Історія України

Вступ.

1. Східні слов’яни: розселення ,вірування,заняття.

2. Гайдамацький рух. Коліївщина.

3. Початок Другої Світової війни і Україна.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов´ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов´ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов´яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов´ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов´ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів.

1. Східні слов’яни: розселення ,вірування,заняття

Доба VI—IX ст. в історії східного слов´янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов´ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв´язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

УIV—VII ст. у східнослов´янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів». Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв´язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов´янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов´янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов´янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об´єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов´янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об´єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов´ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов´ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов´ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об´єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури і побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов´ян зберігала спільні ознаки Як правило, слов´янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам´янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов´ян.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов´ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов´ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов´янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов´янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протидержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської Держави.

2. Гайдамацький рух. Коліївщина

Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам´янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон´юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув´язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за православ´я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв´язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив у цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської Шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила "хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що Катерина II нібито видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. Його ядром були запорожці, навколо яких об´єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху — після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.


3. Початок Другої Світової війни і Україна

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 року він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість фашистським військам і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них — 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, наголошуючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції планували в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 року місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 року наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 року розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 року, після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок і катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів і офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

Висновки

Через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно розв´язати свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

загрузка...
Top