БОЙКО О.Д. Україна між путчем і Пущею: основні тенденції суспільно-політичного розвитку (серпень — грудень 1991 р.)

У грудні 1991 р., не доживши кількох тижнів до свого чергового — 69-го дня народження, припинив існування Радянський Союз. В результаті з політичної карти світу не просто щезла остання імперія в Європі, а кардинально порушився світовий баланс сил, різко загострилися локальні конфлікти, суттєво змінились геополітичні вектори багатьох країн, на уламках СРСР утворилась ціла низка молодих незалежних держав, однією з яких була Україна.

Завершальний етап існування Радянського Союзу — серпень — грудень 1991 р., (варто додати, існування юридичного, а не фактичного), був доволі подієвонасиченим та драматичним.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти соціальний реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19 — 21 серпня 1991 р. державного перевороту. Варто підкреслити, що серпневі події 1991 р. викликали серйозні зміни у державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. Уже 20 серпня 1991 р. естонський парламент прийняв рішення про державну незалежність республіки, наступного дня вищий законодавчий орган Литви затвердив Конституційний закон про державний статус республіки. Україна юридичне рішення про незалежність прийняла 24 серпня. Невдовзі після України про свою незалежність оголосили Білорусія, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан.

Помітна активізація розгортання процесу суверенізації у післяпутчовий період суттєво змінила геополітичну ситуацію на теренах СРСР: по-перше, різко зросли відцентрові тенденції; по-друге, практично перед кожною з республік постали питання та проблеми яких раніше не було: кордони, дефіцитні ресурси, статус національних меншин, зовнішньополітичне визнання тощо.; по-третє, Росія абсолютно відверто почала виявляти імперські амбіції, претендувати на право єдиного спадкоємця СРСР і нового центру інтеграції.

22 серпня Б. Єльцин видав указ “Про забезпечення економічної основи суверенітету РРФСР”, відповідно до якого всі підприємства та організації, що розташовувались на території республіки переходили у підпорядкування Росії. 25 серпня 1991 р. під тиском обставин (в першу чергу російського керівництва) М. Горбачов був змушений видати указ про ліквідацію Ради Міністрів СРСР, місце якого тимчасово мав зайняти Комітет оперативного управління народним господарством. Показово, що його очолив російський прем’єр- міністр І. Силаев, а заступниками стали відомі актори російської (втім, на той час ще союзної) політичної сцени — А. Вольський, Ю. Лужков та Г. Явлінський. На думку російських аналітиків, утворення згаданого Комітету та розстановка ключових фігур по суті проілюстрували одну з основних політичних тенденцій післяпутчового періоду — “переведення союзних структур під управління російських органів влади” [24].

Такий розвиток подій у Москві викликав невдоволення і стурбованість політичних еліт решти союзних республік. Очевидно інтегрально висловив суть їх позиції Л. Кравчук, який вже на початку вересня 1991 р. акцентував: “Центр розвалився, його немає. Той комітет, який працює, не може виконати навіть елементарних функцій. Але, боюсь, щоб нас не пограбували, щоб ми не виявилися обдуреними, бо зараз хто ближче, хто активніший, той хоче перебрати до себе якомога більше (виділено — О.Б.)” [15].

Самочинного проголосивши себе фактично новим Центром, Росія була абсолютно незацікавлена у пришвидшенні “параду суверенітетів” і у наростаючій дезінтеграції Радянського Союзу, ключовими важелями влади якого вона поступово оволодівала. Саме в руслі цих процесів слід розглядати заяву прес-секретаря Б. Єльцина П. Вощанова від 26 серпня 1991 р., у якій зазначалось, що Росія не ставить під сумнів право на самовизначення, “однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише при існуванні закріплених відповідним договором союзницьких стосунків. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних республік”. Основні претензії Росія мала до ключових гравців “ново-огарьовського процесу” — України, якій, за словами прес-секретаря російського Президента, під “ювілей” передали Крим, та Казахстану, якому в “ході освоєння цілини” були прирізані території Омської та Оренбурзької областей.

Переговори, що відбулись між представниками Росії та України для обох сторін були не простими і повчальними. На їх динаміку суттєво вплинула політична ситуація в Україні, яка на той час вже радикально змінилась порівняно з досерпневою. У результаті українська влада не “проковтнула” заяву прес-секретаря Президента РРФСР та докори прибулої делегації а досить різко на них відреагувала; численні учасники демонстрацій протесту проти дій російської сторони змусили візитерів різко змінити та пом’якшити свою позицію, і навіть відмежуватися від власного Президента шляхом акцентування думки про те, що заява прес-секретаря Б. Єльцина — ще не позиція російського парламенту [18]. Невдовзі заяву П. Вощанова було дезавуайовано.

На цьому етапі у російської сторони були, на перший погляд, досить серйозні аргументи на користь укладення нового Союзного договору. По-перше, необхідно зберегти державу від краху, а оскільки саме союзні структури виконували роль державних, то їх варто залишити хоча б на перехідний період. По-друге, не можна допустити дроблення керівництва Збройними Силами у державі, нашпигованій ядерною зброєю. По-третє, ліквідація союзних міністерств в умовах катастрофічної економічної ситуації призведе до автоматичного руйнування каркасу радянської економіки, що зумовить реальну загрозу економічного розпаду та краху. По-четверте, російські демократи стверджували, що прискорений курс на набуття незалежності може сприяти консервації націонал-комуністичних режимів у тепер вже суверенних республіках.

Втім, як влучно підкреслив публіцист А. Костюков, “ніхто з братніх республік, схоже не вірить в добрі наміри об’єднувальниці Росії, підозрюючи під чепчиком сестри милосердя картуз “старшого брата (виділено — О.Б.)” [30]. Республіканські еліти чудово розуміли, що справжньою суттю і своєрідним зверхзавданням російської стратегії у цей час стало намагання втримати під своїм впливом та контролем все, що можна було втримати; одержання під тиском нафтової та газової труб максимального результату від поділу спадщини Радянського Союзу, а при сприятливій політичній кон’юнктурі у ході трансформування старого союзного центру оволодіння основними важелями впливу на пострадянському просторі.

У цьому зв’язку, очевидно має рацію колишній прес-секретар М.Горбачова А. Грачов, який характеризуючи перебіг подій в СРСР другої половини 1991 р., зазначав, що “в цілому еліта “першої серед рівних” Росії на противагу іншим республікам не мала політичних претензій до “імперського центру”...тому, що принаймні на тому етапі розраховувала, взявши Кремль, сама зайняти його місце” [ 7]. Російський історик Т. Ворожейкіна, аналізуючи перші кроки російських демократів, що знаходились при владі, у післяпутчовий період, підкреслювала: “нове російське керівництво підтвердило, що у Росії будь-яка визвольна ідея (соціалістична, демократична) рано чи пізно неодмінно зливається з імперською” [ 6].

Між тим суспільні процеси в післяпутчовий період у СРСР розвивались доволі динамічно і вимагали радикальних рішень та дій. 2 — 5 вересня 1991 р. проходив V (позачерговий) З’їзд народних депутатів СРСР. Розвиток подій на цьому форумі був надзвичайно драматичним. Виступ Н. Назарбаева, який оголосив “Заяву Президента СРСР та вищих керівників союзних республік”, шокуюче вплинув на зал. Пізніше один з членів команди Горбачова В. Медведев напише у своїх спогадах з приводу цього моменту з’їзду: “...по суті такі рішення необхідні, як останній шанс для врятування країни. Звичайно ззовні вони виглядають не дуже демократично, але така вже ситуація” [21]. Мета зробленого кроку полягала в тому, щоб нестандартною, радикальною дією нейтралізувати консервативні сили, які домінували у союзному парламенті, а підґрунтям для прийняття такого рішення було поступове переміщення реальної влади у республіки, які одна за одною проголошували свій суверенітет. З огляду на викладене, очевидно, можна погодитися з думкою колишнього працівника апарату Президента СРСР З. Станкевича, про те, що саме на відрізку 19 серпня — 5 вересня 1991 р. кардинально змінилося співвідношення сил між прибічниками та противниками збереження СРСР, як суверенної держави. Причому відбулося суттєве посилення позицій останніх [27].

Отже, у цей період ситуація у СРСР дедалі глибше після серпня занурювалась у біфуркаційну зону розвитку, у якій різко зростав ступінь невизначеності, втрачалась суспільна рівновага і гострішою ставала потреба швидкої розробки комплексу радикальних, нестандартних, а головне — ефективних трансформаційних моделей змін та практичних дій по їх реалізації, які б забезпечили не лише стабілізацію системи, а й її вихід на якісно новий динамічний режим.

Утворення З’їздом народних депутатів СРСР Держради по суті завершило процес легалізації реально існуючого закритого клубу керівників республік, який активно обговорював у режимі суворої таємності майбутню долю СРСР в рамках “ново-огарьовського процесу” ще з квітня 1991 р. Втім, очевидно, деякі акценти і навіть базові принципи у позиціях республіканських лідерів після серпневих подій суттєво змінилися, що радикально вплинуло на хід, динаміку та напрям переговорного процесу. В цьому зв’язку невипадково фахівці акцентують, що новостворена Держрада “на практиці була не органом “для узгодження вирішення питань внутрішньої і зовнішньої політики, що заторкували загальні інтереси”, як декларувалося спочатку, а інститутом, у межах якого оформляли свій рух до цілковитої незалежності республіки, що відчули смак свободи. Під дахом Держради відбувався демонтаж союзних структур. Головну роль у цьому процесі, що отримав назву “Ново-Огарьово — 2”, грали Росія та Україна” [1].

Держрада протягом жовтня — листопада 1991 р. провела сім засідань. По суті рішення цього досить впливового суб’єкта політичного процесу практично зводилося до трьох цілком прагматичних позицій: по-перше, визнати і легітимізувати політичні реалії у республіках, навіть тоді коли вони суперечили діючому союзному законодавству; по-друге, усунути політичні структури, що заважали подальшому розвитку суверенізації республік; по-третє, уникнути обвального, не- контрольованого розвалу союзних структур. У цьому плані показовим було вже перше засідання Держради 6 вересня 1991 р., на якому всупереч діючому союзному законодавству була визнана незалежність Латвії, Литви та Естонії.

Характерно, що найбільш реальним та ефективним важелем для запобігання обвального розпаду СРСР була визнана стабілізація економіки. Варто підкреслити, що теза про економічну інтеграцію була ключовою у ході “ново-огарьовських” дискусій восени 1991 р. І це невипадково: шляхи політичної реформації та пошуки моделі консолідації на новій основі такої ускладненої структури як СРСР виходили за межі найсміливіших і найрізноманітніших футуристичних програм і проектів, саме тому на той час союзні “інтегратори” цілком прагматично зробили ставку на економіку, стверджуючи, що лише у спільному союзі республіки зможуть вийти з економічної кризи, а в подальшому нормалізують інші сфери суспільного життя.

Отже, першоцеглиною майбутнього державного утворення повинна була стати економічна консолідація, через яку планувалось простимулювати та прискорити процес політичної інтеграції. На приховані політичні пружини розвитку економічних процесів на міжреспубліканському рівні неодноразово вказували політичні оглядачі. Зокрема, М. Шакіна з усією відвертістю зазначала на сторінках “Нового времени”: “...розмови про те, що економічна угода колишніх республік СРСР не має на увазі нічого крім економічної доцільності, — для простаків. Мета таких розмов — не налякати республіки, які бажають вважати себе незалежними, і дати їм для початку міцно “зав’язнути” у спільному економічному просторі. А потім на столі опиниться цілком політичний Союзний договір” [33].

1 жовтня 1991 р. у Алма-Аті відбулась зустріч 13 керівників республік, на якій обговорювалися основні положення проекту Договору про економічне співтовариство в межах СРСР.

На цьому зібранні Україну представляли заступник Голови Верховної Ради України В.Гриньов та Прем’єр-міністр республіки В. Фокін, які брали активну участь у дискусії. Зокрема, українська делегація категорично виступила проти спроби надання заключній Заяві політичного характеру і навіть зняла свій підпис з цього документа.

Ще одним каменем спотикання стала проблема бачення майбутньої моделі Союзу. Президент Казахстану Н. Назарбаев висловився за побудову могутньої федеративної держави, у відповідь на це В. Гриньов заявив, що не слід змішувати політичні поняття з економічними. Заступник Голови Верховної Ради України наполягав і на тому, що співтовариству не потрібні ні Президент, ні стара структура Союзу. Всі ці заяви та демарші дали підставу засобам масової інформації заявити про “особливу позицію” України [29].

З новою силою дискусія стосовно основних положень проекту Договору про економічне співтовариство розгорілась 11 жовтня на засіданні Держради. Втім, як к не намагався Г. Явлінський, який в черговий раз виступав як гравець “команди Горбачова”, переконати присутніх у перевагах спільного економічного простору здійснити це було надзвичайно важко, оскільки на цьому етапі дедалі більшу роль у визначенні подальшої долі СРСР почали відігравати політичні пріоритети і розрахунки республіканських еліт. Саме тому, як і варто було очікувати, ключові суб’єкти переговорного процесу, відчуваючи слабкість Центру, різко підвищили свої ставки — представники делегацій Росії, України та Азербайджану зробили заяви про те, що підпишуть угоду лише за певних умов.

Хоча позиція України і викликала, як писали газети, “напруження” з Росією, яка оголосила себе, не рахуючись з іншими республіками, правонаступницею власності колишнього Союзу, все ж вона була одноголосно підтримана в Алма-Аті 12 республіками. Така реакція республіканських лідерів була зумовлена, очевидно, тим, що комплекс документів, які мали регулювати подальше економічне життя на пострадянському просторі, включав не лише договір про економічну співдружність, а й два десятки угод, у яких мали б детально відображені механізми регулювання економічних відносин, а саме ці життєво важливі документи ще не були підготовлені. За цих обставин швидке підписання Договору про економічну співдружність асоціювалось з одруженням “всліпу”, адже всі його позиції могли бути зведені нанівець угодами, які б приймалися заднім числом.

Між тим економічна ситуація ставала дедалі кризовішою. Спад виробництва в СРСР у 1991 р. склав 15%, а у 1992 р. очікувався, за розрахунками експертів, 23 — 25%. Безробіття сягнуло двох мільйонів осіб, рівень інфляції — 2 — 3% щомісяця, зовнішній борг — 800 млрд. крб. Зупинка виробництва і зростання цін у 2 — 3 рази могли створити протягом дуже короткого часу по суті тупикову ситуацію[34, 476]. За цих обставин 18 жовтня 1991 р. Президентом СРСР та керівниками 8 республік був підписаний Договір про економічне співтовариство суверенних держав. Україна, Молдова, Грузія та Азербайджан з різних причин проігнорували підписання цього документу.

Варто підкреслити, що у цей час процес суверенізації ще продовжувався — 27 жовтня було проголошено незалежність Туркменії. Такий стан справ свідчив про те, що на цьому етапі значна частина суб’єктів загальносоюзного політичного простору з різних причин перебувала різноступенево у стані невизначеності: у надрах республіканських механізмів влади значною мірою похапцем відбувалось остаточне з’ясування позицій, підрахування ресурсів та окреслення політичних векторів майбутнього розвитку, мобілізовувалися ресурси, формувалася громадська думка. Очевидно саме тому, характерними рисами позицій та дій більшості колишніх республік у ході переговорів щодо економічного союзу були обережність та уповільненість.

Намагаючись прискорити та інтенсифікувати процес економічної інтеграції, Центр ініціював звернення до Верховної Ради України, підписане М. Горбачовим та лідерами восьми республік, що уклали договір про економічну співдружність [3].

Беручи до уваги те, що московські архітектори оновленого Союзу вбачали у підписанні економічної угоди перший крок до майбутньої більш тісної інтеграції, ця фраза мала не лише економічний, а і свій геополітичний, етнополітичний, демографічний, та воєнний виміри. По-перше, враховуючи, що на даному етапі у процесі формування оновленого Союзу активно брали участь лише дві слов’янські і шість мусульманських (п’ять з них тюркомовні) республік, цілком реальною була перспектива зміни зовнішньополітичної вектору з європейського на азіатський; по-друге, збільшення ступеню етнічної та конфесійної неоднорідності майбутнього державного утворення, яке було б одночасно тюрко-слов’ян- ським та християнсько-мусульманським могло різко знизити ступінь його єдності та міцності, суттєво погіршити функціональні можливості новоствореної державності, посилити з моменту утворення потужні відцентрові тенденції; по-третє, слов’янські та азіатські народи, що планували увійти до оновленого Союзу мали різну динаміку демографічного зростання, яка в перспективі могла призвести до абсолютного домінування азіатського етносу (за оцінкою З. Бжезинського, “будь-яка нова євразійська єдність, побудована на чисто російській владі, без України, неминуче ставатиме з кожним наступним роком менш європейською і більш азіатською”) [ 2].; по-четверте, в разі ігнорування Україною консоліда- ційних процесів з іншими союзними республіками в економічній та політичній сфері Союз мав шанс втратити статус “держави однієї ядерної кнопки”.

Аналізуючи ситуацію, що склалась, Г. Старовойтова та В. Свобода, натякали, що наша республіка, уникаючи втягування в економічний союз, в такий спосіб торує шлях до незалежності, робили глибокий та багатозначний висновок: “...можна припустити: вичікувальна позиція України має не просто тактичний характер, що враховує нинішню політичну кон’юнктуру. Причини та наслідки обережності лідерів України можуть виявитися значно глибшими...”[28].

Наприкінці жовтня ситуація з вирішенням питання “Підпише, чи не підпише Україна Договір про економічну співдружність?” стала критичною. Намагаючись убезпечити республіку від найменшої загрози втратити незалежність, український парламент прийняв рішення про недоцільність участі України у створенні та діяльності будь-яких міжреспубліканських структур, “які призводять або можуть призвести до включення України як частини в іншу державу”[23].

4 листопада 1991 р. відбулось чергове засідання Держради, на якому були присутні президенти восьми республік та прем’єр-міністри України і Вірменії. Мова йшла про модель майбутнього Союзного договору. Заяви Б. Єльцина, які прозвучали на листопадовому засіданні Держради, про те, що “ми намагаємося, не зважаючи на всі ускладнення створити нову державу — Союз Суверенних держав”, план економічних реформ буде узгоджений з республіками; “Росія не збирається створювати власну армію і в цьому процесі не буде ні першою, ні другою, ні третьою, ні четвертою” приспали увагу М. Горбачова, оскільки створювали ілюзію про те, що російський Президент усвідомив і прийняв аргументацію команди “горбачовців” щодо майбутньої долі Союзу.

Втім, вже на цьому зібранні був тривожний для Президента СРСР сигнал: у обговоренні його сорокахвилинної доповіді взяв участь лише один Н. Назарбаев. Радіо “Свобода” так прокоментувало цей момент: “лідери неросійських республік не готові йти на відкрите з’ясування стосунків з Єльциним, а сам Єльцин усією своєю поведінкою мав намір показати, хто в цій залі справжній хазяїн”[31]. Однак, Президент СРСР в той час не дуже цим переймався, адже він досяг на цьому етапі головної мети: повідомлення про засідання Держради містило важливу констатацію — 14 листопада 1991 р. буде парафовано узгоджений проект союзного договору.

Між тим, 6 листопада 1991 р. у сесійній залі українського парламенту розгорнулась гостра дискусія, суть якої полягала у вирішенні одного питання — “Давати чи не давати згоду Верховної Ради на парафування Договору про економічне співтовариство?”. У ході обговорення висловлювались різні думки та застереження. Присутні у залі українського парламенту коливалися, і тоді В. Фокін, вийшовши на трибуну, багатозначно застеріг: “Як у відомому романсі “а на последок я скажу”: відмовившись ухвалити договір, наголошую про економічне співробітництво, покладаємо на себе відповідальність за тяжкі наслідки” [16]. (Прем’єр-міністр справді мав рацію, адже на момент парафування Договору Україна за найоптимі стичнішими оцінками на підставі світових цін мала негативне сальдо між ввезенням і вивезенням найважливіших видів продукції, яке становило 12 млрд. доларів. Це означало, що у разі розриву з членами економічного співтовариства, наша республіка вже у листопаді мала б 1,5 млн. безробітних, а наступного місяця ця цифра могла б зрости до 3,5 млн. осіб. Плюс до цього: через два-три місяці падіння обсягів виробництва перевищило б критично допустиму позначку, яка становить 25%. За оцінкою Вітольда Павловича, висловленою 13 листопада 1991 р. на прес-конференції, “це означало б повний економічний крах” [5]). Чи то останній аргумент виявився досить переконливим, чи, як писали газети, “група 239 діє, хоч КПУ немає”, остаточне рішення було прийняте — за парафування Договору проголосували 236 депутатів [16].

Того ж дня В.Фокін, прибувши в Москву, поставив свій підпис під Договором про економічне співтовариство та ствердив “Угоду про принципи торгово-економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 р.” Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, тогочасна правляча українська еліта намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: по-перше, парафування, це лише згода брати участь у договірному процесі, а зобов’язання виконувати настане лише тоді, коли сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; по-друге, цей документ буде виноситися на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують надзвичайно тривалого часу для їх узгодження. Крім того, українське керівництво зайняло дуже жорстку позицію у питанні політичних аспектів подальшої еволюції Союзу. Зокрема, Л. Кравчук однозначно заявив 8 листопада на своїй прес-конференції у Києві, що “ново-огарьовський процес вже не існує і не потрібно до нього повертатися” і додав “ми будемо виступати і виступаємо проти того, щоб утворювалися будь-які, навіть з найменшим натяком, центральні органи”[19].

Втім, навіть за цих обставин (підписання Україною договору про економічне співробітництво) реалізувати оптимістичні плани М. Горбачова щодо парафування проекту союзного договору в середині листопада так і не вдалося. 14 листопада Б. Єльцин при підтримці С. Шушкевича не очікувано для більшості, яка була переконана, що обговорює вже узгоджений попередньо текст, висловився проти створення єдиної держави. Після виступу Президента Росії спалахнула гостра чотиригодинна дискусія, в епіцентрі якої знаходились принципові питання: Який базовий принцип має лежати в основі подальшої еволюції СРСР ? Яка модель буде взята за основу — союзної держави чи союзу держав ? Розглядалося три варіанти майбутнього Союзу: 1) Союз суверенних держав, що не має взагалі централізованого державного зв’язку; 2) Союз з федеративною чи конфедеративною формою державного зв’язку; 3) Союз, що виконує деякі державні функції, але без статусу держави та назви [26]. Атмосфера засідання все більше розпалювалась. Цілком реальна загроза М. Горбачова піти у відставку на цьому етапі не вписувалась у плани Президента РРФСР, який ще не оволодів ключовими важелями управління в межах території СРСР, і тому Борис Миколайович пішов на компроміс. Суть укладеної між лідерами угоди полягала в тому, що базовими принципами майбутньої моделі Союзу стали створення єдиної конфедеративної держави (за Горбачовим) , відсутність єдиної конституції (за Б. Єльциним) [14, 35, 36, 38]. Отже, ініційовані Б. Єльциним політичні торги відбулися.

Характерно, що на фініші зустрічі Президент Росії прокинув “українську карту”, заявивши, що слід створити умови для приєднання України до політичного об’єднання, яке утворювалося. Варто підкреслити, що Б. Єльцин, як досвідчений політичний гравець, всебічно розробляв “українську тему”: з одного боку, він загрозою того, що Україна в Союз не піде тиснув на М. Горбачова і підписантів Союзного договору, щоб максимально послабити централістські основи майбутнього державного/міждержавного утворення, з іншого — мав досить прагматичне ставлення до свого ситуативного партнера/інструменту (?) політичної дії про що свідчить його заява: “При укладенні економічної угоди ми підрахували, що у перерахунку на світові ціни взаємних зобов’язань між Україною і Росією різниця на нашу користь повинна становити 80 млрд. долларів. Якщо Україна погодиться війти до Союзу — можемо їй цей боржок забути, якщо ні — нехай платять”[14, 37].

Укладений між Б. Єльциним та М. Горбачовим компроміс став підґрунтям для прийняття остаточного (чи ба, чергового проміжного) позитивного рішення: на прес-конференції учасники засідання Держради в один голос стверджували — “Союзу бути”.

Втім, ситуація навколо союзного договору лишалась ще доволі напруженою. Масла у вогонь підлив Л. Кравчук, який у своєму інтерв’ю газеті “Труд” 19 листопада 1991 р., розмірковуючи над можливими векторами розвитку суспільно- політичних процесів у СРСР, окреслив таку модель інтеграції: “... я думаю, що було б непогано, саме зараз, коли накопичилося маса проблем, які важко вирішити..., декільком республікам, скажімо Україні, Білорусі і Росії, виступити ініціаторами створення такого співтовариства, у якому всі держави, що до нього входять були б рівноправними... І вирішувати їх спільно, дружньо, залишаючись державою без будь-якого політичного центру”[32]. Отже, ключова ідея подальшої біловезької угоди була публічно заманіфестована. Знаючи реальну вагу тогочасної “української карти”, можна з впевненістю стверджувати, що висловлена українським лідером теза не лишилась поза увагою ключових політичних гравців, отримала значний резонанс не лише у Москві та Мінську, а й в інших республіканських центрах, які одразу взялись за прорахування сценаріїв можливого розвитку подальших подій.

Усі крапки над “і” повинні були бути поставленими 25 листопада 1991 р. Розпочинаючи засідання Держради, М. Горбачов підкреслив, що сьогодні має відбутися парафування Союзного договору. Однак, вже на початку зібрання прозвучала сенсаційна заява Б. Єльцина про те, що “з’явилися нові моменти” (до речі, одним з цих “нових моментів” цілком могло бути і листопадове інтерв’ю Л. Кравчука газеті “Труд”) і російський парламент не ратифікує договору, в основі якого лежить концепція конфедеративної держави, а проголосує лише за конфедерацію держав. Крім того він додав, що “без України Союзу не буде. Вона ж може прийняти рішення, яке одразу розвалить Союз. Достатньо для цього запровадити власну валюту”[34, 477 — 478].

Відчувши, що у ході чергової політичної баталії вдасться ще більше врізати повноваження Центру (якщо не скасувати його взагалі), С. Шушкевич, С. Ніязов, і І. Карімов підтримали Президента Росії, стверджуючи, що не варто поспішати з парафуванням, а краще розіслати проект Союзного договору до Верховних Рад для обговорення. Горбачова підтримали лише Н. Назарбаев та О. Акаєв, які, очевидно, були не стільки палкими прибічниками моделі конфедеративної держави, скільки не бажали надмірного посилення Б. Єльцина.

У подальшому ході дискусій все ж вдалось знайти компромісне рішення і до відставки М. Горбачова справа не дійшла. У підписаному комюніке констатувалося: виносячи узгоджений текст договору на обговорення парламентів, члени Держради виходять з того, що договір буде підписано та ратифіковано до кінця поточного року. Втім, у це мало хто вірив, більшість ключових політичних гравців чудово розуміла — це не відкладена політична партія, а по суті її фінал. Подальший вектор розвитку подій в СРСР визначався вже за стінами Держради — в Україні, де менше ніж за тиждень мав відбутись всенародний референдум та вибори Президента.

Характеризуючи сумарний вектор суспільних настроїв перед референдумом, “Литературная газета” писала у своєму прогнозі: “Звичайно, теоретично можна уявити собі ситуацію, при якій результати всеукраїнського референдуму 1 грудня виявляться негативними. Але це лише теоретично. Тому що державної незалежності прагнуть не лише люди, які сповідують національну ідею, а й більшість населення республіки”[17]. Такий стан справ значною мірою розв’язував руки українській правлячій еліті та зміцнював її позиції у міжреспубліканських стосунках та протистоянні з Центром.

1 грудня 1991 р. відбулись всеукраїнський референдум та вибори Президента України. З 37,9 млн. громадян, що мали право голосу, у голосуванні взяли участь 31, 9 осіб, або 84,2%. На питання внесене до бюлетеня “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” позитивно відповіли 28,8 млн. громадян, тобто 90,3%. Не стримуючи емоцій від неочікуваного шоку, центральна преса так прокоментувала результати українського референдуму: “Приголомшливо величезний відсоток тих, хто проголосував за незалежність України... Зруйновано ще один міф комуністичної епохи — міф про те, що всі народи колишнього СРСР бажають жити в одній державі” [13].

Якими ж були результати президентських виборів ? Як і очікувалось, переконливо переміг Л. Кравчук, якого підтримали 61,59% виборців. Рейтинг решти претендентів мав такий вигляд: В. Чорновіл — “за” — 23,27%, Л. Лук’яненко — 4,49, В. Гриньов — 4,17, І. Юхновський — 1,74, Л. Та- бурянський — 0,57% [9].

Результати як референдуму так і президентських виборів в Україні кардинально змінили ситуацію в СРСР, оскільки розставили крапки над “і” у невизначених питаннях. Вони переконливо публічно продемонстрували, що народ України в цілому підтримує політичний курс правлячої української еліти на незалежність. За цих обставин всі ілюзорні сподівання та надії, втрачаючого реальний грунт під ногами, М. Горбачова та неймовірно ослаблених структур союзного Центру на те, що спираючись на “глас народу” можна буде переломити хід подій на свою користь не лише в Україні, а й в СРСР в цілому, фактично одномоментно рухнули і розвіялись. У результаті Україна в цей час стала саме тією вирішальною гирькою на вагах історії, яка по суті і визначила долю Радянського Союзу.

7 — 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі провели зустріч Президент України Л.Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин та Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич, які підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Варто підкреслити, що ще й досі грудневі події у білоруській урядовій резиденції “Віскулі” оповиті машкарою таємничості. Суперечливі, іноді взаємовиключні твердження мемуаристів-учасників зустрічі, різкі оцінки публіцистів, обережні підходи істориків породжують більше питань та плодять міфи ніж дають чіткі відповіді та висвітлюють реальну картину тогочасних подій.

Втім, попри різні трактування подій та їх наслідків, на нашу думку ніякої критики не витримує міф про те, що три слов’янські лідери у Біловезькій пущі розвалили/розпустили СРСР. Адже, не слід забувати, що руйнація такої великої та потужної держави як Радянський Союз не може бути од- номоментним актом, який можуть здійснити кілька осіб. Це масштабний і багатоплановий процес.

У науковій літературі у ході аналізу одних і тих же суспільних змін та явищ у СРСР доби перебудови (особливо фінішного етапу) дослідники досить часто вживають в якості синонімів “розпад”, “розвал”, “переділ” [10], що значною мірою неправомірно. На нашу думку, ці терміни характеризують різні фази дезинтеграції Радянського Союзу:

перша фаза “розпад” ( квітень 1985 р. — березень 1989 р.) — дестабілізація суспільства під впливом дії глибинних чинників, що беруть витоки з попереднього періоду розвиту, та перших кроків реформування; пробудження національної свідомості у жителів союзних республік; суттєве порушення вертикальних управлінських зв’язків у пануючій командній системі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня СРСР — КПРС; поява та утвердження альтернативних комуністичним політичних об’єднань та рухів, що претендували на владу;

друга фаза “розвал” (березень 1989 р. — серпень 1991 р.) — вихід опозиційних сил на державний рівень; усвідомлення національними елітами своїх інтересів та пріоритетів; посилення національних рухів; активна “охоронна” реакція консервативних сил; протистояння альтернативних політичних течій, що мало наслідком руйнування у процесі боротьби не лише традиційних суспільних структур, усталених зв’язків, а й загальних понять та уявлень, радикальну зміну вектору громадської думки;

третя фаза “переділ” (серпень — грудень 1991 р.) — посилення відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення ядра реальної політичної влади з союзного Центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР.

Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не “розпад”, “розвал” чи “розпуск” Радянського Союзу, який здійснили лідери України, Росії та Білорусії, а наступив вирішальний момент фази “переділу”, за яким стояли об’єктивні історичні закони. Дуже влучно з цього приводу висловився Л. Кравчук: “Чому розпався Союз? Та не тому, що поганими політиками і людьми виявилися Кравчук, Єльцин і Шушкевич. Чи, навпаки, гарними. Не в тім річ. Все одно прийшли б інші й зробили б те саме. Існують об’єктивні закони, з якими не можна не рахуватися”[20].

Якою ж була реакція на рішення “біловезької трійки” в Україні?

М’яко кажучи, неоднозначною. Цю неоднозначність та багатовекторність оцінок яскраво виявило вже обговорення 10 грудня 1991 р. в українському парламенті документів, підписаних у Біловезькій Пущі. У його ході чітко окреслились три позиції: прихильники першої запевняли, “що документи про СНД треба ратифікувати, бо це кінець тоталітарного СРСР, остаточне визнання незалежності України в його межах”. Другі були “незадоволені самою процедурою укладання угоди Президентом України”, бажали від нього відповіді на питання “Чому не порадився з парламентом?”, вбачаючи, очевидно, у цих діях гаранта Конституції ущемлення власних депутатських прав. В основі позиції третіх лежала думка про те, що не варто “було так поспішати в якусь міждержавну спільноту, не набувши повною мірою елементів власної державності”[25].

Втім, незважаючи на суперечливі суспільні оцінки, які віддзеркалив парламент, маховик, запущений у Біловезькій Пущі набирав дедалі більших обертів. 10 грудня 1991 р. Верховні Ради Білорусії та України ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсацію договору 1922 р. про утворення СРСР. Варто підкреслити, що український парламент підтримавши рішення “біловезької трійки”, все ж запопадливо одночасно проголосував і за “Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав”. Очевидно, народні депутати запам’ятали і зробили висновки з головного уроку 1922 р.: недостатньо під час утворення державного об’єднання проголосити формальне право кожної республіки на вихід із Союзу, необхідно одночасно розробити юридичний механізм цього процесу, закласти правові підвалини рівноправних стосунків. Саме тому основний акцент у “Застереженнях” (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки, що стосуються підведення найближчим часом правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканість існуючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких приймаються консенсусом; формування власних систем транспорту та власних збройних сил. У цьому ж ключі слід розглядати і застереження Верховної Ради України про те що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 р. у Мінську), а й припинити дію цієї Угоди [12].

Швидкість і формальна одностайність (мотиви підтримки у багатьох були різні), з якими були ратифіковані “біловезькі” документи Верховними Радами Білорусії та України ( у білоруському парламенті — “за” — 212 депутатів, “проти” — 7, “утрималось” — 21; в українському — “за” — 288 депутатів, “проти” — 10, “утрималось” — 7) [14, 238; 289] примусили серйозно замислитись М. Горбачова. Не випадково саме цього дня зібравши в Оріховій кімнаті Кремля членів своєї команди він в голос розмірковуючи сказав:” “...можливо, справді ми тепер стоїмо на шляху якоїсь невмолимої тенденції, заважаємо хоч у такій формі стабілізувати становище?” [34, 482].

12 грудня 1991 р. питання про ратифікацію “біловезької” Угоди розглядав Російський парламент. Аргументуючи необхідність підтримки мінських рішень, Б. Єльцин у своєму виступі акцентував на ключовій ролі України у подіях, які розгорнулись: “1 грудня народ України висловився на рферендумі за незалежність. Україна відмовилася підписувати Союзний договір. Наслідки цього очевидні: серйозне порушення геополітичної рівноваги у світі, ескалація конфліктів всередині колишнього Союзу, проблеми державних кордонів, національних валют, власних армій та інші. Але ж в Україні є ядерна зброя. У цих умовах укладати договір про союз із 7 республік без України і при цьому залишатися спокійним, чекати чергових узгоджень, нічого не робити — було б просто злочинно”.

Цікавою була і відповідь Президента РРФСР на питання В. Аксючица стосовно оцінки “Застережень”, прийнятих українським парламентом. Борис Миколайович назвав їх “зауваженнями, що мають редакційний характер” [14, 296-297, 301, 302]. Саме так російським Президентом було охарактеризовано документ, який, як було показано вище, не просто редагував, а суттєво корегував модель майбутніх міжреспубліканських стосунків у межах СНД, чіткіше окреслював контури повноцінної незалежності кожного з її суб’єктів. Після гострих дебатів російський парламент все ж ратифікував “біловезьку” угоду.

Наступним кроком процесу інтеграції на новій основі стала зустріч керівників 11 держав — колишніх радянських республік у Алма-Аті, що відбулась 21 грудня 1991 р. Учасники зібрання підписали протокол до угоди, суть якого полягала в утворенні на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Радянський Союз зник з політичної карти світу.

Заключний акорд реквієму по СРСР пролунав 25 грудня, коли М. Горбачов залишив пост Президента радянської держави. Сказавши про своє негативне ставлення до розчленування СРСР, Михайло Сергійович все ж таки висловив повну підтримку Співдружності Незалежних Держав. За словами Горбачова, він залишає посаду Президента з тривогою, але водночас з надією й вірою в народ [11]. Характерно і показово, що саме цього дня Президент США Дж. Буш у своєму зверненні до американського народу заявив, що Сполучені Штати визнають незалежність України і готові негайно встановити з нею дипломатичні відносини [4]. За станом на 25 грудня її незалежність визнали 19 країн [22]. Перед Україною відкрились нові шляхи та перспективи розвитку.

Отже, “український фактор” у період з серпня по грудень 1991 р. відігравав помітну (якщо не вирішальну) роль у ході суспільних трансформацій в СРСР. Це було зумовлено цілим комплексом чинників: По-перше, Україна мала вагомий економічний потенціал і політичну вагу серед республік Союзу. По-друге, у республіці мали відбутись кардинальні зрушення у політичній сфері, зумовлені референдумом та виборами Президента. По-третє, в силу низки обставин (геополітичне становище, той же економічний потенціал, авторитет на міжнародній арені тощо) Україна, не зважаючи на те, що її територія складала лише 2,6% СРСР, перетворилась на “саме той елемент” без якого Союз вже не Союз. Як зазначала британська газета “Економіст”, Україна належить до тих великих союзних республік, “чиє відокремлення від Союзу могло б спричинитися до геополітичного землетрусу”^].

Такий стан справ давав українській правлячій еліті право та можливість широкого маневру у ході переговорного процесу щодо долі майбутнього Союзу та й власної долі, адже “український фактор” одночасно міг бути невизначеним (до проведення референдуму та виборів Президента всі домовленості мали характер неостаточних, попередніх), вагомим (з огляду на економічний потенціал і політичний вплив республіки) і, що надзвичайно важливо для дипломатичних переговорів, в решті-решт — ключовим (Україна могла за певних обставин виконати роль останньої гирьки на терезах історії, що вирішувала долю СРСР).

На фінішному етапі (серпень — грудень 1991 р.) доля Радянського Союзу вирішувалась в межах трикутника: союзний Центр на чолі з М. Горбачовим — політичне керівництво Росії та України. Аутсайдером серед цих політичних гравців був в силу обставин союзний Центр, який після серпневих подій фактично втратив контроль за суспільними процесами, гранично спаплюжив свій імідж в очах громадськості і лише формально/номінально міг вважатися структурою, яка на щось впливає і щось вирішує. Відносини ж на лінії Україна — Росія, по суті найпотужніших республік колишнього СРСР, можна охарактеризувати як спроби використати один одного в своїх часто протилежних цілях. Це були стосунки союзників по ситуації та конкурентів по суті. Класична формула “Крим — за Кремль” (класична за лаконічністю та влучністю формулювання) максимально точно характеризує основні больові точки сторін: Л. Кравчук — кордони і територія, Б. Єльцин — персональна політична першість, встановлення контролю за левовою часткою пострадянського простору. Саме на цьому ґрунті і вибудовувались тактика і стратегія української та російської політичних еліт.

Цей період демонструє дивовижний ефект політичної мобільності згаданих еліт, інколи досить парадоксальної: в залежності від обставин, причому доволі часто, вони на максимально можливих швидкостях переходили від конфронтації до взаємної підтримки проти третьої сторони і навпаки: від партнерства — до протистояння, коли ситуація у “трикутнику протиборства” набувала тенденції стабілізації в результаті чергової поразки союзного Центру.

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі цілої низки спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, в першу чергу Росії та України, які в силу низки обставин виступили своєрідними каталізаторами процесів “розпаду — розвалу — переділу”.

Література

  1. Барсенков А.С. Введение в современную российскую историю 1985 — 1991 гг.: Курс лекций. — М., 2002. — С. 250.
  2. Бжезинський 3. Велика шахівниця. — Львів — Івано- Франківськ, 2000. — С.92.
  3. Верховній Раді України // Голос України —1991. — 23 жовтня. — С. 2.
  4. Визнали! // Голос України —1991. — 21 грудня. — С. 1.
  5. Відцентровий рух // Урядовий кур’єр. — 1991. — № 34. — С. 3.
  6. Ворожейкіна Т. Россия вместо Союза? Будущее межреспубликанских отношений // Путч. Хроника тревожных дней. — М., 1991. — С. 274, 275.
  7. Грачев А.С. Горбачев. — М., 2001. — С. 405.
  8. Грушко І. Завтрашні імперії //Голос України — 1991. — 25 жовтня. — С.14.
  9. Див.: Бюлетень четвертої сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання. Урочисте засідання 5 грудня 1991 р. — Київ,— С.7.
  10. Див.: Реформирование России: мифы и реальность. — М.,1994.
  11. Барсенков А.С. Введение в современную российскую историю 1985 — 1991 гг. — М., 2002. — С. 348; ; Исаков В.Б. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. — М.,1998; Деркач А., Веретенников С. , Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути. — К.,— С.9; та ін.
  12. З тривогою і надією // Голос України —1991 р. — 27 грудня.— С.1.
  13. Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. у Мінську // Голос України. — 1991.— 14 грудня. — С. 3.
  14. Иванова Т. Верните наши цепи! Нам нечемо больше терять... // Новое время. — 1991. — № 50. — С.10.
  15. Исаков В.Б. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. — М.,1998.
  16. Інформація Голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука на четвертій сесії Верховної Ради України 3 вересня 1991 року // Голос України — 1991. — 5 вересня. — С. 2.
  17. Кирилюк В. Блокада //Літературна Україна. — 1991. — 14 листопада. — С. 1.
  18. Кисилев С. Украина тоже выбирает //Литературная газета.— 1991. — 27 ноября. — С. 1
  19. Костюков А. Россия: я опоять вас навеки сплочу // Мегаполіс експрес. — 1991. — № 42.
  20. Кравчук Л. “Народ доріс до незалежності” // Голос України —1991. — 12 листопада. - С. 3.
  21. Кравчук Л.М. Останні дні імперії... Перші роки надії. — К.,— С. 35-36.
  22. Медведев ВА. В команде Горбачева. Взгляд изнутри. — М.,1994.— С. 205.
  23. Нагайчук В. Світ вітає і визнає Україну //Голос України —1991 р.— 28 грудня. — С. 3.
  24. Постанова Верховної Ради України “Про участь України у представницьких органах Союзу РСР перехідного періоду // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. — 1991. — № 51. — С. 1491.
  25. Россия — 2000. Современная политическая история (1985 — 1999). — Т. 1.— М., 2000. — С.130.
  26. Скачко В. Надія на колективний розум // Голос України —1991 р. — 11 грудня. — С. 3.
  27. Согрин В.В. Политическая история современной России. 1985— 1994: от Горбачева до Ельцина. — М., 1994. — С. 97.
  28. Станкевич З.А. История крушения СССР: Политико-правовые аспекты. — М., 2001. — С.290.
  29. Старовойтова Г., Свобода В. Остання імперія: народження і розпад //Літературна Україна. — 1991. — 31 жовтня. — С. 5.
  30. Туглук В. Більше запитань, ніж відповідей // Голос України.— 1991. — 4 жовтня. — С. 2.
  31. Туглук В., Скачко В., Браницький В. Через тернії до консенсусу // Голос України. — 1991. — 30 серпня — С. 2.
  32. Цит.за: Горбачев М.С. Жизнь и реформы. — Кн. 2.— М.,1995.— С. 593.
  33. Цит.за: Пихоя Р.Г. Советский Союз: история власти. 1945— 1991. —Новосибирск., 2000. — С. 621.
  34. Шакина М. Политика превыше всего? // Новое время. — 1991.— №.42. — С. 5.
  35. Шахназаров Г.Х. С вождями и без них. — М., 2001.
загрузка...
Top