Декабристи та їх діяльність в Україні

Вступ.

1. Передумови та початок декабристського руху в Україні.

2. Діячі України в декабристському русі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Рух декабристів, який звикли ототожнювати лише з історією Росії, був визначним явищем і в українській минувшині. На теренах України діяли управи Союзу благоденства, Південне товариство, Товариство об’єднаних слов’ян, було створено проект конституції – “Руську Правду”. За останні майже 90 років дослідження діяльності декабристів накопичився величезний масив історичних знань з цієї проблеми. Назріла необхідність історіографічного вивчення наявної літератури, аналізу, систематизації, періодизації дослідницького процесу, адже декабристський рух все ще не зайняв гідного місця в надбанні української історіографії. Впродовж тривалого періоду багато історичних праць про декабристів були практично невідомі, оскільки радянська історіографія замовчувала їх. Дослідники майже не згадували про національні історіографії декабристського руху. Історіографія декабризму розглядалася як монолінійний процес, який орієнтувався на єдиного лідера.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.


1. Передумови та початок декабристського руху в Україні

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об´єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П´ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам´янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її досягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв´язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об´єднаних слов´ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Бо-рисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об´єднаних слов´ян» та «Клятва об´єднаних слов´ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов´янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов´янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об´єднаних слов´ян» об´єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узгодили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 року в день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени «Північного товариства» організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім´ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Миколі І і роз´їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом демонстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні Реформи, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з´єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об´єднаних слов´ян». Проте вже наступного дня біля с. Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.


2. Діячі України в декабристському русі

Київ на початку XIX ст. був значним адміністративним (губернський центр), економічним і культурним осередком Правобережної України, а також важливим стратегічним пунктом, насамперед завдяки існуванню в ньому Печерської фортеці. Вона створювалася в місті, починаючи з кінця XVII ст., на основі фортифікаційних укріплень Печерського монастиря.

Починаючи з кінця XVIII ст. у Києві діяло кілька масонських лож. 1818р. тут створено ложу «Об'єднані слов'яни». Після ліквідації масонства 1.VIII. 1822 р. таємні зібрання продовжувалися, що дало підставу урядові стверджувати про існування Київського таємного товариства. В кількох донесеннях із Києвом пов'язували й Малоросійське таємне товариство.

На час зародження і розвитку декабристського руху в місті дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії. Командувачем корпусу в 1815—1824 pp. був генерал М.М.Раєвський (з серпня 1825 р. — генерал О.Г.Щербатов), начальниками штабу — М.Ф.Орлов (1818— 1820) та О.І.Красовський (з квітня 1823 p.; брав активну участь у придушенні повстання Чернігівського піхотного полку). Ад'ютантами М.М.Раєвського служили О.В.Капніст (з 1822 p.; член ранніх декабристських організацій, слідчі органи у справах декабристів вважали його членом Київського таємного товариства) і П.О.Муханов (травень 1823 —травень 1825 p.). 1825 р. черговим штаб-офіцером Четвертого піхотного корпусу служив С.П.Трубецькой. . На Київ поширювалася діяльність польського Патріотичного товариства — нелегальної політичної організації, утвореної в травні 1821 р. у Варшаві з метою відновлення незалежності Польщі. Його члени — С.Крижановський і А.Яблоновський (належали до керівного складу товариства), О.Гродецький (керівник Київської провінції товариства), М.Ворцель, Г.Олізар, А.Чарковський — мали маєтності в Україні, часто й подовгу жили в Києві.

Місцем систематичних зібрань прогресивно налаштовані людей, насамперед офіцерів і молоді, став гостинний київський дім генерала М.М.Раєвського. 1816 р. генерал із сім'єю — дружиною Софією Олексіївною (онукою М.ВЛомоносова), двома синами, Миколою і Олександром, і дочками, Катериною, Марією, Оленою і Софією, оселилися в Царському палаці (тепер вул. Михайла Грушевського, № 51).

З Києвом пов’язана діяльність ще одного представника старовинного дворянського роду — князя С.П.Трубецького, учасника декабристського руху з часу його виникнення, одного з керівників Північного товариства, обраного диктатором під час повстання в Петербурзі. Як уже було сказано, 2.ХІІ.1824 р. його призначено черговим штаб-офіцером у Четвертий піхотний корпус із залишенням на посаді старшого ад'ютанта Головного штабу. Прибув до Києва у лютому (чи на початку березня) 1825 p., квартиру наймав на Кловській вулиці поряд із будинком К.М.Давидової. Як представник Північного товариства встановив тісні зв'язки з керівниками Васильківської управи Південного товариства: їхні зустрічі відбувалися особливо часто влітку 1825 p., коли С.І.Муравйов-Апостол і М.П.Бестужев-Рюмін у складі своїх військових частин несли караульну службу в Києві (вони зупинилися на квартирі С.П.Трубецького). У С.П.Трубецького, безумовно, бували О.Ф.Бріген і М.М.Наришкін, які приїздили до Києва як довірені особи Північного товариства. У нього подовгу жив І.С.Повало-Швейковський, бували В.К.Тізенгаузен, М.Ф.Орлов (зустрічалися і в генерала М.М.Раєвського). На квартирі С.П.Трубецького відбулася зустріч О.Й.Корниловича з С.І.Муравйовим-Апостолом, який прийняв тут Корниловича у члени Південного товариства.

З Києвом пов'язані життя і діяльність братів С.П.Трубецького — Олександра і Петра. О.П.Трубецькой — полковник Київського драгунського полку, один із членів-засновників київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». 1825 p., з приїздом брата до Києва, бував на деяких зібраннях декабристів у Києві.

Директор гімназії І.С.Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827— 1830 pp. у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії — тривале політичне розслідування, що його вело міністерство народної освіти. В результаті п'ятьох профе-сорів — М.Г.Білоусова, К.В.Шаполинського, І.ЯЛандражина, С.М.Андрущенка і Ф.Й.Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина із встановленням нагляду поліції.

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818— 1820 pp. постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М.Ф.Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання органі-зувати в місті управу Союзу благоденства. М.Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 р. на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках, стала подією в громадському житті країни. Тісні зв'язки із Союзом благоденства мали члени київської ма-сонської ложі «Об'єднані слов'яни», діяльність якої була нерозривно пов'язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12.111.1819 р. одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. В роботі ложі брали участь і члени таємних товариств— С.Г.Волконський, О.В.Капніст, М.Ф.Орлов, П.П.Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (ВЛЛукашевич, І.Я.Ландражин та інші). В доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «ма-сонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 р. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д.М.Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 р. генерал-поліцмейстера Ф.Ф.Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф.В.Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». - 1906. - Кн. 3. - С. 412-416) зазначалося, що Д.М.Бегичев і генерал М.М.Раєвський (командувач 4-го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по ЗО чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д.М.Бегичева і в Борисполі у В.Л.Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ото-тожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г.Олізара, українського історика і археолога М.Ф.Берлинського, лікаря Х.Г.Бунге, відставного артилерійського капітана М.Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4-го піхотного корпусу Л.В.Дубельта, ад'ютанта М.М.Раєвського, сина письменника В.В.Капніста О.В.Капніста, сквирського повітового маршала Ф.Р.Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В.А.Фурньє та ін.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821—1823 pp. діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше

С.Г.Волконський (мав у місті будинок і хутір) намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 p.). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Туль-чин, Васильків, Кам'янка (тепер Черкаської обл.), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812—1814 pp. став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 р. штабні офіцери 2-ї армії члени Корінної управи Союзу благоденства П.І.Пестель та І.П.Бурцов заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 р. стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 р. розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 р. найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2-го батальйону Чернігівського піхотного полку С.І.Муравйов-Апостол (один з керівників управи, другим був М.П.Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23.VIII.1826 р. у Василькові було здійснено акт громадянської страти О.Є.Мозалевского, В.М.Соловйова та І.І.Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А.Д.Кузьмина, І.І.Муравйова-Апостола та М.О.Щепилла.

Місто Кам'янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В.Л.Давидовим і С.Г.Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам'янки на іменини власниці маєтку К.М.Давидової (день св. Катерини 24.ХІ за ст. ст.) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

З Житомиром пов'язані життя і діяльність багатьох членів Товариства об'єднаних слов'ян. Тут бували й члени Південного товариства, зокрема П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, І.С.Повало-Швейковський та ін. Є припущення, що у Житомирі в серпні 1825 р. побував К.Ф.Рилєєв. У місті, так само, як у Києві, а також Бердичеві, велися переговори декабристів про спільні дії з членами польського Патріотичного товариства. Зазвичай вони відбувалися на квар-тирі члена цього товариства волинського губернського маршала дворянства П.Г.Мошинського. Патріотичне товариство (утворене 1821 р.) поширювало свою діяльність на Україну і мало ще один свій значний осередок у Києві.

Слідство і суд над декабристами — це перший в історії Російської імперії широкий політичний процес, що викликав значний громадський резонанс, зокрема й за кордоном: обвинувачуваними були не окремі особи, а ціла революційна організація, що відкрито зі зброєю виступила проти самодержавства і кріпосництва. Для покарання учасників змови було створено цілу систему слідчих і судових органів. Очолив слідство сам імператор. П'ятьох керівників руху було засуджено до страти: П.І.Пестеля, К.Ф.Рилєєва, П.Г.Каховського, С.І.Муравйова-Апостола і М.П.Бестужева-Рюміна. 13.VII.1826 р. їх було повішено на кронверку Петропавловської фортеці в Петербурзі. Решту поділено на 11 розрядів і засуджено до каторги, заслання до Сибіру, розжалувано в солдати тощо. Справи багатьох членів таємних товариств розглядалися у військово-судових комісіях і при полках. Зокрема, наказом по 1-й армії від 18.11.1826 р. було утворено Військово-судову комісію в Білій Церкві для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні Чернігівського піхотного полку або були причетні до декабристського руху в Україні. Основні матеріали цієї комісії опубліковано у виданні «Восстание декабристов» (Т. 6. — М.— Л., 1929).

Справжній подвиг здійснили дружини засуджених на каторгу декабристів («декабристки»), які виїхали за своїми чоловіками до Сибіру. Декабристів амністовано 26.VIII.1856 p., в день коронації російського імператора Олександра II.

Вплив декабристів на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим і після розгрому таємних організацій. Окрім уже названої справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії, варто згадати ще й гурток студентів Харківського університету, що виник на початку 1826 р. Організаторами його були студенти В.Г.Розаліон-Сошальський та П.С.Балабуха.

Великий інтерес до діяльності й життя декабристів виявляв Т.Г.ІПевченко, який згадував про них у багатьох своїх творах, у щоденнику, був особисто знайомий з деякими з них, із членами їхніх родин та близькими до них людьми. Під впливом декабристських ідей перебувало й таємне Кирило-Мефодіївське товариство (1846—1847), до активних членів якого належав Т.Г.Шевченко.


Висновки

Отже, суспільний рух у першій половині XIXст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні


Список використаної літератури

1. Загребельна Н. Декабристський рух в Україні" (історія України , 9 клас) //Історія в школі. - 2006. - № 2. - C. 37-44

2. Казьмірчук Г.Д. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв"язання (до 180 - річчя повстання) //Український історичний журнал. - 2005. - № 6. - C. 50-66.

3. Казьмирчук Г.Д. Міжнародна ювілейна науково-теоретична конференція, присвячена 175-й річниці від початку виступу декабристів //Український історичний журнал. - 2001. - № 3. - C. 149-152

4. Казьмирчук М. Декабристи і Шевченко //Історія України. - 2002. - № 44. - C. 1-4

5. Коляда І. Вожді декабристів в Україні : Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол // Історія в школі. - 2006. - № 2. - C. 16-19

6. Коляда І. "Декабристи - історична випадковість ..."?!: Нарис з історії російського опозиційного руху на початку XIX ст. в Україні//Історія в школі. - 2005. № 11-12. - C. 8-21

7. Коляда І. Повстання Чернігівського полку (1825-1826рр.): Погляд через два століття //Історія в школі. - 2006. №1. - C. 7-12

8. Слюдикова Т. Декабристи і Україна //Історія України. - 2001. - № 20. - C. 8-10

9. Слюдикова Т. Пам'ятні події й місця, пов'язані з декабристами, в Києві //Історія України. - 2001. - № 27-28. - C. 13-16


Доповідь для виступу

Рух декабристів, який звикли ототожнювати лише з історією Росії, був визначним явищем і в українській минувшині. На теренах України діяли управи Союзу благоденства, Південне товариство, Товариство об’єднаних слов’ян, було створено проект конституції – “Руську Правду”.

Посилення реакції після війни 1812-1814 рр. сприяло зростанні в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські опозиціонери-декабристи. Вони не тільки висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царату. Як наслідок, в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства.

Одним із них було "Малоросійське товариство", засноване 1819 р. повітовим керівником дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства - здобути незалежність України. Оформлення політичної опозиції царизму пов'язано з появою декабристських організацій в Росії. Так, у 1816 р. в Петербурзі було створено "Союз порятунку", у 1818 р. - "Союз благоденства" в Москві. Вони ставили завдання запровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом воєнного перевороту.

Членами організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М.Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські військові частини,перебували на службі опозиційно настроєні офіцери, члени таємних товариств. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів "Союзу благоденства".

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам'янську - на чолі з В. Давидовиим та й Волконским - і Васильківську, очолювану підполковником С.Муравйовим-Апостолом.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат, Микола, спочатку відмовився від престолу. Настало "міжцарювання". Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання, населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо вислані до Києва, Житомира та інших місць його представники були заарештовані і нічого не зробили для поширення ідеї повстання.

13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд, п'ятьох з них повішено.

Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості визвольній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

загрузка...
Top