´я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор´я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор´ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор´я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров´я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

Для сарматського суспільства характерні процеси, аналогічні тим, що відбувалися у скіфів: сарматська знать швидко збагачувалася на торгівлі з грецькими містами. Поряд з цим їхні торгові каравани доставляли з Китаю шовк, з Індії — дорогоцінності та інші товари, що посилювало розкіш знаті.

Сармати здійснювали військові походи з метою пограбування сусідніх держав, звозячи трофеї до столиці. Всі історики підкреслюють надзвичайно велику роль жінок у сарматському суспільстві: жінка брала участь у війнах нарівні з чоловіками, полювала верхи, займала верховні родові та племінні посади (матріархат). Археологи виявили, що жінок тут часто ховали зі зброєю.

Сарматське військово-політичне об´єднання було знищене у III ст. н.е. готською, а потім у IV ст. ще й гунською навалами. Частина сарматів змішалася з слов´янами та іншими племенами. Але переважна більшість залишилася в степу, змішавшись з новими хвилями тюркомовних кочівників. Так у причорноморських степах скінчилося панування індоєвропейських племен і на довгі віки запанували тюркські народи.

Визначну роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор´я, започатковані жителями давньої Еллади у VII-VI ст. до н.е. Заселення Причорномор´я відбувалося в умовах перенаселення Греції і формування там рабовласницького ладу. Колонії засновувалися організовано за рахунок безземельних селян, ремісників та торговців.

В історії цих держав можна виділити два етапи. Перший охоплює V! — середину І ст. до н.е. й характеризується незалежністю і самостійністю, подальшим розвитком еллінських традицій, мирними, а часто дружніми взаємовідносинами зі скіфськими та іншими місцевими племенами. Другий етап припадає на І ст. до н.е. — кінець IV ст. н.е. У цей період відбувається активізація агресивного тиску кочових та інших племен, і грецькі держави, шукаючи допомоги у Римської імперії, все більше переходили під її вплив та владу.

У процесі античної колонізації сформувалися чотири основні центри. Перший зосереджувався на побережжі Дніпро-Бузького лиману з найбільшим містом Ольвія. її вигідне географічне місцезнаходження сприяло широким торговельним зв´язкам із землеробами Лісостепу, кочівниками та іншими регіонами Східної Європи.

Другий осередок античної цивілізації сформувався в районі Дністровського лиману з найбільшим містом Тіра, що мало різнобічні зв´язки з навколишніми поселеннями.

Третій центр — Крим з головним містом Херсонесом, що мав певний вплив на економічний розвиток скіфів, таврів та сарматів.

Четвертий район античної цивілізації зосереджувався на Керченському та Таманському півостровах. Найвизначніше місто — Пантикапей. Значну роль також відігравали Фанагорія, Феодосія, Гермонаса (нині станиця Таманська) та ін. У V ст. до н.е. ці міста були об´єднані у Боспорську державу.

Культура всіх центрів мала високорозвинутий характер, відповідала античному суспільству давньої Греції. Населення грецьких регіонів у Причорномор’ї займалося землеробством, виноградарством, рибальством, ремеслами, вело широку торговельну діяльність як з місцевими племенами, особливо скіфами, пізніше — сарматами, так і з Грецією. На колишню батьківщину вивозили хліб, мед, віск, худобу, рибу, шкіру, хутра, ліс, рабів, а завозили вино, посуд, тканини, ароматичні речовини, ремісничі вироби, предмети розкоші, особливо ювелірні прикраси.

Політичний устрій та адміністративно-територіальна структура античних держав відповідали тим, які панували в грецьких полісах. Частково це були рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром кожної з них було місто, навколо якого розташовувалася сільськогосподарська округа. Найбільшими розмірами серед цих рабовласницьких держав виділялося Боспорське царство, що мало монархічну форму. У античних державах відбувалися глибоке класове розшарування, майнова нерівність, гострі соціальні конфлікти, особливо між аристократією і демосом-народом, а також рабами і рабовласниками, які в окремих випадках переростали у повстання і військові конфлікти. Зокрема, надзвичайною гостротою та масштабами відзначалося повстання рабів у 107 р. до н.е. під керівництвом раба Савмака у Боспорському царстві, яке придушувалося за допомогою сусідньої Понтійської держави. Слід однак відзначити, що раби ніколи не були основними виробниками продукції. Економіка античних міст базувалася на праці вільних громадян.


Висновки

Скіфи — це загальна назва племен Південної і Південно-Східної України, які прийшли з Прикаспійських степів. Скіфією греки називали країну, розташовану між Дунаєм і Доном. Вони займалися кочовим скотарством, землеробством, мали розвинену металургію, вели активну зовнішню торгівлю.

Соціально-політична структура скіфського суспільства швидко еволюціонувала. У ньому відбувається майнове розшарування, виникає і збагачується родоплемінна знать, вожді, влада яких стає спадковою. Існувало патріархальне рабство. Особливо збагачувалася верхівка скіфського суспільства в результаті жорстоких грабіжницьких війн. Зовнішньополітичні інтереси, майнове розшарування, сусідство розвинутих грецьких та малоазіатських держав сприяли розвитку державотворчих тенденцій. У кінці VI ст. в причорноморських степах формується могутнє скіфське державне об´єднання, до якого увійшло і місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі поблизу міста Кам´янка Дніпровська. Скіфією управляли царі. За своїм характером скіфська держава була значною мірою схожа з середньоазіатською деспотією, що експлуатувала сусідні племена, стягуючи з них данину.

У VI ст. до н.е. скіфи знайомляться і вступають в контакт з античними державами Причорномор´я, зближуються з місцевими племенами, і поступово утворюється співробітництво і навіть союз цих трьох сил — скіфи, греки, місцеві племена. При цьому головною політичною силою були скіфи. Проте греки і місцеві лісостепові племена частково зберігають економічну і політичну незалежність, що було своєрідною особливістю політико-економічного розвитку Причорномор´я і Лісостепу.

Важливим кроком у розвитку скіфської держави і всього місцевого населення тих часів був розгром скіфами армії перського царя Дарія у кінці VI ст. до н.е.

Період занепаду Скіфи почався з її поразки у 339 р. до н.е. у війні з Філіпом II Македонським. Негативну роль відіграла і еколого-демографічна криза, що була наслідком виснаження степів. Окрім того, на ПІ ст. до н.е. припадає певна орідізація (посилення сухості) клімату. Вторгнення у II ст. до н.е. сарматів зі сходу та кельтів із заходу призвело до остаточного руйнування скіфської могутності. Частина скіфів підкоряється сарматам, асимілюється ними, багато з них гине, невелика кількість відходить за Дунай. Значна частина скіфського населення переселяється до Криму і пізніше разом з місцевим населенням створює так звану Пізньоскіфську державу зі столицею в Неаполі (в межах сучасного Сімферополя). Ця елінізована рабовласницька держава проіснувала до III ст. н.е., ведучи численні війни, і врешті-решт ними ослаблена була розгромлена готськими та гунськими завойовниками.

Сармати, як і скіфи, — іраномовні племена, що мали ряд спільних чи споріднених рис. Хоча духовна культура скіфського суспільства була вищою, вони змішалися зі скіфами, асимілювалися з ними, але частково засвоїли їхню цивілізацію. Головна галузь господарства — кочове скотарство. Війна теж була галуззю господарства. Сармати були не єдиними однорідними племенами, а слабким союзом споріднених і частково ворогуючих племен язигів, роксоланів, аорсів, аланів та ін. Кожне з них намагалося панувати на території України. Лише у II ст. н.е. вони об´єдналися під проводом алан.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top