Пропозиція грошей в Україні

1. Пропозиція грошей. Фактори впливу на пропозицію грошей в Україні.

2. Валютна система. Види валютних систем.

3. Грошова реформа в Україні.

Список використаної літератури.


1. Пропозиція грошей. Фактори впливу на пропозицію грошей в Україні

Попит на гроші — це тільки один бік сфери грошового ринку. Зворотним і не менш суттєвим явищем є пропозиція грошей. Але вони (попит і пропозиція грошей) тісно пов'язані між собою. Так, попит на гроші в найбільш загальному вигляді пов'язаний з масою ВВП, бо гроші призначені для забезпечення руху всіх товарів та послуг, вироблених у суспільстві за певний період. З іншого боку, це означає, що пропозиція грошей у своїх загальних розмірах має визначитись попитом на них. Саме це принципове положення повинно бути висхідним, базовим при визначенні загальних обсягів емісії грошей. При цьому вітчизняні вчені, які досліджують сферу грошового обігу, висловлюють думку про те, що «визначальні компоненти пропозиції грошей формуються на кредитах— боргових зобов'язаннях держави, банківських установ, інших суб'єктів виробничого процесу та підприємницької діяльності» . Ця теза дуже важлива для розуміння внутрішньої об'єктивної єдності між попитом і пропозицією грошей.

Пропозиція грошей може змінюватись під впливом різних чинників і, перш за все, під впливом змін у монетарній політиці держави.

У сучасних умовах теоретичні засади стосовно формування пропозиції грошей базуються на кількох визначальних моментах монетаристської концепції.

Пропозиція грошей — це незалежний від функціонування економіки показник. Проте цю незалежність не можна трактувати абсолютно. У кінцевому варіанті грошова маса, що пропонується для обігу, визначається розміром того сукупного продукту, який вироблено в суспільстві. Але з огляду на сталий процес нарощування обсягів суспільного виробництва, а в довгостроковому періоді таке зростання — це аксіома, пропозиція грошей незалежна. Маса грошей, які пропонуються до обігу в грошовій сфері з урахуванням швидкості обігу однойменної грошової одиниці, може бути більшою від обсягів ВВП.

— Незалежність, екзогенність пропозиції грошей, як уже зазначалося, не може бути абсолютною. Вона має свої певні обмеження, які полягають у тому, що «відрив» пропозиції грошей від динаміки та обсягів виробленого в суспільстві продукту, є більш-менш визначеною величиною. У теорії монетаристів пропозиція грошей щорічно повинна збільшуватись на 3—5 %, незалежно від фази циклу і поточної кон'юнктури на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей постулат відомий в економічній літературі як «грошове правило» М. Фрідмена.

—Збільшення грошової маси безпосередньо стимулює розвиток виробництва через збільшення витрат і посилення попиту на товари, що, у свою чергу, спонукає товаровиробника до збільшення обсягів виробництва.

—Держава може втручатись у регулювання пропозиції грошей, але це втручання має бути обмеженим. Вона не може надмірно збільшувати пропозицію грошей на грошовому ринку.

Слід зазначити, що основні постулати монетаристів у принципових моментах збігаються з теоретичними поглядами Дж. Кейнса та його прихильників з питання щодо пропозиції грошей. Різниця між цими двома течіями економічної думки полягає в тлумаченні механізму впливу зростання грошової маси на суспільне виробництво і у визначенні мети й місця держави у процесі балансування пропозиції грошей.

Так, Дж. Кейнс вважав, що збільшення грошової маси приводить до підвищення пропозиції грошей і викликає внаслідок цього зниження відсотка. Його падіння сприяє нарощуванню інвестиційного процесу і зростанню суспільного виробництва. Саме таким опосередкованим є процес впливу зміни грошової маси на виробництво. Що ж стосується монетаристів, то, як уже зазначалося, грошова маса в них уже своєю зміною безпосередньо впливає на суспільне виробництво.

Є певна протилежність у поглядах кейнсіанців і монетаристів на місце й мету державного втручання у сферу грошового обігу. Дж. Кейнс розглядав втручання держави у пропозицію грошей як необхідний момент створення державних грошей і перетворення неефективного попиту в ефективний. Це, за його висновками, створює стимули для інвестиційної діяльності й розвитку суспільного виробництва. З огляду на ті ключові проблеми, які висувала тогочасна ринкова економіка, а саме: необхідність подолання величезного спаду (зменшення) виробництва з його страхітливими наслідками (безробіттям, зубожінням значних верств населення, гострими соціальними і політичними суперечностями в суспільстві і т. ін.) — такий підхід був правильним. Загроза неминучості посилення інфляційних процесів в умовах такого зростання пропозиції грошей певною мірою відходила на другий план.

Іншим є підхід монетаристів. Вони вважають, що збільшення пропозиції грошей можливо, але повинно бути обмеженим у своїх обсягах. Ураховуючи те, що в 1960—1970 роки головною проблемою розвитку ринкової економіки у високорозвинених країнах стало вже не падіння виробництва, а саме інфляція — цей підхід і ця позиція виявились виправданими.

Увага, яку тут приділено кейнсіанському і монетаристському підходам до проблеми пропозиції грошей, їх спільним моментам і розбіжностям, виправдана тим, що рівень розвитку економіки конкретної країни й особливість тих завдань, які стоять перед тим чи іншим суспільством, можуть диктувати в організації пропозиції грошей застосування тієї чи іншої концепції, а за певних обставин і доповнення однієї теоретичної концепції деякими моментами з іншої.

У період кризи кейнсіанства в 1970 роки в розвинених країнах Заходу при розробленні політики у сфері грошового обігу почали широко застосовувати рекомендації монетаристів. У питанні про пропозицію грошей у ряді країн спирались на «грошове правило» М. Фрідмена. В реалізації цього теоретичного положення у більшості країн було зроблено певні доповнення, а саме:

По-перше, у ряді країн почали застосовувати певну «вилку» у зростанні пропозиції грошей. Ця політика стосовно щорічного зростання грошової маси отримала ще назву таргетування. Прикладом здійснення такої політики була політика уряду консерваторів Великобританії, очолюваного М. Тетчер. Ці коливання на 1976—1977 рр. встановлювались у межах 9—13 %, а в 1979— 1981 рр. у межах 7—11 %.

По-друге, обсяги зростання грошової маси або її межі пов'язувались з такими важливими макроекономічними показниками розвитку суспільного виробництва, як динаміка зростання ВВП та темпи підвищення зростання продуктивності суспільної праці.

Основні теоретичні положення монетаризму стосовно пропозиції грошей певною мірою лягли і в основу грошової політики нашої держави, починаючи з 1994 р. До цього уряд проводив політику, яка не мала нічого спільного з монетаризмом. Для покриття величезного бюджетного дефіциту уряд вдавався виключно до емісії, чим спровокував величезну інфляцію, що повністю розладнала все народне господарство молодої незалежної держави.

В основу монетарної політики, яка почала формуватись на засадах монетаризму вже з кінця 1993 р., покладено основний принцип монетаризму: відповідність грошової маси виробленому в суспільстві продукту. Це було абсолютно необхідно, бо в країні мала місце величезна інфляція, а виробництво ВВП постійно знижувалось аж до 1999 р. включно. У таких умовах не можна було зафіксувати пропозицію грошей на якомусь рівні, але треба було суттєво зменшити пропозицію грошової маси. Це було зроблено в кількох напрямках, що були як безпосередньо, так і опосередковано пов'язані з пропозицією грошей.

Так, практично припинилось пряме кредитування уряду, що, за оцінками фахівців, на 90 % було причиною зростання цін. Уряд вже з 1995 р. почав випускати облігації внутрішньої державної позики, що відкрило нове джерело покриття бюджетного дефіциту. Важливим кроком у нормалізації грошового обігу і подоланні високої інфляції стало проведення восени 1996 р. грошової реформи. Усі ці кроки забезпечили нормалізацію попиту на гроші, хоч в умовах зменшення валового внутрішнього продукту зростання грошової маси призводило до помітної інфляції, яка після позначки 10 % у 1997 р. знову зросла і коливалась у 1998— 2000 рр. у межах 19 -26 %.

Отже, можна зробити висновок, що грошова політика України в цілому і пропозиція грошей зокрема базувались на монетаристській концепції. Але деякою мірою в реалізації цієї політики мали місце й заходи, які більше нагадували кейнсіанський підхід до проблеми регулювання грошової сфери і пропозиції грошей. У той же час збільшення пропозиції грошей у великих обсягах створює реальну загрозу інфляційного вибуху в майбутньому.

Відзначаючи останню обставину, слід зауважити, що поряд із загрозою інфляції збільшення пропозиції грошей створювало й досить сприятливі умови для вирішення стратегічних завдань, які стоять перед нашим народним господарством. До них, як відомо, належить завдання забезпечення сталих темпів зростання суспільного виробництва і структурної перебудови економіки. Підвищення рівня пропозиції грошей стало досить потужним чинником для вирішення цих завдань.

Пропозиція грошей має свій механізм. Він забезпечує як сам процес формування пропозиції, так і дії щодо її регулювання, які бувають необхідними внаслідок змін в економіці. У формуванні пропозиції грошей вирішальну роль відіграє центральний банк.

Пропозиція грошей формується за рахунок певних елементів грошової маси. Першим таким елементом є грошова база, або гроші підвищеної ефективності. До складу цього елементу, як уже розглядалося в темі 2, входить готівка, що знаходиться в обігу, а також готівка в касах банків. До грошової бази входять також обов'язкові банківські резерви, норму яких, як правило, встановлює центральний банк.

Маса грошей, або їх пропозиція, дорівнює грошовій базі. Але це, так би мовити, висхідна, початкова позиція. Справа в тому, що існує ще грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор — це той коефіцієнт, що визначається способом поділу 100 на норму обов'язкових банківських резервів.

Пропозиція грошей складається як з готівкових грошей (банкноти), так і з безготівкових, або як їх іще називають депозитних грошей. Ці два основних елементи і складають грошову масу.

Готівкові гроші випускає (здійснює емісію) тільки центральний банк. У нашій державі його функцію виконує Національний банк України. Розміщення таких грошей здійснюється на кредитній основі, що означає фіксацію випущених грошей на відповідному рахунку в центральному банку. Це може бути, скажімо, позика уряду, кредит комерційного банку тощо. Кредитний характер банкнотної емісії виявляється і в тому, що випущені в обіг банкноти не мають ніякого покриття золотом. Раніше, після краху золотого стандарту, випуск банкнот певною мірою прив'язувався до золотого запасу. Так, наприклад, випуск банкнот у США до 1945 р. забезпечувався на 40% золотом. Згодом забезпечення було встановлено на рівні 25 % від номінальної вартості випущених банкнот, а з 1968 р. ця вимога була скасована. Нині тільки у Швейцарії зберігається забезпечення банкнотної емісії золотом. У цій країні випущені в обіг банкноти на 40 % забезпечуються золотом.

Оскільки Національний банк України, як і інші центральні банки має монопольне право на емісію банкнот, то це призводить до двох важливих моментів:

—По-перше, центральний банк нашої держави не має проблеми внутрішньої ліквідності своїх активів, бо має право в будь-який момент випустити банкноти.

— По-друге, саме банкнотна емісія є головним джерелом капіталу Національного банку країни.

Окрім банкнотної емісії, центральний банк здійснює пропозицію грошей ще через обслуговування державного боргу. Як відомо, державний борг зазвичай пов'язаний з дефіцитом державного бюджету. Щоб покрити цей дефіцит (повністю або частково) уряд удається до випуску цінних паперів (державних боргових зобов'язань). Ці зобов'язання держава може розмістити двома способами. Перший полягає в розміщенні поза емісійними установами. У цьому разі пропозиція грошей не зростає, бо, по суті, продаж державних боргових зобов'язань тільки змінює співвідношення в існуючих грошових потоках. Другий спосіб полягає в тому, що держава продає свої боргові зобов'язання комерційним банкам і центральному банку, а це саме і приводить до зростання пропозиції грошей.

Пропозиція грошей в обігу зростає й тоді, коли центральний банк скуповує іноземну валюту. Найчастіше це пов'язано з реалізацією політики стосовно курсу національної валюти і здійснюється у вигляді валютних інтервенцій.

Таким чином, центральний банк формує пропозицію грошей за трьома каналами: випуск готівкових грошей, обслуговування державного боргу і, нарешті, через операції на валютному ринку.

Грошова маса, що складає грошову пропозицію, включає як готівкову (банкнотну) масу, так і безготівкові (депозитні) гроші. При цьому депозитні гроші часто перетворюються в готівкові. І хоч у цього процесу є й зворотний бік, коли готівкові гроші здані, наприклад, у банк, перетворюються в безготівкові, бо на відповідному рахунку господарюючого суб'єкта робиться відповідний запас, проте часто виникає додаткова потреба в готівкових грошах. У цьому випадку центральний банк змушений переказувати готівкові гроші на рахунки комерційних банків, парабанків та державної скарбниці.


2. Валютна система. Види валютних систем

Міжнародні валютні відносини є невід'ємною складовою світової економіки, їх функціонування й розвиток пов'язані з обслуговуванням усього комплексу економічних зв'язків, що складаються між окремими країнами, юридичними суб'єктами ринку та приватними особами. Ідеться про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивезення капіталу, надавання позик і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші міждержавні та приватні стосунки.

Розвиток валютних відносин зумовлюється об'єктивними причинами - удосконаленням міжнародного поділу праці та спеціалізацією виробництва, інтернаціоналізацією всього комплексу виробничого відтворення й суспільно-політичного життя народів. Визначальний вплив на ці процеси справляє також формування на світовому ринку інтернаціональної вартості товарів і послуг, а відтак - інтернаціоналізація грошових відносин.

У свою чергу, валютні відносини не є пасивною структурою світового господарства. Вони справляють активний зворотний вплив на його якісні перетворення, зокрема на забезпечення системної збалансованості та економічної рівноваги світових господарських зв'язків.

Валютні відносини пов'язані з функціонуванням у міжнародному обороті грошей, які призначені опосередковувати (забезпечувати валютою) міжнародні економічні зв'язки. Вони тісно пов'язані з внутрішньою грошовою системою, не включаючи водночас механізмів грошового обігу окремих країн.

На фундаменті валютних відносин формуються валютна політика та валютна система, державно-правова форма організації валютних відносин.

Валютна політика - сукупність заходів, які проводяться державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до її тактичних та стратегічних цілей. Валютна політика є обов'язковою складовою державної економічної політики країни, важливим інструментом валютного регулювання.

Окремими елементами політики є дисконтна політика з метою регулювання грошової маси в обороті та руху позичкових капіталів; валютна інтервенція з метою впливу на курс національної валюти; зміна валютного курсу шляхом ревальвації чи девальвації, запровадження або скасування тих чи інших валютних обмежень; диверсифікація валютних резервів; укладання міждержавних угод про структурні Зміни в міжнародній валютній системі тощо.

Валютна політика здійснюється органами економічного управління - центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю - і проводиться як засіб координації міждержавних економічних відносин, посилення позиції країни в боротьбі за ринки збуту, сфери прикладання капіталів тощо. Реально обґрунтована валютна політика відіграє важливу роль у розвитку національної економіки, інтеграції її у світову систему, у забезпеченні міжнародної валютної ліквідності.

Валютна система - це державно-правова форма організації валютних відносин. Слід розрізняти національну, міжнародну, регіональну та світову валютні системи.

Національна валютна система - це державно-правова форма організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міждержавними фінансовими інститутами, за допомогою яких здійснюються міжнародні кредитно-розрахункові операції, формуються та використовуються валютні резерви країни.

Основні елементи національної валютної системи:

- національна валюта - грошова одиниця країни;

- валютний паритет та режим курсу національної валюти;

- умови обміну національної валюти на інші валюти;

- конвертованість валюти;

- форми та організація міждержавних розрахунків;

- статус національних установ, які обслуговують та регулюють валютні відносини.

Валюта. У широкому розумінні поняття валюта - означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, гривня тощо). У міжнародних відносинах національна валюта одного учасника є іноземною валютою для іншого. Терміном «валюта» часто користуються для позначення та обліку коштів, виражених у грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних фінансово-кредитних організацій, - готівки, депозитів, вкладів на банківських рахунках, платіжних документів (векселів, чеків, акредитивів).

Залежно від країни - емітента валютних коштів, валюта підрозділяється на іноземну та національну, валюту експортера й валюту імпортера; залежно від режиму використання - на конвертовану й неконвертовану, залежно від сфери та цілей використання - на валюту платежу, валюту клірингу, валюту ціни, валюту векселя тощо.

Проте поняття «гроші» та «валюта» не є цілком тотожними. Так, функціональною формою світових грошей може бути тільки валюта, визнана світовою спільнотою як міжнародна розрахункова одиниця. За обігу кредитних паперових грошей статус валюти отримує лише конвертована грошова одиниця, коли її активно використовують у системі міжнародних економічних відносин.

Валюта може бути національною й колективною. Зараз суб'єкти міжнародного валютного ринку переважно орієнтуються на «ключові» валюти: долар США, японську єну, німецьку марку і європейську колективну валюту - ЕКЮ. Вони вільно функціонують на міжнародному валютному ринку. Не конвертована грошова одиниця не може бути валютою у повному розумінні. її так і називають -«замкнута», тобто внутрішня валюта.

Конвертованість валюти. Одним з найважливіших елементів валютної системи є конвертованість національних валют.

Конвертованість національної валюти - важливий атрибут відкритої економіки. Без конвертованості неможлива свобода зовнішньої торгівлі, оскільки товаровиробник-експортер не може вільно включатися в різноманітні структури світового ринку, у міжнародний поділ праці, а покупець - імпортер позбавляється можливості задовольняти платоспроможний попит на товари, що імпортуються.

Конвертованість полягає в можливості вільного обміну національної валюти на інші валюти за офіційним курсом.

У рамках світової валютної системи вільно конвертованою вважається валюта тієї країни, яка взяла на себе зобов'язання, ■ передбачені статутом МВФ.

У світовій практиці розрізняють повну й часткову, зовнішню і внутрішню конвертованість валют.

Повна конвертованість означає вільний обмін національної валюти на іноземну для всіх категорій власників і за всіма операціями без жодних обмежень. Повністю конвертовані валюти мають нині США, Англія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Франція, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Кувейт та деякі інші країни з розвинутою та відкритою економікою.

Часткова (поточна) конвертованість означає, що на певні валютні операції чи на окремі категорії власників коштів режим конвертованості не поширюється, тобто запроваджуються певні обмеження. За поточної конвертованості обмін національної валюти на іноземну дозволяється (на вимогу МВФ) лише для поточних міжнародних операцій. До них належать платежі за зовнішньо-торгівельними операціями, платежі для погашення позик і процентів, виплата прибутків та дивідендів на інвестиції, грошові перекази некомерційного характеру тощо. Поточна конвертованість передбачає лібералізацію зовнішньої торгівлі.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість валюти. Кожен із цих видів є тільки частковою конвертованістю. За зовнішньої - цілковита свобода обміну зароблених у країні грошей надається лише іноземним особам (нерезидентам). Режим зовнішньої конвертованості сприяє припливу у країну іноземної валюти.

За режиму внутрішньої (резидентської) конвертованості правом обміну національної валюти на іноземну користуються лише резиденти цієї країни, а для нерезидентів зберігається режим неконвертованості. Запровадження внутрішньої конвертованості потребує від країни більших зусиль, зокрема нагромадження валютних резервів, зближення структури цін на внутрішньому і світовому ринку, реального курсу валюти та інших компонентів валютного ринку. Тому її запровадження створює необхідні передумови для переходу до повної конвертованості.

В Україні завершується процес трансформації грошової одиниці - гривні у режим часткової (здебільшого внутрішньої) конвертованості, що сприятиме припливу іноземного капіталу, розбудові економіки України, її поступовій інтеграції у світову економіку.

Україна як незалежна держава ще в серпні 1992 р. ратифікувала Угоду про Міжнародний валютний фонд, узявши на себе, таким чином, певні зобов'язання щодо організації власної національної валютної системи.

У системі міжнародних валютних відносин чільне місце належить широкому комплексу заходів для забезпечення конвертованості валюти. Реалізація цього заходу є однією зі статутних вимог МВФ, передбачених пунктами 2, 3, 4 статті XIII Угоди про Міжнародний валютний фонд. А це означає, що конкретна країна:

- має право запроваджувати заходи контролю за рухом капіталу;

- не повинна обмежувати можливості використання своєї валюти або валюти інших членів Фонду для поточних платежів;

- зобов'язана викуповувати в інших членів Фонду залишки коштів у своїй валюті, якщо такі утворилися в результаті платежів за поточними операціями і конвертування, необхідного для здійснення цих операцій.

Сучасний стан розвитку валютного ринку в Україні, забезпечення внутрішньої конвертованості та досягнення стабільності національної валюти створили всі передумови для того, щоб рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. оголосила про те, що наша країна взяла на себе зобов'язання згідно зі статтею XIII Статуту Міжнародного валютного фонду. Вітаючи Україну із цією подією, директор МВФ Мішель Камдессю сказав, що вона «переводить Україну до першої ліги світового економічного процесу». Гривня після цього кроку нашої держави набула статусу валюти з поточною конвертованістю.


3. Грошова реформа в Україні

У 90-ті роки в Україні була проведена широкомасштабна грошова реформа, яка за своїм характером може бути віднесена до категорії повних або структурних реформ. До найхарактерніших її особливостей належать: багаточинникова зумовленість та багатоцільове спрямування; тривалий період проведення; застосування тимчасових грошей як перехідних та їх гіпервисоке знецінення; створення в ході реформи нового механізму монетарного регулювання; особлива соціальна спрямованість реформи та ін.

Багаточинникова зумовленість грошової реформи в Україні полягала в тому, що, крім суто економічних причин, були і досить могутні політичні припини її проведення. Україна з 1991 р. стала незалежною державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирішення цих завдань годі було й вести мову про політичну самостійність та економічну незалежність України. Після виходу зі складу СРСР Україна опинилася без власного емісійного центру,

а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Сподіватися в цих умовах на нормальне забезпечення потреб обороту грошовою масою та проведення Україною самостійної економічної, фінансової і монетарної політики не було жодних підстав.

Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало щонаймеше три мети:

- створити національні гроші та грошову систему як атрибут самостійності і механізм забезпечення незалежності української держави;

- забезпечити стабільність національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання економічного і соціального розвитку країни;

- сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти регулювання грошового обороту і грошового ринку, адекватні потребам ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи визначили значну її тривалість і багатоетапність.

Довготривалість реформи. Розпочалася реформа в січні 1992 р. випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:

- перший етап (січень - листопад 1992 p.), на якому в обіг було випущено купоно-карбованець і забезпечено його функціонування. На цьому етапі уряд України розпочав формувати власний емісійний механізм і одержав можливість самостійно забезпечувати потреби обороту в грошовій масі;

- другий етап (листопад 1992 - серпень 1996 p.), на якому український карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина національна, хоч і тимчасова, валюта, а також були створені економічні та фінансові передумови для її стабільного функціонування, насамперед як засобу обігу та засобу платежу;

- третій етап (вересень 1996 p.), яким успішно завершилася грошова реформа введенням в оборот постійної грошової одиниці гривні. Завершення реформи у вересні 1996 р. було підготовлено успіхами її другого етапу: подоланням гіперінфляції, витісненням з готівкового обігу долара, помітною трансформацією на ринкових засадах економіки, запровадженням у практику нових методів та інструментів монетарного регулювання.

Застосування тимчасових грошей та їх гіпервисоке знецінення не було заздалегідь спроектованою і свідомо проведеною складовою грошової реформи1. Випуск купоно-карбованця багаторазового користування був вимушеним кроком, пов'язаним з необхідністю забезпечення потреб обороту грошовою масою, оскільки з вересня 1991 р. Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі, а номінальні обсяги обороту стали швидко зростати внаслідок інфляції, що розпочалася після лібералізації цін. Щоб уникнути "готівкової кризи", і було прийнято рішення про випуск купоно-карбованця.

Спочатку передбачалося, що купоно-карбованець буде запроваджуватися "м'яко", поступово заміняючи в обороті рубль, що забезпечить його достатню стабільність, а загальний термін його використання, як тимчасових грошей, не перевищить 4- 6 місяців. Проте фактично події розвивалися зовсім за іншим сценарієм. Уже в квітні 1992 р. купоно-карбованець "заповнив" весь готівковий оборот, а рубль був повністю вилучений. Зате рубль продовжував обслуговувати весь безготівковий оборот аж до листопада 1992 p., що негативно впливало на стабільність готівкового купоно-карбованця, сприяло його швидкому знеціненню.

У листопаді 1992 р. указом Президента "Про реформу грошової системи України" купоно-карбованець не був замінений постійною валютою, а ще ширше був запроваджений в оборот завдяки поширенню і на безготівкову сферу. З цього часу він став єдиним на території України офіційним засобом платежу під назвою "український карбованець". Тим самим було в основному вирішено перше завдання грошової реформи з трьох, зазначених вище.

Одержавши у своє повне розпорядження механізм емісії тимчасових грошей, уряд та НБУ використали його на повну потужність для реалізації своєї інфляційної монетарної політики. За два роки (1992-1993) маса грошей в обороті за агрегатом М2 зросла більше ніж у 240 разів. Відтак був створений досить зручний механізм мобілізації значних фінансових ресурсів для покриття надмірних бюджетних витрат, спричинених невиваженою економічною політикою. Зумовлена цією політикою гіперінфляція стала характерною ознакою грошової реформи в Україні і може розглядатися як її складовий елемент, оскільки через неї були знищені всі грошові заощадження на другому етапі реформи .

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання виявилося характерною особливістю грошової реформи в Україні з двох причин:

- до початку реформи такого механізму в Україні не було;

- для подолання гіперінфляції і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти найефективніші інструменти монетарного регулювання.

З огляду на ці обставини на другому - підготовчому - етапі реформи була проведена, починаючи з 1994 p., велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994-1995 pp. ці методи та інструменти були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов для завершення реформи в 1996 р. Якраз на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений період.

Чи не найскладнішою особливістю грошової реформи в Україні є її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає додаткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення.

В Україні на завершальному етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково - вона відповідала рівню інфляції за 1991-1996 р. Все це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціальне справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазначало населення на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

Якби ці заощадження були своєчасно індексовані, то проводити реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час в Україні з'явився певний прошарок "нових українців", які нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі їх власників. Таку реформу не можна було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціальне справедливою.

Отже, своєю реформою Україна ще раз підтвердила загальне правило покладання основного фінансового тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки після грошової реформи не дає надій на те, що ці верстви населення одержать відповідний виграш завдяки запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами пенсій та заробітної плати, які допускаються заради стабілізації гривні після реформи, завдають найбільших збитків тим групам населення, які втратили заощадження на стадії підготовки реформи.


Список використаної літератури

1. Артус М. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. -161 с.

2. Гриньова, Валентина Миколаївна Гроші і кредит : Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Олена Проскура,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. економічний ун-ет. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -207 с.

3. Гроші та кредит : Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2000. -510 с.

4. Гроші та кредит : Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. -К.: КНЕУ, 2001. -602 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. -К.: Дакор: ВИРА-Р, 2003. -527 с.

6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федорен-ко. -К.: Алерта, 2004. -477 с.

7. Колодізєв О. Гроші та кредит : Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -153 с.

8. Щетинін А. І. Гроші та кредит : Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -429 с.

загрузка...
Top