Система державного кредитування

Вступ.

1. Поняття та основні функції державного кредитування.

2. Особливості та значення державного кредиту в економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В умовах розвинених товарно-грошових відносин все більшого значення набуває державний кредит, який є важливим джерелом фінансування дефіциту бюджету. Необхідно зазначити, що в усіх країнах з ринковими відносинами державний кредит є одним із важливих атрибутів державних фінансів і відіграє значну роль у фінансуванні державних витрат.

Формування ринкової моделі економіки в Україні змінює роль та місце держави в суспільному відтворенні, у загальній системі економічних, соціальних та політичних відносин. Це робить державний кредит важливим інструментом фінансової політики держави, використання якого може мати як стимулюючі, так і руйнівні наслідки для розвитку економіки України.

Теоретичним засадам функціонування та практиці використання державного кредиту присвятили свої наукові праці такі зарубіжні вчені, як: А. Вавілов, А. Зіденберг, Дж. Кейнс, А. Лернер, Г. Манків, Д. Рікардо, А. Сміт, Л. Федякіна, Л. Хоффманн та інші. Серед вітчизняних вчених-економістів варто відзначити праці В. Андрущенка, В. Базилевича, О. Барановського, Т. Вахненко, А. Гальчинського, В. Геєця, В. Лагутіна, І. Луніної, І. Лютого. Українські автори, які досліджували державний кредит, як правило, висвітлювали окремі аспекти значення державних запозичень, що в цілому повноцінно не розкриває можливість їх позитивного чи негативного впливу на соціально-економічний розвиток України.

Актуальною є розробка теоретичних і методичних засад розкриття сутності та економічної природи державного кредиту та загальних підходів до аналізу закономірностей його розвитку у ринковій економіці України.

1. Поняття та основні функції державного кредитування

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого фонду фінансових ресурсів (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим, він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит - складова фінансової системи держави. Інститут державного кредиту є інститутом Особливої частини фінансового права, на який поширюють свою дію норми Загальної частини. Йдеться про методи правового регулювання, характерні також для відносин у сфері державного та муніципального кредиту, особливості фінансово-правових норм, статус суб'єктів фінансових відносин, що виникають у сфері залучення коштів шляхом оформлення зовнішніх або внутрішніх позик та повернення таких коштів. Як і в будь-якій іншій сфері фінансової діяльності, у сфері державного кредиту актуальним є питання організації і проведення фінансового контролю, роль якого є визначальною у цій сфері, оскільки йдеться про необхідність обов'язкового повернення залучених коштів та сплату процентів за придбаним кредитом.

Державний кредит як метод мобілізації державою додаткових грошових коштів - явище складне й неординарне. Цей процес супроводжується певним ризиком як на стадії виникнення даного виду правовідносин (тобто чи зацікавляться кредитори можливістю вкласти свої гроші в державні цінні папери), так і з точки зору доцільності використання запозичених коштів та можливості їх повернути, сплативши передбачену винагороду. Йдеться про наслідки, адже показником ефективності таких операцій є державний борг.

Економічний зміст і юридична природа державного кредиту водночас передбачають надходження до державного бюджету, оскільки суми державних позик становлять його доходну частину, та разом з тим ці кошти не дають нових прибутків і повинні погашатися. Власне характерні ознаки добровільності, терміновості, платності і повороткості відмежовують кошти, акумульовані шляхом державного кредиту, від доходів держави[8, c. 81-82].

Суми державних позик - державні кошти, оскільки держава може їх вільно використовувати і повністю ними розпоряджатися, однак за своїм фінансовим і економічним характером вони істотно відрізняються від постійних доходів, оскільки пов'язані з певними видатками: відшкодуванням вартості державного цінного папера; виплатою процентів за державними позиками тощо. Отже, одержані державою суми державних позик згодом тягнуть за собою видатки з державного бюджету на погашення державного боргу. Як і інші сфери фінансової діяльності держави, відносини у галузі зовнішніх та внутрішніх запозичень є предметом постійного контролю з боку уповноважених фінансових органів та органів загальної компетенції.

Інститут державного кредиту не допускає однобічності вирішення питання і є надзвичайно чутливим до політичних, економічних змін. Обслуговування і погашення державного боргу - одна з найвагоміших витратних статей державного бюджету. Проте, з власного досвіду і досвіду зарубіжних країн відомо, що найкраще запозичені кошти спрямовувати до виробничої сфери. Залежно від того, які галузі народного господарства фінансуватимуться за рахунок цих коштів, визначаються терміни, на які можна їх вкладати, з тим щоб сплата процентів здійснювалася за рахунок одержаних доходів від проінвестованих галузей. Принцип цільового використання позичених коштів є виправданим на будь-якому рівні чи за будь-якої форми кредитування: банківський кредит, державне кредитування, кредити, надані міжнародними фінансово-кредитними установами тощо. Водночас використання позик на погашення заборгованості з заробітної плати, погашення раніше випущених позик тощо не вирішує проблему в глобальному розумінні, а лише збільшує незабезпечений борг. В умовах перебудови економіки слід налагоджувати, розширювати, за потреби перебудовувати національне виробництво, з тим щоб створювати робочі місця, конкурентоспроможну національну продукцію, оживляти міжнародні економічні зв'язки тощо[5, c. 219-220].

Державний кредит дістає своє відображення у сумах державного боргу, який виникає у держави перед зовнішніми та внутрішніми позичальниками. Зрозуміло, що державний борг, як і будь-яка інша категорія фінансового права, є водночас предметом дослідження фінансової науки, економіки тощо, тобто має складну природу.

Державний борг - це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вирахуванням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Відповідно до ст. 12 Бюджетного кодексу України класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання. Бюджетне законодавство встановлює також вимоги щодо граничного обсягу боргу. Зокрема, граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюються на кожний бюджетний період згідно з Законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу має не перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. У разі перевищення зазначеної граничної величини Кабінет Міністрів України зобов'язаний вжити заходів для приведення цієї величини у відповідність з встановленими законодавством вимогами.

Внутрішній державний борг - заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов'язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та зобов'язання. До нього належить також заборгованість, що утворилася в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадян чи інших державних боргових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених свого часу серед населення. В Україні виник специфічний державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій, стипендій, інші соціальні програми та виплати.

Слід зазначити, що структура державного боргу згідно із Законом України "Про державний внутрішній борг України" повинна визначатися щорічно Верховною Радою України водночас із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Зовнішній державний борг - це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями. В індустріальне розвинутих країнах порівняно незначна частка сукупного державного боргу відноситься на зовнішній борг, переважна частина державного боргу припадає на вітчизняних інвесторів.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є: збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів; циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки; скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат; вплив політичних бізнес-циклів - надмірне збільшення видатків напередодні виборів для завоювання популярності виборців та збереження влади[1, c. 84-86].

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу у свою чергу потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. На обсягу бюджетного дефіциту відображаються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі зумовлені впливом інфляції. Тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася у реальних, .а не лише в номінальних величинах.

Основна класична форма кредитних відносин – держава виступає в якості позичальника коштів.

Виступаючи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі.

В тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань, взятих на себе фізичними чи юридичними особами, вона являється гарантом (умовний державний кредит).

Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони приводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів. У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора.

Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі як фінансові, так і кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тобто бюджетних і позабюджетих фондів.

Державний кредит — це відносини вторинного розподілу вартості валового суспільного продукту і частки національного багатства. У сферу державно-кредитних відносин попадає частина прибутків і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу. Звичайно ними є тимчасово вільні кошти населення, підприємств і, як виняток, може використовуватися безпроцентна позика ресурсів організацій, не призначена для поточного споживання. Проте за певних умов населення та трудові колективи можуть свідомо йти на обмеження споживання. У цих випадках джерелом державного кредиту виступають засоби, призначені для поточного споживання чи фінансування необхідних виробничих або соціальних витрат підприємств. В умовах тоталітарної системи управління подібне обмеження поточних потреб може відбуватися і з примусу держави.

Формування додаткових фінансових ресурсів держави за рахунок мобілізації тимчасово вільних коштів населення, підприємств і організацій – це одна сторона державно-кредитних відношень. Другою їх стороною виступають фінансові зв'язки, обумовлені зворотністю і оплатністю засобів додатково мобілізованих державою. Виплата прибутків кредиторам забезпечується переважно за рахунок бюджетних надходжень. При цьому коло платників податків не збігається з колом власників державних цінних паперів. Навіть якщо припустити неможливе, що контингент платників податків збігається з контингентом власників цінних паперів, то й у цьому випадку будуть спостерігатися структурні розбіжності: розмір податків, які вносить до бюджету кожний власник цінних паперів, не збігається з величиною одержуваних ним прибутків від державно-кредитних операцій. Це означає, що й інший бік державно-кредитних відносин має перерозподільний характер[8, c. 86-87].

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільну, регулюючу і контрольну.

Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності і повернення. Виступаючи позичальником держава забезпечує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. В промислово розвинутих країнах державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту і займають друге місце (після податків) у формуванні доходів бюджету.

Регулююча функція державного кредиту: вступаючи в кредитні відносини держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість.

Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи облігації державної позики серед різних груп інвесторів. Мобілізуючи кошти фізичних осіб, держава зменшує їх платоспроможний попит. Тоді, якщо за рахунок кредиту профінансовані виробничі витрати, наприклад, інвестиції, відбудеться абсолютне скорочення готівкової грошової маси в обігу. У випадку фінансування витрат на виплату заробітної плати, наприклад, вчителям, лікарям, кількість готівкової грошової маси в обігу залишиться незмінною, хоча можлива зміна структури платоспроможного попиту.

Виступаючи на фінансовому ринку в якості позичальника, держава збільшує попит на позичкові ресурси і тим самим сприяє зростанню ціни на кредит. Чим вищий попит на вільні кошти з боку держави, тим вищим буде, при інших рівних умовах, рівень позичкового процента, тим дорожче буде для підприємців банківський кредит. Дорожнеча позичкових коштів змушує бізнесменів скорочувати інвестиції у сферу виробництва , в той же час вона стимулює нагромадження у вигляді придбання державних цінних паперів.

Виступаючи кредитором і гарантом держава може позитивно виливати на виробництво і зайнятість. В промислово розвинутих країнах розповсюджена система підтримки малого бізнесу, експорту продукції або виробництва в окремих районах, де має місце спад, шляхом гарантування державою погашення кредитів, наданих банками у відповідності до державних програм.

Підтримка малого бізнесу передбачає, що держава бере на себе погашення заборгованості банкам по кредитам, наданим малим підприємством у випадку їх банкротства.

У більшості промислово розвинутих країн функціонують державні або напівдержавні страхові компанії, які по низьким ставкам страхують ризик неплатежу експортерам національних товарів. Тим самим заохочується освоєння нових ринків збуту національної продукції.

Велике значення у стимулюванні розвитку виробництва і зайнятості мають кредити, що надаються державою за рахунок бюджетів або позабюджетних фондів. З їх допомогою забезпечується прискорений розвиток відповідних регіонів або необхідних напрямів економіки на тій чи іншій території.

Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Однак вона має свої специфічні особливості, породжені особливостями даної категорії:

· тісно пов'язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових коштів;

· охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки передбачає повернення і відшкодування отриманих коштів;

· здійснюється не тільки фінансовими структурами, але й кредитними установами.

Контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення.

В основному контролюється цільове використання коштів, строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків[6, c.27-29].

2. Особливості та значення державного кредиту в економіці

Як економічна категорія державний кредит перебуває на перетині двох видів грошових відносин — фінансів і кредиту. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тобто бюджету і позабюджетних фондів.

Як один із видів кредиту державний кредит має певні особливості:

— добровільний характер (хоча в економічній історії нашої держави відомі випадки відходу від принципу добровільності при розміщенні позик);

— основою державного кредиту є його зворотність і платність: через визначений період часу внесена сума повинна бути повернена з відсотками;

— під час запозичення засобів державою забезпеченням кредиту виступає усе майно, що перебуває у її власності, майно певної територіальної одиниці або визначена сума її доходу;

— на рівні центрального уряду державні позики не мають конкретного цільового характеру. Запозичення на більш низьких територіальних рівнях досить часто набувають чітко вираженої цільової спрямованості.

Державний кредит як об'єктивне економічне явище виконує розподільчу, регулюючу та контролююча функції.

В загальному сенсі державний кредит характеризується як система відносин позики, де однією із сторін виступає держава. Роль держави в відносинах кредитування може бути різною. Вона може виступати гарантом при здійсненні тих чи інших інвестиційних програм, реалізації проектів, забезпеченні участі тих чи інших суб'єктів, без яких неможливе здійснення та реалізація принципових напрямків розвитку держави. Держава може виступати в якості кредитора. При цьому треба розмежовувати ситуації коли державою надаються кредити в міждержавних відносинах, та коли кошти перераховуються суб'єктам для реалізації внутрішньодержавних проектів. Але найчастіше державне кредитування пов'язується з відносинами, де держава виступає позичальником коштів[4, c. 43-44].

Характеризуючи відносини державного і банківського кредиту, необхідно мати на увазі, що між ними є певні спільні характеристики. По-перше, ці відносини є проявами, різновидами загально родових фінансових відносин і відповідно до цього характеризуються всіма ознаками фінансів, виконують функції, що притаманні фінансам в цілому. І в режимі державного кредиту, і підчас реалізації банківського кредитування реалізуються розподільчі та контролюючі функції фінансів. Звісно, це робиться між різними суб'єктами, несхожими засобами, орієнтується ні різний об'єкт. По-друге, для відносин і державного, і банківського кредиту характерні загальні характеристики для об'єкту регулювання. При цьому хотілося б зробити наголос, що йдеться саме про загальні риси, а не про однаковий об'єкт чи предмет регулювання. Справа в тому, що в обох випадках регулюється процес акумуляції та надання тимчасово вільних грошових коштів. Тобто і при банківському, і при державному кредитуванні залучаються не взагалі вільні грошові кошти, а лише такі, які не потрібні власникам на який-небудь термін. По-третє, обидва різновиди кредиту характеризуються наявністю однакових сторін: позичальника та кредитора.

Безумовно, що в якості їх виступають різні суб'єкти права, і це є однією із підстав розмежування диференціації банківського та державного кредитування[5, c. 221].

Державне кредитування передбачає існування певного проміжного механізму, застосування державних цінних паперів. Якщо при банківському кредитуванні обговорюються та деталізуються умови надання коштів позичальникам, то передумовою державного кредиту виступає випуск в обіг державних цінних паперів. Тобто само придбання казначейського сертифікату або облігації державної внутрішньої позики вже є легалізацією договору державного кредиту. Ніяких домовленостей, коректування умов договору не може бути, вони закріплені державою в умовах випуску відповідного цінного паперу.

Державне кредитування не забезпечує участі коштів, обіг яких здійснюється в його режимі для участі в матеріальному виробництві. Цей вид кредиту носить невиробничий характер та спрямовується на покриття бюджетного дефіциту. Поняття бюджетного дефіциту закріплено Бюджетним кодексом України, який визначає дефіцит бюджету як перевищення видатків бюджету над його доходами. Прийняття Державного бюджету України або місцевих бюджетів на відповідний бюджетний період з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету з урахуванням особливостей, визначених Бюджетним кодексом.

Державний кредит призводить до виникнення Державного боргу. Відповідно до Бюджетного кодексу України Кабінет Міністрів України в особі Міністра фінансів України, Рада міністрів Автономної Республіки

Крим в особі Міністра фінансів Автономної Республіки Крим та міські ради в особі керівників їх виконавчих органів можуть надавати гарантії щодо виконання боргових зобов'язань суб'єктам виключно у межах повноважень, встановлених відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів. Платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань, належать до платежів по боргу. У разі невиконання юридичними особами своїх зобов'язань щодо погашення та обслуговування наданих на умовах повернення кредитів, залучених державою або під державні гарантії, інших гарантованих державою зобов'язань, та стягнення заборгованості перед Державним бюджетом України з наданих підприємствам і організаціям позичок із державного бюджету, позичок, наданих за рахунок коштів, залучених державою або під державні гарантії, плати за користування цими позичками органи стягнення застосовують механізм стягнення цієї заборгованості у порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників[7, c. 5].

Висновки

Отже, відсутність єдиного підходу до визначення дефініції "державний кредит" пов'язана у першу чергу із суперечностями, які виникають у практиці використання державних запозичень та під час визначення їх ефективності.

Державний кредит — це сукупність економічних відносин між державою в особі її органів влади й управління, з однієї сторони, і фізичними та юридичними особами — з іншої, у яких держава виступає як позичальник, кредитор і гарант.

Основною формою кредитних відносин є відносини, у яких держава о виступає позичальником засобів. Обсяг кредитних операцій є значно меншим, якщо держава виступає кредитором, надаючи засоби на поворотній і платній основі юридичним і фізичним особам. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов'язань, узятих фізичними і юридичними особами, вона є гарантом. На відміну від двох перших видів кредитних операцій, що безпосередньо впливають на обсяг централізованих грошових фондів, видача гарантій не обов'язково призводить до їхньої зміни. Якщо боржник вчасно й у повному обсязі розрахувався за зобов'язаннями, то гарант не несе додаткових витрат. Однак на практиці досить надійні позичальники не потребують державних гарантій. Вони, зазвичай, залучають грошові кошти на кредитному ринку самостійно. Державні гарантії звичайно поширюються на недостатньо надійних позичальників і, відповідно, приводять до зростання витрат з централізованих грошових фондів.

Список використаної літератури

1. Вахненко Т. Взаємодія політики державних запозичень і грошово-кредитної політики у забезпеченні розвитку фінансової системи України //Банківська справа. - 2008. - № 2. - C. 82-94

2. Гончарова О. Грошово-кредитна політика держави та малий бізнес //Економіка в школах України. - 2007. - № 2. - C. 30-33

3. Луців Б. Грошово-кредитна політика держави та інвестиційна діяльність банків //Економіка України. - 2001. - № 10. - С.20-25

4. Лютий, І. Державний кредит у фінансовій політиці України //Банківська справа. - 2004. - № 2. - C. 40-50

5. Нестеренко М. Грошова і кредитна системи //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 4. - C. 218-223.

6. Омельчук С. Теоретичні підвалини кредитного фінансування державних потреб //Економіст. - 2007. - № 4. - C. 25-30

7. Основні засади грошово-кредитної політики держави //Урядовий кур'єр. - 2000. - 13 жовтня. - C. 5

8. Рожко О. Економічна природа та значення державного кредиту в економіці України //Банківська справа. - 2005. - № 4. - C. 81-89

загрузка...
Top