Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

1. Грошові реформи, їх форми та роль у стабілізації грошових систем зарубіжних країн у XX ст.

2. Основні види фінансових установ у кредитних системах розвинених зарубіжних країн.

3. Комерційні банки США: особливості розвитку і функціонування у сучасних умовах.

4. Необхідність реформи "Біг Бенг" 90-х років у фінансовій системі Японії та етапи її здійснення.

5. Принципи функціонування мережі народних банків і банків Райффайзена в Німеччині та можливості їх використання у вітчизняній практиці.

Список використаної літератури.


1. Грошові реформи, їх форми та роль у стабілізації грошових систем зарубіжних країн у XX ст.

За характером проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного аспекту - впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Обмін старої валюти на нову здійснюється у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

а. Необхідність поліпшення фізичних властивостей (зносостійкості, цупкості, захисту від підробки і т.д.) банкнот, що перебувають в обігу, зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом технічного прогресу (в розумінні як можливостей виробництва банкнот вищої якості, так і вимог до їхньої якості у зв’язку із застосуванням різних технічних пристроїв - банкоматів, електронних машин тощо.

б. Підвищення ефективної боротьби з підробкою національної валюти. Це відбувається у тому випадку, коли в обігу перебуває велика кількість підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і вилучення яких стає невідкладною справою.

в. Необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їх оформлення, що може зумовлюватися політичними причинами, наприклад, зміна державної символіки тощо.

Усі наведені аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується розв’язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних та економічних аспектів, її точніше називати обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або їх ще називають реформи “шокового” типу. Названі реформи передбачають комплекс явних або замаскованих заходів конфіскаційного характеру. Стосовно конфіскаційних обмежень, то слід виділити такі можливі заходи:

  • встановлення ліміту на обмін банкнот;
  • замороження частки депозитів понад встановлений рівень;
  • тимчасове припинення валютно-обмінних операцій тощо;

Мета подібних заходів - конфіскація незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу держави.

У випадках, коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти обміну, які доповнюються декларуванням доходів. У цьому випадку обмін звичайно проводиться за регресивною шкалою. Тобто до певного порогу старі грошові знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного відповідно до встановленого ліміту обміну, який приблизно зберігає міру вартості, а далі - з понижуючим коефіцієнтом, якщо встановлено кілька послідовних порогів.

Крім того, конфіскаційна природа обміну може базуватися на обміні старих грошей на нові з понижуючим коефіцієнтом, що знижує міру вартості для сум будь-якого розміру обміну, а не лише для тих, які перевищують певний поріг як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені пороги, нерідко на тривалі строки з процентами, які мають, по суті конфіскаційний характер.

З економічного погляду, такі заходи фактично еквівалентні одноразовому інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовій формі) з усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному випадку коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих грошових знаків на нові. І хоч, реформа конфіскаційного типу розглядається економічно менш болісно, ніж інфляція, вона усе ж таки призводить до тих же політичних та соціальних наслідків, що й інфляція у вигляді підриву довір’я до держави, а також, певною мірою, несправедливого перерозподілу трудових доходів населення[3, c. 54-56].

Згадані варіанти реформи застосовуються, якщо нова державна влада знімає з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в Росії) або якщо вона визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи - 20 червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення “падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і “тіньових” операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики[1, c. 64-67].

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було "заморожено", а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік - не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо[4, c. 121-123].

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилась заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх", дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара, у міжнародних валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу[1, c. 74-75].

Франція, так само як і Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі. (До цього з 1926 р. була золотодевізна система.) Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 р.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення "золотого блоку" (1933-1936 pp.) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від інших країн, вдалося під час світової економічної кризи 1929-1933 pp. зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд фр. у 1932 р. до 16,9 млрд фр. у 1936 p., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 р. уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота[5, c. 36-38].

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту - євро - у безготівковий обіг.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка - незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка[6, c. 65-69].


2. Основні види фінансових установ у кредитних системах розвинених зарубіжних країн

Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку різних видів кредитних установ.

Основою будь-якої кредитної системи є банки. Перші банки виникли ще в ХІІ ст. Термін “комерційний банк” виник на ранішніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce). Їх основною клієнтурою були торговці. Звідси й назва “комерційний банк”. Банки надавали позики на транспортування,збереження та інші операціі, які були пов’язані із товарним обміном. З розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позики на поповнення оборотного капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати та інш. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладання в основний капітал, цінні папери та інш. Так термін “комерційний” у назві банку втратив свій первісний зміст.

Перші банки капіталістичного типу з явилися в Англії. За формою організації вони були індивідуальними. Згодом з явилися акціонерні банки. Перший акціонерний банк було створено у 1694 р. - Банк Англії, потім, у 1695 р. – Банк Шотландії. У 18 ст. З’являються акціонерні банки і в інших країнах. Початок швидкому зростанню банків було покладено промисловим переворотом, який призвів до бурного розвитку капіталістичного господарства (остання третина 18-початок 19 ст.) .Сьогодні комерційний банк може запропонувати клієнту більше 200 видів банківських продуктів та послуг. Така поширена диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів та залишатися прибутковими навіть в умовах несприятливої кон’юнктури.

Сучасні банки постійно розвиваються. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи менеджменту, поширюється сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних фінансових ринків. Оскільки інтереси суспільства не завжди співпадають з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників, розвиток кредитної системи призвів до необхідності регульованого підходу до організації кредитних відносин, що зумовило виникнення особливої ланки банківської системи –центрального емісійного банку.

Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи. Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку таких установ, які, не маючи статусу банків, виконують окремі функції, або обслуговують окремі галузі. Ці інститути домінують у відносно вузьких секторах ринку та мають, як правило, специфічну клієнтуру. Вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка відрізняє їх від банківських установ.,є вузька спеціалізація.

Нині у всьому світі спостерігається тенденція до зростання ролі небанківських фінансово-кредитних установ та послаблення ролі банків на грошових ринках. Так, в США частка комерційних банків в загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945-1985 рр. з близько 75% до 40%, а частка їх в активах всіх депозитних банків за цей період знизилася з 87% до 64%. Це спричинено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників ( в США насамперед – пенсійні фонди та страхові компанії, а також прискоренням універсалізації діяльності таких раніше спеціалізованих банків як ощадні каси та кредитні союзи[3, c. 126-128].

Кредитні союзи – кооперативи, які організовані з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Вони об’єднують осіб, які працюють на одному й тому ж підприємстві, є членами тієї чи іншої профспілкової організації, або просто, що проживають в одній місцевості. Їх грошові кошти складаються із вступних внесків та вкладів членів спілки, а також позик комерційних банків. Кошти використовуються для кредитування членів союзу. Ці установи мають статус некомерційних організацій та відповідні пільги щодо оподаткування, що дає можливість забезпечити членам союзу дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банків, кредити.

Позиково-ощадні асоціації також належать до ощадних установ. Вони організовані як кооперативи. Їх капітал складається за рахунок продажу клієнтам особливих сертифікатів, які викуповуються за номіналом на першу ж вимогу утримувача та приносять дохід у формі відсотка. Ці сертифікати аналогічні терміновим вкладам. Як і у взаємно-ощадних банків, значна частина капіталів асоціацій вкладена в іпотеки під заставу житла.

Інвестиційні компанії (фонди) - це компанії, які знижують ступінь ризику для своїх клієнтів. Вони виконують роль посередника між інвесторами та акціонерними компаніями різних галузей господарства. Це посередницво складається у наступному: інвестиційні компанії випускають свої акції та розміщують їх на фондовому ринку, а отримані таким чином кошти розміщуються в акції та облігації багатьох різних компаній, чим зменшується ризик банкрутства. Інвестиційні компанії виступають в ролі колективного інвестора. Розрізняються інвестиційні компанії “відкритого типу”, які беруть на себе зобов’язання викупати свої акції за вимогою, та “закритого типу”, які такого зобов’язання не беруть. Нині у розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних компаній, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності.

Різновидом відкритих інвестиційних фондів є взаємні фонди грошового ринку. Вони вперше з явилися у США 1971 р. Акумульований шляхом випуску акцій капітал вони вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати.) Власники акцій можуть користуватися чековими рахунками, відкритими їм на величину вартості акцій фонду.

Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції.

Фінансові компанії з’явилися у зв’язку із масовим виробництвом дорогих предметів споживання тривалого користування. Вони, як правило, надають позики споживачам непрямо, тобто шляхом купівлі у торгових фірм боргових зобов’язань покупців. Вони також здійснюють кредитування торгових фірм під заставу боргових зобов’язань покупців. За формою організації ці компанії є акціонерними. Як правило, вони – дочірні підприємства крупних комерційних банків. Джерелом їх кредитних ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються шляхом випуску та розповсюдження облігацій. Розгалуджена мережа фінансових компаній є в США, Великобританії, Німеччині, Японії. В США найбільш розповсюджені компанії з кредитування продажу споживчих товарів тривалого користування. Вони надають кредити різним торгівцям під реалізовані ними товари в кредит купуючи зобов’язання клієнтів. Відповідно суми в рахунок погашення вартості товару надходять не торговцю, а компанії. Інші фінансові компанії надають позики промисловим фірмам, які відвантажили товар в кредит. Нарешті, є фінансові компанії, що надають кредити населенню на різні цілі (ремонт квартири, покупку автомобіля тощо).

Страхові компанії – один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ. Для них характерною є особлива форма залучення коштів – продаж страхових полісів. При розміщенні коштів страхові компанії конкурують з іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів – облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Страхові компанії розподіляються на дві групи: страхові компанії, що займаються страхуванням населення , та компанії, які займаються страхуванням майна. Найбільше розповсюдження отримали компанії першого типу. Вони продають страхові поліси, які дають можливість отримати компенсацію у разі смерті, хвороби тощо. Страхові компанії акумулюють величезні суми на довгі строки.

Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дозволяє їх збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, головним чином, в облігації промислових компаній та в закладні під нерухомість.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані установи, які акумулюють грошові кошти, призначені для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. Вони можуть бути приватними та державними. Приватні пенсійні фонди утворюються за рахунок приватних внесків із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку. Пенсійні фонди можуть бути застрахованими (страховій компанії доручається управління акумульованими фондами) та незастрахованими ( знаходяться в управлінні корпорацій та банків).Активи пенсійних фондів вкладаються в цінні папери корпорацій та у державні боргові зобов’язання.

Пенсійні фонди так саме як і страхові та інвестиційні компанії накопичують величезні кошти на тривалі строки, що дає їм можливість виступати в ролі найбільших інвесторів. Так, в Великобританії та в інших країнах саме небанківські фінансово-кредитні установи виконують функції головних інституціональних інвесторів[5, c. 64-66].


3. Комерційні банки США: особливості розвитку і функціонування у сучасних умовах

Загальна кількість комерційних банків на 01.01.95 р. складала 10741 , причому має місце тенденція до скорочення їх чисельності. З них майже 40 відсотків - члени ФРС. У США немає єдиного банківського законодавства. Ті комерційні банки, які у своїй діяльності підпорядковані вимогам національних законів , та чартер (дозвіл) на банківську діяльність отримали від національних органів влади , звуться національними, а ті, що підпорядковані вимогам окремих штатів, від яких вони отримали чартер, звуться штатними. Загальна чисельність комерційних банків має тенденцію до зменшення. В 1921р. їх було майже 30 тис. За розрахунками спеціалістів у 2000 році кількість банків складе біля 7 тис. банків. Потужніші з них - Сітікорп, Бенк оф Амеріка, Чейз Манхеттен бєнк та інші.

До недавнього часу банківське законодавство обмежувало можливості прямої концентрації банків шляхом поширення мережі філій. Тому у післявоєнний період в США були розповсюджені приховані форми концентрації, такі, як кореспондентські зв’язки, “банківські ланцюги”, холдінг-компанії. Банківське законодавство США довгий час забороняло відкриття відділень за межами штату, в якому знаходилася головна контора банку, у деяких штатах банкам взагалі було заборонено мати відділення. Лише за останній час можна спостерігати зрост чисельності філій та зменшення загальної кількості юридично незалежних банків (колишні дочірні банки перетворюються на філії та відділення).

Але і раніше крупні монополії намагалися обійти цю заборону шляхом створення холдинг-компаній, які скуповують акції юридично незалежних банків та ставлять їх під свій контроль. В 70-80 рр. більшість банків стали членами холдингових компаній (однобанківських або багатобанківських).

В США до останнього часу існували також деякі обмеження на виконання комерційними банками операцій. Перш за все це стосується операцій, пов’язаних з інвестиціями банків та гарантуванням розміщення корпоративних цінних паперів, всього комплексу послуг з страхування, брокерських операцій з нерухомістю та деяких інш. Але в останній час є деякі послаблення в цих питаннях.

Значний вплив на діяльність комерційних банків мав Закон 1980 року “Про дерегулювання депозитних установ та контроль за грошовим обігом”. Цей закон ліквідував основний стимул для банків залишатися поза ФРС - більш низькі вимоги до банківських резервів. Зараз всі депозитні установи США (комерційні банки, взаємоощадні банки, ощадно-позичкові асоціаціі, кредитові спілки та інші) повинні тримати однаковий відсоток своїх чекових та страхових депозитів або у формі готівки у видатковій касі, або у формі депозитів у Федеральних резервних банках.

В США протягом багатьох років складалася бюрократична розгалужена система контролю як на Федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Існують два загальних принципу банківського регулювання в США: забезпечення стабільності та запобігання краху банків; обмеження концентрації капіталу в руках небагатьох кредитних установ та запобігання монопольного контролю за грошовим ринком.

Контроль на федеральному рівні здійснюють казначейство, ФРС, Контролер грошового обігу (за національними банками), Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД). Контроль на штатому рівні здійснюють банківські департаменти штатів.

На діяльність американських банків крім спеціальних органів контролю впливають також рішення інших урядових органів: Міністерства юстиції (злиття), Комісії з бірж та цінних паперів (допуск на біржу та емісія акцій), Федеральної торгової палати (обслуговування споживачів) та інш.

Є також і неурядові органи контролю за роботою окремих груп кредитних установ (напр., Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків та інш.).

Особливе місце в системі органів контролю займає ФКСД, яку було створено у 1934р. Це найбільш важливий крок у розвитку банківського законодавства США з часу створення ФРС. Всі банки-члени ФРС зобов’язані вступити до цієї корпорації. Інші - за бажанням. Знак ФКСД (FDIC)- який можна зустріти в будь-якій фінансовій установі США – став символом довіри. В разі банкрутства банка страхове відшкодування складає 100 тис. дол. США. ФКСД було створено з ціллю захисту вкладників від фінансових втрат, а також з ціллю запобігання масовому вилученню внесків. Головною місією ФКСД є підтримка стабільності і суспільної довіри до фінансової системи нації[6, c. 74-76].


4. Необхідність реформи "Біг Бенг" 90-х років у фінансовій системі Японії та етапи її здійснення

Японський уряд після розпаду економіки «фінансової бульки» покладав великі надії на самостійне повернення економіки до шляху зростання. Цьому сприяла впевненість в ефективності існуючих механізмів регулювання (державне регулювання, специфічна промислова система). Тому усі заходи було спрямовано лише на пом’якшення наслідків економічного краху, а не на головну причину кризи 90-х- непідготовленість економіки до нових економічних реалій світу.

В першу чергу державну допомогу отримав реальний сектор економіки. Акцент було зроблено на утримання обсягів виробництва на належному рівні навіть в умовах скорочення попиту, падіння курсу акцій багатьох підприємств та скорочення кредитування. Японські підприємства отримали значні податкові пільги, було сформовано низку державних замовлень, завдяки діям Банка Японії компаніям було спрощено шлях до отримання кредитів.

Стосовно фінансової системи країни, на головні об’єкти державного регулювання перетворилися «погані борги» та зниження обсягів кредитування. З 1992 по 1997 роки було проведено низку заходів щодо зниження ставки рефінансування, списання «поганих боргів» інвестиційним компаніям «дзюсен» (компанії, що займаються нерухомістю). Держава також виступила гарантом кредитування малого та середнього бізнесу.

Важливою перевагою національної валюти, використовуваної у якості міжнародного резервного і платіжного засобу є те, що вона виключає можливість валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських зовнішньоекономічних угод означає перекладання їх на іноземних контрагентів, які також для запобігання валютних ризиків зацікавлені проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко використовуваній валюті третьої країни, такої як долар. Цю зацікавленість японські ділові кола використовують як важливий інструмент у конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні ризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам з міжнародних угод у національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в американських доларах.

Сподівання щодо того, що скорочення частки державного регулювання компенсуватимемуться пожвавленням економіки виявилися помилковими. Японська економіка, що продемонструвала протягом 1995-1996 років деяке піднесення, знов опинилася у стані рецесії.

Безперечним був той факт, що стимулювання попиту не достатньо. Країні необхідні були справжні реформи.

Другий етап антикризових заходів був обумовлений загостренням у 1997 році фінансової кризи, коли майже одночасно збанкрутували декілька великих японських банків та інвестиційних компаній. Відповіддю держави стала активізація програми «Біг Бенг» або «Великий Вибух». Реформа проводилася в наступних напрямках: 1) лібералізація міжнародних фінансових операцій; 2) розширення кола фінансових інститутів; 3) створення конкурентоспроможної системи фінансових послуг; 4) підвищення ефективності фондових ринків; 5) забезпечення прозорої та безпечної схеми роботи фінансової системи.

Але ж і ці заходи виявилися недостатньо ефективними. В квітні 1998р. кабінетом Хасімото було запропоновано нову Програму всебічних економічних заходів. Вдосконалення полягали в двох аспектах: вперше було запропоновано підвищити ефективність управління та використання земельних ресурсів та підтримати економіки країн Азіатсько-Східного регіону. Розвиток Програми передбачав також продовження фінансування попередніх заходів, особливо зниження оподаткування та фінансування кредитів.

На цьому перелік прийнятих урядом Японії антикризових програм не закінчується. На протязі останніх двох десятиріч постійно розробляються та втілюються в життя нові й нові програми економічного розвитку. Але ж всі вони мають багато спільного. Проаналізувавши наслідки основних економічних програм можна зробити наступні висновки.

По-перше, досвід Японії підтвердив ідею необхідності орієнтувати антикризові заходи на причини, а не на наслідки кризи.

По-друге, приклад нового загострення фінансової кризи 1998 р. ще раз проілюстрував необхідність проведення всебічних антикризових заходів.

По-третє, протягом 1998-1999 рр., в умовах постійного погіршення становища державних фінансів, уряд Яонії все більше переконувався в ефективності стимулювання приватного сектору економіки для подальшого розвитку країни.

Узагальнюючи, можна сказати, що антикризова економічна політика призвела до певного уповільнення темпів занепаду та навіть до тимчасового зростання економіки, але ж в середньо- та довгостроковій перспективі не призвела до позитивних результатів.

Питання щодо реформування японської економічної системи з метою пристосування цієї закритої країни до економічного розвитку в умовах глобалізації залишається відкритим й сьогодні[2, c. 319-321].


5. Принципи функціонування мережі народних банків і банків Райффайзена в Німеччині та можливості їх використання у вітчизняній практиці

Приватним комерційним банкам належить вагоме місце у кредитній системі. Це найстаріші банки; двадцять із тих, що існують нині, були створені в ХУІІІв. Сектор приватних комерційних банків ФРН охоплює близько 350 більш-менш універсально діючих приватних установ, які мають більше 7 тисяч філій і більше 200 тисяч співробітників. До складу цього сектору входять окрім “гросбанків” близько 200 регіональних та інших банків, близько 80 приватних банкірів і приблизно 60 філій іноземних банків. Вирішальним критерієм належності до приватної банківської справи, незалежно від майнових відносин, є організаційно-правова форма.

Вони часто мають форму повного торгового товариства або командитного товариства; на них припадає не більш 6% всього обсягу банківської діяльності, але їхній реальний вплив значно вище зазначеної цифри. Основною діяльністю приватних банків є операції з цінними паперами, управління майном, операції з нерухомістю і спеціалізоване фінансування. Основними приватними банками є такі:

- Sal Oppenheim, самий значний приватний банк, у 1986 р. його баланс склав 12,6 мільярдів марок;

- Trinkhaus and Burhardt, у даний час є філією Мidland Bank, баланс - 5,9 мільярдів марок;

- Merck Finck, у даний час філія Barclays Bank, баланс - 3,8 мільярда нем. марок;

- Bankhaus Hermann, баланс - 2,8 мільярдів марок.

Кредитні установи співпрацюють зі всіма сферами економіки і різними верствами населення..

До групи приватних комерційних банків ї входять також філії іноземних банків. Загальний рівень діяльності інших країн на фінансовому ринку Німеччини досить високий. Про це свідчить робота у ФРН більше 300 іноземних кредитних установ з понад 50 країні. Вони мають майже 1000 філій, які функціонують у формі дочірніх кредитних установ, філій та представництв, участі в інших підприємствах.

Регіональні та інші комерційні банки - провінційні банки, їх діяльність донедавна була обмежена рамками якогось регіону або галузі, нині їх діяльність розповсюджується на всю територію Німеччини та за її межі. Взяті разом вони перевершують за обсягом активів “велику трійку”, але поступаються їй за концентрацією та централізацією капіталів та значенням в економіці. Основою їх активних операцій є короткострокове та середньострокове кредитування промисловості по контокоренту.Виділяються “Байєрише іпотекен унд вексельбанк”,”Байєрише ферайнсбанк”.Крім трьох банків-гігантів, у Німеччині існує приблизно 200 універсальних банків, так званих регіональних, і ці банки мають 2500 відділень. Як впливає з їхньої назви, у регіональних банків досить обмежена область діяльності: проте, деякі з них поширили свою діяльність на всю територію Федеративної Республіки Німеччини і навіть за межу. Частина цих банків є іпотечними, тому що вони надають значні іпотечні кредити і займаються емісією іпотечних облігацій.

Група регіональних банків та інших кредитних установ, за винятком трьох банків з великою кількістю філій, охоплює всі банки, діяльність яких здійснюється на базі правових форм акціонерних товариств (АG), акціонерних командитних товариств (КGА) і товариств з обмеженою відповідальністю (GmЬН).

Великі банки цієї групи здійснюють ділову діяльність таким же універсальним чином, що й три банки з великою кількістю філій, і не обмежують свої послуги виключно певним регіоном.

Самими значними серед цих банків є такі:

- Bayerische Vereinsbank.Він уклав договір про спільну діяльність із Banco de Sabadel в Іспанії. Крім того, цей банк придбав контрольний пакет акцій у банку Vereins-Гамбурга und Westbahk у липні 1990 р. Спільний капітал цих двох банків, цілком ймовірно, дорівнює капіталу Commerz -bank.

- Bayerische Hypotheken-und Wechselbank - банк заснований у 1835 р. Він раніше всіх інших банків котирувався на біржі; до 1876 р. цей банк виконував функції Емісійного банка Королевства Баварії.

Ці два банки мають високу міжнародну репутацію. У їхньому розпорядженні густа мережа банківських філій як всередині країни, так і за кордоном.

- Bank fur Gemeinwirtschaft є регіональним не в географічному значенні цього слова, а скоріше в «соціальному» змісті: це банк профспілок. Цей банк, також процвітаючий, як і профспілки[6, c. 126-128].

Функції універсальних банків також виконують державні кредитні установи: ощадні каси та жироцентралі. У пасивах ощадних кас - ощадні вклади, в активах - довгострокові іпотечні кредити. Важлива риса їх діяльності - кредитування комерційних банків. Установи ощадних кас ведуть 36,4 млн. жирорахунків.

Жироцентралі, або земельні банки (12) є також філіями Німецького федерального банку, центрами ощадних кас та крупними комерційними банками (наприклад, “Вестдойче ландесбанк”,” Байерише ландесбанк”). На чолі системи ощадних кас та жироцентралів знаходиться Німецька жироцентраль - “Німецький комунальний банк”(“Дойче жироцентрале - Дойче Коммунальбанк”). Всі вони мають статус публічно-правових установ.

Група публічно-правових комерційних банків за останні 50 років значно збільшилась і налічує більше 700 ощадних кас та жироцентралей. Їх питома вага у загальному обсязі всіх комерційних банків сьогодні становить майже половину. Раніше діяльність ощадних кас зводилась тільки до акумулювання заощаджень і надання кредитів під заставу реальних цінностей. Сьогодні зони набули характеру універсально діючих комерційних банків, незважаючи на те, що традиційне завдання цих установ усе ще залишається основою їхньої комерційно-політичної діяльності. На базі 19 філій вони забезпечують банківську мережу. 12 жироцентралей є центральними установами ощадних кас у даній сфері. Вони управляють їхніми ліквідними активами і здійснюють операції в сфері банківських послуг. Наприклад, розрахунки з іншими країнами. Поряд із цими традиційними завданнями, починаючи з 60-х років, жироцентралі все більше беруть участь у здійсненні широкомасштабних промислових угод і в зовнішньоторговельних угодах. Також, залежно від історичних умов їх створення, жироцентралі є комунальними банками чи банками федеральних земель.

Статистика Німецького федерального банку до комерційних банків відносить також й приватних банкірів. Це приватні комерційні банки, які не мають статусу акціонерних товариств. Розквіт їх прийшовся на першу половину 19 ст. У період фашизму більшість банкірських домів припинила своє існування (вони належали єврейським родинам).

Такі кооперативні установи, як сільськогосподарські кредитні банки “Райфазен” та народні банки - “Фольксбанки”, а також центральні кооперативні банки, також виконують функції універсальних банків. Вони обслуговують дрібних та середніх підприємців, конкуруючи з іншими банками.обмежуються прийомом депозитів та здійснюють розрахунки. В основі створення кооперативного кредитного сектора Німеччини лежить ідея, яка виникла більше 125 років тому, про "допомогу шляхом самодопомоги". Вона базується на єдності принципів самоврядування та солідарної відповідальності. Незважаючи на те, що їхня діяльність зосереджується на отриманні безстрокових і ощадних вкладів, а також на наданні короткострокових і середньострокових кредитів своїм членам (при цьому важливо зазначити, що обсяг довгострокових кредитів постійно збільшується), сьогодні кооперативні товариства пропонують універсальний асортимент послуг. Якщо раніше членами таких товариств були ремісники, особи, які займались промислом, та фермери, то тепер основна маса, більш ніж 11 млн. членів, є представниками середніх верств населення, що працюють за наймом (робітники, службовці, чиновники).

Німецькі універсальні банки в даний час намагаються стати ще більш універсальними. По-перше, вони проникають у житлове кредитування, створюючи або поглинаючи ощадні каси, що надають житловий кредит (Bausparkassen). Dresdner Bank створив власну таку ощадкасу; перепродав страховій компанії, одній з перших акціонерів АКА, свою частину капіталу Leonberger Sparkasse, що у свою чергу перепродала 40% капіталу Commerzbank. Зі свого боку, Deutsche Bank створив Deutsche Bank Bausparkasse AG, купивши, крім того, агенства по продажу нерухомості.

По-друге, німецькі банки, як і французькі, зближаються зі значними групами страхових компаній. Deutsche Bank створив свою власну компанію по страхуванню життя – DB-Lebenrasicherung; у результаті страхова компанія Allianz, що мала привілейовані зв'язки з Deutsche Bank, зливається з Dresdner Bank. Commerzbank також об'єднався з DBV + Partner Versicherung.

Якщо говорити про інші сфери банківської діяльності, німецькі банки не змогли або не захотіли сприяти широкому застосуванню банківської картки. Ще менше вони процвітали в стандартизації карток на території країни на зразок французьких банків. Спочатку вони створили картку Eurocheque, що повинна була гарантувати в Європі оплату європейських чеків; але вони зіткнулися, з одного боку, із неможливістю використання цієї картки за межами Європи, а з іншого боку - із її непридатністю для використання в банкоматах; в результаті чого з'явилася Eurocard, тісно пов'язана з Mastercard, у той час, як створення картки Visa йшло окремим шляхом.

Спеціалізовані банки відіграють значну роль як з позицій їхніх загальноекономічних завдань, величини цих кредитних закладів, так і стосовно їхньої питомої ваги у загальному обсязі кредитування. Основна група спеціалізованих банків складається із приблизно 30 приватних іпотечних банків, спеціалізованих банків з надання кредитів на земельні ділянки та комунальних кредитів. Вони надають довгострокові кредити для фінансування житлового будівництва, модернізації житлових будинків, а також для промислових і сільськогосподарських вкладень під гарантію надання заставних прав на земельні ділянки. Другим основним видом діяльності цих установ є надання комунальних кредитів[1, c. 108-111].


Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання , 2006. - 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002

загрузка...
Top