Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

1. Грошовий ринок Великої Британії: особливості організації та регулювання.

2. Сучасна структура грошової маси у розвинених країнах.

3. Кредитні установи дореволюційної Росії.

4. Розвиток ощадної справи в Німеччині та можливість використання досвіду у вітчизняній практиці.

5. Структура фінансових ринків зарубіжних країн та їх функції в економіці.

Список використаної літератури.


1. Грошовий ринок Великої Британії: особливості організації та регулювання

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших систем у світі й має добре організовану інфраструктуру. Національною грошовою одиницею є фунт стерлінгів.

Головним видом грошей у Великій Британії є депозитні. Готівкові гроші — банкноти та розмінна монета — становлять приблизно 32% всієї грошової маси в обігу. Окрім казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у державі є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот у сумі, що визначається казначейством та затверджується парламентом.

Грошово-кредитна система Великої Британії належить до числа найстаріших і найрозвинутіших у світі. Вона має добре організовану дворівневу структуру, спирається на потужний грошовий ринок і має тісні зв'язки з головними фінансовими центрами світу.

Особливістю банківської системи Великої Британії є відносно обмежений державний сектор. Ця система перебуває переважно під контролем приватного капіталу, тому можливості державного регулювання грошово-кредитної сфери, його методи й ефективність визначаються діяльністю комерційних банків, які утворюють головний елемент інституційної основи грошово-кредитного регулювання економіки країни.

На першому рівні знаходиться Банк Англії.

На другому рівні знаходяться комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Система комерційних банків Великої Британії відзначається складністю та спеціалізованістю. Велику роль у функціонуванні банківської системи держави відіграє високий рівень самоконтролю фінансових інституцш, суворе дотримання ними давніх традицій.

Загальна структура грошово-кредитної системи Великої Британії представлена на мал. 1.

До універсаііьних комерційних банків належать-Депозитні банки.

Депозитні банки становлять основу банківської системи Великої Британії. На їх частку припадає 70% обсягу стерлінгових депозитів усіх банків країни. За умов загострення конкуренції з боку інших кредитно-фінансових інститутів депозитні банки все більше долучаються до сфери їхньої діяльності, — як, приміром, значне розширення послуг із кредитування, надання спектра послуг зі споживчого кредиту тощо.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків Великої Британії виділяються клірингові банки, акцептні доми, фінансові доми, торговельні банки, довірчо-ощадні банки.

Клірингові банки — домінуючий вид спеціалізованих комерційних банків Великої Британії, які є членами Лондонської розрахункової палати.

Клірингові банки здійснюють платежі для промислових підприємств, а також для населення. Платіжний обіт між цими банками відбувається в рамках клірингової угоди, що означає зарахування взаємних вимог і переказ сатьдо. Тенденції розвитку клірингових установ свідчать про їхню поступову переорієнтацію на послуги, притаманні небанківській фінансовій сфері. Зокрема, вони охоплюють підготовку індивідуального будівництва, обслуговування фінансових операцій промисловості, підготовку і фінансування експорту, надання в оренду підприємствам комп'ютерів для нарахування заробітної плати тощо.

До діяльності клірингових банків останнім часом додалося ще й посередництво у страхуванні життя й організації подорожей. Усе зазначене дозволяє охарактеризувати клірингові банки як фінансові конгломерати, в яких банківські операції стали лише частиною загальної діяльності.

На чолі всіх клірингових банків стоїть "велика четвірка", що складається з "Барклайсбанку". "Нешнл Вестминстер банку", "Мідлендбанку" та "'Ллойдбанку". Сьогодні дедалі частіше йдеться про "велику п'ятірку", до складу якої, окрім названих установ, уже входить "Еббей Нешнл Банк".

До цих гігантів слід додати ще два банки — "Вільямс енд Глайнс" і ''Каутс". Ці установи мають понад 12 тисяч відділень і на них припадає майже 90% обсягу операцій усіх депозитних банків і половина всіх стерлінгових вкладів у банках Великої Британії.


2. Сучасна структура грошової маси у розвинених країнах

В сучасних умовах у грошовому обігу залежно від ступеня ліквідності застосовуються різні грошові агрегати — показники грошової маси. Агрегати М0 і М1 є найліквіднішими складовими грошової маси. Воли містять компоненти, що визначають грошову масу у вузькому розумінні цього терміна. Агрегати М-± і М$ використовуються в розрахунках з певними обмеженнями, їх ще називають «майже гроші». Вони призначені для збереження цінності грошей (термінові вклади населення в ощадні банки, облігації державної позики). Агрегат А/3 визначає всю масу грошей в економіці.

У різних країнах існують свої особливості щодо змісту грошових агрегатів та методики їх створення.

У США, наприклад, короткострокові вклади до 100 тис. дол. входять до складу агрегату М, а середньострокові — агрегату Mj. У Великій Британії розраховують і використовують п'ять типів агрегатів, у США та в Україні — чотири, у Німеччині — три, у Франції — два агрегати.

Структура грошової маси має відповідати структурі та особливостям економіки країни. Б Україні поза банками (готівка: паперові гроші та монети) обертається до 45 % грошової маси, що свідчить про високу частку тіньової економіки. У розвинених країнах цей показник не перевищує 10 %.

Серед різноманітних видів функціонування грошей у сучасній монетарній практиці виділяють поняття «грошова база».

Грошова база — це сукупність зобов'язань Центрального банку щодо | недержавного сектору, який банк мас можливості контролювати

Грошова база є грошима підвищеної ефективності. Розрізняють поняття «грошова база» у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні — це готівка в обігу і касах комерційних банків; кошти у формі обов'язкових резервів; залишки на кореспондентських рахунках комерційних банків. У вузькому значенні грошова база зводиться до готівки в обігу та обов'язкових резервів комерційних банків у НБУ.

Національний банк України відносить до грошової бази суму готівки в обігу поза банками та обов'язкові резерви (готівка в касах банків і кошти банків на розрахункових, депозитних і резервних рахунках НБУ).

Надзвичайно важливим для кожної країни є показник забезпечення оборогу ВВП грошима (грошова маса у відсотках до ВВП). За даними фахівців, насиченість національного ринку грошовою масою в Україні набагато менша, ніж у країнах, які прагнуть розширеного відтворення свого економічного потенціалу.

Так, відношення «широких» грошей (Л/2) до ВВП (рівень монетизації економіки) у нашій державі у 1991 р. становило 0,53, у 1997 — 0,13, у 2001 р. — 0,2. Того самого року цей показник в Японії сягнув 1,16, у Великій Британії—0,89, у Франції — 0,69, в Німеччині — 0,65. Результати порівняння України з країнами ЄС свідчать, що в цих країнах зазначений показник у 5—6 разів вищий, ніж у нашій країні.

У багатьох розвинених країнах світу спостерігається також значне випереджаюче зростання грошової маси щодо споживчих цін, яке зумовлене тим, що гроші обслуговують насамперед виробничі та технологічні цикли в реальному секторі економіки, де їх оборотність менша, ніж у торгівлі та сфері фінансово-банківських послуг.

У зв'язку з цим при формуванні грошово-кредитної політики в Україні потрібно переходити від простого, формального планування приросту грошової маси до комплексної політики, орієнтованої на підтримку виробничих інвестицій та поновлення обігових коштів підприємств.


3. Кредитні установи дореволюційної Росії

До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася до моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн. У Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що складалась з таких ланок:

• Державний банк;

• банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і ощадних банків;

• спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні товариства та ін.).

На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно два рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій рівень був розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким розвитком ринків капіталів і цінних паперів. На той час у Росії практично не було установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними паперами, а на їх ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували здебільшого комерційні банки.

До середини XVII ст. Російська імперія практично не мала кредитних установ. Перші банківські операції в 1729—1733 рр. почала здійснювати Монетна контора. Вона надавала незначні короткострокові позички під заставу золота і срібла. Торговельно-промисловий розвиток країни гостро потребував створення кредитних установ.

У 1754 р. в Росії було створено Державний банк для дворянства і Купецький банк. Перший надавав позики дворянству за 6 % річних під заставу золота, срібла, маєтків, другий — під заставу товарів за такі самі відсотки.

У 1758 р. створено банківські контори вексельного права для забезпечення обігу мідних грошей ("мідні банки"). Метою їх створення було залучення до скарбниці срібної монети.

Перші банки в Росії існували недовго, що було викликано невеликим початковим капіталом, низьким рівнем розвитку вкладних операцій, можливістю надавати позики переважно на короткий строк, а також слабкою заінтересованістю у прибутку. Однак досвід роботи цих кредитних установ було використано у розробці проектів створення першого емісійного банку в країні.

У 1769 р. засновано два асигнаційні державні банки з розмінним фондом монети по 500 тис. руб. у кожному і відновним випуском асигнацій на 1 млн руб. У 1786 р. асигнаційні банки злилися в один, функції якого зводилися виключно до емісії паперових грошей для покриття державних видатків.

У 1757 р. після прийняття Закону про заходи вексельного права між великими містами почали здійснюватися переказні операції для полегшення обігу металевих монет через заміну їх векселями. Поширилися також вкладні та кредитні операції.

Почали створюватися перші приватні банкірські доми — Соловйова, Руговикова, Пономарьова. Це були своєрідні агентства, що обслуговували зовнішню торгівлю і зовнішні операції уряду. Кредитуванням комерційного обороту вони не займалися.

У 1797 р. при Асигнаційному банку сформувалися облікові контори для посилення і розвитку ремесел і торгівлі: з обліку векселів, з товарних і страхових операцій. Вони, по суті, стали першими банками вираженого комерційного типу.

У 1786 р. в Росії відбулася реорганізація кредитної системи: засновано Державний позичковий банк, якому були передані капітали ліквідованого в 1785 р. Дворянського банку і частина коштів Асигнаційного банку. Позичковий банк отримав право видавати позики під майно та міську нерухомість на строк до 20 років. За вкладами банк виплачував до 5 %.

У 1817 р. проведено фінансові реформи: скорочено випуск асигнацій і засновано Державний комерційний банк з номінальним капіталом 30 млн руб. (або 8 млн руб. сріблом). Хоча банк і зібрав у вигляді вкладів значні кредитні ресурси, на кредитні операції він спрямовував мізерну їх частину. Фактично Державний комерційний банк перетворився на допоміжний депозитний банк, що мобілізував кошти в інтересах державної скарбниці і поміщиків.

У період, що передував скасуванню кріпосного права, Росія переживала тяжку економічну і фінансову кризу. Грошовий обіг був украй розладнаний, держава перебувала на межі банкрутства. Загроза фінансової кризи змусила царський уряд розпочати реорганізацію кредитної системи. Законом від 10 липня 1859 р. уряд ліквідував діючі кредитні установи.

2 липня 1860 р. почав функціонувати Державний банк. На його баланс було передано активи і пасиви Комерційного банку, а згодом і Позичкового банку. Єдиний Державний банк з відділеннями по всій країні успадкував функції ліквідованих банків і взяв на себе нові комерційні функції: його важливим завданням стало сприяння розвитку виробництва і торгівлі. Відповідно до статуту на Банк покладалися такі функції:

• облік векселів та інших строкових паперів;

• купівля та продаж золота і срібла;

• отримання платежів за векселями та іншими строковими паперами на користь довірителів;

• прийняття вкладів на зберігання і у вигляді поточних рахунків;

• видача позичок;

• купівля і продаж державних паперів за рахунок довірителів і за власний рахунок у межах власних капіталів.

Визначалося, що власні та залучені кошти банку можуть використовуватися лише на операції, дозволені статутом.

Поряд з Державним банком розвивалися приватні. У Державного банку складалися тісні взаємовідносини як зі скарбницею, так і з комерційними структурами, з провідними підприємствами та комерційними банками. До 1885 р. скарбниця і бюджет користувалися кредитними ресурсами банку досить широко.

Кошти скарбниці в банку до 1885 р. були незначні, а борг держави банку набагато перевищував казенні ресурси, що зберігалися в ньому. Надалі становище різко змінилося. У Держбанку почали нагромаджуватися бюджетні залишки коштів.

Казначейство нагромаджувало великі кошти і зберігало їх на рахунках у Держбанку. У 1914 р. вклади казначейства перевищували 950 млн руб. За їх рахунок банк міг здійснити 90 % обліково-позичкових операцій. Така ситуація пояснювалася тим, що уряд Росії готувався до грошової реформи, нагромаджував грошові ресурси і підкріплював ними банк. Держбанк зберігав значні вільні ресурси комерційних банків.

Наприкінці XIX ст. процес концентрації банківської справи активізувався.

У 1864 р. Держбанк займав монопольне становище у банківській справі Росії. Але поступово ця монополія послаблювалася, почався процес створення великих акціонерних комерційних банків.

У 1864 р. утворився Санкт-Петербурзький приватний комерційний банк. Через рік був створений Московський купецький банк. За шість років було засновано 37 банків. Центром комерційного кредиту в Росії був Санкт-Петербург. Тут у 1914 р. налічувалося 16 акціонерних банків, що мали 574 філії. У Москві діяло 8 акціонерних банків. Крім Санкт-Петербурга і Москви вони функціонували у 27 містах. Акціонерні комерційні банки створили 49 відділень. Поступово Держбанк перетворювався на банк банків, тобто ставав резервним центром банківської системи. Держбанк очолював мережу державних ощадних кас, яка зберігала істотну частину грошових нагромаджень населення. Гроші вкладалися в облігації державних позик і спрямовувалися на фінансування держави.

На початку XX ст. акціонерні комерційні банки посідали провідні позиції в банківській системі Росії. На початок 1914 р. поряд з 50 акціонерними комерційними банками і 778 їх філіями комерційний кредит надавали 1108 товариств взаємного кредиту і 317 міських банків.

Процес концентрації банківського капіталу особливо активізувався наприкінці XIX — на початку XX ст. З 1893 по 1911 р. кількість банків скоротилась, а валюта їх балансів зросла майже втричі.

У Росії водночас з комерційними банками виникали і розвивалися так звані товариства взаємного кредиту (ТВК). Ці кредитні установи будувалися за принципом взаємної матеріальної відповідальності їх членів за справи товариства. Кожний учасник робив внесок в оборотний капітал товариства і брав на себе відповідальність за його операції в 10-кратному розмірі суми вступного внеску. Від суми вступного внеску кожного учасника залежала величина кредитів. Прибуток від операцій товариств після здійснення відрахувань у запасний та інші фонди розподілявся пропорційно до участі у капіталі.

Товариства взаємного кредиту здійснювали облік і видачу позичок під векселі і цінні папери, а також різні товарні операції. Пасиви у них формувалися за рахунок внесків, поточних рахунків і вкладів.

У містах поряд з ТВК створювалися так звані громадські банки. На початок 1916 р. вони функціонували більш як у 340 містах.

У Росії діяли банки іпотечного кредиту. До системи іпотечного кредиту в Росії в 1914 р. входили два державні земельні банки — Дворянський і Селянський, 10 акціонерних земельних банків, 36 міських кредитних товариств, каси міського земського кредиту. Ці кредитні установи відіграли важливу роль у розвитку сільського господарства дореволюційної Росії.

Особливість банківської системи Росії полягала в тому, що вона сконцентрувалася в руках невеликої кількості кредитних банків з одночасним розвитком кредитних небанківських (допоміжних) установ — кредитної кооперації позичково-ощадних товариств і товариств взаємного кредиту.

Кредитні банки здійснювали операції з надання кредитів підприємствам оборонних галузей і з цінними паперами, що забезпечували коштами скарбницю.

Під час Першої світової війни банки здійснювали інфляційну емісію грошей, обслуговували державне казначейство. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський оборот знизився. У Держбанку облікові операції різко скорочувалися, проте зростали кредити під короткострокові зобов'язання казначейства, за посередництва банку розміщувалися воєнні позики і здійснювалася широка емісія паперових грошей для покриття бюджетного дефіциту.

На початку XX ст. в Росії комерційні банки здійснювали в цілому операції, характерні для провідних капіталістичних країн. Проте в окремих випадках спостерігалися певні особливості.

У Російській імперії повільно розвивалися облікові операції банків. Це було викликано як причинами загального характеру — економічною відсталістю, "боязню" векселя в деяких купецьких колах, наданням переваги авансам під майбутній врожай перед векселями, так і тим фактом, що вексельна правочинність була далеко не всезагальною. Несприятливо позначилось на обліковій операції також те, що російські векселі були переважно довгостроковими. У той час як на Заході в банківських портфелях не було векселів зі строками понад 3 міс., а строк більшості векселів не перевищував 1 міс., в Росії середній строк векселя становив 3—6, а то й 9—12 міс. До обліку приймалися векселі, забезпечені не менш як двома благонадійними підписами, і лише торгові, тобто векселі, що грунтуються на торговельних угодах або видані для торговельно-промислових цілей. Розмір облікового відсотка встановлювався банками на 0,5—1 % вище від облікового відсотка Державного банку.

Ломбардні операції російських банків включають такі позики:

а) позики під соло-векселі із забезпеченням. Держбанку надавалося право відкривати кредити і видавати позики під соло-векселі, забезпечені заставою нерухомого майна, сільськогосподарського чи фабрично-заводського реманенту, поручительством або іншим надійним забезпеченням за вказівкою міністра фінансів. Ці кредити і позики повинні були мати чітке призначення, яке вказував сам позичальник, і надавалися банком виключно для забезпечення селян і промисловців оборотними капіталами і необхідним реманентом. Розмір позики одному промисловому підприємству не міг перевищувати 500 тис. руб., а окремому дрібному торговцю — 600 руб.

Приватним банкам законом дозволялося звертатися з проханням до міністра фінансів про дозвіл видавати позики під соло-векселі, забезпечені заставою сільськогосподарських маєтків, причому загальна сума коштів, яку банк витрачав на зазначену операцію, не повинна була перевищувати 1/5 власного капіталу банку;

б) позики під заставу цінних паперів мали важливіше значення, хоча ця операція в останні роки існування імперії у всіх банках помітно скоротилася.

Розмір позик, що видавалися під цінні папери, не повинен був перевищувати для державних чи гарантованих урядом паперів 90 %, для заставних листів і облігацій іпотечного кредиту — 80 %, для інших паперів — 75 % оцінок, що визначалися залежно від біржових цін;

в) позики під товари і документи на них (варанти, дублікати, коносаменти) були поширені більше, ніж у західних країнах, що пояснювалося переважно характером експортної торгівлі, предметом якої були виключно продукти сільського господарства, а також великими відстанями.

Видача банком позик і відкриття кредитів під товари і товарні документи були дозволені законом у розмірі до 80 % вартості забезпечення за умови надання цих позик і кредитів на строк не більше як на два місяці.

Російські банки здійснювали також торговельно-комісійну діяльність. Спочатку вони лише продавали за дорученням приватних осіб і торгових домів належні їм товари. Але згодом банкам було дозволено здійснювати купівлю товарів за дорученням і за рахунок третіх осіб за певну комісійну плату. Причому витрати банків на таку операцію не повинні були перевищувати для кожного банку 20 % його капіталу, до того ж міністр фінансів встановлював для кожного комерційного банку перелік товарів, стосовно яких банк міг здійснювати зазначені операції.

Приватні банки відкривали також бланковий кредит. За встановленими правилами такі банківські кредити для клієнтів не повинні були перевищувати загалом 10 % основного (внесеного) і резервного капіталів банку і не могли видаватися на строк понад 30 днів.

Активну контокорентну операцію в чистому вигляді російські банки рідко практикували через ризикованість. Частіше її поєднували із заставою цінних паперів, товарів і векселів з кількома підписами, тобто з ломбардною операцією і вексельним кредитом. Така операція має назву онкольного рахунку. Збільшення кількості цих операцій у Росії значною мірою пояснюється розвитком біржової спекуляції у діяльності банків.

Від контокорента спеціальний поточний онкольний рахунок відрізняється односторонністю, а від простої ломбардної операції — безстроковістю позики і невизначеністю як самої позики, так і предмета застави. Односторонній характер онкольної операції виражається в тому, що сальдо рахунку виводиться завжди на користь банку, оскільки банк завжди виступає в ролі кредитора, а клієнт — тільки в ролі дебітора. Безстроковість позики виявляється в тому, що відносини за спеціальним онкольним рахунком можуть бути припинені в будь-який момент за заявою банка чи клієнта. Невизначеність позики і предмета забезпечення веде до того, що заставлений предмет може постійно змінюватися і за якістю, і за кількістю залежно, з одного боку, від збільшення чи зменшення боргу клієнта, а з іншого — від підвищення чи зниження ціни предмета застави (найчастіше цінних паперів).


4. Розвиток ощадної справи в Німеччині та можливість використання досвіду у вітчизняній практиці

Пріоритет створення першої ощадної каси дослідники віддають Німеччині, а саме, Гамбурзькій ощадній касі, заснованій приватним товариством у 1778 р. Гамбурзька ощадна каса являла собою "великий торгівельний центр, де раніше від інших укоренилася потреба в захисті людини, яка часто залишається поза межами благополуччя, через панування принципу свободи особистості і праці".

Сьогодні у промислово розвинутих країнах діють три види ощадних кас:

- державні ощадні каси;

- приватні ощадні каси;

- муніципальні ощадні каси.

Організаційна структура ощадних кас у різних країнах формувалася по-різному: у Великій Британії, Німеччині, Італії, Японії - це державні ощадні каси; у Франції - приватні ощадні каси (або частки товариства); у США - так звані "взаємні".

Так, наприклад, у систему ощадних кас Німеччини входить близько 710 ощадних кас у 12 регіональних об'єднаннях, 13 земельних банків (жироцентрів), 13 земельних будівельних ощадних кас. Система ощадних кас мала федеральну структуру.

Ощадні каси Німеччини склалися з "позикових і ощадних кас", що існували в XVІІІ ст. Їхнє завдання полягало в захисті бідних від лихварства і фінансової експлуатації. Із заощаджень робітників, ремісників і селян вони одержували дешеві кредити. На початку XІ століття з цих допоміжних установ виникли ощадні каси в містах. Завдання, що виконувалися ощадними касами в минулому, збереглися і до сьогоднішнього дня. Хоча продуктивність і масштаби ощадних кас і земельних банків (жироцентрів) значно зросли, проте, їхнє головне завдання полягає, як і колись, у тому, щоб надати всім верствам населення, а також економіці великий обсяг дешевих кредитних послуг.

Значення системи ощадних кас Німеччини визначається також і тим, що близько 60% громадян Німеччини мають у них свої рахунки. Крім того, більше половини всіх ощадних вкладів Німеччини вкладені в ощадні каси. Вони надають 65% комунальних кредитів, 60% кредитів ремісникам, 40% усіх кредитів фізичним і юридичним особам і більше третини всіх сільськогосподарських кредитів. Ощадні каси в колишній ФРН свого часу профінансували купівлю кожної другої квартири в нових будинках.

Ощадні каси нинішньої Німеччини є універсальними банками і виконують усі грошові і кредитні операції для своїх клієнтів. Це так звані самоврядні кредитні установи. Власниками більшості ощадних кас є міста і райони. Деякі з ощадних кас представлені у формі господарського об'єднання чи фонду і підтримуються активними громадянами на благо суспільства. Місто чи район несе відповідальність за ощадну касу. Тим самим, наприклад, внески, заощадження цілком гарантовані наявними в розпорядженні міста чи району резервними фондами. Клієнти ощадних кас звертаються до довгострокових грошових вкладів, зокрема, з метою забезпечення по старості або до різних форм пайової участі в акціонерному капіталі через ощадні сертифікати чи облігації ощадних кас, державні позики або купівлю акцій аж до придбання часткою інвестиційного фонду.

5. Структура фінансових ринків зарубіжних країн та їх функції в економіці

Фінансові ринки країн з розвинутою економікою - це сформована і цілісна система, що зазнає технічних змін і концептуальних новацій. Загальними для багатьох національних фінансових ринків останнім часом стали процеси створення наднаціональних правових і регулятивних систем (наприклад, Євросоюз) і уніфікації юридичних механізмів та інститутів. Окремої уваги заслуговують і процеси зближення принципів регулювання фінансових ринків у країнах континентального права з підходами, притаманними англо-американській правовій системі.

Модель фінансового ринку США - одна з найбільш цікавих і специфічних в багатьох найбільших економіках. Головна особливість фінансового сегмента американської економіки - відсутність єдиного фінансового регулятора і висока роль інфраструктурних інститутів у галузі фондового ринку і колективних інвестицій.

Саме в США вперше з'явилися саморегулівні організації учасників фінансового ринку і більшість нині існуючих фінансових інструментів.

У цілому прогресивна модель фінансового ринку і гнучка система організації його роботи постійно перебувають у стані модернізації й адаптації. Про це свідчить і послідовний розвиток законодавства blue sky law, що регламентує питання розкриття інформації на ринку фінансових послуг і в корпораціях (серед найбільш важливих - Sarbanes-Oxley Act), а також уніфікація правового регулювання обігу емісійних цінних паперів, одним з етапів якої стала поява Natіonal Securіtіes Markets Іmprovement Act ofl996(NSMІ).

Про необхідність подальшого розвитку нормативно-правового регулювання законодавства США й адаптації існуючих інститутів до нових практик та уніфікованих механізмів ЄС постійно вказується в доповідях Комісії з бірж США.

Головним актом федерального рівня в системі правового регулювання фондового ринку США є згаданий вище закон NSMІ. Однак за минулі 10 років з'явилися нові завдання і питання, що також вимагають новацій законодавства і перегляду діючих інститутів. Так, очевидним і своєчасним визнається введення глобального інвестиційного інституту (global іnvestment company), що відповідав би потребам не тільки національного ринку США, але й зовнішніх (іноземних) інвесторів та учасників ринку. Зокрема, пропонується переглянути систему оподаткування доходів та операцій в інвестиційних фондах (за аналогією з європейською моделлю, що звільняє інвестиційні інститути (фонди) від оподаткування прибутку), створити більш прозорі механізми нарахування винагород для обслуговуючої інфраструктури, а також провести уніфікацію механізмів управління інвестиційною компанією (фондом).

Орієнтиром для більшої частини розвинутих економік є правові рішення, закріплені в директивах Європейського союзу, що регулюють діяльність на фінансових ринках країн - членів ЄС.

Нормотворча діяльність європейського законодавця в галузі фінансового ринку має вже більш ніж 20-літню історію. Першим епохальним актом стала Директива ЄС від 20 грудня 1985 р. (про координацію законів та інших нормативних актів, які регулюють утворення колективного інвестування в цінні папери, що перебувають в обігу, (ЮКІТС)), на основі якої і донині функціонують ринкові схеми колективного інвестування у всіх країнах ЄС (аналоги відкритих та інтервальних фондів у Росії). Інструментом для прямого інвестування і кваліфікованих інвесторів такі фонди бути не можуть. Директива Ради ЄС від 21 квітня 2004 р. про ринки фінансових інструментів, що з'явилася нещодавно, покликана упорядкувати процедуру й умови випуску фінансових інструментів, обмежених в обігу.

Функції фінансового регулятора в країнах ЄС (у наднаціональному масштабі) покладені на профільні комітети Ради ЄС з економіки і соціальних питань і Комітет з європейських цінних паперів (European Securіtіes Commіttee). Європейський Центробанк у даному випадку виступає тільки як додатковий координуючий орган. Повноцінний фінансовий регулятор у ЄС на сьогоднішній день фактично відсутній, тому що потреба у створенні аналога Європейського Центрального банку для ринків фінансових інструментів і послуг, не пов'язаних з банківським сектором, не очевидна. Його відсутність компенсується діяльністю вищезгаданого комітету і комісій з бірж та цінних паперів у кожній із країн - членів ЄС.

Головне завдання європейського законодавця і профільного комітету - узагальнення позитивного досвіду національних правових систем (як у рамках ЄС, так і за його межами), вироблення рамкових правових механізмів регулювання головних сегментів ринку (у даному випадку - фінансових ринків) і сприяння їхньому впровадженню на національному рівні.

Активна робота також здійснюється на рівні Європейського комітету фінансових регуляторів (European Securіtіes Regulators Commіttee/ESRC), у тому числі з адаптації національних законодавств до директив ЄС.

Характерними рисами сучасного європейського фінансового ринку є:

- наявність інституту "взаємного визнання" учасників (інвесторів) ринку в країнах, що приєднуються до директив ЄС;

- "відкритий" характер правових норм - можливість детального формування правил і вимог на рівні національного законодавства;

- відносно високий рівень інтеграції фінансових інститутів країн-членів ЄС, розвиток взаємин між собою і на рівні наднаціональних утворень в рамках Євросоюзу;

- формування новітніх і максимально універсальних рішень і механізмів правового регулювання відкритого фондового ринку, ринку колективних інвестицій і проектного фінансування;

- високий рівень розвитку компенсаційних механізмів (основи закладаються на рівні директив; конкретні рішення (фонди) реалізуються на рівні країн - членів ЄС);

- вільний режим руху капіталів у межах ЄС (основна риса в економіці ЄС).

Моделі фінансового ринку, що сьогодні функціонують у провідних країнах - членах ЄС, заслуговують на окрему увагу і можуть розглядатися як самостійні і повноцінні системи організації роботи ринків фінансових послуг - без урахування механізмів, установлених директивами ЄС. До таких варто віднести Францію, Німеччину і Велику Британію. Певний інтерес представляє і фінансове законодавство Нідерландів.

Франція є одним з піонерів у питаннях запровадження схем колективного інвестування. Не останню роль у цьому процесі зіграв і національний фінансовий регулятор (Autorіte des marches fіnancіers, AMF), що здійснює нагляд за ринком фінансових послуг, біржами і розкриттям корпоративною інформацією. Компетенція AMF не поширюється на банківський і страховий сектори.

Найважливішими правовими актами фінансового законодавства Франції є:

- Кодифікований закон Франції про монетарну політику і фінансові ринки (The Monetary and Fіnancіal Code);

- Основні положення про схеми колективного інвестування, професійних учасників фінансового ринку, емісійні процедури і розкриття інформації, а також про інфраструктуру фінансових ринків і зловживання при здійсненні професійної діяльності на них (General Regulatіon of the AMF - books tl-Vі.- іssuers and fіnancіal dіsclosure, servіce provіders, collectіve іnvestment products, market іnfrastructures, market abuse: іnsіder dealіng and market manіpulatіon);

- Закон № 2005-842 від 26 липня 2005 р. "Про економічну модернізацію" (Breton Act);

- Закон № 2005-811 від 20 липня 2005 р. (DDAC Act).

Проте французька правова модель регулювання фінансових ринків має потребу в модернізації і стандартизації. Основою цього процесу є впровадження положень директив ЄС у законодавство Франції. Цьому питанню регулятор приділяє особливу увагу, зокрема в "Огляді правового регулювання у Франції в рамках майбутньої європейської фінансової системи"2 зазначається, що французька правова система в цілому гармонізована з європейським правом, однак деякі сектори фінансового ринку вимагають подальшої роботи щодо адаптації до загальноєвропейських стандартів (стандарти аудиту, розкриття інформації тощо).

Законодавство Великої Британії - унікальний приклад сполучення системи загального права й інститутів континентального права, привнесених практикою кооперації з іншими західними країнами й імплементацією норм Євросоюзу.

Особливий інтерес представляють правові моделі регулювання фінансових ринків і оподаткування в цій галузі, закріплені в нормативних актах Об'єднаного Королівства:

- Закон 2000 р. "Про фінансові ринки і послуги ринків" (Fіnancіal Servіces and Markets Act, 2000);

- Закон 2006 р. "Про податок на прибуток" (Corporatіon Tax, 2006).

Цілісна система фінансових сервісів та учасників фінансового ринку, закріплена комплексним нормативним актом 2000 р., найбільш повно відповідає новим вимогам європейських директив і визначає єдиного регулятора для фінансових ринків (крім банківського сектора) в особі Служби фінансового ринку (Fіnancіal Servіces Authorіty), що входить у структуру Казначейства (Her Majesty's Treasury).

Одночасно з прийняттям нових законів, спрямованих на уніфікацію правових інститутів Великої Британії, проводиться активна робота з формування рішень і механізмів, що сприяють максимально широкому використанню європейських правових механізмів та інститутів у фінансовій системі Об'єднаного Королівства. Так, у дискусійній доповіді Служби фінансового ринку відзначається необхідність детальної роботи над правовим регулюванням обігу фінансових інструментів строкового ринку (у тому числі деривативів на товарні контракти і специфічні контракти) на національному і європейському рівнях у рамках Директиви ЄС "Про ринки фінансових інструментів" (MіFІD).

Найважливішим законодавчим актом останнього часу для ринку колективних інвестицій Великої Британії став Закон 2006 р. "Про податок на прибуток" у частині, що стосується трастів нерухомості (The Real Estate Іnvestment Trusts). Зважаючи на загальні тенденції з мінімізації податкового тягаря для довгострокових проектів і проектів, пов'язаних з реальним сектором у цілому, англійський законодавець увів пільговий режим оподатковування доходів, що генеруються у ході діяльності трастів нерухомості.

Німецький фінансовий ринок нещодавно одержав у розпорядження сучасний фінансовий інструментарій для роботи на ринку нерухомості. У 2006 р. вийшов комплексний закон, що визначає умови і порядок створення та функціонування такого фінансового інституту, як фонд нерухомості. Зазначений нормативний акт, прийнятий у 2007 р., одержав назву German REіTAct, тому що запозичав ідею американських фондів нерухомості (Real Estate Іnvestment Trust). Однак правова модель фонду заснована на європейських (континентальних) стандартах і законодавстві.

Нідерланди, так само як і Велика Британія та Франція, йдуть шляхом впровадження інноваційних рішень і механізмів у національне законодавство. У результаті цього два роки тому з'явився Закон (ордонанс) "Про регулювання фінансових ринків" (Fіnancіal Supervіsіon Act, 2006 р.). Правова модель ринку фінансових послуг та інфраструктури, визначена цим законом, надзвичайно близька французькій моделі (як термінологічно, так і фактично). Одночасно з цим можна відзначити специфіку, властиву рішенням голландського законодавця. Так, пруденційний нагляд за всіма секторами фінансового ринку, у тому числі ринку колективних інвестицій і фондового ринку, віднесений до компетенції Центрального банку Нідерландів (The Dutch Central Bank), але безпосередній контроль діяльності на фінансових ринках і їхнє регулювання перебувають у віданні незалежного від Центробанку виконавчого органа - Служби з фінансових ринків (Autorіteіt Fіnancіele Markten).


Список використаної літератури

1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт разви вающихся стран. - М.: Финансы и статистика, 1991.

2. Іванов В. М, Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зару біжних країн. - К.: МАУП, 2001.

3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

6. Мишкін Ф. С. Економіка грошей банківської справи і фінансових ринків. - К., 1998.

7. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

8. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002

загрузка...
Top