Географія розселення українців у світі

Вступ.

1. Українська діаспора: поняття, класифікація, перспективи розвитку.

2. Формування та розселення східної та західної української діаспори.

3. Чисельність і географія розселення українців.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасна Україна не охоплює усіх теренів, на яких живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Відтак, мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України на освоєних ними землях.

Проблема розвитку культур народів в іноетнічному середовищі має важливе теоретичне і практичне значення. Не є винятком щодо цього українці, яких тільки в інших республіках колишнього СРСР налічується понад 6,8 млн. чоловік. Крім того, принаймні 5 млн. українців живуть, у країнах зарубіжної Європи, Американського континенту і навіть в Австралії. Статистика засвідчує: на трьох українців, які проживають на території своєї держави, припадає щонайменше один, що живе за її межами.

Етнічні процеси серед українського населення за межами України визначаються низкою факторів. Вони залежать від соціально-політичного ладу країни, давності перебування в іноетнічному середовищі, чисельності та характеру розселення (компактне чи дисперсне), ступеня урбанізації. Не останню роль відіграє близькість (етногенетична чи соціальна) культури контактуючих народів.

Сьогодні українська діаспора – одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Умовно її поділяють на західну і східну. Східна діаспора перебуває в межах поселення українців поза Україною, котрі проживають на теренах колишнього СРСР, а західна – поза його межами.

Зростання національної самосвідомості, відновлення історичної нам’яті, національне відродження в Україні спричинили збільшення інтересу громадськості країни до історії, сучасного життя українців, які мешкають у західній півкулі, їх суспільної діяльності, надбань у галузі економіки, науки, культури, мистецтва, літератури, освіти.

1. Українська діаспора: поняття, класифікація, перспективи розвитку

Українська діаспора сформувалася в основному унаслідок сталінських депортацій і міграції часів II Світової війни. Вона умовно ділиться на «східну» (Росія 4,3 млн., Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.

жителів українського походження) і «західну» (США 2 млн., Канада 800 тис., Бразилія і Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Великобританія 30 тис., Німеччина 25 тис. жителів українського походження).

Частина українців відвіку проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли з склад сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження).

Офіційні дані говорять, що всього в світі поза межами України проживає приблизно 10 млн. чоловік, українців за походженням. Але багато етнологів наполягають на цифри в 14 і навіть 17 млн. чоловік.

Сьогодні, розглядаючи поняття «діаспора», ми, по-перше, виходимо з того, що однією з її головних ознак є перебування етнічної спільності людей за межами країни (території) їх походження в іноетнічному оточенні.

По-друге, діаспора – це не просто частина одного народу, який живе серед іншого. Це така етнічна спільність, яка має основні характеристики національної самобутності свого народу, зберігає їх, підтримує та сприяє їх розвитку: мови, культури, свідомості. Не можна назвати діаспорою в цьому випадку групу осіб, яка хоча й представляє певний народ, але стала на шлях асиміляції, на шлях зникнення.

По-третє, діаспора має деякі організаційні форми свого функціонування, починаючи від такої, як земляцтво, і закінчуючи наявністю суспільних, національно-культурних та політичних рухів. Неможливо віднести до діаспори будь-яку групу осіб певної національності, якщо у них немає внутрішнього імпульсу, потреби в самозбереженні, що обов’язково передбачає певні організаційні функції.

Таким чином, діаспора – це стійка сукупність людей єдиного етнічного походження, яка живе в іноетнічному оточенні за межами своєї історичної батьківщини (або за межами ареалу розселення свого народу) і яка має соціальні інститути для розвитку та функціонування даної спільності.

Із самоусвідомленням світовим українством себе як певної духовної цілісності завершується ціла епоха в його розвитку. Понад 16 млн. осіб українського походження (або майже третина українського етносу), що, за далеко не повною статистикою, проживають поза межами України, нині вже не є діаспорою бездержавного народу. Новий етап у розвитку світового українства потребує винайдення нових підходів до розв’язання його проблем, визначення нових завдань, вироблення нової тактики [16, c. 32-33].

Безумовно, перспективи світового українства сьогодні пов’язані насамперед із розвитком Української держави. Українська діаспора, яка не тільки прагне зберегти свою ідентичність, а й робить помітний внесок у становлення української державності, розуміє це і спрямовує свої зусилля в річище розбудови України як демократичної, правової і процвітаючої держави, яка стала б справжнім духовним центром і серцем українства.

Найбільша проблема полягає в тому, що наше суспільство, очевидно, ще не до кінця визначилося, навіщо йому ці мільйони розкиданих по всьому світові українців, що вони можуть дати пересічному громадянинові України. Тим часом без дійової політики України щодо своєї діаспори, остання через 10-15 років, з відходом із життя старшого покоління, значна частина якого залишила Україну вже в зрілому віці й тією чи іншою мірою зберігає мову, культуру і традиції свого етносу, може просто зникнути.


2. Формування та розселення східної та західної української діаспори

Діаспора - це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи етнічної території. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені в основному економічними та політичними причинами. Формування української діаспори, зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України під час так званої колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації великої кількості українців із західних земель України під час і після Другої світової війни. Зміну чисельності українців за межами України ілюструє таблиця 1.

Вважаємо за доцільне зупинитись на формуванні та розселенні східної та західної української діаспори.

Українці на пострадянському просторі становлять східну українську діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії - західну.
Кількість українців за межами України оцінюється різними дослідниками від 8.6 (В.Наулко) до 21.3 (Г.Ленцик-Павлічко) млн. осіб. Це показники на кінець 80-их років ХХ ст., вони ще не враховують тих емігрантів, які залишили Україну під час нової еміграційної хвилі (90-ті роки ХХ – початок ХХІ ст.). Останні поповнили українську діаспору у багатьох країнах світу, передусім Європи, Північної Америки, Азії.

Формування східної діаспори на землі Московського князівства почалося ще за княжих часів. Першими поселенцями з України були ремісники, а також утікачі від татар.

Упродовж XIV-XVI ст. українці (чернігівці, сіверці, путивельці) просувались на схід, на Слобожанщину і оселялись поблизу оборонних пунктів. В XVI ст. українці досягли Приуралля, Поволжжя. Інтенсивне переселення українців на Слобожанщину тривало і в XVII-XVIII ст. У цей час масове переселення українців відбулося на Слобожанщину, Донеччину, Поволжжя, Москву, Петербург.

Переселенців з України того часу можна поділити на декілька груп. Велику групу становили вчені, вчителі, митці, перекладачі, співаки, купці, промисловці, ремісники. Багато українців у XVI-XVIII ст. переселялись вільно або примусово до маєтків козацької старшини, що жила у суміжних з Україною повітах Московщини[18, c. 12-13].

Окрему групу переселенців з України становили депортовані російським урядом ув’язнені, інтерновані або заслані українські гетьмани, члени козацької старшини антиросійської орієнтації. Їх засилали до Сибіру, Соловецького монастиря та інших монастирських в’язниць північної Росії. Багато українських козаків і посполитих примусово переселили до Росії на будівництво Петербурга та інших міст, численних фортець, укріплень, каналів. Якщо у XVII-XVIII ст. українців масово переселяли в Поволжжя, на Урал, то з другої половини XIX ст. - у Сибір, Казахстан, Середню Азію, Далекий Схід. Тільки за 20 років перед першою світовою війною міграціями до азіатської частини Російської імперії було охоплено близько 2 млн. українців. Основними районами їх заселення в цей час стали Сибір, Далекий Схід, Середня Азія, Казахстан, Північний Кавказ.

Чимало українців за радянський час з різних причин (основні з них ми вже згадували) опинились за межами України на терені колишнього СРСР. Так, у повоєнні роки лише із семи західноукраїнських областей було депортовано у східні райони колишнього Союзу понад 1.1 млн. чоловік або майже кожного 10 жителя регіону.

З усіх українців, що проживають у східній діаспорі, 65% припадає на Росію. За переписом населення 1989 р. в Росії проживало 4.4 млн. українців (ця цифра значно занижена від реальної, бо багато українців писалися росіянами).

Понад 602 тис. українців (1989 р.) проживають на півночі Європейської Росії. Тут виділяються чотири регіони їх значного розселення. Це - Санкт-Петербург та однойменна область, Мурманська та Архангельська області, Автономна Республіка Комі.

Провідне місце за кількістю українців в Росії займає Центр Європейської частини (Центральний, Центрально-Чорноземний та Волго-В’ятський економічні райони). В 1989 р. тут проживало 980 тис. українців. Провідне місце тут посідає Центральний район (674.8 тис. українців). Йому належить перше місце в Російській Федерації за кількістю українців. Друге місце в названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, у межах якого розташована північно-східна частина Слобідської України, де досить чисельними є українські громади. Найбільша кількість українців тут проживає у трьох областях - Бєлгородській, Воронезькій та Курській.
Близько 50 тис. українців в 1989 р. проживало на території Волго-В’ятського економічного району, а також у Поволжжі - одному із давніх районів поселення українців. Ще у XVIII ст. сюди переселяли українських селян із Правобережної і Лівобережної України. Кількість українців тут постійно збільшувалась, за переписом 1989 р. вона становила 350.7 тис.осіб.
Важливим регіоном проживання українців є Північний Кавказ. Тут українці селилися ще з XVIII ст. і в багатьох регіонах становили переважну більшість або половину всіх жителів. Компактністю розселення українців на Північному Кавказі виділялася Кубань (Краснодарський край), куди наприкінці XVIII ст. були виселені запорізькі козаки, а пізніше прибувало населення з України. Проте в першій половині 30-х років кількість українців на території Північного Кавказу почала різко скорочуватися внаслідок політики переслідування їх, яку проводили уряд колишнього Союзу РСР та КПРС. За даними перепису населення в 1989 р., в регіоні проживало понад 479 тис. українців. Найбільше їх проживало на території Краснодарського краю та Ростовської області, тобто в західній та північно-західній частинах регіону.

На Уралі українська діаспора почала формуватись у XVIII ст. Та лише на початку XX ст. вона почала зростати. В 1989 р. тут проживало 442.8 тис. українців. За кількістю українців в регіоні виділяється Оренбурзька та Челябінська області.

На території Сибіру проживає 860 тис. українців. З них - 583.8 тис. у Західному Сибіру, а 279.4 тис. осіб - у Східному Сибіру. Інтенсивність заселення українцями цього краю збільшилась після спорудження західної та центральної гілок Транссибірської залізниці, яку прокладали у 1895-1905 рр. [13, c. 159-162]

Українська діаспора на Далекому Сході Росії (“Зелений Клин”) почала формуватися з середини XIX ст., коли сюди прибули українські селяни з Київської, Полтавської та Чернігівської губерній. У 1897 р. тут проживало 57 тис. українців, а впродовж XX ст. за різних причин та обставин у цей край переселилось багато українців. За переписом 1989 р. тут проживало 620.5 тис. українців. Зараз вони розселені на всій території Далекого Сходу.
Друге місце за кількістю українців у східній діаспорі після Російської Федерації посідає Казахстан. Селитися на його території українці почали з другої половини XIX ст. Різко зросли переселенські потоки українців у цей край на початку XX ст., а також у післявоєнний період, зокрема у 50-60-ті роки, що було зумовлено освоєнням цілинних і перелогових земель Північного Казахстану. В 1989 р. у цій республіці проживало 896.2 тис. українців, переважна їх більшість - в північній та центральній частинах республіки.

На території Молдови українці почалися селитися з XVI ст., це були переважно, вихідці із Волині, Галичини і Поділля. Українська діаспора в Молдові формувалася впродовж усіх наступних століть і особливо інтенсивно - в післявоєнний період. В 1989 р. тут вже проживало понад 600 тис. українців. Серед національних меншин республіки вони посідали перше місце. Значна їх кількість розселена у Придністров’ї, а найбільше - в Кишиневі - близько 17 % усіх українців Молдови).

У республіці Бєларусь в 1989 р. проживало 291 тис. українців, найбільше в пограничних з Україною областях - Брестській, Гомельській та в столиці республіки - Мінську.

Досить чисельною є українська діаспора в країнах Середньої Азії. Вона почала формуватися в другій половині XIX ст., а чисельно зросла в післявоєнний період. За даними перепису населення 1989 р., в республіках Середньої Азії проживало 338.5 тис. українців. Найчисельніша українська діаспора є в Узбекистані та Киргизстані.

Молодою є українська діаспора в країнах Балтії. Сформувалася вона в повоєнний період й інтенсивно зростала в наступні десятиріччя і за даними останнього перепису населення (1989 р.) становила 185.2 тис. осіб. У країнах Балтії українці розселені переважно в містах.

Найменш чисельною є українська діаспора на Закавказзі - 93.1 тис. осіб (1989 р.). За повоєнні роки кількість українців тут зростала дуже повільно. Українці на Закавказзі розселені переважно у великих містах, понад 50 % їх проживає у Грузії. Найменша їх кількість - у Вірменії (8 тис. осіб).
Значно пізніше почала формуватися західна українська діаспора. Спочатку головною причиною міграцій українців до країн Північної та Південної Америки та деяких європейських країн були важкі економічні та соціальні умови життя на батьківщині. Під час Другої світової війни близько 2 млн. молодих людей було вивезено на примусові роботи до Німеччини.
На початку XX ст. найбільше українців переселилося до країн Північної та Південної Америки із західних земель України (Га-личини, Буковини, Закарпаття)[3, c. 53-55].

Західна українська діаспора найчисельніша в США та Канаді. У США проживає близько 1.2 млн. українців та осіб українського походження. Значна кількість їх розселена тут в північно-східних промислових штатах (Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі).

В Канаді проживає близько 1 млн. українців. Головні райони їх розселення - південь, поблизу державного кордону із США. Близько 85% їх проживає в провінціях Онтаріо, Манітоба, Альберта, Британська Колумбія. Серед міст Канади, де найбільше українців, слід назвати Едмонтон, Торонто, Вінніпег, Калгарі, Монреаль, Сасктаун. У Південній Америці найчисельнішою українська діаспора є в Аргентині та Бразилії. В Аргентині проживає до 220 тис. українців. Розселені вони переважно в північних провінціях та в столиці країни Буенос-Айресі. Із 155 тис. українців, що проживають в Бразилії, 85% розселені у штаті Парана. Українці також населяють такі країни Південної Америки, як: Венесуела, Парагвай, Уругвай, Чилі.

Значна кількість українців проживає у Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії. Як відомо, чимало українців з Польщі в повоєнний було переселено в Україну, переважно у західні області. Решта була виселена в північні та західні області Польщі. Зараз в цій країні нараховується від 350 до 600 тисяч українців.

На території Румунії проживає 250-280 тис. українців. Вони розселені переважно в північних та північно-східних районах, на межі з Україною (Південна Буковина) та на Мармарощині, в дельті Дунаю.
У Словаччині та Чехії українці розселені на Пряшівщині (Словаччина), а також у містах, зокрема у Празі. Зараз в межах цих держав проживає понад 150 тис. українців.

Ще наприкінці XVIII ст. частина українців із Закарпаття переселилася до Югославії, а на початку XX ст. тут осіли вихідці зі Східної Галичини. Тепер в цій країні проживає майже 40 тис. українців.

Чимало українських емігрантів осіло в інших європейських країнах. Так, у Франції зараз проживає понад 45 тис. українців. Вони розселені переважно в Парижі та його околицях. Майже 30 тис. українців проживає у Великобританії. Тут вони зайняті переважно в промисловому виробництві. По декілька тисяч українців проживає в Німеччині, Австрії, Бельгії, Данії та ін. Внаслідок нової хвилі заробітчанської міграції різко збільшилася чисельність українців у країнах Південної Європи, передусім Іспанії, Португалії, Італії та Греції. За різними оцінками, українські емігранти становлять у них від кількох десятків до сотні тисяч осіб. Ці люди зайняті у домашньому господарстві, будівництві, на збиранні врожаю та ін.

Наймолодшою є українська діаспора Австралії. Вона сформувалася переважно в повоєнний період із вихідців західних та східних областей України. Зараз тут проживає 35 тис. українців. Вони розселені в східних та південних штатах Австралії та її великих містах (Сіднеї, Мельбурні, Брісбені, Аделаїді).

Із посиленням еміграційних потоків населення з України у останньому десятилітті українська діаспора збільшується як чисельно, так і розширюється ареал її поширення [6, c. 58-59].


3. Чисельність і географія розселення українців

Географія проживання закордонної гілки українського етносу є однією з найширших у світі — у ста країнах зафіксована присутність людей нашого роду. Від Аляски до Калінінграда, від Каліфорнії та Флориди до Австралії з Новою Зеландією, від Стокгольма до Балкан, від Південної Америки до Японії, від Великої Британії до Південно-Африканської Республіки — такі світові обшири розміщення великих і маленьких українських громад.

Найбільше громадян українського походження, за офіційною статистикою, як уже згадувалося в попередньому розділі, постійно проживає в Російській Федерації (понад 2,9 мільйона осіб), Канаді (більше мільйона 70 тисяч), США (понад 893 тисячі), Молдові (від 530 до 600 тисяч), Бразилії (350-500 тисяч; у багатьох «колоніях» — селах, де мешкає 80 відсотків українців, переписів населення вже давно не було), Казахстані (майже 460 тисяч), Аргентині (близько 350 тисяч); в Ізраїлі, за неофіційними даними, сьогодні проживає від 300 до 500 тисяч осіб, які ідентифікують себе українцями; як свідчить перепис населення в Білорусі — наших земляків та їхніх нащадків зафіксовано 237 тисяч, а за твердженнями місцевих українських організацій — 700 тисяч, в Узбекистані — більше ста тисяч. У Федеративній Республіці Німеччині, за офіційним переписом, налічується 140 тисяч українців, за даними тамтешніх громадських об’єднань, науковців і церков — до 300 тисяч. В Румунії перепис у 2002 році засвідчив наявність більше 61 тисячі українців, тоді як у дійсності, за різними джерелами, їх — до 300 тисяч. За неофіційними показниками, у Франції — до 27 тисяч, а у Великій Британії — 20-30 тисяч етнічних українців. Решта держав мають громадян з українським корінням значно менше — від десятків тисяч до сотень осіб.

Окремо варто згадати ті країни, де сьогодні тимчасово найбільше живе наших мігрантів, які виїхали на заробітки. Це, передусім — Італія, де зібралася півмільйонна громада (за неофіційними підрахунками, консульські установи України називають цифру — 121 тисяча), це — Іспанія (200 тисяч, на консульському обліку лише 49 тисяч громадян України), в Португалії — сто тисяч ( за даними наших дипломатів — 50 тисяч). Трудові мігранти поступово змінюють свій статус, тобто переходять на постійне проживання, поповнюючи лави «четвертої хвилі» еміграції з України.

Наймасовішими компактними місцями поселення українців є окремі регіони в Російській Федерації, Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Білорусі та Молдові [5, c. 63-64].

У Канаді найбільша кількість етнічних українців проживає в п’яти провінціях — Онтаріо, Альберті, Британській Колумбії, Манітобі та Саскачевані. Канадських українців сьогодні можна зустріти у більш як 200 містах.

Українська етнічна група становить близько 15 відсотків населення Манітоби та Саскачевану, до 10 відсотків жителів Альберти та 5 відсотків населення Британської Колумбії.

Нині численні представники нашого етносу в Канаді становлять приблизно три відсотки від усього її населення. Майже чверть століття тому в цій країні проживало близько 750 тисяч громадян українського походження, їхня поява на півночі американського континенту пов’язана з «трьома великими хвилями масової еміграції» з України. За виключно канадськими статистичними даними, а не за публікаціями вітчизняних дослідників, перша хвиля (1891-1914 роки) налічувала близько 170 тисяч, друга ( між двома світовими війнами) — 68 тисяч і третя (1947—1954 роки) — 34 тисячі. До цієї кількості не входять громадяни, що кваліфікувалися як вихідці з Австро-Угорщини, Польщі чи СРСР, бо вони не подавали імміграційним службам своєї національності або називали іншу через побоювання переслідувань з боку влади за їхнє минуле.

Канадці українського походження — це, насамперед, вихідці, в переважній більшості їхні нащадки у п’ятьох поколіннях, з Галичини, Волині, Буковини, Поділля, Закарпаття. Є певна частина колишніх жителів Центральної та Лівобережної України.

Канадські українці є восьмою за чисельністю етнічною групою після англійців, французів, шотландців, ірландців, німців, італійців та аборигенів — інуїтів (ескімосів) та індіан. У 1981 році у строкатому населенні Канади українці посідали п’яте місце, а ще значно раніше — третє. Понад 95 їх відсотків народилися в Канаді. Процес асиміляції, збільшення кількості змішаних сімей відчутно позначаються на громадянах українського роду. Із усього понад мільйонного загалу лише близько 332 тисяч мають обох батьків — українців (у 1981 році таких було майже 530 тисяч).

Українці є жителями 21-го штату в США. Найбільше з них мешкає в штатах Нью-Йорк і Пенсільванія. Приблизно сорок відсотків новоприбулих з України упродовж останніх двадцяти років поселяються в штатах Нью-Йорк та Каліфорнія. Саме тут добре організовані українські громади активно допомагають новим іммігрантам швидше адаптуватися до американських умов життя.

Як засвідчують переписи населення, число американців українського походження постійно зростає. Порівняно, наприклад, з 1990 роком їхня кількість збільшилася на 143 тисячі. Українці нині становлять 0,7 відсотка всього населення США. На переконання громадських і церковних діячів, науковців із середовища нашої етнічної громади, у цій державі результати переписів далеко не повністю віддзеркалюють реальну українську демографічну картину. На їхню думку, чисельність осіб української національності сягає півтора-два мільйони [1, c. 86-88].

Понад 90 відсотків бразильських українців мешкає в штаті Парана (серед тамтешнього люду цей штат ще має назву «Паранська Україна»). Містом найбільшої концентрації українців у цій країні є Прудентополіс, де вони становлять три чверті жителів. Тут у 1989 році зведено пам’ятник молодому Тарасові Шевченку, діють українські церкви, музей, школа, а ще друкуються чи не найкращі на американському континенті букварі.

Більшість етнічних українців проживають у сільській місцевості. Майже 80 відсотків дорослих громадян вирощують пшеницю, сою, чорну квасолю, цитрусові, тютюн та інші культури. У промисловості нащадки наших краян працюють в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. У муніципалітетах компактного проживання українських громад їхні представники займають посади віце-мерів, секретарів префектур, обираються депутатами муніципальних палат. Лише п’ять відсотків бразильських українців народилися в Україні.

У 2000 році в Хорватії урочисто відзначили століття переселення великих груп українців на цю балканську землю. Вони стали одними з перших, хто почав розбудовувати нову державу. Тому українське-русинську спільноту в країні визнано автохтонною національною меншиною, тобто корінними мешканцями. Такий її статус затверджений в Конституції Республіки, що дає право мати свого депутата в парламенті, обирати своїх представників до місцевих і регіональних державних органів.

Чотири тисячі осіб українського роду живе нині в Бельгії. Найбільша хвиля їхнього прибуття до цієї країни припадає на закінчення Другої світової війни, коли тисячі українців, переважно із західних областей України, з нацистських концентраційних таборів, примусових робіт у Німеччині перемістилися до Льєжа, Шарлеруа, Генка, Монса та інших міст. Близько двох тисяч дівчат з різних регіонів України одружилися з бельгійцями ще під час підневільної праці на німецькій території.

Після Другої світової війни утворилася в основному і українська громада в Австралії. Чомусь у пересічних наших громадян склалося враження, що ця далека від нас країна густо населена вихідцями з України. Насправді ж українська спільнота на «зеленому континенті» посідає лише 35 місце серед усіх національних і етнічних груп і, за офіційною статистикою, не перевищує 20 тисяч осіб. Проте ця цифра не відображає реальної дійсності, оскільки при проведенні перепису населення до числа австралійців українського походження відносилися лише ті люди, в паспортах котрих була зазначена територія «Україна» як місце народження. За інформацією Союзу українських організацій Австралії, станом на 2006 рік тут проживає майже 30 тисяч вихідців з України, їхніх дітей та онуків.

Структура української громади у Казахстані відображає причини і мотиви переважно недобровільного поселення тут сотень тисяч наших краян. У Північно-Казахстанській області ще до цього часу проживають нащадки учасників антифеодального повстання селян у XVIII столітті під назвою «Коліївщина». Як правило, вони зберігають свою етнічну ідентичність. Майже на всій території Казахстану мешкають діти, онуки і правнуки українців, які з’явилися на цих просторах у роки революційних подій 1917—1921 років, у часи будівництва промислових підприємств республіки. Чимало етнічних українців залишилися в цій країні з сорокових років минулого століття, коли вони перебували у сталінських таборах. У роки Великої Вітчизняної війни до Казахстану було евакуйовано з України близько 200 промислових підприємств разом з їхніми працівниками. Більшість з них так і не полишили обжитий ними край. Те ж саме стосується і учасників освоєння цілинних та перелогових земель — колишніх громадян України [8, c. 69-72].


Висновки

Отже, багато українців проживає на територіях нових самостійних держав, що утворилися після розпаду СРСР. Найбільше їх у Російській Федерації (4.4 мли чоловік), Казахстані (898 тис.), у Молдові (599 тис.) та Білорусі (290 тис. чоловік). Кількість українців та осіб українського походження в країнах далекого зарубіжжя у 1990 р. становила майже 4 млн. Найбільше їх проживає у США (1,2 млн чоловік), Канаді (1 млн), Аргентині (близько 220 тис.), Бразилії (155 тис.). Польщі (350—600 тис.), Румунії (250—280 тис.). Чехії й Словаччині (150 тис.). Франції (45 тис.), Англії (майже 30 тис.). Ансгралії (35 тис. чоловік). За океаном живуть в основному нащадки емігрантів, які виїхали із Західної України наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з безземеллям та національним гнобленням. Усього у світі налічується понад 47 млн українців.

Список використаної літератури

1. Бушин М.М., Чубіна Т.Д. Українці в світі. – Черкаси, 2003.

2. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. – Житомир, 1992.

3. Євтух В.Б. Українська діаспора: шляхи формування та сучасні процеси // Український географічний журнал. – 1993. №1. – С.53-57.

4. Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Львів: Світ, 1992.

5. Заставний Ф.Д. Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів: Світ, 1991.

6. Зігалов В., Довер О. Українці вдома і в світі. Основні етапи демографічної історії українського народу // Дзвін. – 1993. – №4-6.

7. Ігнатов В.О., Школьняк В.М. Українська діаспора: проблеми і перспективи // Філос. і соціол. думка. – 1991. – №10. – С.8-17.

8. Історія української еміграції. Навч. посібник / Б.Д. Лановик, Р.Т.Гром’як, М.В.Троф’як та ін. – К.: “Вища школа”, 1997.

9. Крамарчук Т.Д. До питання збереження етнічної самосвідомості українців у республіці Башкортостан // Укр. істор. журнал. – 2000. – № 1. – С. 109-114.

10. Кубійович В. Українська діаспора в СРСР у світлі переписів населення – Мюнхен, 1979.

11. Марунчак М. Українці в СРСР поза кордоном УРСР. – Вінніпег, 1974.

12. Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М.: Финансы и статистика, 1991.

13. Попок А. Національно-культурне відродження українців у Росії на межі ХХ-ХХІ ст. // Визвольний шлях. – 1998. – №2. – С. 159-164.

14. Сергійчук В. Українці в імперії. – К., 1992.

15. Тощенко Ж.Т., Чаптыкова Т.И. Диаспора как объект социалогического исследования // Социологические исследования. – 1996. – №12. – С. 36-42.

16. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999.

17. Українські поселення: Довідник. – Нью-Йорк, 1980.

18. Українці в Росії: історія, регіони розселення, чисельність // Голос України. – 1992. – 2 вересня. – С.12-13.

19. Українці: Східна діаспора: Атлас. – К., 1992.

загрузка...
Top