Історія України

1. Людина кам’яного віку на Україні

2. Походження Русі

3. До питання про виникнення козацтва.

4. Богдан Хмельницький – герой чи антигерой.

5. Кирило-Мефодіївське братство.

6. Діяльність центральної Ради. М.Грушевський.

7. Микита Хрущов: “відлига і заморозки”.

Список використаної літератури.


1. Людина кам’яного віку на Україні

Первісна людина на території України з´явилась майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвиненої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей знайдено біля с Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього на території України відомо понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам´яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам´яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до нових умов існування. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни — мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їх форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з´являються кам´яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин.

Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного та розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів´ям. Об´єм його мозку становив від 925 до 1800 см3, особливо були розвиненими ділянки мозку, пов´язані з просторово-координаційними функціями та їх контролем. Як більш розвинений тип людини, неандерталець, попри складні умови існування, помітно розширив порівняно зі своїм попередником — архантропом ареал проживання. Знайдені археологами на території України 200 мустьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово на Дністрі та ін.) — переконливе тому підтвердження.

Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов.

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об´єднання кровних родичів по материнській лінії.

2. Походження Русі

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об’єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби розв´язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов´ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст. Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов´янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) наводить як слов´янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов´ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов´янського походження, оскільки тісно пов´язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів слов´янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов´янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об´єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов´янського суспільства.

3. До питання про виникнення козацтва

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв´язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров´я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов´язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв´язок козацтва зі слов´янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов´язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява певного історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов´янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова(кіш,осавул,булава, бунчук,барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

4. Богдан Хмельницький – герой чи антигерой

Суспільно-політична, соціально-економічна та державотворча діяльність Богдана Хмельницького в історичній літературі має різні оцінки, часто дуже суперечливі. Однак більшість істориків дає високу оцінку цій історичній фігурі. Вважається, що він є одним із найталановитіших політичних діячів на загальному фоні історії українського народу.

Богдан Хмельницький був політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об´єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів та груп українського суспільства, пом´якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені сприятливі умови для завершення процесу формування Української держави. Незважаючи на непослідовність і суперечливість у діях, певні прорахунки та помилки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув чітке завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв´язання.

У дуже несприятливих для України міжнародних відносинах середини XVII ст. гетьман обрав найоптимальніший варіант з усіх можливих, підписавши Переяславську угоду.

Велич його як політика і державного діяча полягає і в тому, що, на відміну від своїх наступників, він враховував особливості політичного устрою, соціальної структури Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни і ліквідації польського кріпосництва, пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. Богдан Хмельницький створив одну із найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність кінноти та артилерії. Це була армія революційного народу, яка використовувала досягнення тодішньої військової техніки, тактики, і водночас відбивала ентузіазм повсталих мас. Вигравши багато битв, український гетьман завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію. Він проявив виняткові здібності дипломата. За короткий час в Українській державі була створена дипломатична служба, яка уважно стежила за подіями у Центральній, Східній, Південно-Східній Європі, на Близькому Сході. Столиця України, Чигирин, стала визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст.

Уряд Богдана Хмельницького зумів паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції. У той же час українські дипломати на чолі з гетьманом не один раз організовували антипольські союзи. Викликають повагу висока і різнобічна освіченість гетьмана, його глибокі знання життя й культури українського народу. Це була людина залізної волі, мужності та характеру, яка холоднокровно діяла у найскладніших ситуаціях. Він був і залишається в пам’яті народу, в його піснях і думах як один із головних героїв історії українського народу, що твердо і послідовно боровся за його долю.

5. Кирило-Мефодіївське братство

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили в офіційної влади на початку слідства ілюзію, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без суду потрапили на заслання.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

6. Діяльність центральної Ради. М.Грушевський

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом Комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності ще не набула поширення визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з´їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання пр0 українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам’ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв’язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.


7. Микита Хрущов: “відлига і заморозки”

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав´язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар´єра була тісно пов´язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС.

В союзних республіках відбуваються кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, який обіймав її після переходу Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні та антиєврейських акціях. Керівником республіканської парторганізації було вперше обрано українця -— О. Киричєнка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, драматург О. Корнійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Политбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест, зайняли високі посади в уряді СРСР маршали Р. Малиновський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців була прямо протилежною ворожому ставленню до них Сталіна.

Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної та місцевих комісій щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 pp.: у 1955 р. — для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом партії. Пізніше також створювалися інші органи аналогічного характеру. За період з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 чоловік, серед них багатьох з тих, що працювали в Україні. Поступово критика злочинів сталінської доби набувала дедалі більшої сили.

Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович, У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 p., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова. Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбувалося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище і одночасно показав світові, що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період «колективного керівництва» точилися гострі дебати про те, які економічні реформи і в якій послідовності мають здійснюватися.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

загрузка...
Top