Логіка

1. Судження як форма мислення.

2. Сутність неповної індукції у логіці.

3. Спростування у логіці.

Список використаної літератури.


1. Судження як форма мислення

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (істиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки.

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутив-ними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження — поняття про предмет думки.

Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка •— логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У) Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є ло-ічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним.

Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну.

Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження — явище ідеальне, а речення — матеріальне. Судження — категорія логіки, а речення — граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи — суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є». Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру — групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка — предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів — або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси — «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження.

Про відмінність судження і речення свідчить і те, що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання.

Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з поняттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'язки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мислення (з точки зору її будови!).

Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться зважати на будь-які властивості речей.

Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок — істинності чи хибності, а судження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними.

Так само, як судження немислиме без його складових — понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. У цьому знову-таки виявляється роль судження як форми мислення.

Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання суто логічних (формально-логічних) задач.

Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнення і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення).

У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.


2. Сутність неповної індукції у логіці

Неповна індукція — індуктивний умовивід, у якому висновок про весь клас предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього класу.

Наведемо два приклади таких умовиводів:

1. Залізо — електропровідне.

Мідь — електропровідна.

Свинець — електропровідний.

Срібло — електропровідне.

Золото — електропровідне.

Залізо, мідь, свинець, срібло, золото — метали.

Отже, всі метали — електропровідні.

2. Залізо тоне у воді.

Мідь тоне у воді.

Свинець тоне у воді.

Срібло тоне у воді.

Золото тоне у воді.

Залізо, мідь, свинець, срібло, золото — метали.

Отже, всі метали тонуть у воді.

Обидва умовиводи побудовані за схемою неповної індукції й ґрунтуються на істинних засновках. Проте висновок першого умовиводу є істинним, а другого — хибним. Оскільки засновки в другому умовиводі є істинними, то причиною хибності його висновку може бути лише недосконалість міркування, побудованого за схемою неповної індукції. Річ у тім, що в підґрунті індуктивного методу немає логічного закону, який би гарантував одержання істинного висновку з істинних засновків. Тому неповна індукція дає ймовірний висновок. Пам'ятаючи про це, висновок із неповною індукцією треба розпочинати словами «мабуть», «напевно» тощо.

Імовірний умовивід — умовивід, в якому з істинних засновків певної структури одержують висновок, що може бути як істинним, так і хибним.

Крім неповної індукції, до ймовірних умовиводів належить також аналогія. Для визначення того, яким є висновок імовірного умовиводу — істинним чи хибним, — доводиться вдаватися до додаткової інформації. Для ймовірних умовиводів, на відміну від достовірних, не можна сформулювати таких правил, при дотриманні яких висновок неодмінно буде істинним, якщо вони застосовуватимуться до будь-яких істинних конкретних за змістом засновків певної структури.

Імовірність — величина, яка характеризує «ступінь можливості» якоїсь події, що може як відбутися, так і не відбутися.

Вивчаючи ймовірні умовиводи, увагу акцентують на ймовірнісній оцінці ступеня обґрунтованості (підтверджуваності) суджень-висновків. У логічній науці розробляють спеціальні методи оцінки ймовірності висновків, одержаних за схемою неповної індукції.

Неповну індукцію поділяють на популярну (народну) і наукову.

Популярна індукція — неповна індукція через простий перелік за відсутності суперечного випадку.

У цій індукції узагальнення ґрунтується на фактах повторюваності однієї й тієї самої ознаки в кількох чи й багатьох предметах певного класу і відсутності суперечного цій повторюваності випадку. Так, численні факти ефективності ліків, виготовлених деякими майстрами народної медицини, дають можливість зробити загальний висновок про її ефективний вплив на організм людей. Це міркування є прикладом популярної індукції за умови, що представник народної медицини не знає причинного зв'язку, який діє між його ліками і людським організмом, а знає лише те, що в усіх випадках застосування даних ліків не було жодного негативного наслідку. Простий перелік — це лише один перелік без будь-якої іншої додаткової інформації, крім, звичайно ж, знання про відсутність суперечного випадку.

Був час, коли популярну індукцію переважно критикували, проте вона є тією «матір'ю», яка народжує то недолугих дітей (різного роду забобони), то геніїв (народну мудрість). Внутрішні, необхідні зв'язки речей, закономірності являються буденній свідомості у формі повторюваності. Ця повторюваність (разом з іншими чинниками) відіграла не останню роль у виникненні людського мислення. Проте не кожна повторюваність має своїм підґрунтям необхідні зв'язки між речами. Ототожнювання випадкової повторюваності з необхідною, часової та просторової послідовності подій — з причинною їх пов'язаністю призводить до логічних та фактичних помилок. Типовими помилками, які трапляються при некритичному ставленні до популярної індукції, є «поспішне узагальнення», «після цього — внаслідок цього» тощо. Виявами таких помилок є різноманітні забобони та марновірства. До речі, і перлини народної мудрості, зокрема народної медицини, потребують обґрунтування, виявлення відповідних причинних зв'язків, у результаті чого вони набудуть статусу наукових істин.

Наукова індукція — неповна індукція, в якій на підставі пізнання необхідних ознак деяких предметів певного класу робиться загальний висновок про всі предмети цього класу.

За схемою міркування (від знання окремих предметів певного класу до знання всього класу) наукова індукція не відрізняється від популярної. Відмінність її полягає в характері та природі засновків і способі їх підбору.

Якщо в популярній індукції засновки для узагальнення беруть переважно випадково, то в науковій їх підбирають свідомо, з урахуванням того, наскільки істотними є зв'язки, які в них відображаються. При цьому великого значення надають причинно-наслідковим зв'язкам речей. Автори, що вдаються до наукової індукції, не задовольняються відомими фактами. Вони одержують факти, використовуючи такі методи, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент.

Сила наукової індукції полягає в тому, що кожний її крок пов'язаний з фактами, досвідом, вона часто піддається перевірці. А слабкість — у тім, що всезагальні висновки не піддаються перевірці емпіричними засобами, тобто з допомогою верифікації.

Оцінюючи пізнавальні можливості наукової індукції, треба пам'ятати і про історичну обмеженість людського досвіду.

3. Спростування у логіці

Спростування — обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

— спростування шляхом критики тези;

— спростування шляхом критики аргументів;

— спростування шляхом критики демонстрації.

Спростування шляхом критики тези — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності правилам стосовно тези.

Встановлення невизначеності тези, факту її підміни або того, що положення, яке проголошене тезою, не потребує доведення, є одним із спростувань тези. Та найпереконливішим видом спростування тези (і будь-якого спростування) є обґрунтування її хибності. Цей вид спростування здійснюється такими двома способами: шляхом обґрунтування істинності антитези і «зведенням до абсурду».

Спростування шляхом обґрунтування істинності антитези здійснюється так: формулюють суперечне тезі судження, встановлюють його істинність, а потім, вдаючись до закону виключеного третього, роблять висновок про хибність тези.

Спростування шляхом зведення до абсурду — виведення із спростовуваної тези наслідків, які суперечать дійсності безпосередньо або опосередковано (тобто не узгоджуються із загальновизнаними істинними і достовірними положеннями).

Будуючи спростування способом зведення до абсурду, припускають істинність тези, що спростовується; з цієї тези виводять наслідки, прагнучи вивести саме хибний наслідок. Якщо вдасться вивести хибний наслідок, то за відомим правилом умовно-категоричного умовиводу визнається хибність підстави, роль якої виконує спростовувана теза.

Спростування шляхом критики аргументів — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності, наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не перебувають у необхідному зв'язку з тезою.

Наведення прикладів спростувань, у яких мають місце хибні аргументи пропонента (автора доведення), не викликає особливих труднощів. Прикладом недостовірних аргументів можуть бути положення, що є висновками неповної індукції чи аналогії. Щоб навести приклад доведення, де аргументами є судження, з яких не випливає висновок, що збігається з пропонованою тезою, можна вдатися до наведення ситуацій, в яких звертаються до аргументів типу «сам сказав», «аргумент до гаманця», «аргумент кийком» тощо.

Спростування шляхом критики демонстрації — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення неспроможності зв'язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення.

Наведемо кілька прикладів визначень спростування: «Доведення хибності якої-небудь тези називається спростуванням» [74]; «Спростування (лат. resutatio) — це логічна дія, в процесі якої встановлюється хибність тези або неспроможність доведення в цілому» [72]; «Спростуванням називається логічна операція, за допомогою якої встановлюється хибність якогось із елементів доведення або неспроможність доведення в цілому» [33]; «Спростуванням називається доведення хибності або неспроможності якої-небудь тези».

Усі перелічені визначення спростування є визначенням через найближчий рід і видову відмінність. Найближчим родом стосовно поняття «спростування» називають «доведення», «логічну дію», «логічну операцію». Ніхто не стане заперечувати, що зрештою маємо вибрати одне із названих (або якесь інше) родових понять. Ще складніше точно визначити видову відмінність поняття спростування. Якщо спростування — це доведення, вид доведення, то ця відмінність повинна вказувати на те, чим спростування відрізняється від інших видів доведення. Якщо ж спростування — це вид логічної операції, то видова відмінність повинна допомагати відрізняти спростування від інших логічних операцій.

На нашу думку, спростування — це обґрунтування хибності тези або невідповідності його складових правилам доведення. Щоправда, таке визначення спростування не може влаштувати тих логіків, які не визнають усіх чи деяких правил доведення. Скажімо, якщо аргументи визначаються як достовірні положення, і істинність їх встановлена безвідносно до тези, положення, з яких із необхідністю випливає істинність тези, то в такому разі в ході спростування обґрунтовується невідповідність тих положень, що видаються за аргументи, не правилам стосовно аргументів, а самому розумінню сутності аргументів, розкритому в їх визначенні. Іншими словами, опонент доводить, що положення, які видаються за аргументи, не відповідають сутності аргументів, не є аргументами.


Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. - К.: КНЕУ, 1997. - 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. - Львів: Просвіта, 1996. - 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. - 7-е вид., стереотипне. - К.: Знання, 2004. - 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". - К.: АртЕк, 1996. - 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. - метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. - К.: Академія, 2003. - 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 335 с.

загрузка...
Top