Історія Європи

1. Крито-Мікенська цивілізація.

2. "Велика грецька колонізація".

3. Античний Рим.

4. "Варварські королівства" на території Західної Римської імперії.

5. Франкська держава і розвиток Західної Європи після її розпаду.

6. Східна Римська (Візантійська) імперія у ІУ - XI ст.

7. Утворення Західнослов'янських держав.

8. Утворення Південнослов'янських держав.

9. Виникнення ісламу. Мусульманські завоювання в Європі.

10.Піренейський півострів у УПІ-ХІ ст.

11.Скандинавія у У-ХІ ст.

12."Доба вікінгів".

13.Угорщина в УІІ-ХІ ст.

14.Франція в ІХ-Х ст.

15.Германія в ІХ-ХІ ст.

16.Британія в У-ХІ ст.

17.Хрестові походи.

18.Утворення держав хрестоносців на Сході. Духовно-лицарські ордени.

19.Священна Римська імперія в ХІ-ХУ ст.

20.Боротьба світської і духовної влади за панування в Європі в ХІ-ХІІІ ст.

21.Чехія в ХІІ-ХVст.

22.Швейцарія в ХІП-ХVІ ст.

23.Франція в ХІ-ХV ст.

24.Англія в ХІ-ХV ст.

25.Польща в ХІV-ХV ст.

26.Піренейський півострів в ХІ-ХV ст.

27.Візантія в ХІ-ХV ст.

28.Південні слов'яни в ХП-ХІV ст.

29.Туреччина в ХVІ-ХV ст.

30.Московське князівство в ХПІ-ХV ст.

31. Доба Великих географічних відкриттів.

32.Ренесанс і Гуманізм в Європі.

33.Реформація в Німеччині.

34.Реформація в Швейцарії.

З5.Реформація в Європі.

З6.Контрреформація в Європі.

37.Іспанія в ХV-ХVІ ст.

38.Нідерланди в ХV-ХVП ст.

З9.Франція у ХVІ-ХVІІ ст.

40.Швеція у ХVІ-ХVІІ ст.

41.Річ Посполита в ХVІ-ХVІІ ст.

42.Міжнародні відносини в ХVІ- першій половині ХVП ст.

43.Пруссія в ХVІ - ХVП ст.

44.Московська держава в ХVІ-ХVІІ ст.

45.Міжнародні відносини в другій половині ХVП- ХVПІ ст.

46.Колонізація Америки європейцями в ХVІ-ХVІІ ст.

47.Велика Британія в ХVП-ХVПІ ст.

48.Велика Французька революція.

49.Наполеонівські війни.

50.Віденський конгрес 1815 р.

51.Франція в 1815-1871 pp.

52.Об'єднання Італії в XIX ст.

53.Об'єднання Німеччини в XIX ст.73

54.Утворення незалежних держав на півдні Європи у XIX ст.73

55.Модернізація Європи в XIX ст.74

56.Міжнародні відносини в XIX- на початку XX ст.

57.Перша світова війна (1914-1918).

58.Розпад Австро-Угорщини.

59.Туреччина в 1918-1923 pp.

60.Росія в 1917-1922 pp.

61.Паризька мирна конференція 1919р.

62.Країни Західної Європи у міжвоєнний період (1919-1939).

63.Німеччина у 1918-1939 pp.

64.СРСР в 1922-1941 pp.

65.Міжнародна обстановка напередодні Другої світової війки.

66.Друга світова війна (1939 - 1945 pp.).

67.Розвиток країн Західної Європи після II світової війни.

68.Розвиток країн Східної Європи після II світової війни.

69.СРСР у 1945-1991 pp.

70.Розпад СРСР.

71.Країни народної демократії у 1945-1948 pp.

72.Країни Східної Європи у 1949-1989 pp.

73.Демократичні революції в 1989-1990 pp. в країнах Східної Європи.

74.Міжнародні відносини у 1970-1980-і pp.

75. Об'єднання Західної Європи.

76.Міжнародні відносини у 1990-і pp.

Список використаної літератури.


1. Крито-Мікенська цивілізація

Коли близько 2000 р. до н.е. з півночі на Балкани переселилися племена ахейців (це перші племена, що належали до грецької етнічної групи), вони сформували на півдні Балкан, переважно на Пелопоннесі та в Аттиці, свої державні утворення. Унаслідок культурно-господарчого обміну між ахейцями та жителями егейської цивілізації постала мікенська цивілізація. Головні її міста - Мікени, Аргос, Тіринф, Пілос, Фліунт - одразу ж потрапили у залежність від сильного Критського царства. На експлуатації підкорених народів поступово утворилося величезне багатство, розкіш критської знаті. Це дозволяло їй вести безжурне життя, сповнене безкінечних свят, розваг та видовищ. Така могутність критської держави знайшла відображення у міфі про Тезея, який здійснив великий подвиг, потрапивши в лабіринт та вбивши Мінотавра (в образі якого втілено особу царя Міноса, який був водночас первосвящеником божества, що відтворювалося у вигляді бика).

У середині XVI ст. до н.е. Критське царство спіткало жахливе лихо - на острові Фера, що знаходиться на 150 км на північ від Криту, сталося колосальне за силою виверження вулкана, яке викликало могутній землетрус та велетенську припливну хвилю. Це стихійне лихо за кілька хвилин знищило і міста Криту, і його флот.

Остаточний занепад критської цивілізації пов'язаний з навалою "народів моря" - ахейців. Вони завоювали послаблений Крит, але перейняли його писемність, окремі релігійні культи та звичаї. Квітуча, яскрава критська культура поступово зійшла нанівець. Поступово стали підсилюватися ахейські держави на Балканах, які звільнилися з-під тягаря іноземного поневолення. Найбільшим серед них були Мікени на Пелопоннеському півострові, що на півдні Балкан. Разом з Мікенами міцніли Афіни, Аргос, Тіринф, які сукупно утворювали мікенську цивілізацію.

Почалося поступове становлення та розвиток товарно-грошових відносин. Утворилася обмінна торгівля - первісна форма грошової. На цьому рівні за гроші виступали злитки міді, заліза, домашня худоба, шкури. Золото потрапляло в обіг у вигляді злитків або готових виробів, проте на цьому рівні його було ще мало. Єдиним шляхом здобування золота для держави була війна. За цією елегантною назвою було приховане тривіальне морське розбійництво - піратство. За словами Геродота, "бідність (золотом) - молочна сестра греків". Мабуть саме ці обставини спричинили інтенсивний розвиток піратства в басейні Егейського моря, благо, на той час вже зник чинник стримування морського розбою у вигляді військового флоту критської держави. Царі ахейських царств зі своїми розбійниками нишпорили по Східному Середземномор'ю, забравшись навіть у дельту Ніла. Щоправда, там вони зазнали повної поразки від військ єгипетських фараонів, проте це було скоріше винятком з правила.

Останньою грабіжницькою експедицією ахейців був похід проти малоазійського міста Іліон (Троя) близько 1240 р. до н.е. Іліон, місто, населене жителями грецької народності, стояло на морських торговельних шляхах з Егейського моря до Понту Евксинського (Чорного моря). Ця обставина сприяла швидкому збагаченню міста. Переповнений коштовностями Іліон був привабливим об'єктом для грабіжників, які сподівалися на швидке і легке збагачення. Однак сталося інакше. Напевно, троянський цар спромігся заручитися підтримкою сусідніх царств і війна затяглася на кілька років. Вона добряче виснажила сили обох воюючих сторін. Зрештою Трою було взято, пограбовано і спалено. Переможці, переобтяжені золотом та іншими коштовностями, відпливли додому.

Як виявилося, ця війна призвела до глибокого господарчого занепаду землі ахейців. Поки чоловіки вели виснажливу війну за морем, жінки з надмірним напруженням підтримували господарче життя. Занепад виявився настільки глибоким, що ахейські царства не змогли одужати від нього навіть через півстоліття. А більше часу історія ахейцям не подарувала. У XII ст. до н.е. на Балкани з півночі почали насуватися племена дорійців, які також належали до грецької народності, проте перебували на більш низькому рівні суспільно-економічного розвитку. Переживаючи ступінь пізнього первіснообщинного ладу, його розпаду, дорійці поступалися ахейцям в усьому, крім одного - вони вже вміли обробляти залізо, тоді як ахейці перебували на ступені обробки міді. Окрім того, дорійці мали осідлану кінноту, ахейці ж не знали верхової їзди та користувалися лише колісницями. Хвиля завойовників обійшла стороною Аттику - мабуть, тамтешні племена змогли дати відсіч прибульцям - і рушили Істмійським перешийком на південь, у напрямку Пелопоннеського півострова. У гирлі перешийка стояли фортеці Мікен та Аргосу. Після запеклого опору вони були взяті і знищені. Племена дорійців розселилися по всьому Пелопоннесу, заснувавши там в області під назвою Лаконіка свою державу Лакедемон, або Спарта (за назвою головного міста), полісного типу. Афіни лишилися острівцем крито-мікенської цивілізації на материковій Греції.

Еллада вступала у залізний вік (XI ст. до н.е.). Це явище супроводжувалося тимчасовим соціальним та економічним регресом. Народи, які населяли материкову Грецію, відсунулися назад у попередню епоху розпаду первіснообщинного (точніше, родового) ладу. Це пояснюється більш низьким рівнем розвитку дорійців, які завоювали Балкани, та загибеллю високорозвиненої мікенської цивілізації.

2. "Велика грецька колонізація"

VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період Великої грецької колонізації. Одним з її напрямів було освоєнняя Північного Причорномор’я. Деякі фахівці вважають, що “колонізація” не дуже вдалий термін, оскільки він не зовсім точно відображує чуть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. Доцільніше, на їх думку, називати це явище “переселення”.

Велика грецька колонізація, або “переселення”, суттєво вплинула на весь світовий розвиток. Якщо в ХІ – ІХ ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на величезній території Середземноморського узбережжя від Піренейського півострові аж до Єгипту та Сирії і побудували свої міста на берегах Чорного й Азовського морів.

Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія – її залишки знаходяться біля с.Парутине на південь від міста Миколаїв, Херсонес – на околиці сучасного Севастополя, Пантікапей – сучасна Керч, Кафа – сучасна Феодосія в Криму, Фанагорія – на Таманському півострові, Танаїс – на Дону, Керкінітіда – сучасна Євпаторія. Найбільшим з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що виникло в V ст. до н.е. на Керченському й Таманському півостровах. Гербовий знак цього царства нагадує тризуб. За своє багатовікове існування античні дерави, засновані греками, досягли значного розвитку в державотворенні та зовнішній політиці, економіці й торгівлі, культурі, мистецтві й побуті.

Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливало на сусідні племена – скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію України.

3. Античний Рим

Рим царської епохи являв собою поліс класичного типу, тобто громадянську общину, що складалася з вільних людей. Особливою рисою було те провідне становище, яке посідала патріархальна сім'я, що об'єднувала всіх родичів, клієнтів, служників та рабів. Голова родини розпоряджався всією родинною власністю, виконував обов'язки жерця домашніх богів-ларів, був суддею, котрий мав необмежену владу над долею членів родини. Держава не втручалася у внутрішні сімейні справи й не могла обмежувати свавілля патріарха. Родини перших поселенців Рима створили стан патриціїв, яких (за традицією вважається) було 300 родів. Вони виводили своє походження від самого Енея чи його нащадків. Кожен рід мав свій nomen (лат. - ім'я), тобто родове ім'я, яке походило від імені засновника роду: Юлії, Клавдії, Марції, Фабії, Октавії, Порції, Валерії, Корнелії тощо. До них, у свою чергу, додавалися ког-номени - прізвища гілки цього роду (або лат. - familia): Брути, Сципіони, Цезарі, Нерони, Катони, Лепіди тощо. Усі патриціанські роди поділялися на три триби, кожна триба - на 10 курій, курія - на 10 родів, рід - на 10 фамілій. Це говорить про те, що стародавня родова організація в умовах чужоплемінного оточення змушена була перебудуватися для воєнних цілей. Кожна патриціанська родина спочатку мала у нерухомій власності лише 2 югери присадибної землі (0,5 га). Решта землі перебувала в общинному землекористуванні (ager publicus - общинне поле). Із земельного фонду кожна сім'я отримувала наділ орної землі на рівних правах.

Управління державою здійснювалося сенатом, коміціями (народні збори) та царем. Сенат спершу складався зі 100, потім з 300 родових старійшин - сенаторів. На народних зборах (коміціях) обирали царя, який виконував функції воєнного вождя, верховного жерця та судді. Таким чином, кожен старший у роді входив до складу сената - ради старійшин, отже, римський народ, тобто всі римляни, які входили в родову організацію, являли собою стан патриціїв, тобто "тих, що мають своїх батьків" (patres).

Отже, в Римі були наявні всі елементи воєнної демократії. Однак римське суспільство з початком царського періоду вже стало виходити за межі самого лише союзу племен та родоплемінного ладу.

4. "Варварські королівства" на території Західної Римської імперії

Після падіння Західної Римської імперії (476 р.) в Італії встановлюється правління верхівки воєнних гунських вождів. Разом з тим тут закріплюється общинне землекористування, відбувається натуралізація економіки та триває надалі розпад римської державності. Римський сенат поступово перетворився на клуб і втратив навіть зовнішні атрибути влади. Але разом із падінням держави зник і податковий прес, італіки зрівнялися у правах із завойовниками. Починається активний процес асиміляції італіків з гунами. Набувають поширення змішані шлюби, всі бажаючі, римляни чи колони, могли вступати до дружин. Рим оголошено провінцією і у 476-493 pp. його проконсулом був Одоакр. Він визнав себе васалом імператора Зенона у Константинополі, здійснив розподіл орної землі серед свого народу і почав вести з римлянами активний натуральний обмін. Проте візантійський імператор, прагнучи підкорити собі Рим, через 16 років після падіння Західної імперії спрямував проти Одоакра остготів на чолі з Теодоріхом II, який був палким шанувальником римської державності та викоріняв пережитки воєнної демократії серед підданих. Зенон сподівався, що Теодоріх відновить в Італії імперські порядки.

Він дійсно завдав Одоакрові поразку у Північній Італії і той змушений був відступити до Равенни, де протягом трьох років витримував облогу і не здавався. За цей час остготи завоювали Апеннінський півострів та Сицилію.

Нарешті вожді вирішили мирно домовитися про розділ Італії. Проте під час переговорів Одоакра було підступно вбито, Теодоріх оголосив про утворення Остготського королівства зі столицею в Равенні.

Теодоріх Великий (493-526 рр) прагнув зберегти старі імперські порядки. Орну землю остготи поділяли на земельні ділянки та жили на них сільською общиною. На чолі такої общини - марки - ставали графи (від старонімецьк. - gravions - "сивокосі"). На той час графи ще не мали ніякої реальної влади, проте залишалися на становищі воєнних вождів. Завойовники звільнялися від податків, які тепер лягали тягарем на плечі римлян. Усе це надовго затримало розпад порядків воєнної демократії в остготів. Завдяки регулярному надходженню натуральних податків до скарбниці Теодоріх міг продавати надлишки на ринку. Це, у свою чергу, пожвавлювало товарно-грошові відносини. Колони, які були звільнені Одоакром, знов прикріплювалися до землі за східноримськими законами, але на відміну від Візантії їх можна було продавати як рабів без землі та сім'ї. Теодоріх відчував потребу у збільшенні кількості рабів, необхідних для служби при королівському дворі, у гарнізонах, при війську як обслуги.

Міста, які населялися ковалями, гало-римськими ремісниками та рабами, виокремлювалися з остготських сільських громад на півночі Італії та на півдні Франції, виникаючи у занедбаних римських цирках. Життя там ніколи не завмирало. Що б не відбувалося навколо, там завжди знаходили помешкання бездомні люмпени. Поселення як зародки міст виникали також навколо графських замків, біля бродів та мостів. Тож середньовічне місто ніколи не було моноетнічним чи становим. Городян об'єднували тільки спільна територія, особиста свобода та рівність. За рахунок реанімації рабовласництва почали знову відбудовуватися Рим та Равенна, пожвавлювалися науки, в першу чергу історія та філософія. Навколо короля складався освічений гурток наближених осіб, до якого входили Северин Боецій, перший радник Теодоріха, який залишив по собі видатний твір "Про втіху філософією", та історик, римський сенатор Флавій Кассіодор.

Але в цілому політика Теодоріха викликала незадоволення місцевого населення. Почастішали заколоти та заворушення, тим більше, що було відновлено податкову систему Римської імперії, римську адміністрацію, причому чиновництво формувалося виключно з римських нобілів.

Було відновлено Сенат, який підпорядкував собі народні збори остготів. Поширювалися політичні інтриги. У цілому ж спроба відновити Римську імперію виявилася невдалою. Остготи ненавиділи все римське, пам'ятаючи недавні приниження. Колони не забули свого недавнього закріпачення, куріали - свого безправ'я. Про рабів годі й казати. Сама латинська мова калічилася, вульгаризувалася за варварською модою. Король намагався управляти державою без опори на церкву, на зразок колишніх "солдатських" ім-ператорів. Це викликало, у свою чергу, незадоволення єпископату. Виникають змови політиків та духівництва з метою скинення Теодоріха. Але ці спроби також не мали перспективи, оскільки для стабілізації влади потрібний був союз короля з церквою, який згодом винайде Карл Великий. Наприкінці правління Теодоріх призначив у наступники не сина, а дочку Амаласунту. І хоча вона була завзятою вершницею, майстерно володіла зброєю, це призначення принижувало остготів, які звикли вбачати в королі перш за все полководця, воєнного вождя. Королівна не мала підтримки у своєї знаті, яка врешті забажала обрати нового короля за старою традицією на народних зборах. Відчувши хиткість своєї влади, Ама-ласунта звернулася за допомогою до Візантії.

Імператор Юстініан Великий у 534 р. направив до Італії славетного Велізарія з військами, до яких приєдналися військові сили франків. Діяв Велізарій успішно, йому вдалося захопити Неаполь, коли Амаласунта загинула внаслідок змови остготських аристократів, її наступник Витігіс завдав поразки франкам. Тим часом Велізарій захопив Рим і утримував його, маючи всього 10 тис. війська проти 150 тис. остготів. Візантійці трималися в облозі, поки їм на допомогу не прийшов візантійський полководець Нарзес. Трохи раніше йому вдалося зупинити у Фракії слов'ян, котрі йшли на допомогу остготам. Наступник Витігіса, Тотіла, загинув у бою, і в 555 р. у Римі вже святкували відновлення Римської імперії. Проте, щоб Нарзес не став небезпечним для Константинополя як новий римський імператор, його, про всяк випадок, отруїли. Остготи ж були майже цілком винищені у цій війні.

У 568 р. до Італії, без того вже спустошеної, вдираються племена лангобардів на чолі з Альбоіном, які знову взялися за розграбування країни. Самі вони перебували на вкрай примітивному рівні розвитку: жили родовим ладом, не були обізнані із землеробством, займалися відгінним скотарством. Тому родючі землі полишалися, а все, що було відбудовано Теодоріхом Великим, було зруйноване.

Поступово лангобарди перейшли до примітивного землеробства, в їхньому середовищі складаються ранні форми державних утворень. Найбільшим серед них стала Ломбардія.

5. Франкська держава і розвиток Західної Європи після її розпаду

УIV ст. франки розселилися на північному сході Галлії як союзники імперії та розділилися на ріпуарських (на схід від ріки Маас) та салічних (морське узбережжя). У салічних франків розвитку набуло землеробство, засноване на трипільній системі. Саме вони стали винахідниками ярма та підкови - глобальних технічних винаходів, які сприяли піднесенню врожайності завдяки більш глибокому заорюванню та кращим добривам.

З королівських династій найбільш значними стали Меровінги, які походили від легендарного вождя Меровея - "народженого морем". Третій у династії, Хлодвіг (481-511 pp.), спромігся підкорити своїй владі всіх франків. Винищивши усіх суперників у боротьбі за владу, він став королем. Зібравши значні збройні сили, він завдав поразки римському проконсулові Галлії Сіагрію і захопив його столицю Суассон, а в 507 р. в битві при Пуат'є він розбив вестготів та захопив усю Аквитанію. Перед смертю він розподілив свої володіння між синами. При нащадках Хлодвіга Франкське королівство поширилося. Була підкорена вся Галлія, проте єдиного королівства не було - воно поділилося на три частини: Нейстрію, Бургундію та Австразію. Лише Хлотареві вдалося ненадовго об'єднати їх, та потім знову почалися смути та заворушення.

Державний устрій залишався порівняно простим. Армія комплектувалася з ополчення вільних франків. її стрижнем була професійна королівська дружина. Спочатку франки були звільнені від податків, проте поступово втратили це право у зв'язку зі зростанням королівських та графських дружин.

За наказом Хлодвіга було складено "Салічну правду" (Lex salica) - один із найбільш ранніх судовників стародавніх германців. Завдяки цьому документу сучасні історики можуть простежити зміни у господарстві та побуті франків, що відбулися від часів Цезаря і Таціта.

Останні з Меровінгів цілком втратили реальну владу. Дружина повністю підпорядковувалася майордомам (першим міністрам). Королівський титул перетворився на непотрібну побрякеньку. Почалася смуга безперервних заворушень, які вдалося вгамувати лише Кардові Мартелу (715-741 pp.). Він уніс розбрат серед родової аристократії та зміцнив свою одноосібну владу. Невеликі кінні загони місцевих графів не могли протистояти зовнішній загрозі з боку арабів, яка надходила з Піренейського півострова. Тоді Карл провів огляд війська, де відібрав до королівської армії лише важкоозбро-єних вершників, які мали довгі списи, металеві щити, рублячі мечі. Ці лицарі за службу отримували у користування землі (бенефіції) та ставали васалами сеньора, який пожалував їм бенефіцій. Сеньор залишався господарем землі та міг відібрати її у разі непокори васала. Результати реформи далися взнаки досить швидко.

У 732 р. війська Карла Мартела зустрілися біля Пуат'є з авангардом арабів, яких очолював Абдеррахман, і завдали йому поразки. Просування арабів у Західну Європу, а разом з ними й ісламу, було призупинено.

Син Мартела Піпин II Короткий відзначився вірною службою папі римському, який у вдячність за це визнав його королем франків. Римській курії необхідно було відігнати лангобардів від Риму. Піпин завдав їм дві поразки (754, 757 pp.), витіснив їх подалі від Риму та передав у дарунок папі Стефану II область у Римі та місто Равенну на півночі Італії. Так було започатковано Папську область, попередницю сучасного Ватикану.

Найбільшої могутності Франкська імперія досягла за правління Карла Великого (768-814 pp.). Він був видатним полководцем і талановитим політичним діячем. У повсякденному житті він носив простий, але охайний одяг, зберігаючи звички простого франкського воїна. Не вміючи читати й писати, він спромігся протягом життя оволодіти кількома іноземними мовами, а латиною володів досконало. У своїй державі він запровадив структуру управління на зразок римської курії, що спричинило розвиток станової ієрархії більш швидкими темпами, ніж класової структури. Тобто внаслідок випереджуючого формування надбудови над базисом феодального суспільства ідеологія стала панувати над господарчими процесами.

Держава не мала столиці у традиційному розумінні - королівський двір мандрував по країні з одного міста до другого, внаслідок чого міста швидко навчалися обслуговувати потреби двору, починаючи від ремонту возів та зброї і завершуючи влаштуванням бенкетів, видовищ, змагань та турнірів. Сільська округа швидко перетворилася на сировинну базу великих міст і залучалася до товарно-грошових відносин проти волі сільських жителів, оскільки головним засобом платні ставали гроші, а не вироби. Оброк з натуральної форми трансформується у грошову. Місто в цілому випереджало село у розвитку ремісництва. Цей розрив ставав дедалі відчутнішим і феодали воліли більше часу проводити у місті, аніж у своїх замках. Таким чином, міста більше орієнтувалися на королівську владу, а не на місцевих феодалів Система імунітетів, за якою церква і світські землевласники ставали незалежними від втручання держави, також прилучали графства до короля. За таких умов розрив з королівською владою неминуче спричиняв для них культурну та економічну деградацію. Так урбанізовані території опинялися у становищі, за якого вони не прагнули до політичного самовизначення. Селянство примусово залучалося до пре-карних відносин, тобто отримувало землі у користування за виконання повинностей.

Будучи щирим католиком, Карл Великий проводив активну зовнішню політику як в інтересах королівства, так і в інтересах папи римського. Так у 774 р. він за проханням папи завдав поразки лангобардам і передав велику частину їх земель у Папську область, а Ломбардію включив до складу Франкського королівства. У 778 р. Карл здійснив похід до Іспанії, дійшовши до Сарагосси і завдав поразки арабам. Узяти Сарагоссу він не зміг і змушений був відступати до Піренеїв. У землях басків його ар'єргард під командуванням Роланда, маркграфа Бретонської марки, потрапив у пастку і був цілком знищений (героїчна смерть Роланда була пізніше оспівана у французькому епосі "Пісня про Роланда"). Карл повернувся у Басконію та завоював її, утворивши Іспанську марку. Проте найважчою і найкривавішою для нього стала війна проти саксів у дворіччі Рейна та Ельби. Боротьба з їх вождем Відукіндом тривала близько 30 років (772-804 pp.) Соціальний розвиток саксів перебував на ступені військової демократії. Дружина Карла поступалася їм чисельністю. Для того, щоб здолати саксів, довелося застосувати тактику випаленої землі, взяття заручників тощо. Так після битви на річці Везер у 782 р. франками було страчено 4 тис. заручників.

Карлом Великим було укладено союз із слов'янськими племенами лютичів та ободритів. Відтоді у слов'янській мові з'явилося слово "король" - діалектизм від слова "Карл".

У результаті війн франки захопили Баварію, Словенію, Хорватію. Утворилася велетенська імперія, яка охоплювала значні території, включаючи Рим. Правитель цієї держави, папа Лев III, у 800 р. вінчав короною римських імператорів, оригінал якої на той момент перебував у Константинополі в руках візантійських імператорів (з 476 p.). Копію цієї корони було виготовлено для Карла за кресленнями тих, хто бачив її на власні очі. Візантія заявила з цього приводу протест, на який просто не звернули уваги. Королівство франків віднині стало офіційно називатися Римською імперією.

6. Східна Римська (Візантійська) імперія у ІУ - XIст.

Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330—518. У цей період через границі на Дунаї і Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно німецькі племена. Одні являли собою невеликі групи переселенців, притягнутих безпекою і процвітанням імперії, інші ж починали проти Візантії військові походи, і незабаром їхній напір став нестримний. Скориставшись слабістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і в 476 році був скинутий останній імператор Західної Римської імперії. Положення на сході було не менш важким, і можна було очікувати подібного ж фіналу, після того як у 378 році вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя, імператор Валент був убитий і король Аларіх піддав спустошенню всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію і Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їх боку для Візантії минала. У 441 році на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. У битві народів 451 року (Каталаунські поля) Аттила потерпів поразку (офіційна версія більшості істориків, але існує і інша думка), а держава його незабаром розпалася. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополеві, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.

Не будучи ні варварською середньовічною монархією Заходу, ні побудованою на ріках крові і поту деспотією Сходу, Візантійська держава довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр усього євразійського світу. Її столиця — Константинополь (древній Візантій) заслужено одержав найменування Риму. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу. Пізніше її війська сторіччями захищали Європу від мусульманського завоювання. Немає єдиної думки, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Констянтина І (306—337), засновника Константинополя, першим Візантійським Імператором. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася раніше, протягом царювання Діоклетіана (284—305), який покращив імперську адміністрацію, офіційно поділивши Імперію на східну і західну половини.

Імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії в 1453, хоча за грецькими джерелами, проіснувала ще декілька років, до падіння Містри в 1460 і Трапезундської імперії в 1461.

Найбільші території імперія контролювала при імператорі Юстиніані І. З цього часу поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції і Малої Азії. Деяке посилення в IX—XI століттях перемінилося серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.

7. Утворення Західнослов'янських держав

Перші відомості про польську мову і польський народ сягають IX століття. Найдавніші хроніки називають племена, що утворили польський народ, - висляни, любушани, слензани, дзядошани, мазовшани та ін. Одному з племен – полянам - поляки зобовўязані своїм етнічним найменуванням. Уперше це найменування з’являється наприкінці Х - початку XI сторіччя в латинському житії, де польський князь Болеслав Хробрий іменується dux Palaniorum, тобто керманичем полян.

До IX ст. на польських землях жили численні слов'янські племена, і хоча вони жили відособленими громадами, їх зближали вірування, звичаї, мова, методи обробки землі і характер ведення торгівлі. Усе це полегшило їх об'єднання під владою правителів держави полян.

Колискою полян вважаються землі в басейні ріки Варти, а їхнім центром Ї місто Гнезно. Приблизно із середини ІХ ст. полянами правили потомствені князі з роду Пястів, які дали початок Пястівської династії, родоначальником якої вважається Пяст-орач.

У Малій Польщі існувала держава Вислян на чолі з легендарним королем Краком.

Першим історично достовірним князем полян був Мешко. У 966 р. у Гнезно відбулося водохрещення Мешко і його наближених.

Спадкоємцем Мешко став його старший син Болеслав, прозваний згодом Сміливим. У 1025 р. він був коронований на короля Польщі.

Поселення людей на території Словаччини відомі з часів палеоліту. Слов’яни заселили цю територію у ІІІ-IV ст н.е. Протягом багатьох віків Словаччина була лише етнографічним поняттям. У середині ХІ ст. словацьку етнічну територію завоювали угорці, що порушило процес утворення єдиної народності на основі чесько-моравських і словацьких племен, а в ХІІІ-ХIV ст. Словаччина зазнала німецької колонізації.

Хоча гусистський революційний рух сприяв активізації національно-визвольного руху й антифеодальної боротьби у Словаччині, в середині ХVI ст. її південну частину загарбали турки, а решта її території в кінці ХVII ст. увійшла до складу багатонаціональної монархії Габсбургів. З утворенням Австро-Угорщини (1867 р.) багатостраждальна країна перетворилася на політичну периферію Угорського королівства.

Найдавнішими жителями території Чехії вважаються кельтські племена байїв, від назви якого походить назва країни Богемія, куди в V-VI ст. прийшли слов’янські племена. У 623-658 рр. тут існувала найдавніша слов’янська держава Само, а пізніше Моравське і Нітранське князівства. Чеські і моравські племена створили Чеське королівство зі столицею у Празі.

У 863-885 рр. на цій території здійснювалася проповідницька діяльність представників візантійської церкви Кирила і Мефодія. Саме тоді виникає письмо на чеських землях, яке із запровадженням католицизму змінилося на латинську мову. Тому перші пам’ятки чеського письма датуються лише з кінця ХІІІ ст.

8. Утворення Південнослов'янських держав

Перша словенська незалежна держава виникла у 623 році і займала територію від озера Балатон до Середземного моря. Держава проіснувала до кінця VІІІ століття, а потім цей регіон став частиною імперії Франків.

Значна частина словенських земель довгий час перебувала у складі Австрії, з 1862 р. - Австро-Угорщини. Незважаючи на різні фактори, довгий період германізації та мадяризації населення, словенці не втратили своєї мови та культури. Так, у період боротьби за самостійність (XVI-XVII ст., період Реформації) словенською мовою набула розповсюдження писемність, з’явилися словенські школи, почала розвиватися національна словенська культура. У середині XIX ст. почали друкуватися книжки й газети словенською мовою, відкриваються словенські школи. Усе це сприяло формуванню словенської нації.

Територія Хорватії заселена з раннього палеоліту. В епоху бронзи її населяли іллірійські, потім кельтські племена. У І ст. до н.е. територія Хорватії була захоплена Римом, у VІ-VII ст. територію Хорватії заселили слов’яни, а у VIIІ ст. хорватські землі потрапили під владу франків, утиски яких викликали визвольне повстання і здобуття незалежності від франків та Візантії. У Х ст. Хорватія, у якій поширювалося християнство й відбувся процес становлення феодальних відносин, перетворилася в одну з найбільш сильних держав на Балканах.

Протягом довгих років територія Хорватії перебувала під владою турецьких загарбників, австрійців, угорців. Розвиток капіталізму й формування хорватської нації в умовах національно-політичної залежності Хорватії вплинули на суспільно-політичний й культурний рух, зумовили національну автономію країни, її незалежність від Угорщини.

Найдавнішими жителями Болгарії були індоєвропейські племена фракійців. Слов’яни на Балканському півострові відомі з V - VІ ст., у 2-й половині VII ст. на правому березі Дунаю з’явилися протоболгарські племена на чолі з Аспарухом, які, зберігши свою племінну назву - болгари, асимілювалися, прийняли слов’янську мову і культуру.

Перше Болгарське царство (681 – 1018 рр.) охоплювало велику територію (від річки Тиси і Карпат до Балканських гір). Воно було визнано Візантією і відіграло важливу роль на Балканах. У 865 р. під час "золотого" правління царя Бориса І.Симеона від Візантії було прийняте християнство.

Феодальна роздробленість Болгарії на початку ХІ ст. призвела до підкорення країни Візантією. П’ять століть Болгарія стогнала під турецьким воєнно-феодальним гнітом, який затримував її економічний та політичний розвиток. З відновленням незалежності Болгарії пов’язаний подальший розвиток мови, літератури, культури.

9. Виникнення ісламу. Мусульманські завоювання в Європі

У VII ст. у Південній Аравії в середовищі арабів-кочівників виникло нове релігійне вчення - іслам. Воно розповсюдилося по всьому арабському світу і на його ґрунті засновник ісламу - Мухаммед - утворив велетенську державу. Після смерті Мухаммеда його продовжувачі і соратники, Абу Бакр, Усман і Алі, почали завоювання й успішно оволоділи Сирією, Палестиною, Північною Африкою та Сицилією. У 711 р. араби заволоділи Іспанією. На початку VIII ст. араби вторглися до Франції, але в 723 р. у битві при Пуат'є Карл Мартелл завдав їм поразки і змусив відступити. Просування ісламу в Європу, таким чином, було призупинено.

На завойованих територіях араби встановлювали дружні стосунки з місцевим населенням. Іновірці не переслідувалися і могли зберігати свою релігійну організацію. Держава у мусульманському світі відігравала більшу роль, аніж в Європі. Халіф являвся верховним володарем землі. Бюрократичний апарат був суворо централізованим. Велику роль у житті мусульманської держави відігравала активна зовнішня торгівля, яка приводила до накопичення значних багатств, оскільки внутрішнього ринку в європейському розумінні тут не існувало.

На початку XI ст. племена сельджуків вдерлися до Алтаю, до Середньої Азії і до Ірану. Вони витіснили арабів зі Східного Середземномор'я і на величезній території було утворено Сельджукський султанат. Сельджуки сприйняли ісламську релігію, культуру і воєнне мистецтво, значно зміцнили свою державу і стали небезпечними для сусідніх з ними володінням Візантійської імперії.

10.Піренейський півострів у VПІ-ХІ ст.

Ще з середини VII ст. значно підсилюється Дамаскський (або Омейядський — за назвою правлячої династії) халіфат, чия експансія на захід спочатку охопила Магриб, а на початку VIIІ ст. арабо-берберські завойовники почали загарбання Піренейського півострову.

Цьому значною мірою посприяло внутрішнє і зовнішнє становище Вестготського королівства. Так, у 710 р. помер вестготський король Вітіца і новим королем було обрано Родеріха, герцога Бетіки. Сини Вітіци, яких підтримував Акіла ІІ, володар північного сходу вестготської держави, відбувають до Сеути, керованої графом Олбаном і на той час уже підвладної Мусі ібн Нусайру, еміру Північної Африки (офіційний титул — валі регіону Іфрікія). Сини Вітіци просять мусульман надати допомогу в боротьбі з Родеріхом для здобуття престолу. В той час, коли Родеріх оточив місто Памплону і боровся проти повсталих басків, араби на чолі з Таріком ібн Зіядом за сприяння графа Олбана переправляються через Гібралтарську протоку.

19 липня 711 р. між вестготами-християнами та арабами-мусульманами відбулася Битва над Ґвадалете, яка знаменувала собою вторгнення мусульман до Європи. Після цього арабські війська швидко просуваються вглиб Іберійського півострова і невдовзі захоплюють столицю вестготського королівства — Толедо.

Навесні 713 р. Абд-аль-Азіз ібн Мусса, син Мусси ібн Нусайра, володар Кайруана, прийняв капітуляцію Теодоміра, за яким той визнавав зверхність мусульман. Адміністративна територія з центром у місті Уріóла (Оріуела, кат. Oriola, ісп. Orihuela), підпорядкована вестготському правителю Теодоміру (кат. Cora de Todmir) включала й південні райони сучасної Автономної області Валенсія разом з містом Валенсією. Загалом територія Каталонії була захоплена арабо-берберськими загарбниками в 720 р.

Останнім вестготським правителем (після Акіли ІІ) був король Ардо, який правив лише в Септиманії (південна Франція) до 720–721 р.р., а Муса ібн Нусайр став першим правителем мусульманської держави (спочатку провінції) Аль-Андалус (Андалуський халіфат), яка під різними назвами, в різних кордонах і статусах існувала на Піренеях до 1492 р.

Так, з поваленням династії Омейядів Аббасідами у 750 р., з усіх її представників вцілів лише онук халіфа Хішам Абд ар-Рахман, який уникнувши страти, втік до Аль-Андалусу, де, заручившись підтримкою місцевої влади, прибрав титулу еміра, що означало відділення Аль-Андалусу від Аббасидського халіфату і створення незалежного Кордовського емірату (з 929 р. — халіфату), який найбільшого розквіту досяг за правління аль Мансура (бл. 938— 1002). У 1031 р. внаслідок внутрішніх протиріч ця держава подрібнюється на численні мусульманські королівства, т. зв. тайфи.

Майже одночасно з арабо-берберськими завоюваннями розпочинається Реконкіста — боротьба за визволення Піренеїв від мусульман. Якщо значна частина Іспанії тривалий час перебували під правлінням мусульман (напр. Гранада до 1492 р.), то каталонські землі в ході Реконкісти переважно були звільнені вже до кінця VIII ст., хоча деякі території т.зв. Каталанських країн (Валенсія та середземноморські острови), а також безпосередньо Каталонії сучасної, зокрема, більша частина провінції Таррагони, залишались під владою мусульман. Звільнення Таррагони було здійснено лише у сер. ХІІ ст., що позначилось як на культурі місцевого населення, так і зовнішньому вигляді таррагонських міст.

Зі зростанням ваги франкської династії Каролінґів, франки починають витісняти мусульман вже на південь від Піренеїв, зокрема, Карл Великий у 778 р. проводить відому експедицію, під час якої він, щоправда, не спромігся заволодіти Сарагосою і втратив свій передовий загін у Ронсевальській ущелині. Франки також не змогли втримати Памплону та зазнали поразки під Уескою.

Однак на території сучасної Каталонії, як і вздовж усіх Піренеїв, франки отримують суттєві перемоги, відвойовуючи одну за однією території і роздаючи їх васалам. Цю нову франкську територію було поділено на окремі графства, формально незалежні політичні одиниці, які перебували у сфері впливу Франкського королівства, — усі разом вони отримали назву Іспанська Марка.

11.Скандинавія у У-ХІ ст.

Природно-географічне становище Скандинавії своєрідне. Ліси і гори перешкоджали заняттям землеробством. Лише на рівнинах Ютландії і в Південній Скандинавії (Сконе) було можливе землеробство. У Норвегії, Північній Швеції населення займалось мисливством, морським промислом, скотарством. Населення тут було мало, жило воно в окремих хуторах.

Важливу роль у розвитку феодальних відносин відігравала королівська влада. Королі були великими землевласниками, вони захопили право верховної власності на общинні пасовиська і ліси. Через це багато селян, що мали господарства на землях, розчищених від лісів, перетворилась у державність короля. Вони повинні були утримувати короля із свитою під час його роз‘їздів по країні. Право збору податків король передав своїм служилим людям, поставленим на чолі областей і округів. Це частково нагадує лени (феоди) в інших країнах Європи. Однак вони не вважались спадковими, хоча частково були такими. Замки в Данії і Швеції не були власністю феодалів, вони займали їх як намісники, повинні були слідкувати за порядком і збирати податки.

Своєрідно склався і клас залежних селян. Бонд був не лише землеробом, але й мисливцем, рибалкою. Втягнути таку людину в залежність було важко. Основною ланкою залишалась сім‘я, що володіла, ділянкою землі. Громадські справи вирішувались на народних сходках – тінгах. Тут же на основі звичаєвого права, що зберігалось в пам‘яті закономовників, вершився суд. Релігією було язичництво, що відображено в сказаннях і піснях “Старої Едди”. Поширення християнства йшло складно.

Державна влада в Скандинавських країнах склалась пізніше, ніж в інших країнах Європи. У Данії утворення держави почалось у УІІІ ст. і завершилось у другій половині Х ст. за Харальда Синьозубого.

У Норвегії державна влада зміцнилась на початку ХІ ст. Але королю протистояли непокірна племінна знать і селянство. Король Олаф Харальдсон (1016 – 1028) зміцнив королівську владу, спираючись на християнську церкву, однак це викликало повстання селян, які захищали старі вольності і язичництво. Послаблена Норвегія на якийсь час була включена до Данської держави Кнута Великого. У Швеції утворились дві держави – на півночі із столицею в Упсалі, на півдні – в області поселення гетів. В ХІ ст. король Упсали підкорив південь країни.

Королі були за християнство. Але християнізація Скандинавії була завершена лише у ХІІ ст. Церква теж виступала за феодальні порядки. В її володіннях встановлювалась поземельна залежність і особиста залежність селян.

Але община і пережитки родового ладу лишались сильними. Селянам дозволялось носити зброю, вони відвідували судові збори. Вони ж несли сторожову службу. Королі встановлювали нові повинності – будівельну та ін.

Найраніше склалися феодальні відносини у Данії. У ХІІ ст. переважна більшість селян вже була у поземельній залежності від церкви, феодалів і короля. Всі раніше не зайняті землі були оголошені власністю короля. Королю протистояла знать. У ХІІ ст. вона повстала, але король, спираючись на церкву, розправився з нею. Але це зміцнило і церкву. З другої половини ХІІ ст. створюється рицарське військо середніх і дрібних землевласників. За військову службу вони звільнялись від сплати податків. Вони перетворювались у привілейований клас, утримуваний бондами. Був введений поземельний податок – з плуга. У 1250 р. це викликало повстання проти короля Еріка ІV, названого “Плужним грошем”.

Маючи військо, Данія здійснювала походи проти Англії, Норвегії, Швеції. У ХІІ ст. найбільше походів проти поморських слов‘ян. У 1166 р. захоплений о. Руяну (Рюген). У ХІІІ ст. Данія захопила Північну Естонію і продала оренду. Данський король Вольдемар ІІ захопив ряд німецьких територій – Гамбург, Голштинію, але не утримався тут.

12."Доба вікінгів"

Вікінги — представники військо-торгівельних угруповань Північної Європи, насамперед Скандинавії. Належали переважно до скандинаво-германської мовної групи. Вважаються першими «піратами Півночі». Починаючи з 8 століття розпочали грабіжницькі набіги на прибережні землі європейських країн, засновуючи на завойованих землях свої поселення. У зв'язку з активною експансією скандинавів у період з 8 по 11 століття, його прийнято називати у європейській медієвістиці «Епохою вікінгів».

Первісний ареал розселення племен «вікінгів» — Балтійське узбережжя Норвегії, Швеції та Данії.

Оскільки географічна експансія вікінгів здійснювалась головним чином водними шляхами, в європейській історіографії панує точка зору, що експансія ця стала можливою лише завдяки винаходу "транспортного засобу" — вікінгського човна дракару (норв. Drakkar).

Землі, заселені вікінгами, були гористі та лісисті — і мало придатні для хліборобства. Общини Вікінгів мешкали малими оселями, керували якими так звані «ярли» — найбагатші землевласники. Деякі вікінги мали рабів («траллів»), але у більшості своїй всі вони були вільними («карлами»). За ментальністю вікінги мали жорстокий норов, були міцними тілом, звиклими до труднощів.

Карта ареалу розселення вікінгів (світло-зеленим), напрями їхньої експансії та час заснування основних поселень.

з 787 року вікінги почали нападати на Англію, здійснюючи свої розбійницькі набіги на міста і монастирі, увозячи з собою трофеї та рабів (у 878 році після поразки від англійського короля Альфреда ними було укладено договір про розподіл території Англії). У 10 столітті вікінги нападали також і на землі Франції. Так, наприклад, у 886 році вони навіть обложили Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися. Заселена вікінгами територія здобула назву Нормандія.

Пізніше вікінги оселилися на землях Ісландії та Гренландії. Але жорстокі природно-кліматичні умови та неврожаї привели до загибелі вікінгської колонії в Гренландії. На півночі Європи вони досягли узбережжя Білого моря, на Заході і Південному Заході вони обігнувши Європу доплили до італійських міст Середземномор'я — Генуї та Венеції. На Сході вони спустилися Волгою через Каспій до берегів Персії і досить довгий час вели работоргівлю з персам і арабами. Південно-Східний напрямок експансії вікінгів по рікам Волхову та Дніпру до Візантії здобув назву «Путь з варяг у греки».

Завдяки морехідним якостям своїх човнів вікінги у 1000 році досягли берегів Північної Америки, де вони заснували кілька поселень, але згодом їх було витиснено племенами індіанців. Археологами достовірно встановлені оселі вікінгів в Канаді. Але аналізуючи тексти саг, вчені дійшли висновку, що вікінги також досягли узбережжя Америки у районі сучасного Нью-Йорка.

З початку 700-х років у зв'язку з ростом населення (демографічний вибух) кількість вільної придатної для хазяйнування землі почала зменшуватися. До того ж, існуюча у вікінгів традиція, згідно з якою наслідування землею і всім майном переходило тільки до першого сина, інші ж — другі і треті сини — не одержавши нічого, відправлялися на пошуки нових родючих земель. Були це воїни-пірати, чия зброя складалася із важкого меча й сокири, якими вікінги володіли майстерно: вони грабували кораблі, мирні поселення, монастирі і навіть окремі міста. Зазвичай вікінги зганяли на берег і забивали худобу, вели людей у рабство, а тих, хто пручався, вбивали.

Отже «Епоха вікінгів» — це час їх морського і річного піратства і работоргівлі.

13.Угорщина в УІІ-ХІ ст.

Похід азійських народів до Європи, розпочатий гунами, тривав ціле середньовіччя. Все нові племена через «ворота народів» продиралися на чорноморські степи і звідси прямували до західних країн. На наддунайській низині при кінці IX ст. по гунах і аварах осіли м а д я р и — плем'я, при-належне до угрофінської групи. Вони ділилися спочатку на сім орд, пізніше злучив їх разом князь А р п а д, що дав початок угорській династії. Мадяри закинули невдовзі свій кочовий побут, але все ж залишилися диким плем'ям, грізним для всіх сусідів, і безнастанними нападами нищили культурні країни. Так вони знищили великоморавську державу і добре дошкулили Німеччині. Щойно перемога Оттона І над рікою Лєхом стримала їх набіги. Князь Гейза (972—997) вже наклонювався до християнства, а його син Стефан Святий (997—1038) остаточно утвердив християнську віру в Угорщині й у 1000 р. з Рима дістав королівську корону. Він поділив державу на західний спосіб на округи, звані комітатами, в яких проводили жупани; найвищий урядовець, заступник короля, звався пала-тин. Вельможі й єпископи творили королівську раду.

По смерті Стефана почалася внутрішня боротьба між двома партіями, з яких одна опиралася на місцевому населенні, друга була під впливом Німеччини. Новий лад завів Володис-лав І (1077—1095); він прилучив до Угорщини Хорватію, яка до того часу була самостійним князівством. Король Коломан (1095—1114) підняв широку організаційну діяльність, видав нові закони, впорядкував фінанси, опікувався церквою. Він добув із рук Венеції частину Далматії. Угорське військо випра-_ вилося також до Галичини, але в бою під Перемишлем І099 р. розбили його Ростиславичі. Пізніші угорські королі старалися побільшити населення краю й охоче приймали німецьких колоністів, що напливали особливо з Саксонії. Найчисленніше вони осіли у Семигороді і там заснували багато міст (Герман-штадт, Клаузенбург та ін.). Король Гейза II (1141—1161) знову почав мішатися у галицькі справи, і князь Володимирко багато поклав труду, щоб дійти з ним до миру.

14.Франція в ІХ-Х ст.

У Верденському договорі 843 р. західну частину франкської держави дістав наймолодший син Людовіка Побожного Карл Лисий (843—877). У недовгому часі ця держава дістала назву Франції від осередньої частини, коло Парижа, яку здавна називали «островом Франції» (Іль-де-Франс). Карл Лисий був людиною без енергії, і його країна попала у внутрішнє розладдя, що тривало ціле століття. Різні племена, що проживали на території Франції, ще не зжилися . між-собою, і кожне з них змагало до окремішності. Так, у Бретані жили ще незроманізовані кельти (бретони), в Гасконі — іберійські баски, в Бургундії — германські бургунди, над долішнім Рейном — також германські франки, над морем осідали скандинавські нормани. Місцеві вельможі підпирали ці відосередні змагання, щоб збільшити свою владу. Король як верховний сеньор не мав майже ніякої влади, а його великі васали титулувалися володарями «з Божої ласки». Врешті дійшло до того, що Франція розпалася на ряд майже самостійних держав, як Аквітанія, Бретань, Гасконь, дві Бургундії, Фландрія й ін., а влада короля обмежувалася до невеликого «острова Франції». Цей процес поділу французької держави розвинувся головно за наслідників Карла Лисого, що не визначалися ніякими володарськими прикметами (Людовік П Гикавий — 877—879; Людовік ПІ — 879—882, Карломан — 882—884). На короткий час цілу франкську спадщину об'єднав Карл Грубий (884—887) з німецької лінії Каролінгів, але його влада не була тривка. Франція терпіла тоді незвичайно від нападів норманів, що на легких кораблях руслом рік запускалися в глибину країни і все нищили та грабували. В 885 р. нормани прийшли під Париж і 10 місяців тримали його у великій облозі. Карл Грубий не смів виступити проти них війною і заплатив їм великий окуп — 700 фунтів срібла. При обороні столиці визначався хоробрістю Одо, граф Парижа і Франції, і французькі вельможі віддали йому королівську корону (ввв1— 898). Але пізніше знову вернулися на престол Каролінги, без таланту і значення (Карл Простак — 898—929; Людовік IV — 936—954; Лотар ІІ— 954—986; Людовік V Нероба — 986—987; в роках 929—936 за владу вели боротьбу брат Одо Роберт і князь Бургундії Рудольф). Найважнішою подією того часу було те, що нормани перестали нападати на Францію, поселилися на півострові, що від них дістав назву Нормандського, і заснували там державу, залежну від Франції, 912 р.

15.Германія в ІХ-ХІ ст.

ід Каролінгів володів у Німеччині не ціле століття. Людовік Німець (843—876), найталано-витіший із синів Людовіка Побожного, мав у своїй державі добрі відносини, феодалізм не підкопав іще королівської влади, а вельможі й духовенство в усьому допомагали королев). Договором у Мерсені 870 р. він поширив границі Німеччини, займаючи значну частину Лотарінгії.

З його синів найбільший успіх мав Карл Грубий (876—888), що на короткий час об'єднав був усю спадщину Карла Великого і добув титул цісаря.

Його наслідник Арнульф із Карантії (888—899) боронив свою державу від ворожих наступів, що загрожували їй з усіх сторін. Руслами північних рік вдиралися до краю нормани — скандинавські войовники-розбишаки, що непокоїли всі моря; від заходу загрожували слов'яни, що зорганізувалися у великоморавську державу; над Тисою осіли азійські кочовики — мадяри, що безнастанними нападами непокоїли сусідів. Арнульф поконав усіх ворогів і на кінець виправився до Рима та здобув там цісарську корону. Але невдовзі він умер, а його наслідником став малолітній син, Людовік Дитина (9&0—911), останній із Каролінгів у Німеччині

Без сильної влади держава почала занепадати. Почалася внутрішня боротьба. «Все свариться — єпископи, графи й васали, у незгоду попали всі громадяни, в містах лютують бунти, всюди топчуть ногами право. Ті, що повинні берегти країну й народ, самі дають причину до сварки. Вельможі, що колись виступали проти ворохобні, тепер самі починають домашню війну. Коли народ поділиться, як же утримати цілість держави? Горе тій країні, де королем є дитина!»,

У таких відносинах Німеччина поділилася на природні частини — племінні князівства. Давні германські племена хоч і належали до одної держави, все-таки визначалися окремим побутом, способом життя, говорами, правом й устроєм. Коли ж державна влада ослабла, у них наново розбудилися почування окремішності і змагання до політичної самостійності. Так постаютьг окремі німецькі князівства: на півночі — Саксонія, у Середній Німеччині — Лотарінгія, Франконія і Швабія, на полудні — Баварія. Князі з місцевих родів охоче підтримують змагання своїх країн і намагаються взяти в свої руки повну державну владу.

Але небезпеки, що загрожували з боку сусідів, наказували утримати цілість держави під проводом одного короля. По смерті Людовіка Дитини німецькі князі з'їхалися на спільну раду й обрали королем франкського князя Конрада І (911— 918). Від того часу королівський престол у Німеччині був уже не дідичний, а виборний. Конрад намагався привернути давній авторитет королівської влади, і в тому допомагало йому духовенство, але князі не схотіли зректися добутих прав — і Конрад мусив залишити свої широкі плани. На смертній постелі він поручив як наслідника свого ворога, саксонського князя Генріха І (919—936), щоб той, розпоряджаючи більшими силами, краще репрезентував ідею об'єднання держави.

16.Британія в V-ХІ ст.

Найдавнішим населенням англійських островів були кельти. У часах римського цісарства перебували тут римські легіони, а також осіло дещо купців і промисловців з Італії і провінцій. Через це почалася в Англії романізація, хоч не така глибока, як у Галлії чи Іспанії. З початком V ст., під час розгару переселення народів, римляни залишили Британію, і тоді на острови почали напливати германські племена з суходолу. Близько 450 р. осіли тут сакси, а за ними англи й юти. Даремно боронив країну проти них король Артур, пізніше оспіваний у піснях. Нові поселенці почали засновувати свої держави, з яких найважніших було сім: Сассекс, Вессекс, ЕссекС (тобто Південна, Західна і Східна Саксонія), Кент, Східна Англія, Мерсі й Нортемберленд, — пізніше названо їх гептархією. Ці малі державки довго затримували самостійність, і тільки в IX в. злучив їх разом Егберт, король Вессексу (802— 839).

Християнство поширилося на островах уже в IV—V ст. Особливо почитаний був на островах апостол Ірландії святий Патрик. Германські поселенці до Христової віри відносилися спочатку вороже й утримували культ своїх богів. Щойно папа Григорій Великий в 596 р. вислав туди бенедиктинську місію і приєднав цілу країну для католицької церкви. В VHI ст. вславився як перший англійський учений Беда, званий Шанованим, автор історії англійської церкви.

Англосаксонська держава розвивалася у безнастанній боротьбі: з одного боку з місцевими кельтами, з другого;— з новими мандрівними племенами, що морським шляхом напливали до островів. В IX ст. наїздили Англію скандинавські нормани. Боротьбу з ними вів внук Егберта, Альфред Великий (871—901). Переказ оповідає, що наїзники опанували цілу країну, і король мусив шукати захисту серед лісів та болот і щойно, перебраний за арфіста, оглянув ворожий табір і погромив норманів. Але наїхали нові ватаги вікінгів, і король мусив віддати їм на поселення пограничні землі. Альфред опікувався освітою, закладав церкви і школи, перекладав на народну мову історичні й богословські твори. В X ст. св. Денстен, «князь ченців», перевів церковну реформу у дусі клюнійської; духовенство дійшло тоді до великого значення і часто мішалося у державні справи. Під кінець того ж століття на Англію упав новий грізний наїзд данців, що страшно нищили оселі. В 1002 р. англійці уладили різню чужинців, при чому вимордовано не тільки данських наїзників, але також тих жінок, що з ними подружилися, і їх дітей. Данці відповіли на це новими, ще грізнішими наїздами, врешті данський король Кнут Великий (1016—1035) завоював Англію і злучив її з Данією і Норвегією в одну державу. Чужинська влада буда дошкульна для Англії, але король Кнут старався приєднати собі місцеве населення, дбав про розвиток торгівлі, реорганізував судівництво і підпомагав церкву.

17.Хрестові походи

Поштовхом до хрестових походів стало завоювання сельджуками у 1055 р. Багдада і розгром візантійських військ при Манцикерті у 1071 р. Сельджуки оволоділи Малою Азією, Сирією, Палестиною, взяли Єрусалим. Християнські паломники відтепер втратили можливість вільно відвідувати Гроб Господній. З півночі до Константинополя підступали печеніги, яких тіснили руські дружинники князя Ярослава і половці. У цій ситуації візантійський імператор Алексій І Комнін звернувся за допомогою до римського папи. Таким чином, ідея втручання Європи у справи Арабського Сходу, нападу на мусульман-іновірців уже вирували в повітрі, бентежачи уми релігійних фанатиків і любителів легкої наживи. Чекали тільки офіційного заклику.

Заклик пролунав на Клермонському церковному соборі у 1095 p., коли на міській площі при великому зібранні народу папа Уран II урочисто закликав усіх імператорів, королів, герцогів і простих мирян узятися до зброї і відвоювати Гроб Господній від „невірних". Ватикан відав, як підігріти релігійний екстаз правовірних християн. Усім учасникам походу було даровано звільнення від сплати боргів і податків. Церква брала на себе охорону їх майна, яке лишалося вдома. До того ж усі вони отримували відпущення всіх гріхів.

Приводом до II хрестового походу стало те, що мусульманський світ отямився від втрат, які було завдано І хрестовим походом і став об'єднувати свої сили для надання відсічі загарбникам. Уже у 1144 р. емір Мосула відвоював у хрестоносців Едессу і підійшов до Антіохії. Ідея нового походу потребувала могутнього авторитету, непохитного по силі й оригінальності мислення. Ним став Бернар Клервоський. Його вчення колосально впливало на менталітет середньовічної людини. Він був переконаний у необхідності хрестових походів і жорстокого викорінення єресі. Водночас він був натхненний містик, впевнений, що душа здатна осягнути Божественну мудрість і навіть через екстаз з'єднатися з нею. Він зміг переконати французького короля Людовика VII і германського імператора Конрада III на чолі своїх професійних армій вирушити у II хрестовий похід. Але німці були розбиті в Малій Азії сельджуками, а французький король спробував узяти облогою Дамаск, але зазнав невдачі і з рештками армії провернувся додому.

У 1171 р. талановитий воєначальник Салах-ад-Дин об'єднав під своєю владою Єгипет і почав війну з Латинською імперією. У1187 р. єгипетські війська взяли в облогу Єрусалим, що стало приводом для закликів до III хрестового походу.

18.Утворення держав хрестоносців на Сході. Духовно-лицарські ордени

На так званих „звільнених землях" утворилося чотири держави: Єрусалимське королівство в Південній Сирії та Палестині, графство Триполітанське на сирійському узбережжі, князівство Антіохійське в Північній Сирії і графство Едеське в середній течії Євфрату. Першим королем Єрусалиму було обрано „захисника гробу господнього" Готфрида Бульйонського. Решта областей вважалися васалами Єрусалимської корони, проте вони мали право впливати на ухвалу державних рішень, засідаючи у Високій палаті. Хрестові походи нечувано збагатили венеціанських купців, які перевозили своїми кораблями лицарів у Малу Азію. Вони заволоділи всією торгівлею в Єрусалимському королівстві, не сплачуючи мита і самочинно визначаючи ціни.

Місцеві селяни обкладалися податками в 1/3 врожаю з християн і 1/2 з мусульманського населення - такими заходами мусульман змушували приймати хрещення за католицьким обрядом. Проте у відповідь, як правило, спалахували численні заворушення та повстання корінного населення. У такій ситуації, враховуючи велику довжину східного кордону й постійні набіги „сарацинів", зберігати стабільність ставало дедалі важче. Щоби мати постійну військову силу для оборонних та наступальних операцій, римський папа спеціальним едиктом запровадив духовно-лицарські ордени, які значно стимулювали хрестоносний рух у цілому. Лицарі-ченці мали воювати за віру з мечем у руках. Члени орденів приймали чернечу обітницю, присягаючись дотримуватися бідності, зберігати цнотливість, дбати про послушания папі та старшим по Ордену. При цьому лицарі-ченці не лишалися в монастирях, а жили серед мирян, більше того, вони постійно воювали. Офіційною метою орденів проголошувався захист і допомога паломникам дістатися у святі місця.

Одним з перших духовно-лицарських орденів став орден тамплієрів (храмовників). Назву свою він отримав через місце резиденції великого магістра в Єрусалимі поряд з колишнім храмом Соломона. Заснував орден Гуго де Пен у 119 p., статут Ордену було затверджено у 1128 р. папою римським Гонорієм II.

Орден госпітальєрів (іоаннітів) веде свою історію від 1113 p., коли його статут було затверджено папою Пасхалієм II. Ректором іоаннітів було обрано Раймона Дюпуї, який об'єднав братство у замкнену громаду й зобов'язав членів ордену прийняти обітницю бідності. Братство поставило собі за мету війну з невірними і з часом перетворилося на Орден. Після 1522 р. Орден перебрався на о. Мальту і став називатися Мальтійським орденом. Спочатку лицарі ордену носили чорний плащ з білим прямим хрестом на лівому плечі. Пізніше замість прямого було введено вісьмиконечний (т.зв. мальтійський) хрест, а для бойових дій лицарі надягали червоний плащ поверх обладунків.

Тевтонський орден було засновано у 1190-1191 р. (орден Святої Діви Марії). На початку XIII ст. його було переведено у Прибалтику з метою навернення до католицтва місцевих язичницьких племен прусів, лівів тощо. Лицарі всіх орденів носили обладунки під чернечим одягом, який у кожного з орденів мав свій колір:

Іоанніти - червоний плащ з білим хрестом;

Тамплієри - білий плащ з червоним хрестом; Тевтони - білий плащ з чорним хрестом.

Лицарські ордени були породженням християнського способу життя. Особовий склад орденів умовно розподілявся на три групи:

- лицарів, які були повноправними членами ордену, ними ставали тільки особи знатного походження;

- кліриків, які проводили богослужіння в церквах і монастирях Ордену;

- служителів, які завідували господарчими справами Ордену.

На чолі Ордену стояв Великий магістр, який мав резиденцію в Єрусалимі, він обирався лицарями з їхнього власного середовища. Магістр управляв орденом з Радою (Капітулом). Йому підпорядковувалися магістри провінційних капітулів, що знаходилися в європейських країнах.

З метою утримання захопленої території згадані ордени створювали на близькому Сході не лише церкви й монастирі, але також і мережу замків, частина з яких збереглася до наших часів. Це, насамперед, концентричний замок Крак-де-Шевальє, Маргат (замки госпітальєрів). Замки тамплієрів: Шастель-Пелерен і замок Тортоса, який жодного разу не був узятий ворогом! З перерахованих замків найбільше вражає уяву Крак-де-Шевальє. Замок оточували дві концентричні стіни, трапецевидні в розрізі, які охоплювали площу у 2,5 га. П'ять круглих веж у зовнішній стіні і чотири у внутрішній забезпечували надійну оборону По верху стіни, за високими зубцями йшла кам'яна доріжка для дозорних. Гарнізон замку сягав 2 тис. воїнів. У більшості приміщень для людей і стайнях замку зроблено колодязі і цистерни для запасів води, про це на Сході взагалі дбали якнайбільше (маючи запаси води, можна було витримати облогу значно довше, певний час обходячись без їжі). Колодязі тут сягають у глибину 27 метрів. Збереглося також 9 великих цистерн для збору дощової води, басейн для води (72x18 м).

Поступово ордени перетворилися на велику політичну силу, втручаючись у внутрішньополітичні справи держав Європи. Із зростанням їх багатства поступово відчутнішою ставала їхня світськість. З часом тамплієри перетворилися у руйнівників духовного Храму, який покликані були захищати за власною обітницею. Вони дали початок рухові „будівників храму" - альбігойців і франкмасонів.

Із переміщенням до Сходу мас пересічного лицарства в Європі посилилися позиції лендлордів, котрі значно збільшили свої земельні володіння і стали застосовувати більш прогресивну технологію сівозміни й поширювати врожайніші культури. У той же час католицька церква стала втрачати свою домінуючу роль у формуванні світогляду суспільства, бо ідеал католицької Європи Августина Блаженного (в якому церква - деміург політики, а головне - найбільший феодал) перетворювався на міф. Великі феодали прагнули підпорядкувати релігійні єпархії національній ідеї. Необхідне було нове зрушення європейського воїнства до Малої Азії, але тепер вже на чолі з монархами.

19.Священна Римська імперія в ХІ-ХУ ст.

Священна Римська імперія була заснована східнофранкським королем Оттоном I, другим правителем із Саксонської династії. Датою заснування імперії вважається 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.

Юридично Священна Римська імперія німецької нації проіснувала до її підкорення Наполеоном у 1806 році.

XV-XVII ст. в Європі - період розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви. Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія, Чехія, Угорщина, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Франція. Також її вплив поширювався на землі сучасних Великобританії, Польщі, Білорусі, Литви і Латвії. Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв'язки). Землі сучасної України - це фактично межа впливу цієї імперії на Сході.

Боротьба імператорів імперії з римськими папами («Боротьба за інвеституру») призвела у другій половині XIII століття до втрати Італії і зміцнення окремих німецьких князівств. Влада імператора ставала дедалі умовнішою, і після Тридцятирічної війни 1618—1648 рр. влада імператорів стала лише номінальною.

20.Боротьба світської і духовної влади за панування в Європі в ХІ-ХІІІ ст.

Першим реальним застосуванням формального принципу розподілу влад в політичній практиці стали папські диктати Григорія VІІ часів початку війн за свободу церкви. Відвоювання незалежного статусу Апостольський престол супроводжує документом 1075 року під назвою “Dictatus Papae” (“продиктоване папою”). У ньому декларувалась нова ієрархія політичних і правних структур в католицькому світі, радикально змінювались всі існуючі в Європі політичні інститути і виголошувалось утворення принципово нової юрисдикції Римо-католицької церкви на чолі з папою. На той час двадцять сім тез Григорія VІІ були скоріше деклараціями про наміри, але в них чітко прогнозувалася загальна тенденція посилення централізації церкви і зростання її впливу в суспільстві. У сьомому диктаті твердилося, що “тільки папа має законне право створювати нові закони на потребу часу". У сімнадцятому додавалося, що "жоден закон і жодна книжка не можуть розглядатись як канонічні без його схвалення". Нарешті, дванадцятий диктат позволяв папі "усувати імператорів", а двадцять сьомий - "звільняти підданців від присяги поганим владикам" (5, 99).

Церковні реформи одинадцятого сторіччя впродовж тривалого часу збуджували релігійно-моральні пошуки. Тривала боротьба між папою і імператором Генріхом У після багатьох колізій врівноважується прийняттям компромісної угоди 1122 року, що отримала назву Вормського конкордату, де імператор укладав “чесний мир з владикою папою Калікстом ІІ, зі святою Римською церквою, і з усіма, хто був, або є на їхньому боці” (6, 346). І вже сторіччя пізніше в інавгураційній промові імператор Фрідріх ІІ спокійно толерує, що "меч світський створений у допомогу мечу духовному" (5, 197). Так постала система розподілу двох влад, виправдана і обґрунтована концепцією "двох мечей".

Вивищення "духовного меча" над "мечем світськім", легітимізоване Вормським конкордатом, мало суттєві не тільки політичні і правові, але й морально-світоглядні і загальнокультурні наслідки. До тих пір посада імператора трактувалася як посада вікарія (намісника) Христа. Саме імператор мусив нести відповідальність за душі усіх підданців на Страшному Суді. Нова ситуація зводила папу з рангу вікарія Св. Петра до рівня єдиного вікарія Христа на землі. Натомість імператор, в новій церковній ієрархії, стає звичайним мирянином, чи є затвердження на престолі повинно бути обов'язково санкціоноване папою. Нова парадигма вимагала диз’юнкції: "король є або мирською особою, або духовною", а оскільки він очевидно не є духовною особою, то й не може займати посаду у церкві і впливати на призначення у ній. Виголошення папи верховним суддею християнського світу перепорядковувало понтифікові усю відповідальність за душі християн, залишаючи по за його опікою їхні тіла. Таким чином раніше єдиний християнський світ був поділений на секуляризовану і церковну сфери. Масова середньовічна свідомість мусила засвоїти цей факт у вигляді раціональної дихотомії "світське - духовне". Вона засвоювала його болісно, драматично, на різних рівнях узагальнення і персоніфікації.

Боротьба між папами та імператорами мала загальносуспільне значення і розгорталася на усіх площинах середньовічного соціуму: від політичної конфронтації гвельфів і гибеллинів аж до університетських диспутів між реалістами і номіналістами.

Довголітню боротьбу між цісарством і папством закінчив Генріх V (1106—1125) угодою, так званим конкордатом, що його склав з папою Калікстом II у Борисі. Обидві сторони поробили собі уступки у справі інвеститури церковних урядів. Єпископа чи абата мало вибирати духовенство вільним вибором, але при нарадах мав засідати цісарський повновласник і міг спротивитися кандидатурі. Обраний кандидат одержував від папи свячення й ознаки гідності — перстень і жезл. Що ж до церковних маєтностей, то їх надавав йому вже цісар, дотискаючи його рамена своїм жезлом. Таким чином, обидві сторони признали свої окремі права, і знову вернулася рівновага між головними силами західного світу.

21.Чехія в ХІІ-ХVст.

В 1029 р. з Чехією злучилася Моравія, що спочатку була самостійним князівством. Спори між членами династії довели Чехію до занепаду. З цього скористався польський князь Болеслав Хоробрий і зайняв Моравію та Словаччину. До більшого значення чеську державу підняв князь Ератислав (1034— 1055). Він задумав злучити з Чехією Польщу, виправився на; Гнєзно і вивіз звідти мощі св. Войтеха, що походив із чеського роду. Бажав він утворити окрему чеську митрополію і таким чином звільнитися від німецьких впливів. Але німецькі війська з трьох сторін увійшли до Чехії, і Братислав мусив признати себе цісарським васалом. Братислав завів у Чехії сеньорат, тобто устрій, згідно з яким найстарший в династії мав владу а над іншими князями. Це викликало довголітні внутрішні війни. Сильніше становище добув собі король Отакар І (1192—1230). Він зніс сеньорат і утвердив дідичення престолу в одній ліній У тих часах у Чехії збільшилася німецька колонізація і на королівському дворі та по містах поширилася німецька культура. Промислав Отакар ІІ(1253—1278) намагався поширити чеську державу на альпійські краї. В Австрії вимерла тоді династія Бабенбергів, Отакар одружився з дідичкою престолу і захопив австрійські краї аж до Адріатичного моря. Але проти нього виступив Рудольф Габсбург, й Отакар поляг у боротьбі. Син Отакара Вацлав II (1278—1305) звернув експансію Чехії на Польщу, захопив значну частину Польщі і коронувався польським королем (1300 p.). Але невдовзі він помер, а його син Вацлав III (1305—1306) згинув з руки убивника. Так покінчилася національна чеська династія Промиславичів.

Цісар Генріх VII передав Чехію своєму синові Йоганнові (1310—1346), і в чеському королівстві запанував рід Люксембургів. Йоганн був завзятим лицарем, безнастанно їздив на турніри або виправлявся на війни до чужих країв і про свою державу не дбав цілком. Хоч він осліп на очі, але ще виправився на війну до Франції і там поляг у бою під Кресі. Чеське королівство піднялося щойно за його сина Карла IV (1347—1378). Сучасники склали про Карла приповідку, що він був батьком Чехії, а вітчимом Німеччини. Він хоч і дбав про організацію цісарства, але більшу увагу прикладав до Чехії як до своєї дідичної країни, що давала фінансову опору його ширшим планам. Він розвів опіку над чеським господарством, будував добрі дороги, засновував нові оселі (наприклад, Карлсбад), закладав збіжжеві магазини, розвів виноградники, протегував чеську торгівлю. Карл поділив Чехію на нові адміністраційні округи, упорядкував правні відносини і видав кодекс, званий «Маєстас Кароліна». Столичну Прагу перебудував і поставив новий замок, будував церкви, світські будови, мости. В 1348 р. заснував у Празі університет, перший на слов'янських землях. Підпирав учених і особливу увагу звернув на чеську історіографію. Але провідну роль на його дворі мали німці, і чеська культура знайшлася під сильним впливом Німеччини.

За Карлових синів Вацлава IV (1378—1419) і Жигмонта (1419—1437) чеський національний рух знайшов свій вихід у науці Гуса і гуситських війнах. Хоч повстання остаточно упало, все-таки чехи добули собі право до богослужень у народній мові, а чеський патріотизм стояв на сильних основах.

22.Швейцарія в ХІП-ХVІ ст.

Після перемоги Карла Великого над лангобардами (774 рік) Гельвеція увійшла до складу королівства франків і в VIII-IX століттях перебувала під владою Карла Великого і його наступників.

Подальша доля цих земель тісно пов'язана з історією Священної Римської імперії. Після розпаду імперії Каролінгів вони були захоплені швабськими герцогами в Х столітті, але ті не змогли утримати їх під своєю владою, і регіон розпався на окремі феодальні володіння. У ХІІ-ХІІІ століттях робилися спроби їх об'єднання під владою великих феодалів, таких, як Церінгени, фундатори Берна і Фрібурга, і Габсбурги. У 1264 році Габсбурги завоювали панівне становище у східній Швейцарії. На заході закріпилися графи Савойські.

Габсбурги відчули сильний опір, коли спробували об'єднати свої володіння, скасувавши привілеї деяких місцевих громад. У центрі цього опору опинилися селяни, які жили в гірських долинах Швіца (звідси назва країни Швейцарія), Урі та Унтервальдена. Ці лісові округи, розташовані біля стратегічно важливої дороги через перевал Сен-Готард, дістали вигоди з боротьби між імператорами з династії Гогенштауфенів і папством. У 1231 році Урі, а в 1240 році — Швіц здобули права імперських територій Священної Римської імперії, позбувшись залежності від дрібних феодалів. Після смерті імператора Фрідріха II в 1250 році в імперії настав період занепаду, що ознаменувався громадянською війною під час Великого міжцарювання 1250—1273 років. Габсбурги, які не визнали прав Урі і Швіца, спробували в 1245—1252 роках завоювати Швіц. На допомогу йому прийшли Урі та Унтервальден, які вступили в тимчасовий союз.

У серпні 1291 року швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний союз і підписали договір, відомий як «Вічний союз» (нім. Bundesbrief), — перше документальне засвідчення співпраці між лісовими округами. З цього року починається офіційна історія швейцарської держави.

23.Франція в ХІ-ХV ст.

Перші Капетінги не залишили в історії важливого сліду (Роберт — 996—1031; Генріх І — 1031—1060, що мав за жінку Анну, доньку Ярослава Мудрого; Філіпп — 1060—1108). Але Франція притягала увагу всієї Європи тим, що тут почалася клюнійська реформа бенедиктинів та що синод у Клермоні 1095 р. дав почин до Першого хрестоносного походу, в якому перше місце мали французи.

Розбудова держави. Першими справжніми організаторами держави були королі Людовік VI (1108—1137) і Людовік VІІ (1137—1180). їх дорадником був Сюжер, абат із Сен-Дені, що виобразувався на студіях римського права і старався монархічні традиції старовинного світу перещепити до Франції. За його порадою королі звернули увагу на нижчі верстви, почали закладати вільні міста, опікувалися торгівлею, вели боротьбу з розбишаками, установили справедливі суди: Людовік VI боронив енергійно права французької корони проти наступів англійської династії. Коли загрожувала небезпека війни, увесь народ ставав коло святого королівського прапора, «оріфлями» (ауреа флямма, вишиваний червоний прапор, за традицією з плащаниці св. Діонізія). Людовік VII взяв за жінку Елеонору, багату дідичку Південної Франції (Гасконі, Гієні й Пуату) — і це був шлях до територіального об'єднання Франції. Але подружжя було нещасливе, король мусив взяти розвід, а Елеонора віддалася за князя Генріха Анжу-Плянтаясенета, що невдовзі став англійським королем. Через те ціла Західна Франція, від Піренеїв до Нормандії, дісталася під англійські впливи. Своє зацікавлення справами Південної Європи Людовік VII проявив тим, що взяв участь у Другім хрестоноснім поході 1147—1149 pp.

Розбудову французької держави продовжив талановитий і безоглядний Філіпп П Август (1189—1199). Головну увагу він звертав на відносини до Англії. Для Франції була невиносна ситуація, що англійський король мав у своїх руках мало не половину французької території. Хоч формально він і звався васалом французького короля, але в дійсності не виконував феодальних обов'язків і ще деморалізував інших васалів. Філіпп Август попав у спір з англійським королем Річардом Левине Серце під час Третього хрестоносного походу 1189—1191 pp. Вернувшися із Сходу додому, зорганізував він усі сили проти Англії, використав внутрішню боротьбу, що велася в Англії між королем Іоанном Безземельним та народом, і розпочав війну. До головного бою прийшло під Бувіном, у Північній Франції, 1214 р. Союзником Філіппа був Фрідріх П Гогенштауф, по англійській стороні стояв його суперник Оттон IV. У бою перемогли французи. У мирному договорі Філіпп Август добув Нормандію, Бретань і деякі менші провінції — половину англійських земель. Рівночасно пощастило йому добути ще інші маєтності, так що вже справді міг почуватися самостійним володарем Франції. Його ім'я Август почали толку-вати як «побільшувача» Франції.

Побільшувати територію — це була політика, за якою йшли і дальші французькі королі. За Людовіка VIII (1223—-1226) у Франції виступила проти католицької церкви секта альбігойців (названа від міста Альбі у Південній Франції). Ця секта продовжувала науку так званих катарів, «чистих», що прийшли зі сходу, виступали проти влади папи, маєтностей духовенства і різних церковних догм. У Франції поширив цю єресь багатий ліонський купець П'єр Вальдус під кінець XII ст.; його прихильників звали вальденсами. Папа Інокентій Ш старався протидіяти цим сектам за допомогою місій, але коли це не повелося, проголосив проти альбігойців хрестоносний похід 1209 р. Почалася жорстока боротьба. Без милосердя нищено єретичні міста, тисячі людей полягло у бою або під топором ката. Як головний проводир католиків уславився граф Сімон де Монфор. Французька корона добула з цієї боротьби ту користь, що значна частина маєтностей, сконфіскованих у єретиків, перейшла на власність короля.

По смерті Людовіка VIIIрегенцію вела його вдова, Бланка з Кастілії, яку сучасники славили за розум й енергію. Під її проводом виховався п син, Людовік IX Святий (1226— 1270). Він зреформував адміністрацію і судівництво Франції. Під впливом так званих легістів, знавців римського права, він проводив ідею необмеженої монархії, зменшуючи права великих васалів. Всю управу держави сконцентрував у королівській раді, якій підлягали всі уряди. Частина ради творила найвищий трибунал — парламент, до якого йшли відклики від присудів феодальних панів. Король розсилав по всій державі окремих урядовців, що проводили контроль нижчих урядів і розглядали жалоби населення. Людовік дбав дуже про правний лад у державі, строго заборонив усякі приватні війни, у яких любувалося лицарство, а також судові поєдинки, що заховалися з давніх часів. У допомогу ставало йому духовенство, якому надав широкі права. Але приписувана йому «прагматична санкція», що містила конституцію галльської (французької) церкви, походить з пізнішого часу. Людовік відносився також прихильно до науки: в 1250 р. постав у Парижі університет — Сорбонна, названий так від імені основника, Роберта Сорбонна, що був королівським капеланом. Назверх впливи Франції збільшилися через те, що брат Людовіка, Карл Анжу, в 1266 р. добув неаполітанську державу, що спершу належала до Гогенштауфів. Сам Людовік захопився справою боротьби з мусульманами й уладив два останніх хрестоносних походи (1249—1250 і 1270 pp.); помер від пошесті у Тунісі.

Найважнішою подією з часів Філіппа IV був його конфлікт із Римом. На апостольськім престолі засідав тоді папа Боніфатій VIII (1294—1303), що продовжував змагання Григорія VII, Інокентія III, Інокентія IV та інших великих пап і намагався скріпити авторитет папства у світовій політиці. Під час війни за Фландрію Філіпп наложив на французьке духовенство окремий податок, але Боніфатій прийняв це за порушення прав церкви і заборонив духовенству платити податок. Король відповів на це тим, що заборонив вивіз золота й срібла до Італії. Ця заборона так пошкодила торгівлі церковної Держави, що папа мусив взяти назад свою постанову. Нові непорозуміння виникли з того, що Філіпп ув'язнив папського легата, що критикував його розпорядки. Боніфатій гостро осудив поведінку короля і в своїй буллі заявив, що Бог поставив папу понад усіма королями й королівствами. Філіпп із цією справою віднісся до народу: скликав до Парижа так звані Генеральні Стани, тобто представників трьох станів — духовенства, шляхти і міщанства, або «третього стану», в 1302 р.

Філіпп, що у своїй політиці був безоглядний, рішився провести такі міри, щоб майбутнє папство не мало сили проти нього виступати. Під його натиском кардинали обрали папою архієпископа Бордо під іменем Климента V. Той переніс Апостольську Столицю з Рима до Авіньона у Південній Франції Ніколи ще папство не знало такого упокорення: папа був немов двірським єпископом французького короля Сімдесятилітній період перебування пап у Франції (1305—1377 рр) названо «другою вавилонською неволею».

З внутрішніх подій франції при кінці володіння Філіппа найважніше було розпущення ордену тамплієрів.

24.Англія в ХІ-ХV ст.

По смерті Кнута Англія добула назад самостійність під проводом короля Едуарда Сповідника (1042—1066). Він списав старе англосаксонське право і побудував величаве Вестмінстерське абатство. Але його династія не утрималася в Англії. До англійської корони заявив претензії норманський князь Вільгельм, якого підпирав папа. Він виправився до Англії і в бою під Гестінгсом у 1066 р. розбив англійське військо. Ціла країна перейшла у руки нової, норманської, династії. Вільгельм Завойовник (1066— 1087) уповні використав права переможця і всю земельну власність роздав своїм лицарям або тим англійським панам, що склали йому присягу вірності. Він завів феодальний устрій на французький лад, але з такою різницею, що всі васали, навіть найнижчі, повинні були складати королеві чолобитню. Завдяки цьому він розпоряджав далеко більшими силами, як інші тодішні володарі, що були залежні від вельмож. Вільгельм протегував французькі звичаї, завів французьку мову в урядуванні, запроваджував французьких духівників. Англійський народ дістався знову під вплив романізації. Але з часом знову прийшло до голосу місцеве населення, і з різних расових елементів почав творитися один англійський народ.

В 1154 р. англійський престіл добула нова династіяі— Анжу-Плянтаженет, французького роду, Назва Плянтаженетів походила від рослини, якою предок роду Фулько прикрасив свій шолом під час хрестоносного походу. Перший із цієї династії, Генріх II (1154—1189), мав великі землі у Франції (Анжу, Мен, Турен, Пуату, Гієнь, Гасконь, Нормандію і Бретонію). Майже половина французької території належала йому, але формально був він васалом французького короля. З таких відносин виникли пізніші довгі англійсько-французькі війни.

Герніх П намагався довести до миру і ладу в державі, а при тім дбав про піднесення королівської влади. Його улюбленим товаришем і дорадником був канцлер Тома Бекет, що довгий час спільно з королем лікував державу з ран, які їй завдала громадянська війна. Щоб нагородити свого співробітника, Генріх віддав йому уряд архієпископа Кентербері. Але на цьому високому становищі Бекет змінив свої погляди: з веселого дворянина він став понурим аскетом, а всі свої змагання прикладав до того, щоб видвигнути владу церкви проти короля. В 1164 р. Генріх видав у Кларендоні конституцію, якою постановив, що за світські провини духовенство має відповідати перед світськими судами та що духовні уряди можна обсаджувати тільки за дозволом короля. Бекет запротестував проти цих постанов, а коли Генріх визвав його перед свій суд, він утік до Франції до папи Александра ІІІ.

Син Генріха, Річард Левине Серце (1189—1199), був типом" лицаря своєї епохи, сполучуючи в собі незвичайну хоробрість із легкодушністю, християнську побожність із Дикою невгамовною вдачею, добродушність із жорстокістю. Він був одним із героїв Третього хрестоносного походу (1190—1191 pp.) і державними справами мало журився.

Брат Річарда Іоанн Безземельний (1199—1216) був володарем без більшого таланту й енергії, вів безуспішну боротьбу за французькі землі свого роду і, не маючи. нізвідки допомоги, упокорився перед папою Інокентієм Ш і признав себе його васалом у 1213 р. Але папа не міг йому дати допомоги, і в бою під Бувеном 1214 р. французи погромили його військо.

Невдачі короля викликали - проти нього повстання англійських панів. Він не мав симпатій в Англії, бо держався гордо, і все зазначував свої монархічні права, а при тім більше дбав про свої спадщинні землі у Франції, ніж про англійську державу. Найвизначніші світські й духовні вельможі зажадали, щоб він привернув давні, «саксонські», права й вольності. Король спочатку не хотів йти на ніякі уступки, але коли лондонське міщанство пристало до ворохобників, він мусив здатися. Дня 15 червня 1215 р. недалеко Віндзора він підписав Велику хартію вольностей, що стала основою англійської конституції

Найважніші постанови цього акту були такі: 1) Англійська церква заховує всі давні права й вольності, а передусім свобідний вибір єпископів. 2) Всякі податки король буде накладати за згодою ради королівства, до якої належатимуть єпископи, графи, барони і безпосередні королівські васали, тільки у трьох випадках король може сам наложити данину:

для викупу себе з неволі; коли вводять первородного сина у лицарський стан; коли віддає заміж найстаршу доньку, 3) Місто Лондон і всі менші міста та містечка заховують свої давні права. 4) Васали мають виконувати зі своїх земель тільки таку службу, яка їм була назначена; не вільно примушувати лицаря до грошових оплат, коли він хоче службу виконувати особисто. 5) Вільної людини не можна в'язнити аж якимсь способом карати без судового присуду. 6) Накладати кару можна тільки на основі присяги свідків; не вільно забирати в"; засудженого майно, потрібне до його утримання. 7) Не вільно забирати ліс на будову замків без згоди власника; не вільно брати j у свобідної людини коней і вози без її дозволу. 8) Усі права має берегти колегія, складена з 25 баронів (вельмож); коли король або котрий з урядовців порушить закон, барони мають короля,; про це повідомити; коли ж король не направить кривди впродовж 40 днів, барони разом з усім населенням можуть його примушувати і зневолювати всякими можливими способами, займаючи королівські землі, замки й-маєтності, аж поки король неї приверне справедливості Але особи короля, королеви і королівських дітей лишаються незаймані.

25.Польща в ХІV-ХV ст.

Після смерті Людовика Польща і Литва уклали Кревську унію 1385, а литовський князь Ягайло одружився з дочкою Людовика, прийняв католицтво і під іменем Владислава II Ягайла правив Польщею і Великим Литовським князівством (1386-1434). Ягайло поклав початок династії Яґеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці військз Руси і Чехії завдала нищівної поразки військам ордену хрестоносців, які виступали в союзі із загонами 12 країн католицької Європи (див. Грюнвальдська битва 1410). Ця поразка і наступна Тринадцятирічна війна 1454-1467, що завершилась Торунським миром 1467, остаточно зламали позиції ордену, дозволили приєднати до Польщі Східне Помор'є, Хелмінську землю, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря, Владислав II і його наступники Владислав III Варненчик (1434-1444), Казимир IV Ягеллончик (1447-1492), Ян I Ольбрахт (1492-1501) продовжували боротьбу з німцями на заході, але водночас все більше уваги звертали на схід. У 1434 Ягайло скасував будь-які автономні права руських земель (Галичина і Волинь), поширив на них польське право, суд і адміністрацію. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, польські королі займали трони Чехії та Угорщини, Прагнучи здобути опору серед шляхти, королі продовжували надавати їй нові привілеї. У 1454 Казимир IV видав Нешавський привілей, який фактично ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. у П. склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з'їзди) шляхти, як станові представницькі органи. Пьотркувський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії, її підставою був сейм, що складався з сенату (магнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 король Олександр Казимирович запровадив звід законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. У 16 ст. Польща досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. Польща стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у тому числі полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда II Августа (1548-1672) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-1574) - представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив "Генріхові артикули", що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати із зброєю проти короля.

26.Піренейський півострів в ХІ-ХV ст.

Наприкінці XIII ст. — на початку XIV ст.ст. у Каталонії настав час благополуччя: населення збільшувалося, каталонська культура і каталанська мова поширилася на острови Західного Середземномор’я. Під час царювання Петра III Арагонського Великого було завойовано Сицилію і успішно відбито французьких хрестоносців. Його син і наступник Альфонс Щедрий завоював Мінорку, а другий син Петра ІІІ Яків II, який спочатку став володарем Сицилії, а потому, після свого старшого брата, став королем Арагону, завоював Сардинію. Саме за Якова ІІ Справедливого Каталонія досягла піку розвитку у Середньовіччі.

Однак у другій половині XIV ст. сталося кілька подій, які мали важливе значення для історії Каталонії: низка природніх катастроф, демографічна криза, застій та занепад каталонської економіки та зростання соціального напруження. Царювання Петра IV Церемонного стало періодом воєн: було анексовано Мальорку, придушено повстання у Сардинії, сталося повстання арагонських уніоністів (рух в Арагоні, який виступав за збільшення прав місцевої громади у досить централізованому Арагонському королівстві) і, що найголовніше, розпочалася війна з Кастилією. Окрім складної фінансової ситуації, ці події спровокували й кризу престолонаступництва, оскільки після смерті Мартина І Гуманного (кат. Martí I l'Humà, араг. Martín I l'Umanista) у 1410 р. наступника не залишилося. За два роки було вирішено, що королем стане Фердинанд Антекера з кастильської династії Трастáмара, після коронації названий Фердинандом І Арагонським.

Наступник Фердинанда, Альфонс V Великодушний, знову вирішив розширити межі свого королівства за рахунок Королівства Неаполя, яке він остаточно підпорядкував у 1443 р. У той самий час, проте, він погіршив соціальну ситуацію в Каталонії, як у сільській місцевості, так і в містах. Результатом цих процесів у 1462 р. стали селянські повстання проти тиску аристократії, що, зрештою, призвело до десятирічної громадянської війни, яка виснажила країну. Під час повстань у 1493 р. Франція формально анексувала графства Русільйон та Сарданью. Однак Фердинанд II Арагонський Католик зрештою у 1486 р. вирішив основні проблеми повсталих селян, реформував каталонські органи управління, без війни повернув північні каталонські графства, а також зробив більш інтенсивною свою італійську політику.

27.Візантія в ХІ-ХV ст.

У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак Комнин (1057—1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059—1067). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067—1071), якого скинув Михайло VII Дука (1071—1078); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078—1081). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — у 1071 році Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оправитися. У 1054 році відбувся офіційний розрив між християнськими церквами, що збільшило до краю натягнуті відносини з Заходом і визначило події 1204 року (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.

У 1081 році на престол вступила династія Комнинів (1081—1204) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов'янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії у світлі загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом, і економічних претензій Венеції.

Постійно підсилювався тиск османів на чолі з трьома великими воєначальниками — Ертогрулом, Османом (1289—1326) і Урханом (1326—1359). Незважаючи на деякі вдалі спроби Андроніка ІІ зупинити їх, у 1326 Бурса упала перед османами, що перетворили її у свою столицю. Потім була узята Нікея (1329), за нею — Нікомідія (1337); у 1338 турки досягли Босфору і незабаром перейшли його за запрошенням самих же візантійців, що наполегливо домагалися їхнього союзу для допомоги у внутрішніх смутах. Ця обставина привела до того, що імператорам довелося шукати допомоги на заході. Іоанну V (1369), а потім і Мануїлу ІІ (1417) довелося відновити переговори з Римом, а Іоанн VIII, щоб запобігти турецькій небезпеці, ризикнув — імператор особисто з'явився в Італії (1437) і на Флорентійському церковному соборі підписав з Григорієм IV унію, що означала кінець поділові церков (1439). Але просте населення не прийняло католицизм, і ці спроби примирення лише збільшили внутрішні розбрати.

Нарешті завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І (1359—1389) завоював Фракію (1361), що Іоанн V Палеолог змушений був за ним визнати (1363); потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374); вони вторглись в Албанію (1386), розбили Сербську імперію і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії.

Баязид (1389—1402) діяв у відношенні Візантійської імперії ще більш енергійно. Він блокував з усіх боків столицю (1391—1395), а коли спроба Заходу врятувати Візантію в битві під Нікополем (1396) зазнала невдачі, він спробував штурмом узяти Константинополь (1397) і одночасно вторгнувся в Морею. Навала монголів і нищівна поразка, нанесена Тимуром туркам при Ангорі (1402), дали імперії ще двадцять років відстрочки. Але в 1421 р. Мурад ІІ (1421—1451) відновив натиск. Він атакував, хоча і безуспішно, Константинополь, що енергійно захищався (1422); він захопив Фессалоніки (1430), куплені в 1423 венеціанцями у візантійців; один з його полководців проникнув у Морею (1423); сам він успішно діяв у Боснії й Албанії і змусив господаря Валахії платити данину.

Візантійська імперія, доведена до відчаю, володіла тепер, крім Константинополя і сусідньої області до Деркона і Селімврії, лише декількома окремими областями, розсіяними по узбережжю: Анхіалом, Месемврією, Афоном і Пелопоннесом, що, будучи майже цілком відвойований у латинян, став як би центром грецької нації. Залишався лише Константинополь — неприступна цитадель, що втілювала в собі всю імперію. Але і для нього наближався кінець. Мехмед ІІ, вступаючи на трон (1451), твердо поставив намір опанувати ним. 5 квітня 1453 р. турки почали облогу Константинополя.

28.Південні слов'яни в ХП-ХІV ст.

Протягом 9-10 століть Болгарія значно розширила свої кордони, зміцнила військовий і політичний авторитет в Європі. Після створення Кирилом та Мефодієм слов'янської писемності та літератури (855 р.) Болгарія перетворилась в перший слов'янський культурний центр.

852-889 - правління князя Бориса I, хрестить усіх болгар (865) і приймає учнів Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії відіграло важливу роль у завершенні процесу створення болгарської народності.

893-927 - править цар Симеон I, "Золоте століття" Болгарської культури.

1331-1371 - править цар Іван-Олександр - розквіт Болгарської культури і поділяє Болгарію на Тирновську і Видинську.

1393 - турки завойовують Тирново.

1396 - турки завойовують Видин, Болгарія потрапляє під їхню владу. Протягом п'яти століть болгарський народ зазнавав жорстокої феодальної експлуатації, був позбавлений будь-яких політичних прав.

29.Туреччина в ХVІ-ХV ст.

Узяття Константинополя зробила османську державу могутньою державою. Це була вже не орда в 50 000 чоловіків і жінок; це була держава, здатна виставити армію в 250 000 осіб, зберігаючи в той же час сильні гарнізони в різних місцях обширної території.

Таке зростання чисельності турок пояснюється легкістю, з якою вони ассимілювали інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх турками робилися все ті, хто погоджувався пожертвувати релігією ради придбання привілейованого положення — а таких було немало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували яничар і капи-кулу, - особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візирем при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб Мехмед Соколлу паша (Соколович).

Епоха могутності Османської імперії продовжувалася більше 150 років. У 1459 р. була завойована вся Сербія (окрім Бєлграда, узятого в 1521 р.) і перетворена в Османський пашалик. У 1460 р. завойовано Афінське герцогство і услід за ним майже вся Греція, за винятком деяких приморських міст, що залишилися під владою Венеції. У 1462 р. завойований острів Лесбос і Валахія, в 1463 р. — Боснія.

Завоювання Греції привело турок до зіткнення з Венецією, що вступила в коаліцію з Неаполем, папою і Караманом (самостійним мусульманським ханством в Малій Азії, в якому панував хан Узун Хасан).

Війна тривала 16 років в Морії, на Архіпелазі і в Малій Азії одночасно (1463—79) і закінчилася перемогою Османської держави. Венеція по Константинопольському миру 1479 р. поступилася османцям декількома містами в Морії, острів Лемнос і інші острови Архіпелагу (Негропонт був захоплений турками ще в 1470 р.); Караманське ханство визнало владу султану. Після смерті Скандербега (1467) турки захопили Албанію, потім Герцеговину. У 1475 р. вони вели війну з кримським ханом Менглі Гераєм і примусили його визнати себе залежним від султана. Перемога ця мала для турок велике військове значення, оскільки кримські татари доставляли їм допоміжне військо, інколи в 100 тис. чіл.; але згодом вона зробилася фатальною для турок, оскільки зіштовхнула їх з Росією і Польщею. У 1476 р. османці спустошили Молдавію і поставили її у васальну залежність.

Цим на деякий час закінчився період завоювань. Османцям належав весь Балканський півострів до Дунаю і Сави, майже всі острови Архіпелагу і Мала Азія до Трапезунду і майже до Євфрату, за Дунаєм Валахія і Молдавія знаходилися від них теж в сильній залежності. Скрізь управляли або безпосередньо османські чиновники, або місцеві керманичи, що затверджувалися Портою, і що знаходилися у неї в повному підпорядкуванні.

30.Московське князівство в ХПІ-ХV ст.

Наприкінці 13 століття Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського). Певний час у цьому регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 1230—40-х роках (від 1260-х років його правителі займали володимирський великокняжий престол). У 1328 за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князівства (існувало з другої половини 13 століття) Івана Даниловича Калити (1328-40), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. З метою утвердження своїх політичних планів переніс із Володимира до Москви центр метрополії «всієї Русі» (осідок метрополії до Владимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299). Ще більше зміцнив авторитеті вплив Москви внук Івана Калити Дмитрій Іванович Донськой (1359-89), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скориставшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380). За правління Василія І Дмитровича (1389—1425) і Василія II Васильовича (1425-62) кордони Московської держави значно розширились за рахунок приєднання Нижньогородського, Муромського та інших удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об'єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централізованої держави. За правління Івана III Васильовича (1462—1505) та його сина Василія III Івановича (1505-33) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і Рязанське (1521) князівства та В'ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. За правління Василія II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 Москва остаточно позбулася залежності від монголо-тагар. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутрішньополітичним зміцненням, посиленням самодержавної влади великого князя. Продовжували формуватись органи управління державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійно діючим органом при князеві.

Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і в зв'язку з цим сформувалась політично-ідеологічна доктрина «Третього Риму» (символічною ознакою спадкоємності державних традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією Палеолог-племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла за державний герб Московської держави). За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав «і государ всея Русі», що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. У 1547 Іван IV Васильович (Грозний; 1533-84) офіційно прийняв царський титул. Під час його правління були захоплені Казанське (1547-52), Астраханське (1556), Сибірське (1558) ханства, приєднано Велику Ногайську Орду, землі мордви (1552), кабардинські і черкеські князівства (1557). У той же період розпочалося включення до складу Московської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої навали являли собою безлюдний край (т. зв. «Поле», або «Дике Поле»). Освоєння цих земель, укріплене системою оборонних споруд («засічних ліній»), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського ханства. Протягом 16 ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн. кв. км. з населенням бл. 9-10 млн. чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московського князівства. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та віддаленістю від основних центрів європейського політичного життя. Підкорені Москвою народи зазнавали русифікації, у чому провідну роль відігравала політика центрального уряду та місійна діяльність Російської православної церкви.

Невдала для Росії Лівонська війна 1558-83 із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та внутрішня політика уряду, спрямована на подальше зміцнення самодержавної влади, вкрай виснажили країну і призвели до наростання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ, проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався надзвичайною жорстокістю і репресіями проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство, яке винагороджувалось відібраними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні та політичні позиції аристократії, зросла політична роль дворянства.

У 12-16 століттях у Північно-Східній Русі значного рівня досягла матеріальна та духовна культура. Визначними пам'ятками архітектури були Дмитріївський та Успенський собори у Володимирі, церква Покрова на Нерлі поблизу Володимира, церква Вознесіння у селі Коломенському біля Москви. На рубежі 14-15 столітть творили видатні живописці Феофан Грек та Андрій Рубльов. Значного розвитку набули літописання та суспільно-політична думка (твори Максима Грека, Івана Пересветова, Івана Грозного, Андрія Курбського). У 1560-х у Москві розпочалося книгодрукування.

31. Доба Великих географічних відкриттів

На переломі між середньовіччям та новими часами стоять важні переміни в культурному житті людства. Гуманізм, що почався на склоні середніх віків, дійшов остаточно до перемоги і добув вирішальний вплив на освіту, письменство, мистецтво й світогляд. Люди нової епохи визволяються від середньовічної односторонності й шукають нових шляхів для дослідів над світом і природою. Людина відкидає неповне й баламутне знання давніх поколінь і намагається пізнати все власними очима,, розслідити власним розумом. Розбуджується бажання пізнати ближче тайни природи, невідомі країни, цілу землю з її незнаними просторами й таємничими океанами.

Кінець XV і початок XVI ст. — це часи великих географічних відкриттів. У попередніх історичних епохах людина безнастанно поширювала своє знання Землі. Фінікіяни, греки й римляни у старовинних віках пізнали вже значні простори старого світу; у середньовіччі поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестоносних походів.

Але всі давні відкриття йшли повільним шляхом і зацікавлювали тільки окремі народи. Нова епоха відрізняється від давніх тим, що відкриття стають на першому місці змагань Європи, ведуться незвичайно енергійно й послідовно та доводять до таких вислідів, якими перше ніхто не міг похвалитися: відкрито нові, нікому не відомі континенти. Це незвичайне значення відкриттів зазначуємо тим, що дату найбільшого з них — відкриття Америки в 1492 р. — беремо за граничну дату між середньовіччям и новими часами.

Великі відкриття на переломі XV— XVI ст. мали епохальне значення для розвитку Європи. Найбільшу користь з них добули Іспанія і Португалія, що на власну руку перші розпочали далекі подорожі. їм дісталися найкращі колонії: португальській державі —Індія, іспанській — майже вся Америка. Далеко пізніше увійшли у світовий колонізаційний рух інші держави: Англія — в половині XVI ст., Франція й Нідерланди -і- на початку XVII ст. Разом із поширенням географічного горизонту вага господарських і політичних впливів пересунулася з Південної і Середущої Європи на захід. Західні держави, положені над Атлантичним океаном, почали відігравати першу роль у світі.

Відкриття розпочали епоху великих переселень людства з Європи до інших частин світу, передусім до Америки. Це була мандрівка, якої дотепер світ не бачив: за нових часів з Європи до Америки переселилося "Кілька мільйонів людей! Європейці залишили свою відвічну батьківщину і ставали громадянами цілої Земної кулі.

32.Ренесанс і Гуманізм в Європі

Перелом між середньовіччям і новими часами зазначився найпомітніше на полі духовної культури. Новий напрям, що тоді проявився, має назву гуманізму, бо змагав до пізнання людини та її гармонійного розвитку, або Відродження (ренесансу), бо опирався на відродинах студій старовинного світу.

Одним із перших проявів гуманізму була обнова студій над класичними літературами. В часі цілого середньовіччя латинська мова була мовою культурного світу, так що шлях до знання римської старовини все був відкритий. Середньовічні бібліотеки мали багато творів римської і грецьких письменників, їх не раз переписували й читали. Але все ж знання старовинного світу не було повне й широке. На перешкоді пізнання старовини стояв середньовічний світогляд, що обмежувався до релігійних справ, а всякі інші досліди легковажив. Середньовічні письменники цінили у класиків тільки те, що могло послужити до розбудови християнських поглядів.

Досліди старовинної культури показували, яке однобічне й убоге було життя середньовіччя в порівнянні з класичним світом та як багато треба було праці, щоб дійти до того самого рівня. На думку сучасників, дорога була одна — відродження старовинної культури й уведення її наново до життя. Спочатку це було тільки наслідуванням старовини, так що без усяких змін переймалися погляди й науки давніх письменників, ціле життя пересичувалося класичним духом. Але невдовзі прийшло переконання, що суть речі є в дечому іншому, в тому, щоб у дослідах примінити відповідні методи для опертя знання на критичних дослідах. Тоді розпочався новий розвиток природних наук, в яких остаточно відкинено всякі байки і легенди, що утримувалися силою традиції.. Безпосередній дослід і обсервація давали далеко більші, висліди, ніж знання, оперте на давніх авторитетах. Великі географічні відкриття немало причинилися до вироблення наукового світогляду.

З розвитком нових ідей піднялося також значення людини. Середні віки не дозволяли на розвиток індивідуальності. Людина могла розвиватися тільки у своїй групі й мусила! в усьому підлягати поглядам, що загально обов'язували. Виступи одиниці проти громадянства кінчалися все трагічно, необережних новаторів стрічали тяжкі кари, а то й смерть.

Гуманістичний рух розпочався в Італії, і тут були його головні осідки. На першому місці стояла Флоренція під світлою управою роду Медічі. Козімо Медічі (1429— 1464) заснував на своєму дворі велику бібліотеку, до якої стягав дорогоцінні рукописи з усіх країн, даючи за них княжі ціни Це була найстарша й найбільша бібліотека, в якій систематично зібрано твори давніх письменників.

Характеристичною прикметою ренесансу є передусім його світський характер. У середньовіччі панівне становище займало релігійне мистецтво, і воно надавало характер цілій епосі. Величаві готичні собори, з високими вежами, гостро-лучними вікнами і ніжною мевиявом середньовічного аскетизму й побожності, що змагала до неба. Інакше було в епоху Відродження. Тут переважав розвиток світського життя, що проливався у повних формах і шукав вислову для свого багатства. На перше місце виступала світська культура, що змагала до вигоди, різнорідності, розкоші. Тому новий стиль розвивався наперед у світських будовах, прикрасах палат князів і патриціїв, у різьбі й малярстві світського характеру. Церковне мистецтво появилося на другому плані й мусило прийняти ці елементи, які приготовив йому розвиток світського мистецтва.

У своїх зверхніх виявах ренесанс прийняв інші форми, ніж середньовіччя. В архітектурі замість гострих лук появляються півкруглі, замість високих стрімких веж приходять широкі копули, в цілій будові видно змагання до гармонії і рівномірності. Так само в різьбі й малярстві зникають високі аскетичні постаті, а людське тіло виступає у нормальному природному виді, зббражене не на основі пильних студій анатомії. Ренесанс був тут вірним виявом своєї епохи, що зірвала з традиціями попередніх поколінь, а на досвіді природи шукала собі власних шляхів.

33.Реформація в Німеччині

У Німеччині ще більше, як в інших країнах, безнастанно підіймався клич за церковною реформою. Надія на те, що цю справу проведуть великі собори XV ст., не здійснилися, бо ці з'їзди більше займалися відношенням; ієрархії до папи, ніж реформою звичаїв. Також Апостольська Столиця не показувала належної енергії у цьому напрямі: папи-гуманісти більше займалися наукою і мистецтвом, ніж піднесенням морального життя мас. У самій Німеччині також не було чинника, що міг би провести бажані зміни: цісарська влада була без авторитету, а архієпископи й єпископи були рівночасно володарями у своїх князівствах і більше цікавилися політикою, ніж церквою. Підупали також духовні ордени, що у середніх віках мали провід у духовному житті. Світське духовенство було темне і невченне. У такому стані суспільні низи, залишені без проводу й опіки, почали самі заспокоювати свої релігійні потреби. Незвичайно поширилися тоді в .Німеччині релігійні братства, в яких організувалося міське населення. Вони займалися будовою і прикрасою церков, уладжували річні свята, процесії і прощі, а передусім пропагували щоденні молитви і добрі діла. З цієї діяльності ведено докладні записки: так в одному з кьольнських братств записано впродовж одного року 6455 богослужб, 3550 псалтирів, 200000 рожанців, 20Q000 «Тебе, Бога, славимо», 630 разів по 11000 «Отче наш» та ін. Побожність часто приймала зверхні маніфестаційні форми або знову перероджувалася у містицизм і екстазу. Була гаряча віра в чуда, і безнастанно появлялись чутки про надприродні явища, плакучі образи, появи святих та ін.

До поширення впливів церковної опозиції немало причинилися німецькі гуманісти своєю пропагандою індивідуальної свободи та виступами проти Рима. Найвизначніший із них — Еразміз Роттердама (1476—1536) добув собі ім'я ученого критичним виданням Нового Завіту у грецькому тексті. Але поза тим віддавався легкій літературі й написав їдку сатиру «Похвала глупості», в якій висміяв неуцтво духовенства.

На чолі прихильників радикальної реформи церкви став Мартін Лютер (1483—1546). Він походив із селянського роду, але батько-гірняк віддав його до школи, і Лютер "закінчив університет в Ерфурті. Побуджуваний релігійними почуттями, вступив він до монастиря августинів-єремітів. Пізніше став професором філософії в університеті у Віттенберзі, добув докторат і далі віддався богословським студіям. В 1511 р. відбув подорож до Рима, але вернувся; звідти, згіршений легкодушним життям духовенства, та наблизився до кіл, що виступали проти залежності Німеччини від Рима.

34.Реформація в Швейцарії

Помітний слід у житті Швейцарської Конфедерації залишила епоха Реформації, в умовах якої проходило життя двох найвідоміших її лідерів: У. Цвінглі (1484—1531 роки) і Ж. Кальвіна (1509—1564 роки).

Ульріх Цвінглі, який здобув освіту у Берні, Відні й Базелі, друг відомого філософа Еразма Роттердамського, був каноніком у Цюріху. Він виступив проти догматів Католицької Церкви, розробивши систему релігійної реформи, а також реформи політичного устрою. Він відкидав всю церковну ієрархію, індульгенції, поклоніння священним зображенням і мощам святих, пости, чернецтво, безшлюбність духовенства. Цвінглі засуджував поширене у Швейцарії у той час найманство, був переконаним республіканцем. Такі погляди не могли не викликати гнів Ватикану. Цвінглі і його прибічникам довелося вести боротьбу з округами, які залишалися католицькими (Люцерна, Фрібург, Валліс, Цуг, Швіц, Урі, Тічино та інші). Під час війни сам Цвінглі був убитий, але його послідовники домоглися для себе певних свобод. Після Цюріха цвінгліанство перемогло в Берні, Базелі, Шаффхаузені, Гларусі і Санкт-Галлені. Ці округи об'єдналися в релігійно-політичний союз.

Жан Кальвін жив у Женеві. Його вчення (кальвінізм) знайшло прибічників далеко за межами Швейцарії — у Франції, Шотландії, Голландії. Кальвін став одним з перших перекладачів Біблії на сучасну французьку мову.

Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об'єднався з напрямками Жана Кальвіна з Женеви у Швейцарську реформаторську церкву. Оскільки округи центральної Швейцарії залишалися католицькими, розкол за релігійним принципом був неминучий. Після нетривалих релігійних сутичок встановилася зразкова рівновага між обома релігіями. У 1648 році незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії була офіційно визнана Вестфальським мирним договором.

35.Реформація в Європі

Повністю реформація перемогла в Нідерландах,утворивши Голандію. В Голандії почав стрімко зростати капіталізм("єврошкола капіталізму"). Голандія розвивалась за республіканським устроєм та свободою особистості. Причини реформації у Нідерландах : 1)хижацька політика Іспанії 2)голод (1565-1666) 3)поширення ідей протистатизму.

Причини реформації у Франції:

1) поширення ідей протистатизму

2)сформування кальвіністичного табору,а згодом держави на південь.

3)сформування антикальвінізтичного табору (католицька ліга) на півночі

4)анархія

5)громадянські війни

6)хижацька політика Іспанії ....

Зупинити війну між релігійними таборами зміг Генріх ІV він видав Нантський едикт (указ).

Нантський едикт - основна релігія Франції - католицизм,але протестанти одержували право проповідувати в країні,окрім деяких міст. Нантський едикт послужив ключовою ланкою для припинення громадянських війн,і примиренню Півдня і Півночі.

Генріх ІV перших хто практично повністю зробив абсолютизм,він викинув з держапарата титуловану знать і укріпився на "шпапаги" та "мантії".

XVI - 1594p.встановлення абсолютницької влади Генріхом ІV.

Утворення протистанських церкв в Європі в результаті реформації :

· Лютеранська - півн.Німеччина;

· Королівська - Англія,Данія,Швеція;

· Кальвінінська - Швейцарія,Нідерланди.

З6.Контрреформація в Європі

Контрреформація (реформування католицизму) - рух спрямований на оновлення католицької церкви, виник як реакція на поширення протестантизму.

Рух за оновлення католицької церкви розпочався в кінці XV століття в Іспанії коли там розпочали реформувати церковні порядки, спираючись на підтримку монархії. Латеранський собор V (1511-1517) постановив звільнити католицьку церкву від зловживань. В цьому контексті виступ Мартіна Лютера у 1517 році можна трактувати як несподіваний випадок в процесі реформування церкви.

І Ренесанс, і Реформація виробляють новий світогляд, але інтелектуальна, естетична творчість охоплювала вузьке коло вибраних, а релігійна форма легко сприйнялася народом. Особисті взаємовідносини гуманістів і протестантів також вельми неоднозначні. У Німеччині Лютер і гуманісти ведуть діалог, симпатизують один одному, а в Швейцарії Кальвін, який прийшов до влади, переслідує будь-яке інакомислення (за його наказом був спалений найвідоміший вчений Мігель Сервет - релігійний теоретик і лікар, який відкрив мале коло кровообігу).

Починаючи з 40-х років 16 століття католики ведуть боротьбу за повернення загублених позицій; у Західній Європі починається період контрреформації. Учасники руху гостро порушують питання про зміцнення єдності в самій організації католицької церкви, про посилення внутрішньої дисципліни й папської централізації, але головної була відкрита боротьба католицизму проти протестантизму. Передовим бойовим загоном католиків став орден - “Суспільство Иисусово” (єзуїти) - заснований іспанцем Ігнатієм з Лойолы в 1534 році й затверджений татом в 1540 році. Єзуїти становили ядро інквізиції, реорганізованої для боротьби з Реформацією. Інквізиція виник як прояв і наслідок кризи церковної влади й ідеології : необхідно було церковну ідеологію привести у відповідність із новою суспільною ситуацією й новими ідейними плинами епохи. Тридентский собор ( 1545-1563), однак, ухилився від рішення філософських проблем і споровши між школами, не бажаючи порушувати єдність церкви. У цей період відбувається нове пожвавлення схоластичної філософії у формі томізму. Спочатку це було в Італії, потім в Іспанії, спочатку головну роль грали доминиканцы, потім єзуїти. Найбільше значення для спроб реставрації середньовічної схоластики в цю епоху мало навчання іспанського єзуїта Франциска Суареса ( 1548-1617).

37.Іспанія в ХV-ХVІ ст.

У другій половині XV ст. в історії Піренейського півострова мала місце важна подія, а саме об'єднання Арагонії і Кастілії в одну іспанську державу. Це прийшло таким способом, що в 1469 р. арагонський королевич Фердінанд (1479—1516) узяв за жінку кастильську королеву Ізабеллу (1474—1504). Коли пізніше вони обоє засіли на престолах у своїх країнах, вони вели вже спільну політику для добра об'єднаної держави.

Перше їх змагання було в тому, щоб підняти значення королівської влади супроти феодальних панів. Королівським дорадником у цьому був кардинал Франко Хіменес (1436—1517), гарячий прихильник монархії. Проти непослуш-них вельмож він шукав допомоги серед міщанства, старанно протегуючи його. В Іспанії віддавна існували союзи міст, так звані германдадес (братства). Цю установу Ізабелла поширила на всю державу, даючи містам право утримувати озброєні залоги й переслідувати всіх тих, що загрожували публічному спокоєві. Цей розпорядок звертався переусім проти розбійничої шляхти. За допомогою міст королівська влада винищила розбишацтво, яким займалися зубожілі лицарі, і привернула в країні лад і правний порядок.

Пізніше заведено нову організацію серед могутніх лицарських орденів. А саме Фердінанд своїми впливами добився того, що один з орденів віддав йому уряд великого магістра. За цим прикладом пішли інші ордени, і врешті папа видав постанову, що на вічні часи уряд великих магістрів має бути злучений з короною. Від того часу король міг розпоряджати великими доходами орденів на державні потреби.

До скріплення королівської влади причинилася також свята інквізиція. Це був духовний суд, утворений ще в XIII столітті, що розглядав справи підозрілих в єресі. В 1480 р. домініканець Тома де Торквемада обновив його і піддав його наглядові жидів і маврів (морисків), що перейшли до християнства, але яких підозрювали в тому, що вони потайно заховують давню віру. Винуватих карали довголітньою в'язницею і конфіскацією майна, а часто й карою смерті на кострі (т. зв. аутодафе -— акт віри). Інквізиція переслідувала не тільки підозрілих щодо релігії, але також виступала проти ворогів королівської влади й утримувала в послуху все громадянство.

Фердінанд та Ізабелла причинилися до зміцнення іспанської держави тим, що остаточно знищили арабську державу на Піренейському півострові. Давній могутній каліфат утратив уже раніше багато земель у боротьбі з християнськими державами, але все ще королівство Гранада визначалося добробутом і високою культурою. Хліборобство й садівництво завдяки штучному наводненню давали такі незвичайні плоди, що цілу країну уважали за чарівний рай. Серед родючих полів і садів стояли замки й міста, прикрашені величавими палатами і мечетями, а столична Альгамбра містила в собі нечувані багатства й мистецькі твори. Але в тому часі в арабській державі розпочалася внутрішня війна. Володар Гранади Абдул Гассан, відомий з жорстокості, винищив визначний лицарський рід Абенцеррагів і добув собі загальну ненависть. Проти нього повстав йоги син Абу Адаллах (Бо-абділь) і добув Гранаду. Цю боротьбу між маврами використали іспанці й розпочали «святу війну» проти мусульман. Перший наступ пішов на Малагу. Після тримісячної облоги, в якій уперше згадуються порохові міни, християни добули місто і всіх маврів запродали в неволю. Воабділь, наляканий великими'силами іспанців, не пробував боронити Гранади і 2 січня 1492 р. підписав умову віддання міста. За те його піддані добули право переселення до Африки. Фердінанд і Ізабелла у тріумфі в'їхали до здобутої твердині, а в усьому світі святко-вано перемогу християнства над ісламом.

На місці, де стояли іспанські війська під час облоги, засновано нове місто — Санта-Фе (Свята Віра). У цьому місті Ізабелла підписала договір із Колумбом про його подорож на Атлантичний океан. Відкриття багатих островів Середньої Америки і дальші відкриття збагатили незвичайно Іспанію, і вона стала поруч із Португалією одною з головних колоніальних держав.

Фердінанд і Ізабелла були основниками могутності Іспанії. Об'єднання малих держав, знищення маврів, скріплення королівської вдади, добуття колоній — це були великі заслуги королівської пари. Вони обоє мали на меті велич своєї держави і до цієї мети змагали безоглядно, не вважаючи на ніякі перешкоди. Фердінанд у своїй політиці залюбки уживав підступу й зради. Він хвалився, що французького короля обманув не тричі, як йому закидали, а десять разів. Ізабелла не любила крутих стежок дипломатії, але у всіх справах керувалася також виключно інтересами держави.

Філіпп II ставив собі у політиці подвійну мету: довести свою державу до провідного становища в Європі й утвердити в ній католицьку віру. Іспанія була тоді наймогутнішою державою в Європі: до неї належали най-краще загосподарені країни — Нідерланди, Мілан, Неаполь, Сицилія й американські колонії з їх нечуваними багатствами.

Першу війну Філіпп вів в обороні своїх прав до Неаполя. Папа Павло IV увійшов у союз з Францією і за її допомогою-бажав усунути іспанців з Італії. Філіпп, хОч це не погоджувалося з його католицькими переконаннями, мусив виступити проти голови церкви. Іспанський полководець князь Альба рушив на Церковну Державу і готовився добути Рим; папа остаточно мусив погодитися на мир (1557 p.), а побожний переможець навколішках мусив прохати у папи прощення за цей похід.

38.Нідерланди в ХV-ХVП ст.

Могутність Іспанії захитало повстання у Нідерландах. Цю країну добув для Габсбургів цісар Максиміліан І через подружжя з Марією, дідичкою Бургундії.

Нідерланди складалися з 17 провінцій, як Голландія, Брабант, Фландрія, Артуа, Люксембург, Фризія та ін. Кожна провінція мала свій окремий устрій і свій сейм, т. зв. Провінціальні Стани, до яких належали представники шляхти, духовенства і міст, а у Фризії також селян. Від 1437 р. існувала також репрезентація цілих Нідерландів, т. зв. Генеральні Стани, до яких входило по одному представникові з кожної провінції.

Досить значна була також залізна промисловість. Нідерланди розвинули свою торгівлю з Іспанією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портом був Антверпен. До цієї пристані причалювало по кілька тисяч кораблів, різні чужосторонні фірми мали тут своїх представників, а антверпенська біржа мала одне з перших місць в Європі.

За Карла X між королем та народом були добрі відносини. Карл народився в Нідерландах (в Генті), уважав їх за свою батьківщину, знав місцеві обичаї й охоче приставав із лицарством і міщанами. Через те навіть його безоглядні розпорядки про управу країни і церковні справи не розбуджували великої опозиції. Карл намагався обмежити самоуправу Нідерландів, рідко скликав Генеральні Стани, вкоротив права т. зв. Таємної ради, що дотепер рядила державою, і назначував урядовців-чужинців. Проти спроб реформації виступив дуже гостро.

Славні були його «плакати» з важкими кадрами на< єретиків. Але все те не шкодило його популярності

Інші відносини настали за влади Філіппа. Він назначив своїм намісником сестру Маргариту з Парми (1559—1567), що так само, як Філіпп, була суворих католицьких переконань і так само змагала до абсолютизму. Дорадником її був кардинал Гранвела, що за мету ставив собі знищення єресей і піднесення католицького духу в Нідерландах Нова регенція не рахувалася з тим, що протестантські течії були дуже сильні, особливо на півночі, і старалася провести свої цілі нагальними засобами.

Але нідерландська шляхта і міста, що привикли до широких свобід, не хотіли зрікатися своїх прав, і від початку відносини між громадянством та урядом стали дуже напружені. На чолі опозиції стояли три визначних пани: Вільгельм, князь Оранії, граф Ламораль Егмонт й адмірал Горн. Вільгельм Оранський походив з німецького княжого роду, титул мав- від одідиченої по матері країни Оранж у Франції. Замолоду був пажем Карла V, пізніше їздив із посольством до Парижа і там дізнався про таємні постанови Філіппа проти нідерландських повстанців. Тоді він рішився розпочати боротьбу з Іспанією за свободу своєї країни. До своєї мети йшов дуже консеквентно, не зраджуючи своїх намірів, тому прозвали його «Мовчазним». Егмонт був багатим паном, любив лицарське життя, мав широку популярність, але не визначався замітнішими прикметами. Щойно пізніше його трагічна доля зробила його героєм Нідерландів. Граф Горн-відзначився як полководець в іспанській службі і добув уряд адмірала. .

Опозиція почала організуватись, довідавшись про те, що примасом Нідерландів має стати Гранвела та що він задумує встановити 15 єпископів на місце дотеперішніх трьох і завести при них інквізиційні суди. Державна рада вислала до Філіппа посольство під проводом Егмонта. Філіпп прийняв послів по-королівськи, але заявив, що ніяких" уступок протестантам не може дати: «Скоріш тисячу разів умру і втрачу державу до останнього кусня, ніж погоджуся на найменшу переміну в релігії». Тоді нідерландська шляхта з'їхалася в Бреді і склала тут в 1565 р. т. зв. компроміс, тобто союз, в якому зобов'язалася всякими засобами боронити свої права. Головні домагання списано на письмі, і вислано посольство до Маргарита. Регентка обіцяла деякі уступки, і шляхта святкувала вже перемогу бенкетом. Але тут прийшла вістка, що один із дорадників казав княгині, що вона не повинна лякатися тих .«жебраків». Тоді товариство рішило те згірдливе прозвище «гезів» прийняти за назву союзу. Пізніше носили навіть відзнаки з портретом Філіппа і написом: «Вірні королеві до жебрачої торби».

Опозиція шляхти знайшла живий відгомін серед народної маси. Юрба, підбурена кальвінськими проповідниками, почала виступати проти католицького духовенства і церков. У деяких містах прийшло до справжнього повстання. Верх взяли противники почитания ікон і почали руйнувати церкви, палити образи, дорогоцінні різьбі, вітражі та всякі посвячені предмети. До 400 церков було зруйновано.

Положення Нідерландів стало ще більш тяжке, коли в 1584 р. покінчив життя Вільгельм: убив його вистрілом із пістолета фанатичний католик, насланий із Франції. Щойно після смерті Вільгельма нідерландці зуміли оцінити його заслуги як оборонця свободи й основника нового ладу. Це признання виявилося тим, що уряд намісника в Голландії і Зеландії віддали . молодому синові Вільгельма, Маврикієві (Моріцеві), в 1585 р. Старший Вільгельмів син, Філіпп Вільгельм, виховувався на іспанському дворі, виріс на фанатичного католика і намагався усунути брата від впливів в Нідерландах.

Визволені від іспанської опіки Нідерланди у скорому часі розвинули високо своє господарство. Під час боротьби за свободу висока культура південних провінцій перейшла також на північ, розвинулася там промисловість, а особливо виріб сукна, полотна, шовку і килимів. Але далеко більше значення мала торгівля. Іспанія забороняла нідерландцям доступ до своїх портів, через те нідерландські купці мусили шукати собі нових торгових теренів. Так само як англійці, нідерландці старалися опанувати Балтійське море, на якому занепала стара Ганза, і з надбалтійськйх країн почали вивозити збіжжя й дерево. Ці продукти у значній частині йшли з західноукраїнських земель через Польщу. Нідерландські кораблі появилися також на Середземному морі й вступили в обмін з Туреччиною. Іспанці намагалися перешкоджати нідерландцям у плавбі, але в 1607 р. Яків Гемскерк розгромив іспанський флот у Гібралтарі, і з того часу нідерландський флот мав вже вільний переїзд. Але найважніше було те, що Нідерланди ввійшли у прямі зв'язки з Азією.

39.Франція у ХVІ-ХVІІ ст.

На початку XVII ст. країна потрапила під владу кардинала Рішельє, який домігся утворення абсолютної монархії і затвердив панування Франції в Європі.

У XVII ст. відбулася 30-річна війна з Австрією та Іспанією, кардинал Рішельє був призначений прем'єр-міністром. Після смерті його змінив італієць Мазаріні. Після смерті Мазаріні Людовик XIV ("Король-Сонце"), який прийшов до влади, відмовився від прем'єр-міністрів і сам правив країною. При ньому королівський двір перенесено з Парижа в збудований у Версалі палац. Час правління Людовика XIV - час Мольєра, Лафонтена, Корнеля і Расіна. На поточні політичні події впливали придворні дами (пані де Помпадур). Людовик XIV вів сповнене розвагами життя. Перед смертю він сказав сину, Людовику XV: "Я дуже любив війну і будівлі. Не наслідуйте мене в цьому. Спробуйте допомогти своєму народу, чого я, на жаль, не зміг зробити".

40.Швеція у ХVІ-ХVІІ ст.

Син Густава Ерік XIV (1560—1569) був людиною ексцентричною і своїми незвичайними виступами розбуджував до себе нехіть своїх підданих. Він легкодушно розкидав гроші, що їх зібрав ощадний.батько. Так, коли він вибирався до Англії в надії дістати руку королеви Єлизавети, справив собі 100 дорогоцінних одягів. Проти волі вельмож він узяв собі за жінку міщанку Каріну Манс, відому з краси, і її синові признав наслідство. Своїм братам, що від Густава дістали окремі князівства, не довіряв, переслідував їх і замикав у в'язницях. З аристократією попадав часто у спори й у гніві вбив власноручно одного з панів та засудив не смерть всіх членів того роду. Коли він почав проявляти ознаки божевілля, сейм позбавив його корони. Нещасного короля трактували як злочинця, розлучили з улюбленою жінкою, тримали у в'язниці і вкінці його отруїли (1577 р). Але за володіння Еріка Швеція побільшила свої границі, а саме в 1561 р. зайняла Естонію і таким способом здобула собі доступ до торгівлі із Східною Європою.

Густав Адольф змагав до того, щоб Балтійське море зробити справді шведським морем та добути в шведські руки всі життєві пункти на його побережжях. Ці його плани спричинили війну з усіма сусідніми державами. Будова Ґетеборга була головною причиною війни з Данією (1611—1613). Швеція не мала ще зорганізованих сил, і Христіан IV переміг її, як про це вже згадувалося вище.

Зате повний успіх дала війна з Московщиною. Густав Адольф використав внутрішню ворожбу, у якій перебувала московська держава, й опанував дальші території над Фінським заливом. Новий московський цар Михайло Романов погодився віддати Швеції Інгрію і Карелію Таким чином Швеція добула сполучення між Фінляндією й Естонією та задержала в своїх руках доступ до східноєвропейської торгівлі

Згодом прийшло до війни з Польщею (1621—1629). Сигізмунд після детронізації не хотів зректися своїх прав до шведської корони і все приготовляв наїзд на Швецію, утворюючи проти Густава Адольфа союз католицьких держав. Щоб остаточно цю справу вирішити, Густав Адольф уладив похід на Лівонію, що перейшла була частинно під польську владу. В 1621 р. він добув Ригу, в 1626 р. наїхав на Пруссію і зайняв всі головні портові міста. Ці успіхи здобув він завдяки тому, що суперник Швеції на Балтійському морі, Данія, була зайнята війною в Німеччині. З уваги на зріст Габсбургів обидві держави дійшли навіть до порозуміння і спільно боронили Штральзунд перед військами Валенштайна. В 1629 р. настало перемир'я між Швецією та Польщею в Альтмарку. Швеція добула майже цілу Лівонію, а також важніші прусські міста (Мемель, Пиляву, Ельбінг).

41.Річ Посполита в ХVІ-ХVІІ ст.

Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита).

Станова демократія створювала ґрунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд I Старий (1506—1548) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-"рокош" шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (Анджей Фрич Моджевський, Петро Скарґа і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576—1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд ІІІ Ваза (1587—1632) виконував волю магнатських угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у Польща радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панувало православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (Берестейська унія 1596).

Зовнішня політика Речі Посполитої була цілком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд ІІІ Ваза дозволив утвердитись у Прусії родині Гогенцоллернів. На сході Польща зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом 16 ст. відбулось 6 тривалих війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558—1583. У боротьбі за Прибалтику Польща зустріла нового противника — Швецію. На поч. 17 ст. польські війська здобули декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час т.зв. «смутного часу». У 17 ст. внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів — Владислав IV Ваза (1632—1648), Ян II Казимир (1648—1668), а потім і «власні» володарі Михайло Корибут Вишневецький (1669—1673), Ян III Собеський (1674—1696) були змушені підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився недостатнім для посилення королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Августа II Фридерика (1697—1733) внутрішня боротьба досягла апогею.

На внутрішньому розвиткові Польщі згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618—1648 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході Польща змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 вибухла національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657, яка різко послабила військові можливості Польщи. Після Переяславської угоди 1654 Богдана Хмельницького з московським царем розпочались війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 польські землі були окуповані шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупантами очолив гетьман Стефан Чарнецький, якому вдалося витіснити шведів у Помор'є. Скориставшися з послаблення Польщи, бранденбурзький правитель Фрідріх Вільгельм оголосив про відокремлення Прусії від Речі Посполитої. Польськошведська війна завершилась миром в Оліві (1660). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667, за яким українські землі були поділені між Польщею і Московською державою. Польсько-московське зближення, спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 — Гримултовських трактатів.

У 1672 розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них зіграв король і полководець Ян III Собєський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких найславнішою була битва під Віднем в 1683. Новий польський король Август ІІ Фрідерік втягнув країну у Північну війну 1700—1721 проти Швеції. Шведські війська опанувавши значну частину польських земель, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській битві 1709 змусив їх залишити польські землі. Натомість значно зросли могутність і впливи Московії, Прусії, а на півдні — монархії Габсбургів.

42.Міжнародні відносини в ХVІ- першій половині ХVП ст.

З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних відносин. На той час у низці країн завершилося територіальне об'єднання і склалися умови для створення феодально-абсолютистських держав.

Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу На початок XVI ст. Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже досягли значних успіхів у створенні власної державної єдності. У II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції народилася Республіка Об'єднаних провінцій. У той же час це століття було свідком утворення і розпаду великої багатонаціональної держави Карла V.

Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не допускалося. Зміцнення однієї монархії за рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку сусідніх держав, які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „політичної рівноваги".

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку відігравало дворянство у централізованій європейській державі, дозволяла йому використовувати державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для голови дворянства - короля, як один із засобів збільшення числа своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків. Саме цими обставинами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн XVI ст.

Характер війн, масштабність воєнних операцій ставили питання про постійні армії та про їх розширення, про залучення на службу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. Особливий пріоритет тримали швейцарці, які довели свій воєнний професіоналізм.

З другої половини XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Армію становила піхота, кавалерія та артилерія.

На початку XVII ст. помітно посилюється наступ контрреформаційних сил у Німеччині. Католицькій церкві вдалося заново укріпитися у кількох герцогствах, графствах, у кількох містах на північному заході і півдні країни. Протестанти й католики створили свої політичні союзи - Євангелічну унію та Католицьку лігу (1608-1609 pp.). Кожна з них отримувала допомогу ззовні країни від своїх прибічників. Унаслідок цього створилася загроза роздмухування конфлікту не лише в Німеччині, а й втягування до нього інших європейських держав.

43.Пруссія в ХVІ - ХVП ст.

Тяжкі наслідки для країни мала Тридцятилітня війна 1618 – 48 років, що завершилася Вестфальським миром 1648, який закріпив політичну роздробленість Німеччини на 300 світських і духовних князівств. У XVII-XVIII століттях формально існувала "Священна римська імперія німецької нації", але фактична влада була зосереджена в руках самостійних князів. На 30 мільйонів жителів доводилося 297 самостійних держав-князівств. Серед них були тільки два більш-менш великих державних утворення: Австрія і Бранденбург.

У 1614 році курфюрст Бранденбургу Іоганн приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, що стало основою Пруської держави. У 1701 р. Пруссія стала королівством. У 17 – 18 ст. з понад 300 існуючих на теренах Німеччини держав виділилися Пруссія і Австрія, які боролися за панування у Німеччині. Австрія і Пруссія брали участь у поділах Польщі 1772, 1793 і 1795 років, вели війни проти Франції. Пруссія значно розширила свою територію і стала претендувати на роль об'єднувача всієї Німеччини.

44.Московська держава в ХVІ-ХVІІ ст.

Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584-98) завершилось правління у Московській державі династії Рюриковичів. За Федора Івановича та його наступника царя Бориса Федоровича Годунова (1598—1605) Р. внаслідок боротьби за владу між боярством і дворянством пережила глибоку соціально-економічну та політичну кризу. У 1605-12 у країні панувала справжня анархія: на престолі перебували підтримувані Річчю Посполитою самозванці Лжедмитрій І і Лжедмитрій II, князь Василій Шуйський. Деякий час після Шуйського правили бояри («Семибоярщина»). Нестабільність політичної влади призвела до соціальних потрясінь — у 1606-07 відбулося велике повстання селян, посадських людей і козаків під керівництвом Івана Болотникова. Складним внутрішнім становищем країни скористались Польща і Швеція, які розпочали неприховану інтервенцію. У 1610 польське військо захопило Москву. Частина московської аристократії проголосила царем Владислава — сина польського короля Сигізмунда III Вази. Восени 1612 народне ополчення під керівництвом К.Мініна і Д.Пожарського звільнило Москву від ворожих військ. Царський уряд змушений у 1618 відмовитися на користь Швеції від прибалтійських земель, а Смоленська земля і Чернігово-Сіверщина (її Росія відібрала на початку 16 ст. у Великого князівства Литовського) залишались у складі Речі Посполитої. Спроба Московської держави у війні 1632-34 з Річчю Посполитою повернути Смоленську землю завершилась безуспішно.

У 1613 на Земському соборі в Москві у присутності представників різних станів суспільства на престол було обрано Михайла Федоровича Романова (1613-45), що поклало початок царюванню у Росії нової династії — Романових (правила до Лютневої революції 1917).

З серед. 17 ст. стабілізувалось внутрішнє становище країни, посилювався режим самодержавства, особливо за Олексія Михайловича (1645-76). Зміцнення самодержавства було закріплене у прийнятому в 1649 на Земському соборі Уложенні, яке завершило процес юридичного оформлення системи кріпосного права, розпочатий у кін. 15 ст. Посилення соціальних утисків та зростання державних податків призвело у серед. 17 ст. до численних міських повстань, а в 1670-71 — до козацько-селянської війни під керівництвом Степана Разіна. Проявом суспільних протестів у релігійній формі став розкол у пануючій православній церкві, підставою до якого послужила церковно-обрядова реформа, проведена у 1650-60-х роках патріархом Никоном. Ідеологія розкольництва була, однак, консервативна і відображала інтереси реакційної знаті й духовенства. Розкольники поклали початок старообрядству — течії у російському православ'ї, з якою запеклу боротьбу вели уряд та офіційна церква.

У 17 столітті територія Московської держави значно розширилась за рахунок приєднання Сибіру та колонізації цих земель. Російські землепрохідці дістались берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів, річки Амур, а в 1697 заснували перше поселення на Камчатці. У 1654 Московська держава, підписавши Переяславську угоду 1654, уклала воєнно-політичний союз з гетьманом України Б.Хмельницьким. У 1654-57 Гетьманщина і Московія спільно вели воєнні дії за звільнення українських земель з-під влади Речі Посполитої. У цій війні Москва намагалася також приєднати Білорусь і повернути собі Смоленську землю. За Андрусівським перемир'ям 1667 до Московської держави відходили Смоленська земля, Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом та Київ (на два роки) з прилеглою до нього територією на правому березі Дніпра. Остаточно московсько-польські відносини були врегульовані після підписання «Вічного миру» 1686, за яким Лівобережна Україна та Київ мали назавжди залишатись за Московським царством. За умовами «Вічного миру» Московія приєдналася до «Священної Ліги» — антитурецької коаліції європейських держав, що складалася під час розпочатої у 1683 війни Австрії та Польщі проти Туреччини. У 1687 і 1689 московські та українські війська здійснили безуспішні походи проти турецького васала — Кримського ханства (див. Кримські походи 1687 і 1689).

45.Міжнародні відносини в другій половині ХVП- ХVПІ ст.

Людовік XIV, що мав такі великі заслуги для розвитку своєї держави, усе ж залишив Францію в економічному занепаді. Довгі війни, що їх вів король з усією Свропою, вичерпали державний скарб, і не тільки нічого не залишилося з ощадностей Кольбера, але держава попала ще в значні борги.

За життя Людовіка XIV повмирали члени королівської родини, призначені на наслідників, а саме син і внук, так що престіл дістався його правнукові, Людовикові XV (1715— 1774), що мав тоді всього 5 років. В його імені регенцію обняв орлеанський князь Філіпп (1715—1723). Це був дуже талановитий князь, найталановитіший, як запевняли, з французької династії. Він визначався як адміністратор і полководець, а також як учений, маляр і музика. Але свій великий талант розтратив у легкодушному товаристві «золотої молоді» , в пиятиці й любовних авантюрах і закінчив життя передчасною смертю.

Філіпп бачив перевтому французького громадянства та його знеохочення абсолютною владою, що її з такою безоглядністю проводив v життя «король-сонце». Він привернув паризькому парламентові право реєстрації королівських декретів, а містам дозволив свобідний вибір урядовців. З великою увагою досліджував він справу державних фінансів. Тягар величезних боргів обтяжував бюджет, а великі податки нищили населення. Треба було шукати інших джерел доходу.

Перший з Бурбонів на іспанському престолі, Філіпп V (1701—1746), був людиною слабовитою і без енергії. Державними справами кермувала амбітна його жінка Єлизавета, з італійського роду Фарнезе з Парми, Співробітником її був кардинал Д ж у л і о Альбероні. Він походив із бідної родини з околиць П'яченци, присвятився духовному званню, перебував як учитель у Франції, а потім переїхав до Мадрида і тут став дорадником королеви та добув кардинальську порфиру. Він розвів всесторонню організаційну діяльність, побільшив військо й флот, побудував нові твердині та порти, заснував моряцьку школу, розвинув промисловість, спроваджував чужесторонніх учителів, щоб вивчити населення нових ремесел. Амбітний міністр намагався знівечити Утрехтський мир і привернути іспанську імперію в давніх границях. В 1717 р. він вислав іспанський флот на Сардінію і зайняв острів, а в 1718 р. опанував частину Сицилії. Але проти іспанських планів повстав «почвірний союз» — Франція, Англія, Голландія і цісар, — і в Гаазькому мирі в 1720 р. привернено попередній стан річей. Альбероні мусив уступити з уряду й виїхав до Риму.

46.Колонізація Америки європейцями в ХVІ-ХVІІ ст.

Початок європейської колонізації Америки, як правило, датуються 1492 роком, хоча існує принаймні, один приклад ранішої спроби колонізації. Першими відомими європейцями, що досягли Америки, як вважають, були вікінги ( "Норсі") у 11 столітті, які створили декілька колоній в Гренландії і одне тимчасове поселення Л'Анс-о-Медоуз (L'Anse aux Meadows) в норвезькому районі Вінландія, сьогоденний Ньюфаундленд. Поселення в Гренландії існували впродовж декількох століть, протягом яких гренландські норсі і ескімоси мали контакти, але вони були ворожими. До кінця 15 століття, поселення гренландських норсі загинули.[1].

В 1492 році іспанська експедиція під головуванням Христофора Колумба досягла Америки, після чого європейська колонізація, швидко запроваджувалося спочатку у Карибському морі (включаючи острови Гаїті, Пуерто-Ріко і Кубу), а з початку 16 століття, і у всій іншій Америці. Врешті-решт, вся західна півкуля перейшла під владу європейських держав, що привело до глибоких змін в її природі, населенні, у рослинному і тваринному світі. У 19 столітті вже більше 50 мільйонів чоловік залишили Європу за для Америки.

47.Велика Британія в ХVП-ХVПІ ст.

Карла II (1660—1685), що його Англія з радістю вітала після занепаду республіки, завів надії громадянства. Це була легкодушна людина, що любила бавитися, утримувала великий двір і піддавалася впливам своїх любимців і любок. Він не навчився нічого з історії перших Стюартів і змагав далі до того, щоб королівську владу зробити незалежною від парламенту. У церковних справах Карл підпирав англіканську церкву через те, що вона була найбільш залежною від влади, але тайно протегував католиків. У заграничній політиці він піддався під вплив Людовіка XIV, продав Франції Дюнкерк і підпомагав французького короля в його імперіалістичній політиці. Карл вів також війну з Нідерландами (1664—1667), але Англія не добула з цього ніяких користей.

Яків II (1685—1688) без перешкод зайняв престіл по братові. Вступаючи на престіл, він заявив, що буде шанувати конституцію і права англіканської церкви. Але на ділі він змагав до того, щоб скріпити свою владу і довести до перемоги католицької церкви. Парламент, що складався у більшості з торі, не виступав досить рішуче проти / королівських планів, і Яків, сміливо проводив свою лінію. Його силу скріпила перемога над повстанням шотландців.

Але королівське військо розбило його полк, Менмет попав у полон, і Яків наказав його покарати смертю. Та сама доля стріла й 300 його товаришів, а 800 запродано було в неволю до Західної Індії.

Цю перемогу Яків використав на те, щоб обсадити військо прихильними собі католиками. Всупереч актові він назначив багато католиків офіцерами, а парламент не смів навіть проти цього запротестувати. Окрема комісія правників під проводом канцлера Джефріса постановила, що король може порушувати постанови парламенту на основі права диспензації. Тоді Яків пішов іще далі і в 1687 р. проголосив акт толеранції для католиків і пресвитеріян і допустив їх до всіх урядів без обов'язкової англіканської присяги. Всі найважливіші уряди й становища він обсаджував католиками, а англікан усував. Коли ж до Лондона приїхав папський нунцій, король вітав його з незвичайними почестями. Англіканські єпископи внесли протест проти католицької політики короля, і тоді Карл наказав їх ув'язнити. Але суд оправдав єпископів, а народ вітав звільнених як мучеників, навколішках приймаючи їх благословення.

Представники вігів явилися в Нідерландах і запросили на престіл доньку Якова Марію та її чоловіка Вільгельма III, що був намісником Об'єднаних Нідерландів. Вільгельм мав великий авторитет у нідерландців як оборонець від наїзду Людовіка XIV. Усе ж Генеральні Стани спочатку нерадо зустріли пропозицію англійців, бо боялися, що їх держава знайдеться знову в огні війни. Але Вільгельм переконав своїх земляків, що опанування Англії матиме для Нідерландів тільки корисні наслідки, бо дві союзні держави зможуть легше опертися французькому імперіалізмові

В кінці 1688р. Вільгельм зі своїм флотом причалив до берегів Англії. На його кораблі був англійський прапор із написом «За протестантську релігію й свобідний парламент!» Яків спочатку хотів боронитися, але скоро переконався, що не може покладатися на своє військо, відіслав королеву з сином до Франції, а пізніше й сам пустився втікати. Велику державну печать він сам кинув у Темзу. Але на побережжі перехопили його рибалки й завернули до Лондона. Усе ж йому пощастило виїхати до Франції. Так покінчила ся без проливу крові друга англійська революція, що її назвали «славною». Вільгельм ІІІ. На початку 1689 р. зібралася в Лондоні так звана конвенція, тобто парламент, якого не скликав король, щоб санкціонувати державний переворот. Король Яків виступив проти конституції королівства, зірвав угоду між володарем і народом і за порадою єзуїтів та прихильних йому людей порушив основні закони. Врешті він утік із королівства й через те зрікся влади. Престіл уважається тому за опорожнений. Зібрання на основі дотеперішнього досвіду уважає за неможливе, щоб у протестантській державі рядив «патетичний» король. Конвенція передає корону спільно Вільгельмові та Марії. Королева добула престіл на основі спадщинного права, але Вільгельм мав залишитися при владі навіть після її смерті

48.Велика Французька революція

У Франції у другій половині XVIIIст. створилася ситуація, коли головною перешкодою на шляху капіталістичного розвитку країни була феодальна власність на землю і весь застарілий лад абсолютної монархії. Свавілля королівської влади, привілеї дворянства та духівництва, феодальні побори та нестерпні податки, обмеження купівлі-продажу землі, незлічені внутрішні митниці, різнобій одиниць міри і ваги в різних провінціях, політичне безправ'я, засилля церкви викликало незадоволення всього третього стану на чолі з буржуазією. Ця остання формувалася, збільшувалася та набирала сили. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсолютиським ладом. Народ уже був готовий піднятися на боротьбу проти дворянської монархії.

14 липня 1789 паризька чернь штурмувала Бастилію - символ деспотизму. Революцією керували помірковано налаштовані лідери, але згодом до влади прийшли радикальні якобінці на чолі з Робесп'єром, Дантоном і Маратом.

1792 р. - проголошення Франції республікою (перша Республіка), фактично здійснюючи диктаторський контроль над країною (Директорія). 1793 р. - скасування кріпосного права. Настав час Влади Терору (1793-94 рр.), коли були введені масові страти і закриті церкви. Революція обернулася проти своїх лідерів, страчених на гільйотині.

49.Наполеонівські війни

У 1803 р. Наполеон став готуватися до висадки на Британських островах. Він розумів, якщо не підкорить воєнною силою Англію, то та завжди буде небезпечною для Франції. У Булоні на півночі країни було створено величезний воєнний табір, в якому накопичувалася армія для висадки на іншому березі Па-де-Кале. Для того, щоб відвернути загрозу від себе, англійська дипломатія вжила відчайдушних зусиль по створенню третьої коаліції у складі Англії, Росії, Австрії та королівства обох Сицилій. Як тільки третя коаліція оголосила війну Франції, Бонапарт страшенно розлютився. Тепер він змушений був на невизначений час відволікатися від підготовки десанту на Британію. У страшенному роздратуванні він оголосив: „Через п'ятнадцять днів я буду у Відні!" Про висадку через Ла-Манш тепер не могло бути й мови. Булонський табір було ліквідовано (як потім виявилося, назавжди).

Французькі корпуси рушили через Рейн. 20 листопада 1805 р. капітулювала австрійська армія генерала Мака. Наполеон рухався блискавично, але 21 жовтня того ж року адмірал Нельсон у битві біля м. Трафальгар розбив французький та іспанський флот, який було підготовлено для перевезення військ через Ла Манш. Загроза Англії була остаточно усунена. Але Нельсон, рятівник батьківщини, під час битви загинув. Відтоді він назавжди став національним героєм Англії.

Відтепер, поховавши надію найближчим часом завдати Англії воєнної поразки, Наполеон обрав шлях економічного придушення небезпечного ворога. Зваживши на те, що Англія була острівною країною і тому важкодоступною для його армії, Наполеон вирішив задушити її зашморгом континентальної блокади. Добре розуміючи, що економіка Англії живиться за рахунок торгівлі з Європою, він вирішив перерізати всі торговельні зв'язки ворожої держави з країнами Європи. Не маючи переваги над англійцями на морському театрі бойових дій, він змушений був стати на шлях завоювання всіх країн Європи, які були торговельними партнерами Англії.

Бонапарт, не звертаючи уваги на поразку свого флоту, стрімко рухався проти австрійської та російської армій, використовуючи для цього нейтралітет Прусії. 2 грудня 1805 р. у битві біля Аустер-ліцу союзницькі армії були розбиті. Лише стійкість російських військ, зокрема, мужні дії генерала Багратіона врятували союзників від цілковитого знищення. Яскравим епізодом цієї битви стала контратака кірасирської бригади росіян проти кавалерійського французького корпусу. Як писав Л.Толстой у романі „Війна і мир", "...то була атака, якій вражалися самі французи". Відчайдушним ударом кірасирська бригада зупинила атаку ворога і сама, майже вся, полегла на тому полі. Від бригади залишилося живими лише 16 чоловік.

Розбивши Австрію та Росію, Наполеон тепер не брав у розрахунок і Пруссію. Так, віддавши їй Ганновер, він потім вирішив знову відібрати його. Пересуваючи війська через Пруссію, він не зважав за потрібне питати дозволу в уряду - тобто поводив себе за правом переможця. Зрозумівши, що Пруссії загрожує окупація, берлінський двір вступив у союз із Росією та Англією. У вересні 1806 р. ці держави разом зі Швецією утворили четверту коаліцію.

Прагнучи не допустити об'єднання сил своїх противників, Наполеон вирішив швидко розправитися з Пруссією. Тим часом половина прусської армії була розкидана по десяткам гарнізонів. Пихаті і бездарні прусські генерали зневажали досвід ведення війн наполеонівськими військами. Організація й тактика прусської армії були вкрай відсталими. В армії панували муштра та палична дисципліна. 14 жовтня 1806 р. Наполеон зненацька атакував і розбив частину прусської армії під Ієною, того ж дня його маршал Даву розгромив головні сили прусаків під Ауерштадтом. У Пруссії спалахнула жахлива паніка. Гарнізони здавалися один за одним без жодного пострілу. Армія Наполеона вступила у Берлін. Пруссія приєдналася до континентальної блокади. Ця блокада втягувала Францію до безмежного поширення боротьби за світове панування, оскільки без забезпечення участі в блокаді всіх країн Європи не можна було досягнути придушення Англії економічними засобами. Ще важче було покласти край контрабандній торгівлі з Англією, котра велася повсюди, навіть у Франції. Важко було також припинити нейтральну торгівлю англійськими товарами. У 1807 р. Наполеон наказав конфісковувати нейтральні судна, які заходили до англійських портів та колоній. Англія зі свого боку оголосила блокаду портів Франції та її васалів. Англійський флот перехоплював нейтральні судна, які йшли з товарами до Франції.

Отже, Наполеон, розбивши Пруссію, рушив свої війська проти російської армії, яка стояла у східній Пруссії. 6 лютого 1807 р. біля Прейсіш-Ейлау відбулася запекла битва. Обидві армії зазнали тяжких втрат, але росіяни вистояли. Вперше Наполеонові не вдалося добитися рішучої перемоги. Проте 14 липня 1807 р. він усе ж таки розбив російську армію біля Фридланду. Становище Росії швидко погіршувалося. До того ж, починаючи з 1804 р. вона перебувала у війні з Іраном, а з 1806 р. почалася російсько-турецька війна. Не маючи союзників і не отримуючи допомоги від Англії, російський уряд вирішив змінити політичний курс і вступити в союз із Наполеоном. Але Франція також була виснажена. Сил для продовження війни з Росією не вистачало. Австрія вичікувала слушного моменту для удару Наполеонові в спину. За таких умов імператори Олександр І і Наполеон розпочали мирні переговори. Побачення імператорів відбулося в Тильзиті і 7 липня 1807 р. держави уклали угоду про мир та союз. Франція, таким чином, отримала свободу дій у Європі. По наполяганню Олександра І Наполеон повернув Пруссії частину земель на схід від Ельби. Білостоцький округ відійшов до Росії. Польські землі були відібрані у Пруссії, утворивши герцогство Варшавське. Росія за угодою мала приєднатися до континентальної блокади.

Тильзитський мир викликав велике занепокоєння в Англії, хоча у перемозі Наполеона над силами 4 коаліції була винна її власна бездіяльність. Англія боялася, що Франція захопить датський флот і 2 вересня 1807 р. британська ескадра без оголошення війни сама напала на Данію. Вона піддала бомбардуванню Копенгаген, захопила 16 кораблів і безліч дрібних суден. Росія формально оголосила Англії війну, але військові дії так і не розпочалися.

50.Віденський конгрес 1815 р.

Ґрунтуючись на загальних інтересах, Австрія, Англія і Франція уклали таємний союз, спрямований проти Росії і Пруссії. У підсумку велика частина Польщі відійшла до Росії (вона одержала назву Царства Польського; Олександр I пообіцяв «дарувати» йому конституцію і проголосити його автономним утворенням у складі Російської імперії), Пруссія одержала лише частину Саксонії. Таким чином, план Олександра I удався лише частково. Це було серйозною поразкою російської дипломатії.

Серед інших питань, що обговорювалися у Відні, найважливішої була німецька проблема. Народ Німеччини, натхнений визвольною боротьбою проти Наполеона, сподівався на об'єднання країни. Однак замість єдиної Німеччини був створений розпливчастий Німецький союз з чотирьох десятків незалежних дрібних німецьких князівств. Головувати в цьому союзі повинний був австрійський імператор. За рішенням Віденського конгресу політично роздробленої залишилася й Італія. Європейські монархи панічно боялися революцій і робили всі, щоб їх запобігти. Вони прагнули стерти з карти Європи всі наслідки Французької революції.

Навесні 1815р. конгрес приступив уже до підведення підсумків, як раптом його учасники були вражені несподіваною звісткою: Наполеон Бонапарт таємно втік з острова Ельба і 1 березня висадився у Франції. Усі вислані французьким королем загони, що повинні були захопити Наполеона, перейшли на його сторону. За час короткого панування Бурбонов французький народ устиг їх знову зненавидіти. Фактично без єдиного пострілу 20 березня Наполеон вступив у Париж. Король Людовик XVIII і його наближені в жаху бігли. Імперія була відновлена. Наступив період, відомий в історії за назвою «Сто днів», тому що Наполеонові цього разу удалося протриматися на французькому престолі лише сто днів: з 20 березня по 22 червня 1815 р.

Наполеон розумів, що нова єдина коаліція всіх європейських держав неминуче скине його з престолу. І тому він спробував поглибити вже існували протиріччя між союзниками. Він відправив у Росію виявлений їм екземпляр секретного договору, укладеного королівським урядом Франції з Австрією й Англією проти Росії. Імператор Олександр I був розлютований, але порахував, що в сформованих умовах союзникам треба забути колишні розбіжності і знову об'єднатися проти загального ворога. Ця позиція Росії дозволила створити 7-ю коаліцію європейських держав проти Наполеона.

Російська армія уже виступила в похід у Францію, але 18 червня 1815 р. французькі війська під початком Наполеона в битві під Ватерлоо потерпіли нищівна поразка від з'єднаної англо-прусської армії. Наполеон знову відрікся від престолу і був засланий на далекий острів Святої Олени — малюсіньке англійське володіння в Атлантичному океані. Російська армія повернулася додому, так і не прийнявши цього разу участі в бойових діях.

51.Франція в 1815-1871 pp.

Коли Наполеон уперше зрікся влади, міністр закордонних справ Талейран зорганізував тимчасовий уряд, що запросив на престол Людовіка XVIII (1814—1824), брата Людовіка XVI. Це був володар доброї волі, але хиткий і малоенергійний, так що легко давав впливати на себе різним дорадникам. Під його рукою за владу вели боротьбу з одного боку крайні монархісти, що намагалися повернути давній абсолютизм, з другого — ліберали, які бажали утримати конституційні свободи. Окрім них проявляли себе також бонапартисти, що не могли забути світлих часів імператорства, та якобінці, які потайно організувалися до нової революції. Людовік XVIII від початку зазначував свої монархічні права «з божої ласки» — скасував триколірний революційний прапор і повернув давню білу барву Бурбонів. Але за порадою царя Александра І, Талейрана й інших, рішився дати Франції конституцію, т. зв. карту 1814 р. Парламент складався з сенату, назначуваного королем, і палати депутатів. Право голосування мали громадяни з вищим маєтковим цензом, а саме ті, що платили принаймні 300 франків податку. Парламент міг розглядати тільки ті справи, які подав йому уряд.

Проте всі ліберальні постанови король міг анулювати, коли цього вимагала безпека держави.

Але конституцією не була вдоволена аристократія, головно емігранти, які після довгого перебування на чужині поверталися до Франції. Про них говорено, що 'за цей час «нічого не навчилися і нічого не забули». Вони уявляли собі, що надійшла пора, щоб помститися за давні кривди і повернути такий лад, який був перед революцією. На чолі цих «ультрароялістів» стояв граф Артуа княгиня Ангулем, донька Людовіка XVI. Вони проводили свою місію уперто й послідовно, змагаючи до того, щоб дати королеві необмежену владу, а шляхті давнє панування. До сенату не допущено нікого з давніх бонапартистів і республіканців, розпущено наполеонівську гвардію, старшинські посади обсаджено шляхтою, державні уряди діставали тільки певні роялісти. Для утримання нового режиму скріплено поліцію і заведено пильний догляд над підозрілими У деяких містах прийшло до кривавих виступів проти здогадних республіканців. До чимраз більшого впливу приходило духовенство. «Престол і вівтар» взаємно собі допомагали.

Аристократично-монархічна реакція укріпилася ще більше, коли королем став князь Артуа, під іменем Карла X (1824—1830). Величавим церемоніалом коронації він зазначив відразу, що хоче йти слідами давніх «архіхристиянських» королів.

Тоді Карл мусив призначити ліберальний уряд під проводом Мартіньяка в 1828 р. Громадська опінія сприйняла це як перемогу над абсолютичними Змаганнями. Бурхливо розвивалася опозиційна преса, що мала незвичайний вплив на настрої громадянства. Голос у політичних справах займав також Паризький університет, в якому було багато відомих професорів, наприклад, історик Гізо, історик літератури Вільмен, що проголошували ліберальні доктрини. Під їх впливом молодь почала цікавитися політикою і з молодечим жаром сприймала нові ідеї.

Уряд Мартіньяка утримався тільки рік. Під впливом ультрароялістів Карл призначив реакційне міністерство Поліньяка і розпустив палату, Але нові вибори ще більше скріпили ліберальну партію. Тоді Карл,Х надумав розбити опозицію незвичайними засобами. Він використав постанову «карти», яка дозволяла королеві видавати окремі розпорядження для забезпечення держави, і проголосив в урядовому «Монітері» таємно приготовлені п'ять ордонансів (едиктів), що рішали: 1) ліквідувати свободу преси; 2) розпустити палату, заки вона зібралася; 3) змінити виборчу ординацію на користь аристократії; 4) усунути право палати до петицій; 5) зменшити число депутатів з 430 до 260.

Людовік Філіпп на заклик тимчасового уряду прийняв титул намісника і звернувся до народу з прокламацією, повернув триколірний прапор, скликав палати на сесію і дав запевнення, що «карта буде правдою». На ратуші появився на балконі під руку з Лафайєтом і підняв революційний прапор. Це викликало таке заплення, що його становище було закріплене. Парламент ухвалив нову конституцію і 6 серпня 1830 р. передав Людовікові Філіппові титул короля французів. Конституція 1830 р. відрізнялася від карти 1814 р. тим, що мала характер договору між народом і королем. Парламент дістав законодавчу ініціативу, тобто міг виступати з самостійними проектами законів. В окремому артикулі зазначено свободу преси і заборонено заводити цензуру. Так липнева революція закріпила у Франції конституційну монархію.

52.Об'єднання Італії в XIX ст.

У 1831 р. Джузеппе Мадзіні в Марселі створює підпільну організацію "Молода Італія", мета якої - звільнення та об'єднання Італії. Починається Рісорджименто - епоха возз'єднання Італії. У 1838 р. Сардинське королівство оголошує війну Австрії, але зазнає поразки. Лише французи під проводом Наполеона III у 1859 р. змушують австрійців відступити.

Після падіння Римської республіки Гарібальді в липні 1849 року очолив 4-тисячний загін добровольців-"червоносорочечників", який відправився на допомогу революційної Венеції.

Венеціанський збройний виступ в Італії проти віденської династії Габсбургів був жорстко і швидко подавлений австрійськими військами. Гарібальді так і не зумів зі своїм загоном прийти на допомогу повсталій Венеції. Командир "червоносорочечників" був арештований п’ємонтською владою, йому грозив військовий суд.

Незважаючи на поразку демократичних сил у 1867 р. і розгром гарібальдійців при Ментані, патріотичний рух за звільнення Рима не припинилося. Залишення Наполеоном ІІІ після Ментани французького гарнізону в Риму, а потім скликання папою Всесвітнього собору в 1869-1870 р. під охороною французьких військ з'явилися викликом католицької реакції італійським патріотам і привели до загострення визвольної боротьби. Улітку 1870 р. у Римі відбувалися народні хвилювання, що переходили у відкриті революційні виступи. У багатьох містах Італії народні маси усе рішучіше вимагали звільнити древню столицю від тиранії папства й оголосити Рим столицею Італійської держави. Те ж саме вимагала група депутатів "лівої", віддаючи данину суспільній думці. Уряд Італії вело нескінченні переговори з Пієм ІX і Наполеоном ІІІ про "поступку" Рима. У цей час (19 липня 1870 р.) почалася франко-прусська війна. Наполеону ІІІ довелося відкликати французький гарнізон з Папської держави. Відхід французьких військ полегшив просування до Рима повстанського загону волонтерів. Поразка французької армії при Седані 2 вересня 1870 р. остаточно позбавило папу підтримки Франції. Тепер і Віктор Еммануїл послав свою армію в Рим. 20 вересня італійські добровольці і війська Віктора Еммануїла вступили в Рим, не зустрівши майже ніякого опору. Світська влада папи була скинута, а територія Папської держави, після плебісциту 2 жовтня, приєднана до Італійського королівства.

У 1871 р. столиця Італії була перенесена в Рим. Створення італійської національної держави завершилося. Але це не була та Італія, за якої багато десятиліть боролися Мадзіні і Гарібальді, всі італійські патріоти. Італійська буржуазна революція залишилася незавершеної. Італія стала конституційною монархією, що закріпила блок обуржуазнених поміщиків з великою буржуазією. Після об'єднання в країні збереглися феодальні пережитки, великі поміщицькі латифундії і безправ'я народу. В об'єднаній Італії з 27-мільйонного населення правом голоси користувалися деяким більш півмільйона людин. Реакційні риси італійської держави з'явилися гальмом в економічному розвитку країни, вони перешкоджали і політичному прогресові і переходові до демократії.

Однак створення єдиної італійської держави мало велике значення для просування італійського народу по шляху прогресу. Був створений національний ринок, що стимулювало розвиток капіталізму. Твердження капіталістичних відносин і більш швидкий економічний розвиток привели також до оформлення пролетаріату в "клас для себе" і сприяли виникненню самостійного робочого руху.

53.Об'єднання Німеччини в XIX ст.

В другій половині ХІХ століття Австрія і Пруссія були державами-суперниками в процесі об'єднання німецьких земель.

1862 р. - прусський канцлер О. Бісмарк почав політику об'єднання німецьких земель навколо Пруссії.

1866 р. - вирішальна перемога прусських військ над австрійцями при Садовій визначила лідуючу роль Пруссії в Німеччині. Результатом цієї перемоги було приєднання до Пруссії дрібних німецьких держав, таких як Ганновер, Кургессен, Нассау, Шлезвіг, Гольштейн. 21 середня і дрібна держава, що знаходилася північніше ріки Майн були об'єднані в Північно-німецький союз, на чолі якого також стала Пруссія. Чотири південно-німецьких держави: Баварія, Баден, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт були зв'язані з Пруссією секретним військовим союзом проти Франції.

У 1867 році був створений Митний союз, що охопив усю Німеччину і став економічною основою для повного об'єднання країни. Цьому об'єднанню заважала Франція, що перешкоджала приєднанню до Прусії чотирьох південно-німецьких держав.

54.Утворення незалежних держав на півдні Європи у XIX ст.

З XIV-XV ст. майже весь Балканський півострів перебуває під гнітом Османської імперії. Але вже наприкінці XVII ст. після поразки у війні з Польщею у 1638 р. в імперії почав відчуватися занепад. Війна з Росією та Австрією сприяла цьому послабленню. У XIX ст. на Балканах спалахнув національно-визвольний рух, перш за все у Болгарії. Найбільшим селянським повстанням став виступ селян у 1841 р. Почався партизанський рух селян-гайдуків, які тероризували турецьку адміністрацію та поміщиків. Під турецьким гнітом перебували і греки. З 20 pp. XIX ст. посилення економічних позицій буржуазії привело до зростання національної самосвідомості. В Одесі у 1814 р. був створений таємний революційний „Союз друзів", - „Філіки Етеріа" з греків, які проживали в Росії. Навесні 1821 р. у Греції піднялося повстання, яке у 1826 р. було потоплене у крові, але визвольна боротьба греків тривала за підтримки Росії. У середині XIX ст. національно-визвольний рух у балканських країнах в умовах загального розвитку капіталізму досяг значних успіхів. Греція стала самостійною державою. Сербія стала автономним князівством, Чорногорія відстояла свою незалежність. Молдовія та Валахія об'єдналися в автономне Румунське князівство, залежне від Турції. В усіх цих країнах виник рух за відродження національної культури.

Слабкість народних мас, яка була спричинена їхньою неорганізованістю, привела до того, що політична влада у нових балканських державах опинилася в руках буржуазії та різних угруповань поміщиків і прийняла форму конституційної монархії.

Виразниками поглядів революційних верств селянства і міської дрібної буржуазії були революційно-демократичні діячі, які відчули на собі вплив російських революційних демократів.

Національне питання на Балканах лишалося й надалі невирішеним: болгари, албанці, серби та греки лишалися під гнітом феодальної Туреччини. Великі держави продовжували боротьбу з Туреччиною за панування на Балканах та на Близькому Сході. Все це вкупі значно ускладнювало політичне становище на Балканах.

55.Модернізація Європи в XIX ст.

На початку XX ст. світову цивілізацію охопила глобальна економічна криза, яка була неминучою складовою індустріальної стадії розвитку Західної цивілізації, що розпочалася ще у XIX ст. Швидкий розвиток ринкових відносин, технічний прогрес, загальний розвиток індустріального виробництва висуває західне суспільство на передові позиції у соціальному розвитку по відношенню до всього людства. Ринок споживання наповнюється товарами та послугами, які більш повно задовольняли потреби населення, але, разом із тим, подальша індустріалізація суспільства перетворювала працівників на простий придаток до конвеєра, верстата чи до технологічного процесу. Це надавало праці все більш колективного характеру, спричиняло нівелювання особистості людини, що виявилося у становленні феномену масової свідомості, витісненні індивідуальності, особистих інтересів людей, тобто призводило до втрати цінностей, на основі яких виникла і розвинулася гуманістична цивілізація Заходу.

Розвиток індустріального характеру суспільства спричиняє становлення тоталітарної свідомості, що приводить до посилення ролі держави, яка стає носієм загальнонаціональної ідеї замість ідеї демократії.

56.Міжнародні відносини в XIX- на початку XX ст.

У перше десятиліття XX ст. у світі склалося два ворогуючих між собою блоки найбільш розвинених капіталістичних держав, які стали учасницями Першої світової війни: Потрійний союз (1882 р.) у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, та, з другого боку, Антанта, до якої входили Англія, Франція та Росія (1904-1907 pp.). Лідерами цих блоків були, відповідно, Німеччина та Англія. Саме економічний та політичний конфлікт між лідерами блоків лежав в основі майбутньої світової воєнної пожежі.

Німеччина як європейський лідер промислового виробництва була незадоволена своїм геополітичним становищем.

На початок XX ст. почалася епоха монополізації економіки індустріальних країн, що знайшло вираження у зростанні тоталітарних тенденцій та зростанні мілітаризації західних суспільств. У сфері міжнародних відносин посилюється боротьба між країнами та групами країн за ринки збуту та політичний вплив у певних регіонах. При цьому відбувався процес зрощування монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму, що неминуче посилювало агресивність, експансію у сфері зовнішньої політики. По всьому світу утворюються воєнно-політичні союзи, частішають міжнародні конфлікти. Вони неминуче переходять у фазу збройної боротьби. Це було породженням природи капіталістичної економіки, для якої мілітаризація іноді ставала найзручнішим засобом виходу з кризи. Крім того, нерівномірність економічного розвитку різних країн також призводила до загострення міжнародних відносин. В умовах мілітаризації економіки це неминуче приводило до спроб вирішення проблеми силою зброї. Тож, можна зробити висновок, що імперіалістична стадія розвитку капіталізму своєю природою породжує війни, які в умовах процесів глобалізації суспільства набувають всеохоплюючого, світового характеру.

Німецька імперія, що стала світовою державою наприкінці XIX ст. захопила менше колоній, ніж «старі» колоніальні імперії і вважала себе обділеною. Німеччина розгорнула шалену гонку озброєнь, довівши видатки на підготовку до війни до 1/2 всього державного бюджету.

Причинами Першої світової війни стали:

- прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);

- посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;

- зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;

- намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);

- швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;

- мілітаризація економіки і суспільної свідомості.

Європейські країни, готуючись до нових загарбницьких воєн, шукають собі союзників, об'єднуючись у воєнно-політичні блоки. У 1882 р. утворився Троїстий Союз. До нього увійшли Австро-Угорщина, Італія та Німеччина. На противагу Троїстому Союзу Франція, Англія та пізніше Росія створили протягом 1904-1907 рр. свій блок під назвою Антанта (що в перекладі означає «сердечна угода»).

57.Перша світова війна (1914-1918).

28 червня 1914 р. у Сербії в м. Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда. У відповідь на це Австро-Угорщина миттєво розпочала військові дії проти Сербії. Росія 31 липня оголосила загальну мобілізацію на підтримку Сербії. Оскільки на вимогу Німеччини припинити мобілізацію Росія відповіла відмовою, 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня - Франції. 4 серпня Німеччині оголосила війну Англія, на нейтралітет якої Німеччина даремно сподівалася. Німецькі війська рушили на Бельгію і через її територію на Францію, але були зупинені, програвши битву під Верденом. На Східному фронті німці, у свою чергу, зупинили російські війська Північно-Західного та Західного фронтів, але Південно-Західний фронт продовжував успішне просування, захопивши Львів (територія Австро-Угорщини). Війна набувала затяжного характеру, що було на користь країн Антанти.

Протягом 1915 р. воєнні дії розвивалися повільно, але при цьому не на користь Росії. Австрійці взяли Львів, а німці - Лієпаю, Варшаву, Новогеоргієвськ. Італія несподівано виступила на боці Антанти, проте до Німеччини та Австро-Угорщини приєдналися Болгарія та Турція, внаслідок чого Сербська армія (120 тис. чол.) була розгромлена та евакуйована на острів Корфу. Російсько-Турецький фронт пересунувся на територію Ірана, після висадки англійців та французів у Салоніках відкрився Салонікський фронт (північ Балкан). Протягом 1916 р. обидва блоки вели наступальні операції, які привели на певний час до переваги Антанти. Та наприкінці 1916 р. війна набула позиційного характеру.

Головними фронтами війни були Західний та Східний. На Західному фронті Німеччина воювала з англійськими, французькими та бельгійськими військами. На Східному фронті австро-угорські та німецькі війська бились із російськими. За планом генерала фон Шліффена війна мала бути «блискавичною», тобто за півтора місяця потрібно було розгромити Францію, і потім усіма силами за півмісяця розбити українську армію. Та після битви під Парижем 3-10 серпня 1914 р. план Шліффена було остаточно зірвано. Наступ Росії у Східній Пруссії був також невдалим, австро-угорські війська відступили до Карпат. Таким чином, Східний фронт теж стабілізувався. Під кінець 1914 р. до Троїстого Союзу приєдналася Туреччина, і його стали називати Четверним

58.Розпад Австро-Угорщини

28 червня 1914 року у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом для початку Першої світової війни 1914–1918.

28 липня 1914 року Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії, а 6 серпня 1914 — Росії.

Війна Австро-Угорської імперії проти країн Антанти 1914–1918 в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною завершилася крахом імперії. У жовтні-листопаді 1918 року на її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії відійшла до Італії, Румунії та Польщі. Закарпатська Україна опинилася під владою Праги, Буковина — Бухареста, Галичина — Варшави.

59.Туреччина в 1918-1923 pp.

1918 році звитяжна Антанта почала ділити між собою Туреччину. Не дуже приємне видовище! З цієї миті генерал Османа Мустафа Кемаль почав організовувати опір, щоб новий уряд узяв долю Туреччини в свої руки ради турків. Коли Греція захопила Смірну і почала просуватися на схід, турки були шоковані, але потім перейшли до дії. Війна за независимость продовжувалася з 1920 по 1922 роки і закінчилася гірко завойованою перемогою Туреччини і усуненням султанату. Мустафа Кемаль (Ататюрк або Батько Турк) узяв на себе відповідальність повністю перебудувати турецьке суспільство.

До моменту його смерті в 1938 році, була прийнята конституція, заборонені багатошлюбність і феска, знак відсталості Османа. Іслам перестав бути державною релігією, Константинополь став Стамбулом, і жінки отримали право голосувати. Ататюрк залишається справжнім героєм в Туреччині, його статуї можна побачити повсюдно, і існують закони, що забороняють порочити або ображати його ім’я.

60.Росія в 1917-1922 pp.

Внаслідок Лютневої революції 1917 утворилася Російська демократична республіка, яка повинна була розв'язати великий обсяг політичних, соціальних, економічних і національних проблем, успадкованих від колишньої імперії. Тимчасовий уряд відкладав їх вирішення до закінчення війни і скликання Установчих зборів. Скориставшись із поглиблення політичної і соціально-економічної кризи, більшовицьке крило РСДРП, очолюване В.Ульяновим-Леніним, 25.10(7.11).1917 здійснило у Петрограді жовтневий переворот. На II Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було створено новий уряд — Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В.Ульяновим. З'їзд схвалив ряд декларативних революційних документів, в яких викладалась програма діяльності нової влади — Декрет про мир, Декрет про землю, Декларація прав народів Росії та ін. Проголошуючи демократичні права громадян і народів колишньої імперії, більшовики пов'язували їх із перемогою і поширенням світової пролетарської революції та утворенням європейського об'єднання соціалістичних республік. Право народів на самовизначення було протиставлене необхідності їх інтернаціонального об'єднання в інтересах світової соціалістичної революції. Однак уже напередодні жовтневого перевороту В.Ленін, як переконаний прихильник централізованої держави, з метою забезпечення підтримки більшовицької політики національно-визвольним рухом, висунув гасло створення «союзу вільних республік». III Всеросійський з'їзд Рад схвалив «Декларацію прав трудового і експлуатованого народу», котра стала складовою частиною Конституції Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), прийнятої V Всеросійським з'їздом Рад у липні 1918. Уряд РСФРР здійснив націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, землі, які перейшли під контроль держави. У березні 1918 РНК заключила сепаратний Берестейський мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Проте заходи радянської влади спричинили влітку 1918 початок громадянської війни і військової інтервенції англійських, французьких і американських військ, котрі підтримали антибільшовицькі сили. Білогвардійські генерали (М.Алексеев, Олександр Колчак, А.Денікін, П.Врангель та ін.) виступили у 1918-20 проти радянської влади під гаслом відновлення «єдиної і неділимої Росії».

Під час громадянської війни шляхом соціальної демагогії більшовики зуміли залучити на свій бік найбідніші прошарки населення міста і села; застосовуючи систему надзвичайних заходів (політика «воєнного комунізму»), терор і репресії проти реальних і потенційних політичних противників (середнє селянство, великі землевласники, інтелігенція, духовенство), найжорстокіші засоби боротьби проти відкритих ворогів, розгромивши опір внутрішньої воєнно-політичної опозиції та ліквідувавши зовнішню загрозу своїй владі, вони встановили у країні тоталітарний режим.

У березні 1918 більшовицьку партію перейменовано у Російську Комуністичну Партію (більшовиків) і проголошено гасло утвердження диктатури пролетаріату як головної умови перемоги соціалістичної революції. Під час громадянської війни територія РСФРР не була сталою і включала ті землі, де було встановлено радянську владу. За задумом керівників РКП(б), РСФРР повинна була складатись з автономних республік і областей. Наприкінці війни у складі РСФРР нараховувалось 9 автономних республік (Башкирська, Татарська, Карельська, Киргизька, Горська, Дагестанська, Кримська, Бурят-Монгольська, Якутська) і 9 автономних областей. Після завершення громадянської війни і зміцнення радянської влади з метою єдності дій у соціалістичному будівництві за рішенням РКП(б) радянські республіки, що не входили до складу РСФРР, об'єднались 30.12.1922 у Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі — РСФРР, УСРР, БСРР, Закавказька СФРР.

61.Паризька мирна конференція 1919р.

Після закінчення Першої світової війни (1914-1918 рр.) найбільші країни-переможниці (Англія, Франція і США) вирішили провести мирну конференцію, щоб на рівні міжнародних договорів закріпити результати військової перемоги. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорення проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Кожна сторона намагалась використати конференцію з користю для себе.

Перша світова війна дуже вплинула на становище і роль США у світі. У ході війни зросла економічна сила цієї країни. Із боржника вона перетворилась на кредитора. Основною метою США було посилення впливу на європейські держави-переможниці.

Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також їй вдалося встановити свій контроль над частиною Османської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була дуже занепокоєна зростанням американського флоту.

Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її території велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні було дуже популярне гасло «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німеччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ще Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.

Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського президента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.

У роботі конференції, яка розпочалася 18 січня 1919 p., взяли участь 32 країни, що підтримували Антанту. До конференції були допущені також новостворені держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенів. Народам цих країн переможці дарували незалежність з метою створення «санітарного кордону» між східними кордонами Німеччини та більшовицькою Росією. Переможені країни та радянський уряд на конференцію запрошені не були. їх представникам лише на заключному етапі конференції були вручені тексти договорів.

Засідання відбувались при зачинених дверях. Малі країни на засідання не допускались. Паризька мирна конференція тривала з перервами від 18 січня 1919 р. до кінця січня 1920 р. У результаті її роботи були підготовлені мирні договори з переможеними країнами. Держави-переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., які представляли інтереси країн, проголошених на теренах колишньої Російської імперії.

На конференції точилась гостра боротьба з приводу розподілу територій. Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати їй Південний Тіроль, усе східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, тепер вимагала цих територій. Але країни-переможниці на конференції дуже низько оцінили внесок Італії у перемогу і ці території віддали Сербії. Румунія взяла активну участь у придушенні Угорської революції. За це їй були передано Трансільванію, Буковину, Банат з австро-угорської спадщини.

Багато суперечок виникло щодо Німеччини, ЇЇ розчленування, репарацій тощо. Особливо у цих заходах були зацікавлені Велика Британія, Франція та Японія.

У квітні 1919 р. текст мирного договору з Німеччиною нарешті був складений. До нього увійшло 440 статей та один протокол. Це був головний документ післявоєнного мирного врегулювання. Німецька делегація була викликана до Парижу для його вручення. Німці намагалися внести хоч деякі зміни, але марно. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано цей мирний договір.

За наполяганням В. Вільсона, у текст договору було внесено статут Ліги Націй. Це стало головною причиною, чому сенат США не ратифікував Версальський договір. Адже США не вступили до Ліги Націй. Китай також відмовився підписати договір, бо одну з його провінцій було передано Японії.

За умовами договору, Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, вугільні шахти Саару, хоч уся територія і підлягала протягом 15 років управлінню Лігою Націй. На 15 років окупаційні війська Антанти зайняли лівий берег Рейну та здійснювали демілітаризацію 50-кілометрової ділянки на правому березі Рейну. Польща отримала Познань, частину верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий «польський коридор», що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Мемель (Клайпеда) переходив під управління держав-переможниць (з 1923 р. належить Литві), Данциг (Гданськ) був проголошений «вільним містом» і залишався під захистом Ліги Націй. Бельгія після плебісциту отримала округи Ейпен, Мальмеді та Морене. Данія заволоділа північною частиною Шлезвігу. Підсумок розчленування Німеччини був таким: вона втратила сьому частину своєї території, на якій мешкала одна двадцята її населення.

Німеччина повністю втратила всі колонії, їй заборонялось мати армію більше, ніж 100 тис. осіб, військово-повітряний і підводний флот, була скасована загальна військова повинність та ліквідовано генеральний штаб. Німеччина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.

Німеччина визнала незалежність усіх територій, які належали Російській імперії до серпня 1914 р. Вона відмовлялася від Брест-Литовського та інших договорів, що були підписані з радянським урядом, та визнавала всі договори, які союзні держави підписали з державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії.

Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської України Чехословаччиною, Північної Буковини та Бессарабії— Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.

62.Країни Західної Європи у міжвоєнний період (1919-1939).

У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило індустріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 великих металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому числі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й надалі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськими устремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німецьких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Франція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.

63.Німеччина у 1918-1939 pp.

1918 - Листопадова буржуазно-демократична революція в країні і скинення монархії. У лютому 1919 році у Веймарі відбулися Установчі збори, які прийняли конституцію, яка узаконила встановлення Німеччині парламентської республіки.

1919 - 1933 р. - "Веймарська" республіка. Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятлевих для неї зовнішньополітичних умов.Версальський договір накладав на країну великий тягарь і принижував національну самосвідомість німецького народу, створював усі передумови для зростання націоналістичних і реваншистських настроїв.

За таких умов Версальські Установчі збори 31 липня 1919 р.прийняли конституцію Німеччини, що набрала чинності 11 серпня 1919 р. Веймарська конституція закріпила заміну напівабсолютиської монархії демократичною парламенською республікою.Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йому виняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопорядку. Уряд на чолі з рейхсканцлером призначався президентом і потребував довіри рейстагу. Значно посиливши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла федеративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік (земель) і 3 "вільних міст", що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська конституція була однією з найдемократичніших у світі.

29 червня 1919 року був підписаний Версальський договір, що констатував поразку Німеччини у війні. У договорі була передбачена контрибуція, що накладається на Німеччину, і обмеження її збройних сил. У 1921 році була визначена сума репарацій з Німеччини у розмірі 132 млрд. марок, а в 1922 Англія і Франція, що перемогли у війні, зажадали встановлення контролю над фінансами Німеччини, що призвело, фактично, до втрати економічної незалежності. Відмова Німеччини від сплати репарацій дала привід Франції і Бельгії окупувати у 1923 році Рурський басейн, що остаточно підірвало економіку Німеччини.

64.СРСР в 1922-1941 pp.

У грудні 1922 було формально створено багатонаціональну соціалістичну державу на засадах федерації, а фактично у національно-державному устрої СРСР було реалізовано ідеї лідерів правлячої партії та позицію прибічників «єдиної і неділимої Росії» про відновлення могутньої Російської держави.

Після утворення СРСР відбувалась поступова уніфікація суспільно-політичного життя в усіх радянських республіках; розвиток проходив згідно програм і вказівок правлячої більшовицької партії, яка з 1925 була перейменована на Всесоюзну Комуністичну Партію (більшовиків) — ВКП(б). Адміністративно-територіальний устрій РСФРР часто змінювався у зв'язку з утворенням нових союзних або автономних республік і областей. У 1925 черговий Всеросійський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції федерації, яка значну частину функцій державного управління передавала союзним органам. Згідно з установками комуністів, з 1921 у РСФРР здійснювалась «нова економічна політика» (НЕП), яка запровадила елементи ринкових відносин в економіку і дала можливість відбудувати господарське життя. Поряд з цим доводилось долати значні труднощі, пов'язані з відсталістю промисловості та сільськогосподарського виробництва, безробіттям, нерівномірністю розвитку численних національних окраїн, браком спеціалістів тощо.

З кін. 1920-х років всю владу в партії і державі зосередив у своїх руках Й.Сталін, який виступив ініціатором проведення курсу на прискорення «соціалістичного будівництва» та встановлення жорстокого репресивного режиму. За особистими вказівками Сталіна розпочалась широкомасштабна централізація і уніфікація громадсько-політичного життя у СРСР, що супроводжувались колективізацією села, індустріалізацією промисловості і насаджуванням ідеологічних стереотипів у свідомості народів країни.

У 1920-х роках у РСФРР (і СРСР) був встановлений новий адміністративно-територіальний поділ: замість губерній, уїздів і волостей введено області, краї і райони; утворені автономні республіки і області. На поч. 1930-х років у РСФРР нараховувалось 14 країв і областей, 11 автономних республік, 14 автономних областей і 8 національних округів. Черговий з'їзд Рад 1937 затвердив нову Конституцію РСФРР (базувалася на новій Конституції СРСР), що визначала її як федеративну державу робітників і селян, хоча національні республіки та області продовжували вживати термін «автономні». Численні права і гарантії, що вміщувались у конституціях РРФСР і автономних республік, залишались деклараціями, оскільки обмежувались інтересами і потребами захисту «соціалістичного устрою» і суворою регламентацією партійним керівництвом усіх ділянок суспільства. Розвиток РРФСР у 1930 роках проходив у рамках виконання п'ятирічних планів. Були досягнуті певні успіхи у промисловому будівництві, видобутку корисних копалин, але реальні показники соціально-економічної еволюції важко встановити через фальсифікацію даних офіційної статистики. У 1920-30-х роках у країні прокотилася зловісна хвиля кривавих репресій. Особливо масовими вони стали після вбивства 1.12.1934 С.Кірова, У країні розкручено маховик недовіри, підозріливості і доносів. Сталінськими ідеологами у суспільстві нагнітався масовий психоз навколо пошуку «ворогів народу» та «шкідників». Жертвами політичних репресій ставали партійні, державні та військові діячі, керівники союзних республік, інтелігенція, службовці, робітники і селяни. Сотні тисяч людей загинули у катівнях НКВС. Дармова праця мільйонів людей, кинутих у розгалужену систему таборів Головного управління таборів НКВС за найменшу провину або просто за підозрою в інакомисленні, використовувалась для потреб «соціалістичного будівництва».

65.Міжнародна обстановка напередодні Другої світової війни

Значна частина істориків, які досліджують XX ст., вважають, що напередодні Другої світової війни існували три політичні системи: буржуазно-демократична, соціалістична та фашистсько-мілітаристична. Взаємодія цих трьох систем, розподіл сил між ними вирішували долю світу. Якби склався блок буржуазно-демократичної та соціалістичної системи, світової війни могло б не бути. Однак, буржуазно-демократичні країни не пішли на такий блок. Вони розглядали радянський тоталітаризм як найбільшу загрозу основам цивілізації. Причиною того було враження від революційних перетворень у СРСР від 1917 р до другої половини 30-х pp. Разом з тим, фашизм проголосив своєю метою хрестовий похід проти комунізму. Тож Захід мав на меті підштовхнути Гітлера до нападу на СРСР. У свою чергу, Сталін мріяв спровокувати Гітлера до нападу на Європейські країни, щоб Німеччина виснажилася у цій війні. Тоді б Радянський Союз та його армію сприймали б у Європі як визволителя. Переможний похід Червоної Армії, за сталінським задумом, приніс би в Західні країни комуністичний режим. Тому не дивно, що спроби СРСР створити перед війною систему колективної безпеки в Європі зазнали невдачі. Ані Радянський Союз, ані буржуазна демократія Європи не прагнули по-справжньому до створення такої системи.

У той же час Німеччина у жовтні 1936 р. оформила воєнно-політичний союз з Італією, а місяцем пізніше підписала з Японією Антикомінтернівський пакт. Пізніше Італія приєдналася до нього. Таким чином, уміле використання німецькими політиками протиріч між антифашистськими країнами привело до розколу антифашистського блоку і згуртування сил агресії. Усе це мало для всього світу в подальшому трагічні наслідки.

Ще до початку світової війни Радянський Союз вступив у відкриту боротьбу з фашизмом: 1936 р. - Іспанія, 1938 р. - війна з Японією на о. Хасан, 1939 р. - війна з Японією на р. Халхін-Гол. Та раптом зовсім несподівано для всіх 23 серпня 1939 р. Німеччина та СРСР підписують між собою пакт про ненапад.

66.Друга світова війна (1939 - 1945 pp.).

Війна почалася нападом Німеччини на Польщу. Влаштувавши прикордонну перестрілку в районі міста Гливиць, 1 вересня 1939 р. Німеччина рушила на Польщу 57 дивізій, близько 2500 танків, 2000 літаків. Чисельність армії вторгнення становила 1,5 млн осіб. Невелика країна опинилася сам-на-сам з хижацькою агресією гітлерівської Німеччини. Звичайно, Англія і Франція у відповідь на це оголосили 3 вересня війну Німеччині, оскільки ще недавно вони заявляли себе гарантом безпеки Польщі. Але реальної допомоги полякам вони не надали. З 3 по 10 вересня війну Німеччині оголосили Австралія, Індія, Канада, Нова Зеландія. Японія оголосила про своє невтручання у війну в Європі, а США - про свій нейтралітет. Світ вступив в історичну смугу Другої світової війни. Ця війна, яка передбачалася як низка малих, коротких та блискавичних війн, перетворилася на глобальну світову трагедію, до якої було залучено до 128 млн чоловік, 64 держави світу із населенням 1,7 млрд чол. У війні загинуло близько 50 млн чол. - ця цифра не може визнаватися точною, бо людські втрати СРСР постійно уточнюються. Економіка більшості воюючих країн була підірвана. Ця війна, яка поставила людство на межу винищення, змусила цивілізацію активізувати життєві сили. Було створено об'єднану структуру світової спільноти - Організацію Об'єднаних Націй, яка протистоїть тоталітарним тенденціям та імперським амбіціям окремих держав. Разом з тим, перемога над фашизмом зміцнила позиції демократії. І, хоча сьогодні ще мають місце воєнні протистояння, локальні воєнні конфлікти, існують окремі тоталітарні держави, людство має великий шанс уникнути глобального самознищення.

67.Розвиток країн Західної Європи після II світової війни

У роки Другої Світової війни економіка США не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було серйозно зруйновано. Фінансові видатки цих країн на війну склали 962 млрд. доларів, а матеріальні витрати близько 4 трлн. доларів. Багато треба було матеріальних засобів і праці, щоб ліквідувати наслідки цієї найбільш руйнівної в історії людства війни. Завдяки значним зусиллям, матеріальній допомозі з боку США за планом Маршала до 1951 р. Західна Європа отримала 13 млрд. доларів. На початок 50-х років європейські країни зуміли відновити свою промисловість. І все-таки США перевищували у 1950 р. обсяг європейського виробництва у 1,5 рази, японського у ЗО разів.

Однак дуже швидко, протягом 50-х років, спираючись на зростаючий технічний рівень, концентруючи свої зусилля на провідних галузях науково-технічного прогресу, західноєвропейські держави та Японія досягли вагомих успіхів, змінили співвідношення сил на світовому ринку на свою користь.

Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану Маршалла. Важливою умовою економічного зростання було розширення ринку. Внутрішній ринок отримав свій розвиток завдяки становленню держави процвітання. Прибутки населення росли, а відповідно росло і споживання. Із збільшенням прибутків змінювалась система споживання. Зменшувались витрати на харчування, збільшувались ціни на товари довгострокового користування: будинки, машини, телевізори, пральні машини і т.д. Значним фактором економічного буму став бурхливий розвиток міжнародної торгівлі. Це своєю чергою потягло за собою інтернаціоналізацію господарського життя і підштовхнуло країни до орієнтації на певний технічний рівень, оскільки в іншому випадку їхня* продукція була неконкурентоспроможною на світовому ринку. Західна Європа стала одним з центрів світової торгівлі. Європейський експорт перевищував американський у 4 рази.

Роки економічного зростання збіглися з періодом видобутку дешевої нафти. Після війни почалась експлуатація покладів нафти в районі Перської затоки. Низька собівартість, висока якість і великі розміри видобутку призвели до витіснення нафтою вугілля, що відразу скоротило витрати у виробництві. На післявоєнний час припадає найбільший рівень інвестицій у промисловість. Йшла якісна перебудова на основі впровадження досягнень НТР. "Холодна війна" стимулювала розвиток воєнної промисловості. Підтримка економічного зростання була політикою урядів країн Заходу, вони активно сприяли, заохочували інвестиції і стимулювали споживання.

Економічний бум 50-60-х років істотно змінив країни Заходу. Вони стали у більшості своїй індустріальними країнами. Зростання економіки йшло за рахунок промисловості і, відповідно, зменшувалась частка сільськогосподарського виробництва. У промисловості теж відбулися вагомі зміни. Було завершено перехід до технологій масового виробництва. Домінуючу роль починають відігравати новітні галузі виробництва: радіотехнічна, електронна, хімічна, авіаційна. Частка традиційних галузей (металургійна, текстильна, вуглевидобувна) зменшилась.

Не дивлячись на зменшення частки сільськогосподарського виробництва в економіці, сільське господарство теж переживали піднесення, правда не таке бурхливе, як промисловість. Тут те відбулись якісні зміни. Сільське господарство було механізоване, розвивалось фермерське господарство, різні форми кооперації. У 70-ті роки Західна Європа з багатьох видів сільгосппродукції домоглась самозабезпечення і навіть стала експортером.

Новим помітним явищем післявоєнної економіки країн Заходу став випереджаючий розвиток невиробничої сфери (сфер послуг). Цьому процесу сприяло становлення держави процвітання, розвиток торгівлі, становлення сервісного, гарантійног обслуговування побутових товарів тривалого вжитку (холодильники, телевізори і т.д.).

Перехід на технології масового виробництва призвів до появи великих підприємств і фірм, що неодмінно повинно було сприяти зменшенню конкуренції. Але зростання промисловості, що створило сприятливі умови для розвитку підприємництва, не давало проявитись цій тенденції. До того ж уряди західних країн проводили політику сприяння конкуренції. В результаті склалась така ситуація, що в певній галузі виробництва домінувало кілька фірм.

Економічне зростання було нерівномірне, що зумовлювало занепад одних і піднесення інших країн Заходу. На сучасному етапі все залежить від ступеню насиченості виробництва передовими технологіями. Так, США втратили першість у темпах розвитку. З'явились три центри світового виробництва: США, Європа, Японія. Слідом за "великою сімкою" рушили "нові індустріальні держави" (Республіка Корея, Тайвань, Сингапур, Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі і т.д.), які все сильніше заявляють про себе.

Важливим фактором розвитку стали інтеграційні процеси, які йдуть у двох напрямках: горизонтальна - створення транснаціональних корпорацій (ТНК) і вертикальна - створення міждержавних економічних і політичних союзів.

68.Розвиток країн Східної Європи після IIсвітової війни

Підготовка мирного договору з Японією розтяглась на декілька років. Як і в випадку з Німеччиною США змінили своє відношення до Японії: із розгромленого ворога вона перетворилася в оплот боротьби з СРСР. Тому американське керівництво планувало укласти мирний договір з Японією лише з одночасним підписанням договору про військовий союз, який би дав право США тримати на території Японії американські війська. У вересні Сан-Франциско зібралась міжнародна конференція з питання обговорення і підписання мирного договору з Японією в складі делегацій 52 країн. Коли стало відомо, що мирний договір буде підписано разом з японо-американським договором безпеки, СРСР залишив конференцію і не підписав договору з Японією. 8 вересня 1957 р. мирний договір з Японією було підписано без СРСР та деяких інших держав. Лише у жовтні 1956 р. в результаті переговорів між СРСР та Японією була підписана декларація, що припиняла між двома країнами стан війни і передбачала відновлення дипломатичних стосунків. Мирний договір залишається проблемою, яку необхідно ще вирішити сучасній Росії та Японії.

Найбільш динамічно у соціальному, економічному і політичному плані розвивались нові індустріальні держави Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно конкурує на ринках країн Заходу.

69.СРСР у 1945-1991 pp.

Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави.

Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання):

- було закріплено приєднання Західної України і Західної Білорусії, Бессарабії, Північної Буковини, Прибалтики, части: Фінляндії, здійснене у 1939-1940 pp.;

- у 1944 р. до СРСР приєдналась Тувинська Народна Республіка;

- за договором 1945 р. з Чехословаччиною до СРСР було приєднано Карпатську Україну;

- за рішенням Потсдамської конференції до СРСР відійшла частина Пруссії і місто Кенігсберг (з 1946 p.- Калінінград) з прилеглою територією;

- за мирним договором з Фінляндією до СРСР відійшла область Петсамо (Печенга);

- після розгрому Японії до СРСР відійшли Південний Сахалін і Курильські острови.

Новий міжнародний статус вагомо позначився на внутрішньому житті СРСР.

З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість повернутись додому плекало багато в'язнів ГУЛАГу.

У результаті війни багато громадян втратили рідних, особливо це позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульність. Серйозною проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках залишилось багато зброї.

5 березня 1953 р. Й.В Сталін помер. З його смертю скінчилась ціла епоха у житті Радянського Союзу. Епоха, коли формувалась і утверджувалась тоталітарна система з усіма її рисами. Смерть вождя поставила на порядок денний питання: в якому напрямку далі буде рухатись радянське суспільство? Подальший розвиток країни залежав від розкладу сил у вищих ешелонах влади, склад яких не зазнав змін. І тому існуюча еліта могла продовжувати політику Сталіна, або, у кращому випадку, піти на ліквідацію найбільш негативних проявів існуючої системи, зберігши основи командно-адміністративної системи.

Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. У пресі почали з'являтися перші статті, які засуджували культ особи, почався перегляд "справи лікарів" і т.д.

У внутрішній політиці висувались такі завдання:

- забезпечити зростання промислового виробництва;

- піднесення сільського господарства;

- запровадження семигодинного робочого дня;

- проведення пенсійної реформи;

- збільшення темпів житлового будівництва.

Поряд з цим Хрущов заявив, що необхідно виконати "історичне завдання", яке висунув Сталін на XVIII з'їзді партії, - догнати і перегнати капіталістичні країни по виробництву найважливіших видів промислової продукції на душу населення.

На закінчення Хрущов під оплески присутніх сказав, що "сподівання ворогів соціалізму на розгубленість партії в той момент, коли смерть вирвала з наших лав Й.В.Сталіна", провалились, що ЦК КПРС поклав край діяльності "заклятого агента імперіалізму" Берії.

Розголошення фактів про зловживання владою Сталіним, засудження необгрунтованих репресій стали поштовхом до пожвавлення суспільного життя.

Але процес десталінізації 50-60-х років був непослідовним і суперечливим, частковим і не виходив за межі офіційної політики. Будь-які спроби вийти за її рамки присікались антидемократичними методами ( арешти, засудження і т.д.).

У 1957 р. розпочалися реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління - ради народного господарства (раднаргоспи).

Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960 pp. було введено в дію в 3 рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню п'ятирічку. Відбулось істотне скорочення адміністративно-управлінського апарату.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося. Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб'язкову опіку раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла та і не могла дійти, бо не була навіть зорієнтована на це.

Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню. Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і, відповідно, - до капіталізму, або до посилення контролю держави і відповідно - до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була приречена на поразку.

У 60-х роках закінчився екстенсивний етап економічного розвитку СРСР. Переходу до інтенсивних форм господарювання здійснити не вдалося. В СРСР зберігався консервативний, непридатний механізм господарювання. Економічні реформи або зовсім захлинулись, або проводились непослідовно. Заклик органічно поєднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму багато в чому залишився на папері. Численні програми й проекти, п'ятирічні плани на стали тією основою, на якій можна було б оперативно приймати неординарні рішення. Давався взнаки і низький рівень розробки валютно-фінансових проблем. Товарно-грошовим відносинам, ринку тривалий час взагалі не надавали належного значення, підмінюючи їх адміністративними й організаційними заходами. Особиста зацікавленість виробників фактично ігнорувалася. Через непродуману, заідеологізовану науково-технічну політику кінцевий економічний ефект далеко не завжди відповідав докладеним зусиллям, не стимулював творчу працю і зростання рівня кваліфікації. Насиченість спеціалістами з вищою або середньою спеціальною освітою і надто повільне зростання продуктивності праці свідчили про нераціональне використання кадрів, відсутність їх оптимальної розстановки та умов реалізації індивідуальних і колективних можливостей. Понад 4 млн. спеціалістів Радянського Союзу працювали на посадах, які не відповідали рівню їхньої підготовки.

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери. У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що "так жити не можливо". Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

70.Розпад СРСР

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої половини XX ст. Розпад СРСР був зумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суверенітет Союз РСР фактично був унітарною державою. Він був створений як високоцентралізована, тоталітарна й авторитарна система, несумісна з засадами демократії, вільного та повного розвитку індивідів і націй.

Внаслідок цих та багатьох інших проблем неминуче породжувалася ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що сприяли розпадові Радянського Союзу. До внутрішніх слід віднести насамперед однопартійність, яка самим своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників віддавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Критичної межі досягли диспропорції економічного розвитку республік, регіонів, областей.

У соціальній сфері посилювався процес відчуження народу від влади та власності. Панівна ідеологія дедалі більше перетворювалася на догму, не відповідала вимогам часу, сучасній ситуації у світі.

Зовнішні чинники:

На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.

Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни.

Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті становища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були налаштовані народи Балти. Порівняно недавно, не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. А Литва загалом стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)

Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила відновлення повного державного суверенітету. А потім упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет.

Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прийняла й Верховна Рада Української РСР.

71.Країни народної демократії у 1945-1948 pp.

Румунське королівство після Другої світової війни залишалося економічно відсталою та аграрною країною. Основу промисловості країни становили нафтовидобуток та переробка продукції сільського господарства. У промисловості домінували дрібні підприємства (82 %) з кількістю робітників від 10 до 100 чоловік. ЗО % населення залишалося неписьменним.

Під гаслами демократизації, дефашизації, відновлення, подолання наслідків руїни та хаосу в країні об'єдналися різні класи та соціальні прошарки населення - робітники, селяни, дрібна та середня буржуазія. Завдяки проголошенню ідей демократії та національного відродження уряд П. Грози дістав підтримку інтелігенції, а «історичні» партії опинилися в опозиції.

Основу діяльності уряду П. Грози складала програма НДФ, що передбачала відновлення економіки країни, проведення аграрної реформи, обмеження зловживань у фінансово-економічній сфері, сприяння розвитку промисловості та залучення приватного капіталу до відбудови країни. Законодавчого оформлення набула аграрна реформа. Так, згідно із законом, розмір землеволодіння обмежувався 50 га. Усі земельні володіння, що перевищували цю норму, а також землі поплічників І. Антонеску підлягали конфіскації. Земля розподілялась серед селян та передавалася їм у приватну власність, але не підлягала купівлі або продажу.

Уряд П. Грози став ініціатором запровадження загального виборчого права та скасування старого законодавства. Від прихильників режиму Антонеску був очищений адміністративний апарат, різні державні структури й навіть приватні установи, з армії була звільнена (або притягнута до суду) частина старорежимних офіцерів. У Трансільванії було відновлено діяльність румунської адміністрації.

У ході цих чисток КПР відверто прагнула максимально використати державні структури у своїх інтересах, оволодіваючи апаратом примусу та засобами масової інформації. Намагання компартії утримати під своїм контролем кадровий склад держапарату, керівництва армії та органів правопорядку спричинило спротив «історичних» партій, які почали домагатися міжнародного контролю та відставки існуючого уряду.

Соціально-економічні новації, які запроваджував у життя уряд П. Грози, викликали опір також і серед частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва, дезорганізації економічного життя. У країні почала зростати інфляція, падала заробітна плата. Влітку 1945 р. король Міхай І зажадав відставки уряду П. Грози, відмовившись затверджувати прийняті ним укази. «Королівський страйк» тривав п'ять місяців.

Готуючись до парламентських виборів, керівництво КПР намагалось не допустити втрати своїх позицій у владних структурах і розпаду існуючої коаліції. У травні 1946 р. воно ініціювало створення Блоку демократичних партій (БДП), до якого, окрім компартії, увійшли СДПР, ФЗ та частина НЦП і НЛП. У програмі БДП пропонувалося встановити контроль держави над Нацбанком та існуючими секторами економіки, здійснити індустріалізацію країни та реорганізувати кредитну систему.

Парламентські вибори в листопаді 1946 р. принесли успіх БДП (72 % голосів), опозиція отримала 17 %. І хоча КПР мала лише 68 депутатських місць (із 348 отриманих БДП), а на чолі уряду залишився П. Гроза, вона фактично домінувала в законодавчому органі. Після реорганізації уряду компартія, окрім посад міністрів внутрішніх справ, юстиції й економіки, контролювала діяльність військового відомства та міністерств інформації, землеробства, транспорту і зв'язку.

Підсумки виборів з усією гостротою поставили перед керівництвом КПР питання: як розв'язати суперечність між переконливою політичною перемогою комуністів і значно скромнішим ступенем їхнього реального впливу в суспільстві. Підвищення авторитету КПР упиралося в проблему подолання економічного хаосу та голоду, в якому опинилася країна. Серед політичних сил, які входили до БДП, склалося дві точки зору щодо шляхів подолання існуючих проблем. Одні пропонували консолідувати суспільство через політичні компроміси й зміцнення коаліційної влади. Інші порятунок вбачали в об'єднанні незаможної частини населення через задоволення популярних у цьому середовищі вимог перерозподілу матеріальних благ, які повинні привести економіку до змін на краще.

У результаті усунення «історичних» партій від активного політичного життя питома вага комуністів у системі влади стрімко зросла. Наступним кроком стало скасування монархії. Король Міхай І у листопаді-грудні 1947 р. здійснював консультативні зустрічі з провідними західними політиками. Одні радили монарху повернутися на батьківщину й організувати опір компартії, а інші - залишатися за кордоном, оголосити про відставку кабінету П. Грози і створити уряд у вигнанні. Однак Міхаю І після повернення до Бухареста залишилося тільки підписати запропонований йому акт про зречення престолу та виїхати за кордон. 30 листопада 1947 р. Великі національні збори одноголосно скасували монархію. Одночасне проголошення Румунії Народною Республікою (РНР) відкрило шлях для остаточної монополізації влади компартією.

72.Країни Східної Європи у 1949-1989 pp.

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась. У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії. Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили - комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Пориваючи з фашизмом і авторитарними режимами, населення Східної Європи пов'язувало своє життя з демократією, пропонуючі різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з'єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.

У міру того, як вирішувались загальнонаціональні завдання, між членами коаліцій Народного фронту наростали протиріччя. Такий розвиток подій був закладений природою народної демократії, яка була не представницькою, а "демократією за згодою".

В процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

У той час, як комуністи користувались підтримкою СРСР, а праві сили були дискредитовані в роки війни співробітництвом з фашизмом, центристські сили опинились в скрутному становищі. Західні демократії відмовились їх підтримувати і вони були розколоті й підкорені комуністами. Коли почалась "холодна війна", спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp.

Прийшовши до влади, компартії приступили до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді - Ко-мінформбюро - вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним. З'явились місцеві "Сталіни". Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації. Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років.

У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).

А в 1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав - Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму. Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто-Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

73.Демократичні революції в 1989-1990 pp. в країнах Східної Європи

На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості для прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної ситуації і поява нових соціальних проблем. З'явились риси, не притаманні тоталітарному соціалізму - безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня, почали зникати ті, що раніше асоціювались з "завоюванням соціалізму" - стабільність, тверді ціни. Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості східноєвропейських країн, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати.

Спроби придушити невдоволення силою були безперспективними, тому що саме по собі посилення репресивного характеру режиму не вирішило б економічних проблем, а лише відтягнуло 6 процес падіння тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введення воєнного стану в Польщі, жорстокість режимів у Румунії та Албанії.

Криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною. Вона включала економічну, соціальну, політичну і моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов'язано із специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, схильна до сприйняття свіжих ідей. Але ці дві верстви суспільства, не маючи економічної основи для своїх дій і будучи залежними від тієї ж тоталітарної держави, нездатні здійснити соціальну революцію. Для соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в СРСР.

Перебудова сприяла посилення впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і дискредитації консервативного неосталіністського керівництва у цих партіях. Вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції. М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від "доктрини Брежнєва" і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку.

За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом.

Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників "оновлення соціалізму" в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники "оновлення" на перших же демократичних виборах отримали більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади, вони здійснювали реформи, які вели не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектору економіки, заохочувався бізнес, створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність.

У зовнішній політиці утвердився курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію Ради економічної взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, виведення радянських військ.

Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під неї підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна бази (створення соціально орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структури східноєвропейських суспільств. Морально значна частина населення не була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує відносно стабільного рівня життя.

Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії. Отриманий у спадщину економічний стан зробив перехід економіки на ринкові рейки досить болючим: спад виробництва, інфляція, зниження соціального статусу значної кількості громадян.

На певному етапі революції склалася ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінилося невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити своїх позитивних рис. Тим самим створювалися передумови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до влади. Це загрожує процесам демократизації, веде до уповільнення ринкових реформ. Очевидно, що перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного керівництва.

Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, розпаду федерацій - Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічного конфлікту, масових депор тацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осі (біженці, поранені, убиті).

Сорокарічна історія тоталітаризму у Східній Європі завершилась. Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, але він дозволив здійснити ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте розв'язати проблеми суспільства, яке сам створив, він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відставали від країн Заходу.

Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі - вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу.

74.Міжнародні відносини у 1970-1980-і pp.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Організація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся планета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керівництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капіталізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув пропозиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як повний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпеки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР включно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укладення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Сахаров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.

9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.

75. Об'єднання Західної Європи

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.

25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:

· поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

· ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між державами ЄЕС;

· зближення законодавств країн ЄЕС;

· розробка принципів узгодженої економічної політики;

· спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона зробила спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні 1959 p. у Стокгольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

· забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

· сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

· розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську угоду, що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випадках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

76.Міжнародні відносини у 1990-і pp.

Стратегічний паритет, до якого весь післявоєнний період прагнув СРСР, став лише більш високим рівнем «рівноваги жаху», до краю виснажив його господарство, мілітаризував всі сфери життя, відкинув на периферію розвитку соціально-спрямовані галузі промисловості. Ось в таких умовах радянське керівництво стало схилятися до «нового політичного мислення», яке було нічим іншим, як давно забутим нормальним політичним мисленням.

Принципи нового політичного мислення — світ єдиний та взаємозв'язаний, верховенство загальнолюдських принципів над класовими, свобода вибору, відмова від концепції всесвітньої перемоги соціалізму, неможливість розв'язання світових проблем воєнним шляхом та пошук компромісів, визнання у міжнародній політиці принципу взаємної безпеки — ставали поступово пріоритетами у зовнішній політиці Радянського Союзу, очолюваного М. Горбачовим.

На нові підходи у міжнародних відносинах вплинула і Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 p., яка ще раз засвідчила, що чекає людство у випадку виникнення ядерної війни. Народи всього світу вимагали конкретних кроків на шляху до ядерного роззброєння від двох наймогутніших держав — СРСР та США.

Передусім горбачовське керівництво вирішило відновити діалог із Заходом, зупинений у 1979 р. Захід прийняв такий поворот і пішов на переговорні контакти. Була здійснена ціла серія зустрічей «наверху» між Горбачовим та президентом США Р. Рейганом. Повільно і обережно, із зрозумілою недовірою обидві сторони стали зондувати ґрунт для порозуміння. Зустріч у Женеві 1985 р. завершилася усвідомленням того, що ядерна війна не повинна бути розв'язана. У наступних зустрічах (Рейк'явік, жовтень 1986 p.; Вашингтон, грудень 1987 p.; Москва, травень-червень 1988 p.; Нью-Йорк, грудень 1988 р.) була закладена міцна концептуальна та правова основа для розвитку порозуміння між СРСР та США з виходом на конкретні рішення, спрямовані на згортання гонки озброєнь.

Новий зовнішньополітичний курс Радянського Союзу мав такі результати:

- уперше була досягнута угода про реальне скорочення ядерного озброєння (грудень 1987 p., Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет малої і середньої дальності (від 500 до 5000 км), їх пускових установок та устаткування);

- між СРСР і США була ухвалена угода про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь (угоду було підписано вже після розпаду СРСР у червні 1992 p.);

- було розпочато, а через 9 місяців завершено виведення радянських військ з Афганістану (15 травня 1988 р. -лютий 1989 p.);

- з використанням механізму ООН було припинено збройну міжусобну боротьбу в Анголі, Намібії, Камбоджі, Нікарагуа, Мозамбіку;

- у вересні 1990 р. було підписано історичну угоду про об'єднання Німеччини;

- СРСР підтримав бойові дії США у відповідь на агресію Іраку проти Кувейту;

- було розпочато виведення радянських військ із країн Центральної і Південно-Східної Європи, а також припинено диктат щодо

розвитку цих країн (виведення військ завершилося в 1991 p.).

Перемога «нового мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початок 1990-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу і конфронтації. Світове співтовариство стоїть перед можливістю розпочати нову еру в історії світового співтовариства — еру взаєморозуміння, взаємодопомоги, співпраці.

Важливе значення для Європи має ядерна безпека. З розпадом СРСР ядерними державами стали Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Розповзання радянських ядерних арсеналів викликало занепокоєння у країнах західної демократії. Однак усі нові ядерні держави — колишні республіки СРСР — підписалися під Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

загрузка...
Top