Логіка та сполучники

Питання 1. Заперечення.

Питання 2. Софізми, парадокси, паралогізми.

Список використаної літератури.


Питання 1. Заперечення

Заперечення — це логічний сполучник, який перетворює істинне висловлювання на хибне, а хибне — на істинне.

Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумів їхнього значення в об'єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці "Наука логіки" (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо "встановлюються як абсолютні закони мислення". Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість — це не лише принципи, як стверджують деякі наші філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий грунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з'являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з'являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченям. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об'єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутністних, суперечливих елементів зв'язку старого і нового, їхньої спадкоємності.

Закону заперечення заперечення випала непроста історична доля. Він був, як уже сказано вище, сформульований Гегелем як закон мислення, закон діалектичної логіки, однак відразу ж був сприйнятий неприязно.

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об'єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в "знятому" вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. "В діалектиці, — писав Енгельс, — заперечувати — не значить просто сказати "ні", або оголосити річ неіснуючою, або "знищити її будь-яким способом". Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв'язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства — це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша — в живій, ще інша — в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні — в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.

Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об'єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв'язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв'язання соціальних суперечностей.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства "зверху" з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв'язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.

Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об'єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об'єднань і т.д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв'язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення — це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв'язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу "ні" без з'ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейербах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п'єси Гете "Фауст", вважає, що "те, що минуло" і "не було" тотожні між собою. "Минуле, — що це означає? — запитує він, — це всерівно, що його і зовсім не було". Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого — абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а "знімається" в сучасному.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, "критики задля критики" тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв'язків між тим, що було, і тим, що стало.


Питання 2. Софізми, парадокси, паралогізми

Алогізм (від грец. а - не, logos - разум) – хід думок, який порушує якісь закони і правила логіки і тому завжди містить в собі логічну помилку. Якщо помилка допущена ненавмисне, то перед нами паралогізм, якщо ж помилка допущена з певною метою, то ми зіткнулися з софізмом.

Серед свідомих помилок виділяють софізми, серед ненавмисних - паралогізми.

Софізми – свідоме порушення певних правил і законів раціонального теоретичного мислення. Всі численні види софізмів навряд чи доречно наводити, бо кожному з законів логіки, правил визначення, поділу тощо належить його перекручення.

У звичайному і розповсюдженому розумінні софізм — це навмисний обман, заснований на порушенні правил мови або логіки. Але обман тонкий і завуальований, так що його не відразу і не кожному вдається розкрити. Ціль його — видати неправду за істину. Прибігати до софізмів не варто, як і взагалі обманювати і вселяти помилкову думку.

Софізму як помилці, зробленій навмисне, з наміром увести кого-небудь в оману, звичайно протиставляється паралогізм, який розуміється як ненавмисна помилка в міркуванні, обумовлена порушенням законів і правил логіки. Паралогізм виглядає набагато кращий софізму, тому що є, по суті, не обманом, а щирою оманою і не зв'язаний, з наміром підмінити істину неправдою.

Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п.

Паралогізм — це неправильне, помилкове міркування, ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.

Найчастіше софізми зв'язані з недостатньою самокритичністю розуму і нездатністю його зробити належні висновки, з його прагненням охопити те, що поки йому непідвласне. Нерідко софізм являє собою просто захисну реакцію незнання чи навіть неуцтва, що не бажає визнати своє безсилля й уступити знанню.

Софізм традиційно вважається перешкодою в обговоренні й у суперечці. Використання софізмів веде міркування убік: замість обраної теми доводиться говорити про правила і принципи логіки. Але зрештою ця перешкода не є чимось серйозним. Використання софізмів з погляду розглянутої проблеми має чисто зовнішній характер, і при відомій навичці в логічному аналізі міркувань софізм нескладно знайти і переконливо спростувати.

Софізми іноді здаються настільки випадковими і несерйозними, що відомий німецький історик філософії В.Віндельбанд відносив їх до жартів.

Отже, софізм — всього лише плутаний доказ, спроба видати неправду за істину. Він має випадковий, не зв'язаний з предметом розглянутої теми характер і є сугубо зовнішньою перешкодою на шляху проведеного міркування. Звідси випливає, що ніякого глибокого і потребуючого спеціального роз'яснення змісту за ним не стоїть. У софізмі як результаті свідомо некоректного застосування семантичних і логічних операцій не виявляються також які-небудь дійсні логічні труднощі. Коротко говорячи, софізм — це уявна проблема.

Паралогізм - (від грец. paralogismos — неправильне, помилкове міркування) — ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.

Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п. У звичайному і розповсюдженому розумінні софізм — це навмисний обман, заснований на порушенні правил мови або логіки. Але обман тонкий і завуальований, так що його не відразу і не кожному вдається розкрити. Ціль його — видати неправду за істину. Прибігати до софізмів не варто, як і взагалі обманювати і вселяти помилкову думку.

Софізму як помилці, зробленій навмисне, з наміром увести кого-небудь в оману, звичайно протиставляється паралогізм, який розуміється як ненавмисна помилка в міркуванні, обумовлена порушенням законів і правил логіки. Паралогізм виглядає набагато кращий софізму, тому що є, по суті, не обманом, а щирою оманою і не зв'язаний, з наміром підмінити істину неправдою.

Софізми існують і обговорюються більш двох тисячоріч, причому гострота їхнього обговорення не знижується з роками. Якщо софізми — усього лише хитрості і словесні виверти, виведені на чисту воду ще Аристотелем, то довга їхня історія і стійкий інтерес до них незрозумілі.

Маються, звичайно, випадки, і, можливо, нерідкі, коли помилки в міркуванні використовуються з наміром увести когось в оману. Але це явно не відноситься до більшості древніх софізмів.

Коли були сформульовані перші софізми, про правила логіки не було відомо. Говорити в цій ситуації про навмисне порушення законів і правил логіки можна тільки з натяжкою.

Виникнення софізмів звичайно пов'язується з філософією софістів (Древня Греція, V-IV ст. до нової ери), що їх обґрунтовувала і виправдувала. Однак софізми існували задовго до філософів-софістів, а найбільш відомі і цікаві були сформульовані пізніше в сформованих під впливом Сократа філософських школах. Термін «софізм» уперше ввів Аристотель, який охарактеризував софістику як уявну, а не дійсну мудрість. До софізмів були віднесені й апорії Зенона, спрямовані проти руху і множинності речей, і міркування власне софістів, і всі ті софізми, що відкривалися в інших філософських школах. Це говорить про те, що софізми не були винаходом одних софістів, а були скоріше чимось звичайним для багатьох шкіл античної філософії.

Характерно, що для широкої публіки софістами були також Сократ, Платон і сам Аристотель. Не випадково Аристофан у комедії «Хмари» представив Сократа типовим софістом. У ряді діалогів Платона людиною, що намагається заплутати свого супротивника тонкими питаннями, виглядає іноді в більшій мірі Сократ, ніж Протагор.

Широку поширеність софізмів у Древній Греції можна зрозуміти, тільки припустивши, що вони якось виражали дух свого часу і були однієї з особливостей античного стилю мислення.

Відносини між софізмами і парадоксами — ще одна тема, що не одержує свого розвитку в рамках звичайного тлумачення софізмів.

На відміну від софізмів парадокси трактуються з усією серйозністю: наявність у теорії парадокса говорить про явну недосконалість допущень, що лежать у її основі.

Однак очевидно, що грань між софізмами і парадоксами не є скільки-небудь визначеної. У випадку багатьох конкретних міркувань неможливо вирішити на основі стандартних визначень софізму і парадокса, до якому з цих двох класів варто віднести дані міркування.

Відділення софізмів від парадоксів є настільки невизначеним, що про цілий ряд конкретних міркувань нерідко прямо говориться як про софізми, що не є поки що парадоксами чи не відносять ще до парадоксів.

Уже з одних загальних уявлень зрозуміло, що із софізмами справа обстоїть далеко не так просто, як це прийнято звичайно представляти. Стандартне їх тлумачення склалося, звичайно, не випадково. Але воно певним чином не вичерпує всієї суті справи. Необхідний спеціальний, і притім конкретно-історичний аналіз, який тільки і здатний показати вузькість і обмеженість цього тлумачення. Одночасно він повинен виявити роль софізмів як у розвитку теоретичного мислення, так і, зокрема, у розвитку формальної логіки.

Паралогізми варто відрізняти від софізму — помилки, вчиненої навмисно, з метою ввести в оману опонента, обґрунтувати помилкове твердження і т.п.

Паралогізм — це неправильне, помилкове міркування, ненавмисна логічна помилка, зв'язана з порушенням законів і правил логіки.

Найчастіше софізми зв'язані з недостатньою самокритичністю розуму і нездатністю його зробити належні висновки, з його прагненням охопити те, що поки йому непідвласне. Нерідко софізм являє собою просто захисну реакцію незнання чи навіть неуцтва, що не бажає визнати своє безсилля й уступити знанню.

Софізм традиційно вважається перешкодою в обговоренні й у суперечці. Використання софізмів веде міркування убік: замість обраної теми доводиться говорити про правила і принципи логіки. Але зрештою ця перешкода не є чимось серйозним. Використання софізмів з погляду розглянутої проблеми має чисто зовнішній характер, і при відомій навичці в логічному аналізі міркувань софізм нескладно знайти і переконливо спростувати.

Софізми іноді здаються настільки випадковими і несерйозними, що відомий німецький історик філософії В.Віндельбанд відносив їх до жартів.

Отже, софізм — всього лише плутаний доказ, спроба видати неправду за істину. Він має випадковий, не зв'язаний з предметом розглянутої теми характер і є сугубо зовнішньою перешкодою на шляху проведеного міркування. Звідси випливає, що ніякого глибокого і потребуючого спеціального роз'яснення змісту за ним не стоїть. У софізмі як результаті свідомо некоректного застосування семантичних і логічних операцій не виявляються також які-небудь дійсні логічні труднощі. Коротко говорячи, софізм — це уявна проблема.

У широкому змісті парадокс — це положення, яке різко розходиться з загальноприйнятими, устояними, ортодоксальними думками.

Парадокс у більш вузькому і спеціальному значенні — це два протилежні, несумісні твердження, для кожного з який є удавані переконливі аргументи.

Особливою популярністю користуються парадокси в самих строгих і точних науках — математиці та логіці. І це не випадково.

Логіка — абстрактна наука. У ній немає експериментів, немає навіть фактів у звичайному змісті цього слова. Логіка виходить у кінцевому рахунку з аналізу реального мислення. Але результати цього аналізу носять синтетичний, нерозчленований характер. Вони не є констатаціями яких-небудь окремих процесів чи подій, які повинна була б пояснити теорія. Такий аналіз не можна, мабуть, назвати спостереженням: спостерігається завжди конкретне явище.

Конструюючи нову теорію, учений звичайно відштовхується від фактів, від того, що можна спостерігати в досвіді. Як би ні була вільна його творча фантазія, вона повинна вважатися з однією неодмінною обставиною: теорія має сенс тільки в тому випадку, коли вона погодиться зі стосовними до неї фактами. Теорія, що розходиться з фактами і спостереженнями, є надуманої і цінності не має.

Але якщо в логіці немає експериментів, немає фактів і немає самого спостереження, то чим стримується логічна фантазія? Які фактори приймаються в увагу при створенні нових логічних теорій?

Розбіжність логічної теорії з практикою дійсного мислення нерідко виявляється у формі більш-менш гострого логічного парадокса, а іноді навіть у формі логічної антиномії, що говорить про внутрішню суперечливість теорії. Цим самим розуміється те значення, яке надається парадоксам у логіці, і та велика увага, якою вони в ній користаються.


Список використаної літератури

1. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". - К.: АртЕк, 1996. - 231 с.

2. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. - К.: КНЕУ, 1997. - 186 с.

3. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. - Львів: Просвіта, 1996. - 127 с.

4. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. - 7-е вид., стереотипне. - К.: Знання, 2004. - 255 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. - метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. - К.: Академія, 2003. - 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 335 с.

загрузка...
Top