Взаємодія ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій

Вступ.

1. Теоретико-методологічні основи ринків.

1.1. Сутність ринку інвестицій та його структура.

1.2. Грошовий ринок, його механізм та призначення.

1.3. Поняття ринку ресурсів.

1.4. Поняття та особливості ринку товарів.

2. Оосбливості взаємодії ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій.

2.1. Особливості формування попиту на фактори виробництва.

2.2 Пропонування і рівновага на ринках інвестицій, товарів та ресурсів.

2.3. Елементи ринку та їх взаємодія.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Необхідні для виробництва ресурси фірми купують на специфічних ринках, які називаються ринками факторів виробництва або ресурсів. Продавцями на цих ринках виступають домогосподарства та інші фірми, які володіють тими чи іншими ресурсами.

Сучасне життя не можливо уявити без ринкових відносин, а відповідно і без ринків. Існує багато ринків: ринок товарів і послуг, ринок праці, ринок капіталу тощо. Але умовно всі ці ринки можна поділити на два види:

1) ринки досконалої конкуренції. Модель досконалої конкуренції описує функціонування ідеальної економічної системи, в якій господарські зв’язки організуються на засадах вільного обміну між незалежними економічними суб’єктами.

2) ринки недосконалої конкуренції – це структури, у яких не діють умови повної конкуренції. Найсуттєвіша відмінність неповністю конкурентних ринків від повністю конкурентних полягає у здатності учасників таких ринків впливати на ринкові ціни.

Дослідження ринків ресурсів базується на ряді припущень: кожен фактор має свою продуктивність, яку враховує фірма, купуючи ресурси; у короткостроковому періоді діє закон спадної віддачі; у довгостроковому періоді існує взаємозамінність основних факторів виробництва.

Ринки факторів виробництва, як і ринки товарів, мають різну структуру: існують досконало конкурентні ринки, а також ринки з монопольною та монопсонічною владою.

Ринки ресурсів, як і всі інші, регулюються силами попиту і пропонування. Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів, тоді як пропонування кожного з ресурсів має свої специфічні особливості. Закон попиту так само справедливий для ринку ресурсів, як для ринку готової продукції: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси взаємодії на ринках ресурсів та її наслідки.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити ринок інвестицій;

· охарактеризувати особливості ринку капіталу;

· дослідити ринок ресурсів;

· проаналізувати взаємодію ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій.

Предметом дослідженнявиступає дослідження ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій.

Об’єктом дослідження- є взаємодія ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій


1. Теоретико-методологічні основи ринків

1.1. Сутність ринку інвестицій та його структура

У розвинених країнах світу інвестори довіряють фінансовим закладам. їх довіра ґрунтується на тривалій історії конструктивних і здорових взаємовідносин двох сторін і на законодавстві, що передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових закладів та організацій. Тому останніми десятиліттями їх депозитна активність перебувала на високому рівні, збільшувалася кількість банків, траст-компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, кредитних спілок та інших закладів, що акумулюють особисті заощадження.

Споживачами інвестиційних фондів є окремі особи, підприємці, бізнес та уряди. Індивідуальним споживачам капітал може знадобитися для фінансування житлового будівництва або купівлі товарів тривалого користування (автомобіля, земельної ділянки, дачі). Звичайно вони одержують капітал, позичаючи його у фінансових посередників (особисті позички, позички під заставу майна тощо). Але оскільки окремі особи не випускають цінних паперів, про них далі не йтиметься.

Найбільшим споживачем капіталу є бізнес, переважно корпоративний. Значну частину капіталу генерує саме він (нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування), інша надходить від фінансових посередників, в основному комерційних банків, із ринку цінних паперів. Наголосимо, що ринок цінних паперів і фінансових посередників, які надають кредит, утворюють сегменти ринку інвестиційних ресурсів. Останні можна одержати, узявши банківський кредит або випустивши цінні папери. Кредитний ринок і ринок цінних паперів — це канали, по яких заощадження переливаються в інвестиції.

Термін "інвестиційний ринок" зараз широко використовується в економічній літературі і, звичайно, як заведено, це поняття по-різному тлумачать. З нашої точки зору, інвестиційний ринок формує його суб'єкт — інвестор, тобто суб'єкт господарювання, який має інвестиційні ресурси, але в той же час у якого виникає попит на додаткові інвестиції та інвестиційні товари.

Існує безліч класифікацій ринків, найбільш розроблені класифікації фінансових ринків, проте не існує єдиної принципової схеми. У примітивному розумінні фінансовий ринок капіталу — це місце зустрічі, де підприємці та фірми, які хочуть запозичити гроші, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень та поточних доходів потенційному інвестору, як правило, не вистачає. Крім цього, інвестор завжди намагається залучити акціонерний капітал у справу з метою зменшення ризику та розподілу відповідальності. На рисунку 1.1 наведена схема ринкових відносин, суб'єктом яких є інвестор.

Після задоволення власних потреб потенційний інвестор вивчає кон'юнктуру інвестиційного ринку. Ринок реальних активів (інколи застосовується термін "матеріальних чи фізичних активів") пропонує інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під будівництво (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи та відкриття[4, c. 124-127].

На інвестиційному ринку працює велика кількість різних посередників, які створюють його інфраструктуру (див. рис. 1.2 ).

Саме взаємодіями цих посередників і характеризується стан
інвестиційного ринку[11, c. 62-64].

1.2. Грошовий ринок, його механізм та призначення

Грошовим ринком звичайно називають особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

На перший погляд може скластися враження, що купівля-продаж грошей, а отже й особливий грошовий ринок, - це нонсенс, оскільки гроші слугують загальним еквівалентом і обмінювати їх на гроші немає сенсу. Якщо ж їх купувати-продавати у формі обміну на звичайні товари, то для цього окремий ринок не потрібний, бо такий обмін систематично здійснюється на звичайних товарних ринках. Проте гроші тут не є цільовим об'єктом ринкових відносин. Ними виступають матеріальні блага - продукти праці та ресурси, які одним суб'єктам ринку потрібно продати, а іншим - купити. Гроші виконують тут допоміжну, інструментну роль, обслуговуючи обіг цих благ. При цьому покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на них, оскільки одержують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. З іншого боку, продавці товарів отримують у повну свою власність еквівалентну суму грошей і розпоряджаються нею без будь-якого зв'язку з проданими товарами. Тому такі ринки справедливо називають товарними, а не грошовими.

Специфіка грошей як абсолютно ліквідного товару зумовлює істотну специфіку їх переміщення між суб'єктами грошового ринку, а також усіх інструментів та самого механізму функціонування цього ринку. Традиційні поняття "продаж" і "купівля", що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. Самі гроші виступають тут зовсім в іншому статусі порівняно з товарними ринками. Іншого змісту набувають і такі ринкові явища, як ціна, попит, пропозиція.

Передача грошей від одного суб'єкта грошового ринку до іншого набуває сенсу лише тоді, коли у одного з них вони є вільними і немає потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого їх немає взагалі і немає матеріальних благ, від продажу яких потрібні гроші можна було б одержати. Здійснюється така передача або у формі прямої позички під зобов'язання повернути кошти у встановлений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей лише умовно можна назвати купівлею чи продажем.

Ця умовність виявляється передусім у тому, що власник грошей (продавець) при передачі їх своєму контрагентові не втрачає права власності на відповідну суму грошей (а тільки право розпоряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах. Більше того, у момент передачі грошей контрагенту продавець не одержує їх реального еквівалента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках. Відповідно покупець грошей не одержує на них права власності, а тільки право розпорядження ними як ліквідністю, і то тимчасово, на певний період. Тому покупець грошей не відчужує на користь продавця еквівалентну суму вартості в товарній формі.

Принципово змінюються статус грошей і цілі їх купівлі-продажу на грошовому ринку. З допоміжного засобу обігу товарів на товарних ринках гроші перетворюються тут у визначальний об'єкт ринкових відносин, у їх самоціль. На грошовому ринку власник грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє розпорядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку вартість переміщується між його суб'єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку з поверненням до власника. А метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне одержати додатковий дохід, що називається процентом (процентним доходом), як плату за тимчасову відмову від користування цими грошима і передачу цього права іншій особі. Покупець грошей має намір одержати додатковий дохід від розширення виробничої чи комерційної діяльності, використавши отриману у своє розпорядження додаткову суму грошей[9, c. 138-141].

Завдяки вказаним особливостям грошового ринку продаж грошей тут виступає у формі передачі цих грошей їх власниками своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на такі інструменти, які надають їм можливість зберегти право власності на ці гроші - відновити право розпорядження ними та одержати процентний дохід. Відповідно купівля грошей є формою одержання суб'єктами ринку у своє розпорядження певної суми грошей в обмін на вказані інструменти.

Такий механізм купівлі-продажу грошей зумовлює важливу роль спеціальних інструментів у функціонуванні грошового ринку. Вони покликані забезпечити на цьому ринку рух визначального об'єкта - грошей. З цього погляду роль зазначених інструментів аналогічна ролі грошей на товарних ринках.

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є певними зобов'язаннями покупців перед продавцями грошей. Залежно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і боргові. До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а й певною мірою і право розпорядження ними. Такі зобов'язання мають форму акцій. До цієї групи можна віднести також деривативні інструменти, інші функціональні угоди (наприклад страхові).

До боргових відносять усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити по ній дохід. Такими зобов'язаннями оформляються операції купівлі-продажу грошей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб відновити це право за продавцем грошей, потрібно повернути відповідну суму грошей в його розпорядження (готівкою чи перерахуванням на його поточний рахунок) з одночасним погашенням боргового зобов'язання.

Основне призначення ринку грошей полягає у забезпеченні оптимальної структури грошової маси та її кругообігу. Обсяг цього ринку визначається кількістю грошей в обігу, а його структура - співвідношенням різних грошових агрегатів. Оскільки грошовий ринок охоплює використання грошей у тому числі як засобу нагромадження і платежу; то саме у цьому сегменті він пересікається із фінансовим ринком. Ринок грошей має справу з короткотерміновими фінансовими активами, що є високоліквідними та малоризиковими. Інструментами цього ринку є казначейські векселі і короткострокові комерційнівекселі.Придбання короткотермінових боргових зобов'язань здійснюється тільки у тимчасове користування.

На валютному рийку предметом торгівлі є іноземна валюта. Об'єкт валютного ринку - валютні операції з продажу й обміну національної та іноземної валют. До суб'єктів ринку належать продавці валюти, її покупці й посередники: банки, валютні біржі, брокерські фірми, підприємницькі структури, міжнародні валютні, кредитні й фінансові організації. Обов'язковим суб'єктом валютного ринку є також держава, яка своїм законодавством установлює правила функціонування валютного ринку. Операції купівлі-продажу валюти можуть здійснюватись з різними цілями. Суб'єкти підприємницької діяльності купують валюту для проведення міжнародних розрахунків. Комерційні банки здійснюють валютні операції як за дорученням клієнтів, так і з метою отримання доходів (валютні спекуляції). Центральні банки можуть здійснювати як комерційні операції з іноземною валютою, так і валютні інтервенції. Звідси можна визначити такі функції валютного ринку:

• своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, і страхування валютних ризиків;

• регулювання валютних курсів і диверсифікація валютних резервів;

• регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Якщо економіка держави працює стабільно, а продукція, роботи і послуги користуються попитом на ринках, то це забезпечує стабільність національної валюти і, відповідно, перерозподіл фінансових ресурсів на користь даної країни у формі надходжень у вільноконвертованій валюті. Знецінення національної грошової одиниці веде до перерозподілу фінансових ресурсів насамперед всередині держави. Власники іноземної валюти мають можливість збільшити вартість наявного власного капіталу на величину знецінення національної грошової одиниці, а власники національної валюти намагаються її позбутися, обмінюючи на іноземну валюту, скуповуючи товари або нерухомість, що посилює інфляційні процеси в державі[10, c. 115-117].

Валютна система кожної держави є складовою світової валютної системи, яка здійснює перерозподіл фінансових ресурсів на міжнародному рівні. Тому валютний ринок також розглядається як важлива складова міжнародних фінансів, що забезпечує обмін валют та встановлення валютних курсів.

Підсумовуючи розгляд сутності грошового ринку, слід зауважити, що це питання є дискусійним і недостатньо висвітленим у літературі. У радянській літературі грошовий ринок ототожнювали або з ринком позичкових капіталів, або з ринком короткострокових фінансових активів. У західній літературі грошовий ринок нерідко ототожнюють з фінансовим ринком. З таким підходом можна погодитися, якщо сам фінансовий ринок трактувати широко - як особливий сектор ринку, на якому формуються і балансуються попит і пропозиція на всі види фінансових активів, а значить, і на гроші. Саме такої точки зору дотримується англійський економіст Л. Харріс, який ставить знак рівності між грошовим і фінансовим ринками і з цих позицій аналізує класичну та кейнсіанську моделі грошового ринку. Цей підхід поступово утверджується й у вітчизняній літературі. Так, А. Гальчинський розглядає грошовий ринок як самостійний механізм, за допомогою якого урівноважуються попит і пропозиція на гроші. Як і Л. Харріс, А. Гальчинський основну увагу приділяє механізму формування попиту і пропозиції на гроші[3, c. 57-58].

1.3. Поняття ринку ресурсів

Пізнати ринок як економічну категорію неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обирати критерії, за якими можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, оскільки ринок є багатоманітним явищем економічного життя.

Структура ринку – це внутрішня будова, розміщення, порядок окремих елементів ринку, їх питома вага в загальному обсязі ринку. Ознаки будь-якої структури така: тісний зв’язок між її елементами; певна стійкість цих зв’язків; цілісність, сукупність відповідних елементів тощо. Структура ринку визначається за такими критеріями: за об’єктами, за суб’єктами, у територіальному аспекті, за формами контактів, за рівнем насиченості, за ступенем зрілості, за ступенем обмеженості конкуренції, з позиції відповідності законодавству, за асортиментом товарів тощо.

Споживчий ринок включає ринки продовольчих і непродовольчих товарів, побутових, комунальних, транспортних послуг, послуг освіти, охорони здоров’я, культури.

Ринок засобів виробництва – охоплює ринки засобів праці (техніки, обладнання тощо), предметів праці (сировини, матеріалів, палива, енергії тощо).

Ринок інновацій – охоплює ринки науково технічних розробок, нововведень, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, патентів, ліцензій. Сюди ж можна віднести ринок інформації, хоча він є особливим ринком.

Ринок праці – це ринок робочої сили, де продається і купується особливий ресурс – праця.

Ринок інвестицій включає в себе ринок грошей і валют, кредитний ринок, ринок цінних паперів. З цим ринком пов’язані такі ринки як фондовий, фінансовий, валютний, ринок капіталу та інші[8, c. 125-127].

1.4. Поняття та особливості ринку товарів

Відправною точкою ринкової структури є ринок товарів і послуг. Ринок товарів - це первинна форма ринку. Тут здійснюється купівля-продаж предметів споживання та засобів виробництва. Тому він поділяється на споживчий ринок і ринок засобів виробництва. Суб'єктами цього ринку є фізичні або юридичні особи, які вступають у відносини товарообміну як покупці чи як продавці.

На споживчому ринку відбувається обмін товарів особистого споживання (їжі, одягу, взуття, автомобілів, предметів домашнього вжитку та інші). Продавцями тут є фірми та окремі товаровиробники, що виробляють ці товари і надають послуги. Основна маса товарів реалізується через посередників. Ринок предметів споживання безпосередньо відображає взаємодію виробництва та споживання, попиту й пропозицій товарів.

Продавцями на ринку засобів виробництва є окремі особи та фірми, які створюють продукцію виробничого призначення (верстати, інструменти, сировину, фабрично-заводські будівлі, електроенергію тощо). Покупцями на ринку засобів виробництва є окремі особи та організації, які займаються виробництвом інших товарів і послуг.

У кожній країні структура виробництва товарів та послуг має відповідати структурі платоспроможного попиту. Однак в Україні сьогодні склалася велика диспропорція між розвитком галузей, що виробляють предмети споживання, та галузей, що виготовляють засоби виробництва. Приблизно 75% суспільного виробництва припадає на засоби виробництва (причому тільки 20 % їх обсягу - це знаряддя праці, а 80% - паливо й сировина) і лише близько чверті - на предмети споживання. Така деформована структура виробництва не відповідає суспільним інтересам і потребує суттєвих змін.

Основним механізмом ринку товарів є торгівля. Це така господарська діяльність, яка спрямована на організацію і проведення продажу товарів. Розрізняють гуртову (оптову) і роздрібну торгівлю. Гуртова торгівля виступає як посередницька торгівля між промисловцями і торгівцями, а також між самими торгівцями. В гуртовій торгівлі відбувається реалізація великих партій товару. Роздрібна торгівля - це продаж товарів безпосередньо споживачам поштучно. Роздрібна торгівля здійснюється через магазини, кіоски, підприємства харчування тощо. Ціна на ринку товарів формується як ціна рівноваги попиту та, пропозиції.

Інфраструктура ринку товарів та послуг охоплює дуже багато елементів: заклади гуртової та роздрібної торгівлі, підприємства сфери послуг, товарну біржу, аукціони; ярмарки; торгово-промислові палати тощо.

Інфраструктурі ринкових відносин притаманні багатоканальність реалізації продукції і послуг, широкий спектр сервісного обслуговування, розмаїття форми регулювання товарно-грошових відносин. Найбільш крупною ланкою цієї інфраструктури є біржа (інститут, завдяки якому більш оперативно і з оптимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної поведінки агентів даної структури). Біржа є організатором, формою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили, формування ринкових цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції[7, c. 132-133].

Нині в Україні продовжується процес формування ринку товарів і послуг та перехід до ринкових форм обміну, який передбачає розвиток підприємництва, а у сфері торгівлі — демонополізацію торгівлі, створення нової системи ціноутворення, розвиток конкуренції, захист ринку та споживачів від монополізму і протизаконних дій.


2. Оосбливості взаємодії ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій

Необхідні для виробництва ресурси фірми купують на специфічних ринках, які називаються ринками факторів виробництва або ресурсів. Продавцями на цих ринках виступають домогосподарства та інші фірми, які володіють тими чи іншими ресурсами.

Дослідження ринків ресурсів базується на ряді припущень: кожен фактор має свою продуктивність, яку враховує фірма, купуючи ресурси; у короткостроковому періоді діє закон спадної віддачі; у довгостроковому періоді існує взаємозамінність основних факторів виробництва.

Ринки факторів виробництва, як і ринки товарів, мають різну структуру: існують досконало конкурентні ринки, а також ринки з монопольною та монопсонічною владою.

2.1. Особливості формування попиту на фактори виробництва

Ринки ресурсів, як і всі інші, регулюються силами попиту і пропонування. Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів, тоді як пропонування кожного з ресурсів має свої специфічні особливості. Закон попиту так само справедливий для ринку ресурсів, як для ринку готової продукції: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього.

Проте формування попиту на ресурси зазнає впливу багатьох специфічних факторів, пов’язаних насамперед з похідним характером попиту. Попит на ресурси залежить від:

- попиту на готову продукцію;

- технології, яку фірма обирає для виробництва продукції;

- співвідношення продуктивності і ціни ресурсу.

Ці чинники впливають на формування кривої попиту на фактори виробництва не тільки фірми, але й галузі, а також економіки в цілому.

У короткостроковому періоді, коли змінним є лише один ресурс і дія закону спадної віддачі зумовлює спадання продуктивності додаткових одиниць ресурсу, перед фірмою постає проблема визначення оптимальної кількості покупок фактора виробництва з метою максимізації чистої вигоди.

Чиста вигода покупця визначається як різниця між цінністю покупки і видатками на неї : . Оскільки згідно закону спадної граничної корисності кожна додатково придбана одиниця товару має для покупця все меншу цінність, він буде нарощувати чисту вигоду від збільшення кількості покупок доти, доки приріст чистої вигоди не зменшиться до нуля.

Загальне правило максимізації вигоди для покупця полягає у тому, що чиста вигода максимізується, коли гранична цінність покупки стає рівною граничним видаткам: .

Гранична цінність покупки одиниці ресурсу вимірюється показником граничної доходності ресурсу, величина якого залежить від двох змінних: граничної продуктивності змінного ресурсу і граничного виторгу від продажу готової продукції, створеної додатковою одиницею ресурсу .

Гранична доходність ресурсу – це грошовий вираз граничної продуктивності змінного фактора виробництва.

Якщо будь-яка фірма купує ресурс на конкурентному ринку ресурсів, де ціна є величиною сталою, то граничні видатки на ресурс співпадають з середніми видатками і з ціною ресурсу.

Правило оптимального використання ресурсів: прибуток будь-якої фірми буде максимізуватись за умови, що гранична доходність ресурсу буде рівною граничним видаткам на ресурс, або його ціні.

Фірма постійно порівнює граничну доходність ресурсу з граничними видатками на нього (ціною ресурсу) і розширює попит на ресурс, доки гранична доходність ресурсу перевищує граничні видатки (ціну).

Внаслідок дії закону спадної віддачі, гранична доходність кожної додаткової одиниці ресурсу спадає. Тому фірма розширює купівлю ресурсу до обсягу, за якого гранична доходність останньої з куплених одиниць зменшується до рівня ринкової ціни ресурсу[5, c. 103-106].

Попит фірми на ресурс відображає множина співвідношень граничної доходності ресурсу і його кількості. Рис. 2.1 представляє криві попиту на працю досконалого конкурента та монополіста на ринку готової продукції. Кожна точка на кривих попиту фірми на працю показує кількість праці, яку купувала б фірма за кожної можливої ціни (граничної доходності). Крива попиту має від’ємний нахил: чим нижчою буде гранична доходність (і ціна), тим більша кількість ресурсу буде придбана фірмою для розширення виробництва до рівня, який забезпечить максимізацію прибутку.

У конкурентної фірми спадає лише через зменшення граничної продуктивності фактора, а у недосконалого конкурента знижується з двох причин: через зменшення граничної продуктивності фактора виробництва, а також через падіння ціни на продукцію за зростання випуску. Крива монополіста спадає більш стрімко, ніж конкурентної фірми. Отже, попит на ресурс недосконалого конкурента менш еластичний, ніж попит конкурентного виробника. Криві граничної доходності на рис. 2.1 показують, що за погодинної ставки заробітної плати w=10 грн. конкурентна фірма найме двох робітників, а монополіст – лише одного, за w=6 грн. конкурентна фірма найме чотирьох робітників, а монополіст – лише двох.

Чутливість виробників до зміни ціни змінного ресурсу, тобто цінову еластичність попиту на ресурс визначають наступні детермінанти:

- коефіцієнт зниження граничної продуктивності змінного ресурсу: якщо гранична продуктивність спадає повільно, то гранична доходність ресурсу, отже, і попит на ресурс, буде знижуватись повільно, матиме тенденцію до високої еластичності, і навпаки;

- здатність ресурсів до взаємозаміни: чим більше замінників має ресурс, тим більш еластичним є попит на нього;

- еластичність попиту на готову продукцію: чим вища еластичність попиту на готову продукцію, тим більш еластичним є попит на ресурс, і навпаки;

- питома вага видатків на ресурс в сукупних видатках фірми: якщо видатки на ресурс становлять значну частку сукупних видатків фірми, попит на нього буде більш еластичним, і навпаки.

Зміни у попиті фірми на ресурс і відповідне зміщення всієї кривої попиту визначають наступні детермінанти:

- зміна попиту на готову продукцію – впливає на через залежну від споживчого попиту ціну готової продукції фірми ;

- зміна продуктивності ресурсу впливає на MRP внаслідок зміни MP;

- зміна цін інших ресурсів має різні наслідки для взаємозамінних і взаємодоповнюваних ресурсів.

Якщо ресурси взаємозамінні, то зміна ціни одного з ресурсів викликає два ефекти: ефект заміни зменшує попит на відносно дорожчий ресурс, ефект обсягу випуску збільшує попит на обидва ресурси при зниженні ціни одного з них. Сукупна дія цих ефектів визначає кінцевий вплив на зміну попиту, напрямок зміщення кривої попиту на ресурс. Якщо ресурси є взаємодоповнювачами, то зміна ціни одного з ресурсів не викликає ефекту заміни, діє лише ефект обсягу випуску, який спричиняє різноспрямовані зміни у попиті на один ресурс відносно зміни ціни іншого ресурсу.

Ринковий попит на ресурс в умовах досконало конкурентного ринку представляє собою суму обсягів попиту всіх галузей, де використовують даний ресурс, за кожної можливої ціни ресурсу. Але галузевий попит на ресурс не є простою сумою попиту окремих фірм. Крива попиту для кожної конкурентної фірми будується за припущення про незмінність ціни готової продукції. Крива галузевого попиту на ресурс (рис. 2.2) повинна враховувати можливі зміни у попиті всіх фірм, пов’язані зі зміною ціни готової продукції.

Таким же методом можна визначити криві попиту всіх галузей економіки, де застосовується даний ресурс. Додавши обсяги попиту на ресурс всіх галузей за кожної можливої ціни, одержимо сукупний ринковий попит на ресурс.

В умовах монополії попит фірми на ресурс є галузевим попитом.

У довгостроковому періоді фірми можуть змінювати обсяги всіх використовуваних ресурсів, тому довгостроковий попит фірми на ресурс є більш еластичним, ніж короткостроковий.

У пошуку оптимальної комбінації вхідних ресурсів фірми повинні розв’язати дві взаємопов’язані проблеми: знайти таке співвідношення вхідних ресурсів, яке дозволило б виробляти заданий обсяг продукції з найменшими витратами; знайти таке співвідношення ресурсів, яке дозволило б одержати максимальний прибуток.

Основне правило мінімізації видатків на заданий обсяг продукції: мінімальні витрати на будь-який обсяг фірма забезпечує за такого співвідношення ресурсів, для якого відношення граничних продуктивностей ресурсів до їхніх цін є однаковим для всіх видів ресурсів.

Існує багато рівнів виробництва, для яких можна мінімізувати витрати, але лише один з них дозволяє максимізувати прибуток. Для його визначення фірма застосовує правило оптимального використання ресурсів[2, c. 114-117].

2.2 Пропонування і рівновага на ринках інвестицій, товарів та ресурсів

Головна особливість ринків капіталу і землі полягає у тому, що ці ресурси є товарами довготривалого використання, тому рішення фірм щодо їх залучення завжди повинні враховувати фактор часу.

Розрізняють три ринки капіталу:

- ринок фінансового капіталу;

- ринок капітальних активів, або фізичного капіталу;

- ринок капітальних послуг, або орендний ринок.

На ринку фінансового капіталу продають і купують цінні папери та грошові кредитні ресурси. Фінансовий капітал має цінність, оскільки надає можливість придбати реальне багатство – фізичний капітал (устаткування, споруди, будівлі виробничого призначення тощо).

Зростання запасу фізичного капіталу відбувається завдяки інвестиціям – процесу створення нового капіталу за рахунок фінансових ресурсів. Фірма має три джерела фінансування довгострокових інвестиційних проектів:

• власні грошові ресурси (нерозподілений прибуток);

• залучені грошові ресурси (випуск акцій);

• позичені грошові ресурси (облігації, банківський кредит).

Основними учасниками ринку фінансового капіталу є фірми, які формують попит на кредитні кошти для реалізації довгострокових інвестиційних проектів, і домогосподарства, які формують пропонування позичкових коштів за рахунок заощаджень.

Ціною позичкового капіталу виступає процент – сума грошей, яку повинен сплатити позичальник за можливість тимчасового використання чужих грошей. Звичайно оперують поняттям ставки або норми проценту – не абсолютною, а відносною величиною плати за кредит.

Річна ставка проценту обчислюється як відношення суми сплаченого позичкового проценту до позиченої суми. Для інвестора вона виступає як альтернативна вартість інвестицій.

Розрізняють номінальну і реальну ставки проценту. Номінальна ставка проценту оголошується банками з врахуванням темпів інфляції. Реальна ставка проценту – це номінальна процентна ставка за відрахуванням очікуваного темпу інфляції. Для прийняття рішень щодо інвестування застосовується лише реальна процентна ставка.

Формування фінансових ресурсів і їх використання пов’язане з вибором у часі.

Теорія міжчасового вибору виходить з того, що кожен економічний суб’єкт, приймаючи рішення щодо використання грошових коштів у довгостроковому періоді, змушений пожертвувати поточним споживанням заради виграшу в майбутньому.

У моделі бажаного міжчасового вибору структуру уподобань домогосподарства відносно поточного і майбутнього споживання відображають за допомогою функції корисності(рис. 2.3).

Схильність індивіда жертвувати поточним споживанням заради майбутнього споживання виражає від’ємна гранична норма часової переваги або заміни у часі. Реалізація схильності домогосподарства до споживання і заощадження залежить від його фінансових можливостей.

Модель можливого міжчасового вибору враховує обмеження домогосподарства, яке утворюють доход та ставка проценту , і описується рівнянням міжчасової бюджетної лінії: .

Кожна точка на бюджетній лінії визначає можливу комбінацію рівнів споживання у поточному і майбутніх періодах залежно від поточного доходу домогосподарства і ставки проценту. Нахил міжчасової бюджетної лінії: показує, на скільки одиниць майбутнього споживання перетворюється кожна заощаджена одиниця поточного доходу за існуючої процентної ставки. Величина є альтернативною вартістю одиниці поточного споживання.

Оптимальний вибір досягається в точці дотику міжчасової бюджетної лінії та кривої байдужості (рис. 2.3), де майбутня цінність однієї заощадженої гривні згідно уподобань індивіда , збігається з майбутньою ринковою цінністю заощадженої гривні за існуючої процентної ставки: .

У точці оптимального міжчасового вибору максимізується сукупна корисність споживання поточного і майбутнього періодів.

Реакція домогосподарства на зміну ставки проценту визначається співвідношенням впливу ефектів заміни і доходу. Ефект заміни стимулює збільшення заощадження навіть за незмінного рівня поточного доходу, тому що за підвищення процентної ставки зростає альтернативна вартість поточного споживання: на кожну заощаджену гривню у майбутньому можна одержати більшу суму. Ефект доходу, внаслідок дії якого сума заощаджень збільшується за незмінного рівня відрахувань, зменшує відносну цінність майбутнього споживання, стимулює скорочення рівня заощаджень і збільшення поточного споживання.

За точками рівноваги для різних рівнів процентної ставки будується висхідна крива заощаджень, яка є кривою індивідуального пропонування позичкових коштів домогосподарства.

Ринкова ставка проценту, як і будь-яка рівноважна ціна, визначається в результаті взаємодії попиту на гроші та їх пропонування[8, c. 149-153].

Крива ринкового пропонування кредитних ресурсів утворюється як сума індивідуальних обсягів пропонування позичкових коштів за кожного з можливих рівнів ставки проценту. Згідно емпіричних досліджень, чутливість домогосподарств до зміни ставки проценту незначна, еластичність заощаджень за процентною ставкою низька, тому крива ринкового пропонування позичкових коштів є стрімкою висхідною, близькою до вертикальної.

Фірма за ринковою ставкою проценту може одержати будь-яку суму грошей, оскільки її потреби у кредитних ресурсах надто малі порівняно з наявним на ринку фінансовим капіталом. Тому пропонування позичкових коштів для фірми абсолютно еластичне, крива пропонування фірми є горизонтальною лінією на рівні рівноважної процентної ставки.

Попит на позичкові кошти має дві складових – попит фірм та попит домогосподарств.

Фірма визначає обсяг попиту на кредитні ресурси на основі співставлення вигоди від використання інвестицій і видатків на інвестиції. За незмінної процентної ставки граничні видатки фірми на інвестиції дорівнюють ціні позиченої грошової одиниці, тобто процентній ставці.

Крива граничної ефективності інвестицій будується на основі визначеної норми віддачі для кожного з можливих обсягів інвестицій. Вона має спадний характер і визначає криву попиту фірми на інвестиції.

Оптимальний обсяг інвестицій фірми визначає загальна умова максимізації прибутку: . Графічно він відповідає точці перетину кривих попиту фірми на позичкові кошти та їх пропонування на фінансовому ринку.

Попит домогосподарств на кредитні ресурси, як і попит фірм, представляє собою спадну функцію процентної ставки.

Крива сукупного попиту , яка складається з попиту домогосподарств і фірм , разом з кривою пропонування визначає рівноважну ставку проценту на ринку фінансового капіталу. Основними чинниками, що впливають на стан рівноваги, є доходи і схильність до заощадження домогосподарств, а також прибутковість інвестицій.

На практиці інвестори для визначення вигідності інвестицій часто користуються показником норми віддачі.

Норма віддачі обчислюється як відношення прибутку , за вирахуванням виплат проценту за кредит , до чистих інвестицій у процентах: .

Норма віддачі, яка забезпечує вигідність реалізації проекту в кредит, називається мінімально прийнятною нормою віддачі. Відбираючи вигідні проекти, фірма порівнює очікувану проектну норму віддачі з мінімально прийнятною.

На ринку капітальних активів купують і продають фізичний капітал. На обсяги пропонування капітального активу впливають: запас активу, потік послуг від активу і потік доходів.

Запас капіталу визначається кількістю заводів, устаткування, транспортних засобів тощо, які знаходяться у власності фірм на даний момент часу. Потік послуг від активу – це кількість відпрацьованого часу машиною або устаткуванням за певний період. Потік доходів – це прибутки або платежі, одержані від функціонування капітального активу протягом певного періоду.

Ціна капітального активу – це сума грошей, за яку одиниця капіталу може бути куплена або продана у кожний даний момент. Вона включає сучасну цінність потоку майбутніх платежів, отриманих власником за весь період використання даного активу.

Сучасна (поточна) цінність майбутніх платежів – це сьогоднішнє значення суми, яка може бути виплачена в майбутньому.

Процедура, за допомогою якої обчислюється сьогоднішнє значення суми, яка може бути одержана в майбутньому, називається дисконтуванням.

Розрахунок поточної дисконтованої цінності платежу є оберненою задачею до розрахунку складних процентів. Методом складних процентів можна обчислити, на скільки збільшиться через певний період часу вкладена сьогодні сума. Методом дисконтування можна визначити, яку суму треба вкласти в банк під певний процент, щоб одержати у майбутньому бажану суму. Якщо інвестована сума , норма проценту – , а майбутня сума – , то:

• через 1 рік ;

• через 2 роки ;

• через років .

Сьогоднішня сума PV називається поточною дисконтованою цінністю бажаної суми : , або .

Вираз є дисконтованою цінністю грошової одиниці через років.

Будь-який капітал приносить щороку потік платежів. Для визначення ціни активу треба знайти сучасну цінність цього потоку платежів, тобто обчислити суму сучасних дисконтованих цінностей всіх платежів за кожний рік протягом всього строку служби капіталу.

Формули дисконтування застосовуються при розрахунках доцільності купівлі машини чи устаткування, інших інвестицій, страхових внесків, позик, оцінці реальної вартості цінних паперів та ін.

Величина ставки дисконтування, за якої чиста поточна цінність , називається внутрішньою нормою віддачі (прибутковості) проекту (IRR).

Ринок послуг капіталу – це орендний ринок. Ціна капітальних послуг – рентна оцінка капіталу – визначається як орендна плата.

Мінімально прийнятна рентна оцінка капіталу – це орендна плата, яка дозволяє власнику капітального активу відшкодувати альтернативні витрати, пов’язані з володінням даним активом, і отримати нормальний прибуток. Її рівень визначається ціною капітального блага, реальною процентною ставкою і нормою амортизації.

Сума амортизації за рік обчислюється: ( – строк служби капіталу).

Норма амортизації – це відношення суми амортизації до вартості капітального активу.

Орендна плата обчислюється: . Вона формується як рівноважна ціна в результаті взаємодії попиту на послуги капіталу та їх пропонування.

Попит на послуги капіталу, як і на будь-які фактори виробництва, залежить від їх граничної доходності. Фірма буде розширювати попит доти, доки гранична доходність послуг не стане рівною рентній оцінці капіталу. Пропонування капітальних послуг є функцією від рентної оцінки капіталу і залежить від часового періоду. Короткострокове пропонування капітальних послуг відображає обмежений запас фізичного капіталу і зазвичай абсолютно нееластичне. Довгострокове пропонування капітальних послуг може бути абсолютно еластичним. У короткостроковому періоді ціна капітального активу дорівнює поточній дисконтованій цінності потоку майбутніх доходів, а у стані довгострокової рівноваги повинна одночасно бути рівною вартості його виробництва і сучасній дисконтованій цінності.

Особливості функціонування ринку землі пов’язані з тим, що загальні обсяги її пропонування не можна змінити. Пропонування землі абсолютно нееластичне, тому ціна землі залежить лише від змін у попиті на неї. Доход, одержаний від здачі землі в оренду, має рентну природу.

Земельна рента – це регулярно одержуваний землевласником надлишковий доход, не пов’язаний з підприємницькою діяльністю. З точки зору орендарів – це необхідні витрати, які утримують дані ділянки землі від їх альтернативного використання.

Ціна землі як безстрокового активу – це капіталізована земельна рента. Ділянка продається за таку суму, яка у разі її альтернативного використання принесе доход, рівний земельній ренті[6, c. 146-149].

2.3. Елементи ринку та їх взаємодія

В ринковому механізмі розрізняють ведучі та ведені елементи. Ведучі – це ті складові, закони руху яких прийняті як задані. як закон про власність, (підприємства, підприємництво, оподаткування, про зайнятість, антимонопольний закон та ін). Веденими називають елементи механізму, закони руху яких визначаються ведучими, називають веденими (попит, пропозиція, ціна, товар, гроші, конкуренція та ін.) [6].

Дія ринкового механізму грунтується на досягненні рівноваги між попитом і пропозицією як на окремих ринках, так і в масштабах усього національного ринку. Ринковий механізм функціонує за допомогою своїх інститутів – фірм і компаній, банків і бірж, а також на базі законодавчих актів держави, які забезпечують юридичне оформлення об'єктивних економічних відносин між суб'єктами економічної системи. Ефективне функціонування ринкового механізму досягається за дотримання ряду умов: свободи економічної діяльності господарських суб'єктів; їхньої відповідальності за результати своєї діяльності; вільного ціноутворення, яке гарантує збалансування попиту і пропозиції; конкуренції товаровиробників; обмеження монополізму тощо.

Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то домашні господарства тут виступають продавцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх пропозицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємодія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний з ресурсів.

На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використовуючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.

Товарні та фондові біржі, що функціонують у ринковій економіці, здійснюючи посередницькі зв'язки, забезпечують реалізацію економічних відносин між виробниками і споживачами ресурсів і продуктів, визначають співвідношення попиту й пропозиції та відповідні їм ціни, створюють передумови для розвитку виробництва відповідно до попиту.

Особливу роль у ринковому механізмі відіграє ринок капіталу (інвестиційний, кредитний, акціонерний), який перерозподіляє капітали із секторів економіки, де є їх надлишок, туди, де є додаткова потреба в них. Кредитний ринок разом з ринком цінних паперів утворюють фінансовий ринок. Вони тісно пов'язані між собою і доповнюють один одного. Фондові біржі й банки продають і купують один у одного цінні папери. Цей зв'язок, з одного боку, реалізує саморегулювальні функції, а з іншого – дає змогу державі через купівлю і продаж цінних паперів впливати на механізм ринку й економічні відносини, що виникають у суспільстві.

Ринок праці перебуває під впливом багатьох чинників, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічним оснащенням виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і породжує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі[3, c. 194-197].

В основі механізму державного регулювання лежить економічна політика держави. Економічна політика – це цілеспрямований вплив держави на виробництво, доходи, зайнятість, інфляцію та інші макроекономічні параметри за допомогою зміни пропозиції грошей, рівня податків та державних витрат. Проблеми, пов'язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки. До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення.

2. Економічна ефективність виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат при обмежених виробничих ресурсах для виробництва певного обсягу товарів та послуг.

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та оптимального вибору.

4. Повна зайнятість трудових ресурсів, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Стабільність загального рівня цін, що означає чіткий контроль за рівнем інфляції та обмеження її на рівні помірної інфляції.

6. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.

7. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

8. Оптимальний платіжний і торговий баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

9. Екологічна рівновага: процес оптимальної взаємодії людини з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь населення.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони є загальновідомими і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, існує багато варіантів і методів досягнення оптимальності зазначених цілей. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне їх трактування, й відповідно, різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Розглядаючи товар як економічну категорію, необхідно зауважити, що товар – це продукт виробництва або діяльності людини, створений для задоволення яких-небудь потреб через обмін [2]. Виходячи з визначення існують дві властивості товару. Перша властивість товару заключається в його здатності задовольняти ті чи інші потреби людей, тобто його корисності [4].

Друга властивість товару це можливості обмінюватися на інший товар. В основу цієї властивості покладено вартість. Вартість – це кількісна сторона товару, вона визначається витратами праці, капіталу, технологією. Грошовою формою вартості є ціна. Саме вона впливає на рішення про купівлю товару, здійснює вплив на прибуток підприємства і знаходиться в тісній взаємодії з факторами ринку. Ціна – грошовий вираз вартості товару. Вона залежить, з одного боку, від вартості товару, а з іншого - від величини самої грошової одиниці якою її вимірюють. Про роль ціни говорив ще Туган-Барановський М. [7]: “Обмін провадиться через купівлю-продаж товару за певну ціну. Тому ціна грає надзвичайної ваги ролю в розвиткові капіталістичного господарства”.

За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші – це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом [1].

Суть грошей як економічної категорії розкривається у їх функціях – міра вартості, засіб обігу, засіб утворення скарбів, засіб платежу та світові гроші.

Кожна з грошових функцій є досить складним багаторівневим явищем та увиразнює в собі, з одного боку, суть грошей, а з іншого – виступає як одна з ланок механізму взаємодії грошових відносин із не грошовими елементами суспільного відтворення.

В економічній теорії узагальненими визначеннями попиту та пропозиції є:

- попит – це обсяг товарів і послуг, що їх готові купити економічні суб’єкти за різного рівня цін. На попит впливають як цінові так і не цінові фактори. До цінових факторів впливу належать: ефект багатства або реальних касових залишків (ефект Пігу), ефект відсоткової ставки (ефект Кейнса) та ефект обмінного курсу. До нецінових чинників відносяться зміни споживчих витрат, інвестиційних, державної політики, обсягів експорту, пропозиції грошей та швидкість обігу грошей.

В країнах з розвинутою ринковою економікою щорічно розраховують коефіцієнт еластичності попиту. Товари, в яких еластичність попиту менше одиниці називають товарами з низькою еластичністю попиту, і, навпаки, якщо більше одиниці – товари з високою еластичністю.

- пропозиція це обсяг товарів та послуг який може бути вироблений в економіці країни за різних рівнів цін. На пропозицію впливають цінові та нецінові чинники. Цінові чинники – відсоткова ставка та рівень цін. До нецінових факторів належать: ціни на ресурси, продуктивність праці, податки та субсидії підприємств.

Виходячи з визначень попиту та пропозиції можливо зробити висновок, що попит і пропозиція – рушійні сили ринкової економіки, які визначають кількість товарів, що виробляють, й ціни, за якими їх продають, а також поведінку покупців та їхню взаємодію між собою.

В суспільній думці існує уява про взаємозв’язок ринку і конкуренції як головний стимул розвитку економіки. На нашу думку конкуренцію треба розглядати як ринкову силу системи господарювання.

Конкуренція – це суперництво між виробниками товарів за економічно вигідні умови виробництва та реалізацію продукції, за отримання найбільшого прибутку чи інших переваг [3].

Механізм конкуренції забезпечує вирішення головних економічних проблем: що, скільки, як, для кого виробляти. Без неї ринковий механізм не зможе регулювати обсяг і структуру пропонованих товарів і стимулювати виробництво, забезпечити пріоритет покупцю [5].

Зокрема розрізняють такі види конкуренції: внутрішньогалузева, міжгалузева, цінова, нецінова, ідеальна, недосконала, монополістична, олігополістична, недобросовісна.

Виходячи з вищевикладеного можливо зробити висновок, що ринковий механізм повинен бути регульованим державою, для того щоб в деякій мірі усувати недоліки ринку[1, c. 87].


Висновки

Досягнення макроекономічної рівноваги - центральна проблема як макроекономічної теорії,так і макроекономіки як науки прикладної. Під макроекономічною рівновагою розуміють досягнення таких народногосподарських пропорцій, за яких динаміка економічного розвитку характеризуватиметься бажаною стабільністю: без надлишків нереалізованого суспільного продукту, але й без його дефіциту; з повною зайнятістю усіх наявних виробничих ресурсів, але й без їх нестачі;з незмінними темпами економічного зростання, які б забезпечували повнокровне розширене відтворення суспільного виробництва.

Розглянемо макрорівновагу з позицій класичної школи,що є однією з найбільш відомих в економічній науці. Якщо виходити із сучасних уявлень про економічну рівновагу,то класична модель виглядає малопрактичною хоча б тому,що вона виключає з аналізу фактор держави. Однак, знання класичної моделі необхідне, принаймні, з двох причин.

Класична модель макрорівноваги ґрунтується на кількох гіпотезах:1)Рівновага встановлюється в результаті взаємодії ринків ресурсів,товарів,грошей та заощаджень(інвестицій). 2)Вихідним у встановленні рівноваги є ринок ресурсів. 3)На ринках ресурсів і товарів існує рівень цін,який врівноважує попит і пропозицію,і завдяки цінам відбувається автоматичне очищення ринків як від зайвого попиту,так і від зайвої пропозиції.


Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. - Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. - 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. - 2-е вид., доп. і перероб.. - К.: КНЕУ, 2002. - 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. - 2-е вид., перероб. і доп.. - К.: ЦУЛ, 2002. - 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. - К.: Знання , 2007. - 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. - К.: Знання , 2006. - 415 с.

9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 357 с.

10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. - К.: Знання , 2006. - 247 с.

11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 209 с.

загрузка...
Top