Взаємодія видів транспорту

Вступ.

1. Види транспортних планів.

2. Державне регулювання транспорту.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Основна частіша вантажних і пасажирських перевезень здійснюється за участю двох і більше видів транспорту. Так, 80% вантажів, що прибувають у морські порти, передаються на залізницю, а в річкових портах ця частка досягає 50%. Практично вся нафта з трубопроводів передається на інші види транспорту, а автомобіль взаємодіє з усіма видами транспорту, особливо велике його значення для пасажирських перевезень. Пунктами взаємодії є транспортні вузли. Раніше транспортні вузли в силу свого історичного розвитку та відомчої підпорядкованості, будувалися без ретельного обліку швидкого перевантаження вантажів з одного виду транспорту на іншій. Транзитний пасажир купував нові документи на провіз вантажу і проїзд. Вантаж у цих пунктах перевантажувався. Тільки з введенням змішаного прямого сполучення власники вантажу звільнялися від перевантаження вантажів. У взаємодії різних видів транспорту повинна відродитися єдина транспортна система держави.

У більшості країн раціональна взаємодія основних видів транспортних комунікацій знаходиться в державній власності. Ця взаємодія полягає в злагодженій і погодженій роботі транспорту в загальному перевізному процесі. Вона залежить від багатьох умов правового, економічного, технічного, технологічного, організаційного та управлінського характеру.

Вибір виду або видів транспорту для перевезення здійснюється за двома основними параметрами: вартісна оцінка й вимоги до надійності та якості перевезення. Вартісна оцінка залежить від тарифу і знижки з тарифу обраних перевізників. Надійність та якість перевезення є складнішим параметром - його характеризують терміни перевезення, схоронність партії і споживчих властивостей вантажів під час перевезення.


1. Види транспортних планів

Обсяг транспортних робіт визначається потребами переміщення різних видів вантажів. Розміри відправлення більшості номенклатури вантажів розраховуються на основі встановлених на плановий період рівнів виробництва, експорту та імпорту продукції методом балансових розрахунків виробництва й споживання. Для складання плану перевезень вантажів як для внутрішніх, так і зовнішньоторгових перевезень і в розрахунках до нього за видами транспорту визначається обсяг відправлення (перекачка) у тоннах (кубометрах), середня дальність перевезень у кілометрах (милях), вантажообіг у тонно-кілометрах (тонно-милях). Планування робіт, що виконуються транспортними підприємствами, здійснюється з допомогою таких показників: загального пробігу транспортних засобів — без вантажу, з вантажем; обсягу перевезення вантажів, обсягу перевезення пасажирів; вантажообігу, пасажирообігу; машино-годин у роботі транспортних засобів.

Міжміські перевезення. Пасажирообіг на міжміських сполученнях на всіх видах транспорту в цілому або на окремих його видах визначається під час перспективного планування на основі даних про чисельність населення, його рухомість, зростання реальних доходів або фонду споживання в національному доході в розрахунку на одного жителя.

Внутрішньоміські перевезення. Обсяг перевезень пасажирів на внутрішньоміських сполученнях визначається виходячи з наміченої на плановий період чисельності міського населення (у цілому по країні й окремо по групах міст) і його транспортної рухомості — середнього числа поїздок на рік усіма видами міського і, відповідно, приміського транспорту, які припадають на одного жителя.

Потреба в рухомому складі (автомобілів, вагонів, локомотивів, літаків, суден та ін.) визначається виходячи з установлених на відповідний період обсягів перевезень вантажів і пасажирів, рівнів показників використання рухомого складу з урахуванням нерівномірності перевезень[5, c. 154].

Основними документами, що визначають взаємні обов'язки, права та відповідальність транспорту, клієнтури, відправників вантажу і вантажоодержувачів, є статут залізниць, кодекс торгового мореплавання, статут водного транспорту, статут автомобільного транспорту і повітряний кодекс.

Економічний аспект взаємодії має базуватися на таких положеннях:

♦ розробка єдиних планів та прогнозів перевезення вантажів і пасажирів, що дозволяє заздалегідь підготувати рухомий склад. Слід зазначити, що особливо велика затримка вантажів при передачі їх із залізниці на річковий транспорт;

• встановлення погоджених тарифів на перевезення різними видами транспорту. При цьому необхідно створити систему уніфікованих тарифів, що стимулювали б клієнтуру і транспорт до змішаних перевезень;

• введення єдиної номенклатури вантажів, розробка уніфікованих планів і звітних показників, що характеризують якість і ефективність перевезень вантажів і пасажирів.

Чітка організація всієї роботи з вантажовласниками дозволить уникнути ряду недоліків, властивих існуючій системі перевезень за участю декількох видів транспорту, а саме:

• необхідності контакту з різними підрозділами і посадовими особами, територіально розташованими у різних місцях;

• необхідності оплати провізних плат, додаткових зборів, договірних тарифів по різних рахунках і реквізитах у різний час;

• великі витрати робочого часу і транспортні витрати на організацію перевезення[5, c. 157].


2. Державне регулювання транспорту

В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави, оскільки створення правових стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямків розвитку держави, закріплених Конституцією України. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту. Відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому.

Принципи державного регулювання транспортної системи – правила, на основі яких здійснюються взаємовідносини між суб’єктами державного регулювання транспортної системи, причому взаємовідносини мають характер, відповідний до державного режиму. Здійснено класифікацію принципів за такими ознаками: системність (загальносистемні, тобто основні правила діяльності системи суб’єктів як державного утворення та специфічні, тобто правила, на основі яких функціонує кожне структурне утворення транспортної системи як певна підсистема); функціональна ознака (підсистема кадрів, інформаційного забезпечення, технологій державного управління транспортною системою, оперативно-пошукова та контрольна підсистеми); структурні (структурно-цільові, структурно-функціональні, структурно-організаційні, структурно-процесуальні).

Радикальні зміни в економіці України, наявність конкуренції на ринку надання транспортних послуг потребує суттєвих змін у організації управління транспортною системою. Як об’єкт державного управління транспортна система повинна відповідати рівню соціально-економічного розвитку держави, позитивно впливати на національну безпеку, забезпечувати здійснення зовнішньоекономічних зв’язків.

Регулювання у сфері транспортного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в сучасних умовах здійснюється на основі міжнародних договорів, рішень міждержавних економічних конференцій, міжнародних звичаїв та рішень міжнародних організацій. Характерно, що міжнародні організації є одночасно й суб’єктами міжнародних економічних відносин (поряд із фізичними, юридичними особами та державами), і частиною механізму міждержавного регулювання цих відносин[4, c. 271-273].

Основними причинами, що стримують розвиток транспортного забезпечення у сфері зовнішньоекономічної діяльності України, є: невпорядкованість системи державного регулювання щодо контролю на кордоні та справляння зборів; висока вартість послуг, що надаються митними брокерами, контрольними службами й транспортними терміналами; численні бюрократичні перепони при оформленні міжнародних перевезень; низька швидкість доставки пасажирів та вантажів; несприятлива криміногенна обстановка; брак комплексного, у тому числі інформаційного, обслуговування на шляху здійснення міжнародних перевезень; недостатність, а на окремих напрямах і відсутність комплексу нормативно-правових актів, що регулюють міжнародні перевезення та їх обслуговування.

В основу формування системи транспортного законодавства покладено предмет транспортної діяльності: надання послуг та виконання робіт з перевезення транспортними засобами пасажирів та різних вантажів, багажу, вантажобагажу, пошти як у комерційних, так і некомерційних цілях; виконання різних функцій із використанням транспортних засобів; експлуатація шляхів сполучення загального користування, технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів; експлуатація громадянами у особистих цілях на шляхах сполучення загального користування транспортних засобів, які ними використовуються. Особливостями транспортного законодавства визначені наступні. 1). Міжгалузевий характер, адже до складу норм у сфері транспортної діяльності відносяться норми публічного (конституційного, адміністративного, фінансового, господарського, кримінального) та приватного (цивільного, цивільного процесуального) права. 2). Є комплексним (містить норми кількох галузей права, які регулюють різні за своїм видовим змістом суспільні відносини, що становлять порівняно самостійну сферу суспільного життя). 3). Наявна значна кількість нормативно-правових актів у сфері транспортної діяльності (приблизно двісті правових актів, серед яких майже третина має суто імплементаційний характер, а решту становлять міжнародно-правові угоди). 4). Має певну структуру, складається з окремих інститутів, які також є комплексними (об’єднують нормативні розпорядження кількох галузей законодавства): дорожнє законодавство; залізничне; повітряне; водне; законодавство, що регулює діяльність трубопровідного транспорту. Інститути виділені за ознакою уособленості певної групи юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду.

Доцільно виділити із транспортного галузевого законодавства законодавство, акти якого містять норми адміністративного права. Вони є в усіх інститутах транспортного законодавства. Ієрархічну вертикальну структуру нормативно-правових актів, які містять норми адміністративного права та регулюють виконавчо-розпорядчу діяльність (джерела адміністративного права), складають такі акти: 1) Конституція України (Основний Закон); 2) законодавчі акти України: закони, кодекси, положення, статути та інші кодифіковані акти управлінського змісту; 3) постанови Верховної Ради України, які містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеру; 4) укази та розпорядження Президента України; 5) нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; положення, правила, інструкції, інші акти, затверджені постановою Кабінету Міністрів України; нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади; 6) нормативні накази керівників державних підприємств, установ, організацій; 7) нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів (наприклад, рішення, які встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність); 8) розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів); 9) міжурядові угоди України із іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані Україною, які містять норми адміністративного права; 10) акти Конституційного Суду України. Норми адміністративного права можуть міститись і у складі окремих нормативно-правових актів, які входять до визначених інститутів транспортного законодавства, і не порушують його органічну єдність. Вони можуть бути у формі окремих кодексів (наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення), законів (наприклад, Закон України “Про дорожній рух”), підзаконних актів (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306 “Правила дорожнього руху”), а також міститись у складі нормативно-правового акту (наприклад, у Кодексі торговельного мореплавства України, введеного в дію Постановою Верховної Ради України від 9 грудня 1994 року, Повітряному кодексі України, введеному в дію Постановою Верховної Ради України від 4 травня 1993 року). Окреме значення мають міжнародно-правові акти, ратифіковані у встановленому чинним законодавством порядку[3, c. 122-125].

Адміністративні регулятивні правовідносини у транспортній сфері є правовідносинами пасивного типу. Їх ознаками названі: зв’язок між суб’єктами правовідносин, що виникає на основі норм адміністративного права; реалізація через суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів правовідносин; підтримання примусовою силою держави; індивідуалізований характер. Елементами адміністративних правовідносин у транспортній сфері виділені: суб’єктивні права та обов’язки; суб’єкти права; об’єкти адміністративних правовідносин. Класифікація суб’єктів адміністративних правовідносин здійснена за ознакою компетенції: щодо здійснення управління (органи виконавчої влади (їх посадові особи); органи місцевого самоврядування (їх посадові особи)); щодо надання послуг (суб’єкти господарювання), щодо споживання послуг (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці). Об’єктом адміністративних правовідносин у транспортній сфері може бути визначена поведінка суб’єктів адміністративних правовідносин, яка здійснюється для задоволення потреб у перевезеннях. Зміст суб’єктивних прав досліджений через їх структуру: 1) право вимагати, 2) право на позитивні дії, 3) праводомагання. Юридичні обов’язки у правовідносинах пасивного типу знаходяться усередині правового зв’язку і мають значення захисту тоді, як суб’єктивне право як право на активні дії, виходить за межі правового зв’язку.

Класифікація адміністративних правовідносин у транспортній сфері здійснена за такими ознаками: за змістом (матеріальні і процесуальні); за елементом норми права, яка регулює правовідносини (регулятивні і охоронні); за простором (загальнодержавні, локальні); за характером дій зобов’язаного суб’єкта (активні і пасивні); за характером юридичних зв’язків між сторонами правовідносин (вертикальні, горизонтальні).

Сутність державного управління транспортною системою полягає у наступному: об’єктом управління є транспортна система як складне, динамічне, соціальне явище; управління транспортною системою не можна розглядати у відриві від держави, її соціально-економічного розвитку; управління транспортною системою є особливою соціальною функцією, що виникає з потреб суспільства у безпечному переміщенні до місця призначення з найменшими витратами часу, супроводить його історію. Державному управлінню транспортною системою притаманні певні властивості: здійснюється на основі закону; має активний, цілеспрямований характер; має загальносистемний характер, тобто управлінський вплив здійснюється на усі складові транспортної системи; має організуючий характер; виражається у правових і організаційних формах; захищає право власності; для управління структурними змінами у сфері діяльності транспорту використовує як прямі адміністративні так і непрямі економічні методи; суб’єкти державного управління у межах компетенції контролюють діяльність суб’єктів господарювання недержавної форми власності у транспортній сфері; забезпечує безпеку переміщень у сфері діяльності транспортної системи. У сфері державного управління транспортною системою діють внутрішньосистемні та зовнішньосистемні відносини.

Із переходом до ринкових відносин державне управління набуває регулятивного характеру, що проявляється у наявності функції регулювання, метою якої є приведення об’єкту до упорядкованого стану, тому вона наповнена організаційним змістом.

Стосовно транспортної сфери адміністративно-правовим є регулювання відповідних правовідносин, яке здійснюється шляхом визначення та закріплення у правових актах правил поведінки учасників правовідносин у транспортній сфері, охоронюваних державою[1, c. 25-27].

Проблему формулювання принципів як основних положень, правил, що характеризують порядок здійснення регулюючого впливу на транспортну систему. Принципи об’єктивні, не залежать від волевиявлення та побажань окремих особистостей, засновані на діалектичному законі розвитку суспільства. Для формулювання змісту принципів державного регулювання транспортної системи опрацьовані положення теорії управління та адміністративного права, економіки, здобутки дослідників проблеми правового регулювання транспортних відносин. При цьому враховані особливості суспільних відносин у сфері діяльності транспорту. Ознаками класифікації принципів державного регулювання транспортної системи визначені: системність, функціональна та структурна ознаки.

Обстоюючи думку про те, що державне регулювання саме є функцією державного управління, визначення функцій державного регулювання транспортної системи не є тавтологією, але прагненням з’ясувати зміст цієї частини управлінської діяльності, яка здійснюється на основі закону або іншого правового акту органами виконавчої влади у межах повноважень притаманними їм методами для виконання завдань державного управління транспортною системою. Зміст функцій державного управління та функцій державного регулювання транспортною системою, певною мірою, буде збігатись – адже категорії “управління” і “регулювання” відносяться одне до одного як загальне і часткове, тому часткове обов’язково матиме риси загального. Відмінність між ними поставатиме у складі суб’єктів управління та регулювання. Щодо останнього (регулювання) – ними визначені уповноважені органи виконавчої влади.

Функції державного регулювання транспортної системи мають наступні основні риси: є зовнішнім проявом властивостей об’єкту регулювання – суспільних відносин у транспортній сфері; мають цілеспрямований, уособлений та самостійний характер; об’єктивно необхідні для здійснення процесу регулювання; реалізуються певними методами; характеризують зміст діяльності щодо регулювання транспортної системи. Функції державного регулювання транспортної системи піддані класифікації за такими ознаками: системність (зовнішні, внутрішні), об’єктивність (об’єктивні, функції конкретних виконавців), стадія процесу регулювання (вироблення та прийняття управлінських рішень, планування, організація, координація, корегування, облік і контроль), стадія інформаційного процесу (збір, обробка, аналіз інформації; обмін; прогнозування; координація; стимулювання; облік і контроль), характер завдань (загальні, спеціальні, допоміжні), структурний підхід (основні, забезпечувальні, загального керівництва).

Функції державного регулювання та напрямки діяльності суб’єктів співвіднесені як загальне і часткове, а, отже, напрямки діяльності визначені як ті, що забезпечені реалізацією функцій. Тобто – функції державного регулювання транспортної системи є внутрішніми, а напрямки діяльності суб’єктів – зовнішніми. Ознакою класифікації напрямків названа відповідність структури системі суб’єктів державного регулювання. За цією ознакою доцільно виділити загальні та спеціальні напрямки діяльності суб’єктів регулювання. До загальних напрямків віднесені: задоволення потреб населення у перевезеннях, нормотворчу, правозахисну, захисту економічних інтересів, координації, забезпечення екологічної безпеки. Спеціальними напрямками названі: забезпечення захисту від протиправних посягань; профілактична; нормотворча; організаційна; контрольно-наглядова (за станом автомототранспорту, за автошляхами); робота за зверненнями громадян; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів; фінансова. Крім того, такий спеціальний суб’єкт державного регулювання як ДАІ здійснює реєстраційно-екзаменаційну діяльність, а Державна спеціальна служба транспорту у структурі Мінтрансу України здійснює свої основні функції й у особливий період: забезпечення постійної готовності до виконання покладених завдань; технічне прикриття, відновлення та встановлення загороджень на найважливіших об’єктах залізниць; розмінування вибухонебезпечних предметів на об’єктах національної транспортної системи; наведення, будівництво, експлуатація і ремонт (реконструкція) наплавних залізничних мостів та естакад; виконання заходів територіальної оборони[2, c. 26-28].

Форми діяльності суб'єктів державного регулювання транспортної системи як зовнішній вияв їх конкретних дій доцільно розділяти на дві групи: правові та неправові (організаційні). Останні, у свою чергу, розділяються на: проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій. Правовими формами діяльності суб’єктів державного регулювання транспортної системи названі: правотворча, правозастосовча, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Виокремлення функції державного регулювання з кола функцій державного управління обумовлюється тенденціями соціально-економічного розвитку держави, напрямками політичних перетворень, що реалізується через розробку та прийняття відповідних загальнодержавних програм та розробки механізму їх реалізації. Зовнішнім виявом регулятивної функції державного управління транспортною системою є регулятивна форма діяльності суб’єктів.

Діяльність органів державного управління транспортом спрямована, в основному, на здійснення непрямого регулювання транспортної системи шляхом тарифної політики, ціноутворення, координації діяльності різних видів транспорту. Особливості державно-управлінської діяльності обумовлені ступенем розвитку ринкових відносин, станом економіки країни. У країнах із розвиненими ринковими відносинами державне управління набуває риси регулювання, що проявляється у здійсненні, в основному, стратегічного управління та контролю за цінами на транспортні послуги. У пострадянських країнах держава більш активно втручається у діяльність транспорту, підприємств, що надають транспортні послуги, здійснюючи централізоване управління. Разом з тим, в управлінській діяльності перевага надається координації роботи різних видів транспорту, створення підприємств транспорту, форма власності яких – державна, або вони знаходяться на балансі державного бюджету. На такі підприємства покладаються функції посередництва між споживачами транспортних послуг. Державна політика у сфері транспорту спрямована на формування та розвиток конкурентного середовища шляхом розробки та прийняття уповноваженими органами відповідних нормативних актів.

Спільним між державним управлінням транспортною системою в умовах розвинених ринкових відносин та економіки, формування якої ще перебуває на етапі активного розвитку є те, що діяльність підприємств транспорту спрямована на досягнення мети - максимальне задоволення потреб клієнта, а органи державного управління діють так, щоб створити умови для реалізації мети діяльності підприємств транспорту. При цьому різними є засоби і заходи державно-управлінської діяльності, підходи щодо організації системи державного управління. Зокрема, для країн з перехідною економікою першочерговим постає завдання формування конкурентного середовища у сфері діяльності транспорту[3, c. 125-126].

Висновки

Виконаними нами дослідженнями встановлено, що ефективність взаємодії окремих видів транспорту знаходиться на недостатньому рівні, мають місце суттєві втрати, наднормативні простої рухомого складу під розвантаженням і навантаженням, нераціонально використовуються наявні виробничі потужності, що обумовлює необхідність вирішення відповідної задачі.

Отже, проблеми взаємодії видів транспорту є частиною глобальної проблеми логістичного ланцюжка руху вантажів від виробника до споживача. При цьому повинні враховуватися фактори, що визначають переваги кожного виду транспорту - як явні за технологією доставки вантажу, так і пов'язані з особливістю вантажу. У цьому випадку особливо важливим є досягнення оптимального співвідношення витрат на реалізацію ефективної технології взаємодії видів транспорту та якості наданого обслуговування. Очевидно, що вантажовласника цікавлять мінімальні терміни доставки, максимальна схоронність вантажу, зручність приймання вантажу до перевезення, можливість достовірного інформаційного забезпечення. Тому удосконалювання технології перевезення вантажів за участю декількох видів транспорту має базуватися на запитах і потребах вантажовласника.


Список використаної літератури

1. Макаренко М. Економічна доцільність державного регулювання на транспорті //Економіст. - 2006. - № 10. - C. 25-27.

2. Правове регулювання сфери транспорту в Європейському Союзі та в Україні: у 2-х т. / Ред. В. Г, Дідик; М-во юстиції України, Державний департамент з питань адаптації законодавства. - К. : Ніка-Прінт, 2006

3. Развадовський В. Функції державного управління транспортною системою України //Право України. - 2004. - № 5. - С.121-126.

4. Ткаченко А. Державне регулювання діяльності в галузі транспорту //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - C. 271-277.

5. Яцківський Л. Загальний курс транспорту : Навчальний посібник, Кн.1 / Любомир Яцківський, Дмитро Зеркалов ; М-во освіти і науки України, Національний транспортний університет. - К. : Арістей, 2007. - 239 с.

загрузка...
Top