Розвиток іноземного інвестування

1. Основні питання (об’єкти) регулювання міжнародного інвестування.

2. Позитивні та негативні наслідки для розвитку іноземного інвестування в Україні діяльності міжнародних організацій.

Список використаної літератури.


1. Основні питання (об’єкти) регулювання міжнародного інвестування

У сучасному світі широко застосовуються інструменти регулювання іноземних інвестицій: вимоги робочих характеристик і інвестиційні пільги. Вимоги робочих характеристик можуть дати позитивні результати у випадку якщо соціальні вигоди, отримані від виконання урядових вимог, будуть перевищувати витрати іноземного інвестора. Але занадто строгі вимоги робочих характеристик можуть просто відштовхнути іноземного інвестора і, в кінцевому рахунку, соціальні вигоди від ПІІ будуть загублені. Міжнародна конкуренція за ПІІ призвела до того, що все більше урядів надають все більше пільг, покликаних вплинути на рішення ТНК про розміщення виробництва. Пільги можуть бути виправданні в тому випадку, якщо вони дозволяють зімкнути “ножиці” норми прибутку – для приватного сектора і суспільства – по конкретних проектах ПІІ, що має позитивні побічні ефекти, а також дозволяють зменшити ринкові перекоси. Але конкуруючи за ПІІ, уряду можуть пропонувати настільки великі пільги, які вже не будуть виправдані. Виникає й ще одна проблема: не всі країни мають однакові можливості надавати інвестиційні пільги і в результаті, більш багаті країни мають більше шансів залучити до себе іноземні інвестиції.

Саме задачі лібералізації, стимулювання і захисту ПІІ зумовили вихід регулювання за рамки окремих держав на регіональний і багатосторонній рівні. Існуючі міжурядові угоди з іноземних інвестицій включають велику різноманітність двосторонніх, регіональних і багатосторонніх угод, конвенцій і інших документів, що відрізняються правовим характером, сферою дії і змістом.

У силу двоїстого характеру джерел МЧП можна виділити два основних блоки правових норм, метою яких є регулювання інвестиційних відносин - норми національного законодавства окремих держав і положення міжнародно-правових угод. Певний регулюючий вплив на ці відносини роблять також норми інвестиційних контрактів, що містяться приватними іноземними інвесторами із країнами - реципієнтами капіталу.

У розвинених країнах з ринковою економікою, у більшості держав, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою стосовно іноземних інвестицій діє принцип національного режиму. Він одержав підтримку й на міжнародному рівні.

Національний режим дає багато переваг іноземному інвесторові: закордонні підприємці можуть засновувати свої компанії й хазяювати на тих же умовах, що й місцеві, вступаючи один з одним у повноцінну конкуренцію; обирати будь-яку прийняту в даній країні організаційно-правову форму ведення господарської діяльності; користуватися більшістю місцевих пільг; одержувати доступ до фінансових, трудових, науково-технічних і інших ресурсів країни - реципієнта капіталу[6, c. 32-34].

Можна виділити два рівні міжнародно-правових угод, так чи інакше, що зачіпає питання, правового регулювання іноземних інвестицій: двосторонній і багатобічний. У рамках першого з них особлива увага варто приділити торговельним договорам, договорам про захист і заохочення капіталовкладень і угодам про оподатковування.

Регулювання інвестиційних відносин на двосторонньому рівні відбувається за допомогою наступних основних міжнародних договорів.

Торговельні договори. Практика висновку подібних угод виникла в древні часи й остаточно оформилася з утворенням національних ринків держав і становленням єдиного світового господарського обороту. До теперішнього часу торговельні договори із засобу регулювання міжнародних торговельних відносин поступово перетворилися також в одну з форм регулювання іноземних інвестицій.

Договори й угоди про іноземні інвестиції. Цей вид угод як форма правового регулювання міжнародних економічних відносин виник після Другої світової війни. Їхня головна мета - забезпечення припливу іноземного приватного капіталу в інші країни шляхом надання йому юридичних гарантій від так званих політичних, або некомерційних, ризиків, до складу яких, зокрема , включаються: а) гарантії від націоналізації підприємств іноземного капіталу; б) гарантії від неконвертованості валют при перекладі капіталів і прибутків за рубіж; в) гарантії від збитку інвестиціям у випадку соціальних катаклізмів і інші. У договорах про інвестиції звичайно втримується визначення понять "інвестиції" (капіталовкладення) і "інвестор".

У цих угодах обмовляється надання іноземному інвесторові режиму найбільшого сприяння або національного режиму, а також можливість його обігу за захистом своїх прав як у суди країни - реципієнта капіталу, так і в міжнародні судові органи.

У цей час Україна бере участь у більш ніж 30 подібних договорах. Вони мають особливе значення для нашої країни в умовах відомої незавершеності й нестабільності російського законодавства. У силу загальновизнаного принципу пріоритету положень міжнародних договорів над національними правовими актами, договори про інвестиції можуть робити безпосередній регулюючий вплив на відносини за участю іноземного інвестора, дозволяючи компенсувати недоліки відповідних законів і підзаконних актів України.

Угоди про оподатковування. Питання оподатковування відіграють важливу роль у справі інвестування приватного іноземного капіталу. За допомогою угод про оподатковування держав-учасниць прагнуть створити сприятливі умови для здійснення іноземних інвестиційних проектів і, таким чином, стимулювати інвестиційний процес як основу економічного розвитку.

Як правило, подібні договори полягають із метою регулювання питань оподатковування при експорті й імпорті капіталу між країнами. Держави, що підписують такі угоди, звичайно беруть на себе зобов'язання повністю або частково звільняти підприємства, контрольовані іноземним капіталом, від оподатковування.

Сучасний етап розвитку міжнародної інвестиційної діяльності характеризується істотним впливом потоків капіталу на макроекономічну стабільність окремих країн, регіонів та світу в цілому. Враховуючи те, що фінансово-інвестиційні ринки не позбавлені потенційних провалів, так чи інакше актуальним стає питання регулювання, яке б наблизило їх роботу до стану, за якого алокація ресурсів була би максимально ефективною та не впливала негативно на соціальні аспекти міжнародного економічного співробітництва. Оскільки міжнародна інвестиційна діяльність проводиться не у окремій країні, а у системі міжнародної економіки, то, відповідно, її регуляторами мають бути не тільки національні норми та правила[8, c. 27-29].

Посилення ролі наднаціональних норм у регулюванні процесів міжнародного інвестування тісно пов'язано з низкою причин, серед яких:

1) глобалізація економіки в цілому та фінансових ринків зокрема, що вимагає нівелювання істотних розбіжностей між окремими режимами регулювання для спрощення процесу прийняття управлінських рішень у царині міжнародного бізнесу;

2) мобільність капіталу та регіональна асиметричність в його розміщенні, які, виступаючи чинниками макроекономічних шоків і в країні відпливу, і в країні припливу, зачіпають інтереси більше ніж одного учасника світового господарства, регулюючі норми якого діють тільки на його території;

3) зростання відповідальності міжнародних фінансових організацій і розвинутих країн за стабільність світового розвитку та подолання розриву між заможними націями і країнами третього світу тощо.

Зокрема з останнього випливає принципова важливість надійного функціонування наддержавних механізмів регулювання міжнародної інвестиційної діяльності для забезпечення адекватного розподілу вигод від вільного руху капіталу між країнами-інвесторами та країнами-реципієнтами.

Найбільша кількість форм та елементів наддержавного регулювання міжнародної інвестиційної діяльності пов'язана з діяльністю МВФ. Можна виділити три основні ролі, які відіграє МВФ у регулюванні процесів руху капіталу.

Перша роль полягає у тому, що саме МВФ є інституціоналізованим генератором процесів лібералізації міжнародних операцій, що відображаються у платіжному балансі. Зокрема, при створенні цієї організації у 1944 р. у Бреттон-Вудсі передбачалось, що її кредитна діяльність буде сприяти вирішенню проблем поточних рахунків платіжних балансів тих країн, які тривалий період мають його негативне сальдо, що, у свою чергу, перешкоджає сталому економічному зростанню. Фактично, у такий спосіб було запроваджено своєрідну систему рефінансування міжнародної торгівлі, яке здійснювалось на наднаціональному рівні. Разом з тим, в умовах швидкої інтернаціоналізації світового господарства, МВФ виступив провідником ідей лібералізації торговельних потоків, а на початку 80-х pp. XX ст. ним була проголошена доктрина Вашингтонського консенсусу, ідеологія якої проповідувала вільний рух товарів та капіталів, лібералізацію операцій, що відображаються по рахунку капіталу платіжного балансу, відкриття національних ринків міжнародним інвестиціям. З розвитком телекомунікаційних систем імплементація вищенаведених положень Вашингтонського консенсусу призвела до швидкого перетворення інтернаціоналізації на глобалізацію, мобільність капіталу за якої стала потужним чинником асиметричних шоків та послаблення стійкості світової фінансової архітектури, її вразливості до швидкої зміни векторів циркулювання міжнародних інвестиційних потоків. Зміни у світовій економіці вимагали адекватних змін у ставленні МВФ до способів пристосування регулюючих механізмів до нових обставин. Так, колишній директор-розпорядник МВФ М. Камдесю 5 липня 1997 р. заявив: "До сьогоднішнього моменту мандат МВФ був обмежений задачами поточних платежів, а не рухом капіталу. Зараз треба відкрити нову главу в незавершеній Бреттон-Вудській угоді, а саме, - внести поправку, що прямо закликає МВФ сприяти лібералізації руху капіталів та надає фонду належні повноваження для нагляду за обмеженнями на рух капіталів"1. Отже, посилення мобільності капіталу та зростання масштабів міжнародної інвестиційної діяльності у світовій економі ці стають факторами, що штовхають МВФ до спроби створити прецедент наднаціонального нагляду за національними режимами регулювання, зокрема, міжнародної інвестиційної діяльності.

Другою принциповою роллю МВФ є так зване "кредитування останньої інстанції". Ця роль була набута ним в процесі функціонування світової фінансової архітектури в умовах посилення мобільності капіталу, перманентних потреб проводити політику макроекономічної стабілізації в окремих країнах, загострення боргових проблем країн третього світу та політики світового співтовариства щодо зменшення боргового тягаря найбідніших країн[11, c. 31-33].

Формально кредитування останньої інстанції означає, що країна, яка потребує значних валютних ресурсів для підтримки платіжного балансу, може звернутись до відповідної інституції по допомогу. Відносно оперативне спрямування дешевих позикових ресурсів по каналах МВФ країні дозволяє їй втримати валютний курс, зовнішні активи центрального банку на рівні, що гарантували б можливість контролю за інфляцією в умовах погіршення платіжного балансу. Однак, саме спроможність певної країни залучати ресурси для підтримки платіжного балансу, особливо у випадку відпливу капіталу, є принциповою для міжнародних інвесторів.

Так, наявність достатньої величини зовнішніх активів центрального банку є своєрідною гарантією того, що країна зможе витримати відплив капіталу без вживання заходів, пов'язаних з обмеженнями на трансферт активів за кордон. Так, до таких обмежень, які негативно сприймаються МВФ та міжнародними інвесторами, можна віднести: мораторій на переказ коштів за кордон (в даному випадку, по статтях капітального рахунку платіжного балансу); запровадження ліцензування таких операцій вже після того, як кошти інвесторів вкладені у внутрішні активи даної країни; запровадження обов'язковості Сформування заздалегідь органів валютної влади про наміри вивезення коштів; обмеження на використання рахунків типу ЛОРО-НОСТРО при міжнародному інвестуванні; заборона на виплати в рахунок погашення та обслуговування боргів. Перелічені заходи в основному стосуються запровадження адміністративних інструментів при недостатності валюти для обслуговування безперебійного руху капіталів. Разом з тим, інвестор може зазнати збитків і внаслідок девальвації, викликаної неспроможністю органи? грошової влади збалансувати попит і пропозицію на валютному ринку. Так, інвестор обраховує доходність вкладень у власній валюті, відштовхуючись від прогнозованого валютного курсу між його вітчизняною валютою (чи валютою інвестування) та валютою країни інвестування. Зрозуміло, що девальвація валюти країни інвестування зменшує при конвертуванні кількість валюти, у якій інвестор намагатиметься повернути вкладені активи при переказі за кордон.

Регулювання інвестиційних відносин на багатобічному рівні. Багатобічне правове регулювання відносин, пов'язаних з іноземним інвестуванням капіталу, початок складатися в 60- х роках XX сторіччя. Однак його передумови позначилися значно раніше. Ще в 1929 р. у Парижу з ініціативи Ліги Націй була скликана конференція з метою висновку багатобічної міжнародної конвенції по обігу з іноземцями і їхньою власністю. Однак вона закінчилася безрезультатно.

Під час Другої світової війни в 1944 р. на міжнародної конференції в м. Бреттон- Вудс (США) були створені такі важливі міжнародні організації, як Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР)

На двосторонньому рівні ключові концепції, норми і стандарти розроблялися через укладання угод зі сприяння здійсненню і взаємному захисту ПІІ. Для приймаючої країни найбільш важлива мета двосторонніх інвестиційних угод (ДІУ) полягає в тому, щоб залучити іноземну інвестицію в інтересах розвитку. Для країн базування найбільш важлива мета ДІУ полягає в тому, щоб гарантувати передбачувані умови для їхніх інвестицій за кордоном, включаючи стандарти режиму ставлення і захисту, неупередженого врегулювання інвестиційних спорів. До кінця 1999 р. число ДІУ досягло 1857. Значення ДІУ визначається не тільки різким збільшенням їхнього застосування, але також тим, що багато регіональних і багатосторонніх інвестиційних угод запозичають з цих угод свої концепції і стандарти. Але помітні розходження між окремими ДІУ утрудняють регулювання з їхньою допомогою транснаціональних потоків капіталу, що мають яскраво виражений багатосторонній і наддержавний характер[14, c. 54-57].

До регіональних угод в галузі інвестицій відносяться: Угоді про установу ЄЕС; Європейська угода з енергетики;; Північноамериканська угода про вільну торгівлю; Угода країн-членів АСЕАН щодо сприяння і захисту інвестицій (1987 р.); Колонійський Протокол зі сприяння і взаємного захисту інвестицій у межах МЕРКОСУР (1994 р.); Кодекс ОЕСР з лібералізації руху капіталу та поточних невидимих операцій; Декларація з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій; Четверта угода групи країн Африки, Карибського басейну і Тихого океану і Європейського економічного співтовариства. А до багатосторонніх інвестиційних інструментів варто віднести: Керівні принципи в регулюванні прямих іноземних інвестицій; Угоду з врегулюванню інвестиційних спорів між урядом однієї країни і підданими інших країн (1965 р.); Угода про заснування Багатостороннього агентства з гарантування інвестицій (БАГІ) (усі ці інструменти розроблені в рамках Групи Світового банку); Кодекс поведінки транснаціональних корпорацій, яка розробляється у системі ООН з 1977 р.

Головним недоліком цих інструментів є те, що вони не мають юридично обов'язкового характеру (або формально не зобов'язували, або не були доведені до ратифікації). У числі найважливіших ініціатив останнього часу – переговори в рамках ОЕСР щодо укладення Багатосторонньої угоди з інвестицій, що, однак, були припинені через діяльність супротивників ТНК, тому що вони бачили в цій угоді посилення влади ТНК.

У результаті Уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ було укладено ряд торговельних угод, що мають безпосередній вплив на інвестиції: Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи, Генеральна угода про торгівлю послугами, Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та Угода про субсидії та компенсаційні заходи. Їх можна об'єднати в дві ключові групи – заходи для лібералізації інвестиційних режимів і заходи для захисту інвестицій. У список заходів для лібералізації інвестиційних режимів можна включити: вимогу прозорості режиму регулювання; право заснування торговельних представництв; надання режим найбільшого сприяння чи національного режиму; гарантування доступу до ринків; мораторій на введення обмежень і зобов'язання наступного скорочення обмежень у таких сферах, як відбір інвестицій державними органами, вимога робочих характеристик, захисні заходи, субсидії, пересування основного персоналу, галузі державної монополії і концесії, оподатковування, правила походження товарів, внутрішнє регулювання інвестиційної діяльності і т.д. А до захисту інвестицій відносяться заходи в галузі платежів і трансфертів, експропріації, виплати компенсацій, забезпечення прав інтелектуальної власності.

Таким чином, вперше в 1990-х рр. інвестиційні питання були включені до складу багатосторонніх регулюючих норм. Але ці заходи не прямо регулюють проблеми інвестицій, що створює невизначеність у їхньому застосуванні на практиці. Тому існує необхідність у переговорах у рамках СОТ про укладення комплексної угоди, адресованої винятково проблемам інвестицій[5, c. 78-79].

Пошук ефективного правового регулювання відносин між державами, що приймають інвестиції та державами, що надають інвестиції, породив багато складних проблем.

Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави (Acta imperii) та дією громадянина (Acta gestionis) для того, щоб юридичні та фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів звертатися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тенденція в останній час знайшла своє закріплення у багатосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська конвенція) 1965 p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю визнання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, включивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпорації, діяльність яких містить деякі елементи міжнародної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питання. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що мають відношення до цього предмету, але не містять чітких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 грудня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження суверенітету прав держав над своїми природними ресурсами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, включаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протиречать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встановлення правових гарантій захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, віддають перевагу укладенню додаткових угод із відповідними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу вирішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змінюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на міжнародному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є проблема виконання державою рішень міжнародного арбітражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітражних рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рішення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних конвенціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що пов'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз-витку світових господарських відносин. Поняття «інвестиції» визначається, як правило, в національних законах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нормативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних правових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та багатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвенція 1985 p.[2, c. 3-4]

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сторін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не допускається відмова від виконання сторонами своїх зобов'язань з даного контракту, включаючи висування претензій, що базуються на імунітеті держав.

Як довела практика, запровадження пільгових умов для підприємств з іноземними інвестиціями фактично призвело до вивезення українських капіталів за кордон з наступним їхнім ввезенням під виглядом іноземних. Крім цього, як показав досвід країн Східної Європи та Росії, це веде до залучення значних обсягів спекулятивного капіталу. На нашу думку, підприємства з іноземним капіталом повинні діяти в національному режимі, тим більше що іноземні інвестори у переважній більшості вже мають досить значні переваги над вітчизняними - у доступі до кредитних ресурсів, технологій, у досвіді управління тощо.

З метою створення адекватної політики щодо регулювання діяльності іноземних інвесторів в Україні слід визначити категорію "добросовісної інвестиції". Відповідно, інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, для реалізації яких інвестори претендують на одержання додаткових пільг та гарантій, мають бути представлені лише "добросовісними" інвестиціями, а саме:

- мати довгострокове спрямування, орієнтуватись на високий рівень реінвестування прибутку;

- сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, в які здійснюються інвестиції, і в економіці України загалом;

- передбачати високий ступінь використання сировини, комплектуючих, обладнання українського виробництва;

- орієнтуватися на раціональне використання сировинної бази України і зниження імпортозалежності;

- сприяти розвитку експортного потенціалу;

- сприяти технологічному та інноваційному розвитку країни, впровадженню сучасних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;

- сприяти розвитку українських торговельних марок і технологій;

- пом'якшувати міжгалузеві та міжрегіональні диспропорції внутрішніх ринків України.

З метою поліпшення економічної ситуації та створення сприятливого інвестиційного клімату слід створити максимально всеохоплюючу Довгострокову стратегію розвитку інвестиційної діяльності в Україні, що передбачається відповідним указом Президента України, і на чому наголошує, зокрема, прем'єр-міністр України А. Кінах. Ця стратегія повинна включати заходи щодо регулювання потоків іноземних інвестицій та їхнього підпорядкування потребам структурної перебудови української економіки.

Сьогодні у світі накопичений значний досвід регулювання діяльності іноземного капіталу за допомогою механізмів митного і податкового регулювання, антимонопольної політики, державного контролю за цінами та захистом споживача, законодавства про передачу технологій, захист інтелектуальної власності, торгівлю патентами і товарними знаками тощо. Необхідно сформувати національну модель інвестиційного законодавства на зразок Кодексу іноземних інвестицій, які існують в багатьох країнах. Це дозволить врегулювати стандарти поведінки ТНК та механізми адміністративного контролю за їхнім виконанням.

Досягнення стабільного соціально-економічного розвитку потребує нарощування інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних вкладень у ВВП, поліпшення структури інвестиційних джерел та оптимізації напрямів їхнього вкладення. Завдання полягає в тому, щоб з боку держави стимулювати процеси нагромадження й ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до пріоритетів економічного зростання, перспектив інноваційного розвитку.

З точки зору державного управління іноземними інвестиціями слід зауважити щодо необхідності впровадження ефективної державної інвестиційної політики, серед складових якої мають бути:

- забезпечення розвитку системи державних гарантій, що надаються іноземним інвесторам для стимулювання вкладення коштів у пріоритетні для держави сфери розвитку та конкретні проекти;

- розробка заходів щодо стимулювання зацікавленості банківських і кредитно-фінансових установ, насамперед, з іноземним капіталом, у довгостроковому кредитуванні виробничої сфери;

- забезпечення захисту іноземного інвестора від позбавлення прав власності, створення системи гарантування прав власності на майно та результати виробництва;

- реалізація диференційованого підходу до стимулювання стратегічного інвестування, тобто встановлення податкових і митних пільг в межах державного регулювання спрямованості інвестиційних потоків, передусім, у принципово важливі для розвитку економіки галузі;

- посилення дієвого державного контролю за виконанням інвестиційних зобов'язань, створення механізму прямого надходження інвестицій у підприємства з обмеженням кількості посередників;

- розробка регіональних програм залучення іноземного капіталу на підставі визначення пріоритетних напрямів розвитку регіону у поєднанні з регіональною політикою уряду[3, c. 61-63].

Характерною рисою, як уже зазначалося, динаміки іноземних інвестицій на сучасному етапі розвитку МЕВ є їх «невидимий ріст». Нагадаємо деякі узагальнюючі показники, що наводилися раніїие. З 1914 року до кінця другої світової війни закордонні інвестиції збільшилися на 1/3 . Потім вони подвоїлися за 10 років, потім за 7 років. З 1980 по 1990 роки вони збільшилися майже в чотири рази. Особливо високими темпами збільшувалися прямі іноземні інвестиції, які становили на кінець XX століття, близько чотирьох трильйонів доларів. Що стосується структури, то слід відмітити значний ріст їх частки порівняно з портфельними інвестиціями. Якщо до першої світової війни на прямі інвестиції припадало 10%, у міжвоєнний період - 25%, то тепер на них припадає 80% світового експорту капіталу.

Такі високі темпи збільшення іноземного інвестування пояснюються звичайно не тільки надлишковим капіталом в країні - експортері капіталу. Принципово важливим є те, що, по-перше, інвестиційні фактори лежать в основі і визначають рівень конкурентоспроможності національних економік. По-друге, відбулася перебудова світогосподарських зв'язків з орієнтацією на стабільне, довготривале їх функціонування. Цей процес має переважно інвестиційний характер і реалізується у безпосередньому взаємозв'язку з формуванням ТНК та їх швидким розвитком. На їх долю припадає близько 90% вивозу капіталу. Це становить щорічно приблизно 200-300 мільярдів доларів. Через прямі інвестиції за рубежем транснаціональні корпорації дедалі більше впливають на майбутнє країн, що приймають інвестиції.

Визначальний вплив на динаміку міжнародного інвестиційного ринку здійснює міжнародний фондовий ринок і особливо його базовий сегмент - євроринок. Універсальним фінансовим інструментом євроринку є переважно облігації, акції та їх похідні. Структурними елементами міжнародного інвестиційного ринку є національні фондові ринки. Визначальний вплив на масштаби, структуру і динаміку міжнародного ринку інвестицій здійснюють, як уже зазначалося раніше, США, Японія, Швейцарія, Великобританія, Німеччина.

До інвестиційного процесу включаються ті, хто має вільні інвестиційні ресурси, і ті, хто відчуває в них потребу. На практиці це складна мотиваційно-функціональна і географічна структура міжнародних інвестиційних потоків.Отже, слід, по-перше, зазначити, що абсолютна більшість країн є як експортерами, так і імпортерами прямих інвестицій. Тому в таблиці дані наведені по двох показниках: імпорт, експорт.

Серед наведених у таблиці держав особливе місце займає Японія. Якщо в абсолютній більшості країн-експортерів капіталу досить вагома частка й імпорту капіталу, то названа країна по імпорту займає місце десь в четвертій десятці. На 1995 рік в Японії розміщено прямих іноземних інвестицій всього на суму 17831 мільйонів доларів.

Найбільша частина прямих іноземних інвестицій припадає на «Великий трикутник» - США - ЄС - Японія - 4/5 всіх інвестицій. Між цими регіонами іде активний процес зустрічних потоків прямих іноземних інвестицій (крім як, уже зазначалося, Японії, де цей процес переважно односторонній). Найбільш перспективним стимулом для капіталовкладень за рубежем стає розширення доступу на іноземні ринки, а не скорочення витрат і збільшення прибутку.Серед важливих проблем, на які слід звернути увагу, відоме теоретичне положення про те, що вивіз капіталу заміщує вивіз товарів і послуг. Однак практика показує, що зовнішня торгівля стимулює вивіз капіталу, а останнє, в свою чергу, формує умови для розміщення торгівлі.

Які ж причини динамічного розвитку іноземного інвестування і що можна спрогнозувати на перспективу? До факторів, які будуть визначати динаміку іноземного інвестування в найближчу і більш віддалену перспективу, слід віднести:

• загострення конкурентної боротьби;

• розвиток нових технологій;

• приватизація;

• підтримка урядів;

• формування міжнародної інвестиційної інфраструктури;

• підтримка регіональними економічними угрупованнями[7, c. 42-44].


2. Позитивні та негативні наслідки для розвитку іноземного інвестування в Україні діяльності міжнародних організацій

Міжнародне інвестування має всі підстави стати ключовим фактором у вирішенні проблеми зупинення економічного спаду та наступного економічного розвитку в Україні. Позитивний фактичний та потенційний вплив міжнародного інвестиційного процесу на соціально-економічну ситуацію в Україні спонукає до поглибленого вивчення умов утворення, переміщення та використання світових інвестиційних ресурсів.

Незважаючи на істотні потенційні переваги, які має інвестиційна діяльність, зорієнтована на міжнародний рівень, існує ряд об'єктивних труднощів, що виникають при цьому. Зокрема, можна виділити такі.

1. Психологічні бар'єри. Вони пов'язанні з незнанням економіки, політики, культури інших держав, іноземних мов, методів торгівлі на зарубіжних фінансових ринках тощо. Більшість інституційних інвесторів займаються інвестиційною діяльністю на міжнародних ринках через брокерів, а приватні інвестори взагалі неохоче здійснюють міжнародне інвестування.

2. Інформаційні труднощі. Отримання інформації про зарубіжні ринки і емітентів для суб'єктів міжнародної інвестиційної діяльності дещо складніше, ніж для осіб, що здійснюють інвестування на національному ринку. Намагання інвесторів швидко і беззбитково переорієнтуватися на сектори світового ринку з вищою доходністю і покинути "небезпечні" сектори в умовах нестачі інформації обумовила виникнення такого феномену як "стадна поведінка інвесторів" (trend-following behavior) (інвестори орієнтуються на чутки і випадкову інформацію), що, в свою чергу, спричиняє швидкий, часто зовні хаотичний рух капіталу у великих обсягах.

Підвищення якості інформації, необхідної для ведення міжнародної інвестиційної діяльності, забезпечується через створення спеціальних інвестиційних систем:

· Reuters, Telerate, Tenfore, Forex - наводять ціни на окремих ринках і на окремі цінні папери;

· спеціальні цінові системи Exshare, Telekurs - надають інформацію по всіх світових ринках, включаючи дані про рух капіталів і дивідендів.

3. Юридичні труднощі. Виникають при розміщенні капіталу іноземного інвестора в країні-реципієнті і при поверненні його, а також отриманого доходу, і полягають, в основному, в особливостях оподаткування: податок на операції зазвичай пропорційний обсягу угоди; податок на приріст капіталу - різниця між цінами продажу і купівлі цінних паперів, хоча внутрішні і міжнародні інвестиції переважно оподатковуються однаково; податок на дохід на іноземні інвестиції детермінує проблему подвійного оподаткування. Для уникнення подвійного оподаткування укладається міжнародні угоди, згідно яких інвестор країні-реципієнті отримує дохід за мінусом податку, а також податкові кредити. В країні інвестора податком обкладається загальна величина іноземних доходів за мінусом податку, стягненого в країні-реципієнті. Для доходів по облігаціях стягнений податок не враховується.

4. Додаткові витрати (трансакційні):

1) вищі комісійні посередникам на міжнародних ринках;

2) вища плата за оформлення угоди;

3) вища плата управляючим портфелями міжнародних інвестицій.

5. Ризики міжнародних інвестицій:

1) ризики національних ринків, спільні для міжнародних і національних інвесторів і пов'язаних з інвестиційним кліматом країни, в яку здійснюється інвестування;

2) додаткові ризики для нерезидентів, пов'язані з можли-вим впровадженням обмежень на їх діяльність і на вивіз капіталу і доходів;

3) валютні ризики - ризики падіння курсів іноземних валют, яке призводить до зменшення доходності інвестицій в перерахунку на валютну інвестора[9, c. 11].

Перевага міжнародної інвестиційної діяльності полягає насамперед в тому, що вона (діяльність) дає можливість отримати вищу якість - більшу доходність і менший ризик порівняно з національними інвестиціями.

Доходність. Інвестор, що вклав капітал лише у національні цінні папери може переорієнтуватися на інший сегмент національного ринку у випадку падіння цін на попередньому сегменті (або з одного типу цінних паперів, ціни на які знижуються, на інший тип), оскільки держава, як правило, здійснює заходи, спрямовані на попередження відтоку капіталу з країни. Однак, такі маніпуляції (наприклад, переведення капіталу з ринку акцій вітчизняних компаній на ринки державних цінних паперів) не дають можливість підняти доходність інвестиційного портфеля, що складається з лише національних цінних паперів, вище рівня доходності найбільш прибуткового сегмента національного ринку, яка визначається станом національної економіки в цілому. Водночас, розвиток національних економік різних країн відзначається здебільшого асинхронністю. Це дозволяє інвесторам схилитись до оптимального вибору інвестиційної стратегії, підвищити (максимізувати) доходність свого портфеля за рахунок міжнародної інвестиційної діяльності.

Додаткова доходність міжнародних інвестицій пов'язана з можливим зростанням курсів іноземних валют по відношенню до валюти країни.

Асинхронність економічного розвиту дає змогу завдяки диверсифікації портфеля мінімізувати ризик інвестування. При цьому досвідчений інвестор буде купляти на ринках, які будуть зростати, і уникати ринків, що падають.

90% прямих іноземних інвестицій в світовій економіці здійснюється через транснаціональні корпорації (ТНК). Сумарні зарубіжні інвестиції ТНК в наш час відіграють суттєвішу роль, ніж торгівля. Формами вивозу капіталу є прямі та портфельні інвестиції, а також позики і кредити. Найбільш суттєвими є прямі інвестиції, що перевищили в середині 90-х років 3 трильйони доларів США. Причиною зарубіжного інвестування часто стає інтерес до природних ресурсів країн, що приймають капітал, з метою забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств сировиною. За рахунок зарубіжних інвестицій США, наприклад, отримують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія — 40% бокситів, 50% нікелю, 60% мідної руди.

Формування конкурентноздатної ринкової інфраструктури вимагає мобілізації усіх національних ресурсів та абсолютного використання усіх національних переваг. Однак поза увагою не повинні залишатися ті інвестиційні джерела, що перебувають за межами країни і які здатні підсилити темпи її економічного зростання. Для деяких країн саме міжнародна інвестиційна діяльність, інакше кажучи, надходження і використання іноземного капіталу, визначає умови економічного розвитку[13, c. 67-69].

Особливо актуальна ця проблема для країн з перехідною економікою, зокрема для України. Метою роботи є спроба визначити позитивні і негативні наслідки іноземних інвестицій на економіку приймаючої країни, а також систематизувати існуючі підходи щодо математичної оцінки впливу іноземних інвестицій на економічний розвиток країни та проаналізувати можливість практичного використання цих підходів у процесі розробки державної стратегії щодо залучення іноземного капіталу.

Розширення обсягу виробництва в секторі з іноземною участю, що супроводжується підключенням до нього місцевих субпостачальників, сприяє розгортанню сполучених галузей. У результаті прискорюється ріст приймаючої економіки в цілому і виникає додатковий попит на кваліфіковану робочу силу, інженерів і вчених.

Здійснюючи імпортозаміщення, іноземний сектор здатний насичувати приймаючу економіку гостродефіцитною оригінальною продукцією, призначеною для модернізації її виробничої бази; він також дозволяє формувати сучасну модель споживання, заохочувати конкуренцію, привносити й удосконалювати ринкові методи господарювання в країнах з економікою перехідного періоду. До того ж залучення іноземних фірм, що працюють на експорт, веде до збільшення експортних доходів країни-реципієнта. Зростає внесок таких доходів у приріст її ВВП [3, с. 48-49].

Відомі економісти, як переваги іноземних інвестицій відзначають податкові надходження і заробітну плату працівникам, які, виступаючи доповненням до бюджету, у кінців-кінців призводять до розвитку інфраструктури і збільшенню соціальних витрат [4, с. 108-109].

Крім того, продуктивність праці на підприємствах з іноземними інвестиціями іноді в 2 рази перевищує продуктивність на вітчизняних. Це зумовлено високою ефективністю нових складальних підприємств, котрі належать іноземним інвесторам, їх більш вузькою спеціалізацією меншою кількістю управлінського та дослідницького персоналу [6, с. 49].

Іноземна присутність може і негативно впливати на відтворювальний процес у країні-реципієнті. За час реформ як резиденти, так і нерезиденти розробили витончені схеми укриття прибутку і відведення її від оподатковування (а нерідко і частини фонду заробітної плати, щоб не робити відрахування в позабюджетні фонди). Такого роду схеми реалізуються через використання грошових сурогатів, "откатних" цін, різноманітних форм неплатежів. До того ж, прямі іноземні інвестиції у виробництво з орієнтацією на збут на внутрішньому ринку призведуть до відтоку валюти, адже інвестори, які продадуть товари за гривні (рублі або іншу грошову одиницю) змінить їх на євро, долари або іншу тверду валюту, щоб вивести за кордон. Отже, така ситуація призводить до відтоку валюти з крайни [5, с. 18].

Говорячи про недоліки закордонних інвестицій, не можна не розглянути ситуацію в Україні. Крім маленького обсягу інвестицій, що одержала Україна за всі роки незалежності, тут участь іноземного капіталу можна охарактеризувати наступною тенденцією: залучення інвестицій йде в регіони, що вже є порівняно благополучними в цьому аспекті (Київ і Київська область); продовжується відсталість периферійних зон, котрі знаходяться в умовах глибокої кризи (регіони західної України). Тобто підсилюються регіональні диспропорції в країні.

Отже, присутність закордонного капіталу має як позитивні, так і негативні наслідки для країни-реципієнта. Тому поряд з емпіричними підходами щодо оцінки впливу закордонного капіталу на економічне зростання, існують кількісні математичні методи, розроблені ведучими вченими-економістами. Проте вважається, що багато з цих методів не доведені до логічного завершення і не надають кінцевих формул для оцінки впливу іноземних інвестицій на темпи економічного росту країни-реципієнта[10, c. 24-27].

В українських регіонах значна увага в організації інвестиційного процесу приділяється залученню іноземних інвестицій. Серед численних факторів, що визначають закономірності іноземного інвестування — соціально-культурне середовище відповідної території, яке є вагомою передумовою міжнародних економічних зв’язків, у тому числі — реалізації інвестиційних проектів. Оскільки світогляд значної частини населення був сформований в період планової економічної системи та декларованої загальнонародної власності на засоби виробництва, сприйняття пересічним українцем представника великого бізнесу є неоднозначним. Більше того, досвід іноземного інвестування в новітній економічній історії України, на жаль, має багато негативних прикладів співпраці з іноземними інвесторами. Загрози, що у суспільній свідомості пов’язані із зростанням присутності іноземного бізнесу, в першу чергу транснаціонального капіталу, в Україні цілком логічні і мають місце в інших країнах світу. Так, в числі найбільших небезпек — загроза національному товаровиробникові. З огляду на низьку конкурентноздатність більшості українських сфер економічної діяльності, входження на галузеві ринки потужних іноземних конкурентів дійсно складає загрозу витіснення місцевого товаровиробника. Тим самим стає реальністю некерована зміна галузевої структури виробництва, аж до повного перепрофілювання чи закриття підприємств з переважною участю іноземного капіталу. Зазначені небезпеки посилюються скороченням зайнятості та посиленням соціальної напруженості міст та регіонів.

Узагальнення світового досвіду співпраці з транснаціональним капіталом дозволяє виокремити чинники впливу на країну-отримувача прямих іноземних інвестицій [5, с. 122]:

Фактори позитивного впливу:

· позитивний демонстраційний ефект;

· мультиплікаційний ефект в економіці міста чи регіону та збільшення створеного національного продукту;

· пільги місцевим постачальникам та технічна допомога для дотримання власних технічних вимог;

· конкуренція для місцевих товаровиробників, що приводить до удосконалення виробництва останніх;

· програми підвищення кваліфікації працівників, що приводить до удосконалення якості пропозиції на ринку праці;

· бюджетні надходження.

Фактори негативного впливу:

· послаблення конкурентних позицій місцевих товаровиробників;

· структурне безробіття через конкуренцію з підприємством з іноземними інвестиціями;

· залежність від іноземних інвесторів;

· репатріація прибутків;

· погіршення екологічної ситуації;

· посилення монополістичних тенденцій на ринках;

· конфлікт інтересів країни-одержувача та іноземних інвесторів;

· сприяння переміщенню ресурсів за кордон;

· поглиблення соціальної диференціації.

Таким чином, небезпека прямих іноземних інвестицій має бути цілком підконтрольною суб’єктам державної економічної політики на всіх етапах залучення іноземного капіталу — від питань розподілу власності до антимонопольної корекції. Заходи тактичного впливу, як-от протекціонізм експорто-орієнтованих галузей, не дають необхідного результату в довгостроковому періоді і роблять вказані ринки ще більш вразливими від зовнішньоекономічної кон’юнктури.

Уникнення зазначених та інших можливих небезпек лежить у площині захисту національних інтересів цивілізованими методами, засобами ринкового контролю та нормативно-правовими важелями регулювання. Це означає, що реалізація певного інвестиційного проекту повинна базуватися, насамперед, на дотриманні норм українського та міжнародного законодавства, містити повний перелік необхідних правових процедур. Усі сторони інвестиційного процесу повинні виконувати взяті на себе зобов’язання та нести відповідальність за їх невиконання[4, c. 86-88].

Протягом 2004 року в економіку країни спрямовано 89,3 млрд. грн. капітальних інвестицій, з яких 85% становили інвестиції в основний капітал, а ще 10% — витрати на капітальний ремонт. У 2003 році капітальні вкладення склали 51 млрд., а в 2002 році — 37 млрд. грн. Водночас питома вага іноземних інвестицій в загальному обсязі інвестицій протягом останніх чотирьох років становила в середньому 12%. Тобто на кожних неповних 9 грн. внутрішніх інвестицій нерезидентами вкладалася лише 1 грн. [4, с. 14].

В Україні спостерігається несприятлива тенденція у сприйнятті представниками владних структур іноземних інвестицій в економічний розвиток, зокрема, на регіональному та місцевому рівні. Завищуються очікування щодо доцільності та ефективності використання іноземних інвестицій, у той час як цифри свідчать про протилежне. Перш ніж визначати пріоритети джерел інвестування в місцевому економічному розвитку, необхідно усвідомити наявність принципових відмінностей мотивації іноземних та внутрішніх інвесторів.

Економічна активність іноземних інвесторів в Україні незначна. Свідченням цього є динаміка прямих іноземних інвестицій за останні одинадцять років (табл. 1).

Територіальна диференціація залучення прямих іноземних інвестицій в Україну є досить значною, що обумовлено чисельними об’єктивними та суб’єктивними факторами. Регіональний розподіл іноземних прямих іноземних інвестицій відображений в табл. 2.

Із загальної чисельності регіонів України 14 мають обсяг прямих іноземних інвестицій, менший 1%. Це Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області та м. Севастополь. Частку від 1 до 5% загального обсягу ПІІ мають АР Крим, Донецька, Закарпатська, Запорізька, Київська, Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська, Харківська області. Найвищі обсяги ПІІ — у Дніпропетровській області — 10,1% (за рахунок продажу “Криворіжсталі”) та в столиці — 24,2%.

У числі іноземних інвесторів, що вже прийняли рішення та активно інвестують в Україну, — великі компанії, транснаціональні корпорації, які шукають на ринках країн, що розвиваються, “особливі умови” інвестиційної діяльності. Мова йде про лобіювання власних економічних інтересів на найвищих владних рівнях, у тому числі й за рахунок недобросовісної конкуренції.

Іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого (за його наявності) становить не менше 10%.

Іноземні інвестиції здійснюються у формі прямих та портфельних інвестицій. Основними формами прямих іноземних інвестицій є заснування підприємства чи його структурного підрозділу; придбання акцій підприємства; реінвестування прибутку підприємства з іноземними інвестиціями у країні-одержувачі; міжкорпораційне переведення капіталу.

Основу мотивації іноземного інвестора на розміщення капіталу за кордоном складають: порівняно нижчі витрати (вартість робочої сили, особливості податкової системи, субсидування, якість інфраструктури, в тому числі фінансового ринку); можливості збуту продукції (характеристики місцевого ринку, зокрема потенціал його зростання, міжнародна відкритість країни); особливості культури, мови, політичного ризику у країні[1, c. 5-7].

Наслідки іноземного інвестування в країні необхідно розглядати з точки зору позитивного та негативного впливу. Засобами мінімізації негативного впливу іноземного інвестування є економічні регулятори національної політики.

Таким чином, існує нагальна потреба здійснення суттєвих зрушень у стосунках з потенційними та діючими іноземними інвесторами, які забезпечили б, нарешті, підпорядкування іноземних інвестицій потребам структурної перебудови економіки та прискореного економічного зростання. Проте активізація іноземного інвестування може розглядатися лише як наслідок пожвавлення економіки, але не як його причина. Відповідно, для залучення іноземних інвестицій необхідно, перш за все, вирішити проблеми макроекономічної стабілізації та активізувати дію всіх важелів економічного стимулювання інвестиційної діяльності, безвідносно до національної належності інвестицій.

Політика заохочення іноземних інвестицій має стати органічною складовою інвестиційної політики держави. Остання ж передбачає низку узгоджених рішень уряду з приводу реформування економічної політики держави, спрямованого на економічне зростання та досягнення необхідного рівня інвестиційної діяльності всіх підприємницьких структур, зокрема:

- вжиття дієвих заходів щодо розширення попиту на внутрішньому ринку як запоруки ефективності здійснення інвестиційних проектів. Розвиток внутрішнього ринку та його інфраструктури повинен також суттєво знизити стимули для спекулятивної діяльності;

- запровадження амністії некримінальних "тіньових" капіталів, що позбавить їх необхідності здійснювати "псевдоімпорт капіталу", а державу - потреби створювати для цього додаткові пільгові умови;

- запровадження повного або значного звільнення від податків прибутку, що реінвестується;

- запровадження митних пільг та пільг щодо сплати ПДВ на конкретно визначений обмежений перелік товарів, які мають суто виробниче призначення або передбачені інвестиційним проектом;

- сприяння розвитку малих підприємств, в тому числі - на основі іноземних інвестицій, у галузях, визначених як пріоритетні, для полегшення входу в ринок, здобуття досвіду, необхідного для більш масштабного інвестування;

- стимулювання розвитку фондового ринку, кредитних, інвестиційних фондів та інших фінансових інститутів, що повинні забезпечити можливість корпоративного (спільного) фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами;

- забезпечення послідовності та прозорості державної стратегії і тактики економічної політики, формування інститутів гласного впливу підприємницьких структур на процес прийняття рішень;

- безумовне скасування пільг, які стосуються засобів нетарифного регулювання внутрішнього ринку, зокрема - системи стандартизації та сертифікації відповідності і безпеки продукції. Це, з одного боку, сприятиме підвищенню безпеки підприємницької діяльності, а, з іншого, дозволить більш ретельно контролювати рух товарів через митні кордони України навіть за наявності пільг зі сплати мита та акцизів.

Як довела практика, запровадження пільгових умов для підприємств з іноземними інвестиціями фактично призвело до вивезення українських капіталів за кордон з наступним їхнім ввезенням під виглядом іноземних. Крім цього, як показав досвід країн Східної Європи та Росії, це веде до залучення значних обсягів спекулятивного капіталу. Оподаткування підприємств з іноземним капіталом повинне здійснюватись в національному режимі, тим більше що іноземні інвестори у переважній більшості вже мають досить значні переваги над вітчизняними - в доступі до кредитних ресурсів, технологій, досвіду управління тощо. Водночас, з огляду на вказану вище високу важливість іноземних інвестицій для перехідних економік, інвестиційна політика України повинна включати спеціальні заходи для цієї категорії інвестицій.

В якості спеціального заходу заохочення іноземних інвестицій можливе зниження рівня оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями у визначених пріоритетних галузях економіки при перевищенні інвестиціями певного розміру або виконанні завдань створення нових робочих місць, виконанні соціальних функцій, здійсненні інноваційної діяльності тощо.

Особливий наголос слід зробити на можливостях спільного фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами, яке дозволяє поєднати зарубіжні фінансові ресурси з досвідом ведення бізнесу в українських умовах, а також, фактично, закладає основу для створення українських транснаціональних корпорацій[12, c. 11-12].

З огляду на важливе значення, яке надається іноземними інвесторами проблемам особистої безпеки та безпеки ведення бізнесу, слід проголосити намір щодо рішучої декриміналізації економіки, забезпечення особистої безпеки підприємців та їхнього майна.

Спеціальні заходи щодо стимулювання припливу іноземних інвестицій мають передбачати:

- зниження рівня оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями при перевищенні певного розміру інвестицій, збільшенні зайнятості;

- введення більш жорсткого регулювання процесу репатріації капіталу - часової відстрочки від вступу підприємства до ладу до початку репатріації прибутку, обмеження частки, дозволеної для репатріації тощо;

- розвиток практики надання гарантій під іноземні кредити та страхування ризиків комерційними банками та їхніми об'єднаннями через створення для цього належної інфраструктури;

- розробку дієвих механізмів публічного контролю над наслідками діяльності іноземних інвестицій, вкладених на пільгових умовах, дотримання інвестиційних зобов'язань. Варто запровадити персональну відповідальність урядовців за терміни і напрями використання іноземних інвестицій, по яких надано пільги, а також широке інформування про це громадськості;

- запровадження обов'язкового контролю за походженням інвестиції, вивчення надійності інвестора, введення обмежень на вік фірми-інвестора та інших показників його надійності щодо інвестицій, які претендують на здобуття пільгових умов;

- вжиття постійних зусиль для зміцнення міжнародного іміджу країни, широке розповсюдження інформації про її виробничий, технологічний, ресурсний потенціал та інвестиційні перспективи.

Застосування названих концептуальних положень повинне сприяти встановленню партнерських стосунків української держави із зарубіжними інвесторами, переведенню їх на рейки економічного прагматизму та усвідомленої взаємоповаги економічних інтересів, цінностей та пріоритетів.

З метою поліпшення економічної ситуації та створення сприятливого інвестиційного клімату було б доцільно створити в Україні єдину спеціалізовану державну структуру, де було б зосереджено базу даних по всіх підприємствах, включаючи підприємства середнього та малого бізнесу, та яка б надавала конкретну інформацію про можливість інвестування в Україні разом з пропозиціями конкретних проектів і пошуком потенційних партнерів, які зацікавлені у співпраці з нашою державою, здійснювала б повний правовий супровід ПІІ в Україні.

Для виходу на якісно новий рівень необхідна побудова цілісного інвестиційного комплексу управління в СЕЗ, у якому кожен його елемент буде займати свою нішу при чіткій взаємодії. З огляду на наявні недоліки в системі управління СЕЗ, потрібне її удосконалення шляхом чіткого розмежування функцій, повноважень і відповідальності, налагодження співпраці з центральними органами, відповідальними за роботу з іноземними інвестиціями та міжнародною допомогою.

Сьогодні країнами, що розвиваються, нагромаджено значний досвід економічного впливу на діяльність іноземного капіталу. Йдеться про законодавство про іноземні капіталовкладення, механізми митного і податкового регулювання, антимонопольної політики, державного контролю за цінами та захистом споживача, законодавство про передачу технологій, захист інтелектуальної власності, торгівлю патентами і товарними знаками тощо. Загалом, в Україні необхідно сформувати національну модель інвестиційного законодавства на зразок Кодексу іноземних інвестицій, які існують в багатьох країнах. Це дозволить врегулювати стандарти поведінки ТНК та механізми адміністративного контролю за їхнім виконанням. Останні повинні бути виписані не менш докладно, ніж відповідні зобов'язання приймаючої сторони про пільги та заохочення.

Успіх таких ініціатив залежить не лише від підтримки з боку українських чиновників та урядовців, але й від готовності великого українського капіталу підключитись до "просування" економічних вимог, висунутих іноземними стратегічними інвесторами. Наступним дієвим кроком у створенні "союзу" між вітчизняними та іноземними інвесторами могла б стати спільна програма щодо створення умов для повернення вивезеного з України капіталу та його легального інвестування в реальний сектор української економіки. Створення та реалізація вказаної програми дозволила б посилити позиції стратегічних інвесторів у діалозі з українським урядом та парламентом стосовно створення в країні сприятливого бізнес-клімату та підвищення конкурентоспроможності України на міжнародному ринку інвестицій[8, c. 91-93].


Список використаної літератури

1. Закон України “Про захист іноземних інвестицій в Україні” // Відомості Верховної Ради. — 1991. — №46.

2. Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.96 р. // Відомості Верховної Ради. — 1996. — №19.

3. Беліма М. Регіональний розвиток України та прямі іноземні інвестиції// Економіка, Фінанси, Право. - 2002. - № 12.

4. Белоус Т. Прямые иностранные инвестиции в Росии: плюсы и минусы// Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 9.

5. Борщевський В. В. Іноземні інвестиції як чинник регіонального розвитку// Фінанси України. - 2003. - № 10.

6. Вдович П., Григоренко Ю., Гурняк І., Проскурнін В., Ревчук К. Практичні аспекти інвестиційної політики на місцевому рівні. — К.: Інститут реформ, 2003.

7. Зовнішні інвестиції як ресурс для місцевого розвитку: Посібник // В. Борщевський, І. Гурняк, М. Дацишин, О. Мегеда, О. Мостіпан, Р. Нижник, В. Ткаченко. — К.: Інститут Реформ, 2005. — 74 с.

8. Козаченко Г.В., Антіпов О.М., Ляшенко О.М., Дібніс Г.І. Управління інвестиціями на підприємстві. — К.: Лібра, 2004. — 368 с.

9. Коноваленко В. “Інвестиційний клімат”: хто платить, той і замовляє музику // Дзеркало тижня. — 2006. — №40. — с.11.

10. Планування місцевого економічного розвитку: можливості та загрози: Посібник // В. Борщевський, М. Дацишин, Р. Нижник, В. Проскурнін, В. Ткаченко. — К.: Інститут Реформ, 2005. — 66 с.

11. Практичні аспекти інвестиційної політики на місцевому рівні: Посібник // П. Вдович, Ю. Григоренко, І. Гурняк, В. Проскурнін, К. Ревчук. — К.: Інститут Реформ, 2003. — 48 с.

12. Самофалов В. // Дзеркало тижня. — 2003. — 16–22.08

13. Фомін С. С. Чи потрібні нам іноземні інвестиції?// Політика і час. - 2001. - № 3.

14. Шакина А. Прямые иностранные инвестиции в странах Восточной Европы// Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - №2.

15. http://www.ukrstat.gov.ua.

загрузка...
Top