Історія України

1.Запорізька Січ - козацька республіка. Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва.

2.Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини.

Список використаної літератури.

1.Запорізька Січ - козацька республіка. Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках. Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

2. Що було законодавчим органом Січі?

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року. В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права. Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

На Запоріжжі формувалася і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки — два третього судять".

В роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

3. Яким соціальний стан реєстрових козаків?

Реєстрові козаки, частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько – литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. Спроби організації реєстрових козаків сягають 1524, у якому Велике князівство литовське і король польський Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости О.Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І в 1541 р. Коли українські старости намагалися організувати козаків відділи гол. для проти татарської боротьби, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати проти татарські акції козаччини. Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2.6.1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю.Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлеґальне становище. Реєстрове козацтво звільнено від юрисдикції льокальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козачим старшим призначено черкеського старосту М.Вишневецького. Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й ін. інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військ. шпиталю. Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорізького або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорізьке військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Під час селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й пол. 17 ст. чисельний склад реєстрових козаків не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік. У 1617 році сейм затвердив реєстрове військо в кількості 1 тис. чоловік. За Раставицькою угодою 1619 р. реєстр встановлювався в 3 тис. чол. Під час Хотинської війни 1620-1621 рр. П.Сагайдачний привів під Хотин 40 тис. козаків. Куруківський договір 1625 р. встановлював 6-тисячний реєстр. За гетьмана М.Дорошенка було сформовано 6 реєстрових полків. Після розгрому козаками польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 р. реєстр було збільшено до 8 тис. чоловік. Внаслідок поразки селянсько-козацького повстання 1637 р. реєстр було зменшено до 6 тис. чол. та обмежено козацьке самоврядування. Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби на Україні. Десятки тисяч виключених з реєстру, т.зв. виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя – центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров’ї розміщувалися значні сили польсько-шляхетського війська. Реєстрові козаки зазнавали утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р. Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом К.Косинського, С.Наливайка, І.Сулими, К.Скидана, Я.Острянина та ін. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрових козаків, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис., 20 тис. успіху не мали. Народно-визвольна війна 1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану. Після 1654 р. назва “реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з 1735 р. – “виборні козаки”.

2.Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини

У вогненні дні війни народ України перебував у стані антигітлерівської коаліції, засвідчивши свою відповідальність перед історією, світовим співтовариством і нащадками. Ми самоутвердилися в світі як геополітична реальність, відстоявши право на життя і зробивши свій історичний вибір. Майбутнє української землі визначили честь і слава воїнів, самовіддана праця мільйонів співвітчизників, працівників фронту і тилу. Битва за визволення України, що тривала 680 днів і ночей, стала однією з найвидатніших сторінок світової воєнної історії й однією з найславетніших сторінок в українській історії.

Понад 60 років тому, 28 жовтня 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї етнічної української території від гітлерівських загарбників. Відзначаючи ювілейні дати, пов'язані з боротьбою народів СРСР проти фашизму, прогресивна громадськість України не тільки віддає належне поколінню воєнної епохи, його беззавітній відданості Батьківщині, ратному і трудовому подвигу, а й нагадує про величезний вклад українського народу у Перемогу, про відвернення смертельної загрози не тільки для нашої Вітчизни, а й світової цивілізації.

Сьогодні багато говориться про переосмислення вітчизняної історії, про її нове бачення, нові підходи. Нове бачення полягає не в тому, щоб паплюжити героїв і події Великої Вітчизняної війни, охаювати нашу пам'ять про подвиг народу, як це подається в деяких публікаціях, а в тому, щоб донести до сьогоднішнього і майбутніх поколінь правду про війну, про мужність і героїзм народу, який вистояв і переміг у битві із нацизмом. Очорнення минулого, як і замовчування фактів, які сьогодні є "невигідними" з погляду політичної кон'юнктури - це злочин перед історією. Молоді люди, які вступають у життя, які не пережили страшного воєнного лихоліття і не знали, що таке війна, мають знати минуле в усій його складності та неоднозначності.

Війна проти німецького фашизму була визвольною, священною. Священним був кожний день цієї війни - і дні важких оборонних боїв, і дні переможного наступу. Ніщо не могло похитнути всенародну, священну любов до рідної землі і готовність захистити її навіть ціною власного життя.

Україна, як відомо, взяла участь у Другій світовій війні з вересня 1939 p., коли частини Червоної армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили до Західної України і Західної Білорусії. Не вдаючись до детального аналізу оцінок походу Червоної армії у Західну Україну, можна стверджувати, що об'єктивно він мав визвольний характер. Ці події створили сприятливі умови для об'єднання народу Західної та Наддніпрянської України. Рішення Народних Зборів Західної України, що відбулися у Львові у жовтні 1939 p., делегатом яких я був, про возз'єднання всього українського народу в єдиній державі, стали справжньою історичною подією.

Возз'єднанням українських земель був зроблений важливий крок на шляху до консолідації української нації, і про цей акт історичної справедливості повинні знати і сучасне, і майбутні покоління1.

Україна була головним об'єктом німецького плану "Дранґ нах Остен" 1941 р. Із перших днів віроломного нападу гітлерівців запеклі бої точилися на українській землі. Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Найбільші випробування лягли на плечі бійців і офіцерів діючої армії, які день за днем стримували фашистську навалу. За весь воєнний час червоноармійську форму одягнули понад 7 млн. громадян України, а це становило 23 відсотки особового складу Збройних сил СРСР2. Для когось перший бій був і останнім, а дехто, отримавши кілька поранень, щоразу повертався у стрій, пройшов війну від початку й до кінця. Виявом справжнього патріотизму став добровільний вступ до лав народного ополчення, винищувальних загонів, які разом із регулярними частинами прийняли на себе удар агресора у перші місяці війни.

Стікаючи кров'ю, завдаючи ударів по ворогові, воїни Червоної армії трималися до останнього. На кістках солдатів - героїв і страждальців 1941—1942 pp. - створювалися передумови Перемоги. На території України відбувалася майже половина стратегічних операцій, проведених у роки Великої Вітчизняної війни. Свобода України виборювалась у битвах під Москвою, Сталінградом, під час оборони інших міст-героїв, на Курській дузі, у битвах за Дніпро, на всіх фронтах, кувалася самовідданими зусиллями працівників тилу.

Осягаючи з висоти десятиліть фактори Перемоги, не можна не віддати належне величезним організаційним заходам керівництва держави, що стала жертвою нападу гітлерівської Німеччини й у стислі терміни зуміла перебудувати народне господарство на воєнні рейки, створити могутній військово-промисловий потенціал на сході, підпорядкувати "все для фронту, все для перемоги". Лише з України у перші місяці війни на схід було перебазовано 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, виїхало майже 3,5 млн. жителів республіки — кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові й інтелектуальні зусилля у розвиток воєнного й економічного потенціалу нашої Вітчизни.

З усіх регіонів, захоплених Німеччиною та її сателітами під час Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, ставши незахищеною жертвою зажерливих німецьких експансіоністів, об'єктом небаченого ще в її історії кривавого терору, грабіжницького розбою, нещадної експлуатації населення.

За масштабами великих битв війни ми інколи забуваємо про мільйони наших співвітчизників, які залишилися на зайнятій ворогом території й випили до дна гірку чашу окупаційного режиму. Примусове вивезення на роботи з України до рейху 2,4 млн. осіб, переважно молоді, жорстока експлуатація цивільного населення, геноцид, економічне пограбування, повне ігнорування національних почуттів і традицій — все це випало на плечі нашого багатостраждального народу.

Незважаючи на вкрай жорстокі репресивні заходи окупантів, наш народ розгорнув рух Опору. Частина населення України боролася з окупантами у партизанських загонах і підпільних організаціях. У 1941-1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних партійно-комсомольських організаціях боролося проти ворога близько одного мільйона чоловік, з яких майже половина загинули.

У пам'яті народній назавжди закарбувалися подвиги партизанів зі з'єднань С Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Маликова й інших. Підпільні комсомольські організації "Молода гвардія", що діяла в Краснодоні, "Партизанська іскра" — на Миколаївщині, "За Радянську Україну", створена з ініціативи 16-річної Майї Самсики у Запорізькій області, та тисячі інших народних месників і підпільників у неймовірно складних умовах окупаційного режиму зривали економічні, політичні та воєнні заходи окупантів. Світ не бачив таких масштабів руху Опору на окупованих ворогом територіях. На жаль, сучасна молодь навіть не знає прізвищ видатних партизанів і підпільників, або знає їх діяльність у спотвореному вигляді.

"Партизани, - писав Олександр Довженко, - наша слава, наша гордість. Партизани — це ті сини України, перед якими зніматимуть шапки цілі століття, якими будуть пишатися цілі покоління і будуть складати про них билини і пісні. Це безсмертний символ вічності нашого дорогого і чесного народу"3.

Україна зберігала стратегічне місце протягом усієї війни. На її території відбулися найбільш успішні наступальні операції. У січні 1943 р. — жовтні 1944 р. на українській землі було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. Важливе місце за складністю й унікальністю операцій в історії Другої світової і Великої Вітчизняної війн посідає форсування Дніпра, визволення Києва та подолання гірських масивів Карпат. У 1943-1944 pp. на українській території зосереджувалося майже половина частин діючої Червоної армії. В Українській кампанії брали участь шість фронтів, Чорноморський флот, три флотилії. Мільйони солдатів та офіцерів билися за Україну в 30-ти загальновійськових, 6 танкових, 7 повітряних арміях, 8 кавалерійських корпусах. На українських фронтах діяло 8 гвардійських армій4.

У нескінченних битвах радянські воїни набували бойового досвіду. У горнилі війни кувалася військова майстерність наших полководців. Серед них було чимало синів українського народу - командувачі фронтів та армій А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибалко, Д.Лелюшенко і багато інших.

Вогненним смерчем пронеслася війна по українській землі. Ще тривала війна, а вже було намічено програму відбудови народного господарства. Нині не прийнято говорити про патріотичне піднесення, соціалістичне змагання, новаторські почини і рухи, — мовляв, робилося все це за вказівкою партії. Але жодна сила не могла примусити працювати людей так, як вони це робили з власної волі у тяжкі часи воєнного лихоліття протягом усієї війни. У славний літопис трудових справ золотими літерами вписана відбудова столиці України та її центральної магістралі - Хрещатика, зруйнованих індустріальних центрів, заводів і фабрик, затоплених шахт, комунальних підприємств.

Період війни ознаменувався не тільки титанічними військовими зусиллями, трудовими звершеннями, а й важливими суспільними процесами. З Другої світової війни Україна вийшла у новій якості - вона стала соборною, об'єднавши в одній державі етнічні українські землі, стала суб'єктом міжнародного права. Наприкінці війни Україна стала настільки помітним чинником антигітлерівської коаліції, що завдяки цьому здобула право бути країною-фундатором Організації Об'єднаних Націй, активним членом десятків міжнародних організацій.

У літературі останнього десятиріччя все більше зосереджується увага на викритті білих плям історії і менше йдеться саме про героїзм і мужність народу, який став на захист своєї рідної землі. Особливій ревізії піддається радянська епоха та її доленосний період - Велика Вітчизняна війна. У багатьох академічних виданнях, вузівських і шкільних підручниках, художніх творах, кінофільмах, через засоби масової інформації ці роки подаються як період суцільних репресій, "тоталітаризму і диктатури", "гулагів", "голодоморів" тощо. Події Великої Вітчизняної війни висвітлюються у викривленому вигляді, замовчується або відкидається вирішальний внесок Радянського Союзу у Перемогу над фашизмом та її історичне значення, часто спотворюються складові Перемоги - героїзм воїнів і трудівників тилу, патріотизм і дружба народів СРСР.

Такий підхід не має нічого спільного із принципами наукової та історичної правди, закриває дорогу новим поколінням до знання правди минулого нашого народу, веде до формування нігілістичного ставлення до життя й діяльності старших поколінь своєї Вітчизни, деформує духовність. Важливо відновити у суспільстві почуття справжнього патріотизму як найважливішої духовної і соціальної цінності.

Перемога у минулій війні - це героїзм нашого народу, його Збройних сил, які винесли основний тягар війни і відіграли вирішальну роль у боротьбі з фашизмом. Ми повинні завжди пам'ятати, що джерелом нашої сили була загальнодержавна соціалістична економіка, єдність усього суспільства, непохитна дружба народів Союзу РСР. У той тяжкий час народ, об'єднаний у Радянський Союз, був справді однією великою сім'єю.

У роки суворих випробувань на чолі народу стояла партія комуністів, яка організувала і надихала трудящих на розгром загарбників. Переважна більшість комуністів була на передовому рубежі боротьби з фашизмом, працювала на найвідповідальніших ділянках. Проте за останні роки не було опубліковано жодного правдивого дослідження про роль комуністичної партії в досягненні Перемоги у роки Великої Вітчизняної війни. Якщо ж були оприлюднені деякі статті про роль компартії, її внесок у здобуття Перемоги, то вони подавалися в спотвореному вигляді. А правда була такою, що єдиний привілей для комуністів або вступаючих у партію на фронті - це підніматися першими в атаку на ворога. Сотні тисяч членів комуністичної партії загинули на фронтах, у партизанських загонах, підпільних організаціях, захищаючи рідну землю. Така правда. І про це повинні знати сучасні і прийдешні покоління.

Понад 10 млн. людських життів приніс український народ на вівтар визволення і незалежності. Поряд зі старшим поколінням на захист рідної землі стала молодь. Молодість нашого покоління була обпалена страшною війною, густо полита кров'ю, слізьми і потом мільйонів юнаків і дівчат. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність понад 2 тис. патріотів (в основному молодь) удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм Радянського Союзу став І. Кожедуб, двічі Героями - 32 патріоти5. За видатні бойові подвиги у період війни ЛКСМУ була нагороджена Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 24 червня 1944 р. орденом Бойового червоного прапора.

Гостра полеміка в суспільстві довкола ОУН-УПА висуває на порядок дня аргументоване, підтверджене документами висвітлення цієї проблеми. Зважений і неупереджений підхід дозволить перенести цю проблему з політичної в наукову площину, а об'єктивне висвітлення буде сприяти примиренню і взаєморозумінню, встановленню нормальних стосунків у суспільстві, зміцненню зв'язків між минулим, сучасністю і майбутнім, дозволить реабілітувати учасників збройних формувань, які дійсно, зі зброєю в руках, воювали проти гітлерівських загарбників і гинули в цій боротьбі як герої, та піддати осуду тих, хто зі зброєю в руках боровся проти Червоної армії, як це було в битві під Бродами влітку 1944 р. дивізії СС "Галичина" із наступаючою Червоною армією.

У радянській історіографії міцно вкоренилася дещо суб'єктивістська тенденція стосовно проблем, пов'язаних із відкриттям другого фронту, наданням союзниками матеріальної допомоги СРСР. Ми повинні віддавати належне всім членам антигітлерівської коаліції. Зрозуміло, що без могутнього "першого фронту на сході" відкриття "другого фронту на заході" було б неможливим. Другий фронт до кінця війни так і залишався другим фронтом. Загальні втрати ворога на радянсько-німецькому фронті у 4 рази, а за кількістю вбитих і поранених у 6 разів перевищували ті, яких він зазнав на західноєвропейському і середземноморському театрах воєнних дій.

Перемога у роки Великої Вітчизняної війни стала одним з вирішальних етапів на шляху створення суверенної Української держави. Травень 1945 р. і серпень 1991 р. - день проголошення незалежності України - ці дві вікопомні події назавжди закарбувалися на скрижалях історії. Без жовтня 1944 p., без Перемоги у травні 1945 р. не постала б у наш час вільна, суверенна, незалежна Українська держава.

Священним покликанням повоєнних поколінь є збереження історичної пам'яті в нашому суспільстві, створення глибоко правдивого наукового і художнього літописів безсмертного подвигу народів нашої країни у Великій Вітчизняній війні. На часі є створення повноцінного, на основі широкого кола архівних джерел, наукового дослідження "Україна в роки Другої світової війни". Обов'язок дослідників - чесно і правдиво відтворити події та факти, показати все переплетіння трагедії і подвигу, смерті і безсмертя, а оцінки нащадки зроблять самі з висоти свого історичного досвіду.

Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути критерієм усіх наших рішень, вчинків і дій, основою патріотичного виховання підростаючого покоління. Наш святий обов'язок - вчених і краєзнавців - перед світлою пам'яттю загиблих за волю рідної Вітчизни, полягає в тому, щоб зберегти через дослідження пам'ять про безсмертний подвиг нашого народу, Перемогу в роки Великої Вітчизняної війни і передати пам'ять про нього сучасним і прийдешнім поколінням.

Список використаної літератури

  1. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків,. -К.: Дніпро, 1991. -333, с.
  2. Аркас М. М. Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.
  3. Гончарук, П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
  4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
  5. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 pp.). - К., 1999. - Т.12. - С.113-115.
  6. Король В. Ю. Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
  7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
  8. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. - К., 1997.
  9. Тронько П. Згадаймо всіх поіменно. З історії боротьби комсомольців і молоді України проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. - К., 2001. -С.216.
  10. Тронько П. Золотой сентябрь // Держава. - 2004. - 30 апреля - 6 мая.
  11. Юрій М. Ф. Історія України : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. -249 с.
  12. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.

загрузка...
Top