Судження

Вступ.

1. Судження як логічна форма відображення дійсності.

2. Судження, висловлення і речення.

3. Прості та складні судження.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, перехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.


1. Судження як логічна форма відображення дійсності

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки.

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження — поняття про предмет думки.

Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка — логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У) Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постійною. Отже, властивості й відношення, які відображається в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним.

Пропозиційна функція

Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х — геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку — «9», одержимо істинне судження «8 < 9».

Пропозиційна функція — твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів).


2. Судження, висловлення і речення

Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну.

Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження — явище ідеальне, а речення — матеріальне. Судження — категорія логіки, а речення — граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи — суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є». Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру — групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка — предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів — або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси — «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження.

Про відмінність судження і речення свідчить і те, що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання.

Процес пізнання породжується необхідністю задоволення потреб людини, суспільною практикою. В теоретичному плані ця необхідність знаходить своє вираження у формі запитань, які постійно виникають у всіх сферах людської життєдіяльності. Вміння правильно формулювати запитання має велике пізнавальне значення.

Феномени запитання і проблеми перебувають у тісному взаємозв'язку, проте ототожнювати їх не можна. Відомо, що проблема виявляється у формі запитання чи цілої системи запитань, розв'язання яких становить собою істотний практичний або теоретичний інтерес. Проблема формулюється на підставі певної інформації про якийсь предмет, усвідомленні неповноти її та необхідності оволодіти засобами подолання цієї неповноти. А запитання можуть стосуватися й неістотних аспектів дійсності.

Граматичною формою вираження запитань є питальні речення. Вміння формулювати запитання залежить від знання як логіки, так і тієї сфери реальності, яка відображається в запитанні. Таке вміння передбачає ще й знання мови.

Запитання поділяють на певні види залежно від обраної основи (принципу) поділу. Так, за специфікою структури запитання поділяють на запитання-уточнення і запитання-доповнення. Прикладом запитання-уточнення може бути «Правда, що деякі громадяни України виступають проти її суверенітету?». *А прикладом запитання-доповнення — «Хто вперше сформулював закон достатньої підстави?». Останнє запитання називають ще займенниковим.

Іноді запитання поділяють за специфікою шляхів і методів їх розв'язання: інформаційні, задачі, проблеми.

Формулюючи запитання, необхідно дотримуватися таких правил:

1. Запитання має бути осмисленим, коректним. Для перевірки коректності запитання треба пересвідчитися в істинності його передумов. Так, запитання «Яка віддаль від Житомира до Києва?» коректне, оскільки твердження про існування Житомира, Києва і віддалі між ними істинне. А запитання «Скільки кілограмів має віддаль між Житомиром і Києвом?» некоректне, оскільки віддаль не вимірюється кілограмами.

2. Запитання треба формулювати якомога коротше. Складні, нечітко сформульовані запитання утруднюють їх розуміння і пошуки відповіді на них.

3. Складні запитання доцільно розбивати на прості. Так, запитання: «Чи побували люди на Місяці і Марсі?» доцільно розбити на два прості: «Чи побували люди на Місяці?» (відповідь — «Так»); «Чи побували люди на Марсі?» (відповідь — «Ні»).

4. У розділових судженнях треба називати всі можливі альтернативи. Так, у запитанні «Яке це речення, розповідне чи питальне?» не названо «чи спонукальне», що може негативно вплинути на характер відповіді на це запитання.

Правильно сформульоване запитання є необхідною умовою ефективних пошуків відповіді.

Значення суджень як форми мислення

Мислити — це передусім виражати (письмово, усно, «про себе») судження, тобто щось стверджувати чи заперечувати, зіставляти поняття (суб'єкт і предикат) за обсягом як сумісні (у стверджувальних судженнях) чи несумісні (в заперечних). А зіставляючи поняття, опосередковано судять про відповідні предмети об'єктивного світу, їх властивості, зв'язки, відношення і саме існування. Завдяки судженням предмети і явища осягаються у найрізноманітніших їх проявах. Так, багатоманітні характеристики людини передаються з допомогою суджень: «Людина здатна виробляти знаряддя праці»; «Людина — жива істота»; «Людина має свідомість»; «Людина має моральні орієнтири» тощо.

Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з поняттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'язки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мислення (з точки зору її будови!).

Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться зважати на будь-які властивості речей.

Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок — істинності чи хибності, а судження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними.

Так само, як судження немислиме без його складових — понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. У цьому знову-таки виявляється роль судження як форми мислення.

Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання суто логічних (формально-логічних) задач.

Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнення і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення).

У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.

У судженні одночасно можуть бути виражені декілька думок. Скажімо, у судженні “Аристотель – фундатор формальної логіки” ми можемо спостерігати принаймні три думки:

1. Аристотель (а не хтось інший ) є фундатором формальної логіки;

2. Саме Аристотель є фундатором формальної логіки , а не просто один з її представників;

3. Аристотель – фундатор саме формальної логіки, а не якоїсь іншої науки.


3. Прості та складні судження

Залежно від обраної основи (принципу) поділу судження поділяють на різні види — прості й складні, категоричні й некатегоричні (спеціального терміна для позначення останніх поки що немає). Названі види у свою чергу можна поділити на підвиди тощо (див. схему 13).

Простими називають судження, структура яких виражається формулами «S є (не є) Р» або «аії£>», «і? (а, Ь)і>, а складними — ті, що містять два чи більше простих.

Прості судження

Жодну частину простого судження не можна вважати самостійним судженням. У суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті — властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: «М. Коцюбинський — видатний український письменник»; «Життя на Марсі не існує»; «Місто Одеса більше за Херсон».

Прості судження за змістом предиката поділяють на атрибутивні та судження про відношення.

Атрибутивне судження — судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.

Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості (атрибуту) — буття. Прикладом такого судження може бути наведене нами судження про відсутність життя на Марсі.

До складу атрибутивного судження входять суб'єкт (S) і предикат (Р), які є логічними змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв'язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами «є», «не є», «суть», «не суть», «належить», «не належить» тощо. Формула атрибутивних суджень «S є (не є) Р».

Судження про відношення — судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо).

Наприклад: «Тетяна — сестра Юлії»; «ріка Синюха більша за річку Вись»; «Кіровоград знаходиться південніше від Києва».

Категоричні судження та їх види

Категоричне судження — судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

За кількістю, тобто за обсягом суб'єкта, категоричні судження поділяють на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди — талановиті») та одиничні («Гегель — геніальний мислитель»).

Загальне судження — судження, в якому за кожним мислимим у суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Формула загального судження — «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». У сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». Якщо названі кванторні слова відсутні, а суб'єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інфорМацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знання у формі судження «Принаймні деякі гриби — отруйні».

Часткове судження — судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо, що вона відсутня, або нічого не відомо.

Перші з названих суджень називають визначеними, другі — невизначеними. Прикладом визначеного може бути судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», а прикладом невизначеного — «Деякі метали тонуть у воді» («Метали тонуть у воді»).

Невизначене часткове судження (традиційно його називають просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також усі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживають у значенні «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, що названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначеним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так, невизначене часткове судження «Деякі гриби — отруйні» при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби — отруйні», а невизначене часткове судження «Деякі метали — електропровідні» («Метали — електропровідні») перетворюються на загальностверджувальне — «Всі метали — електропровідні».

Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі..., які» тощо. В сучасній логіці замість цих кванторних слів вдаються до квантора існування, який позначається знаком «З».

Одиничне судження — судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: «Ужгород — обласний центр».

Структуру загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового — «Деякі S є (не є) Р», а одиничного — «Дане S є (не є) Р».

За якістю, тобто за характером зв'язки, судження поділяють на стверджувальні та заперечні. У стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних — виключається.

Стверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).

Заперечне судження — судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.

Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.

Види суджень за кількістю та якістю

Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види — загальностверджувальні, загальнозапе-речні, частковостверджувальні і частковозаперечні.

Загальностверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження.

Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». Оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.

Загальнозаперечне судження — судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті цього судження.

Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».

Частковостверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб'єкті.

Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частковозаперечне судження — судження, а якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.

Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді». Частковозаперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.

Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще вважати частковими.

Названі різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами - А, Е, І, О. Загал ьностверджувальне судження («Всі S є Р») позначається буквою А, загальнозаперечне — Е, частковостверджувальне — І, а частковозаперечне — О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначають різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого — різновиди заперечних.

Існують судження, які складаються з двох або більше простих суджень. Наприклад: “Я вийшов вранці з дому, замкнув двері і поїхав на роботу”, “Студенти ДонДУУ є активними громадськими діячами і відмінно штудіюють логіку”. Між цими простими судженнями є зв’язок, який виражається логічним союзом. За видом логічного союзу складні судження поділяють на :

· кон’юнктивні – союз “і” – “Надворі промозгла погода ійде дощ”. Кон’юнктивне судження відбиває істину у тому випадку, коли всі його складові є істинними – дивись табл. 1.

Висновки

Судження є більш складною за поняття формою мислення, у ній стверджується або заперечується існування предмета як такого, наявність або відсутність у предмета певної ознаки або відношення між предметами.

Вже на цьому рівні можна виділити такі видисуджень:

· атрибутивне – говориться про наявність чи відсутність у предмета певної ознаки;

· судження з відношенням – порівнюються предмети та явища за ознаками;

· екзистенційне – про наявність або відсутність предмета як такого;

У живій мові судження виражається розповідним реченням або словосполученням. Запитальні речення (крім риторичних), а також речення з одного слова на кшталт “Вечоріло”, “Холоднішало” не є судженнями, бо вони не несуть у собі розгорнутого стверджувального змістовного навантаження.

Відзначимо, що найважливішою характеристикою судження є його істинність або хибність – тобто правдивість або неправдивість віддзеркалення дійсності. На відміну від судження, поняття не має такої характеристики. Істинність або хибність судження є об’єктивною ознакою – воно не залежить від нашого ставлення і знання ознак предмету. Відзначимо, що істинність судження завжди є конкретною – вона залежить від певного контексту, ситуації, часу. Істинним є, за певних обставин скажімо, такі судження “Студент вищого учбового закладу є ерудованою людиною”, “Ніч (певна) місячна”, “У (земній) добі не 25 годин”.


Список використаної літератури

1. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". - К.: АртЕк, 1996. - 231 с.

2. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. - К.: КНЕУ, 1997. - 186 с.

3. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. - Львів: Просвіта, 1996. - 127 с.

4. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. - 7-е вид., стереотипне. - К.: Знання, 2004. - 255 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. - метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. - К.: Академія, 2003. - 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 335 с.

загрузка...
Top