Судові юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів

ВСТУП

Актуальність теми.Метою судово-правової та інших соціальних реформ, що здійснюються в Україні, є формування демократичної правової держави, де гідність особи, її здоров'я, права і свободи, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю та гарантуються Конституцією України. Визнання нашою країною найважливіших міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини потребує відповідного юридичного механізму забезпечення цього захисту, що обумовлює доцільність запровадження в Україні адміністративного судочинства.

З моменту започаткування цього судочинства в Україні одними з основних і проблемних питань щодо його здійснення та й взагалі функціонування судочинства в Україні, є відмежування адміністративної юрисдикції від інших юрисдикцій – господарської, конституційної, кримінальної, цивільної та юрисдикції по розгляду спорів про адміністративні правопорушення, а також визначення підсудності спорів адміністративної юрисдикції. При цьому якщо друге питання щодо підсудності вдалося врегулювати шляхом прийняття Закону України від 06.10.2005 №2953-ІV«Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України», яким було внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України та визначено суди, на які покладено функції по розгляду адміністративних справ до утворення та започаткування діяльності адміністративних окружних та апеляційних судів, то перше питання – розмежування судових юрисдикцій та визначення компетенції адміністративних судів на сьогодні законодавчо не вирішене. В той же час важливість його вирішення не викликає сумніву. Адже неправильне визначення юрисдикції справи тягне за собою скасування судових рішень та закриття провадження у справі щодо розгляду її в одній із юрисдикцій. Після закриття справи позивачу необхідно звертатись із такою ж позовною заявою, але до суду іншої юрисдикції. Це тягне за собою тривалий розгляд справи та тривале судове вирішення спору, що невигідно позивачу (фізичній чи юридичній особі), непродуктивні державні витрати та свідчить про неефективність судового захисту в Україні.

Чітке розмежування судових юрисдикцій та правильне визначення адміністративної юрисдикції сприятиме посиленню гарантій забезпечення дотримання принципів законності та реалізації принципу доступності судочинства в адміністративних судах.

У той же час ця задача чіткого розмежування судових юрисдикцій та правильного визначення адміністративної юрисдикції є достатньо складною і її вирішення обумовлює необхідність наукового осмислення, розроблення відповідних методологічних засад.

Все це і обумовлює актуальність теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає основним напрямам державної політики України в галузі вдосконалення правового забезпечення функціонування адміністративного судочинства в сучасних умовах. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Інституту права ім. Володимира Великого МАУП в рамках плану наукових робіт «Правове забезпечення управління персоналом».

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у розробці методологічних засад розмежування судових юрисдикцій та визначення адміністративної юрисдикції.

Для досягнення поставленої мети визначені наступні основні завдання дослідження :

— здійснити аналіз сутності адміністративного судочинства в Україні, його ролі у реалізації головного обов’язку держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини;

— проаналізувати завдання адміністративного судочинства через призму реалізації конституційної гарантії демократизації судової влади;

— з’ясувати ознаки публічно-правових спорів, та відокремлення їх від суміжних;

— проаналізувати чинне законодавство в сфері адміністративного судочинства з точки зору розмежування судових юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції, підсудності спорів, що виникають у сфері публічно-владних відносин, виходячи з завдань забезпечення реалізації принципу доступності адміністративного судочинства;

— провести аналіз норм чинного законодавства України, роз’яснень, що регулюють конституційну, кримінальну, господарську, цивільну та адміністративну юрисдикції, в тому числі визначити основні ознаки спорів, що належать до останньої, виникають із адміністративно-правових відносин;

— запропонувати найбільш оптимальні пропозиції щодо розмежування юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції, вдосконалення процесуального законодавства;

Об’єктом дослідженняє суспільні правовідносини, які виникають у зв’язку з запровадженням адміністративного судочинства, розмежуванням судових юрисдикцій, визначенням предмету адміністративної юрисдикції.

Предметом дослідженняє система законодавчих актів, в т.ч. процесуальних кодексів, Кодекса адміністративного судочинства України, роз’яснень Верховного Суду України , Вищого адміністративного та Вищого господарського судів України, що регулюють адміністративне судочинство взагалі та розмежування судових юрисдикцій зокрема, визначають адміністративну юрисдикцію, практику його застосування, літературні джерела.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Методологічну основу дисертації складають діалектичний метод пізнання, а також інші загальні та спеціальні наукові методи, зокрема, формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний. Застосування зазначених та інших методів наукового пізнання дозволило здійснити комплексний аналіз сутності публічно-правових спорів, розмежування судових юрисдикцій, зробити науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, що мають ознаки наукової новизни. Так, системно-комплексний метод дозволив визначити роль і значущість адміністративного судочинства у вирішенні завдань судового захисту прав і інтересів громадян, юридичних осіб, сутність і важливість чіткого розмежування судових юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції.

За допомогою формально-логічного методу виявлено сутність і важливість чіткого розмежування судових юрисдикцій, досліджено принципи застосування норм про судову юрисдикцію, в т.ч. і у тих випадках, коли вони не прямо, а опосередковано регулюють ті чи інші відносини, пов’язані з розмежуванням судових юрисдикцій.

Застосування історичного способу сприяло встановленню основних тенденцій у формуванні практики здійснення адмінінстративного судочинства та об’єктивних передумов поширення його на ті чи інші відносини.

Використання порівняльно-правового методу дозволило провести порівняльний аналіз норм чинного законодавства України, роз’яснень, що регулює конституційну, кримінальну, господарську, цивільну та адміністративну юрисдикції, в тому числі визначити основні ознаки спорів, які належать до останньої, що дало можливість запропонувати найбільш оптимальні пропозиції щодо розмежування юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції, вдосконалення процесуального законодавства.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові положення, що стосуються сутності адміністративного судочинства та механізмів його реалізації,які містяться у працях А.Т.Боннера, В.Д.Бринцева, Н.Р. Нижник, І.П.Голосніченка, А.І.Єлістратова, І.Б.Коліушко, О.М. Пасенюка, Н.Б.Писаренко, Ю.С.Педька, Н.Г.Саліщевої, А.О.Селіванова, Ю.М.Старілова, В.С.Стефанюка, М.М.Тищенка, Н.Ю.Хаманєвої, Д.М.Чечота та інших.

При написанні роботи використані роботи українських та російських вчених-адміністративістів: В.Б.Авер’янова, О.М. Бандурки, Д.М.Бахраха, Ю.П.Битяка, В.Ф. Бойка, В.М. Гайворонського, В.М.Гаращука, І.Є. Марочкіна, І.В. Панової, Ю.О.Тихомирова та інших, а також праці зарубіжних вчених і практиків у галузі адміністративного права.

Наукова новизна одержаних результатів. Дана робота є одним з перших в українській адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем з’ясування ознак публічно-правових спорів, запровадження адміністративного судочинства, розмежування судових юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції, що є частиною більш глобальної проблематики, пов’язаної із забезпеченням реалізації та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері публічно-владних відносин. У дисертації на основі проведеного дослідження сформульовано низку нових положень, висновків, пропозицій, які, на думку дисертанта, мають важливе значення для юридичної науки і практики, а саме:

Вперше:

- на основі положень Кодексу адміністративного судочинства України, роз’яснень Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, що регулюють адміністративне судочинство взагалі та розмежування судових юрисдикцій, здійснено спробу провести розмежування повноважень судів щодо юрисдикції спорів, що виникають у процесі здійснення владних управлінських функцій між фізичними і юридичними особами та суб’єктами владних повноважень;

- запропоновано обґрунтування того, що в адміністративному судочинстві досить повно реалізована можливість захисту судом порушених рішеннями, діями та бездіяльністю суб’єктів владних повноважень прав всіх верств населення. Підвищення рівня доступності фізичних та юридичних осіб до судового захисту спрямоване, в першу чергу, на забезпечення ефективного захисту їх порушених прав, свобод, інтересів й одночасно на підвищення рівня законності та відповідальності органів державної влади за свою діяльність;

— сформульовано поняття судової юрисдикції або юрисдикції суду. Юрисдикція суду – це компетенція однієї структури (ланки) судів щодо розгляду справ певного виду або категорії спорів. Підкреслено, що не слід плутати юрисдикцію судів з підсудністю, так як правила юрисдикції визначають, яка структура судів має розглянути справу, а за правилами підсудності уже в одній структурі (ланці) судів визначається компетентний суд, який має розглядати адміністративну справу.

— введено поняття критеріїв розмежування юрисдикцій судів, за яким під критеріями розуміються: 1) законодавчо закріплені ознаки за якими визначається компетенція судів по розгляду справ; або 2) певні категорії справ, що відносяться до однієї юрисдикції.

— розроблено класифікацію видів юрисдикції. Згідно цієї класифікації юрисдикція може бути конституційною, кримінальною, господарською або цивільною. Крім того, розрізняється інтернаціональна (змішана) юрисдикція. Саме до інтернаціональної належить адміністративна юрисдикція, так як вона увібрала в себе справи з цивільної та господарської юрисдикцій.

Удосконалено:

— авторське визначення адміністративного судочинства, згідно з яким воно є формою позовного здійснення правосуддя і полягає у всебічному, повному, об’єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та суб’єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) – з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин;

— аргументацію про те, що перед адміністративним судочинством постають завдання, що пов’язані не лише зі здійсненням основних функцій по захисту прав фізичних та юридичних осіб від свавілля держави, але й по зміні ставлення громадян до дієвості захисту своїх прав у судовому порядку, реальності захисту осіб від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Досягти таких цілей можна лише при злагодженій та чітко врегульованій процесуальній діяльності, що закріплена в нормативно-правових актах та побудована на відповідних принципах судочинства, результатом якої буде забезпечення законності в сфері публічно-владних відносин і захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

— обґрунтування тези про те, що чітке розмежування судових юрисдикцій та правильне визначення адміністративної юрисдикції сприятиме посиленню гарантій забезпечення дотримання принципів законності та реалізації принципу доступності судочинства в адміністративних судах.

Дістало подальший розвиток:

— позиція відносно того, що найбільш ефективним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, є вирішення адміністративно-правових спорів спеціально створюваними для цього адміністративними судами.

— методологічний підхід до розмежування судових юрисдикцій. Підхід до розмежування судових юрисдикцій та визначення адміністративної юрисдикції, що пропонується, є багатоелементним. Сутність його полягає у виборі стратегії розмежування (серед існуючих, основні дві: 1) шляхом прийняття відповідного нормативного акта (нормативних актів); 2) без додаткового урегулювання, лише шляхом проведення теоретичного аналізу завдань різних видів судочинства, сутності та змісту відповідних процесуальних норм, відповідних роз’яснень вищестоящих судів), застосуванні традиційних (розгляд спорів з яких видів правовідносин і з якими учасниками входить до компетенції того чи іншого суду) та особливих критеріїв розмежування судових юрисдикцій.

— поняття ефективності чіткого розмежування судових юрисдикцій та визначення адміністративної юрисдикції. Ця ефективність вимірюється за допомогою двох показників: а) зростанням ступені захисту прав фізичних та юридичних осіб від свавілля держави, зміни ставлення громадян до дієвості захисту своїх прав у судовому порядку, реальності захисту осіб від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень; б) скороченням непродуктивних державних витрат, пов’язаних з судовими видатками на підготовку і проведення судового розгляду у випадку неправильного визначення юрисдикції справи, витрат на скасування судових рішень та закриття провадження у справі у разі розгляду її у невірно визначеній юрисдикції. Це також значні втрати учасників судового процесу, позивача, якому, після закриття справи у суді з неправильно визначеною юрисдикцією, необхідно звертатись із такою ж позовною заявою, але до суду іншої юрисдикції. Це також моральні збитки позивача, які формуються його уявленнями про неефективність судового захисту в Україні.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані:

– у науково-дослідній роботі — для поглиблення теоретичних розробок питань адміністративної юстиції, адміністративного процесу, адміністративного судочинства, визначення їх сутності та змісту;

– у правотворчій діяльності — при розробці нових нормативно-правових актів та вдосконаленні вже існуючих, що стосуються проблем визначення ознак публічно-правових спорів, запровадження адміністративного судочинства, розмежування судових юрисдикцій, визначення предмету адміністративної юрисдикції;

– у навчальному процесі — під час викладання адміністративного права, спецкурсів з питань адміністративної юстиції, адміністративного процесу, адміністративного судочинства; при підготовці підручників для студентів вищих навчальних закладів освіти, методичних та навчальних посібників;

– у правозастосовчій діяльності суддів - при визначенні адміністративних справ, що виникають у сфері публічно-владних відносин, вирішенні питань адміністративної юстиції, адміністративного процесу, адміністративного судочинства, що виникають при розмежуванні судових юрисдикцій, визначенні предмету адміністративної юрисдикції.

Апробація результатів дисертації. Висновки і положення дисертації обговорювались на кафедрах адміністративного та цивільного права Інституту права ім. Володимира Великого МАУП. Результати дослідженої проблеми оприлюднювались на науково-практичних конференціях.

Публікації.Основні положення дисертації відображені у двадцяти двох публікаціях.

Структура й обсяг роботи.Відповідно до мети, завдань, предмета й логіки дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків (після кожного розділу й наприкінці роботи)та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ І МІСЦЕ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ У ЗАХИСТІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

1.1. Основоположні засади організації здійснення правосуддя у системі гарантій прав людини

Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави[1].

Однією з базових гарантій прав і свобод людини і громадянина є можливість їх захисту у незалежному, неупередженому, компетентному судовому органі. Відповідна гарантія закріплена на конституційному рівні у ст. 55 Конституції України, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (п. 2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року№ 9-зп)[2]. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними[3].

Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних справ (п.1 постанови Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 року № 9„Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”)[4].

Окремий наголос на можливості оскарження дій або бездіяльності представників органів влади зроблено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що була ратифікована Україною 17 липня 1997 року і сьогодні вважається втіленням західної правової традиції, спільних правових принципів та цінностей, основоположне значення серед яких надається захисту прав і свобод людини[5]. Так, ст. 13 Конвенції гарантує кожному, чиї права і свободи порушуються, право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Слід відзначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб отримало статус самостійної конституційної гарантії (ч. 2 ст. 55 Конституції України), що свідчить про визнання надзвичайної важливості цього напрямку здійснення правосуддя і є підставою для віднесення спорів, предметом яких є рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, до окремої категорії справ.

Конституційний Суд України, надаючи офіційне тлумачення наведеній конституційній нормі, підкреслив, що ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або утискають права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду[6].

Отже, права, свободи та законні інтереси людини і громадянина мають визнаватися тією цінністю, на захист і забезпечення якої спрямована діяльність судової системи України. Адже „захист і розвиток прав людини і основних свобод є ідеалом і цінністю демократичного суспільства”[7]. Реалізація такого ціннісного орієнтиру відбувається через систему вимог, що набувають статус принципів і в яких відображено соціальну значущість судового захисту прав людини. На цих основоположних засадах, що покладені в основу функціонування системи гарантування і захисту прав і свобод людини, має базуватися судова система і здійснення функції правосуддя. В цілому слід погодитися з висловлюваною в юридичній літературі думкою, відповідно до якоїдля адміністративного судочинства цілком зрозумілою є спрямованість принципів на виконання основного завдання – захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин[8].

Система основоположних засад, відповідно до яких має здійснюватись правосуддя, включає в себе вимоги організаційного характеру та інституційні (змістовні) вимоги, яким за своїм змістом мають відповідати акти правосуддя, виступаючи результатом судової діяльності. Ці основоположні засади, або принципи, відіграють роль системоутворюючих чинників, що виражають сутність судової влади та її призначення в суспільстві, слугують фундаментом, на якому ґрунтується устрій судової системи і процедура вирішення судом юридично значущих справ[9]. Так, право на справедливий суд за нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950р.) складається з інституціональних та процесуальних елементів. До перших належать вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), до других – мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (гласність, забезпечення наданих процесуальним законом прав осіб–учасників судового розгляду, змагальність, “розумний” строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо).

Проте, це не єдина можлива класифікація принципів, на яких має будуватися здійснення правосуддя. Так, окремі дослідники пропонують класифікувати принципи адміністративного судочинства на принципи, що відображають сутність адміністративного судочинства як форми здійснення правосуддя (верховенство права, законність, поділ влади, незалежність суддів); принципи, що відображають сутність адміністративного судочинства як процесу з його окремими самостійними стадіями, такі принципи відображають сам хід судочинства (правова рівність, доступність та гарантованість судового захисту, мова судочинства, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, диспозитивність, змагальність, активна роль суду, офіційність, швидкість розгляду адміністративних справ, обов’язковість судових рішень, апеляційне та касаційне оскарження)[10]. Але, на погляд автора, така класифікація принципів, на яких має здійснюватися правосуддя, занадто звужує природу цих основоположних засад, обмежує її суто процедурною стороною, залишаючи поза увагою той факт, що особливості в процедурі того чи іншого виду провадження зумовлені змістовними особливостями, самою природою спору, що підлягає розгляду в межах цього виду провадження, а отже, принципи судочинства мають відображати перш за все змістовний аспект вирішення таких спорів.

Одним з перших міжнародних актів, де були закріплені принципи здійснення правосуддя, стала Загальна декларація прав людини, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. У цьому акті (статті 7, 8, 10, 11) проголошені універсальні для усіх держав світу принципи правосуддя зокрема, принципи рівності перед законом, презумпції невинуватості і права на справедливий і відкритий судовий розгляд компетентним, незалежним і неупередженим судом, заснованим відповідно до закону. Ці принципи були розвинуті і доповнені положеннями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (статті 6, 9, 10 та ін.).

У вказаних міжнародних актах стандарти правосуддя розглядаються поряд з іншими питаннями, що вимагають міжнародно-правового регулювання. Тому, виходячи зі значущості побудови в кожній державі ефективної судової системи, міжнародна спільнота прийняла низку актів, спеціально присвячених організації і функціонуванню судової влади. До них належать «Основні принципи незалежності судових органів», прийняті VIIКонгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Мілан, 1985 р.), які були схвалені Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 р. Ці принципи у свою чергу теж були конкретизовані і доповнені іншим спеціалізованим міжнародно-правовим актом - «Процедурами ефективного здійснення основних принципів незалежності судових органів», прийнятими Економічною та Соціальною Радою ООН (ЕКОСОР) 24 травня 1989 р.

Так, серед принципів організації правосуддя, що закріплені на рівні міжнародних стандартів слід виділити такі:

- забезпечення кожному, хто має намір в судовому порядку захистити свої права і інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справи у повному обсязі по суті;

- забезпечення розгляду справи незалежним, неупередженим судом, створеним відповідно до закону, у компетентності якого впевнена особа, що звертається до суду за захистом своїх прав і інтересів. Так, зокрема, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Основні принципи незалежності судових органів” вказується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин. Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції;

- реалізації права особи на оскарження рішень та перегляд справи вищим судом (у випадках, передбачених внутрішнім законодавством) шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справ в апеляційному або касаційному порядку;

- відповідного процесуального порядку розгляду і вирішення спору, що визначається особливістю його предмета.

Значна увага становленню системи правосуддя приділена і на регіональному рівні. Зокрема, для європейських держав, що входять до Ради Європи, таким актом є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, прийнята у Римі 4 листопада 1950 р., та Протоколи до неї, у тому числі Протокол № 7, а також рішення Європейського суду з прав людини, який наділений правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. Важливе значення на європейському континенті має такий регіональний акт, як Рекомендація № К.(94)12 Кабінету міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, прийнята 13 жовтня 1994 року.

Ці принципи знаходять відображення й на національному рівні. Особливе значення має принцип верховенства права, який закріплений Конституцією України. Його виключне значення в системі правозахисту тим, що він є гарантією забезпечення прав людини безпосередньо на підставі Основного Закону держави та загальновизнаних міжнародних стандартів. Проте практична реалізація даного принципу нерідко викликає певні труднощі, а тому потребує його конкретизації у галузевому законодавстві, зокрема, у відповідних процесуальних кодексах[11].

У зв'язку з цим слід зазначити, що принцип верховенства права знайшов своє відображення тільки в Кодексі адміністративного судочинства України. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України серед засад кримінального процесу також називає законність та дотримання принципу верховенства права, проте відповідна стаття законопроекту визначає зміст лише принципу законності.

Статтею 8 КАС передбачено, що суд при вирішенні справи керуються принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини[12].

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затверджена Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006, серед принципів здійснення судочинства називає такі:

- принцип доступності правосуддя. Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства. Принцип вільного доступу до правосуддя передбачає обов'язок судів не відмовляти у розгляді справ компетентної юрисдикції з метою захисту порушеного права, свобод та інтересів особи, територіально зручне місцезнаходження судів, наявність достатньої кількості судів і суддів на території України. Судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав. Отже, вимогу про доступність правосуддя буде додержано лише тоді, коли буде створено ефективну систему надання правової допомоги, особливо малозабезпеченим. Однією з важливих умов доступності правосуддя є поінформованість особи про організацію і порядок діяльності судів; правосуддя не стане доступним, якщо система судів лишатиметься для особи складною та незрозумілою щодо визначення компетентного суду для вирішення її справи. Водночас доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду;

- принцип справедливої судової процедури. Вимога справедливої судової процедури є визначальним складником верховенства права. Така процедура має бути створена на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності, відкритості та обов'язковості виконання судових рішень. Будь-яке відхилення від цих засад можливе лише у передбачених законом випадках. Правосудність судового рішення визначається згодою з ним сторін, а також наявністю права на оскарження та перегляд рішення в суді вищої інстанції. Правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де таке спрощення не порушуватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні справи. Одночасно потрібно передбачити ефективні механізми для запобігання недобросовісному використанню учасниками судочинства своїх процесуальних прав, а також відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків;

- принцип незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів. Організація судової системи і судочинства має запобігати будь-яким спробам чинити тиск на суддів та виникненню найменших сумнівів щодо неупередженості та професіоналізму суддів. Система добору кандидатів на посаду судді, престижність і авторитет посади судді мають забезпечувати формування висококваліфікованого і високоморального корпусу суддів. Спеціалізація судів і суддів повинна стати однією з гарантій якісного, професійного вирішення судових справ. Механізм відповідальності суддів має гарантувати ефективне і своєчасне реагування на прояви їхнього свавілля чи некомпетентності;

- юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень. Судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. Цього необхідно досягати незалежно від якості законодавства, яке, не виключено, може бути нечітким, суперечливим або таким, що містить прогалини. Суд, застосовуючи положення закону, повинен ураховувати цілі та намір законодавця, інтерпретувати його, виходячи з принципу верховенства права. Відкритий доступ до судових рішень має стати однією з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади, що сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. Повинні бути передбачуваними й юридичні наслідки ухваленого судового рішення для особи. Обмеження щодо відкритості судових рішень може встановлюватись лише законом;

- ефективність судового захисту. Вирішення справи в суді без невиправданого і необгрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням[13].

Вимоги організаційного характеру мають бути спрямовані на створення механізмів забезпечення реалізації названих вище інституціональних (змістовних) вимог, яким має відповідати процес здійснення судочинства. Визначальну роль серед них відіграють принципи побудови судової системи. Це такі принципи як територіальність, спеціалізація, інстанційність[14]. У межах цього дисертаційного дослідження найбільшу актуальність представляє принцип спеціалізації у побудові судової системи.

Як справедливо відзначається в юридичній літературі, принцип спеціалізації упобудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Поняття «компетентний суд» має дві складові. По-перше, це суд, який уповноважений здійснити правосуддя. По-друге, це суд, у компетентності якого впевнена особа, яка до нього звертається. Постійно зростаюча розгалуженість і поглибленість сучасної системи права, неухильне збільшення обсягу і різноманітності відносин, що потребують правового врегулювання, покладають на державу обов'язок рахуватися з дією вказаного чинника впливу на організацію і функціонування судових систем. Це реалізується шляхом впровадження у дію принципу спеціалізації. Одним з головних критеріїв спеціалізації є предмет спірних правовідносин (адміністративні, трудові, соціальні, фінансові) і властива йому відповідна процесуальна процедура. Поряд з ним існують й інші критерії: вік (справи щодо неповнолітніх), визначена сфера певних правовідносин (сімейні справи), рід діяльності (справи щодо військовослужбовців) тощо.

Організаційно принцип спеціалізації реалізується шляхом як «внутрішньої», так і «зовнішньої» спеціалізації. «Внутрішня» означає спеціалізацію в межах суду загальної юрисдикції одного або декількох суддів на розгляді певної категорії справ (сімейних, щодо неповнолітніх, адміністративних, трудових тощо). «Зовнішня» спеціалізація означає утворення окремого суду (судів), які наділені повноваженнями здійснювати правосуддя лише за певною, чітко визначеною категорією справ. Варіантів «зовнішньої» спеціалізації багато, і вони є достатньо різноманітними: від утворення спеціалізованого суду лише на рівні нижчої ланки судової системи з переглядом справ в апеляційному порядку апеляційними судами загальної юрисдикції до утворення окремих гілок спеціалізованих судів зі своїми апеляційними та вищими судами, які функціонують окремо від системи судів загальної юрисдикції.

Конкретні форми реалізації принципу спеціалізації є унікальними для кожної держави, тому що є результатом її історичного розвитку, традицій, рівня розвинутості правової системи і соціально-економічного стану суспільства.

Так, перед європейськими державами, які нещодавно увійшли до Ради Європи або до Європейського Союзу, стояло завдання реалізації принципу спеціалізації у побудові судової системи. Розуміючи важливість відповідності судових систем міжнародним стандартам, більшість з них виходила з того, що «зовнішня» спеціалізація є більше результатом політичної доцільності і економічної спроможності створити і утримувати ще одну гілку судової системи, а «внутрішня» спеціалізація є об'єктивною необхідністю, що без надмірних витрат (фінансових, організаційних, кадрових, ресурсних) здатна забезпечити реалізацію права людини на правосуддя, що здійснюється компетентним, фаховим судом. Отже, існування окремих гілок спеціалізованих судів у свій більшості є результатом історичного розвитку конкретних держав, а спеціалізація суддів у межах суду загальної юрисдикції є поширеним способом реалізації міжнародних вимог у сучасних умовах[15].

Слід відзначити, що упродовж ХХ ст. багато європейських держав самостійно вдосконалили організацію судового вирішення адміністративних спорів. Головними складовими цієї еволюції були конституційне затвердження статусу адміністративного правосуддя, інтеграція адміністративних судових органів у судову владу та зближення між процедурами цивільних і адміністративних судових органів[16].

Україна, наслідуючи досвід країн, правові системи яких засновані на спільних з нашою державою цінностях, у Концепції судово-правової реформи, затвердженій Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року, серед основних принципів судово-правової реформи також передбачила “поступове здійснення спеціалізації судів” (Розділ ІІ Концепції). Проте, як справедливо вказується в юридичній літературі, після прийняття у 1996 році Конституції України вказаний акт переважно втратив значення програмного документа для судової реформи, оскільки чимало його положень не відповідало вимогам Основного Закону. Крім того, в ході судової реформи виникло чимало нових проблем, які потребують концептуального вирішення[17]. До таких проблем можна віднести: неповне врахування конституційних принципів в організації системи судів загальної юрисдикції, перевантаженість судів, залежність суддів від голів судів та виконавчої влади, невисокий рівень кваліфікації і безвідповідальність багатьох суддів, недостатнє фінансування судової влади тощо. У зв’язку з процесом євроінтеграції актуальним є питання щодо виконання Україною міжнародних зобов’язань стосовно досягнення ефективності і стабільності інституцій, які забезпечують верховенство права. Провідне місце серед цих інституцій займає судова гілка влади[18], одним з найбільш актуальних питань організації ефективного функціонування якої на сьогодні є питання шляхів реалізації принципу спеціалізації. повнота реалізації конституційних принципів організації системи правосуддя та потенціалу започаткованих трансформацій судової системи визначальною мірою залежатиме від вибору процесуально-правових механізмів.

У свою чергу, вибір таких механізмів зумовлюється особливостями моделі функціонування судової системи, що актуалізує наукове дослідження проблеми вироблення адекватної концепції та створення на її основі відповідної оптимальної моделі[19].

Це завдання як одне з першочергових було названо в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006. Так, зокрема, у п. 2 названого документу вказується, що існуюча система судів загальної юрисдикції не повною мірою відповідає конституційним засадам організації правосуддя. Нераціональна побудова системи судових установ та розподіл між ними юрисдикції нерідко спричиняють розгляд спору різними судами одного рівня та несправедливе обмеження права на оскарження судових рішень в окремих категоріях справ. Дотепер не завершено формування цілісної системи адміністративних судів, обов'язком яких є захист прав і свобод особи в її відносинах із суб'єктами владних повноважень.

Усі викладене вище свідчить про те, що запровадження в Україні адміністративної юстиції стало одним із найвагоміших кроків на шляху проведення судової реформи[20].

1.2. Спеціалізація судів як елемент механізму забезпечення права на ефективний засіб захисту прав і свобод

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий публічний судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону (встановленим законом). При тлумаченні поняття «суд, створений на підставі закону (встановлений законом)» Європейський Суд з прав людини, який має повноваження щодо тлумачення норм Конвенції, виходить з того, що поняття «суд» характеризується в матеріальному сенсі цього терміна його функцією здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після провадження, що відбулося до визначеної процедури. Таким чином, право на «належний суд» є складовою права на справедливий судовий розгляд. У Конституції України правило щодо «належного суду» не найшло свого закріплення, тому для нашої правової системи воно є конвенційним. Однак у деяких країнах воно передбачено на конституційному рівні. Так, наприклад, в. ч. 1 ст. 47 Конституції Російської Федерації, відповідно до якої ніхто не може бути позбавленим права на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до відсутності якого воно віднесено законом. Частина 2 ст. 83 Федерального конституційного закону Австрійської Республіки передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свого законного судді. Стаття 62 Конституції Азербайджанської Республіки закріплює, що кожен має право на розгляд його справи у встановленому законом суді. Не допускається розгляд справи особи в іншому суді без його згоди. Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 8 Конституції Греції, ч. 2 ст. 42 Конституції Грузії, ч. 2 ст. 24 Конституції Іспанії, ч. 1 ст. 25 Конституції Італії та Конституціях інших країн. Сутність наведених конституційних положень зводиться до того, що правило щодо «належного суду» містить не лише конвенційні вимоги щодо суду, який має компетенцію на розгляд справи, й законного складу суду, а й деякі інші вимоги: по-перше, судова юрисдикція повинна суворо встановлюватися законом; по-друге, судді не мають права довільно її змінювати; по-третє, сторони, як правило, не можуть змінювати правила судової юрисдикції[21].

Однією з головних рис організації судової влади в європейських державах є актуалізація паралельних багатоінстанційних судових систем, спеціалізованих судів у рамках основної ординарної системи цивільного та кримінального судочинства. Спеціалізація судової діяльності — іманентне сучасним тенденціям розвитку і функціонування судової влади в Україні явище, яке отримало розповсюдження як на внутрішню, так і на зовнішню спеціалізацію судової діяльності[22]. Організаційна складова спеціалізації знаходить своє закріплення у системі судових органів. У цьому випадку можна говорити про спеціалізацію шляхом: а) виділення судових підсистем із спеціальною юрисдикцією (створення спеціалізованих судів) — зовнішня спеціалізація; б) спеціалізації суддів у рамках єдиної судової системи (створення спеціалізованих палат, колегій) — внутрішня спеціалізація; в) поєднання двох зазначених напрямків — змішана спеціалізація[23].

Сьогодні у науковій літературі, присвяченій проблемам розвитку судової системи України, питанням реалізації принципів її побудови, справедливо відзначається, що для подальшого розвитку національної системи здійснення правосуддя найбільш актуальне значення набуває принцип спеціалізації. Інші принципи переважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей, рис, які характеризують сучасну систему судів[24]. Це відповідає одній з тенденцій розвитку системи процесуального права – диференціації і спеціалізації процесуальних процедур. Сама поява процесуального права є результатом функціональної спеціалізації правового регулювання[25].

Слід відзначити, що при диференціації в процесуальному праві виділяють два основні напрямки: ускладнення та спрощення процесуальної форми. На Двадцятій нараді, що відбулася в червні 1996 року в Будапешті на тему «Ефективність і справедливість правосуддя» зазначалось, що труднощі, яких зазнають держави у виконанні ст. 6 Конституції про захист прав людини та основоположних свобод, більшою частиною пов'язані з перевантаженістю судів і певною складністю процедури.

Встановлюючи диференціацію судових проваджень, законодавець передбачає обумовлені відповідним провадженням особливості в розгляді тих чи інших справ. Ці особливості залежно від виду провадження виражаються, зокрема: 1) у різних вимогах до форми та змісту звернення до суду, що є підставою для відкриття провадження у справі в рамках певного судового провадження, визначеного процесуальним законом; 2) у необхідності оплати відповідного звернення судовим збором із визначенням його розміру; 3) у переліку доданих до звернення документів та строках звернення до суду; 4) у розподілі тягаря доказування; 5) у процесуальних правах і обов'язках учасників процесу; 6) у повноваженнях суду; 7) у порядку розгляду та вирішення відповідних справ ухвалення судового акту; 8) у порядку і строках оскарження актів правосуддя тощо[26].

Відповідно до вимог Конституції України принцип судової спеціалізації передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та “внутрішню” спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду. Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин відповідно до певної галузі права. Суб’єктна спеціалізація судової системи передбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносин щодо неповнолітніх. “Внутрішня” спеціалізація суддів у межах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади – суддів, виходячи із встановлених критеріїв розподілу судових справ у конкретній судовій установі, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, які віднесені до юрисдикції даного суду[27].

Так, в країнах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, як розвиненість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства та його предметної

потреб; 4) складовою частиною предмету договору є рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, які входять до змісту відповідної управлінської функції; 5) порядок укладення та виконання угоди за загальним правилом регулюється нормами публічного права із субсидіарним застосуванням в окремих випадках норм цивільного права. Для окремих категорій адміністративних договорів закон може передбачати у якості обов’язкових також інші, додаткові риси[28].

Цими прикладами підходу науковців щодо розкриття поняття адміністративного договору ми хочемо показати неабияку складність визначення поняття такого договору як взагалі, так і в розумінні КАС України, чим підкреслити актуальність мети дослідження щодо визначення належності спорів до адміністративної юрисдикції.

На наш погляд, наука, визначаючи належність усіх спорів щодо адміністративних договорів до адміністративної юрисдикції, іде неправильним шляхом стосовно визначення поняття адміністративного договору, і оскільки це визначення дано лише в нормах КАС, то необхідно при визначенні належності спору виходити лише з визначення поняття адміністративного договору, яке зафіксовано в КАС, так як у протилежному разі відбувається розширення юрисдикції адміністративних судів. Мається на увазі, що в такому разі юрисдикція поширюється на спори з приводу адміністративних договорів, які не є такими в розумінні КАС. Тому вважаємо, що спочатку на науковому рівні необхідно визначити поняття адміністративного (публічного) договору та, виходячи уже з положень, ознак такого поняття, необхідно визначити поняття цього договору, але в розумінні КАС.

Найбільше проблем виникало і виникає в ідентифікації договорів, що укладаються в процесі приватизації; договорів оренди державного чи комунального майна, однією зі сторін у яких є суб’єкт владних повноважень; договорів щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Усі ці договори пов’язані з розпорядженням суб’єктом владних повноважень державним чи комунальним майном, у тому числі коштами. Одна з перших справ, яку Верховний Суд України розглянув за правилами адміністративного судочинства, стосувалася дійсності договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації. При цьому Р.О. Куйбіда зазначив, що Верховний Суд не назвав такий договір адміністративним, але розглядаючи цю справу в адміністративному судочинстві, очевидно, виходив саме з цього.

Проте у зв’язку з прийняттям Закону України від 15 грудня 2006 року № 483 - V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів»[29] внесено зміни до ГПК, якими законодавець відніс договори, що укладаються із суб’єктами господарювання в процесі приватизації, до господарських договорів (ч. 1 ст. 12 ГПК). Отже, керуючись логікою законодавця, можна припустити, що не є адміністративними й інші договори з фізичними чи юридичними особами щодо розпорядження державним чи комунальним майном, навіть якщо вони укладаються на підставі рішення суб’єкта владних повноважень. Тож тепер вимоги щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, які приймаються в процесі укладання зазначених договорів, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а вимоги щодо таких договорів, зокрема стосовно їх недійсності, розірвання чи виконання – за правилами цивільного (господарського) судочинства. Однак у багатьох випадках ці вимоги настільки взаємопов’язані, що роз’єднувати їх у різні види судочинства дуже складно і недоцільно. Тому Р.О. Куйбіда зазначає, що було б правильно доповнити статтю 21 КАС новим положенням такого змісту: «Вимоги щодо цивільного (господарського) договору, укладеного на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір щодо рішення суб’єкта владних повноважень або його дій, пов’язаних з укладанням цього договору»[30].

Однак цілком погодитися з такими висновками ми не можна. У зв’язку з внесенням змін до статті 12 ГПК Законом України від 15 грудня 2006 року № 483 - V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративнихспорів»господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав,крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів.

Згідно зі статтею 30 Закону України «Про приватизацію державного майна» спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК.

Отже, на наш погляд, цими нормами віднесені до компетенції господарських судів не всі спори, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні договорів щодо приватизації майна, а лише ті, що не виникають з перерахованим переліком спорів, до якого належать спори, що виникають із публічно-правових відносин та стосуються компетенції КСУ т

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження достатньо складної і актуальної проблеми чіткого розмежування судових юрисдикцій та правильного визначення адміністративної юрисдикції науково осмислені та розроблені відповідні методологічні засади вирішення зазначеної проблеми, підготовлені практично значущі пропозиції та рекомендації, спрямовані на досягнення поставленої мети – визначення поняття та змісту адміністративного судочинства, його завдань, законодавчих засад здійснення, забезпечення прав та свобод громадян в адміністративному судочинстві, доступності, верховенства права та законності при розгляді адміністративних справ судами. Основні з них такі:

1. Адміністративне судочинство – це форма позовного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об’єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та суб’єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншим суб’єктом владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень) – з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин.

2. Адміністративне судочинство тісно пов’язано з адміністративною юстицією, оскільки вони мають за мету (своїми завданнями) захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-владних відносин від порушень з боку владних суб’єктів. Разом з тим, адміністративне судочинство свою правозахисну функцію виконує в особливій судово-процесуальній формі, що відрізняє його від інших інститутів адміністративного права. У зв’язку з цим, на думку автора, адміністративне судочинство доцільно виокремити в самостійну галузь процесуального права.

3. В адміністративному законодавстві та Кодексі адміністративного судочинства України не розмежовуються поняття „адміністративний процес” та „адміністративне судочинство”, які не є тотожними. Адміністративне судочинство – це форма здійснення правосуддя, метою якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління або між самими органами, а процес – сама діяльність суду. Однак для забезпечення єдності форми та змісту не слід протиставляти „адміністративне судочинство” „адміністративному процесу”

Одним із важливих елементів ефективності адміністративного судочинства є забезпечення в процесі верховенства права та законності. Гарантії законності в адміністративному судочинстві визначаються відповідно до принципу законності, який закріплено у ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України. Вони розглядаються дисертантом як спеціальні і до них належать:

а) гарантії, що забезпечують право на судовий захист (доступність адміністративного судочинства; право на звернення до суду з адміністративним позовом);

б) гарантії, що забезпечують справедливий та своєчасний розгляд адміністративної справи:

- гарантії, що забезпечують реалізацію прав осіб, які беруть участь в адміністративному судочинстві (знайомитись з матеріалами справи; подавати докази та брати участь в їх дослідженні; заявляти відводи та клопотання тощо);

- інші гарантії (рівність сторін перед законом та судом; гласність та фіксація судового засідання технічними засобами; активна роль суду; правова допомога; процесуальний примус);

в) гарантії ухвалення законного та обґрунтованого рішення в адміністративній справі (нарадча кімната; оскарження судового рішення).

Ряд гарантій законності адміністративного судочинства є одночасно принципами, вихідними ідеями, оскільки лише завдяки дотриманню принципів адміністративного судочинства, процедури розгляду справи буде досягнута головна мета – забезпечений надійний захист прав, свобод і інтересів фізичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб.

Доступність до правосуддя складається з багатьох елементів, що в своїй сукупності становлять важливий принцип адміністративного судочинства, а його реалізація має питому вагу серед гарантій забезпечення законності в адміністративному судочинстві. Запропоновані в роботі напрямки забезпечення доступності правосуддя з адміністративних справ можуть суттєво покращити рівень захисту прав, свобод, інтересів громадян.

Доступності адміністративного судочинства сприяють також положення, закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України, які можна звести у чотири групи:

- право на звернення до суду для відкриття провадження в адміністративній справі та порядок реалізації цього права;

- територіальне розташування адміністративних судів;

- відсутність матеріальних перешкод (судові витрати, надання правової допомоги та платних послуг);

- встановлення такого порядку судового розгляду адміністративної справи, що забезпечує можливість безпосереднього здійснення особами, які беруть участь у справі, процесуальних прав у всіх інстанціях (особиста участь, мова, перекладач).

Передбачена в Україні система адміністративних судів, як здається, не є досконалою, оскільки не реалізована ідея створення адміністративних судів в округах, як територіальних одиницях, які б не збігалися з адміністративно-територіальним поділом України. Завдяки цьому адміністративні суди могли б стати більш захищеними від втручання в їх діяльність. Створення окружних адміністративних судів у межах областей також не сприяє забезпеченню доступності для населення. Така система адміністративних судів нині має об’єктивні підстави, наприклад, брак коштів, приміщень та ін. Тому систему адміністративних судів, що створюється, доцільно вважати перехідною на шляху створення дійсно незалежного та доступного адміністративного судочинства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авер’янов В. Адміністративна реформа і правова наука // Право України. – 2002. – № 3. – С.20-27.

2. Авер’янов В.Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. – 2000. – №7. – С. 6-8.

3. Авер'янов В. Реформування українського адміністративного права: грунтовний привід для теоретичної дискусії // Право України. – 2003. – № 5. – С.117-120.

4. Адмiнiстративна юстицiя: європейський досвiд та пропозицii для Украiни / Авт.-упоряд. I. Б. Колiушко, Р. О. Куйбiда. – К.: Факт, 2003. - 535 с.

5. Адмiнiстративна юстицiя: європейський досвiд та пропозицii для Украiни / Авт.-упоряд. I. Б. Колiушко, Р. О. Куйбiда. – К.: Факт, 2003. - 535 с.

6. Административное право Украины: [Учеб. для студентов вузов юрид. спец. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, Н. Б. Писаренко и др.]; Под ред. Ю. П. Битяка. – 2-е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 2003. – ж 576 с.

7. Адміністративне судочинство України: підручник/ О.М. Пасенюк (кер.авт.кол.), О.Н. Панченко, В.Б. Аверянов та ін.; за заг. ред. О.М. Пасенюка. – К.: Юринком Інтер, 2009. – 672 с.

8. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С.С. Алексеев. – М.:НОРМА, 2001. – 752 с.

9. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. / С.С. Алексеев. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. –360 с.

10. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. / С.С. Алексеев. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 359 с.

11. Аллан Т.Р.С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права / пер. з англ. Р. Семківа. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 385 с.

12. Альберт Дайсі. Вступ до вчення про право Конституції / Дайсі Альберт // Антологія лібералізму: політико-правові вчення та верховенство права. – К.: Книги для бізнесу, 2008. – С. 510-529.

13. Андраш Тамаш. Судья и общество: Диалектика правосознания и правоприменения / Тамаш Андраш. – М.: Юрид. лит., 1980. – 144 с.

14. Андрійчук О. Роль загальних правових принципів у процесі застосування європейського права / О. Андрійчук // Юрид. журнал. – 2007. – № 3. – С. 45-48.

15. Барский В. Правовая природа судебного конституционного контроля в Украине / В. Барский // Юрид. вестник. – 1998. – № 1. – С. 48-51.

16. Бахрах Д. Н., Боннер А. Т. Административная юстиция: развитие и проблема совершенствования // Совет. государство и право. – 1975. – №8. – С. 13-21.

17. Бахрах Д. Н., Боннер А. Т. Административная юстиция: развитие и проблема совершенствования // Совет. государство и право. – 1975. – №8. – С. 13-21.

18. Бельский К. С. К вопросу о предмете административного права // Государство и право. – 1997. – №11. – С. 14-21.

19. Бельский К. С. К вопросу о предмете административного права // Государство и право. – 1997. – №11. – С. 14-21.

20. Беляневич В. Є. Господарський процесуальний кодекс України: Наук. -практ. коментар. – К.: Юстиніан, 2006. – С. 95–120.

21. Битяк Ю.П. Адміністративна юстиція і права людини // Проблеми законності. – Х., 2001. – Вип. 42. – С. 113-119.

22. Битяк Ю.П. Становлення та шляхи забезпечення доступностi правосуддя в адмiнiстративному судочинствi // Biсн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 1. – С. 51-60.

23. Битяк Ю.П., Н.Б. Писаренко. Законодавчі засади розмежування компетенції судів загальної юрисдикції. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України,2007. – С. 78.

24. Бойко В. Стан здiйснення в Україні правосуддя в 1998 р. та завдання по удосконаленню органiзацiї роботи судiв // Право України. – 1999. – № 3. – С. 3-8.

25. Бойко В. Ф. Судова система: проблеми реформування та розвитку // Bicн. Верхов. суду України. – 2000. – № 6. – С. 2-5.

26. Бойко В. Ф., Євдокимов В. О., Юлдашев О. Х. Право людини на правосуддя (Судове право України): Навч. посiб. / Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – К.: Варта, 2003. – 256 с.

27. Бойко В.Ф.Проблеми правосуддя в Українi i шляхи їх вирiшення // Право України. – 2002. – №3. – С. 3-7.

28. Бойцова В.В., Бойцов В.Я. Административная юстиция: к продолжению дискуссии о содержании и значении // Государство и право. – 1994. - № 5. – С. 42.

29. БоннерА. Т.Судебнаяпрактика по делам,возникающим изадминистративно-правовых отношений // Совет. государство и право. – 1992. – №2. – С. 141-149.

30. Борисов В. В. Правовой порядок развитого социализма: Вопросы теории. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1977. – 408 с.

31. Бородiн І. Про сутнiсть адмiнiстративної юстицiї // Право України. – 2000. – №2. – С. 15-17.

32. Бринцев В. Д. Судебная власть (правосудие): Итоги реформ 1992-2003 г. г. в Украине. – Х.: Ксилон, 2004. – 224 с.

33. Бринцев В. Д. Судебная власть (правосудие): Итоги реформ 1992-2003 г. г. в Украине. – Х.: Ксилон, 2004. – 224 с.

34. Бринцев В. Застосування та інтерпретація стандартів (принципів) правової держави в конституційному судочинстві / В. Бринцев, І. Андрющенко // Вісн. Конституційного Суду України. – 2008. – № 2. – С. 73-83.

35. Бринцев О. В. Розмежування компетенції адміністративних і господарських судів: проблеми та перспективи. — Х.: Право, 2007. – 64 с.

36. Бруно Леони. Свобода и закон / Леони Бруно; пер. с англ. В.Кошкина; под ред. А. Куряева. – М.: ИРИСЭН, 2008. – 308 с.

37. Брэдбан Г. Французское административное право / Под ред. и со вступ. ст. С. В. Боботова; Пер. с фр. Д. И. Васильева, В. Д. Карповича. – М.: Прогресс, 1988. – 488 с. Старилов Ю.Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА * М), 2001 – 304 с.

38. Виконавча влада i адмiнiстративне право / В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П.Битяк та ін; За заг. ред. В. Б. Авер'янова; НАН України; Ін-т держави і права. – К.: Вид. дiм "Iн-Юре", 2002. – 668 с.

39. Витрук Н. В. О юридических средствах обеспечения реализации и охраны прав советских граждан // Правоведение. – 1964. – №4. – С. 32-35.

40. ВитрукН.В.Законность,понятие,защитаиобеспечение.Конституционная законность и конституционное правосудие // Общая теория государства и права: Акад. курс. В 2 т. / Под ред. М. Н. Марченко. – М.: Зерцало,1998. – Т. 1. – 416 с.

41. Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: Монографія. – К.: Атіка, 2003. – 352 с.

42. Воронов А.Ф. Принципы гражданского процесса: прошлое, настоящее, будущее /А.Ф. Воронов. – М.: Издательский дом «Городец», 2009. – 496 с.

43. Гайворонський В. М. Конституцiйний принцип верховенства права // Право України. – 2003. – №5. – С. 26-31.

44. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлiннi. - X.: Фолiо, 2002. - 176 с.

45. Гаращук В.М. Проблеми судового контролю. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с.Див. також Лебедев В. М. От идеи судебного нормоконтроля к административному судопроизводству // Рос. юстиция. – 2000. – №9. – С. 2-4.

46. Гвоздецкий А. Подведение итогов: а воз и ныне там!.. // Юридическая практика. – №10 (428). – 7 марта 2006. – С. 7.

47. Георгієвський Ю. В. Адмiнiстративна юстицiя: Дис... канд. юрид. наук / Нац. юрид. акад. України. – X., 2003. – 185 с.

48. Герасименко Є. С. До питання про адмiнiстративну юрисдикцiю в Україні // Наук. вiсн. Чернiв. ун-ту. – 2000. – Вип. 75: Правознавство. – С. 74-77.

49. Герасименко Є. С. До питання про адмiнiстративну юрисдикцiю в Україні // Наук. вiсн. Чернiв. ун-ту. – 2000. – Вип. 15: Правознавство. – С. 74-77.

50. Гнатовський М.М. Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. (12.00.11) / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – С. – 10-12.

51. Голосніченко І. Проблеми кодифікації норм, що встановлюють адміністративну відповідальність // Право України. – 2002. – № 10. – С.20-24.

52. Горбунова Л.М.Принципзаконності у нормотворчій діяльності органів виконавчої влади: монографія / Л.М. Горбунова. – К. : Юніком Інтер, 2008. – 240c.

53. Городовенко В. Принцип незалежностi суддiв i пiдкорення їx лише законовi як один з основних принципiв судочинства в Україні // Право України. – 2002. – №4. – С. 124-127.

54. Городовенко В. Про становлення незалежної судової влади // Право України. – 2002. – №9. – С. 120-123.

55. Горшкова С. А. Европейская защита прав человека и реформирование российской судебной правовой системы // Журн. рос. права. – 2002. – №7. – С. 99-112.

56. Горшкова С. А. Европейская защита прав человека и реформирование российской судебной правовой системы // Журн. рос. права. – 2002. – №7. – С. 99-112.

57. Гражданский процесс: Учебник / В. В. Комаров, В. В. Баранкова, В. И. Тертышников и др.; Под ред. В. В. Комарова. – Х.:Одиссей, 2001. –703 с.

58. Григорьева Н. Принципы уголовного судопроизводства и доказательства // Рос. юстиция. – 1995. – № 8. – С. 39-42.

59. Грошевий Ю. М. Проблеми спеціалізації процесуальних процедур. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с.

60. Грудцына Л. Ю. Особенности конституционных гарантий реализации прав человека в гражданском судопроизводстве // Законодательство и экономика. – 2004. – № 6. – С. 35-42.

61. Грудцына Л. Ю. Судебная защита прав и свобод личности: теоретический аспект // Законодательство и экономика. – 2003. – №8. – С. 70-77.

62. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. / М. Де Сальвиа. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – 1072 с.

63. Демин А. А. Понятие административного процесса и административно-процессуальный кодекс Российской Федерации // Вестн. Моск. ун-та. Сер.11. Право. – 1998. – № 4. – С. 18-33.

64. Довгерт А. Кодифікація приватного (цивільного) права України. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – С. 30–35.

65. Елистратов А. И. Учебник русского административного права: Пособие к лекциям. Вып. 1-2. - М.: Т-во А.А.Левенсон, 1911. - 96 с.

66. Ершов В. Признание нормативных правовых актов противоречащими Конституции РФ и федеральным законам: теория вопроса // Рос. юстиция. – 2003. – № 4. – С. 6-9.

67. Жилин Г. Защита прав человека в гражданском судопроизводстве // Рос. юстиция. – 1998. – №1. - С. 5-7.

68. Жушман М.В. Спори, що виникають з виборчих правовідносин, у контексті юрисдикції адміністративних судів. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – С. 261.

69. Загальна декларація прав людини / М-во юстиції. – К.: Логос, 1998. – 8 с.

70. Загальна теорія держави і права: Підруч. для студентів юрид. вузів / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачева та ін.; За ред. М. В. Цвіка; Нац. юрид. акад. України. – Х.: Право, 2002. – 432 с.

71. Заєць А.П. Здійснення принципів правової держави як засіб вдосконалення виконавчої влади / А.П. Заєць // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – № 2. – 12-26.

72. Зайцев И. М. Хозяйственный спор как охранительное правоотношение //Проблема защиты субъективных прав и советское гражданское судопроизводство. – Ярославль, 1981. – С. 50-58.

73. Закон України «Про встановлення мінімальної заробітної плати на 2003 рік» від 26 грудня 2002 року №373-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2003 р. - № 6.

74. Закон України «Про статус і соціальний громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 № 796-ХІІ // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991 р. - № 16.

75. Закон України від 11 січня 2001 року № 2210-ІІІ «Про захист економічної конкуренції»//Відомості Верховної Ради України. – 2001р.- № 12.

76. Закон України від 19 жовтня 2000 року № 2063-ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва» // Відомості Верховної ради України.- 2000 р. - №51-52.

77. Закон України від 21 грудня 2000 року № 2181 – ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» // Відомості Верховної Ради України. – 2001 р. - № 10.

78. Закон України від 23 березня 1996 року № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. - № 20.

79. Закон України від 23 грудня 2004 року №2285-ІV«Про Державний бюджет України на 2005 рік» // Урядовий кур’єр. – 2004 р. - №249.

80. Закон України від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування» // відомості Верховної Ради України. – 1991 р. - № 39.

81. Закон України від 27 листопада 2003 року №1344-ІV«Про Державний бюджет України на 2004 рік» // Відомості Верховної Ради України. – 2004 р. - № 17-18.

82. Закон України від 29 червня 2004 року №1906-ІV«Про міжнародні договори» // Відомості Верховної Ради України. – 2004 р. - №50.

83. Закон України від 3 липня 1992 року № 2535 – ХІІ «Про плату за землю» // Відомості Верховної Ради України. – 1992 р. - № 38.

84. Закон України від 4 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» // Відомості Верховної Ради України. – 1997 р. - № 21.

85. Закон України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» // Відомості Верховної Ради України. – 2003 р. - №№ 49-50, 51.

86. Зеленцов А. Б. Административно-правовой спор: Теоретико-методологические подходы к исследованию // Правоведение. – 2001. – № 1. – С. 68-79.

87. Зеленцов А.Б. Административно-правовой спор: Теоретико-методологические подходы к исследованию // Правоведение. – 2001. – №1. – С. 68-79.

88. Зиновьев А.В. Гарантии свободы выборов представительных органов // Государство и право. – 1995. – №1. - С. 15-23.

89. Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівнял.аналіз. / Пер. з фр. В. Ховхуна. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

90. Капліна О.В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права: монографія / О.В. Капліна. – Х.: Право, 2008. – 296 с.

91. Карнаук А. Функції адміністративних судів в умовах адміністративно-правової реформи в Україні. // Юридична Україна. – 2006. - № 5. – С. 42-46.

92. Картузова І., Осадчий А. Допроблеми позову в адміністративному процесi // Право України. – 2003. – №7. – С. 80-84.

93. Князев С.Д. Современные принципы административного права России: понятие, значение, виды / С.Д. Князев // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 2. – С. 74-87.

94. Князев С.Д. Современные принципы административного права России: понятие, значение, виды / С.Д. Князев // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 2. – С. 74-87.

95. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2005 р. - № 35-36.

96. Кодекс України про адмiнiстративнi правопорушення: Кодекс України вiд 7.12.1984 р. №8073-Х // Вiдом. Верхов. Ради Укр. РСР. – 1984. – Дод. №51. – Ст. 1122.

97. Кодекс України про надра від 27 липня 1994 року № 132/94 – ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994 р. - № 36.

98. Коліушко І.Б. «Концептуальні вади» Кодексу адміністративного судочинства чи свідомий вибір? // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007.

99. Комарова Н. А., Лукашевич В. З. Принцип состязательности и равноправия сторон должен быть эффективным средством установления объективной истины в судебном разбирательстве // Правоведение. – 2001. – №4. – С. 156-162.

100. Кононов П.И. Административный процесс: подходы к определению понятия и структуры // Государство и право. – 2001. – №6. – С. 16-24.

101. Константий О. Адміністративна юстиція як атрибут демократичної правової держави // Підприємництво, госп-во і право. – 2003. – № 4. – С. 46-48.

102. Константий О. Адміністративна юстиція як атрибут демократичної правової держави // Підприємництво, госп-во і право. – 2003. – №4. – С. 46-48.

103. Константий О.В. Щодо проблеми реалізації принципу верховенства права у сфері діяльності судової влади в Україні / О.В. Константий // Вісн. Верхов. Суду України. – 2009. – № 8. – С. 34-38.

104. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА–М, 1999. – 816 с.

105. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА–М, 1999. – 816 с.

106. Конституція України від 28 червня 1996 року, № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. - № 30.

107. Кравцов А. Поняття та сутність принципів сучасного адміністративного права України. // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 1. – С. 67-71.

108. Крупчан О. Д. Методологічні підходи до проблеми взаємозв’язку приватного та публічного права // Методологія приватного права.: Зб. наук. праць (за матеріалами наук.-теорет. конф., Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: О. Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер. – 2003 – С. 10–19.

109. Кудрявцев В.Н. Законность: содержание и современное состояние // Законность в Российской Федерации. – М.: Спартак, 1998. – 216 с.

110. Куйбіда Р.О. Організація і розвиток сучасної судової системи України. // Автореф. дис. на здобуття наук.ступеня канд.юрид.наук. – К.: Академія адвокатури України, 2006. – 16 с.

111. Курбатов А. Обеспечение баланса частных и публичных интересов – основная задача права на современном этапе / А. Курбатов // Хоз-во и право. – 2001. – № 6. –
С. 88-97.

112. Кучерявенко М. Конституційні засади компетенції адміністративних судів: чи доцільна ревізія? // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 1. – С. 41-44.

113. Кучма Л. Д. Судово-правова реформа: потрiбнi вiдчутнi зрушення // Право України. – 2000. – №1. – С. 5-7.

114. Лiнецький С. Адмiнiстративна юстицiя по-українськи: варiацiї на задану тему // Юрид. журн. – 2003. – № 2. – С. 123-126.

115. Ларин А. О принципах уголовного процесса и гарантиях прав личности в проекте УПК 1997 // Рос. юстиция. – 1997. – №9. – С. 9-11.

116. Лебедев В. М. От идеи судебного нормоконтроля к административному судопроизводству // Рос. юстиция. – 2000. – № 9. – С. 2-42.

117. Лебедев В. М. От идеи судебного нормоконтроля к административному судопроизводству // Рос. юстиция. – 2000. – №9. – С. 2-4.

118. лирования общественных отношений // Антология Уральской

119. Луспеник Д.Д. Проблеми уніфікації та диференціації процедур у цивільному та адміністративному судочинстві. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с.

120. Лучин О.В. Конституция Российской Федерации: Проблемы реализации.– М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 687 с.

121. Лысенко О. Л. К вопросу о дуализме в частном праве Германии // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1999. – №5. – С. 58–68.

122. Любашиц В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко И.В. Теория государства и права: Учеб. Пособие. - Ростов-на Дону: МарТ, 2002. - 512 с.

123. Марочкiн I. Є. Доступнiсть правосуддя та rapaнтії його реалiзацiї // Судова реформа в Українi: проблеми i перспективи. – К.; Х., 2002. – С. 31-34.

124. Марочкін І.Є. Порівняльне судове право: навч. посіб. / І.Є. Марочкін;
Л.М. Москвич, Н.В. Сібільова, В.С. Бабкова, Ю.І. Крючко. – Х. : Право, 2008. – 112c.

125. Марочкін І.Є. Проблеми спеціалізації судової діяльності. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с. С. 21.

126. Масленников М. Я. Административно-юрисдикционный процесс // Совет. государство и право. – 1988. – №10. – С. 83-89.

127. Масленников М. Я. Административно-юрисдикционный процесс. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1990. – 209 с.

128. Мегрелидзе М.Р. Становление института разрешения административно-правовых споров. – М.: Юриспруденция, 2008.– 120 с. – С. 3.

129. Мельник І. Етапи становлення адміністративного судочинства в Україні // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 3.

130. Методологія приватного права.: Зб. наук. праць (за матеріалами наук. -теорет. конф., Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: О. Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.

131. Методологія приватного права.: Зб. наук. праць (за матеріалами наук. -теорет. конф., Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: О. Д. Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.

132. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли (от древности до Декларации 1789 г.) // Права человека в истории человечества и в современном мире. – М., 1989. – С. 21-29.

133. Нерсесянц В. С. Философия права: Учеб. для вузов / Ин-т государства и права. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 652 с.

134. Общая теория права и государства: Учебник / В. С. Афанасьев, А. П. Герасимов, В. И. Гойман и др.; Под ред. В. В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 471 с.

135. Овчаренко О.М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації. // Автореф. на здобуття наук.ступеня канд.юрид.наук за спеціальністю 12.00.10 – судоустрій; прокуратура та адвокатура. – Харків: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2007. – 30 с.

136. Овчаренко О.М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації: монографія / О.М. Овчаренко. – Х.: Право, 2008. – 304 с.

137. Овчаренко О.М. Юрисдикція судів в аспекті забезпечення доступу особи до суду. //Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – С. 290.

138. Ославський М.І. Адаптація принципів адміністративного судочинства до європейських стандартів адміністративного процесу. // Держава і право. – 2007. – Вип. 36. – С. 264-270.

139. Панченко О. Питання вдосконалення адміністративного судочинства щодо вирішення справ стосовно статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та тих, що пов’язані з перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні. // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 3. – С. 11. С. 8-12.

140. Пасенюк О. Підходи до удосконалення законодавства та практики у сфері розмежування видів судової юрисдикції. // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 3. – с. 3.

141. Пасенюк О. Юрисдикційна контр реформа – шлях до регресу. // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. - № 3. – С. 3. С. 3-7.

142. Пасенюк О.М. Ефективність адміністративного процесуального законодавства. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с.С. 9.

143. Педько Ю. С. Становлення адмiнiстративної юстицiї в Україні: Монографiя / НАН України. Iн-т держави i права. – К.: Iн-т держави i права, 2003. – 208 с.

144. Педько Ю.С. Публічно-правовий спір – предмет юрисдикції адміністративних судів України. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007.

145. Писаренко Н. Б. Адмiнiстративна юстиція у структурі предмета адмiнiстративного права // Проблеми законностi. – Х., 2003. – Вип. 58. – С. 71-74.

146. Погребняк С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С.П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.

147. Погребняк С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С.П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.

148. Полешко А. Перспективи запровадження в Україні адміністративної юстиції (з міжнародної конференції) // Право України. – 2003. – № 1. – С. 11-13.

149. Полешко А. Перспективи запровадження в Україні адміністративної юстиції (з міжнародноїконференції) // Право України. – 2003. – № 1. – С.11-13.

150. Полюхович В. Адмiнiстративно-правовий захист особи у вiдносинах з органами державноївлади // Право України. – 2003. – №5. – С. 41-47.

151. Притика Д.М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності господарських судів України. // Автореф. дис. на здобуття наук.ступеня канд.юрид.наук за спеціальністю 12.00.10 — судоустрій; прокуратура та адвокатура. – Х.: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2003. – 26 с. С. 3.

152. Радченко П. І. Судова юрисдикція як міждисциплінарна наукова проблема. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – С. 75.

153. Рижков Г. Роль принципу офіційності в адміністративному процесуальному праві за європейським досвідом// Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України/ Автори-упорядники І.Б. Коліушко, Р.О.Куйбіда. – К.: Факт, 2003.- С. – 516-517.

154. Руденко А.В. Адміністративне судочинство: становлення та здійснення. // Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харків: Національна юридична академія України імені Ярослава, 2006. – С. 22.

155. Сакара Н.Ю.Право на «належний суд» за новим ЦПК та КАС України: проблеми реалізації. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с. С. 90.

156. Салищева Н. Г. О некоторых способах защиты и охраны прав, свобод и законных интересов граждан в сфере деятельности исполнительной власти в Российской Федерации // Конституция Российской Федерации и совершенствование механизмов защиты прав человека. – М., 1994. – С. 78-93.

157. Селиванов А.О. Адміністративне судочинство – новий інститут реалізації судової влади. // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - № 10. – С. 2-5.

158. Селіванов А. О. Адміністративне провадження як умова реалізації судової юрисдикції. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с.

159. Сердюк В.В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією. // Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук за спеціальністю: 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. – С. 11. 16 с.

160. Советское гражданское процессуальное право: Учеб. пособие / М. А. Гурвич, В. Ф. Тараненко, М. С. Шакарян и др.; Под.ред. М. А. Гуревича. – М.: Высш. шк., 1964. – 536 с.

161. Соловьева А. К. Перспективы развития административной юстиции в России: Организационный и формальный подход // Правоведение. – 1999. – №1. – С. 66-72.

162. Сорокин В.Д. Административный процесс и административно-процессуальное право. - СПб.: Издательство Юридического института (Санкт-Петербург). 2002. - 474 с.

163. Старилов Ю. Н. Административная юстиция: Проблемытеории. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1998. – 197 с.

164. Старилов Ю. Н. Административная юстиция: Теория, история, перспективы. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 304 с.

165. Старилов Ю. Н. Административное право: сущность, проблемы, реформы и новая система // Правоведение. – 2000. – №5. – С. 3-24.

166. Старилов Ю.Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА * М), 2001 – 304 с.

167. Стативка А. Н. Договоры в системе агропромышленного комплекса в условиях рыночных отношений: Дис... д-ра юрид. наук / Нац. юрид. акад. Украины. – Х., 1998. – 411 л.

168. Стахурський М. Адмiнiстративно-процесуальне законодавство потребує оновлення // Право України. – 2001. – №10. – С. 49-51.

169. Стефанюк В. Проблеми вдосконалення адміністративного права та перспективи розвитку адміністративної юстиції в Україні // Право України. – 2003. – №1. – С.4-7.

170. Стефанюк В. С. Адмiнiстративне право та адмiнiстративно-правовий захист // Право України. – 2001. – №12. – С. 3-5.

171. Стефанюк В.С. Поняття судового адміністративного процесу та його принципи в адміністративному праві // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. – № 5. – С.49-53.

172. Стефанюк В. С. Правова обумовленiсть запровадження адмiнiстративної юстицiї в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук / Київ. нац. ун-т. – К., 2000. – 20 с.

173. Стефанюк В. С. Систематизацiя законодавства та суди адмiнiстративної юстицiї // Право України. – 1999. – №11. – С. 3-7.

174. Стефанюк В. С. Судова влада, як основна юридична категорія захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні // Вісн. Верхов. Суду України. – 2000. – №6. – С. 6-8.

175. Стефанюк В.С. Судовий адмiнiстративний процес: Монографiя / Акад. прав. наук України, Ін-т приват. права і підприємництва. – X.: Консум, 2003. – 473 с.

176. Стефанюк В. С. Судовий контроль за дiяльнiстю органiв державної влади// Право України. – 1998. – №3. – С. 3-8.

177. Стефанюк В. С., Лукашова Н. П. Гласнiсть судового процесу та його повне фiксування технiчними засобами // Bicн. Верхов. Суду України. – 2001. – №2. – С. 36-38.

178. Стефанюк В.С. Запровадження адмiнiстративних судiв у контексті судово-правової реформи в Україні // Адмiнiстративне судочинство в Україні. Кн. 1: Адмiнiстративно-процесуальний кодекс України (проект). – X., 2002. – С. 6-11.

179. Стефанюк В.С. Правова обумовленість запровадження адміністративної юстиції в Україні. // Автореф.дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративнеправо і процес; фінансове право. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. – С. 9. 16 с.

180. Сьоміна В. А. Проблеми законодавчого регулювання та практики розгляду адміністративно-правових спорів: Дис. … канд. юрид. наук / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого: 12. 00. 07. – Х., 2004. – С. 16–17.

181. Сьоміна В. А. Проблеми законодавчого регулювання та практики розгляду адміністративно-правових спорів: Дис. … канд. юрид. наук: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого: 12.00.07. – Х., 2004. – 211 с.

182. Сьоміна В.А.Публічно-правовий спір – предмет адміністративного судочинства. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007.– С. 252.

183. Copoкин В.Д. Проблемы административного процесса. – М.: Юрид. лит., 1968. – 142 с.

184. Тараненко С. Механізм захисту громадянами прав і свобод під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення // Право України. – 1998. – №11. – С. 141-143.

185. Теория государства и права: Курс лекций / М. И. Байтин, В. В. Борисов, Ф. А. Григорьев и др.; Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. - 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрист, 2001. – 776 с.

186. Теория государства и права: Курс лекций /М. И. Байтин, Ф. А. Григорьев, И. М. Зайцев и др.; Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

187. Теория государства и права: Учеб. для студентов вузов / С. С. Алексеев, П. Т. Васьков, И. Я. Дюрягин и др.; Под ред. С. С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1985. – 479 с.

188. Тертишник В. М. Кримiнально-процесуальне право України: Навчальний посiбник. – К.: Юрiнком Інтер, 1999. – 576 с.

189. Тесленко М. Окремiаспекти взаємовiдносин Конституцiйного Суду України і судiв загальної юрисдикцiї // Право України. – 2003. – №12. – С. 6-11.

190. Тихомиров Ю. А. Административное судопроизводство в России: перспективы развития // Рос. юстиция. – 1998. – №8. – С. 35-37

191. Тихомиров Ю. А. Административное судопроизводство в России: перспективы развития // Рос. юстиция. – 1998. – №8. – С. 35-37.

192. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса: Полный курс. – М.: ИРИНФОРМЦентр, 1998. – 798 с.

193. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса: Полный курс. – М.: ИРИНФОРМЦентр, 1998. – 798 с.

194. Тищенко Н.М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины: проблемы теории и пути совершенствования / Нац. юрид. акад. Украины. – Х.: Право,1998. – 268 с.

195. Тищенко Н.М. Гражданин в административном процессе / Нац. юрид. акад. Украины. – Х.:Право, 1998. – 186 с.

196. Ткач Г.Й. Адміністративне судочинство в Польщі. // Право України. – 2000.- № 1. – С. 136-138.

197. Французская декларация прав человека и гражданина 26 августа 1789 г. // Конституция и законодательные акты Французской республики. – М.:Госюриздат,1958. – С. 42-44.

198. Фулей Т. Загальнолюдськi (загальноцивiлiзацiйнi) принципи права: деякi теоретичнi аспекти // Право України. – 2003. – №7. – С. 24-29.

199. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. – К.: Юрiнком Iнтер, 2001. – 287 с.

200. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. – К.: Юрiнком Iнтер, 2001. – 287 с.

201. Хайде Вольфганг. Система правосудия Федеративной республики Германии. Германия, Кельн, 1990. - С. 64.

202. Хаманева Н. Ю. Защита прав и свобод граждан в сфере исполнительной власти /РАН. Ин-т государства и права. – М.: Ин-т государства и права РАН, 1997. – 216 с.

203. Хаманева Н. Ю. Защита прав и свобод граждан в сфере исполнительной власти /РАН. Ин-т государства и права. – М.: Ин-т государства и права РАН, 1997. – 216 с.

204. Хаманева Н. Ю. Теоретические проблемы административно-правового спора // Государство и право. – 1998. – №12. – С. 29-36.

205. Харитонов Є., Харитонова О. До питання про значення дихотомії «приватне право – публічне право» // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2000. – №2. – С. 83–89.

206. Харитонов Є., Харитонова О. До питання про значення дихотомії «приватне право – публічне право» // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2000. – №2. – С. 83–89.

207. Хворостянкіна Анна. Європейські стандарти адміністративного процесу. // Юридичний журнал. – 2005. - № 11.

208. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В.Г. Стрекозова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.:ДТД, 1995. – 384 с.

209. Цивiльне процесуальне право України: [Пiдруч. для юрид. вузiв i фак. / В. В. Комаров, B. I. Тертишнiков, Є. Г. Пушкар та iн.]; За ред. В.В. Комарова; Нац. юрид. акад. України, Акад. прав. наук україни. – X.: Право, 1999. – 590 с.

210. Чванов О. А. Механизм правоприменеия: Автореф. дис... канд. юрид. наук / Сарат. гос. акад. права. – Саратов, 1995. – 19 с.

211. ческая практика. – №10 (428). – 7 марта 2006 г. – С. 7.

212. Чечот Д. М. Административная юстиция: Теорет. проблемы. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1973. – 133 с.

213. Чечот Д. М. Иск и исковые формы защиты права // Правоведение. – 1969. – №4. – C. 71-79.

214. Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. – Л.: Нева, 1968. – 127 с.

215. Чечот Д.М. Административнач юстиция (теоретические проблемы). – Л.: ЛГУ. – 1973. – с. 26-65.

216. Чечот Д.М. Административнач юстиция (теоретические проблемы). – Л.: ЛГУ. – 1973. – с. 26-65.

217. Чиркин В. Б. Государственное управление: Элементар. курс /РАН. Ин-т государства и права; Акад. прав. ун-т. – М.: Юрист, 2001. – 320 с.

218. Шадура Д.М. Принцип спеціалізації судової системи та форми судочинства в Україні. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007. – 300 с. С. 21.

219. Шаповал В. Конституцiя України як форма адмiнiстративного права // Право України. – 2000. – №1. – С. 13-15.

220. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-е, випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – 848 с. С. 7.

221. Шемшученко Ю.С. Адміністративна юстиція// Юридична енциклопедія: в 6 т./Редколегія: Ю.С. Шемшученко (відповід. Ред.) та ін. – К.: Укр. Енциклопед., Т. 1. – 1998. – С. 47.

222. Шемшученко Ю.С. Адміністративна юстиція// Юридична енциклопедія: в 6 т./Редколегія: Ю.С. Шемшученко (відповід. Ред.) та ін. – К.: Укр. Енциклопед., Т. 1. – 1998. – С. 47.

223. Шергин А. П. Административная юрисдикция. – М.: Юрид. лит., 1979.— 144 с.

224. Шило О. Г. Правозахисні механізми та процесуальні режими. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007.

225. Шишкiн В. Органiзацiя судоустрою у свiтлi вимог ст. 6 Європейської конвенцiї про захист прав i основних свобод людини // Право України. – 2000. – №9. – С. 21-24.

226. Шишкін В.І. Адміністративний суд. Яким йому бути. Віче. –1994. –№ 10.

227. Шишкін В.І. Організація і повноваження адміністративного суду Німеччини.// Право України. – 1995. – № 11. – с. 61.

228. Шишкін В.І. Організація і повноваження адміністративного суду Німеччини.// Право України. – 1995. – № 11. – с. 61.

229. Шишкін В.І. Система установ адміністративної юрисдикції у Франції.// Право України. – 1996. – № 7. – С. 44-46.

230. Шлезингер А. М. Циклы американской истории / Пер. с англ. П. А. Развина, Е. И. Бухаровой. – М.: Прогресс-Академия, 1992. – 687 с.

231. Шмідт Г. Співвідношення та взаємозв'язок управління, адміністративного права та адміністративно-правового захисту // Адміністрат. юстиція: європ. досвід і пропозиції для України / Автори-упоряд.: І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. — К.: Факт, 2003. — С. 525-526.

232. Штогун С. Проблеми правових гарантiй незалежностi суддiв в Україні // Право України. – 2003. – №3. – С. 42-45.

233. Штогун С.Г. Проблеми становлення адміністративного судочинства в Україні. // Адвокат. – 2006. - № 11. – С. 14-17.

234. Энциклопедический юридический словарь: Под ред. В.Е. Крутских. – М.: Инфра-М, 1998. – 450 с.

235. Юдельсон К.С. К вопросу об основах законодательства о гражданском судопроизводстве. - Советское государство и право. – 1957. – № 6. – С. 83 - 85.

236. Юридический энциклопедический словарь /Ред. кол.: А.Я.Сухарев (гл.ред.) и др. –М.:Совет.энцикл.,1984. –415 с.

237. Юрисдикция // БСЭ. – М.: Советская энциклопедия, 1957. – Т. 49. – С. 414.Энциклопедический юридический словарь: Под ред. В.Е. Крутских. – М.: Инфра-М, 1998. – 450 с.

238. Юрисдикція // Краткий словарь иностранных слов. - М.: ГИИиНС, 1952. - С. 488.

239. Юрисдикція // Малая советская энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1947. - Т. 11. - С. 1094.

240. Якимов А. Суды в системе органов административной юрисдикции // Рос. юстиция. – 1996. – №1. – С. 40-4250, с. 40

241. Якимов А. Суды в системе органов административной юрисдикции // Рос. юстиция. – 1996. – № 1. – С. 40-42.

242. Яковлев В.Ф. Об административных судах // Хозяйство и право. – 2003. – № 8. – С. 3-8.

243. Ямпольская Ц.А. О субъективных правах советских граждан // Вопросы советского государственного права, 1959. - С. I59-I76.

244. Янюк Н. Пiдвiдомчiсть справ адмiнiстративним судам: проблемнi питання // Право України. – 2003. – №2. – С. 88-91.

245. Янюк Н. Щодо адмiнiстративного судочинства: адмiнiстративний позов чи адмiнiстративна скарга? // Право України. – 2003. – №8. – С. 52-54.

246. Яценко О.В. Правові проблеми судового контролю за законністю накладення адміністративних стягнень. // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: Матеріали науково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 р. – К., 1997. – с. 255-256.

247. Яцина В.Б. Деякі критерії розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів. // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг.ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2007.

загрузка...
Top