Яка з глобальних проблем належить до найприорітетніших і чому

Вступ.

1. Основна характеристика глобальних проблем світу.

1.1. Актуальні глобальні проблеми.

1.2. Особливості загальнолюдських проблем світу.

1.3. Складність глобальних проблем.

2. Тенденції та проблеми глобальних процесів у світовій продовольчій сфері.

2.1. Проблеми забезпечення людства продовольством.

2.2. Фактори, що впливають на продовольчу проблемі.

3. Подальші проблеми розвитку та подолання продовольчої проблеми.

3.1. Значення науки при вирішенні продовольчої проблеми.

3.2. Основні важелі вирішення продовольчої проблеми.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Проблема забезпечення продовольством постала перед людиною із зародженням цивілізації. Протягом усього періоду розвитку людства нестача продовольства з різноманітних причин у різні часи неодноразово виникала в різних регіонах і окремих країнах, але вона не мала глобального характеру. Навіть загибель від голоду близько 100 млн людей у ХIХ ст. в Китаї, 20 млн, що вмерли від голоду за останні 30 років ХІХ століття в Індії, призводили тільки до деякої активізації дій міжнародної спільноти у сфері допомоги продовольством потерпаючим країнам. Зумовлено це було, на нашу думку, тим, що людство у ті часи не усвідомлювало глобального характеру цієї проблеми.

Нині завдяки наполегливій праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, міжнародних установ та фондів посилюється розуміння того, що продовольча проблема є складовою частиною всесвітньої економіки. Світове товариство багато робить для подолання цієї проблеми через надання продовольчої і технічної допомоги бідним країнам, але ситуація поліпшується дуже повільно.

Складовими частинами продовольчої проблеми є глобалізація світової економіки, нестримне зростання чисельності населення, використання землі для виробництва сільськогосподарської продукції та збереження цього джерела поживних речовин для майбутніх поколінь, а також можливості науки щодо забезпечення подальшого зростання виробництва продуктів харчування.

Окремі загальні питання теорії і практики розвитку та становлення економіки як науки і як головного двигуна розвитку людства досліджували такі вітчизняні та зарубіжні дослідники, як О.Г. Білорус, О.А. Бугуцький, П.І.Гайдуцький, В.П.Галушко, М.Я. Дем’яненко, В.Г. Єременко, І.І. Лукінов, Ю.О. Лупенко, М.Й. Малік, К. Маркс, А. Маршалл, В.Я.Месель-Веселяк, В.М.Нелеп, О.М.Онищенко, Б.Й.Пасхавер, У.Петі, А.Пігу, Д.Рікардо, П.Т.Саблук, А.Сміт, О.О.Сторожук, М.І.Туган-Барановський, А.А.Чухно, О.М.Шпичак, А.Є. Юзефович, В.В.Юрчишин та інші вчені-економісти.

Мета дослідження– оцінка сучасного стану розвитку сільськогосподарської сфери світової і національних економік з урахуванням зростання населення у світі, окремих регіонах і країнах як головного чинника збільшення потреб у продовольстві, використання землі у сфері сільського господарства та її збереження, виробництва сільськогосподарської продукції й впливу аграрної науки на зростання виробництва продовольства як взаємопов’язаних складових глобальної продовольчої проблеми й формулювання механізмів її вирішення.

У зв’язку з цим сформовано наступні завдання:

- дослідити теоретичні основи глобальних проблем людства, надати х класифікацію;

- розглянути тенденції та проблеми глобальних процесів у світовій продовольчій сфері;

- проаналізувати подальші проблеми розвитку та подолання продовольчої проблеми.

Предметом дослідження є процеси відносин глобалізації, теоретичні, методичні та прикладні аспекти розвитку сільського господарства з точки зору оцінки його можливостей для забезпечення людства продовольством в обсягах, що визнані світовим суспільством оптимальними.

Об’єктом дослідженняна макроекономічному рівні є споживання сільськогосподарської продукції в контексті зростання чисельності народонаселення, від якого залежить збільшення потреб у продовольстві і, відповідно, подальший розвиток сільського господарства, використання орної землі для сільськогосподарського виробництва, світове виробництво рослинницької та тваринницької продукції в умовах глобалізації економіки світу.


1. Основна характеристика глобальних проблем світу

Слово «глобальний» походить від франц. global - загальний, всесвітній, від лат. globus — куля і вказує на явища і проблеми, що стосуються всієї планети Земля.

1.1. Актуальні глобальні проблеми

Протягом XX ст. під впливом різноманітних чинників, перш за все перебігу демографічних процесів, удосконалення технологій виробництва, зростання екологічних негараздів (які сталися вслід за успіхами технологій), загострення геополітичних протистоянь, усвідомлення прав людини (у т. ч. її потреб щодо якості життя), сформувалося розуміння глобальних проблем людства. Актуалізації глобальної проблематики сприяли: швидке зростання кількості населення (демографічний вибух), яке до того ж характеризується нерівномірністю по регіонах світу та окремих країнах; постійне нарощування промислового й сільськогосподарського виробництва; збільшення обсягу видобутку корисних копалин; житлове, промислове будівництво та прокладання нових транспортних магістралей і комунікацій; забруднення навколишнього середовища та інше.

Причинами зазначених явищ є нерегульований приріст населення в багатьох країнах світу; низький рівень упровадження ресурсо- та енергозберігаючих виробництв; незначне використання екологічно чистих технологій; швидка урбанізація населення зі стрімким зростанням міських агломерацій та створенням гігантських мегалополісів, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією, мілітаризацією економіки окремих країн; неефективна регіональна економічна політика як на макро-, так і на мікрорегіональних рівнях[15, c. 11].

1.2. Особливості загальнолюдських проблем світу

Глобальні проблеми набули системного характеру і стали комплексом загальнолюдських проблем, що стосуються як світу в цілому, так і окремих регіонів і країн. У просторовому аспекті глобальні проблеми людства взаємопов'язані: прояв якоїсь із них у будь-якому місці планети обов'язково спричиняє «ланцюгову реакцію», наслідки якої можуть через деякий час проявитися за сотні й тисячі кілометрів від місця її виникнення. Через це проблеми Аральського моря, Чорнобиля чи наступу пустелі Сахари на південь не можна розглядати як локальні, регіональні, що не мають негативних наслідків у просторі і часі. Глобальні проблеми сучасності — це сукупність проблем, що постали перед людством у другій половині XX ст. і потребують розв'язання.

Поряд із цим, у розвитку цивілізації і суспільного життя планети активізувався ще один процес, який породив нові глобальні проблеми. Глобалізація стала логічним продовженням процесу інтернаціоналізації виробництва: національні й транснаціональні виробничі та обслуговуючі системи використовують продуктивні сили всієї планети. Посилення взаємозалежності національних господарств та діяльність транснаціональних компаній (ТНК) досягли того рівня, коли дії одного з них зачіпають інтереси всіх інших (мають глобальний характер) та одночасно впливають на процеси та явища в інших сферах. Виникли побоювання, що в загальному розумінні глобалізація означатиме гомогенізацію світу, життя за єдиними принципами, звичаями та нормами поведінки, намагання все уніфікувати.

Чинники глобалізації соціально-економічних процесів додали складності низці екологічних, енергетичних, фінансово-інвестиційних, науково-технічних та деяких інших проблем. Згадаймо Чорнобильську катастрофу, проблему озонового шару атмосфери, нафтові кризи 1970—1980-х pp., фінансову кризу в азійсько-тихоокеанському регіоні, що розпочалася в 1997 р. Усі ці події зачепили інтереси не окремих країн, а світу в цілому.

Особливо слід відзначити важливість екологічних проблем, які стосуються не лише країн, а кожної конкретної людини[9, c. 34-35].

Глобалізація не є новим явищем у світовій економіці. Як вважають дослідники — це історичний процес, який пройшов кілька етапів у своєму розвитку: від періоду Великих географічних відкриттів і створення іспанських і португальських імперій до розвалу закритої соціалістичної системи та відходу від холодної війни. Це не абстрактний процес, він виявляється в конкретних фактах; у бізнесовій сфері його рушійними силами є постійні пошуки порівняльних переваг, мінімізація витрат через делокалізацію виробництва, через нові комбінації в поділі праці тощо.

Термін «глобалізація» почали активно вживати у 80-ті роки XX ст. для визначення злиття ринків окремих товарів, які виробляли великі транснаціональні корпорації. Але значного поширення термін набув після виходу в 1985 р. робіт Р. Робертсона, який дав визначення поняття «глобалізація» (globalization), та К. Омае, який у 1990 р. опублікував книгу «Світ без кордонів». У сучасному розумінні, глобалізація — це суспільний процес, протягом якого розмиваються географічні межі соціальних і культурних систем, і населення дедалі більше усвідомлює цей факт.

1.3. Складність глобальних проблем

Процес глобалізації є дуже складним і всеохоплюючим, його різні грані — предмет вивчення всіх суспільних наук. Так, сьогодні економісти зосередили свою увагу на вивченні фінансової глобалізації, становленні глобальних ТНК, регіоналізації економіки, інтенсифікації світової торгівлі, тенденціях до конвергенції. Філософи говорять про універсалізацію людських цінностей та намагаються знайти розв'язання глобальних проблем людства. Представники технологічних наук вивчають техноглобалізм, тобто злиття винаходів і новітніх технологій, що виникають у різних країнах, в єдиний комплекс технологічного знання, створення «технологічних макросистем» у сферах зв'язку, транспорту; наслідки революції телекомунікацій та створення Інтернету.

Географія же передусім цікавить, як явище глобалізації позначається на процесі взаємодії суспільства і природи і на геопросторовій організації господарської діяльності. Як відомо, науково-технічна революція призвела, з одного боку, до формування у людства всеохоплюючої системи знань і технологій, з іншого — до посилення антропогенного впливу на природу. Сформувалися складні господарські системи, вплив яких поширюється на весь світ. До цього додалося й загострення геополітичних протистоянь. Усе це порочіло або загострило десятки проблем планетарного масштабу[13, c. 3-4].

Велика група глобальних проблем пов'язана з логікою розвитку та виживання власне світового співтовариства (відвернення ядерного конфлікту; подолання відсталості країн, що розвиваються; боротьба проти злочинності і тероризму, наркоманії та наркобізнесу); частина з них є відображенням криз у взаємовідносинах між суспільством і природою (демографічної, продовольчої, ресурсної, енергетичної, екологічної); ще одна група — стосується забезпечення якості життя людини. Розв'язання глобальних проблем сучасності (приведення їх до безпечного рівня) вимагає, з одного боку, співпраці всіх держав та їхніх урядів, а з іншого — особистої участі кожної окремої людини. Існування глобальних проблем сучасності визнано світовим співтовариством (в офіційних документах ООН); для їх вирішення 5 створено організаційні структури і наукові центри як національного, так і світового значення (у системі ООН, у формі урядових і міжурядових утворень); деякі з глобальних проблем сучасності дали імпульс міжнародним громадським рухам (за мир, проти ядерної загрози, на захист природи тощо), стали платформою для формування політичних партій (наприклад, «зелених»).

За винятком глобальної проблеми відвернення ядерної війни, всі інші еволюціонують за висхідною траєкторією, тобто загострюються. На думку провідних учених, необхідно домогтися переведення всіх або принаймні найнебезпечніших проблем сучасності на низхідну ділянку траєкторії. Основні труднощі полягають у тому, що глобальні проблеми сучасності належать до класу емерджентних (від англ. emergence — виникнення, поява нового) проблем: на відміну від традиційних, для їх подолання немає вільних матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів. За оцінками, на подолання всіх глобальних проблем сучасності людство має витрачати більше як 1 трлн доларів США щорічно, що втричі перевищує суму річного приросту ВНП усіх країн світу разом. Ця обставина породила тривожні, навіть песимістичні прогнози.

Низка чинників дає підставу стверджувати, що людство здатне витримати іспит на виживання: перші успіхи науки в розробці принципово нових технологій, постадійне розв'язання глобальних проблем сучасності; диференційоване визначення пріоритетів за країнами і регіонами світу; різке підвищення ефективності акцій міжнародних органів, суспільних рухів; тенденція до зниження військових витрат і вивільнення частини необхідних ресурсів та ін. Крім того, всі глобальні проблеми сучасності взаємопов'язані, і вирішення однієї з них послаблює напруженість інших[16, c. 18-19].

2.2. Фактори, що впливають на продовольчу проблемі

Ретроспективний порівняльний аналіз змін чисельності населення та обсягів виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення показав, що у бідних країнах у цілому темпи приросту виробництва зерна і коренеплодів відстають від темпів приросту чисельності населення. При цьому щодо зерна в країнах Африки, на південь від пустелі Сахара, й Близького Сходу вони були у 2004 р. навіть меншими, ніж у 1961 р.

Таким чином, першим найбільш значущим фактором, що впливатиме на продовольчу безпеку, буде формування в кожній країні не просто стабільного, а стабільно зростаючого сільського господарства. За таких умов приріст обсягів виробництва випереджатиме зростання чисельності населення, що забезпечуватиме поступове ліквідування нестачі продовольства в тих регіонах і країнах планети, де нині вона (нестача) особливо відчутна. Це може бути досягнуто шляхом розвитку технологій, поліпшення менеджменту галузі, стратегії і тактики політики в аграрній сфері при формуванні економічно привабливих, соціально стабільних, високопродуктивних сільськогосподарських систем, які не шкодять навколишньому природному середовищу, при поступальній адаптації за рахунок інновацій та під впливом змін у потребах у продовольстві.

Другий фактор - структурні зміни у виробництві продуктів харчування, зумовлювані світовими тенденціями в поділі праці та розмірах ферм. Так, Китай уже випередив США за обсягами виробництва зерна, а щодо м'яса - перебільшив їх майже у 2 рази, в тому числі щодо свинини - в 5 разів. У країнах Африки та Азії випереджаючими, порівняно з розвинутими країнами, темпами розвивається виробництво коренеплодів та овочів.

Щодо розміру сімейних ферм, то в розвинутих країнах вони збільшуватимуться, а в бідних - навпаки, зменшуватимуться внаслідок їх дроблення між нащадками.

Третій фактор - це біотехнології, розвиток яких відбувається надзвичайно стрімко. При цьому спостерігаються неоднозначні процеси. Зокрема, якщо нещодавно деякі країни прийняли закони, що забороняють ввезення сировини генетично модифікованих рослин або продуктів з них, для запобігання можливого негативного впливу на геном людини, то інші країни наполягають на обов'язковому друкуванні інформації про те, що даний продукт вироблений саме з таких рослин, а вже людина повинна сама вирішувати, споживати його чи ні. Нині вже можна сміливіше вести мову про більш реальне переведення біотехнологічних досліджень на істотно вищий рівень. Це стало очевидним після повідомлення французькими вченими про те, що їм вдалося створити генетично змінений рис, у рослинах якого відсутня біологічно активна речовина, що знешкоджує шкідників. Особливо важливим при цьому є те, що така речовина починає вироблятися рослиною лише після нападу на неї шкідників і тільки в тій частині рослини, яку шкідник атакував. Отже, йдеться про створення другого покоління генетично модифікованих організмів, продукція яких є нешкідливою для людини[5, c. 28-29].

Зрозуміло, що через високу вартість біотехнологічних досліджень бідні країни не в змозі їх проводити. Проте при зростанні в них чисельності населення і збільшенні у зв'язку з цим потреб у продовольстві в умовах обмежених фінансових можливостей застосовувати такі технології, як у розвинутих країнах (повна механізація, гербіциди, пестициди, добрива), ці країни не можуть. Вони змушені використовувати генетично модифіковані сорти, які при вищій врожайності й досконаліших технологіях потребують менших затрат праці та засобів виробництва на одиницю продукції.

Винятково важливим є також те, що генетично модифіковані сорти дозволять повернути у виробництво засолені землі. Зокрема, у Китаї за допомогою методів біотехнології створили сорти томатів, рису та сої, які ростуть на таких землях.

Четвертий фактор - це динаміка змін у потребах людського капіталу в аграрному виробництві. Вона характеризується скороченням потреб у ньому в розвинутих країнах внаслідок впровадження інтенсивних технологій на базі високопродуктивної техніки при одночасному зростанні його чисельності (за відсутності такої потреби) в бідних країнах, передусім, в Азії та Африці. Так, якщо у розвинутих країнах з 1950 по 2004 р. чисельність працездатного сільського населення зменшилася з 137 до 44,1 млн. чол., або більш як у 3 рази, то в країнах, що розвиваються, вона, навпаки, збільшилася з 672 до 1296,4 млн. чол., або майже у 2 рази. При цьому в країнах Африки чисельність цієї категорії населення збільшилася з 86,9 до 206,6 млн. чол., або майже у 2,4 раза, а в Азії - відповідно, з 571,3 до 1056 млн. чол., або в 1,8 раза. Якщо у США та Канаді чисельність працездатних селян у 2004 р. зменшилася порівняно з 1950 р. у 3 рази, у Франції та Німеччині - відповідно, майже у 8 разів, то в Індії вона збільшилася на 138 млн. чол., або у 2 рази, а в Китаї на 270 млн. чол., або в 1,94 раза[5, c. 31].

Технологічний розрив у системах сільськогосподарського виробництва, за нашими підрахунками, зумовив те, що у розвинутих країнах кожна працездатна людина виробила у 2004 р. у середньому 22,4 т зерна, майже 2,5 т м'яса і 8 т молока проти, відповідно, 982,116 і 205 кг у країнах, що розвиваються. При цьому такий розрив має тенденцію до збільшення. Якщо у 1961 р. на одного працездатного селянина він становив щодо виробництва зерна 3662 кг, м'яса - 423 і молока - 2326 кг, то у 2004 р. вже, відповідно, понад 21400, 2300 і 7800 кг.

Внаслідок таких відмінностей у США працездатний селянин нині годує 105 чол., у Німеччині - більше 90, Франції - 75, а в Індії та Китаї - відповідно, близько 4 і 2,6 чол. У країнах ЄС за цей період ефективність праці кожного працездатного селянина зросла щодо зерна в 10 разів, м'яса - у 9 і молока - у 4,8 раза, а в країнах Азії - відповідно, лише у 1,8; 6,7 і 2,8 раза.

П'ятий фактор - надзвичайно висока потреба у розвитку систем аграрних досліджень і впровадженні їх результатів у практику. При цьому стратегічною метою світової спільноти має стати підвищення ефективності роботи мережі 16-ти дослідних інститутів системи CGIAR - консультативної групи міжнародних досліджень у сільському господарстві, які були створені спеціально для вирішення продовольчої проблеми у бідних країнах. Одночасно з цим треба активізувати зусилля дослідників розвинутих країн та підвищити обсяги їх фінансування у напрямі розробки нових та адаптації існуючих інтенсивних технологій у рослинництві й тваринництві до природно-кліматичних і соціально-економічних умов конкретних бідних країн з урахуванням при їх впровадженні рівня освіченості та менталітету місцевого населення.

Шостий фактор охоплює цілеспрямовані зміни в інфраструктурі сільської місцевості. Фермери та інші люди, що мешкають у сільській місцевості будь-якої країни світу, а особливо у бідних країнах, потребують доступу до освіти, медичного, інформаційного та соціального сервісу. У сільській місцевості слід також поліпшити транспортні мережі та системи зберігання аграрної продукції, втрати якої сягають 500 млн. т у рік.

Сьомий фактор - це розвиток процесів глобалізації економіки світу через прискорення формування глобального ринку, зокрема ринку аграрної продукції та продукції переробної промисловості. Тут важливою може бути зміна позицій розвинутих країн щодо розвитку світового сільського господарства та аграрного ринку, оскільки запропонована США та ЄС програма реформування цих двох складових продовольчої безпеки була заблокована на всесвітніх переговорах у Канкуні (Мексика, 2004 р.) країнами, що розвиваються, тому що в ній не були враховані інтереси бідних країн. Як зазначає Дж. Стігліц, продукція фермерів бідних країн не може конкурувати з продукцією фермерів Європи та США, які мають великі державні дотації при одночасному застосуванні проти бідних країн експортних квот та інших нетарифних бар'єрів на безліч товарів для захисту власного ринку[10, c. 27-28].

Так, наприклад, митні тарифи на імпортні сільськогосподарські товари в багатих країнах у середньому тримаються на рівні 27% проти 17% у бідних країнах. При цьому ЄС, Канада, США та Японія 60% продукції, яку вони імпортують з бідних країн, оподатковують за максимальними ставками. Більше того, діє система ескалації митних тарифів у міру підвищення ступеня переробки продукції, що експортується бідними країнами. Наприклад, у Новій Зеландії мито на каву в зернах становить 5%, а на готовий до вживання (молотий) - уже 15%.

Восьмий фактор (можливо, найголовніший) - це проведення реформ, спрямованих на ефективніший розвиток сільського господарства. По-перше, надання селянам права власності на землю. За даними ООН, понад 500 млн. людей, або приблизно 100 млн. господарств у бідних країнах, не є власниками тієї землі, на якій вони господарюють. При цьому особливо важливо, щоб такими правами володіли також і жінки (наприклад, у країнах, розташованих на південь від пустелі Сахара), які виробляють більшу частину продуктів харчування. По-друге, подальший розвиток систем мікрокредитування бідних фермерів, оскільки, згідно з оцінками, щороку 5% учасників такої системи позик виходять із зони злиденності. По-третє, збільшення інвестицій у розвиток сільського господарства, обсяг яких, наприклад, у більшості країн Африки становить менш як 5% бюджетних витрат за наявності того, що від сільського господарства (прямо чи опосередковано) залежить добробут 3/4 їх населення. По-четверте, ліквідація дискримінації бідних фермерів при наданні субсидій на засоби виробництва, насамперед, на насіння високоврожайних сортів.

Дев'ятий фактор - інвестування у розвиток людського капіталу через підвищення рівня освіченості найбідніших прошарків населення, що надасть можливість значно піднести економіку за рахунок використання талантів багатьох людей, які поки що не можуть проявитися.

За даними Агентства міжнародного розвитку США (неопубліковані матеріали), аналіз ефективності впровадження проектів, які фінансувалися цією установою, у сфері розвитку сільського господарства в бідних країнах показав, що успішними були ті, які стосувалися постачання і торгівлі, тобто ті, де були задіяні люди з освітою. Реалізація проектів безпосередньо у фермерських господарствах, яку здійснювали, відповідно, неосвічені фермери, мала нульовий ефект.

Водночас програми навчання з впровадження нових систем господарювання у країнах Латинської Америки забезпечили норму повернення витрат від 10 до 32% 14, а в Кенії та Буркіна-Фасо - 91-100%.

Десятим вагомим фактором, що сприятиме збільшенню обсягів сільськогосподарського виробництва, є підвищення добробуту населення бідних країн в результаті загального зростання їх економіки, що забезпечуватиме збільшення купівельної спроможності людей.

Підвищення щорічних темпів зростання ВВП на душу населення у країнах, що розвиваються, до 2,9% за 1990-2001 pp. проти 2,3% за 1975-2001 pp. зумовило зменшення частки людей, що мають доход 1 і менше дол. на день, у цілому у світі з 28,5 у 1990 р. до 25% у 1999 р., у тому числі у країнах Південної Азії - відповідно, з 45 до 36,6%, а в країнах Східної Азії та Тихоокеанського регіону - майже у 2 рази, тобто з 30,5 до 15,6%. При цьому паритет купівельної спроможності за 1993-2001 pp. у бідних країнах збільшився майже на 40% проти 36% у середньому у світі.

Лімітуючим фактором у зростанні рівня забезпеченості людини продовольством може стати обмежена можливість подальшого збільшення площ землі в обробітку, резерви якої, за розрахунками академіка УААН В. М. Трегобчука, будуть вичерпані до середини поточного століття[3, c. 129-130].

Ще один фактор - це міжнародна допомога бідним країнам. На міжнародній конференції щодо питань фінансування розвитку бідних країн у Монтерреї (Мексика) у 2002 р. міжнародна спільнота домовилася про значне збільшення міжнародної допомоги при виділенні вже у 2006 р. додатково 16 млрд. дол. У межах цієї угоди ЄС доведе рівень допомоги до 0,39% ВНП Союзу, або збільшить на 11 млрд. дол., а США майже подвоять свою суму, піднявши її до 15 млрд. дол. При цьому Великобританія запропонувала створити новий механізм - Фонд міжнародного фінансування, завдання якого - надавати передбачену, стабільну допомогу в здійсненні інвестицій, які сприяють розвитку бідних країн. Природно, що значна частина цих фінансів направлятиметься на розвиток їх аграрного сектора[3, c. 135].


3. Подальші проблеми розвитку та подолання продовольчої проблеми

3.1. Значення науки при вирішенні продовольчої проблеми

За нашими підрахунками зернові культури майже в усіх регіонах планети мають вищу урожайність, ніж у центрах їх походження. Так, середня урожайність пшениці в центрі її походження в 1998 р. становила 19,85 ц/га, у Південній Америці – 20,9 ц/га, а в Європі – навіть 30,61 ц/га, або була вище на 10,5 – 54,5%; кукурудзи – відповідно 22,33 ц/га проти 35,11 ц/га у Південній Америці та 84,21 ц/га у Північній Америці (США і Канада). Основна зернова культура Африки – сорго – в центрі свого походження мала урожайність 7,8 ц/га, а в інших регіонах планети в 1,5 (Азія) та в 4,6 раза (Північна Америка) вище.

Урожайність кукурудзи вища більше ніж удвічі в усіх інших країнах, у Північній Америці (США та Канада) – в 3,8 раза, а рису – відповідно в 1,4 і 1,8 раза. Водночас такі культури як кассава, арахіс, просо, соняшник, томати та цукрова тростина в центрах походження мають урожайність вищу, ніж у всіх інших країнах світу, де вони вирощуються.

Співпраця селекціонерів, генетиків, менеджерів та інших спеціалістів, пов'язаних з вирощуванням сільськогосподарських культур, забезпечила таке зростання середньої урожайності у світі за 1980–1999 рр.: пшениця – 8,3 ц/га, рис – 10,7, кукурудза – 12,5 , соя – 5,9 , кассава – 14,7, цукрові буряки – 99,3, цукрова тростина – 113,6 ц/га.

Аналіз доступних джерел щодо вартості наукових розробок в аграрній сфері показав, що в цілому в світі бюджетні витрати перевищують 15 млрд доларів США, з яких майже половина припадає на 22 високорозвинуті країни, що об’єдналися в Організацію Економічної Кооперації та Розвитку, а інші – на 131 країну, що розвиваються. При цьому, якщо в цих 22 країнах частка національного продукту, що витрачається на аграрну науку, становить від 1 у Греції до 4% у Швеції, то в Україні – тільки 0,17% надходжень від сільського господарства.

Водночас простежується тенденція збільшення витрат приватних компаній на аграрну науку в розвинутих країнах, обсяги яких майже зрівнялися з бюджетними, а деякі країни, наприклад, Нідерланди та Австралія, здійснюють політику поступового переведення досліджень і дорадництва на позабюджетну основу.

Успіхи розвинутих країн у наукових дослідженнях створюють великий розрив у технологічному відношенні між багатими та бідними країнами. Тому світова спільнота із залученням державних і приватних фінансових ресурсів сформувала мережу із 16 науково-дослідних інститутів, які розташовані в проблемних регіонах світу з метою виведення нових сортів усіх продовольчих і фуражних культур для відповідних природно-кліматичних умов конкретних країн. Наведемо тільки один приклад – створення стійких до захворювань сортів кассави з потенційною урожайністю 550 ц/га (середня урожайність в країнах Африки – 85 ц/га), що дало змогу Нігерії збільшити її виробництво утричі[1, c. 167-168].

Крім того, існують спеціальні програми міжнародного розвитку сільського господарства, Міжнародний Фонд науки та інші, які, наприклад, тільки в 2000 році реалізували понад 700 проектів у 46 країнах вартістю 423 млн доларів США. При постійному зростанні витрат на аграрну науку, перерозподілі їх у бік збільшення витрат приватних компаній і широкого залучення до досліджень університетів аграрна наука швидко відшкодовує їх з великими прибутками завдяки впровадженню нових більш урожайних і продуктивних сортів, порід, гібридів, ліній, які до того ж мають і вищі якісні показники.

Таким чином, у світі сформована цілісна система зберігання генетичних ресурсів планети, які ефективно використовуються для створення нових порід, сортів, ліній та гібридів рослин і тварин з високою продуктивністю та урожайністю, стійкістю проти хвороб і шкідників при одночасному поліпшенні якості продукції. При цьому бідні країни, як джерело природних генетичних ресурсів, матимуть добрі дивіденди спочатку від використанні їх генетичних ресурсів розвинутими країнами у селекційній роботі, а потім – від використання цих селекційних досягнень у власному виробництві.

На сучасному етапі розвитку людства при вирішенні продовольчої проблеми в бідних країнах головною складовою успіху може бути широке використання генетично змінених сортів рослин, здатних давати добрі врожаї навіть на виведених із використання землях.

У розвинутих країнах, де щоденне споживання енергії понад 3000 ккал, інстинкт відтворення згасає. Наприклад, у США, де енергетична цінність щоденного раціону людини перевищує 3500 ккал і витрати на харчування знаходяться в межах 10-12% загальних витрат людини, приріст населення становить менше 1%. У бідних країнах, де щоденна енергетична цінність раціону людини менше 2500 ккал і витрати на харчування досягають 80–90% усіх витрат, приріст населення становить 2, 3 і більше відсотків.

Тобто, можна зробити висновок, що для зниження темпів приросту населення в бідних країнах людей треба забезпечити продовольством на рівні, що хоча б наближався до середньосвітового. У поєднанні з цією вимогою практична реалізація у бідних країнах програм планування сім'ї та спеціальних освітніх програм допоможе знизити нестримний приріст населення в цих країнах до розумних меж[4, c. 17-18].

3.2. Основні важелі вирішення продовольчої проблеми

Водночас вирішення продовольчої проблеми для існуючих і майбутніх поколінь залежить від багатьох факторів, головним з яких є земля. При цьому найголовнішим, на нашу думку, є збереження тих земель, що використовуються людством: припинення поширення пустель, впровадження безполицевого обробітку землі, боротьба з водною та повітряною ерозією тощо. При цьому політика ефективного використання землі повинна координуватися між усіма державними установами, які відповідають за цей напрям діяльності.

За підрахунками, для забезпечення продовольством понад 7 млрд людей, що житимуть на планеті у 2020 році, за умови значного поліпшення харчування в бідних країнах необхідно збільшити виробництво продовольства в цілому не менше ніж у 1,5 раза, а попит на м'ясо в країнах, що розвиваються, зросте удвічі і досягне 190 млн тонн за рік. За прогнозом площа землі в обробітку, не зважаючи на її загальне зростання, з розрахунку на душу населення зменшуватиметься, тому єдиний фактор, спроможний забезпечити зростання виробництва продуктів харчування, – підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин.

У цьому відношенні можливе використання кількох шляхів. Насамперед, впровадження в бідних країнах високоврожайних сортів, наприклад рису, що має урожайність на 25% вищу при менших в 1,5–2 рази потребах поливної води; кукурудзи, нові сорти якої врожайніші на 40% і здатні зростати на бідних ґрунтах, або коренеплодів, стійких проти хвороб і шкідників.

Урожайність сільськогосподарських культур в країнах, що розвиваються, значно нижча, ніж у розвинутих, з багатьох причин, головними з яких є наземні та підземні шкідники, бур'яни і хвороби. Але застосовувати хімічні засоби боротьби з ними в більшості бідних країн проблематично не тільки через недостатню освіченість місцевих фермерів, а й більшою мірою через відсутність у них коштів для придбання хімікатів та обладнання для їх застосування. Тому альтернативним для таких країн буде застосування біологічних засобів боротьби із шкідниками, хворобами та бур'янами, а також використання трансгенних сортів, резистентних проти шкідників і хвороб. При цьому бідні країни мають великий потенціал для запровадження трансгенних сортів, оскільки площа, що використовується в них для вирощування рослинної продукції, набагато більша, ніж у розвинутих країнах: у 70 разів більша площа посівів рису, в 1,5 раза – кукурудзи, у 2 рази – пшениці, у 1,2 раза – сої. Велике значення може мати запровадження в цих країнах трансгенних сортів кассави та солодкої картоплі[4, c. 18-19].

Щодо допомоги бідним країнам з боку високорозвинутих, то головним завданням останніх повинна бути розробка нових технологій, створення сортів і порід для еколого-соціальних умов конкретної країни. До того ж дослідницькі програми і діяльність щодо їх впровадження повинні враховувати реальні проблеми місцевих фермерів, їх потреби і можливості. При цьому генерування нових знань може бути менш важливим для збільшення продовольчих ресурсів, ніж ідентифікація основних проблем, що гальмують удосконалення діючої системи господарювання.

Другий шлях – це допомога в розробці систем запобігання втрат продукції під час її вирощування, перевезення та зберігання.

Ще одним важелем допомоги бідним країнам є поширення багатими країнами імпорту напівфабрикатів або готових до вживання продуктів, що збільшуватиме надходження валюти до бідних країн і не тільки підвищуватиме соціальний рівень життя населення та споживання продовольства на внутрішньому ринку, а й повертатиметься в багаті країни через закупівлю в них техніки, обладнання, добрив тощо.

На останнє місце слід поставити продовольчу допомогу, яка є дуже суттєвою для бідних країн під час стихійного або соціального лиха, але її не можна вважати пріоритетним заходом вирішення продовольчої проблеми.

Для вирішення глобальної продовольчої проблеми потрібно формування не просто стабільного, а й, на думку автора, "стабільно зростаючого сільського господарства" з випередженням темпів приросту виробництва сільськогосподарської продукції, насамперед, в країнах, що розвиваються, порівняно з темпами приросту населення.

Природно виникає запитання, чи зможе людство забезпечити себе продовольством. Деякою мірою відповідь на нього дають порівняльні дані зростання урожайності за 1980–2000 рр. Якщо наприкінці ХХ ст. середня врожайність зернових культур залишилася б на рівні 1980 р., то для одержання валового збору зерна в обсязі понад 2 млрд тонн треба було б мати збиральні площі зернових культур понад 953,6 млн га проти 726,3 млн га збиральних площ у 1980 р. Тобто, вони мали б збільшитися на 227,3 млн га, або майже на одну третину. Фактично збиральні площі зернових культур у 2000 р. становили 675,4 млн га, тобто зменшились на 50,8 млн га, або на 7%. Таким чином, за рахунок зростання врожайності зернових культур людство зберегло близько 280 млн га землі. Подібні розрахунки для двох основних продовольчих культур свідчать, що для одержання валового збору пшениці в обсязі 576,3 млн тонн при збереженні врожайності на рівні 1980 року треба було б мати збиральну площу обсягом понад 307 млн га проти 236,9 млн га в 1980 р., або її зростання більш ніж на 70 млн га, що становило б у відносних показниках 29,6%. Фактична збиральна площа пшениці в 2000 р. дорівнювала 213,6 млн га проти 236,9 млн га в 1980 р., або була меншою відповідно на 23,3 млн га. Щодо рису, то якби його врожайність залишилась на рівні 1980 р., то для одержання валового збору цієї культури у світі в обсязі 598,8 млн тонн треба було б мати збиральні площі 216,2 млн га проти 143,4 млн га фактично у 1980 р. Зростання збиральних площ рису повинно було б становити 72,6 млн га, або більше ніж у півтора раза. Фактично збиральні площі рису за цей порівнювальний період зросли, але вони збільшилися тільки на 10,2 млн га, або всього на 7,1 відсотка[4, c. 21-22].

Якщо виходити з прогнозу, що в 2020 р. на земній кулі чисельність населення становитиме близько 7,3 млрд осіб, а рівні щорічного середнього споживання пшениці та рису становитимуть по 100 кг на душу населення, то на планеті треба виробляти по 730 млн тонн кожної з цих продовольчих культур. За рівня врожайності 2000 р. для кожної з них відповідно потрібно мати 270 і 187 млн га збиральних площ, або забезпечити збільшення їх на 57 і 33 млн га. Але можливості подальшого збільшення площ землі в обробітку обмежені, тому головним завданням буде намагання підвищити врожайність, яка може становити, як свідчать зафіксовані рекордні урожаї сільськогосподарських культур порівняно із середніми у світі: рису – більше ніж утричі, пшениці – більше ніж у 5 разів, сорго – більше ніж у 14, ячменю – в 5, кукурудзи – в 5, сої – в 3, картоплі – в 7 разів. Більше того, рекордна врожайність пшениці становила 194 ц/га, рису – 311, кукурудзи – 272, ячменю – 198, сорго – 281 та сої – 98 ц/га і може бути одержана при застосуванні високоврожайних сортів і гібридів в поєднанні з розробленими для них науково обґрунтованими технологіями.

Глобалізація економіки країн нашої планети в цілому і сільського господарства зокрема є об'єктивним фактором розвитку як для світової спільноти взагалі, так і для кожної країни зокрема, особливо в сфері вирішення глобальних проблем забезпечення людства продовольством, що потребує сільгосптоваровиробникам всебічну підтримку з боку міжнародних установ, урядів, науковців, працівників переробної промисловості та споживачів.

Процес глобалізації нині охопив усі види діяльності людства, формуючи крок за кроком єдиний всесвітній народногосподарський комплекс при взаємодії національних економік через міжнародні економічні відносини. При цьому, підкоряючись законам глобалізації, національні економіки діють як складові світової системи виробництва, розподілу, обміну та споживання, включаючи головний, на нашу думку, сектор економіки – сільське господарство[2, c. 215].


Висновки

Глобальна продовольча проблема – чи ненайдавніша з усіх глобальних проблем людства. Голод – як її крайній прояв і величезне соціальне лихо охоплював маси людей і в стародавні віки, і в Середньовіччя, і в періоди нової та новітньої історії.

Отже, природно, що до пріоритетних глобальних проблем людства глобалісти відносять "глобальну проблему сталого розвитку, який визначається сьогодні і в майбутньому не стільки економічним зростанням держав і країн та забезпеченням розширеного відтворення в його традиційних вартісній і натурально-фізичній формах, скільки соціально-економічним прогресом людства, забезпеченням розширеного відтворення інтелектуальних ресурсів та інтелектуального потенціалу, а також зростанням якості й конкурентоспроможності розвитку, якості людського життя, розвитку людини як найвищої соціальної цінності".

У той же час неможливо спиратися тільки на позитивні риси глобалізації, яка несе, на думку Ю.М. Пахомова, "незліченні економічні і соціальні новації", а "шлях до глобального простору є безальтернативним, оскільки ізоляціонізм створює лише тимчасову, оманну ілюзію захищеності. Оманну тому, що саме тривала захищеність збільшує відсталість".

Погоджуючись із необхідністю "збалансованого трактування суті глобалізації, показуючи, з одного боку, її нові можливості й переваги, з іншого — виклики і загрози", слід підкреслити, що при цьому ні в якому разі не слід забувати про забезпечення людства продовольством, яке несправедливо, на нашу думку, відносять лише до другої групи глобальних проблем. Більше того, колектив відомих українських науковців, обговорюючи значення для України науки та інноваційного розвитку, навіть не згадав про сільське господарство країни, яке вже багато років є наріжним каменем її економіки не тільки тому, що воно забезпечує населення країни потрібним продовольством, але і тому, що воно підживлює фінансово всі інші галузі народного господарства за рахунок диспаритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, що призводить щорічно до вимивання із сфери сільськогосподарського виробництва мільярдів гривень.

На нашу думку, проблема забезпечення людства продовольством нині дедалі більше виходить на перший план і тому ми пропонуємо застосування нових понять — "геоагро" "глобалагро" і "системи глобального планування виробництва і розподілу продовольства", як основ розв’язання продовольчої проблеми людства. "Геоагро" ми розуміємо як науку про технологію досягнення продовольчої забезпеченості окремих георегіонів планети при трансформуванні в єдине ціле традиційних систем ведення сільського господарства конкретного регіону планети і сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур та ведення тваринництва, що вже впроваджені у високорозвинутих країнах, з урахуванням менталітету місцевого населення, економічних можливостей і природно-кліматичних умов регіону, а "глобалагро" в нашому розумінні це наука щодо системи планування виробництва продовольства та його розподілу в глобальному вимірі для задоволення потреб людства у продуктах харчування на такому рівні, який би забезпечував згідно з встановленими нормами нормальний інтелектуальний і фізичний розвиток будь-якої людини в будь-якому регіоні чи країні світу.


Список використаної літератури

1. Белорус О.Г. Экономическая система глобализма. К.: ИМЕМ, КНЕУ, НАНУ. 2003. — 380 с.

2. Білорус О. Глобалізація і національна стратегія України. — Броди: Просвіта, 2001. — 300 с

3. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. Монографія. — К., 1998. — 416 с

4. Власов В.І. Глобалізація і глобальна продовольча проблема //Економіка АПК. - 2004. - № 1. - С.15-22

5. Ковалев Е. Глобальная продовольственная проблема //Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - № 10. - C. 26-34

6. Лукинов И.И. Эволюция экономических систем. — М., 2002. — 567 с.

7. Лукінов І. Криза нашого часу: Питирим Сорокин і сучасність // Соціокультурна і економічна динаміка: закономірності, проблеми, перспективи. Матер, міжнар. конф., 11—12 травня 2000 р. / Відп. ред. І.І. Лукінов. — К.: IE НАНУ, 2001. — С. 11-16.

8. Лукінов І.І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Інститут економіки НАН України, 1997. — 455 с.

9. Лушников И. Возвращаясь к глобальным проблемам человека //Воспитание школьников. - 2001. - № 5. - C. 34-35

10. Ляшенко Д. Глобальні проблеми сучасності //Географія та основи економіки в школі. - 2004. - № 2. - C. 25-29

11. Ляшенко Д. Глобальні проблеми сучасності та їх можливий прояв в Україні //Український географічний журнал. - 2002. - № 3. - C. 63-68.

12. Новицький В.Є. Міжнародна кооперація праці: проблеми та моделі / НАН України, Інститут світової економіки і міжнародних відносин. — К.: Наукова думка, 1994. — 116 с.

13. Олійник Я. Глобальні проблеми людства: Контексти виникнення/ Ярослав Олійник //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2006. - № 38. - C. 3-4

14. Подберезкин А. Проблемы глобального мира : взгляд слева //Независимая газета. - 2001. - 16 мая. - C. 9, 15

15. Сиротенко А. Глобальні проблеми людства //Географія та основи економіки в школі. - 2002. - № 1. - C. 11-16

16. Фідря Н. Глобальні проблеми людства та ідея сталого розвитку суспільства. Географія світу, 10 клас/ Надія Фідря //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2005. - № 33. - C. 17-21

17. Шейко В. Глобальні проблеми земної цивілізації: минуле та сьогодення //Вісник книжкової палати. - 2000. - № 10. - C. 26-32

18. Шепелев М.А. Глобалистика. — Днепропетровск, ДНУ. — Ч. 1. — 2001. — 144 с.

загрузка...
Top