Історія уній та її наслідки

1. Люблінська унія. Включення Київщини, Волині, Братиславщини до складу Польщі.

2. Руїна. Поділ України на правобережну та лівобережну.

3. Революція 1848 її вплив на соціально-економічний розвиток краю.

Список використаної літератури.


1. Люблінська унія. Включення Київщини, Волині, Братиславщини до складу Польщі

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група великих землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на Участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом Унц Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін[7, c. 156-158].

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корець-кий, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати національних традицій і культури[2, c. 124-127].


2. Руїна. Поділ України на правобережну та лівобережну

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми Державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького.

Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне — втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби[1, c. 102-104].

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі[10, c. 143-145].

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім'я Хмельницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими рад-никами гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося 30 тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою говорив: «Этому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать». Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 року було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України[8, c. 187-189].

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієнтації, зокрема після обрання він повідомляв кримському хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Проте Правобережжя територіально було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин цілком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива за допомогою Польщі розв’язати проблему возз'єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664—1665 pp. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуацією, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі[5, c. 164-167].

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об'єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65—70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже тоді відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 року) між Польщею та Росією, укладене на 13,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно До його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно[4, c. 159-162].

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова влади мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють». За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.

Отже, на третьому етапі Української національної революції (червень 1663 — вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до розв'язання внутрішніх проблем[6, c. 146-149].

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції[2, c. 195].


3. Революція 1848 її вплив на соціально-економічний розвиток краю

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила суттєві зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Ферді-нанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-політичний діяч, учений-богослов. Народився в с Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. 31816 р.— священик. 31819 р. — професор богослов'я у Львівському університеті (деякий час його ректор). У 1841—1848 pp. — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ради, посол до віденського парламенту, де відстоював українські права, ставав на оборону української мови. З 1848 р. — перемишльський єпископ, з 1860 р. — львівський митрополит. Автор численних проповідей та богословських праць.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

— українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;

— пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;

— доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;

— необхідність розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом». Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою — «Зорі Галицької» (1848— 1852); скликання з'їзду діячів науки та культури — «Собор руських учених» (1848); заснування культурно-освітнього товариства — «Галицько-Руська матиця» з метою видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849)[9, c. 96-98].

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. За нових умов, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерним для розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі: «вперед — стоп — назад». Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати в дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, Перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця». Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю сприяли переходу від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати розв'язання національних проблем у політичну площину.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848— 1849 pp., започаткувала новий етап модернізації імперії — було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно позначилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань[3, c. 207-209].


Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top