Історія України


Українська козацька держава 1649-54 рр.

Безперервні селянсько-козацькі повстання з кінця XVI і майже до середини XVII ст. свідчили про загострення соціально-економічних, національно-політичних та релігійно-культурних суперечностей. Однак правляча феодальна верхівка Польщі не хотіла і не могла їх вирішити. Українське магнатство, полонізоване (ополячене) і окатоличене, неспроможне було очолити народний рух за їх розв´язання. Лише перехід влади в Україні до рук провідної сили суспільства — козацтва, яке виступало в союзі з селянством і міщанством, давав можливість їх подолати на шляхах революційної боротьби і творення власної державності.

Козацтво, селянство та міські низи також боролися проти кріпосництва, намагаючись стати вільними дрібними виробниками і власниками.

Не брали участі в національно-визвольній революції великі українські магнати, багата і середня шляхта, які окатоличились і ополячились. Вони отримали привілеї від польської влади і вели угодовську політику щодо польської шляхти і магнатства. Відірване від народу вище українське духовенство найчастіше дотримувалося нейтралітету, не втручалося у боротьбу. Однак їх, ренегатів — шляхтичів, магнатів, вищих духовних осіб — була мізерна кількість. Можна стверджувати, що весь український народ піднявся на боротьбу, тому її слід назвати справедливою і прогресивною. Слід звернути також увагу на те, що військові дії характеризувалися надзвичайною жорстокістю, кривавим характером, впертістю обох сторін, хоча ініціатором кривавих розправ, як правило, були поляки. До того ж українська сторона не могла забути і чванливої жорстокості, звірячих розправ переможців-поляків з переможеними українцями у попередніх повстаннях. Тобто жорстокість поляків викликала відповідну реакцію українців.

Таким чином, юридично український народ і його територія залишалися під управлінням польського уряду і короля. Це викликало обурення широких народних мас, криючи в собі неминучість нових повстань і воєн. До того ж татари по дорозі в Крим, маючи дозвіл короля, захопили у неволю десятки тисяч українців, палили села й міста,

І все ж Богдан Хмельницький, козацька старшина і козацтво, хоча й отримали замість повноправної держави своєрідну національно-територіальну автономію, вважали її фактично суверенною. На Зборівський договір вони дивилися як на тимчасову угоду і намагалися будувати нову державну організацію, а також розгорнули широку дипломатичну діяльність, спрямовану на зміцнення свого становища. У цій дипломатичній боротьбі Україна виступала як суб´єкт міжнародного права.

Будівництво нової козацької держави вимагало перш за все проведення адміністративного поділу території і формування центральної та місцевої адміністрації. Було визначено окремі округи — полки, на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як і полковник у своєму полку. Всю козацьку територію (три воєводства) було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський та інші на правому березі Дніпра та Переяславський, Кропив´янський, Полтавський та інші на лівому березі. Згодом територія була переділена, і кількість полків збільшено. Всі урядовці як центральної управи (генеральні старшини) — писар, обозний, хорунжий і осавул, так і полкової та сотенної поряд з суто військовими обов´язками виконували функції цивільних чиновників та адміністраторів у фінансовій, судовій та інших сферах, Козацька держава мала військову організацію і структуру. Навіть назва — Військо Запорозьке — на довгий час стало офіційною назвою української козацької держави. Такий військовий адміністративно-політичний лад диктувався умовами війни і традиціями запорозького козацтва.

За зразком Запорозької Січі була створена національна армія, яка складалася із реєстровців і загонів повстанців. «Реєстр» козаків нараховував 40 тис. чоловік. Це була її основна ударна сила. Командний склад обирався із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Формувалась і нова соціальна структура. У 1648 р. вона значно оновилася. По-перше, більшість селян покозачилися, стали вільними і вже не виконували феодальних повинностей; по-друге, на чільне місце в житті суспільства виступило козацтво, чисельність якого різко зросла; по-третє, феодали втратили панівне становище, покинули свої маєтки або були знищені. До того ж землі польської та української шляхти, католицької церкви та державні (королівські) шляхом займанщини почали переходити до рук повсталих. Однак значна їх частина перейшла до Скарбу Війська Запорозького й ними розпоряджався гетьман. Було ліквідовано кріпосництво; історики підкреслюють, що розпочалося становлення державно-феодальної власності на землю, і селяни ставали не власниками, а володільцями (користувачами) землі.

Українська держава будувалася під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман на початку 1649 р. сформував національну державну ідею і розробив принципи будівництва Української держави. При цьому він неодноразово підкреслював, що йому, як володарю України, належить право на політичну спадщину Київської Русі, на формування в її межах території України. На початку 1649 р. ця національно-державна ідея була значною мірою здійснена. На кінець 1652 р. процес формування етнічної української державності, її політичної та судової систем, території в основному завершився.

Досвід Запорозької Січі у справі політично-адміністративного керівництва державою розвивався і змінювався. Все рідше збиралася Генеральна (Чорна) рада. Все більше влада зосереджується в руках старшинської ради, до якої входили генеральні старшини, полковники та соратники гетьмана. Поряд з цим помітною була і тенденція до зміцнення особистої влади Богдана Хмельницького. Цьому сприяли складні умови, а також сприймання українським народом особи гетьмана як носія верховної ідеї національної державності та її керівника. Недарма в істориків виник термін, що стосується необмеженої влади Хмельницького — «гетьманське самодержавство».

Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.

Національна революція в Україні у 1648-1654 pp. поєднувалася із селянською війною. Одним із найважливіших її наслідків була ліквідація польських кріпосницьких відносин, магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинної системи господарства. Переважна більшість селян отримала волю і право спадкоємного користування землею та можливість вступати до козацького стану. Це була одна із найяскравіших і найважливіших подій у житті українського народу, переломний етап у його розвитку. Ця боротьба стала справжнім злетом його суспільної енергії та творчих сил, що уможливило тривалу і виснажливу боротьбу з таким могутнім супротивником, як Річ Посполита. Під керівництвом геніального сина українського народу Богдана Хмельницького здійснювалася гнучка внутрішня та зовнішня політика, була створена досить своєрідна соціально-економічна, соціально-політична, військова, адміністративна та судова системи держави, які підтверджували свою життєздатність ще понад століття.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

загрузка...
Top