Іван Мазепа: політичний портрет

І. Іван Мазепа до гетьманства.

ІІ. Іван Мазепа – гетьман України.

2.1. Обрання гетьманом та внутрішня політика I.C.Мазепи.

2.2. Зовнішня політика І.Мазепи.

2.2.1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII ст.

2.2.2. Зовнішня політика після 1700 р.

2.3.3. Полтавська катастрофа.

ІІІ. Місце І.Мазепи в історії України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність дослідження. Гетьман Іван Мазепа належить до тих постатей в українській історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету українського народу – прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його смерті. Переломним моментом у трактуванні постаті І.Мазепи стала Полтавська битва: знак плюс був замінений знаком мінус.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім і радянська, історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв, зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М.Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об’єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

Доба Мазепи - це часи відродження України: політичного, економічного, культурного - по Руїні, що знищила великі плани Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московського імперіалізму.

Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були:

- об'єднання (або принаймні консолідація) українських земель - Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським регіментом;

- встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Обидві цілі визначили політику Мазепи супроти Польщі, Туреччини (і Криму) в усіх її флуктуаціях і, головне, супроти Москви.

Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-московських взаємин.

Він провадив щодо Москви двоторову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливе.

Мета дослідженняполягає у перегляді антимазепинських звинувачень попереднього часу, коригуванні й спростуванні їх на основі використання сучасних методологій, нагромадження нового матеріалу, у дослідженні спадщини Мазепи для сучасної України, у представленні різних поглядів на постать Івана Мазепи в російській (царській), радянській, зарубіжній та сучасній українській мазепіані.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:

- простежити за становлення Мазепи як гетьмана України;

- дослідити зовнішню та внутрішню політику І.Мазепи;

- розкрити діяльність гетьмана І.Мазепи в галузі культури;

- проаналізувати культурну спадщину та вклад І.Мазепи.

Об’єктом дослідженняє широкий спектр наукових робіт про Мазепу.

Предметом дослідженняє відображення постаті Івана Мазепи у історичній літературі, авторської характеристики, оцінок сучасників, строкатих вердиктів офіційної й неофіційної науки, публіцистики.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Для досягнення поставленої мети автор послуговується методом історизму, використовує порівняльно-історичний, історико-генетичний, біографічний та описовий методи.

Орієнтирами при написанні роботи були праці М.Драгоманова, І.Франка, М.Дашкевича, А.Лободи, Ю.Шереха, В.Шевчука, Я.Гординського, О.Оглобліна, Р.Млиновецького, Т.Мацьківа, В.Сокола та ін. Джерельною базою роботи стала фольклорна та літературна мазепіана, а також численні документи доби Мазепи, опубліковані Є.Пеленським, М.Плохинським, І.Борщаком, Т.Мацьківим, журналами “Киевская старина”, “Запорожская старина”, “Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка”, “Пам’ятки України” та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Оскільки образ Мазепи трактувався неоднозначно і досі не був предметом широкого аналізу, дана робота є першою спробою комплексного аналізу образу Мазепи на досить великому за обсягом джерельному матеріалі.

Практична цінністьроботи полягає у використанні результатів роботи при дослідженні епохи Гетьманщини.[4 c.6-9]


І. Іван Мазепа до гетьманства

Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитньої шляхти української і у Війську (Запорозькому) значної», і це стверджує інший сучасник Гетьмана - С.Величко, який називає Мазепу «значним шляхтичем козако-руським». Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана, невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. На Білоцерківщині Мазепи з'являються десь у половині XVI ст. Є вістка - втім, не досить певна, що один з них, невідомого докладно імення (припускають - Михайло або Микола), дістав року 1544 від короля Жигмонта І, на ленному праві, «хутір Каменець» - пізніше село Мазепинці. За іншими - певнішими - відомостями, цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544-1555) князя Пронського, який надав йому «селище» на річці Росі. Пронський, будуючи (близько 1552 р.) замок у Білій Церкві, потребував забезпечити його належною «службою» і для того оселював своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватися по страшній татарській руїні кінця XV - першої половини XVI ст.

Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делегації до Бутурліна, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді (1658) білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна Казимира. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним з діячів Гадяцької унії 1658 р. й після катастрофи Великого Князівства Руського залишився па польському боці української політики. На сеймі 1659 р. він дістав затвердження дідичних прав на Кам'яницю (Мазепинці). Королівський привілей па це називав Мазепу «в різних оказіях заслуженим шляхтичем і жовніром, до пас і батьківщини нашої завжди прихильним, вірним і в багатьох експедиціях воєнних досвідченим мужністю й відвагою своєю». [14 c.143-149]

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломовий момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі.

Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв'язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов'язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова [23 c.37-39]

була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671)®. її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич (Козма), полковник польської служби («полковник давній» - 1653 p.), який перейшов на козацький бік, був також полковником білоцерківським (1664)10 і генеральним осаулом (в Опари). Обидва - і тесть, і зять - були близькими товаришами Петра Дорошенка, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.

Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно-політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково-господарським справам, власним (вона мала землі па р. Росі, коло Корсуня) і чоловіка (па Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.1.1704, Humburg sub dato 27.XL 1703, Москва, Мацьків, 116). Але від першого подружжя гетьманова Ганна мала двох дітей - сина Криш-тофа Фридрикевича, сотника седнівського (1699-1700), і доньку (здається, Марію), що була за сином полковника білоцерківського Михайла Громики. Деякі її родичі та свояки дістали за гетьманування Мазепи високі старшинські уряди (Дмитро Зеленський - полковник лубенський, Степан Трощинський - полковник гадяцький та інші). Тихо й непомітно зійшла вона зі світу 1702 р.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) вій, правдоподібно, виконує обов'язки генерального осавула. Вій брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 p.). Хоч він був новою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов'язана з Польщею), але роль Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 pp. був Михайло Вуяхевич-Височипський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («ростронности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало нагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше у великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об'єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його.15 Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 p.).

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державно-національного життя зростав па Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Хапенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державносте, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається па одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.

Мазепа одразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір'я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьмаиичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою вій згодом навіть посвоячився. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження па керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар'єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий.

Як «ближній человЪк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вилив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках - безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей илян, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» па Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 - початок 1681 p.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 p., незважаючи па всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання. Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав'язує зв'язки в колах московських вельмож; зокрема па початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Голіциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціальний дозвіл царського уряду). Та найголовніше - все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.[1 c.14-23]

І тридцять років догетьманського життя Мазепи - то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар'єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.


ІІ. Іван Мазепа – гетьман України

2.1. Обрання гетьманом та внутрішня політика I.C.Мазепи

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянській колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII - па початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріалу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціальних монографічних студій над окремими ділянками українського народного господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і Генетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм па користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості.

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха — неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате па неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 pp. («великая саранча била на УкраинЪ и коло Стародуба па Обвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по ииших містах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з Оьвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Києві жита дойпиця по 5 золотих била».[9 c.705-712]

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовини, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Європою як через балтійські порти - Ґданськ (Данціґ), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом - через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східними рийками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників - польського уряду, польсько-литовських магнатів, Ґданського (Данціґського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх па небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої'. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовин, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловості за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII - па початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові верстати праці, нові оселі, нові матеріальні добра.

Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи - інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником... за их дЪло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського.

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловосте та різних соціально-правних питань, з тим пов'язаних.[19 c.37-41]

2.2. Зовнішня політика І.Мазепи

2.2.1. Гетьман Мазепа і великостаршинська опозиція в кінці XVII ст.

Московська держава, маючи в перспективі скасування Запорозької Січі, наприкінці XVII ст. посилила наступ на її автономію, передусім на запорозьку територію — «Вольності Війська Запорозького». Там споруджувалися царські фортеці та впроваджувалися нові поселення, найчастіше з іноземців. Перша така — Богородицька фортеця — була збудована в 1688 р. за рахунок запорозьких рибництв, пасік та мисливських місць на річці Самарі, пізніше її відновили під назвою Самарського ретраншемента. Почалися будівельні роботи весною 1688 р. Ними керував Іван Мазепа, якого на це зобов'язувала царська грамота, видана йому на гетьманство. Поява царської фортеці з воєводою й царськими «ратними людьми», а також навколишніх поселень на землях Січі викликала бурхливий протест запорозьких козаків. Гетьман намагався заспокоїти їх, доводячи, що фортеця — тимчасова, функціонуватиме як перевальна база для харчів та амуніції під час походу на Крим. Разом із цим Мазепа послав кошовому на Січ подарунок — тисячу червінців.

Такий похід насправді відбувся того року. В травні Голіцин виступив із 112-тисячною армією. Гетьман долучився до нього на Самарі з 50-тисячним козацьким військом. Цей другий Кримський похід також був невдалим, дійшли тільки до Перекопу. Вступили з ханом у переговори, але той зволікав. Забракло води. Голіцин, так і не закінчивши переговорів, не уклавши миру, повернувся до Москви, де цей похід відсвяткували як перемогу. Козацьким військом уперше керував новий гетьман Іван Мазепа. Фортеця на Самарі продовжувала існування й надалі.

Суперечності між Запорозькою Січчю та гетьманом загострювалися внаслідок соціальної політики Івана Мазепи. Аристократична її спрямованість не сприймалася демократичним козацтвом.

На початку 90-х років XVII ст. Запорожжя послужило імпульсом для політичного й соціального визвольного руху. Це засвідчило, що прагнення свободи ніколи не вмирало в українському народі. У січні 1693 р. на Запорожжі з'явився військовий канцелярист Петро Іваненко, якого називали Петриком. Він закликав запорожців підніматися проти Москви. Заслуговує на увагу, що військові канцеляристи були службовцями Генеральної військової канцелярії — вищого виконавчого органу влади в Гетьманщині. Вони займалися веденням справ, листуванням, копіюванням документів, їх складанням. Відповідно до свого службового становища військові канцеляристи були свідками й учасниками багатьох подій, котрі відбувалися в сфері політичних і суспільних відносин, мали доступ до державних та інших офіційних документів. Військові канцеляристи не лише зналися на механізмах і підводних течіях сучасної їм політичної обстановки, соціальних відносин, а й були обізнані з історією України на основі документальних джерел. Вони являли собою представників тогочасної української світської інтелігенції з високою національною самосвідомістю й демократичними тенденціями.

Саме таким і був Петрик. Маніфест, із яким він звернувся до запорожців, є цінним документальним джерелом, що засвідчує розвиток української національної самосвідомості наприкінці XVII ст., а також української суспільно-історичної й політичної думки.

«Боляче дивитись, — зазначалось у маніфесті, — як чужинці руйнують і гноблять рідний край.

Не диво, що так робить польський король. Колись ми були його піддані, але з Божою поміччю завдяки Хмельницькому вибилися ми з неволі й накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не отямиться.

Не диво, що нашим ворогом є кримський хан: із давніх давен ми руйнували його землі.

Та дивне ось що: поведінка московських царів. Не мечем же вони нас здобули; наші предки з власної волі для оборони православної віри добровільно з ними з'єдналися, ради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усякого ворога, бо звідки б не прийшов неприятель — все буде наші села перше палити, наших людей у неволю забирати, а Москва буде за нами в безпечності, як за кам'яною стіною. Але Москві й того мало, і вона хоче всіх нас обернути у своїх рабів та холопів. Гетьманів наших Многогрішного й Самойловича, що за нас стояли, забрала в неволю, а теперішньому гетьману Москва дозволяє роздавати старшині маєтності, а старшина позаписувала наших людей своїм дітям у вічну неволю, й тільки що у плуг не впрягає. Се Москва дозволяє нашій старшині таке робити для того, щоб наші люди оплошіли та омужичилися, а москалі тим часом заволодіють Дніпром, Самарою та набудують там своїх городів.

Отже, подумайте, розумні голови,— чи краще нам бути в неволі чи на волі? Чужим слугою чи самому собі паном? У москаля або ляха мужиком — а чи вільним козаком? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький з Військом Запорожським вибився з-під лядського підданства — хіба погано тоді було жити на Україні? Чи не було тоді у козаків золота, серебра й сукон дорогих, коней табунами й скота чередами? Усього було багато. А як стали ми московського царя холопи, то загибла вкінець чигиринська сторона, а у тих наших братів, що перегнала Москва на лівий бік Дніпра, і їсти не було чого. Багато наших людей сидять у неволі по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман із поради всіх полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами й будемо разом бити москаля».

Таким чином, звільнення з московської неволі було головним у програмі Петрика. На війну проти Москви він прагнув підняти запорожців, вийти з ними на Гетьманщину, прилучити жителів міст, які тільки чекають на гасло, приєднати як союзника кримського хана. Програма Петрика мала й соціальний характер. Він закликав різати українську шляхту, що трималася царя, забирати у неї майно. [21 c.29-34]

Заклики Петрика, доброго промовця, знайшли відгук на Запорожжі. Його обрали військовим писарем, а на Січі це була важлива посада. Військовий писар входив до складу січового уряду — Коша Запорозької Січі. Відгукнулися не тільки запорожці. З усієї України люди почали збиратися на Січі. Тим часом Петрик поїхав до Криму й уклав із ханом угоду, за якою Україна зрікалася своїх договорів із царем, а київське та чернігівське князівства створювали незалежну державу.

Іван Мазепа розіслав у Крим і на Запорожжя десятки агентів, які щоденно повідомляли його про дії Петрика. Гетьман надіслав листа кошовому отаману, а потім направив спеціального посла на Січ — Горбаченка. Мазепа радив запорожцям бути вірним царям і домагався, щоб йому видали Петрика. Запорожці, покладаючись на давнє право захисту втікачів, відмовили гетьману. Однак у похід за Петриком пішла, хоч і значна, але тільки частина запорожців, які вибрали його гетьманом України. Приєдналися до них і ханські війська. Ряд міст перейшли на бік Петрика: Царичанка, Китай-городок, кишенські й сокальські жителі. Повстання швидко охопило весь правий берег Ворскли.

Мазепа вислав проти Петрика п'ять українських полків, а з іншими п'ятьма пішов услід. Звернувся до Москви з проханням надіслати військо. Там виникла велика тривога. Царські загони прибули під проводом князя Барятинського, котрому вдалося завдати поразки Петрику під містом Маячки.

Постійний, але невірний козацький союзник — кримський хан — зрадив Петрика й покинув його. Залишившись без підтримки, Петрик пішов за ордою, жив у Перекопі. До нього приходили українці, яким він казав: «Я що надумав, те зроблю. Вижену москалів й усіх вас звільню з московської неволі».

У діяльності Петрика було досить елементів авантюризму. Хана він переконував, що його підтримує все Запорожжя, запорожцям казав, що хан усі свої орди відправить на війну з Москвою. У деяких листах він називав себе сином Мазепи, а у відозві робив натяк, нібито гетьман таємно підтримує його й готовий відійти від царя. Може, в останньому він був не такий уже й далекий від істини. Протимосковська програма Петрика була співзвучна потаємним, глибинним задумам гетьмана й настроям його старшинського оточення. Але для них була неприйнятною соціальна програма Петрика — разом із московським скинути ярмо й українських панів, відібрати в них майно.

На другий рік, коли в Криму призначили нового хана, Петрик переконав його йти разом війною на царя. Знову звернувся з відозвою до запорожців, але, як і минулого року, не вся Січ відгукнулася. Дозволили йти тільки охочим. Об'єднані сили дійшли до Полтави, де знову повторилася тогорічна ситуація — татари покинули Петрика.

У 1695 р. він знову ходив з ордою, писав універсали, однак із таким же фіналом, як і в попередні два походи. Мазепа ходив проти Петрика в походи ще й у 1694, 1696 роках. Нарешті гетьман пообіцяв тисячу карбованців тому, что вб'є Петрика. Такий охочий на прізвище Вечірченко знайшовся. Він наздогнав Петрика й проколов його списом, але й сам був убитий.

У перші роки XVIII ст. склалася така політична ситуація, яку Іван Мазепа міг використати для поширення своєї влади на Правобережжі, що за Андрусівським перемир'ям і Вічним миром залишалося за Польщею. Це дало б йому змогу об'єднати дві частини України й зробити перший крок на шляху до незалежної самостійної української держави. Проте здійснення цього наміру вступало в суперечність із особистими стосунками Мазепи та Семена Палія, якому належала головна заслуга у відновленні козацтва на Правобережжі. Мабуть, нелегку внутрішню душевну драму довелося пережити Мазепі в цих обставинах.

Семен Палій, фастівський полковник, талановитий військовий керівник і організатор, мав добру освіту й був людиною великої хоробрості. Він пройшов військову школу в Петра Дорошенка, часто бував на Запорозькій Січі, уславився успішними походами на Кримське ханство й турецькі фортеці в пониззі Дніпра, брав участь в обороні Відня від турків.

Разом із полковниками Іскрою, Абазином і наказним гетьманом Самусем організував козацьку колонізацію правобережних земель, які внаслідок руїни здебільшого являли собою пустелю: міста й села лежали в руїнах, населення було знищене або розбіглося. Зовсім порожньою, незаселеною залишалася за договором із Москвою ціла смуга землі від Києва до Чигирина, яка мусила правити за своєрідний буфер між Лівобережною Україною і володіннями Польщі. Річ Посполита потребувала постійної охорони своїх українських володінь від татарських нападів. Отож польський король Ян Собеський у 1684 р. видав універсал, що дозволяв козакам селитися в місцевостях, де лежали зруйновані міста Корсунь, Чигирин, Лисянка, Умань, а в 1685 р. сейм прийняв постанову відновити на Правобережжі козацтво, яке дістало змогу розселятися по всьому краю.

Заселення відбувалося швидкими темпами. Виникали козацькі полки не тільки як військові, а й як адміністративно-територіальні одиниці з козацьким ладом, козацьким вільним хліборобством на родючих чорноземних незайнятих грунтах. Палій, установивши свою резиденцію у Фастові (60 кілометрів від Києва), поводив себе як ні від кого не залежний володар. Це викликало тривогу й невдоволення і польського, й московського урядів. [2 c.4-11]

Палій мріяв відтворити всі полки правобережного козацтва й передати його під владу лівобережного гетьмана, щоб об'єднати розрізнені частини України. У 1688 р. він через гетьмана Мазепу звертався до московського уряду з проханням прийняти його разом із фастівським полком у підданство. Але царський уряд не хотів порушувати угоди з Польщею. У 1699 р. польський сейм після замирення з Туреччиною, яка остаточно зреклася своїх претензій на Правобережну Україну, постановив скасувати тут козацтво, позаяк воно вже було непотрібне як охорона.

Палій, Самусь та інші полковники "не підкорилися й у 1702 р. підняли на повстання народ Київщини, Волині та Поділля. У ряді битв вони розбили польські війська, здобули сильно укріплену фортецю в Білій Церкві, оснащену багатьма гарматами, запасами пороху й амуніції.

Таємно Палій підтримував тісні контакти з лівобережним гетьманом Мазепою. У 1694 р. він писав гетьману: «Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло, та не так із польської сторони, як із берегів Дніпра, з козацького краю та з Волощини; й церкви Божі я побудував і прибрав на славу Божу».

Мазепа радив цареві, щоб той прийняв під свою владу Правобережну Україну, принаймні Білу Церкву. Але вже розпочалася Північна війна, й Петро І, який оголосив війну Швеції, бажав заручитися польською допомогою за рахунок Правобережжя України. Не приймаючи Палія у своє підданство, цар вимагав від Мазепи, щоб він відписав Палію про необхідність припинення повстання й підкорення полякам. Щодо самого гетьмана, Петро І заборонив йому надавати допомогу повстанцям.

Мазепа пропонував Палію згідно з царським указом миритися та уступати полякам, а водночас до Москви писав: «Не можу брати гріха на душу та привітними запевненнями намовляти Палія, Самуся та Іскру до послуху, а опісля віддавати їх полякам у неволю. Я не можу запевняти їх, що вони остануться цілі й неушкоджені, як у своєму здоров'ю, так і в маєтках. Поляки не тільки над козаками, але й надо всім українським народом, що опинився під їхньою владою, по-тиранськи поводяться. Це ж показали їхні недавні діла на Придністрянщині й на Побужжі, де вони мстилися за народне повстання, багатьох карали смертю, вішали, кидали на цвяхи або саджали на кіл...»

Повстання було придушене поляками, хоча їм довелося подолати відчайдушний опір, перебороти героїчну оборону. Загинуло десять тисяч при обороні Ладижина, тисячі покарано на смерть. Тільки Палій тримався у своїй Білій Церкві. Польський гетьман Синявський прохав Мазепу допомогти йому в боротьбі з повстанцями. Але український лівобережний гетьман надавав допомогу своїм землякам, рятував козаків від репресій. Він прийняв у себе Самуся, котрий віддав йому свої гетьманські клейдони.

Весною 1704 р. Мазепа одержав наказ Петра йти з усім своїм військом углиб Польщі, щоб підтримати союзника царя — польського короля Августа II. Польща тоді розділилася на дві партії. Значна частина магнатів перейшла на бік Станіслава Лєщинського, якого згодом Карл XII посадив на престол.

Для Мазепи настав слушний час здійснити давній намір, свою заповітну мрію — об'єднати всю Україну під своїм проводом. З 30-тисячною козацькою армією він перейшов Дніпро, зайняв Київщину й Волинь і вирішив звідти не відступати. За проханням царя Петра й короля Августа Мазепа розправився з магнатами, прибічниками Станіслава Лєщинського, подолавши їхній збройний опір.

Свою головну квартиру Мазепа розмістив у Бердичеві. її часто відвідував Семен Палій, якого Мазепа завжди зустрічав якнайкраще. Водночас йому було треба виправдатися перед царем Петром і королем Августом, легітимувати своє військове утвердження на Правобережжі. Щоб закріпити свій політичний успіх, лівобережний гетьман вирішив пожертвувати Палієм, хоч їх і об'єднували патріотичні почуття до України, спільна політична мета. Цар велів узяти Палія під варту і негайно відправити в Білу Церкву, замість нього полковником призначити Михайла Омельченка.

Першого серпня Семен Палій прийшов до головної квартири Мазепи. Його прийняли бенкетом. Вночі, коли полковник міцно заснув, його схопили й силоміць вивезли до Батурина, а звідти вислали до Москви. За зв'язки з прихильником Лєщинського Любомирсьиим Палія звинуватили у шведофільстві й заслали до Сибіру.

Деякі дослідники пояснювали усунення Палія Мазепою їхньою взаємопротилежною соціальною політикою. Мазепі не до вподоби був демократизм Палія, який встановив у своїй «палієвій державі» порядки, близькі до ладу Запорозької Січі. Крім того, він ворогував із українською шляхтою. Вважали навіть, що Мазепа вбачав у фастівському полковникові можливого суперника — претендента на гетьманську булаву. У всякому разі народна пісня засудила віроломство Мазепи щодо Палія, зробивши акцент на моральному сенсі цієї події. Палій виступає в пісні як народний герой, «козацький батько».

У жовтні 1704 р. Мазепа, залишивши на Правобережжі козацькі загони, повернувся до Батурина як справжній володар України. Він уживав титул — «Гетьман обох сторін Дніпра».

2.2.2. Зовнішня політика після 1700 р.

Успішно діяв Мазепа й під час Північної війни, наприклад, у 1705 р. на Червоній Русі. Того ж року козаки під проводом гетьмана зайняли Замостя. Автор «Історії русів», характеризуючи Івана Мазепу, справедливо зауважив: «в безустанній боротьбі з поляками, татарами та турками Мазепа відзначався хоробрістю, підприємливістю та всім воєнним мистецтвом».

У 1700 р. Петро І в союзі з Данією та Польщею розпочав війну проти Швеції, намагаючись здобути Балтійське побережжя, щоб мати морську дорогу до Західної Європи. Він втягнув у війну й Україну, не рахуючись при цьому ні з укладеними нею договорами, ні з її економічним становищем, ні з політичними обставинами, ні з соціальними умовами.

Для України царські інтереси в цій війні були далекими й чужими. За українсько-російською угодою 1654 р. московські царі ніколи раніше не використовували збройні сили України проти держав, які не виступали безпосередньо проти України та її інтересів. Україна посилала козацькі війська тільки для оборони свого краю, коли війна безпосередньо точилася біля її кордонів. Петро І змусив Івана Мазепу відправити козацькі полки на Північ, на далекі фронти Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії. Починаючи з 1700 р., козаків приневолювали ходити рік за роком своїм коштом у ці далекі походи, брати участь у тяжкій війні в незвичних для них кліматичних умовах. Не вистачало найнеобхіднішого, навіть харчів. Кладучи свої голови заради чужої для них справи, козацтво не тільки не діставало ніякої нагороди, а ще й потрапляло під командування московських начальників, офіцерів і генералів. Козаки терпіли й страждали від насильства, беззаконня, нечуваного свавілля, жорстокості, усяких кривд і зневаження всіх Божих і людських прав. Багато козаків гинуло, а котрі й верталися, то піші, голі, скалічені. [22 c.5-7]

Цілий корпус українського війська під проводом полковника Данила Апостола діяв на півночі разом із царськими військами. Під Ерестфером у Ліфляндії вони розбили шведського генерала Шліпенбаха. Козаки захопили великі військові трофеї, але царські командири все у них відняли. Взагалі, замість вдячності, козаків пограбували — забрали всіх коней. Внаслідок цього знеможені козаки мусили пішки долати далеку дорогу додому.

Багато козаків гинуло на примусових «канальних», землекопних, будівельних роботах, на прокладенні нових доріг, висушуванні болотяних місцевостей, копанні каналів на Півночі, куди їх зганяли тисячами й де умови праці були нестерпними. Козацький полковник Черняк так описує обстановку на Ладозі, де працювало 10 тисяч козаків. «Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палицями — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні, святкові виконують — без спочину».

Отже, повернулася з Ладоги ледве третина (до того ж багато з них покалічених) із тих 10 тисяч козаків, які працювали на Півночі. Може, з тих часів прийшли до нас гіркі слова, що «Петербург споруджений на козацьких кістках». Насправді, сповна ще не підраховано, скільки полягло козацьких голів у тих болотах, на яких побудована була нова столиця Російської імперії.

У 1706—1707 роках сила силенна народу, передусім селян і козаків, мусила працювати коло будови нової фортеці в Києві на Печерську, оскільки цар Петро боявся приходу шведів в Україну. Козаки повинні були працювати зимою й літом під пильним оком московських наглядачів, котрі поводилися з ними брутально й немилосердно. Військовий писар Пилип Орлик, довірена особа Івана Мазепи, писав у листі: «Зачалася та робота коло фортифікації печерської, наступили переходи через українські міста до головної армії — то рекрутів, то всяких начальників. І полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалями оповідали, що пристави коло той фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б'ють, уха шпагами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б'ють смертним боєм».

Примусові «канальні» та будівельні роботи надзвичайно знесилювали козацьке господарство — козаки мусили йти зі своїми кіньми і фуражем, харчами, одягом, зброєю. Роками вони не могли займатися власним господарством, яке занепадало, козацтво бідніло.

Згадувані в листі Орлика «переходи» через українські міста відбувалися не лише у зв'язку з побудовою Києво-Печерської фортеці. Протягом майже усієї війни через Україну проходили московські полки й команди. Вони чинили усякі кривди, забирали в населення припаси, поводилися брутально не тільки з простими людьми, а й із старшиною. З усіх боків підіймався «плач, стогін і лемент» козацтва, селян, міщан, всього українського народу.

Один із найбільш шанованих провідників козацтва — полковник Горленко, який командував біля Гродна допоміжним корпусом, частина котрого стояла і в Ризі, прибувши до головної гетьманської квартири, виклав скарги на свавілля московських командирів, їхнє знущання, образливе поводження з козаками й старшиною. У відповідь на це полковника зіштовхнули з коня, якого відібрали, як і в решти старшин. Коли стало відомо, що з козаків, яких вислали до Пруссії, хочуть зробити драгунів (це було замахом на вільний військовий устрій), Горленко вигукнув: «Пане гетьмане, ти, що нами проводиш, що ти думаєш про це все?» І, може, вперше гетьман відверто висловив свій осуд московській владі й натякнув на можливість іншого союзу: «От яка нагорода за нашу службу!.. Який я дурень, що відкинув пропозиції Станіслава» (Лєщинського). А цар до того ж безупинно вимагав поставляти до московської армії коней, худобу, хліб і всякі інші припаси, що також розоряло українські господарства.

Через війну припинилась українська торгівля через балтійські порти. Взагалі, Петро І завдав страшенного удару по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Указами царського уряду було заборонено вивозити з України будь-куди, окрім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. Вугілля з Донеччини дозволялося брати лише на російські заводи. Саме в інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Україна могла торгувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти.

Отже, петровське «вікно в Європу» обернулося для України бідою. Вона вже не мала права користуватися давніми, традиційними для себе торговими шляхами, мусила везти свої товари через усю країну до Архангельська.

До гетьмана доходили відомості, скарги, нарікання з усіх міст Гетьманщини на безправ'я, пограбування, знущання, наруги царських військових начальників і солдатів над українським населенням. Мазепа гостро реагував, намагався захистити свій народ, протестував, висилав десятки листів до царя, його генералів і сановників, неодноразово висловлював свої протести в розмовах, віддавав розпорядження козацькій старшині з рекомендаціями, яким чином запобігти свавіллю чужинців.

Після лівонського походу Мазепа писав цареві: «Вернувшися із служби нашої монаршої з границь Лівонських, полковники, старшина й товариство почали на мене дуже нарікати насамперед за те, що понесли такі труди й господарство своє розорили під час такого дального походу, а далі за те, що за сіно немало їх товариства побито й потоплено, й коні повідбирані, а управи, не дивлячись на всі спори, їм жодної не дано. Особливо ж вони скаржаться на те, що у Пскові забрали їхні гармати польові. Взагалі, всі говорять на мене, що я не стою за їхні права і вам, великому государю, не б'ю чолом, що такі справи робляться». [7 c.43-49]

Восени 1708 р. шведський король вирушив із Польщі через Литву і Білорусію на Московщину. Варто зазначити, що напередодні 1707 р. Мазепа остаточно утвердився в думці: для врятування України необхідно заздалегідь розірвати з Москвою (розгром котрої тоді здавався неминучим) і шукати забезпечення самостійності України через союз зі Швецією. Ще раніше український гетьман установив контакти зі шведським королем через довірених посередників. Робилося це з надзвичайною обережністю. Докладно передати перебіг цих подій, особливо початок, неможливо через брак достовірних історичних джерел.

У жовтні 1705 р. спробу встановити з українським гетьманом союзні відносини зробив Станіслав Лєщинський. Його представник привіз офіційний проект союзу за підписами польського короля та канцлера. Мазепа, після допиту з тортурами, відправив цього представника разом із проектом договору в Москву. В листі до Петра він повідомляв, що вже було чотири спроби намовити гетьмана на розрив із царем. Але, запевняв гетьман царя, він «залишається непохитним, як гранітна скала, супроти всіх спокус». Насправді, Мазепі союз із польським королем був ні до чого, оскільки гетьман завжди непримиренно ставився до панування поляків в Україні. А якось у розмові з французом Балюзом, якого приймав у батуринському палаці, Мазепа заявив, що «польська корона йде за прикладом давнього Риму до занепаду». Його цікавив тільки Карл XII.

У березні 1706 р. в Білорусії чернець передав Мазепі шифроване послання близької довіреної особи княжни Дольської, в якому повідомлялося, що Карл XII направив гетьману свого листа. Через деякий час, уже в Києві, Мазепа одержав нового листа, де повідомлялося, що шведський король обіцяє підтримати Мазепу на Волині, й він може розраховувати на всю шведську армію, отже, гетьман може приступати до виконання свого плану. Незабаром йому буде надісланий договір за підписом Карла XII й Станіслава Лєщинського.

4 липня до Києва приїхав цар з Меншиковим. Розійшлася чутка, що Карл XII іде на Україну. Цар наказав своєму улюбленцю підготувати для відсічі кінноту, а Мазепу поставив під його командування. Володар України відчув себе ображеним, приниженим і скривдженим. Меншиков, якого цар нагородив титулом князя, прагнув стати українським гетьманом. Проте Мазепа не виявив своїх почуттів, і цар та Меншиков продовжували вважати гетьмана «одиноким серед старшин вірним цареві».

Під час бенкету Меншиков напідпитку завів розмову з Мазепою про те, що оскільки царські війська в Києві, нарешті слід розправитися з «нашими ворогами», маючи на увазі старшину. Мазепа відповів, що «небезпечно починати нову війну, внутрішню, поки не покінчили із зовнішніми ворогами», але зробив так, щоб присутня старшина чула цю розмову. Потім гетьман своїм старшинам сказав: «Скрізь проливаємо свою кров — у Лівонії, Польщі, Литві, в Криму, Туреччині. Й навіщо? Вся ваша нагорода — це образи, приниження, а тепер хотять нам ще забрати останки нашої свободи... Господи, змилуйся над нами, не дай їм виконати наміченого плану». Це був натяк, але старшина вже впевнилась, що їхній гетьман противник царської політики в Україні, яка викликала чимраз більше нарікань та обурення серед усього українського народу.

Будівництво Київської фортеці влітку 1706 р., започатковане Петром І у зв'язку зі згадуваним спрямуванням шведських військ в Україну, обернулося рабською працею, знущанням, бідою не тільки для козацтва, а й для міщанства, особливо ж для селян, яких силоміць гнали на землекопні роботи. До Мазепи один за одним приходили полковники й уже відверто закликали до визвольних дій. Миргородський полковник Данило Апостол казав: «Очі всього народу звернені до тебе, гетьмане. Цей нарід вірить у тебе. Нехай Господь береже тебе перед смертю, щоби ти не залишив нас у неволі». Полковник Горленко додав: «Як ми щодня молимось за спокій душі Хмельницького і звеличуємо його ім'я за те, що визволив Україну з ляцького ярма, так і, навпаки, проклинатимемо ми й наші діти довіки тебе й твої кості, коли ти нас за свого гетьманування після смерті своєї у такій неволі залишиш». [20 c.52-54]

2.3.3. Полтавська катастрофа

Запорозька Січ протягом усього свого існування залишалася найдемократичнішим осередком в Україні. Тому в запорозьких козаків були дуже напружені стосунки з гетьманом Іваном Мазепою. Вони протистояли його соціальній політиці, а також були незадоволені тим, що гетьман, здійснюючи плани Москви, будував на землях Запорозької Січі царські фортеці.

6 липня під Полтаву прибуло 70 тисяч добірного царського війська. Шведсько-українського війська було вдвоє менше. 7 липня Петро видав маніфест до своєї армії. У ньому цар звично таврує Мазепу «підлим зрадником», але вже не звинувачує його, як раніше, у зраді на користь Польщі. По суті Петро І визнав, що гетьман, бажаючи «відділити Україну від Росії», прагнув самостійності України — «зробити з неї незалежне князівство і залучити до нього Волинь».

Генеральна битва відбулася восьмого липня. Першими в неї вступили шведи, які о восьмій годині ранку почали наступ на російські редути. Полтавська битва має величезну літературу багатьма мовами. У численних працях докладно описано хід битви, визначаються причини поразки шведської армії, котра до того вважалася непереможною. Воєнні історики проаналізували стратегію й тактику обох воюючих сторін, прокоментували плани і дії Карла XII, Петра І, їхніх воєначальників. Думки і оцінки різних авторів досить часто не збігаються. Найбільше сходяться на тому, що до поразки спричинилася значна кількісна нерівність сил, що діяли під Полтавою, а також неможливість Карлу XII внаслідок поранення особисто керувати боєм.

Битва велася між шведськими і царськими військами. Козаки майже не брали в ній участі. Однак ті з них, хто потрапив у полон, зазнали великих мук і знущань від царських катів. Усі вони загинули від тортур. Іван Мазепа не брав участі в бою й не виходив із свого намету. Гетьман з'явився поруч із Карлом XII, коли той почав відступати.

Полтавська катастрофа, з огляду на подальші події та майбутню долю України, була для неї національною трагедією. Полтавська битва стала початком рабства й колоніальної залежності України. Петро І одержимо винищував дощенту все, що стосувалось імені Мазепи і української державності.

Частина шведського війська згуртувалася навколо пораненого короля, якого на ношах буквально витягли з перехресного вогню. Вирішили відійти у володіння турецького султана, скориставшися тим, що цар Петро, святкуючи свою перемогу, прогаяв час і не організував переслідування. Король ще поривався вступити в бій і краще загинути на полі бою, ніж ганебно відступати. Однак генерали й Мазепа переконали його, що цар, захопивши короля в полон, примусить його підписати договір, ганебний для Швеції.

Залишки шведської армії разом із запорозькими козаками йшли берегами Ворскли аж до її гирла. До них поволі збиралися докупи розсипані шведські полки. Йшли у військовому порядку, з розгорнутими прапорами. Козаки прикривали відступ. Мазепа та король їхали в кареті. До них приєднувалося те українське населення, яке підтримувало шведів і лякалося московського переслідування. [6 c.309-313]


ІІІ. Місце І.Мазепи в історії України

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдарував її маєтностями. У 1693 р. наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб, близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним барокко».

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом знову обновив Софійський собор і побудував Софійську дзвіницю, яка збереглася до нашого часу. В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 р. нову величаву церкву св. Миколая (у 1831 р. була обернена у військовий собор). У ризниці на стіні вівтаря тривалий час залишався портрет Мазепи як «зиждителя храма», хоч у ньому гетьману проголошували анафему. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі, яку згадував у своїх творах Тарас Шевченко.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дорогоцінні дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту, художньо вироблену, з гравіюванням, очевидно італійського майстра, яку використовували замість антимінса. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Жодного українського гетьмана не славили так сучасники, як Мазепу — видатного протектора українського культурного й духовного життя. Нікому з гетьманів не було присвячено стільки панегіриків, поем і драм. В Україні статті про Івана Мазепу, в яких робляться спроби об'єктивно висвітлити життєвий шлях цього видатного діяча й водночас неоднозначну постать нашої історії, почали з'являтися з 1988 р. І все ж деякі автори досі не скинули з очей імперської полуди, над ними ще тяжіє хибний марксистсько-ленінський постулат, згідно з яким «класова боротьба є рушійною силою розвитку суспільства».

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, наприклад 1691, 1692, 1701 рр., в яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

Саме Мазепа першим виплекав ідею самостійної незалежної української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети. Мабуть, неможливо з'ясувати, коли виникла і як розвивалася ця ідея в Мазепи. Завжди дотримуючись принципу улюбленого автора Макіавеллі — «таємниця — це душа справи», він виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри абсолютно від усіх. Мазепа поводив себе надобережно, оскільки ризик був величезний в умовах складної політичної й військової ситуації в Україні. Саме в часи руїни він повернувся на Батьківщину й залишився там назавжди.

Гетьман Іван Мазепа опікувався не тільки культурою, а й розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.

Зміцнюючи гетьманську владу, добиваючися стабілізації українського політичного й економічного життя, дбаючи про розвиток культури рідного краю, Іван Мазепа в абсолютній таємниці виношував свою ідею незалежної, самостійної України, прикриваючись при цьому незаперечною лояльністю щодо царського уряду. Змушений виконувати веління царя, спрямовані на поширення колоніального гніту в Україні, він вірно служив Москві.

А головне, що у нового гетьмана склалися напружені стосунки із Запорозькою Січчю, яка й після створення Української Гетьманської держави зберігала в її межах автономію, підлягала безпосередньо царському уряду. При цьому вона залишалася частиною України, носієм української державності. Зі своєю політичною автономією, самобутнім республіканським ладом, демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, вибірністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом — Запорозька Січ була історичною антитезою московському самодержавству, абсолютній монархії[16 c.254-256].


Висновки

Роль І. Мазепи як гетьмана, як людини у процесах істотної зміни рівня духовного-культурного пласту в Україні у 1687—1709 pp. настільки визначальна, прозора, що лишається тільки дивуватися тому потужному потенціалу, вкладеному часом, історією у цю особистість. Вона уособлювала не тільки притаманні добі прагматизм відстоювання владного крісла, безкомпромісної боротьби з опонентами, удаваної запопадливої служби царям, а й великі можливості непересічного діяча культури, справжнього цінителя мистецтва, книги, ревнивого і небайдужого покровителя церкви.

Лише в душі такого масштабу могли зародитися високі честолюбиві помисли повернути Вітчизні, Києву ту славу, яку вони мали за князювання Володимира і Ярослава Мудрого.

І. Мазепа, здійснюючи свій потаємний замір зробити Україну вільною, незалежною країною, великі зусилля спрямовував насамперед на будівництво її фундаменту, на основі якого можна було б вибудувати суверенну державу.

Підмурівком її буття у тих умовах залежності від Москви могли стати лише висока культура, багате духовне життя, міцність релігійних ідеалів, відроджені з руїн церкви, монастирі.

Адже тільки це давало право показати Україну європейським націям як країну, яка має не тільки славну давню історію, а й передову освіту, мистецтво, літературу, побожний, висококультурний народ

Ідея Мазепи про вільну, незалежну Україну, його діяльність і намагання реалізувати цю ідею мали міжнародну вагу й цілком укладаються в загальний процес розвитку людської цивілізації. Через 283 роки, в 1991 р., Іван Мазепа «повернувся» до Батурина. Напередодні, в 1990 р., культорологічний похід по Чернігівщині відправив першу легальну панахиду по Мазепі, його війську та закатованих батуринцях. Тоді навіть не всі місцеві жителі сприйняли це однозначно, як і появу національного синьо-жовтого прапора. Давалося взнаки майже трьохсотрічне ганьблення та очорнення імені великого гетьмана, його діянь. [8 c.6-13]


Список використаної літератури

1. Гетьман Іван Мазепа та його доба : (До 285-річчя від дня смерті): Тези доп. наук. конф. / Музей гетьманства / Г. Ярова (упоряд.). — К. : Просвіта, 1995. — 47с.

2. Гетьман Іван Мазепа. 1644-1709: Інформ. список л-ри / Київське обласне управління культури ; Київська обласна бібліотека для дітей / Микола Павлович Зніщенко (ідея,проект,наук.ред.), Олена Миколаївна Литвин (уклад.), Валентина Василівна Володько (уклад.). — К., 2004. — 20с.

3. Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття: Каталог виставки, 21.06 - 24.08. 2003 р., м. Львів / Львівська галерея мистецтв / Володимир Недяк (уклад.,фотограф,худож.). — К. : ПП "ЕММА", 2003. — 64с.

4. Добірка статей присвячених гетьману Івану Мазепі //Українська мова та література. - 1999. - № 42. - C. 6-9

5. Ємченко О. Тріумф і драма Івана Мазепи //Наука і суспільство. - 1999. - № 10-12. - C. 25-26

6. Журавльов Д. Мазепа: людина, політик, легенда. — Х. : Фоліо, 2007. — 382с.

7. Іван Мазепа та його доба: Матеріали доп., рефератів Міжнар. наук. конф., Будапешт, листопад, 2000р. / Омелян Русин (уклад.). — Ужгород : Мистецька лінія, 2001. — 75с

8. Ковалевська О. І.С.Мазепа в історіографії XVIII-XX століть: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький держ. ун-т — Донецьк, 1997. — 24 с.

9. Костомаров Н. Руина ; Мазепа ; Мазепинцы: Исторические монографии и исследования. — М. : Чарли, 1995. — 800с.

10. Крупницький Борис Дмитрович. Гетьман Мазепа та його доба. — К. : Україна, 2001. — 238с.

11. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах 1687-1709 / НАН України; Інститут української археографії / Віра... Кошова (уклад.). — 2.вид., доп. — К., 1995. — 312с.

12. Мельник Л.Г. Гетьман Іван Мазепа і правобережна козаччина //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. - 1999. - Вип. 47. - C. 4-6

13. Мельничук Г. Таємний задум Івана Мазепи //День. - 1999. - 13 серпня. - C. 8

14. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Українське Історичне товариство ; Українська Вільна Академія Наук у США ; Українська Американська Асоціація Університетських Професорів ; Наукове Товариство ім. Шевченка в Европі ; Наукова Рада Світового Конгресу Українців ; Національний ун-т "Острозька академія" / Любомир Винар (ред.). — 2-ге вид., доп. — К. ; Л. ; Нью-Йорк ; Париж ; Торонто, 2001. — 461с.

15. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. — К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2005. — 304с.

16. Павленко С. Іван Мазепа. — К. : Видавничий дім "Альтернативи", 2003. — 416с.

17. Пасічник О. Гетьман Мазепа або слов'янська трагедія: Народна трагедія-хроніка на 2 частини. — К. : Просвіта, 2001. — 109с.

18. Пачовський В. Іван Мазепа: Життя й діяльність із приводу 250-ліття вибору гетьманом. — Львів, 1997. — 48с.

19. Сергийчук В. Кого предал гетман Мазепа. — К. : Издательский центр "Просвіта", 2006. — 160с.

20. Скавроник В. Гетьман Іван Мазепа. — Т. : Джура, 2000. — 115с.

21. Тетерина Д. Іван Мазепа-патріот України //Самостійна Україна. - 1999. - Жовтень-листопад . - C. 29-34

22. Шудря Н. Іван Мазепа.Роки гетьманування:1687-1708 //Українська газета. - 1997. - 25 вересня

23. Якубова Т. Військова діяльність гетьмана Івана Мазепи: (За даними історичної літератури Національної бібліотеки України імені В. Вернадського) //Вісник Книжкової палати. - 2004. - № 4. - C. 37 - 39.

загрузка...
Top