Грошово-кредитна система зарубіжних країн

1. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою й основні заходи антиінфляційної політики.

2. Характерні особливості функціонування провідних французьких ділових банків та їх роль у кредитуванні економіки.

3. Доми цінних паперів в Японії та принципи їх функціонування на фінансових ринках країни та світу.

4. Загальна характеристика фінансових інститутів позабіржового фондового ринку США та перспективи його розвитку.

5. Система небанківських фінансових установ у країнах, що розвиваються.

Список використаної літератури.

1. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою й основні заходи антиінфляційної політики

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвинутих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уражаючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

  • дефляційна політика (регулювання попиту);
  • політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:

  • процентна ставка;
  • норма обов'язкових резервів;
  • операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу[4, c. 106-108].

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики[6, c. 63-69].

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду[1, c. 267-268].

2. Характерні особливості функціонування провідних французьких ділових банків та їх роль у кредитуванні економіки

Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після Другої світової війни державного сектора у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З 1985 p., коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.

Нині кредитна система Франції охоплює близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

  • банки універсального типу (400);
  • банки взаємного кредиту, або кооперативні банки (200);
  • ощадні каси та пенсійні каси (300);
  • установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того, французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більш як 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

Очолює банківську систему Франції Банк Франції ("Банк де Франс").

У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:

- подвійний нагляд за діяльністю банків - з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;

- розроблення конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ 5 Банківською комісією;

- обов'язкова участь банків та інших кредитних установ у професійних об'єднаннях - Французькій асоціації банків. Французькій асоціації фінансових товариств та ін., центральні органи яких є посередниками між органами нагляду і кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

- видача дозволу на діяльність банку;

- постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;

- обов'язок для кожного банку мати, принаймні, одного ревізора з обліку;

- необхідність дотримання нормативів;

- інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів - про валютні операції.

Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.

Національна кредитна Рада налічує 51-го члена, з них чотири - представляють державу, вісім - обираються, десять - представляють галузі економіки, десять - профспілки, троє - кредитні установи і шість є висококваліфікованими фахівцями. Рада виконує консультативні функції під час розроблення грошової і валютної політики, визначення основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробленні законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок, два персонально запрошені фахівці. Комітет установлює правила і норми діяльності банків у таких питаннях:

- величина і структура статутного капіталу банку;

- правила створення банківських відділень і представництв;

- умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;

- правила обліку і звітності;

- інструменти і правила надання кредитів та ін.

Комітет кредитних установ має шість членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу Комітету входять директор французького казначейства і чотири представники банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення з окремих питань застосування банківського законодавства.

До складу банківської комісії, очолюваної керуючим Банку Франції, входять директор казначейства, член Державної ради, член Касаційного суду і два персонально запрошені фахівці. Ця комісія - головний орган повсякденного контролю за діяльністю банків, що виконує свого роду "прокурорські функції". Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності банківських установ, а також якість їхніх послуг. Комісія регулярно одержує від банків звіти про їхню діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом банків. За результатами таких перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку, дає рекомендації з підвищення якості його менеджменту. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, то може призначити "ліквідатора", не чекаючи початку судової процедури про банкрутство банку[6, c. 237-239].

3. Доми цінних паперів в Японії та принципи їх функціонування на фінансових ринках країни та світу

У післявоєнний період Банк Японії проводив політику перекредитування. На пільгових умовах він кредитував монополістичні банки, а ті, у свою чергу, надавали кредити іншим комерційним корпораціям у розмірах, що перевищували суму їх депозитів. Ця політика звузила можливості маневрування за допомогою грошово-кредитної емісії. У такому самому напрямку проводилася політика розміщення державних цінних паперів у Банку Японії до здійснення фінансово-адміністративної реформи.

Розглянуті обмеження компенсувались у різні періоди не однаково. Так, коли економіка розвивалася високими темпами, компенсація здійснювалась здебільшого з допомогою адміністративних форм регулювання, в інший період - через методи регулювання вартості. З кінця 70-х років скоротились випуски державних цінних паперів для фінансування бюджетного дефіциту.

Але грошово-кредитна політика Банку Японії не могла стримати інфляційних процесів у країні. У 1945-1951 pp. інфляція в Японії була особливо високою: маса грошей в обігу зросла в 15 разів, оптові ціни - у 343 рази. У цей період спостерігається товарний голод, попит на товари перевищував пропозицію і стимулював зростання цін. Купівельна спроможність єни скоротилась на 99%.

У 1952 р. відновлення економіки Японії було завершене. Саме з цього періоду уповільнюється інфляція. У 50-ті роки середньорічний темп зростання цін становив 0,65%, у першій половині 60-х років - 1,8, у другій - 2,1%, але довоєнна купівельна спроможність єни не була відновлена.

У 70-ті роки інфляція посилюється. Це відбувається тому, що з 1965 р. знову стали використовувати державні позики для фінансування видатків центрального бюджету. Державні позики розміщувались переважно у Банку Японії. У 1981 р. для цього було використано 98% банкнотної емісії проти 22% в 1973 р. Крім того, внутрішні ціни на товари підвищувались у зв'язку з політикою монополій і зростанням цін на імпортне паливо, сировину і продовольство.

У 70-ті роки ціни на імпортне продовольство зросли вдвічі, на мінеральне паливо - в 4,7 раза, у тому числі на нафту-сирець - у 10,5 раза. Відбувається підвищення непрямих податків та транспортних тарифів, що теж стимулює зростання цін. Зростанню грошової емісії сприяв і величезний приплив у країну іноземної валюти з активним сальдо платіжного балансу.

Усе це призводило до підвищення темпів інфляції. Вона перетворюється у "галопуючу", що підтверджують такі дані: у 60-ті роки індекс оптових цін зріс на 13,6%, а споживчих - на 76,4%. За 1973-1980 pp. указані індекси зросли відповідно на 102 і 139%.

Інфляція негативно вплинула на умови виробництва, становище робітничого класу. Влада спрямувала свої зусилля на контроль за грошовою масою і на стабілізацію грошового обігу, завдяки чому останній було нормалізовано: у 1981-1986 pp. середньорічний приріст цін становив 0,2%, у тому числі оптові ціни знизилися на 2,2%, а роздрібні зросли на 1,6%[2, c. 354-357].

Стабілізації грошового обігу сприяли і структурна перебудова економіки в умовах НТР, зростання продуктивності праці, зниження витрат на виробництво і вжиття заходів щодо стимулювання зовнішньоекономічної експансії. Сюди ж можна віднести зниження Цін на нафту й основні види сировини, що завозяться в країну через відсутність власної нафти і сировини. В 1981-1986 pp. ціни на Імпортні товари знизилися на 43%, а на нафту - на 52%.

Значну роль у досягненні стабілізації відіграли і такі чинники, як фінансово-адміністративна реформа, котра супроводжувалась зменшенням емісії державних позик як засобу бюджетного фінансування, а також скорочення розмірів "перекредитування" (з 30% активів Банку Японії в 1970 р. до 19% у 1986 p.).

Водночас роздрібні і споживчі ціни зросли через збільшення цін на продовольство й усілякі послуги, підвищення непрямих податків, зростання чистих витрат. Обсяг виробництва Японії у 1996 р. у поточних цінах оцінювався в 4,6 трлн дол., тобто Японія за цим показником посідала друге місце у світі після США (ВВП США оцінювався в 7,6 трлн дол.).

Серед розвинутих країн у 1990-1996 pp. найнижчі темпи інфляції спостерігались у Японії (у 1996 р. споживчі ціни зросли лише на 0,1%). Це стосувалося і цін на кредит. Загалом попри всі коливання за роками і різницю за регіонами, процентні ставки у переважній більшості країн у 90-ті роки в цілому були нижчими, ніж у попередньому десятиріччі. При цьому ціна кредиту в країнах зі стабільною економікою і низькими темпами інфляції залишалась, як і в попередні роки, на нижчому рівні, ніж у менш розвинутих регіонах і в країнах з високою інфляцією.

У 1998-1999 pp. японський ринок переживає період спаду. Лібералізація фінансових ринків призвела до підвищення мобільності японського капіталу. Капітал Японії по всьому світу шукає придатних об'єктів інвестування, важко піддаючись контролю державних інструментів.

З реформуванням кредитно-фінансової системи Японії зросла її роль як світового інвестора. Основний шлях приросту економіки - експортні операції з кредитно-інвестиційного фінансування у світовому масштабі. Основою для вирішення цього завдання має стати збільшення обсягів фінансових потоків і спрямування їх на ринки, що розвиваються. З цією метою створено ринки "самурайських" і євроєнових облігацій. У 1995р. чисті інвестиції японських інвесторів у цінні папери іноземних держав досягли 93 млрд дол. США і продовжують зростати.

Важливою перевагою національної валюти, використовуваної як міжнародний резервний і платіжний засіб, є те, що вона виключає можливість валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських зовнішньоекономічних угод. Це означає перекладання їх на іноземних контрагентів, які також для запобігання валютних ризиків заінтересовані проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко використовуваній валюті третьої країни, наприклад такої; як долар. Цю заінтересованість японські ділові кола використовують як важливий інструмент у конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні ризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам за міжнародними угодами національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в американських доларах[4, c. 161-163].

4. Загальна характеристика фінансових інститутів позабіржового фондового ринку США та перспективи його розвитку

Торгівля цінними паперами на фондових біржах є досить ефективною, що зумовлюється підвищеною надійністю вкладення капіталу завдяки жорсткому контролю за угодами і глибокою перевіркою фінансового стану емітента.

Найбільш специфічним є фондовий ринок США, він настільки розгалужений, що в головному фінансовому центрі країни знайшлося місце і для загальновизнаного лідера - Нью-Йоркської фондової біржі, і для Американської фондової, в країні функціонують також провінційні фондові біржі, їх кількість за післявоєнні роки скоротилась, але ті що залишились займають доволі сильні позиції, тому біржову систему США класифікують як побудовану по змішаному типу. Розглянемо механізм дії Нью-Йоркської фондової біржі, яка була заснована в 1792 р. і є однією з найбільших і найстаріших фондових бірж світу, її діяльність регламентується статутом, внутрішніми правилами та інструкціями. Здійснює управління біржею Рада директорів, яка складається з членів біржі та незалежних представників.

Операції на біржі здійснюють тільки члени біржі, загальна чисельність яких сягає 1400. Членами біржі, як правило, є фізичні особи. Якщо член біржі є співвласником фірми, фірма також вважається членом біржі. Серед фірм - членів біржі домінують кілька десятків інвестиційних банків, які займають ключові позиції на американському фондовому ринку. Ціна брокерського місця на біржі становить близько 500 тис.дол. США.

Поряд із біржовим ринком існує позабіржовий. Суть позабіржового фондового ринку виражено його назвою – це та частина фондового ринку, що перебуває поза сферою діяльності фондових бірж. Незважаючи на те, що біржовий і позабіржовий ринки конкурують між собою, їх слід розглядати не як такі, що взаємовиключають, а як такі, що взаємодоповнюють один одного. Питома вага позабіржового фондового ринку різна в різних країнах: в Японії вона становить лише 1 %, у США – 25%, Чехії – 60%, Словакії – 80%, Росії – 90%, в Україні – 98% (!!!).

Роль позабіржового ринку полягає в тому, що він:

  • збільшує обсяг інвестицій, оскільки завдяки своїй розгалуженості, масовості та оперативності наближає фондовий ринок до дрібного інвестора;
  • оперативно знаходить для інвесторів найвигідніші об`єкти вкладання капіталу;
  • сприяє розвитку фондового ринку на рівні регіонів (областей, районів, міст), виявляючись корисним економічним інструментом для місцевих органів влади;
  • створює передумови для прискорення розвитку інфраструктури фондового ринку в країні, зокрема для створення електронних інформаційних каналів і мереж, що забезпечують відкритість процесу випуску й обігу цінних паперів та обґрунтованість рішень, що приймаються, щодо їх продажу й купівлі;
  • є сприятливим середовищем розвитку послуг для учасників фондового ринку: інвестиційного консультування, управління портфелями цінних паперів, інших видів діяльності фондових бірж;
  • змушує фондові біржі постійно вдосконалювати якість своєї роботи, щоб вистояти в конкурентній боротьбі з позабіржовим ринком.

Позабіржовий ринок є неоднорідним через різний ступінь його організованості. Тому його можна поділити на дві частини:

  • організаційно оформлений (торговельні системи)
  • неорганізований (“вуличний”, дилерський ринок)[4, c. 103-107].

Позабіржовий і біржовий ринки певною мірою протистоять один одному, але в той же час і взаємодоповнюють. Таке протиріччя виникає тому, що, виконуючи спільну функцію по торгівлі і обігу цінних паперів, вони керуються специфічними методами їх відбору і реалізації.

Організований позабіржовий ринок пропускає через себе нові випуски облігацій, які потім, при послідуючій перекупці, потрапляють на біржу. Але – значна частина облігацій залишається на руках (в активах) кредитно-фінансових інститутів і на біржовий ринок не потрапляє.

В кількісному співвідношенні позабіржовий ринок більший, ніх біржовий, оскільки на перший поступає щорічно більша кількість випусків. В той же час у вартісному вираженні можливості біржового ринку більші, ніж позабіржового, так як на біржі накопичена значна кількість дорогих фондових цінностей. Окрім того, часті спекуляції, буми і інфляції підштовхують зростання вартості акцій (що переважають на біржовому ринку).

У всьому світі спостерігаються тенденції до зростання обсягів позабіржового обороту. Але не слід вважати, що сучасна роль фондової біржі в торгівлі цінними паперами зменшується. Біржа продовжує виконувати важливу роль по акумуляції і мобілізації грошового капіталу.

Отже, в США існує дві основні форми вторинного ринку цінних паперів - біржовий та позабіржовий, який виник як альтернатива біржі. Об'єктивною причиною існування позабіржового ринку є той факт, що багато фірм-емітентів не можуть із-за різних причин потрапити на біржу, так як показники їх діяльності не відповідають вимогам реєстрації на біржі. В сучасних умовах в позабіржовому обігу перебуває переважна частина всіх цінних паперів. Це акції невеликих фірм традиційних галузей, акції великих нових компаній що працюють в новітніх галузях економіки та мають великі потенційні можливості перетворитися в майбутньому у величезні корпорації, цінні папери кредитних інститутів, облігації корпорацій, державні та муніципальні боргові цінні папери, нові випуски акцій та інше. Позабіржовий ринок можна поділити на дві частини: організаційно оформлений (торгівельні системи) та неорганізований („вуличний", дилерський). Значення дилерського ринку в не однакове для різних країн. Дилери, як правило, спеціалізуються на різних інструментах: одні торгують акціями, інші облігаціями корпорацій, ще інші - державними цінними паперами, купуючи певну кількість відповідних цінних паперів як запас, котрий потім розпродують, виходячи з ринкової кон'юнктури. Ціни на вуличному ринку встановлюються в ході переговорів між продавцем і покупцем, посередником виступає дилер[1, c. 235-238].

5. Система небанківських фінансових установ у країнах, що розвиваються

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

  • функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;
  • формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
  • розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;
  • діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

  • вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками. Розпочате у 1980 р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відносити до категорії банківських посередників;
  • вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;
  • вона є вузько спеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам[1, c. 112-115].

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються: на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

  • страхові компанії;
  • пенсійні фонди;
  • ломбарди, лізингові та факторингові компанії. Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:
  • інвестиційні фонди;
  • фінансові компанії;
  • кредитні товариства, спілки тощо[4, c. 129-132].

Розглянемо в загальних рисах механізм посередницького функціонування основних видів небанківських фінансово-кредитних установ.

Договірні фінансові посередники. Страхові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожару; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи - облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції[6, c. 168-171].

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання , 2006. - 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002

загрузка...
Top