Споживання, заощадження та інвестиції. Роль інвестицій в розвитку економіки України

ВСТУП.

1. Функція споживання, середня і гранична схильність до споживання та заощадження.

2. Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)

3. Суб'єкти інвестиційного процесу та їх роль в розвитку економіки України.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.


ВСТУП

Актуальність теми. В економічному житті суспільства явище заощадження знаходиться в досить тісному зв'язку з явищем інвестування. Заощадження є основою інвестицій. За натурально-речовою структурою доход набуває форми споживчих і капітальних товарів. Перші йдуть у невиробниче споживання, другі - у виробниче.

Для збереження перспективи долучитися до кола розвинених країн Україна потребує підтримання високих темпів економічного зростання, що неможливо без помітного збільшення інвестицій. Обсяги залучення іноземного капіталу, незважаючи на сприятливі тенденції кількох останніх років, є недостатніми. Повне ж усунення перешкод для припливу капіталу може спричиняти у вітчизняній економіці серйозні збурення з непередбачуваними наслідками.

Водночас навіть за швидкого зростання мобільності капіталу в умовах глобалізації зв’язок між рівнями національних заощаджень та інвестицій, виражений відомим парадоксом Фельдштейна-Горіоки, є достатньо стійким. Причому цей зв’язок відчутно сильніший у країнах, що розвиваються, і у країнах з середнім рівнем доходу, що пояснюють вищими ризиками, пов’язаними з наданням позик цим країнам, нижчим рівнем розвитку фінансових ринків і використанням контролю за іноземним капіталом. Країни з перехідною економікою мають обмежений доступ до ринків капіталу через притаманні їм специфічні макроекономічні та інституційні ризики. Досягнення достатньо високого рівня національних заощаджень для забезпечення прискореного розвитку і майбутнього достатку було одним з важливих завдань країн Центрально-Східної Європи у процесі їхнього приєднання до Європейського Союзу.

За цих обставин спроможність мобілізувати достатні обсяги заощаджень у вітчизняній економіці є одним із ключових чинників успішного розвитку країни. Тому особливої ваги набуває всебічний аналіз процесу формування національних заощаджень, які постають основним джерелом інвестиційних коштів і покликані підтримувати високі темпи економічного зростання в Україні. Вивчення закономірностей формування заощаджень усіх інституційних секторів, дослідження взаємозв’язків між компонентами національних заощаджень в умовах перехідної економіки України, з’ясування впливу макроекономічної політики на заоща-джувальний процес є особливо актуальними і важливими завданнями.

Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції.

Загальний обсяг капітальних і виробничих товарів називають реальними інвестиціями, або інвестиційним попитом. Який же зв'язок існує між заощадженнями та інвестиціями? Дж. М. Кейнс довів, що заощадження та інвестиції завжди однакові, оскільки фактичні заощадження та інвестиції дорівнюють різниці між доходом і споживанням.

Якщо капіталовкладення зростають, то доход зростає в такій мірі, щоб довести заощадження до рівня капіталовкладень. І навпаки, якщо капіталовкладення виявились меншими, ніж заощадження, то доход зменшиться настільки, щоб заощадження зрівнялись з інвестиціями. Це означає, що економіка знаходиться у стані рівноваги в точці, де заощадження та інвестиції врівноважуються.

Різні грані проблеми національних заощаджень у період ринкової трансформації економіки України досліджували відомі вітчизняні вчені: О.Болховітінова, Т.Вахненко, А.Гальчинський, В.Геєць, А.Гриценко, Н.Дорофєєва, С.Злупко, Б.Кваснюк, С.Киреєв, О.Ковалюк, М.Крупка, І.Крючкова, І.Луніна, М.Меламед, А.Мороз, П.Орлов, М.Павлишенко, С.Панчишин, І.Радіонова, С.Реверчук, М.Савлук, А.Скрипник, А.Соколовська, В.Шевчук та інші. Заслуговують на увагу дослідження процесів заощадження у країнах з перехідною економікою зарубіжних науковців Н.Акіндінової, А.Булатова, Р.Ван Роодена, Х.Вольфа, П.Ґреґорі, С.Денізер, П.Конвея, Я.Корнаї, В.Лісіна, Д.Стребкова, Є.Ясіна та ін.

Метою дослідженняє комплексний макроекономічний аналіз процесу заощадження, споживання та інфвестування у трансформаційній економіці України та теоретичне обґрунтування практичних заходів, спрямованих на підвищення рівня заощаджень у вітчизняній економіці. Для досягнення цієї мети у роботі поставлено такі завдання:

- проаналізувати теоретико-методологічні засади вивчення заощаджень у сучасній економічній науці;

- з’ясувати підходи до аналізу процесів заощадження і нагромадження у радянській економічній науці, виявити характерні риси трансформації заощаджень в інвестиції у директивно-плановій економіці;

- дослідити макроекономічні аспекти формування заощаджень домашніх господарств в останні роки адміністративно-командної системи;

- проаналізувати динаміку і структуру національних заощаджень та їхніх компонентів у роки ринкового реформування вітчизняної економіки;

- виявити вплив основних визначників особистих і національних заощаджень в умовах перехідної економіки України.

Об’єктом дослідженняє процес заощадження та споживання у трансформаційній економіці України.

Предметом дослідженняє закономірності формування компонентів національних заощаджень, споживань та взаємозв’язків між ними і теоретико-методологічні та прикладні засади посилення впливу економічної політики уряду на заощаджувальний процес у вітчизняній економіці.


1. Функція споживання, середня і гранична схильність до споживання та заощадження

Споживання– це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.

Заощадження – частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому.

В найпростішій двосекторній моделі кругообігу продуктів і доходів щорічні витрати домогосподарств (С) дорівнюють величині доходів

Проте насправді щорічні поточні витрати домогосподарств у середньому є меншими, ніж величина їхніх доходів, оскільки певну частку отриманих доходів домогосподарства заощаджують.

Частина доходу (Y), яка не використовується на поточне споживання (С), є заощадженнями домогосподарств (Saving – S), що можна зобразити таким рівнянням:

Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції (I).

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) – це частина використовуваного доходу, який не заощаджується:

Функція споживання– це залежність між обсягом споживання і доходом, який використовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд:

де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень або субсидій);

b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.

Функція заощадження– це залежність між обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд:

де S – величина заощаджень у приватному секторі; а – автономне споживання;

(1-b) – гранична схильність до заощадження;

Y – доход;

Т –податкові відрахування.

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання.

Гранична схильність до споживання(MPC) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.

Ця модель показує нам, яка частина додаткового доходу йде на приріст споживання. При абсолютному зростанні споживання і заощадження відносна доля споживання все більше і більше скорочується, а доля заощаджень зростає. Згідно з основним психологічним законом, величина граничної схильності до споживання знаходиться між нулем і одиницею:

Звідси випливають такі висновки:

- якщо MPC = 0, то весь приріст доходу буде зберігатися, оскільки заощадження –та частина доходу, що не споживається;

- якщо MPC = 1/2, це означає, що збільшення доходу буде поділено між споживанням і заощадженням порівну;

- якщо MPC = 1, то весь приріст доходу буде витрачений на споживання.

Споживання і заощадження подібні двом дзеркалам, тобто аналогічним чином розглядається гранична схильність до заощадження (MPS).

Гранична схильність до заощадження(МРS) – величина додаткового заощадження, яке виникає із додаткової гривні використовуваного доходу [14, с. 232].

Основоположником теорії споживання є Дж. Кейнс. Основні положення теорії споживання Кейнса:

- значення граничної схильності до споживання більше нуля і менше одиниці;

- співвідношення споживання до доходу (АРС) зменшується з ростом доходу;

- головним чинником, що визначає споживання, є доход.

У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих “люксових благ”, серед яких найбільшим “люксовим благом” є заощадження, а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Така закономірність відома як закон Енгеля.

Не важко помітити, що якщо С + S = Y, то ?С + ?S = ?Y.

Тоді сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження дорівнює [14, с. 235]:

Визначивши функцію споживання і заощадження, можемо тепер аргументовано довести, що центральним фактором, який впливає на їх рівні, є доход. Як правило, з ростом доходу зростають як споживання, так і заощадження населення. При цьому в умовах стабільного економічного росту MPC має тенденцію до зниження, а MPS – до зростання.

В умовах інфляції спостерігається інший процес, а саме: MPC має тенденцію до збільшення, а MPS – до зменшення. При нестабільному економічному стані, відсутності захищеності вкладів від інфляції населення починає збільшувати споживання, особливо товарів тривалого використання. Окремим видом заощадження в таких умовах є придбання населенням таких товарів, як ювелірні вироби, хутро, автомобілі, дачі тощо. Окрім цих факторів на споживання і заощадження можуть впливати недоходні фактори споживання та заощадження:

- багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), що їх має населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень;

- податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки;

- рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства;

- відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточного споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Чим краще соціальне забезпечення, тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя;

- очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;

- споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости;

- відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточним і майбутнім споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому.

Макроекономічний підхід передбачає побудову функції споживання і заощадження на рівні суспільства. Функція споживання показана на мал. 1.1.

На осі абсцис відкладений використовуваний доход. На осі ординат – витрати на споживання. Якби витрати на споживання в точності відповідали доходам, то це відображала б будь-яка точка, що лежить на бісектрисі. Але в дійсності так не відбувається. Місце перетину бісектриси і кривої споживання в точці В означає рівень нульового заощадження. Зліва від даної точки можна спостерігати негативне заощадження, тобто витрати перевищують доходи. А справа – заощадження позитивне. Величина споживання визначається відстанню від осі абсцис до кривої споживання, а величина заощадження – відстанню від кривої споживання до бісектриси.

Аналогічним чином розглядається і функція заощадження, яка є похідною від функції споживання. Функція заощадження показує відношення заощаджень до доходу в їх русі (мал.1.2.)

Точка В – це рівень доходу, коли заощадження дорівнює нулю. Нижче неї – позитивне заощадження.

Гранична схильність до споживання MPC, як відмічалось раніше відображає розмір додаткового споживання, що викликане додатковим доходом. На графіку це виражається в нахилі кривої споживання: крутий нахил означає високу MPC, а плавний нахил – низьку MPC [2, с. 119].

Економічна теорія визначає заощадження як ту частину доходу, що не витрачається на поточне споживання. Поняття заощадження здебіль-шого вводять під час глибшого аналізу моделі кругопотоку та розгляду ключових макроекономічних тотожностей, а далі уточнюють зміст національних заощаджень та їхніх компонентів. У сучасній макроекономіці категорія заощадження відіграє важливу роль у поясненні загальної економічної рівноваги та короткострокових коливань ділової активності, економічного зростання і впливів держави на перебіг економічних процесів.

Особливості заощаджувальної поведінки домогосподарств, відмова яких від споживання частини поточного доходу відіграє первинну роль у формуванні заощаджень в економіці, досліджує сучасна теорія споживання / заощадження. У дисертації зазначено, що ключовими етапами на шляху її становлення свого часу стали теорія міжчасового вибору споживача І.Фішера, кейнсіанська теорія функцій споживання та заощадження, теорія життєвого циклу Ф.Модільяні, гіпотеза постійного доходу М.Фрідмана, гіпотеза випадкового блукання Р.Гола. Ґрунтовний аналіз сучасних зарубіжних джерел дав дисертантові підстави для висновку, що сьогодні теорію життєвого циклу / постійного доходу (інакше – далекоглядну теорію споживання, стандартну теорію споживання / заощадження) розглядають як широкий загальний підхід, у межах якого будують багато різноманітних конкретних моделей. В основу цієї теорії покладено принцип, що з перебігом часу індивіди намагаються зберігати граничну корисність своїх видатків постійною; це відображає їхнє прагнення до зрівнювання споживання як у короткостроковому, так і у довгостроковому періодах.

Упродовж останніх років увагу більшості дослідників зосереджено на вивченні таких різновидів стандартної теорії, які враховують існування застережних заощаджень і дають змогу описати помітно ширший спектр особливостей поведінки людей упродовж життєвого циклу. Перспективними напрямами подальшого розвитку сучасної теорії споживання / заощадження вважають: моделювання рішень щодо міжчасового розподілу ресурсів індивідів паралельно з їхніми рішеннями щодо одержання освіти та розширення родини; врахування відмінностей різних видів товарів, які споживають домогосподарства; врахування відмінностей між різними видами активів, якими володіють індивіди; врахування гетерогенності домогосподарств. Загалом, поєднання теоретичного підходу життєвого циклу / постійного доходу, використання нових і повніших даних та відповідних економетричних методів їх опрацювання дає підстави сподіватися на подальший прогрес у розумінні процесів споживання та заощадження.

Незважаючи на різке зниження у роки трансформаційного спаду, у 2004 році показники валових і чистих національних заощаджень в Україні фактично повернулися до своїх рівнів початку 1990-х років. Проте у реальних величинах вони не досягли ще й 60% рівня 1990 року. Дисертант показує, що роль компонентів валових внутрішніх заощаджень як джерел інвестування вітчизняної економіки помітно змінювалася на різних етапах трансформаційного періоду. Після остаточної ліквідації у 1993 році монетарного надлишку, нагромадженого за останні роки директивно-планової економіки, приватних заощаджень стало недостатньо для нейтралізації від’ємних державних заощаджень і забезпечення процесу інвестування. У 1994–1998 роках окрім приватних заощаджень суттєву роль у фінансуванні інвестицій відігравали заощадження іноземців, а у 1999–2004 роках – державні заощадження.

Згідно з результатами регресійного аналізу, основними визнач-никами валових національних заощаджень в Україні у 1992–2004 роках були рівень заощаджень попереднього року, рівень державних заощаджень, частка суми усіх соціальних допомог сектору домогосподарств у ВВП, рівень монетизації та політичні чинники (нестабільність, спричинена проведенням виборів); див. табл.1. Тут ужито такі позначення:

X1 – частка валових заощаджень у ВВП в попередньому році, у %; X2 – відношення грошового агрегату М2 до ВВП, у %; X3 – частка суми усіх соціальних допомог включно з соціальними трансфертами в натурі сектору домашніх господарств у ВВП, у %; X4 – державні заощадження як частка ВВП, у %; X5 – змінна, що враховує вплив політичних чинників, зокрема президентських та парламентських виборів; вона набуває значення ”1” у 1994, 1998, 1999, 2002 та 2004 роках і “0” у решті випадків.

Обчислено за статистичним збірником “Національні рахунки України за 1990–2000 роки”, статистичними щорічниками України за 2001, 2002, 2003, 2004 роки, статистичним довідником “Україна у цифрах у 2005 році”.

Серйозні наслідки для процесу відтворення в Україні мало порушення гармонійності розподілу валового наявного доходу між інституційними секторами економіки, особливо у роки трансформаційного спаду. Податкова система країни у цей час була орієнтована на зростання частки використовуваних доходів сектора загального державного управління за рахунок зниження часток підприємств і домашніх господарств. Упродовж кількох років чисті заощадження сектору нефінансових корпорацій були від’ємними на рівні приблизно 10% ВВП. Ситуація помітно поліпшилася лише з відновленням в Україні економічного зростання.

Ще одним ключовим чинником згаданої динаміки заощаджень підприємств була амортизаційна політика, яка на всіх етапах характеризувалася низкою серйозних недоліків. У 1992–1994 роках унаслідок неповної індексації основних фондів амортизаційні відрахування підприємств були практично зведені до нуля. Після індексації основних фондів у 1995–1996 роках зростання обсягів амортизації штучно стримувалося за допомогою використання знижувальних коефіцієнтів. Запроваджена у 1997 році нова амортизаційна модель також недостатньо повно враховує особливості вітчизняної економіки на етапі її ринкової трансформації, зокрема проблематичність застосування методу приско-реної амортизації для значної кількості підприємств. Аналіз праць провідних вітчизняних фахівців з питань амортизаційної політики дає дисертантові підстави для висновку, що найефективнішою для України може стати лібералізована система, яка враховуватиме вільний вибір власниками основного капіталу амортизаційного режиму та право на його зміну відповідно до власних інтересів у межах державного регламенту.

Аналіз державних заощаджень в Україні пов’язаний з певними методологічними труднощами. Як свідчать результати низки досліджень вітчизняних вчених, дані щодо валових заощаджень сектора загального державного управління, ймовірно, не виявляють навіть достовірної тенденції зміни заощаджень держави. Тому як показник державних заощаджень, згідно з достатньо поширеною зарубіжною практикою, дисертантом запропоновано використовувати суму дефіциту бюджету та інвестиційних видатків уряду. У межах такого підходу динаміка державних заощаджень в Україні безпосередньо визначається динамікою дефіциту бюджету.

У перші роки трансформаційного спаду бюджетні дефіцити були особливо значними, що обґрунтовувалося необхідністю підтримання виробництва і соціального захисту населення. Емісійне фінансування дефіциту у 1992–1994 роках стало ключовим чинником гіперінфляції в Україні. Перехід до боргового фінансування дефіциту бюджету розірвав зв’язок між генеруванням інфляційних очікувань і прискоренням темпів інфляції, проте спричинив зростання державного боргу. На початку 2000-х років основним джерелом фінансування дефіциту були зовнішні позики, що посилює вразливість боргової позиції уряду до зовнішніх збурень. Після кількох років фактично бездефіцитного бюджету, у 2004–2007 роках проблема дефіциту бюджету в Україні знову загострилася.


2. Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)

Інвестиції– витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:

- інвестиції в основний капітал підприємств;

- інвестиції в житлове будівництво;

- інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів [14, с.302]. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.

Визначення оптимального рівня втручання держави у функціонування економіки і забезпечення ефективності цього втручання є одним з ключових завдань сучасної економічної науки. З теоретичного погляду, низка чинників може знижувати результативність впливу фіскальної політики на ситуацію в економіці країни загалом і на розвиток заощаджувального процесу зокрема. Серед цих чинників – складність розмежування постійних і тимчасових, а також прогнозованих і непередбачуваних змін економічних змінних, оцінка дисконтування майбутніх податкових зобов’язань, жорсткість позичкового обмеження для частини домогосподарств тощо. Проте більшість науковців погоджується, що рівність Рікардо, яка заперечує дієвість фіскальної політики, може розглядатися лише як більш чи менш вдале наближення.

Таким чином, оскільки домогосподарства, як правило, витрачають щороку менше у порівнянні з величиною своїх доходів, тоді як фірми витрачають щороку дещо більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції, в моделі кругообігу з'являються фінансові ринки.

Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Інша частина коштів переміщується безпосередньо від домогосподарств до фірм внаслідок придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Ця модель кругообігу знову ж таки спрощена: не всі фірми насправді є позичальниками; не всі категорії домогосподарств належать до категорії заощаджувальних; джерелами заощаджень або позичальниками можуть бути й інші агенти, в тому числі й такі, що перебувають за межами даної системи.

Паралельно з введенням до моделі кругообігу інвестицій і заощаджень виникає серйозна проблема. Раніше ми припускали, що домогосподарства одразу витрачають увесь свій доход, що забезпечувало рівність національного продукту і сукупних витрат, а також рівновагу всієї економічної системи. Але тепер виникає дві групи осіб, які приймають окремі рішення щодо інвестицій та заощаджень, тому немає впевненості, що інвестиції дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, сукупні витрати дорівнюватимуть національному продукту. Адже, коли така рівність порушується, економічна система стає нерівноважною.

Важливо підкреслити, що навіть тоді, коли I-S і система є нерівноважною, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу при цьому відіграють інвестиції в товарно-матеріальні запаси:

- якщо S>І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;

- якщо S<І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Таким чином, оскільки враховуються інвестиції в товарно-матеріальні запаси, то інвестиції завжди дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат.

Графік інвестиційного попиту– модель, яка показує таку закономірність: чим вища ставка процента (r), тим менша кількість інвестиційних проектів (I) буде прибутковою. Іншими словами, прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу, і вища процентна ставка змушує фірми анулювати певні інвестиційні проекти [8, с. 54].

Якщо на споживчі витрати в розвинутих країнах припадає більше половини розміру сукупного попиту, то частка інвестиційних витрат складає менше 20% сукупних витрат. Проте аналіз чинників, що визначають інвестиційний попит в економіці, має величезне значення.

По-перше, 15-20 % сукупних витрат – усе-таки достатньо значний розмір, щоб піддати аналізу його динаміку.

По-друге, саме інвестиції забезпечують поступальний розвиток економіки.

Нарешті, інвестиційний попит є найхитливішою, найбільш мінливою складовою сукупного попиту, що надає його аналізу першорядного значення.

Особливість інвестиційного процесу полягає в тому, що інвестиції являють собою потік ресурсів у поточному періоді з метою збільшення запасу капіталу в майбутньому. Тобто, при формуванні інвестиційних планів суб'єкти мають справу з деякою глибиною тимчасового горизонту планування, тому що між моментами інвестування й одержанням вигод існує деякий інтервал. Звідси, інвестиції – це довгострокове вкладення економічних ресурсів із метою створення й одержання чистих вигод у майбутньому.

Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного і приросту реального капіталу.

Відповідно розрізняють валові і чисті інвестиції, перші перевищують останні на величину амортизації.

Існує досить багато концепцій, теорій і гіпотез, що описують прийняття інвестиційних рішень інвесторами.

Надзвичайно важливо виявити мотиви, на підставі яких підприємці приймають рішення про інвестування, і з'ясувати чинники, через котрі ці мотиви можуть бути формалізовані у відповідних моделях.

Обсяг інвестицій визначається декількома чинниками:

- ставка відсотка. Збільшення ставки відсотка збільшує витрати, тому обсяг інвестицій скорочується;

- фінансові обмеження. Можливості фірм в інвестуванні визначаються відповідно до фінансових обмежень у кредитах;

- податкова система. Оподатковування впливає на накопичення капіталу і, отже, на інвестиції. Основним податком, що впливає на інвестиції, є податок на прибутки корпорацій – пропорційний податок із прибутку. Впливати на обсяг інвестицій можна зміною політики оподатковування;

- ринок цінних паперів. Фірми покривають видатки на інвестиції не тільки за рахунок кредитів і поточних прибутків. Фірми також можуть емітувати і продавати свої акції. Коливання на ринку цінних паперів впливають на прибутки, одержувані від продажу акцій. Отже, ринок цінних паперів впливає на інвестиції.

Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. Фактори, які впливають на мінливість інвестицій:

- тривалість строку служби інвестиційних товарів. Тому закупки нових інвестиційних товарів можуть бути відкладені, що зменшить інвестиції. Оптимістичні прогнози можуть вплинути на прийняття рішення про модернізацію, нове будівництво, що приведе до зростання інвестицій;

- нерегулярність інновацій. Значні нововведення виникають нерегулярно, це, в свою чергу, впливає на мінливість інвестицій;

- поточні прибутки є дуже мінливими. Підприємства інвестують лише тоді, коли відчувають, що інвестування буде прибутковим. Між тим поточний прибуток дуже часто змінюється, тому й інвестиційні стимули мінливі. Крім того, прибуток є основним джерелом інвестицій, а значить його нестабільність посилює мінливість інвестицій;

- мінливість очікування. За умов тривалого строку служби основного капіталу прийняття інвестиційних рішень здійснюється, виходячи з очікуваного чистого прибутку. Фірми прогнозують умови інвестування, переглядають деякі події, що можуть привести до значних змін умов підприємництва в майбутньому.


3. Суб'єкти інвестиційного процесу та їх роль в розвитку економіки України

До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.

Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Іншими словами, інвестор відмовляється від задоволення нагальних потреб у розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже в більших розмірах.

Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.

Учасники інвестиційної діяльності– громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів [15, c.181]. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.

Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:

– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);

– продавців;

– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);

– кредиторів.

Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.

Інвестиційні можливості економіки, що нормально функціонує, визначаються мотивацією різних груп інвесторів.

В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх ставлення до рівня власного добробуту та заощадження.

На початку 20-го сторіччя Ірвіном Фішером була розроблена теорія заощаджень та добробуту, який зробив ряд припущень щодо заощадження та споживання домогосподарств.

1. Початковий добробут, потік та процент прибутку є головними чинниками, що визначають пересічне життєве споживання домогосподарств і визначають усі життєві ресурси.

2. Споживання не залежить від тимчасової структури прибутку.

3. Зміни у прибутку за певний рік можуть лише несуттєво впливати на всі життєві ресурси, а, отже, і на споживання у будь-якому році.

4. Майбутній прибуток матиме значення для поточного споживання і впливає на всі життєві ресурси.

5. Домогосподарства будуть розподіляти свій життєвий прибуток між роками так, щоб одержати найбільше задоволення [15, с. 187].

Мілтон Фрідман (теорія перманентного прибутку) у 50-і роки додав до теорії Фішера припущення про те, що домогосподарства бажають мати сталий рівень споживання весь час і, зрозуміло, хочуть мати його настільки великим, наскільки можуть це дозволити. Найбільший рівень споживання, що можуть собі дозволити домогосподарства, – це ануїтет (щорічні постійні грошові надходження) усіх життєвих ресурсів.

Цей ануїтет Фрідман назвав перманентним прибутком і довів, що щорічне споживання домогосподарств буде дорівнювати їх перманентному прибутку.

Заощадження, за Фрідманом, є різницею між щорічним прибутком, що спостерігається (дійсним) і перманентним прибутком. Перманентний прибуток є константою (як і всі життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації прибутку, що спостерігаються, викликають зміни не у споживанні, а у заощадженні. Високоприбуткові роки, в які прибуток, що спостерігається, вищий перманентного, будуть також роками високого рівня заощаджень, і навпаки. Добробут буде зростати у високоприбуткові роки та зменшуватися у низькоприбуткові.

Франко Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) припустив, що домогосподарства бажають розділити своє споживання рівномірно протягом усього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові прибутки домогосподарства протягом життя мають вигляд горба з пологим і крутим боками. Прибутки зростають до виходу господарів на пенсію, після – знижуються досить різко.

Домогосподарства мають від’ємне заощадження та малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарів, високе заощадження та високоприбуткові роки у середині, від’ємне заощадження та малоприбуткові роки з виходом господарів на пенсію. Добробут на початку падає нижче нуля, бо домогосподарства позичають під майбутні прибутки, після цього піднімається до піка, потім – падає до нуля.

Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, яка є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.

Розглянемо дві основні теорії, що застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), – теорію граничної ефективності інвестування (теорію Кейнса) та теорію Тобіна.

При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» виходив із припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, що розглядається. З точки зору інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів та заборгованості, який буде максимізувати її прибуток. Фірма обмежена у виборі цього рішення двома чинниками.

По-перше, рівень її заощаджень є постійним протягом короткого терміну, тому, купуючи додаткові активи (інвестуючи), фірма змушена запозичати кошти.

По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію.

Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку.

Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів та всіх боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їх ринкову ціну. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних прибутків акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних та майбутніх прибутків фірми.

За теорією Тобіна, фірма може намагатися знайти такий обсяг активів та боргів, який буде максимізувати ринкову вартість її власного капіталу. При цьому вона матиме такі ж обмеження, що й у теорії Кейнса: скінчену множину активів, про які фірма добре інформована, та необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.

Фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал, поки кожний новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу.

Це твердження може уточнюватися за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (звичайно позначається символом q), що є відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх купівлі (дійсної вартості витрат на інвестиції).

Розрізняють економіки з нульовими чистими інвестиціями, чисті інвестиції з достатніми та від’ємними величинами. Суспільство з нульовими чистими інвестиціями характеризується умовами, при яких економіка не зростає і запаси капіталу залишаються сталими. В економіці з достатніми сталими інвестиціями відбувається класичне розширене відтворення, повністю відтворюються елементи основного та оборотного капіталу, а також капіталізується частина національного доходу. А якщо чисті інвестиції становлять від’ємну величину, тоді в економіці не забезпечується відтворення зношених засобів виробництва новими, відбувається скорочення товарних запасів, суспільство споживає більший за обсягом чистий продукт, ніж виробляє [18, с.365]. Сучасна економіка України якраз і відображає стан суспільства з від’ємною величиною чистих інвестицій.

Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:

– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;

– фінансування тих галузей та виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, об’єкти державної інфраструктури, магістралі, термінали);

– функції інвестора в соціальній сфері, особливо при фінансуванні продукції агропромислового комплексу;

– держава тимчасово може інвестувати ті виробництва, де спостерігається спад виробництва (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами);

– держава може інвестувати розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою (з метою отримання прибутку).

Зростаюче недофінансування сектора економічної інфраструктури державою, з одного боку, та все більш низька ефективність функціонування державних підприємств у даному секторі – з іншого, обумовили пошук урядами багатьох країн світу виходу із становища, що склалося.

Приблизно в один і той же час (70-і роки) багато з них прийшли приблизно до однакового висновку про необхідність залучення до сектора економічної інфраструктури приватного капіталу, конкретні способи та умови якого досить різноманітні:

– приватизація об’єктів економічної інфраструктури;

– контракти на управління цими об’єктами приватними структурами;

– лізинг об’єктів;

– створення спільних підприємств за участю державних та приватних структур в секторі економічної інфраструктури;

– державні концесії і т.д.

Найбільш радикальним способом із перерахованих вище є приватизація, однак вона пов’язана з високими ризиками як для держави, так і приватних структур, може породжувати великі витрати для суспільства, створювати політичну спрямованість економічних перетворень.

Найменш «революційною» формою залучення приватних структур є контракти на управління об’єктами економічної інфраструктури, але при цьому фінансування створення самих об’єктів, як і раніше, здійснюється з державного бюджету, що не викликає радикального оздоровлення державних фінансів. Проміжне положення замають такі форми, як лізинг, спільні підприємства та державні концесії.

Державні концесії буквально передбачають передачу (уступку) державою своїх прав приватній структурі на здійснення тих чи інших господарських операцій на обумовлений термін.

У секторі економічної інфраструктури передаватися (уступатися) можуть:

– уже створені за рахунок держави об’єкти для їх експлуатації (використання) приватними інфраструктурами (операційна концесія);

– права на створення таких об’єктів та їх подальшу експлуатацію (інвестиційна концесія).

У реальному житті найчастіше мають місце змішані форми концесії. Наприклад, держава передає приватній структурі автомобільну дорогу, але з вимогою її реконструкції та розширення. Чи мова може йти про передачу одного об’єкта (наприклад, автомобільної дороги) з умовою, що приватна компанія побудує протягом року ще один об’єкт (дорогу).

Зрозуміло, що будь-яка інвестиційна концесія має для приватної компанії значення тільки в тому випадку, якщо створений об’єкт буде нею експлуатуватися (тобто, ця концесія є одночасно операційною). Класична форма державної концесії в секторі економічної інфраструктури – концесія на основі так званого контракту ВОТ (Build, Operate, Transfer). Як видно із назви контракту, приватна структура, що виступає концесіонером, здійснює будівництво об’єкта (Build), його експлуатацію (Operate) та передачу державі після закінчення терміну концесії (Transfer). Інколи під абревіатурою ВОТ розуміється будівництво об’єкта, володіння ним протягом певного (концесійного) періоду (Own) і подальша передача його державі.

Зустрічається також абревіатура ВООТ (Build, Own, Operate, Transfer). За контрактом ВООТ після завершення будівництва об’єкта здійснюється одночасно і володіння ним, і його експлуатація протягом концесійного періоду. Усі ці назви контрактів (ВОТ, ВООТ) нерідко називають «формулою Озала», бо вони виникли в Турції на початку 80-х років та були розроблені урядом, який очолював Тургат Озал [19, с.213].

Держава впливає на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і опосередковано – через свої інститути (органи виконавчої влади, Національний банк, Фонд державного майна, Інноваційний фонд, інші позабюджетні фонди, антимонопольний комітет, органи держарбітражу).

Згідно з результатами регресійного аналізу, ключовими визначниками особистих заощаджень у трансформаційній економіці України є реальний ВВП на одну особу, частка сумарних трансфертів (крім допомог у натурі) сектору домашніх господарств у ВВП, частка податкових надходжень у ВВП та державні заощадження. Високі значення скоригованого коефіцієнта детермінації та F-статистик свідчать про наявність тісного зв’язку між рівнем заощаджень домогосподарств і згаданими змінними та достовірність отриманих результатів. Оскільки друга зі згаданих змінних є важливою складовою доходу домогосподарств, а третя – вагомо впливає на нього, то видається обґрунтованим такий загальний висновок: динаміка особистих заощаджень за умов серйозних соціально-економічних збурень, притаманних періоду ринкової транс-формації економіки, визначалася передовсім змінами реального доходу домашніх господарств.

Попри різке зниження у роки трансформаційного спаду, у 2004 році валові та чисті національні заощадження як частка ВВП в Україні повернулися до своїх рівнів на початок перехідного періоду. Водночас у реальних величинах ці показники не досягли ще й 60% від рівня 1990 року. Основними визначниками валових національних заощаджень в Україні є рівень заощаджень попереднього року, рівень державних заощаджень, частка суми усіх соціальних допомог сектору домогосподарств у ВВП, рівень монетизації та політичні чинники (зокрема нестабільність, спричинена проведенням виборів). Виявлені за допомогою регресійного аналізу відмінності між чинниками чистих і валових національних заощаджень відображають особливо вагоме значення особистих заощаджень у формуванні чистих національних заощаджень.

Серйозні негативні наслідки для процесу відтворення в Україні мало порушення у роки трансформаційного спаду гармонійності розподілу валового наявного доходу між інституційними секторами економіки. Податкова система країни у цей період була орієнтована на збільшення частки використовуваних доходів сектора загального державного управління, що вкрай негативно позначилося на формуванні заощаджень сектору нефінансових корпорацій; ситуація помітно поліпшилася лише з відновленням економічного зростання. Ще одним ключовим чинником динаміки заощаджень підприємств була амортизаційна політика, яка характеризувалася низкою серйозних недоліків. Оптимальною моделлю амортизаційної системи в Україні може стати лібералізована система, за якої власники основного капіталу матимуть більшу свободу у виборі амортизаційного режиму.

Ефективність впливу фіскальної політики на ситуацію в економіці країни загалом і на процес заощадження зокрема може знижувати низка чинників. Проте більшість науковців погоджується, що рівність Рікардо, яка заперечує дієвість фіскальної політики, може розглядатися лише як більш чи менш вдале наближення. З позиції формування ефективної макроекономічної політики, ступінь взаємозамінності державних і приватних заощаджень має ключове значення. Обмежений характер ефекту витіснення приватних заощаджень державними забезпечує урядові певні засоби впливу на динаміку національних заощаджень. В Україні у 1992–1998 роках простежувалася майже повна взаємозамінність державних і приватних заощаджень, проте у наступні роки масштаб такого ефекту витіснення зменшився, що розширює можливості уряду сприяти підви-щенню рівня національних заощаджень.


ВИСНОВКИ

Важливість макроекономічного дослідження поведінки домашніх господарств на споживчому ринку пояснюється такими обставинами:

1. У сучасній економіці витрати на споживання досягають трьох чвертей усіх сукупних витрат, і вже один цей факт сам по собі надає аналізу функції споживання надзвичайну актуальність.

2. Витрати на споживання складають переважну частку трансакцій в економіці, отже, характер поведінки домашніх господарств на споживчому ринку значною мірою визначає розмір і характер попиту на гроші.

3. Оскільки одну частину використовуваного доходу домашні господарства витрачають на споживання, а другу на заощадження, то очевидно, що певному характеру функції споживання відповідає певний вид функції заощадження, а оцінка обсягу заощаджень надзвичайно важлива для визначення умов як статичної, так і динамічної рівноваги в економіці.

Мотиви та чинники заощаджувальної поведінки домогосподарств, рішення яких відмовитися від споживання частини поточного доходу відіграють первинну роль у формуванні заощаджень в економіці, аналізує сучасна теорія споживання / заощадження. В її основу покладено принцип, що з перебігом часу індивіди намагаються зберігати граничну корисність своїх видатків постійною; це відображає їхнє прагнення до зрівнювання споживання як у короткостроковому, так і у тривалому періодах. В останні роки активно розвивається бігевіористський підхід в економічній теорії, прихильники якого наголошують на важливості психологічних чинників при ухваленні людьми економічних рішень. У перспективі саме поєднання традиційного і бігевіористського підходів може сприяти значному прогресу у розумінні рішень індивідів щодо міжчасового розподілу їхніх ресурсів.

Інвестиції– витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:

- інвестиції в основний капітал підприємств;

- інвестиції в житлове будівництво;

- інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.

До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.

Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.

Учасники інвестиційної діяльності– громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.

Розвиток інститутів спільного інвестування переживає сьогодні суттєву кризу. Специфіка нинішнього стану така, що інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, які обслужили більше 30 млн. юридичних та фізичних осіб у процесі масової приватизації, прийняли на себе всю відповідальність за непослідовність та правову недосконалість концепції масової приватизації, погіршення фінансового стану приватизованих підприємств, за відсутність корпоративної культури основних учасників фондового ринку.

Розв’язання проблем трансформації національної економіки України на ринкових засадах, перехід до нових прогресивних технологічних процесів вимагає залучення значних обсягів інвестицій. За оцінками спеціалістів для створення повноцінної експортноорієнтованої економіки Україні необхідно 40-50 млрд. дол. США. Внутрішні можливості інвестування наразі обмежені і залежать від загальноекономічної ситуації в Україні, яка на сьогодні негативно позначається на всіх інвестиційних процесах. В нинішніх умовах господарювання практично припинився процес оновлення основних фондів - коефіцієнт їх вибуття становить менше 1%. Знос основних фондів в ряді галузей становить 70-80%. Це свідчить про зниження технічного рівня та конкурентоздатності виробництва. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США за рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років. А при орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.


СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник . -К.: Знання , 2005. -851 с.

2. Базілінська О. Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -442 с.

3. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.

4. Бункина М. К. Макроэкономика: Учеб. пособие. -М.: Эльф Ко-пресс, 1995. -152 с.

5. Бурда, Майкл. Макроекономіка = MACROEKONOMICS: Європейський контекст. -К.: Основи, 1998. -682 с.

6. Долан, Эдвин Дж. Макроэкономика - СПб.: АО "Санкт-Петербург оркестр" : АОЗТ "Литера плюс", 1994. -402, с.

7. Дратвер Б. Л. Макроекономіка: Стислий конспект лекцій. -Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. -89, с.

8. Економічна теорія : Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

9. Економічна теорія: Макро - і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.

10. Економічний розвиток і державна політика: Навч. посібник. -К.: Вид-во УАДУ, 2001. -475, с.

11. Задоя А. А. Макроэкономика: Учебник.. -К.: Знання , 2006. -368 с.

12. Кривцов О. С. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб. -Харків: Факт, 2003. -199 с.

13. Макаренко И. П. Макроэкономика: Модели и цифры (на примере экономики Украины. -К.: Сеста, 2000. -93 с.

14. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України.. -К.: Основи, 2000. -588 с.

15. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Професіонал, 2004. -394, с.

16. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч. Ч. 1. Ч. 2. -К.: Основи, 2001. -517 с.

17. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. -К.: Техніка, 1999. -333, с.

18. Панчишин С. М. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Либідь, 2002. -614 с.

19. Савченко А. Г. Макроекономіка: Підручник. -К.: КНЕУ, 2005. -441 с.

20. Сакс, Джеффри Д. Макроэкономика. Глобальный подход. -М.: Дело, 1999. -847 с.

21. Семюелсон, Пол А. Макроекономіка = MACROEKONOMICS. -К.: Основи, 1995. -573, с.

загрузка...
Top