Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

1. Грошовий обіг у країнах, що розвиваються, та проблеми стабілізації.

2. Особливості функціонування зони євро.

3. Інвестиційні фінансові установи США та зростання їх ролі в процесах довгострокового фінансування економічного розвитку.

4. Особливості банківської системи Німеччини.

5. Процеси націоналізації банківського капіталу у повоєнній Франції: позитивні наслідки, можливість застосування досвіду націоналізації у вітчизняній практиці.

Список використаної літератури.


1. Грошовий обіг у країнах, що розвиваються, та проблеми стабілізації

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані та включають такі основні елементи:

• два сектори грошової системи;

• центральну банківську установу;

• іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробництва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;

• місцеві комерційні банки, банки розвитку;

• мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговує сільських і неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості країн, що розвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший — організований сектор грошової системи та організований грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорстке законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей. Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий сектор — великий, але хаотичний і неорганізований грошовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну структуру багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків населення.

Основною причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка їх контрольованість державою. Спроможність урядів країн Третього світу регулювати масу грошей в обігу обмежується, по-перше, відкритістю їх економік, по-друге, нестабільністю такого важливого для економіки джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки в іноземній валюті. Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше для центральної банківської установи контролювати її.

Внаслідок нестабільності національної грошової одиниці, що є також результатом неефективного контролю, більшість країн, що розвиваються, стикаються з проблемою валютного заміщення. Ефект валютного заміщення виникає, коли іноземна валюта править за альтернативний інструмент вимірювання вартості та нагромадження (наприклад, долари США у північній Мексиці).

Кредитні системи країн з нерозвиненими ринками забезпечують необхідні фінансові послуги: мобілізацію заощаджень, розміщення кредитів, обмеження ризику, страхування та управління валютними коштами. Крім того, їх використовують для грошово-кредитного регулювання держави з метою подолання макроекономічної нестабільності, характерної, наприклад, для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція, великий бюджетний і торговий дефіцит). Кредитна система є основним інструментом здійснення політики стабілізації.

Спроможність центральних банків розвинених країн ефективно виконувати адміністративні й регулюючі функції зумовлена тим, що ці країни мають високоінтегровану цілісну економіку, складну й розвинену фінансову систему, освічене, професійно навчене й добре інформоване населення.

Особливістю державного регулювання грошово-кредитних систем країн, що розвиваються, є сильний політичний вплив і контроль з боку центрального банку за процентними ставками, валютними курсами, ліцензуванням імпорту тощо.

Основні завдання центрального банку у регулюванні грошової системи — зміцнити довіру місцевих громадян та іноземних торгових партнерів до національної валюти як життєздатної стабільної одиниці розрахунку; переконати в надійності національної грошово-кредитної системи.

Центральні банки багатьох країн Третього світу обмежено контролюють надійність валют цих країн. Це зумовлене передусім такими факторами, як здійснення урядом фіскальної політики та великий бюджетний дефіцит, який повинен фінансуватися або за допомогою друкування грошей, або за допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводить до збільшення інфляції і втрати довіри до місцевої валюти.

Для переважної більшості країн Третього світу характерно те, що центральні банки не мають необхідної гнучкості й незалежності для виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивих центральним банкам розвинених країн.

Розвиток кредитної системи цієї групи країн породив низку проміжних та специфічних форм фінансових установ, що виконували функції центрального банку. Проміжною формою між валютним управлінням і центральним банком є центральна банківська установа, фінансова діяльність якої перебуває під суворим контролем уряду. Прикладом перехідних форм є банки у колишніх британських колоніях і протекторатах (Фіджі, Беліз, Мальдіви й Бутан). Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчих органів впливати на непослідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних форм кредитних установ можна зарахувати центральний банк у невеликих країнах, що входять до валютної або митної спілки — наднаціональний центральний банк. Прикладом валютних спілок із системою регіональних центральних банків може бути Західноафриканська валютна спілка (зона франка).

Виходячи із завдань забезпечення прискореного розвитку економіки комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати набагато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існуючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й одночасно нагромаджувати знання про комерційну діяльність і діловий досвід. Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в багатьох країнах Третього світу виникли нові фінансові установи — банки розвитку.

Банки розвитку — це спеціалізовані державні та приватні установи, що на середньо- і довгостроковій основі надають кошти для створення й розширення промислових підприємств. їх виникнення в багатьох країнах Третього світу пов'язане з тим, що існуючі банки переважно надають кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки), зокрема центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, комерційні банки надають кредити на таких умовах, які неприйнятні для підприємств, що створюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони надають кошти "надійним" позичальникам (відомим підприємствам, багато яких належать іноземцям або які очолюють впливові сім'ї).

Щоб сприяти зростанню виробництва в економіках, яким бракує фінансового капіталу, банки розвитку, шукаючи способи залучення коштів, вдаються до двох основних джерел: дво- і багатосторонніх кредитів національних агентств з надання міжнародної допомоги на взірець Агентства міжнародного розвитку США і міжнародних організацій типу Всесвітнього банку; позик у власного уряду.

Крім залучення капіталу банки розвитку повинні акумулювати певний досвід щодо оцінки промислових проектів. У багатьох випадках їх діяльність виходить далеко за межі ролі звичайного кредитора платоспроможних клієнтів. Діяльність банків розвитку часто передбачає пряму участь у підприємницькій діяльності, управлінні й стимулюванні тих підприємств, що вони їх фінансують, у тому числі державних промислових корпорацій. Таким чином, банки розвитку відіграють дедалі більшу роль у процесі індустріалізації слаборозвинених країн.

Банки розвитку — нове явище в країнах Третього світу, проте їх вплив посилюється. У середині 40-х років налічувалося не більш як 10—12 таких установ, до кінця 80-х років їх кількість досягає кількох сотень, а фінансові ресурси становлять мільярди доларів.

Наприклад, в Індії в 1954 р. було утворено корпорацію з надання промислових кредитів та інвестування, що одержала від індійського уряду безпроцентну позичку в розмірі 75 млн рупій терміном на 30 років. Індійські спеціалізовані банки розвитку можна розділити на дві категорії — загальноіндійські та регіональні. Основною їх функцією є фінансування створення нових підприємств, а також модернізація і розширення існуючих шляхом надання позик, гарантій, випуску акцій і облігацій тощо.

Збільшення фінансових ресурсів банків розвитку значною мірою забезпечується за рахунок капіталів приватних, інституціональних та індивідуальних іноземних і місцевих інвесторів. У 1980 р. іноземним інвесторам належало майже 20 % акціонерного капіталу цих банків.

Банки розвитку відіграють важливу роль у розширенні виробництва в країнах Третього світу, але для них характерна надмірна захопленість великими кредитами. Деякі приватні фінансові компанії (які також можна зарахувати до банків розвитку) відмовляються розглядати кредити менше 20—50 тис. дол. Вони вважають, що такі кредити не відшкодовують витрат на оцінювання проекту. Такі фінансові компанії здебільшого відмовляються надавати допомогу дрібним підприємцям, хоча така допомога має важливе значення для забезпечення економічного розвитку. Тому дрібні підприємці змушені шукати кошти на грабіжницьких неорганізованих грошових ринках. Таким чином, незважаючи на збільшення кількості банків розвитку, залишається досить гострою потреба у забезпеченні дрібних підприємців фінансовими ресурсами як у сільській місцевості, так і у неформальному секторі міських районів, що, як правило, не мають доступу до кредитів з прийнятними процентними ставками. Намагаючись задовольнити потреби дрібних позичальників, кредитні системи країн Третього світу породжують унікальні неформальні види кредитного обслуговування.

У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зайняті багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70 % робочої сили, яка забезпечує третину випуску національного продукту. Здебільшого це некорпоровані, неліцензовані й незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у неформальних міських і сільських секторах економіки. їх попит на фінансові ресурси має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківського кредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб дрібних позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвиваються, навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст, де багато видів неформальної діяльності.


2. Особливості функціонування зони євро

31 грудня 1998 р. було визначено курси валют держав ЕВС щодо євро, а 1 січня 1999 р. Євро стало легальним платіжним засобом на території держав-членів ЕВС.

У період з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. в обігу перебували національні валюти. Існувала правова рівноправність національних валют та євро. Проте, євро використовували виключно у безготівкових операціях. Банки, на побажання клієнта, повинні були перевести рахунок з національної валюти на євро, але зворотна операція була неможливою. У той час кожен клієнт ще міг мати банківський рахунок у національній валюті. Цей період був необхідний для друкування банкнот та виготовлення монет євро, а також для підготовки громадськості до заміни національних валют на євро.

Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) складається з Європейського центрального банку та національних центральних банків країн - учасниць ЄС1. Діяльність ЄСЦБ провадиться згідно з Угодою про заснування Європейського Співтовариства (далі - Угода) та Статутом Європейської системи центральних банків та Європейського центрального банку (далі - Статут ЄСЦБ). Керівництво Європейською системою центральних банків здійснюють директивні органи ЄЦБ. Щодо цього, Рада керуючих ЄЦБ відповідає за формулювання монетарної політики, а Виконавчий Комітет уповноважений здійснювати монетарну політику згідно з рішеннями та директивами, затвердженими Радою керуючих. В межах можливості та відповідності, а також з метою забезпечення операційної ефективності ЄЦБ звертається за допомогою до національних центральних банків стосовно виконання операцій, які становлять частину завдань Євросистеми. Операції з реалізації монетарної політики Євросистеми виконуються на єдиних умовах в усіх країнах-учасницях. Терміни "національні центральні банки", і "країна-учасниця" застосовуються до банків і країн, які прийняли єдину валюту згідно з Угодою.

Найважливішою метою Євросистеми, як визначається у ст.105 Угоди, є підтримання цінової стабільності. Не завдаючи шкоди головній цілі підтримки цінової стабільності, Євросистема повинна підтримувати загальну економічну політику Європейського Співтовариства. У процесі досягнення своїх цілей Євросистема повинна діяти згідно з принципами відкритої ринкової економіки з вільною конкуренцією, сприяючи ефективному розміщенню ресурсів.

У зв'язку зі створенням Європейського монетарного союзу (ЄМС), до складу якого ввійшли 11 країн Західної Європи, та запровадженням з 1 січня 1999 р. спільної валюти євро, було створено Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розташувався у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Цей банк виконує функції єдиного емісійного центру, випускає євро та контролює його пропозицію, а також у межах зони євро здійснює функції, властиві центральному банку.

Головним органом управління ЄЦБ є Рада правління. Управлінська структура Європейського центрального банку складається:

· з виконавчого правління, яке координує реалізацію монетарної політики в ЄМС;

· управлінської ради у складі виконавчого правління та управляючих національних центральних банків;

· загальної ради, що відповідає за зв'язки між єдиним валютним простором та іншими країнами - членами ЄС.


3. Інвестиційні фінансові установи США та зростання їх ролі в процесах довгострокового фінансування економічного розвитку

Фінансові інститути США поділяються на чотири типи: 1) установи депозитного типу; 2) договірні ощадні установи; 3) інвестиційні фонди; 4) інші види фінансових організацій.

Важливим напрямом у спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Інвестиційні банки США концентруються на довгострокових вкладеннях у розвиток промисловості та емісійних операціях. Вони мобілізують довгостроковий позиковий капітал його позичальникам (компаніям, державі, окремим капіталістам) завдяки випуску і розміщенню облігацій та інших видів позикових зобов’язань. Інвестиційні банки займаються з’ясуванням характеру і розмірів фінансових запитів позичальників, узгодженням умов позик, вибором виду цінних паперів, визначають строки їх випуску з урахуванням стану ринку, здійснюють їх емісію та подальше розміщення серед інвесторів. Найбільшими інвестиційними банками США є “Мерилл Линч”, “Шеарсон Леман бразерс”, “Морган Стенлі”, “Пірс” та інші, які здійснюють посередницьку діяльність на світовому ринку цінних паперів і становлять класичний зразок існуючих інвестиційних банків. Нині в Асоціацію інвестиційних банкірів входить близько 700 інвестиційних банків.

Класичний тип інвестиційних банків характерний для США, де Банківським актом 1933 року комерційним банкам була заборонена інвестиційна діяльність (крім операцій з державними і муніципальними облігаціями). В Асоціацію інвестиційних банкірів США входять біля 700 інвестиційних банків. В Західній Європі такого чіткого розмежування між комерційними і інвестиційними банками не існує. У Великобританії інвестиційними операціями традиційно займаються торгові банки, самі впливові із яких (біля 60) входять в Асоціацію емісійних будинків.

Такі установи займають керівні позиції на первинних ринках цінних паперів. В багатьох випадках без їх допомоги неможливо розмістити нову велику партію цінних паперів. При цьому інвестиційні банки виступають в ролі не тільки простих посередників між компаніями, які потребують довгострокового фінансування капіталовкладень, і інвесторами - власниками капіталу, але і в ролі засновників створюваних компаній або гарантів розміщення нових емісій уже існуючих компаній. Розміщенню великої партії акцій або облігацій звичайно передує ретельна техніко-економічна, фінансова і правова експертиза.

На відміну від депозитних установ інвестиційні банки залучають капітал, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок короткострокових позик у комерційних банків (вони не мають права приймати депозити).

Інвестиційні банки можуть брати участь в біржових аукціонах, на яких розміщуються нові партії зобов’язань уряду, місцевих органів влади та державних установ. Нерідко інвестиційні банки проводять брокерські операції - операції за дорученням своїх клієнтів.

До інвестиційних банків примикають інвестиційні компанії, які шляхом випуску власних акцій залучають грошові кошти і потім вкладають їх в цінні папери промислових та інших корпорацій. Таким чином, за рахунок придбання цінних паперів вони здійснюють нарівні з іншими кредитно-фінансовими інститутами фінансування різних сфер економіки.

Зараз існують інвестиційні компанії закритого і відкритого типів. Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють випуск акцій зразу в певній кількості. Новий покупець може придбати їх тільки у колишніх утримувачів по ринковій ціні. Інвестиційні компанії відкритого типу, які носять назву взаємних фондів, випускають свої акції поступово, певними порціями в основному новими покупцями. Ці акції можуть передаватись або перепродаватись. Більш зручною організаційною формою є компанії відкритого типу, оскільки постійна емісія дозволяє їм весь час збільшувати свій грошовий капітал і, таким чином, постійно нарощувати інвестиції в цінні папери корпорації. В цілому організаційна форма інвестиційних компаній відкритого і закритого типів базується в основному на акціонерній формі.

Основою пасивних операцій інвестиційних компаній є виручені грошові кошти від реалізації власних цінних паперів, акціонерний капітал, резервний фонд, нерухомість компанії.

Активні операції інвестиційних компаній специфічні і відрізняються від подібних операцій інших кредитно-фінансових інститутів. Основні грошові кошти, виручені від від продажу власних акцій, інвестиційні компанії обох типів вкладають в акції різних корпорацій і компаній. 80% активів інвестиційних компаній складають акції, а в останні роки, вони вкладають кошти і в облігації корпорацій.

Доходи інвестиційної компанії складаються як різниця між її доходами від операцій з цінними паперами і дивідендами, які вона виплачує по власних акціях, а також її адміністративно-господарськими витратами.

Інвестиційні компанії залучають до інвестиційної діяльності широкі верстви населення, тобто дрібного інвестора, завдяки чому вдається, по-перше, мобілізувати значні кошти для капіталовкладень в економіку, а по-друге, створити певну ілюзію, що кожний може стати власником акцій і таким чином власником. Однак, практика показує, що все-таки основними вкладниками є великі індивідуальні та колективні інвестори, а контроль за діяльністю інвестиційних компаній здійснюють значні акціонери.


4. Особливості банківської системи Німеччини

Кредитна система Німеччини відображає модель порівняно жорсткої грошово-кредитної політики, незважаючи на широкі політичні права регіонів, які входять до федерації. Особливості пов'язані також з тим, що всі основні функції фінансового посередництва сконцентровані в універсальних банках (комерційних банках та ощадних касах), які не спеціалізуються на окремих операціях, як це роблять кредитні установи США та Японії (рис. 1).

Зараз у Німеччині створена високорозвинута банківська система. До неї входять близько 300 банків, 700 ощадних кас та жироцентралів, 2,5 тис. кооперативних банків ("Фольксбанк", "Райфейзенбанк") та ін. Контроль за їх діяльністю здійснює Федеральне управління контролю (підпорядковане Міністерству фінансів).

Банківська система Німеччини - одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. За насиченістю банківськими установами (чисельність мешканців на 1 банківську установу) країна поступається лише Швейцарії (1633 проти 1631) та значно перевищує інші країни Європи. Такі результати вражають, особливо коли взяти до уваги, що після Другої світової війни Німеччині довелося, по суті, створювати нову кредитну систему. Військові адміністрації США, Великобританії та Франції перешкоджали створенню єдиної банківської системи. Так, філіям провідних банків дозволялося проводити операції лише в межах своїх окупаційних зон. Тільки після втручання федерального уряду в 1950 р. були створені юридичні та організаційні передумови для функціонування трьох провідних банків країни - Дойче банк, Дрезднер банк і Коммерцбанк.

Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу насамперед пов'язана із досконалістю банківського законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність, поділяються на дві групи: загальні, тобто обов'язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі - обмежені територією окремих федеральних земель.

До першої групи належать: "Закон про кредитну справу" (остання редакція 1993 p.), "Закон про Німецький Федеральний банк" (в редакції 1992 р.) та ін. До другої групи входять закони, що видаються урядами федеральних земель (ландтагами) та регулюють діяльність кредитних установ регіонального рівня, наприклад Закони про ощадні каси, які перебувають у компетенції ландтагів.

"Німецький Федеральний банк (Дойче Бундесбанк)

Головною ланкою банківської системи Німеччини є Німецький федеральний банк, який було створено згідно з "Законом про Німецький Федеральний банк" (1957 р.) шляхом об'єднання центральних банків земель із Банком німецьких земель (1948 р.) та Центральним західноберлінським банком. Основний капітал банку - 230 млн німецьких марок - належить Федерації. Але остання прав, які б зачіпали незалежність банку, не має. Відповідно до закону 1957 р. Центральний банк зобов'язаний підтримувати загальну економічну політику Федерального уряду, але при виконанні повноважень, наданих йому цим Законом, він є незалежним від вказівок уряду.

Структура банку складається з трьох рівнів. Перший рівень утворює директорат (головна контора), розташований у Франкфурті-на-Майні. Другий рівень складають центральні банки земель, які після утворення Німецького федерального банку перетворилися в його головні управління. Проте свою назву центральних банків земель вони зберегли. Третій рівень утворюють філії (головні відділення та відділення) Федерального банку у великих населених пунктах.

Керівними органами Німецького федерального банку є Рада центральних банків, Рада директорів та правління центральних банків земель.

Дойче Бундесбанк є емісійним центром країни, кредитором останньої інстанції для комерційних банків та держави. До його компетенції належить управління золотовалютними резервами країни. Головним завданням банку, визначеним Законом, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці - німецької марки.

З 1 січня 1999 р. Дойче Бундесбанк, виконуючи положення Маастрихтської угоди про створення Європейського валютного та економічного союзу та уніфікації інструментарію грошово-кредитного регулювання, передав значну частину своїх повноважень, особливо що стосується грошово-кредитної політики, спеціально створеному Європейському центральному банку, увійшовши до системи європейських центральних банків (ЄСЦБ).

З моменту створення Європейської системи Центральних банків (ЄСЦБ) § 3 Закону про Дойче Бундесбанк визначає своє завдання так: "Бундесбанк як Центральний банк Федеративної Республіки Німеччини є складовою ЄСЦБ. Він бере участь у цій системі, забезпечує цінову стабільність євро та здійснює платежі в країні та за її межами. Бундесбанк як центральний банк проводить спільну монетарну політику ЄСЦБ в Німеччині". Із вступом Дойче Бундесбанку до ЄСЦБ його організаційна структура майже не зазнала змін, але вони, безумовно, передбачені.

Банк повністю відмовився від касового кредитування державних органів федерального рівня, надавши їм можливість вести свої бюджетні рахунки за вибором: або в системі центрального банку, або в приватних комерційних банках (до цього часу рахунки державних установ були лише в Дойче Бундесбанку).

Банк активно кредитує-комерційні банки. Найбільш поширена форма кредитування - операції РЕПО (40% активів банку), на другому місці - редисконтування векселів і надання ломбардних кредитів.

Дойче Бундесбанк згідно з Законом виконує й інші завдання; організовує та здійснює розрахунки всередині країни та з іншими країнами; разом із Федеральним відомством із контролю за кредитною справою через мережу своїх відділень контролює діяльність банків, регулює курс національної грошової одиниці до іноземних валют.

Другий рівень кредитної системи. Другий рівень кредитної системи Німеччини складають універсальні та спеціалізовані банки. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інституціями. Лише приватні банки, як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов для вкладників.

Формальною метою публічно-правових кредитних установ є "суспільне доручення" - заохочувати накопичення заощаджень і сповна забезпечувати приватних клієнтів, а значить і економіки, дешевими банківськими послугами. Практично жорстка банківська конкуренція надзвичайно зблизила діяльність різних банків, і сьогодні важко визначити різницю у цільовій спрямованості окремих банківських груп.

Універсальні банки посідають провідне місце у кредитній системі країни. Вони здійснюють усі види банківської діяльності (у тому числі операції з цінними паперами). До них, за статистикою Німецького федерального банку, належать приватні комерційні банки ("гросбанки", регіональні банки, приватні банкіри та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи ("Райфазен" та "Фольксбанк"), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - "гросбанки": "Дойче банк", "Дрезднер банк" і "Коммерцбанк". Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300 тис. акціонерів. Ці банки мають досить розгалужену мережу філій - 3,5 тис. їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів. Особливі позиції цих банків у кредитній . системі пояснюються їх місцем у структурі фінансового капіталу та зв'язками з монополіями інших галузей. Саме тут виявляється найбільш тісне зрощення банківського та промислового капіталів. Це здійснюється через емісію цінних паперів, придбання акцій з метою одержання контрольного пакету акцій промислових компаній. Кожен із "гросбанків" очолює фінансову групу, що з'явилася на базі зрощування з промисловими концернами Сіменса, Фліка, Тісена, Крупа та ін. Ці фінансові групи тісно пов'язані з фінансовими групами Моргана та Рокфелера у США, Ротшільда у Великобританії та ін.

Комерційні банки, залежно від напрямків їхньої діяльності, поділяються на універсальні і спеціалізовані.

До універсальних банків Німеччини належать гросс-банки та регіональні банки.

Гросс-банки — комерційні банки, найбільші німецькі кредитні установи, створення яких почалося в XIX ст. Серед них виділяються три найбільші банки — "Дойчебанк", "Дрезденбанк" і "Коммерцбанк". Усі банки є акціонерними товариствами, капітал яких широко розмішений як усередині країни, так і в міжнародному масштабі. Кожен із цих банків має від 200 до 300 тисяч акціонерів. За своїми капіталами гросс-банки входять до складу найпотужніших банків світу. Всі три банки мають розгалужену мережу філій (понад 4000), які охоплюють усю Німеччину.

Кожен гросс-банк очолює фінансово-промислову групу, яка виникла на основі його зрошування з промисловими концернами країни. Найбільшу фінансово-промислову групу має "Дойчебанк": до неї входять найпотужніші концерни таких ключових галузей економіки як електротехніка, електроніка, атомна промисловість і важке машинобудування. Особливо тісно "Дойчебанк" взаємодіє із промисловими концернами "Сіменс", "Геш", "Ганіел", "Хенкель" та ін.

Фінансова група "Дрезденбанку" дещо поступається попередній. Вона включає, зокрема, концерни "Крупна", "АГ-телефун-кен", "Металлгезельшафт-Дегуса", "Грюндіг".

Регіональні банки — це приблизно 200 установ. їх робота здійснюється на підставі законодавства про діяльність акціонерних товариств, акціонерних командитних товариств і товариств із обмеженою відповідальністю.

Тривалий час діяльність регіональних банків була обмежена одним районом чи галуззю, але сьогодні вона поширюється на всю територію Німеччини та за її межі.

До універсальних комерційних банків належать також філії іноземних банків. Загальний рівень активності інших держав на фінансовому ринку Німеччини досить високий. У Німеччині представлені понад 300 іноземних кредитних установ із розвинутою мережею філій (близько 1000).

Спеціалізовані комерційні банки Німеччини представлені іпотечними банками, Поштовим банком і Кооперативним центральним банком.

Іпотечні банки становлять групу з тридцяти приватних банків, які спеціалізуються на кредитуванні земельних ділянок і модернізації об'єктів нерухомості. Ці банки надають довготермінові кредити також на фінансування житлового будівництва й модернізацію житлових будинків, для промислових і сільськогосподарських капіталовкладень, що гарантуються шляхом видачі заставних прав на земельні ділянки. Іншим видом діяльності цих установ є надання комунальних кредитів. Такі кредити надаються федераціям, землям і муніципалітетам, корпораціям і установам громадського права.

Поштовий банк — спеціалізована комерційна банківська установа в галузі розрахунків і вкладів. Цей банк заснований на базі двох поштово-ощадних установ і чотирнадцяти поштових жиро-централей німецької федеральної пошти, він розпочав свою діяльність 1990 р.

Кооперативні центральні банки — банківські установи, через які здійснюються розрахункові операції між окремими кооперативними кредитними товариствами. Головною організацією кооперативної банківської грутіи є "Дойче Геноссеншафтсбанк АГ". Як установа громадського права, він повинен сприяти (відповідно до закону) розвитку національного кооперативного руху. Як і універсальні комерційні банки, центральний кооперативний банк має право на випуск акцій і виконує банківські операції всіх видів.

До основних небанківських кредитно-фінансових установ Німеччини належать ощадні каси, жиро централі, кредитні товариства, гарантійні кредитні об'єднання, ощадні будівельні каси.

Ощадні каси окрім прямих економічних функцій з акумуляції заощаджень і видачі кредитів під заставу виконують функції універсальних комерційних банків.

Жироцентралі. Дванадцять жироцентралей є центральними організаціями ощадних кас регіонів. Вони оперують коштами ощадних кас і здійснюють кредитні операції. Окрім традиційних завдань, жироцентралі дедалі частіше беруть участь у фінансуванні великих промислових угод й угод зовнішньої торгівлі. За зобов'язаннями жироцентралей несуть відповідальність відповідна федеральна земля, ощадні каси і їх регіональні союзи. Державний контроль за діяльністю жироцентралей здійснюють відповідальні за це земельні міністерства.

Разом із жироцентралями ощадні каси утворюють велику жиросистему в галузі операцій безготівкового розрахунку. За винятком декількох випадків, вони є установами громадського права, їхні гаранти — насамперед громади міст і районів. Сфера діяльності цих кредитних установ поширюється тільки на регіон їхнього гаранта.

Кредитні товариства. Близько трьох тисяч кооперативних кредитних товариств знаходяться в містах здебільшого під назвою "Фольксбанк", а в сільській місцевості — під назвою "Райфайзен-банк". Частково тут ідеться про порівняно невеликі сільські кооперативні кредитні установи, кількість яких за останні роки через їхнє злиття поступово знижується. Підставою для створення кооперативного кредитного сектора в Німеччині є ідея про фінансову допомогу шляхом самодопомоги. Сьогодні кооперативні кредитні товариства пропонують універсальний асортимент послуг, незважаючи на те, що їхня діяльність зосереджується на одержанні безстрокових і ощадних вкладів та на видачі короткотермінових і середньотермінових кредитів своїм членам, причому обсяг довготермінових кредитів постійно збільшується.

Гарантійні кредитні oб’єднання — це організації самодопомоги підприємств середнього рівня. Основне завдання цих установ, які існують із середини 50-х pp., полягає в наданні необхідних фінансових ресурсів дрібним і середнім підприємствам. Крім того, гарантійні кредитні об'єднання надають гарантії на випадок збитків для підприємств у сфері торгівлі й промисловості.

Ощадні будівельні каси — кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на фінансуванні будівництва житла. Головна перевага таких установ — низькі відсоткові ставки за кредитами.


5. Процеси націоналізації банківського капіталу у повоєнній Франції: позитивні наслідки, можливість застосування досвіду націоналізації у вітчизняній практиці

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота.

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

Щоб збільшити масштаб цін, уряд Франції у 1960 р. здійснив Деномінацію, тобто укрупнення масштабу цін у 100 разів. Новий Франк дорівнював 100 старим, він мав золотий вміст 0,18 г золота, а курс долара в нових франках становив 4,937 фр. Із заміною масштабу цін було перераховано заробітну плату, ціни та ін.

Девальвація 1958 р. стимулювала експорт французьких товарів на світовий ринок. У 1959-1967 pp. платіжний баланс країни зводився з активним сальдо, золотовалютні резерви збільшились у 6 разів, зовнішній державний борг зменшився у 8 разів. Уповільнився темп зростання цін. Унаслідок цього валютні позиції Франції зміцнилися.

Спираючись на великі золотовалютні резерви, уряд Франції у 1967 р. повністю скасував валютні обмеження за поточними операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але у 60-70 роки стан французької економіки дещо погіршився.


Список використаної літератури

1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт разви вающихся стран. - М.: Финансы и статистика, 1991.

2. Іванов В. М, Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зару біжних країн. - К.: МАУП, 2001.

3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

6. Мишкін Ф. С. Економіка грошей банківської справи і фінансових ринків. - К., 1998.

7. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

8. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002

загрузка...
Top