Національний доход

Вступ

І. Національний доход

1.1. Національний доход і валовий національний доход

1.2. Виробництво національного доходу Фактори виробництва національного доходу

1.3. Чинники, що визначають величину національного доходу

ІІ. Розподіл доходів

2.1. Нерівність і перерозподіл доходів

2.2. Функціональний розподіл національного доходу

2.3. Родинний розподіл національного доходу

ІІІ. Соціальний захист населення

3.1. Державне регулювання зайнятості

3.2. Рівеньі причини безробіття. Соціально-економічні втрати від безробіття

3.3. Допомога по безробіттю і тенденція до підвищення рівня безробіття.

3.4. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення. Види соціального страхування

ІV.Список використаної літератури

Вступ

В умовах переходу до ринкової економіки проблеми розподілу доходу набувають дедалі більшого значення.

Розподіл можна визначити як процес визначення частини виробленого продукту для окремих суб’єктів економічної системи чи виробничих факторів.

Розподіл здійснюється через ринки виробничих ресурсів і товарів та послуг. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва, а також засоби виробництва як частини виробленого продукту. Споживчий ринок розподіляє предмети особистого споживання, визначаючи і частку виробників (фірм) у доходах.

Розрізняють економічні і соціальні функції розподілу. Економічна функція проявляється у впливі розподілу на національну економіку через систему потреб, інтересів, стимулів. Соціальна функція розподілу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб.

Розподіл доходу піднімає деякі фундаментальні питання стосовно ролі економічної політики. “Невидима рука” ринку може ефективно розміщувати ресурси, але не може гарантувати, що ці ресурси розміщені справедливо. В результаті, більшість економістів, але не всі, вірять, що уряд має перерозподілювати доходи для досягнення більшої рівності. Однак, діючи таким чином, уряд зазвичай повинен враховувати інші альтернативні цілі. Коли уряд надає чинності політиці справедливого розподілу доходу, він знижує стимули, змінює поведінку, та зменшує ефективність розміщення ресурсів.

Обговорення проблеми розподілу доходу складається з трьох питань:

  • Шляхи вимірювання та оцінювання нерівності.
  • Деякі погляди на роль, яку має відігравати уряд, контролюючи розподілення доходу.
  • Різноманітні суспільні політичні заходи, спрямовані на допомогу найбіднішим прошаркам населення.

Сучасна теорія розподілувключає аналіз так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб’єктом незалежно від їх складу у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частку винагород за використання факторів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.

Довгий час теорія розподілу мала лише мікроекономічний аспект, сьогодні вона все більше здобуває макроекономічну спрямованість. Тому в сучасній економічній теорії розрізняються 2 види доходу:

  1. дохід на мікрорівні(від праці по найму, від підприємницької діяльності, від власності);
  2. дохід на макрорівні(національний доход).

У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, держави, підприємств виробничої і невиробничої сфери. Формуванням фондів споживання і нагромадження завершується процес розподілу й перерозподілу чистого продукту, після чого він надходить у стадію кінцевого використання.

В умовах трансформації економіки України – переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Актуальність даної теми в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян ( безробіття, втрата працездатності ), створення ефективної пенсійної системи.

Об’єктом дослідження є соціальна політика держави, її структура, цілі, об’єкти, суб’єкти та інструменти реалізації.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики України, аналіз її стану, характеристика сучасних процесів, що протікають в соціальній сфері.

Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, поремонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції.

Одним із найбільш складних для ринкової економіки є питання про захист, страхування від безробіття. Навіть соціально орієнтована держава не гарантує обов‘язкової зайнятості. В ринковій економіці ця проблема вирішується між працівником та працедавцем, або відповідно між їх представниками – об’єднаннями профспілок та об’єднаннями працедавців.

Корінні зміни в соціальної політики держави в умовах жорстких бюджетних обмежень можуть бути успішними лише за умови введення нових механізмів функціонування соціального сектора і їхнього вдосконалення у міру створення економічних передумов. Держава стоїть перед необхідністю постійно і послідовно трансформувати систему соціального захисту.

1.1. Національний доход і валовий національний доход

Результатом національного виробництва, як було з’ясовано раніше, виступає суспільний продукт. Вартість його складається з двох частин: 1)старої перенесеної вартості, й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту. Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільством на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, національний доход по суті - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість.Кількісно національний доход - це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка використовується для розширеного відтворення.

У системі національних рахунків. Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:

НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.

Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.

Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.

У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).

Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.

Величина національного доходу - це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенційні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше - це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Західна економічна наука розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва.

Не слід змішувати національний доход з національним багатством. Національний доход, як було визначено, - це сума новоствореної вартості за рік. Національне багатство- це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Валовий національний доход (ВНД)—це сума внутрішніх первинних доходів, тобто ВВП плюс чисті зовнішні первинні доходи, які отримані резидентами даної країни від інших країн.

Чисті зовнішні первинні доходи (ЧПДз) визначаються як різниця між первинними доходами, які отримані від інших країн, і первинними доходами, які передані іншим країнам. Отже, ВНД відрізняється від ВВП на сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону і переданих за кордон:

ВНД = ВВП + ЧПДз

При цьому слід зазначити, що до первинних доходів відносяться доходи, які отримані від первинного розподілу сукупного доходу, тобто від розподілу доданої вартості між власниками факторів виробництва і урядом (через чисті податки на виробництво і імпорт, до яких входять всі податки, що збільшують ціну товарів). Податки на виробництво і імпорт є первинним доходом держави, тобто органів державного управління. До первинних доходів відносяться і доходи від власності.

Зовнішні первинні доходи включають оплату праці найманих працівників і доходи від власності, які власники фінансових активів (грошових коштів), землі, нематеріальних (не фінансових) активів отримують (або передають) за надання права користування ними господарським одиницям. На рівні економіки в цілому вони включають: відсотки за надані кредити; дивіденди за участь в акціонерному капіталі; чисту ренту за користування землею; плату за розробку запасів корисних копалин; плату за використання авторських прав, патентів, торгових знаків; реінвестований доход іноземних компаній та ін.

Первинні доходи, які отримують резиденти даної країни, можуть бути у формі поточних трансфертів перерозподілені нерезидентам. І навпаки, первинні доходи нерезидентів можуть у формі поточних трансфертів передаватись резидентам даної країни. З урахуванням руху поточних трансфертів у грошовій і натуральній формах формується валовий наявний національний доход (ВНД,):

ВНДн = ВНД + ЧПТ3

де ЧПТ3 — чисті поточні зовнішні трансферти, тобто різниця між поточними трансфертами, отриманими з-за кордонупереданими за кордон.

Зазначимо, що поточні трансферти (отримані і передані) включають: платежі зі страхування від нещасних випадків; поточні податки на доходи та майно (податок на прибуток прибутковий податок на громадян, податок на транспортні засоби та ін.); відрахування на соціальне страхування; допомогу з соціального забезпечення, що надходить від інших країн; обов'язкові збори і платежі від домашніх господарств; добровільні внески; штрафи і пені та ін.

Якщо від ВНД і ВНДн відрахувати споживання основного капіталу (амортизацію), то отримаємо чистий національний доход (ЧНД) і чистий наявний національний доход (ЧНДн).

Наступний показник — особистий доход (ОД). Особистий доход складається із первинних доходів домашніх господарств та їх вторинних доходів, які не зароблені, але отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів (внутрішні соціальні трансферти — СТВ та чисті зовнішні соціальні трансферти — ЧСТ3).

ОД = (ЗП -ВСФ) + Р + ЧВ + Д + ЗД + СТВ + ЧСТ3,

де ВСФ — відрахування від заробітної плати до страхових фондів;

Р — рента як доход від передачі прав на використання власності (землі, надр тощо);

ЧВ — чистий відсоток як доход від фінансових активів (позички, облігації, термінові внески тощо); він обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими відсотками;

Д —дивіденди як доход від участі в акціонерному капіталі;

ЗД — змішаний доход, тобто доход некорпоративного (індивідуального) бізнесу.

Велике значення в макроекономічному аналізі має показник особистого безподаткового доходу, або просто безподаткового доходу (БД). Він обчислюється як різниця між особистим доходом і особистими податками (ОП):

БД = ОД - ОП,

де ОП —особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину та ін.).

Безподатковий доход використовується на особисте споживання та заощадження. Зазначимо, що особисте споживання охоплює лише споживання домашніх господарств. Кінцеве споживання, крім споживання домашніх господарств; включає також витрати на споживання органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства.

1.2. Виробництво національного доходу

Фактори виробництва національного доходу.

Нам уже відомо, що національний дохід дорівнює сумі усіх доходів, зароблених упродовж року резидентами країни на фактори виробництва, незалежно від того, де ці ресурси використовують, — у власній країні чи за кордоном. За натуральною формою національний дохід складається з усіх предметів споживання, що виготовлені за рік, та тієї частини капітальних благ, яка забезпечує приріст капіталу країни.

Для виробництва національного доходу використовують, як відомо, чотири групи ресурсів — працю, капітал, землю та підприємницький хист, які можна розчленувати на дещо ширше коло, виокремивши ще технологію та організацію виробництва, енергію, інформацію тощо.

Виробництво — це не просто механічне поєднання його факторів, а складна взаємодія цих факторів через технологію та організацію виробництва. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва: люди оволодівають секретами виготовлення нових видів продукції, винаходять прогресивні технології, використовують якісно нові матеріали. Одночасно зі зміною технологічного процесу змінюється й організація виробництва, яка узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів.

Зі зростанням обсягів виробництва національного доходу змінюються фактори виробництва, зокрема зростає значення енергії. Початково енергія не виділялась як самостійний фактор виробництва, її забезпечувала або рушійна сила людини, або робоча худоба, яку застосовували у виробництві. Проблема енергетичного забезпечення виробництва національного доходу стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія факторів виробництва уже неможлива.

В умовах науково-технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація; неухильно зростає значення виробничої (транспорт, інформаційне забезпечення тощо), а також соціальної (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) інфраструктури.

Необхідною умовою виробництва певного обсягу національного доходу є наявність відповідної кількості потрібних ресурсів. Відсутність деяких із них, наприклад енергетичних, може паралізувати господарське життя країни або виробничу діяльність в окремих галузях національної економіки. Тому економічні ресурси є взаємо доповнюваними.

Окрім взаємодоповнюваності, виробничі ресурси характеризуються взаємозамінюваністю. У процесі виробництва національного доходу виробничі ресурси можуть замінювати один одного, змінюючи пропорції їх поєднання. Відсутність певної кількості одного фактора можна компенсувати певною кількістю іншого. Наприклад, в економічно відсталих країнах нестачу капіталу заміщують широким використанням трудових ресурсів. Проте взаємозамінюваність ресурсів у національній економіці є обмеженою. Межі заміщення одних факторів виробництва іншими обумовлюються науково-технічним прогресом, рівнем технології. Наприклад, сучасний стан науки, техніки і технології дає можливість замінювати ресурси у виробництві енергії, але замінити капітальне устаткування у високотехнологічних галузях збільшенням кількості зайнятих працівників неможливо.

Двома найважливішими видами ресурсів у сучасній економіці є праця і капітал. Для позначення капіталу застосуємо літеру К, а праці — L. Наявна виробнича технологія визначає, який обсяг продукції виробляють за даної кількості праці й капіталу. Економісти виражають наявну технологію через виробничу функцію, яку можна застосувати і для національної економіки, і для окремої фірми. Якщо обсяг національного продукту чи доходу позначити літерою Y, тосукупну виробничу функцію, тобто виробничу функцію для національної економіки, можна записати так:

Сукупна виробнича функція виражає функціональну залежність між: вхідними економічними ресурсами — капіталом і працею — та величиною національного продукту чи доходу.Інакше кажучи, вона відображає наявну технологію, за допомогою якої ресурси перетворюються у товари і послуги. Якщо у національній економіці вдосконалюються техніка і технологія, то з попередньої кількості праці й капіталу можна отримати більший обсяг національного продукту. У цьому разі економісти кажуть, що ефективність функціонування економіки підвищується. Отже, ефективність економіки, як уже зазначалося, характеризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів. Зрозуміло, що зі зменшенням обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, ефективність використання ресурсів знижується.

Важливими показниками, що відображають ефективність використання основних факторів виробництва є, по-перше, продуктивність праці, яка характеризує ефективність фактора "праця". Цей показник для національної економіки обчислюють як відношення валового внутрішнього продукту до чисельності зайнятих. Нерідко його називають виробітком на одного зайнятого. Продуктивність праці у національній економіці визначають і як відношення національного доходу до чисельності зайнятих.

Ефективність використання капіталу (основних виробничих фондів) характеризують показники фондовіддачі (капіталовіддачі) та фондомісткості (капіталомісткості).

Фондовіддачуу національній економіці обчислюють як відношення валового внутрішнього продукту або національного доходу до вартості основних виробничих фондів. Отже, фондовіддача характеризує обсяг національного доходу, що припадає на одну гривню діючих основних виробничих фондів.

Фондомісткістьу національній економіці обчислюють як відношення вартості основних виробничих фондів до національного доходу або валового внутрішнього продукту. Отже, фондомісткість показує вартість основних виробничих фондів у розрахунку на одну гривню національного доходу.

В економіці, яка прогресує, фондовіддача підвищується, фондомісткість — знижується. В останні роки у вітчизняній економіці простежувалася несприятлива динаміка цих обох показників.

Ефективність використання матеріальних ресурсів визначають як відношення витрат матеріальних ресурсів до виготовленої продукції. Цей показник називають матеріаломісткістю виробництва. Часто також визначають енергомісткість — відношення кількості спожитої у виробництві енергії до виготовленої продукції.

Зниження матеріаломісткості виробництва є важливим резервом підвищення ефективності економіки. Воно забезпечує можливість виготовлення більшого обсягу готової продукції з незмінної кількості сировини.

Підвищення ефективності використання основних факторів виробництва нині є найважливішим рушієм зростання національного доходу.

1.3. Чинники, щовизначають величину національного доходу

Усі фактори виробництва, які визначають обсяг виробленого національного продукту, можна виразити через кількість праці та її продуктивність. Річ у тім, що реальний ВВП країни у будь-який рік можна визначити як добуток затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці (реальний щогодинний виробіток на одного зайнятого).

У національній економіці кількість відпрацьованих годин залежить від чисельності зайнятих і від середньої тривалості робочого року. Чисельність зайнятих в економіці визначається кількістю населення працездатного віку та коефіцієнтом участі в робочій силі. Середня тривалість робочого року залежить від середньої тривалості робочого дня, кількості вихідних і святкових днів у році та від тривалості відпустки.

Продуктивність працізалежить від таких чинників, як науково-технічний прогрес, кількість капіталу (капіталоозброєність), якість робочої сили, ефективність розподілу ресурсів, організація управління ресурсами та ін.

Найважливішим чинником, що впливає на підвищення продуктивності праці, є науково-технічний прогрес. Він охоплює не лише нові методи виробництва, а й нові методи управління та форми організації виробництва. Загалом під технічним прогресом розуміють відкриття нових знань, які дають змогу принципово інакше поєднувати економічні ресурси для досягнення більшого обсягу виробництва.

Науково-технічний прогрес забезпечується через інвестиції у виробництво нових машин та устаткування. Тому він тісно пов'язаний із капіталовкладеннями. Праця буде продуктивнішою, якщо робітник застосовуватиме більшу кількість капітального устаткування. Отже, обсяг капіталу на працівника є важливим показником динаміки продуктивності праці.

Значний вплив на підвищення продуктивності праці справляє рівень освіти і професійної підготовки кадрів. В аналітичній економії часто використовують термін «людський капітал», який відображає обсяг знань та рівень кваліфікації, що їх набувають працівники через освіту, професійну підготовку, в процесі праці й т.д. Як і фізичний капітал, людський капітал підвищує спроможність нації до продукування товарів і послуг.

Продуктивність праці в національній економіці підвищується, коли робоча сила країни переміщується з низькопродуктивних галузей у відносно продуктивніші. Історично склалося так, що робоча сила переміщувалася із сільського господарства, де продуктивність праці була низька, в обробну промисловість, де продуктивність праці висока.

Підвищення продуктивності праці певною мірою залежить і від місткості ринку та розмірів підприємств. У великої фірми більше можливостей вибрати з наявних методів виробництва ефективніші, ніж у малої фірми.

У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини приросту припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

Висновок

У виробництві національного доходу використовують чотири основні види ресурсів, які можна розчленувати на значно ширше коло, виокремивши ще технологію і організацію виробництва, енергію, інформацію тощо. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва, а організація виробництва узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів. В останні роки у виробництві національного доходу дедалі важливішу роль відіграють енергія, інформація, виробнича і соціальна інфраструктура.

Фактори виробництва і виробнича технологія визначають величину виробленого економікою національного доходу. Збільшення кількості факторів виробництва або технологічні нововведення збільшують величину національного доходу. Наявний рівень технології виражають,
використовуючи виробничу функцію. Сукупна виробнича функція відбиває залежність між вхідними виробничими ресурсами та величиною створеного національного доходу чи продукту. Якщо з попередньої кількості ресурсів отримують більший обсяг національного продукту, то рівень ефективності функціонування економіки зростає.

Усі фактори, що визначають величину національного доходу, можна виразити через трудозатрати та продуктивність праці. За такого підходу обсяг національного продукту є добутком затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці, виміряної у реальному погодинному виробітку на одного зайнятого.

2.1. Нерівність і перерозподіл доходів

Прагнення суспільства досягти соціальної справедливості потребує від державної влади різноманітних заходів щодо перерозподілу доходів. Тут перш за все необхідно визначити, наскільки нерівним є фактичний розподіл доходів, а для цього треба ввести відповідні показники нерівності. По-друге, слід визначитись із поняттям справедливого розподілу доходів, що дає змогу відшукати стан, до якого треба скеровувати рух процесу перерозподілу. По-третє, необхідно розглянути інструменти, які допоможуть перерозподіляти доходи. Нарешті, слід проаналізувати вартість перерозподілу для суспільства.

Доходи домогосподарств утворюються внаслідок продажу або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Але різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну вдачу. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманна всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року.

Наприклад, у США поріг бідності досягається тими родинами, чиї витрати на нормальне харчування перевищують третину її доходів. У 1992 р. для родини із чотирьох осіб це складало $14335 річного доходу, нижче порога бідності опинилось 37 млн. американців. Ясна річ, що для більшості країн світу такі доходи були б вищими навіть за середній рівень. В Україні визначається межа малозабезпеченості, яка складала у 1997 р. 70.1 грн. на місяць (тобто приблизно $1780 на рік на родину із чотирьох осіб), у IIкварталі 1997 за цією межею опинилося 27.4 млн. чоловік, або 53.9% населення.

Для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовується кілька понять, одне з яких -- крива Лоренца— графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкладати кумулятивну частку доходів (від 0 до 100%), а по горизонталі — кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100%), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії.

Тобто будь-який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку ж частку доходів (10% або 20%). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.

З метою зменшення нерівності у розподілі доходів державна влада здійснює примусове переміщення ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів.

Трансферт — це невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком. Рішення про трансферт може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді вферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв.

Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податок можна визначити як примусовий трансферт грошей від індивідів або інституцій до органів влади. Податкиподіляються на прямі (їхсплачують безпосередньо економічні агенти — фірми і домогосподарства — в залежності від рівня доходів або багатства) і непрямі (ними обкладаються блага і види діяльності). Прикладами прямих податків є прибутковий податок з громадян і податок на прибуток фірм, непрямих — податок на додану вартість, акцизний податок. Середня ставка податку ATR) дорівнює частці (або процентові), який складають податки " в сукупному доході І:

Податок може бути пропорційним, прогресивним і регресивним.

При пропорційному податку податкова ставка залишається незмінною зростанні доходів, тобто середня і гранична ставки податку є постійними

При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча MTR(гранична ставка податку)може як зростати, так і залишатись постійною.

При регресивному податку середня ставка зменшується при зростанні доходів, MTRможе залишатись постійною або зменшуватись.

Одна з найпоширеніших форм трансфертів — це програми соціальної допомоги, які можна розподілити на дві групи:

1) програми типу соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання, втрата роботи);

2) програми державної допомоги, за якими підтримуються лише ті члени суспільства, чий доход не перевищує певного рівня (допомога багатодітним родинам, медична допомога, талони на харчування).

Проблеми фінансування програм соціальної допомоги можна вирішувати з використанням від'ємного прибуткового податку: додатний податок означає, що люди сплачують податок, а від'ємний — що вони можуть отримувати допомогу в залежності від рівня доходів. Від'ємний податок може бути введений за такою схемою. Наприклад, якщо визначена межа малозабезпеченості у 70 грн., то всім членам суспільства призначається щомісячна виплата у 70 грн. незалежно від рівня доходів, але всі доходи оподатковуються за певною ставкою, наприклад, 30%. Тоді ті, хто не мають ніяких доходів, отримають по 70 грн. Ті, чий доход дорівнює 210 грн., сплатять податок у розмірі 0.3-210=70 грн. і водночас отримають допомогу у 70 грн.

2.2. Функціональний розподіл національного доходу

Національний дохід у ринковій економіці розподіляється між власниками факторів виробництва відповідно до функції, яку виконує той чи інший фактор. Отож заробітна плата виплачується за працю, рента і процент — це ресурси, що перебувають у чиїйсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів.

Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці панувала марксистська версія функціонального розподілу національного доходу. Згідно з нею, лише один фактор виробництва — праця — створює національний дохід. Усі решта факторів беруть участь у привласненні того, що створила праця. Нам уже відомо, що праця привласнює частину сукупного доходу у формі заробітної плати, капітал — у формі процента, а земля — ренти. Марксистська версія розподілу національного доходу між факторами виробництва веде до такого висновку: якщо такі фактори виробництва, як земля і капітал, перебувають у приватній власності, то в суспільстві неминуче існує експлуатація. Приватні власники землі й капіталу привласнюють те, що створила праця. Тому прихильники марксистської схеми розподілу національного доходу виступають за одержавлення землі й капіталу. Нині марксистська теорія розподілу має небагато прихильників серед економістів-теоретиків України.

Більшість фахівців поділяє неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежить від цін факторів виробництва. Ціна фактора — це сума, яку платять за фактор виробництва (зарплата найманих працівників, рента земельних власників тощо).

Щоб зрозуміти, як установлюється ціна фактора і розподіляється дохід, потрібно проаналізувати попит на фактори виробництва, який визначають фірми, що використовують працю і капітал. Розглянемо попит на фактори виробництва з боку конкурентної фірми, яка не може вплинути ні на ціни на власну продукцію, ні на ціни факторів, а приймає їх як дані ринком.

Обсяг продукції, який виготовляє конкурентна фірма, можна записати через виробничу функцію:

де Y— кількість одиниць продукції, які виготовляє конкурентна фірма;

K— обсяг капіталу фірми;

L— кількість найманих працівників.

Нехай конкурентна фірма платить заробітну плату найманому працівникові Wкупує одиницю капіталу за ціною R. Метою діяльності конкурентної фірми є прибуток, який для неї завжди становить різницю між виторгом і витратами.

Виторг фірми— це добуток ціни одиниці продукції та кількості вироблених одиниць продукції (PY). Витрати фірми дорівнюють (WL+ RK), тоді прибуток можна визначити як PY-(WL+ RK).

Отже, прибуток конкурентної фірми залежить від цін на фактори виробництва і власну продукцію та кількості залучених факторів. Ця фірма не може вплинути на ціни, але саме від неї залежить кількість факторів, які вона використовує. Постає запитання: як конкурентна фірма ухвалює рішення про кількості праці й капіталу, котрих вона потребує? Для відповіді на це застосуємо поняття граничного продукту двох факторів — праці й капіталу.

Граничний продукт праці— це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці праці за незмінної кількості інших факторів виробництва. Позначимо граничний продукт праці через MPL(від англ. Marginalproductoflabor). Якщо фірма наймає додаткову одиницю праці, то обсяг продукції змінюється на MPLодиниць. Інакше кажучи, граничний продукт праці — це різниця між обсягом продукції, який виробляє фірма за допомогою Lодиниць праці, і (L+ 1) одиниці праці за незмінного обсягу капіталу.

Більшості виробничих функцій притаманна властивість спадного граничного продукту. Якщо кількість капіталу незмінна, то зі збільшенням кількості одиниць праці граничний продукт праці зменшуватиметься. Інакше кажучи, з досягненням певного рівня зайнятості на підприємстві кожний наступний найнятий працівник забезпечуватиме менший приріст обсягу продукції порівняно з попереднім.

Рішення конкурентної фірми з приводу наймання додаткових працівників залежить від того, як це вплине на прибутковість фірми. Для визначення такого впливу менеджер фірми порівнює додатковий виторг від наймання додаткових працівників із додатковими витратами.

Додатковий виторг фірми від наймання додаткового працівника становить: P*MPL, а витрати на додаткову одиницю праці — W.Отже, додатковий прибуток становить (P*MPL— W).

Конкурентній фірмі вигідно наймати додаткових працівників доти, доки додатковий виторг (P*MPL) перевищує витрати на наймання (W). Коли ж MPLзнижується до рівня, за якого додатковий виторг (P*MPL) дорівнюватиме заробітній платі, наймання є вже невигідним. Отже, попит конкурентної фірми на працю визначається таким рівнянням:

P*MPL=W

Звідси можна записати: MPL= W/P.

W/Pє реальною зарплатою, яка виражається не в грошових одиницях, а в одиницях продукції.

Отже, конкурентна фірма, яка максимізує прибуток, наймає працівників доти, доки граничний продукт праці не зрівняється з реальною заробітною платою.

Фірма ухвалює рішення про обсяг капіталу, який вона використовуватиме, у той самий спосіб, що й праці. Граничний продукт капіталу — це додатковий обсяг продукції, який отримує фірма від застосування додаткової одиниці капіталу за незмінної кількості інших факторів. Позначимо граничний продукт капіталу через MPK.Зі збільшенням одиниць капіталу за незмінної кількості інших факторів граничний продукт капіталу спадає.

Додатковий виторг від використання додаткової одиниці капіталу становить (Р*МРК), а додатковий прибуток дорівнює (Р*МРК) — R. Реальна ціна капіталу становить (МРК = R/Р). Вона вимірюється не в грошах, а в одиницях продукції. Звідси фірмі вигідно використовувати додаткові одиниці капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється з його реальною купівельною ціною.

Загалом конкурентна фірма потребує нарощування кожного фактора виробництва доти, доки граничний продукт фактора не зрівняється з його реальною ціною.

Тепер можна пояснити, як національний дохід розподіляється між різними факторами виробництва. Реальна заробітна плата кожного працівника дорівнює МРL, а реальна ціна капіталу, яку виплачують його власникові, дорівнює МРК. Отже, в конкурентному середовищі національний дохід розподіляється між факторами виробництва відповідно до їхнього граничного продукту.

2.3. Родинний розподіл національного доходу

Функціональний розподіл доходів широко використовує статистика. Проте економісти нині акцентують увагу на родинному розподілі національного доходу, тобто між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл національного доходу між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство. В Україні сектор домогосподарств складається приблизно з 14 млн. одиниць.

Особисті та використовувані доходи

Доходи домогосподарств, або особисті доходи, - це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, — як правило, за рік.

Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв'язку з безробіттям і т.д.).

Натуральні доходи— це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін, називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи— це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд.Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (S):

ВД = С + S.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Останні характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних використовуваних доходів до індексу споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримананайманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т. д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

В умовах ринкової трансформації економіки України відбуваються глибокі зміни у структурі доходів населення (табл. 2). Частка заробітної плати в доходах населення відіграє важливу роль у трудовій мотивації.

Помітне зниження частки зарплати в доходах населення означає, що суспільство менше цінує працю як джерело доходу, а це може спричиняти зневажливе ставлення до праці.

Важливе значення має також співвідношення у грошових доходах заробітної плати і соціальних трансферів. Збільшення частки соціальних трансферів в особистих доходах може підживлювати психологію утриманства.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах спостерігається в усіх економічних системах. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.

Висновок

У ринковій економці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходу є ринковий механізм. Проте існують і інші, конкретніші причини. Серед них можна назвати відмінності у здібностях людей, рівні освіти і професійної підготовки працівників, професійні смаки і схильність людей до ризику, володіння власністю, талан, зв’язки, дискримінація тощо. Нерівність доходів не є наслідком нерівності у продуктивності праці чи ефективності виробництва; багато у чому вона визначається нерівністю у розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).

Величина національного доходу країни впливає на його розподіл. Якщо країна багата, це сприяє зростанню подушного рівня доходу, а відтак зменшується ступінь нерівності в розподілі доходів. Проте ця закономірність не стійка.

Особливу роль у посиленні економічної нерівності людей належить майновим доходам — від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами. Держава впливає на нерівність розподілу особистих доходів, знижуючи її через податкову систему й трансферні платежі.

3.1. Державне регулювання зайнятості

Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збереження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання.

Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, який обумовлює неприйнятність для України лише орієнтації на механізм ринкового регулювання зайнятості. Такий механізм не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, а також у зв'язку з необхідністю вкладення значних коштів на охорону здоров'я та відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на синтезі соціального і економічного ефектів, необхідності великих вкладень коштів у людину, в забезпечення належних умов для її існування, нормального відтворення затрат енергії, зростання добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості передбачає використання особливого механізму узгодження внутрішньо суперечливих критеріїв оцінки ефективності зайнятості найманими працівниками, роботодавцями та суспільством, цілому, підтримання їх балансу в інтересах протидії виникненню масового безробіття і нагромадженню її прихованого потенціалу на підприємствах. Це можливе лише за умови органічного поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки єголовним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості. Важливими передумовами реалізації цього принципу повинні бути: сприяння розвиткові всіх форм власності і господарської діяльності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; формування їхньої мобільності і багатосторонності як основи конкурентноздатності в ринкових умовах; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації — за статтю, віком, національністю та ін. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, розмежування функцій господарських суб'єктів і державних органів щодо кадрової політики, створення якісно нового механізму регулювання та інфраструктури ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Все це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і активної участі держави в регламентації правил функціонування ринку праці, в тому числі й у сфері приватної підприємницької діяльності. Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.

Недооцінка сфери зайнятості в останні роки щодо її впливу на розвиток економіки, рівень та якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості були не стільки каталізатором, скільки гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду виробництва за допомогою соціальних і політичних амортизаторів загальмувало формування ринкового механізму зайнятості, особливо створення повноцінної інфраструктури ринку праці, якісної системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки і перепідготовки кадрів.

Соціально-економічна стратегія не повинна ігнорувати структурну неоднорідність населення, різницю інтересів, схильностей, працездатності громадян, нерівноцінність умов їх реалізації для осіб різної статі, віку, соціального статусу, місця проживання.

Основна увага у політиці зайнятості має звертатися на формування конкурентноздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон'юнктури. Політика зайнятості має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфери пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею.

В основі теоретичного обґрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але слід враховувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Дослідження показали, що існує досить тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса (рис. 2). ; Наведена крива показує обернену залежність між інфляцією і безробіттям. Якщо сукупний попит в економіці збільшується, наприклад, завдяки політиці експансії, то це призводить до скорочення безробіття, але ціною зростання інфляції.

Вплив держави на рівень і динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) — основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1.Програми суспільних робітохоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість.

Перший вид програм суспільних робіт спрямовується на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості (будівництво сільських доріг, дрібних іригаційних об'єктів, житла та об'єктів соціально-культурного призначення, захист земель і проведення лісонасаджень тощо), а також проведення різних робіт у містах (будівництво та ремонт доріг, шкіл та лікарень, робота в дитячих садках, вирощування овочів тощо). Дані програми використовуються також як засоби Надання термінової допомоги під час засухи та ліквідації наслідків стихійних лих.

Другий вид програм суспільних робіт охоплює оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян тощо.

2. Програми професійної підготовки молодіспрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації. Тобто ці програми охоплюють молодь, що перебуває на етапі між закінченням загальноосвітньої школи та постійною зайнятістю. Справа в тому, що у сфері зайнятості зростання вимог щодо рівня кваліфікації та професійної підготовки робочої сили призводить до зростання безробіття серед малокваліфікованих груп населення, насамперед серед молоді. В усіх без винятку розвинутих країнах частка безробітної молоді значно перевищує середній рівень безробіття. Програми професійної підготовки молоді фінансуються державою, місцевими органами влади, підприємцями, а також спонсорами за рахунок добровільних грошових внесків. Молодь, на яку поширюється дія таких програм, одержує матеріальну допомогу у вигляді стипендій.

3. Програми допомоги безробітнимохоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу. Дані програми, крім безпосередньої допомоги безробітним, передбачають заходи зі стимулювання підприємців щодо найму на роботу, а також безробітних щодо активних пошуків роботи.

До створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення належать: встановлення для працездатного населення вигідніших форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, емігрантів тощо.

3.2. Рівень і причини безробіття

Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття. Для обчислення цього показника все населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи: а) зайняті; б) безробітні; в) ті, що не належать до робочої сили. Зайняті — це люди, що виконують оплачувані види робіт, і ті, що мають робочі місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки. Безробітні — це особи, що не мають роботи, але активно її шукають, а також ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає виклику на неї. Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни. Ті, що не належать до робочої сили, — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням, чи просто не хоче працювати і не шукає роботу (рис. 3)..

У різних країнах рівень безробіття неоднаковий. У другій половині 90-х років рівень безробіття коливався від 5 до 6% у США та перевищував 10% у країнах Європейського Союзу. В Україні кількість офіційно зареєстрованих безробітних порівняно невелика; фактична ж їхня кількість становить близько чверті наявної робочої сили.

Іншим статистичним показником, що характеризує рівень зайнятості в країні, є коефіцієнт участі вробочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:

Коефіцієнт участі в робочій силі = робоча сила / доросле населення * 100%

Приблизно дві третини дорослого населення України входить до складу її робочої сили.

Показник рівня зайнятості визначають як відношення кількості зайнятих до дорослого населення країни або населення у працездатному віці, що виражене у відсотках:

Рівень зайнятості =зайняті / доросле населення *100%.

Причини

Економісти нині вважають, що у розвинутій ринковій економіці безробіття зумовлене трьома основними причинами: 1) пошуком роботи; 2) негнучкістю заробітної плати і 3) недостатнім сукупним попитом.

Якби в ринковій економіці кожен працівник міг однаково добре виконувати будь-яку роботу, то втрата роботи практично не спричиняла би безробіття. Звільнені працівники одразу знаходили б нове робоче місце. Проте в дійсності ситуація значно складніша. Пошук відповідного робочого місця потребує певного часу і певних зусиль, що знижує коефіцієнт працевлаштування. Кожне робоче місце висуває свої професійні вимоги до працівника, а різні люди мають неоднакові здібності. Вільні робочі місця можуть існувати в інших регіонах, але переміщення туди працівників не відбуваються миттєво. Інформація про претендентів на робочі місця і вакансії не є повною. Отже, пошук нового місця праці потребує певного часу, впродовж якого люди не мають роботи. Структура робочої сили і структура робочих місць, як уже зазначалося, з багатьох причин не відповідають одна одній. Наприклад, винахід персонального комп'ютера зменшив попит на друкарські машинки, що своєю чергою зменшило попит на ті види праці, які брали участь у їх виробництві. Водночас зріс попит на різні види складної праці, які застосовують в електронній промисловості. Зміни в структурі попиту і, відповідно, виробництва відбуваються безперервно. Це означає, що працівники втрачають свої робочі місця.

Другою причиною безробіття є негнучкість заробітної плати. Інакше кажучи, зарплата не реагує на зміни у співвідношенні попиту і пропозиції на ринку праці, внаслідок чого вони часто не врівноважені. Нерідко зарплата утримується на рівні, вищому за рівноважний, а її зниження нині практично неможливе.

Чому негнучка заробітна плата призводить до вимушеного безробіття? За гнучкої зарплати, встановленої на конкурентному ринку, фірми наймають усіх, хто хоче працювати за даного рівня заробітної плати. Частина працівників працювала б за вищу заробітну плату, а за даного рівня працювати не хоче. Добровільно не зайняті працівники віддають перевагу дозвіллю. Тобто на гнучкому ринку праці немає вимушеного безробіття.

Отже, працівники є безробітними не тому, що вони хочуть знайти роботу, яка відповідає їхній кваліфікації, а внаслідок того, що за даного рівня зарплати пропозиція праці перевищує попит на неї.

Третьою причиною безробіття є недостатній сукупний попит, який виникає в ході економічного циклу, коли національна економіка перебуває у фазі спаду. Недостатній сукупний попит веде до того, що процес продажу утруднюється і зростають запаси непроданих товарів. Фірми скорочують виробництво й увільняють частину працівників. Тому масштаби і рівень безробіття зростають.

Соціально-економічні втрати від безробіття

Безробіття спричиняє значні матеріальні втрати, адже зменшується вироблюваний національний продукт. Ці втрати пов'язані передовсім із циклічним безробіттям і нерідко є досить значними. Для вимірювання втрат від циклічного безробіття економісти часто використовують закон Оукена. Наявність циклічного безробіття означає, що фактичний ВВПє меншим від природного. Закон Оукена можна записати

де ВВП' — природний обсяг виробництва;

ВВП — фактичний обсяг виробництва;

(ВВП* - ВВП) — ВВП - розрив;

Б* — природна норма безробіття;

Б' — фактичний рівень безробіття;

β— коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття (він показує, що на кожен відсоток перевищення безробіттям його природної норми фактичний ВВП є меншим за природний ВВП на β %).

Якщо рівень безробіття порівняно з попереднім роком зростає на 1%, то реальний ВВП зменшиться на 2%, що означає величезні економічні втрати — недовиробництво товарів і послуг, зниження доходів населення тощо.

Безробіття зумовлює не лише економічні, а й величезні соціальні втрати. Вимушена бездіяльність призводить до втрати кваліфікації, втрати самоповаги, занепаду моральних принципів. Воно негативно позначається на психіці людини, на її фізичному здоров'ї: зростають кількість серцевих захворювань, алкоголізм тощо. Психологічні тести показують, що втрата роботи — це психологічна травма, яка за рівнем стресу поступається тільки смерті найближчих родичів та тюремному ув'язненню.

3.3. Допомога по безробіттю і тенденція до підвищення рівня безробіття.

Встановлення і виплата допомоги по безробіттю підвищують природний його рівень, оскільки полегшують долю безробітних.

При визначенні ймовірності того, чи стануть працівники безробітними, і якщо так, то чи довго вони ними лишатимуться, вчені розраховують коефіцієнт заміни. Він визначається співвідношенням доходу людини за умови, що вона безробітна, і доходу (після сплати податків), коли ця ж людина працює:

Допомога по безробіттю сприяє підвищенню його природного рівня, тому що:

  • виплата допомоги по безробіттю дає людині можливість довше підшуковувати собі роботу. Коли суми такої допомоги досить великі, безробітний не поспішатиме з пошуками роботи, оскільки не дуже скрутним за таких умов буде його життя. Чим більший коефіцієнт заміни, тим менш нагальна потреба шукати роботу;
  • аби одержувати допомогу по безробіттю, людям слід належати до "робочої сили", тобто шукати роботу, навіть якщо вони насправді не хочуть працювати. Тоді їх враховують як безробітних. Якби допомоги по безробіттю не було, то окремих людей не зараховували б у складі робочої сили, і тоді "вимірюваний" рівень безробіття був би нижчий.

Незважаючи на те, що виплати допомоги по безробіттю підвищують його природний рівень, скасовувати такі виплати не можна. Якщо ми хочемо, аби трудові ресурси в економіці ефективно перерозподілялися, людям треба дати певний час для пошуків роботи. Було б недоцільно змушувати кваліфікованого робітника, щойно він втратив роботу, ставати до нової,некваліфікованої, бо він не може дозволити собі бути безробітним і втрачати час на пошуки роботи. Отже, навіть з погляду економічної ефективності, зводити виплати допомоги по безробіттю до нуля — не ідеальне рішення.

Рівень безробіття дуже відрізняється, залежно від груп населення за віком і професійним досвідом. Зокрема, рівень безробіття серед молодінабагато вищий, ніж в інших вікових групах. Тенденція до зростання природного рівня безробіття в довгостроковому періоді пов'язана із:

  • збільшенням частки молоді в складі робочої сили;
  • збільшенням частки жінок у складі робочої сили;
  • прискоренням структурних зрушень в економіці;
  • підвищенням рівня життя і намаганням "почекати" на гарні робочі місця.

3.4. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення. Види соціального страхування

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

Рівень життя суспільства має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей у цих благах. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла, довкілля тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних і сімейних доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню й суперечливу історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші — дотримуються протилежної точки зору, тобто вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізацїї задоволення потреб споживачів, тобто граничної корисності. Головним аргументом на користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростаннядоходу.

На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога від держави та ін. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність —це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум», або «поріг бідності».

Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку із зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Все це свідчить, що проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки. В країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухливим у залежності від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат.

До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхуванняє найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування с його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

Залежно від страхового випадку основними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування є:

1) пенсійне страхування;

2) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

3) медичне страхування;

4) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

5) страхування на випадок безробіття.

За загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних, послуг та матеріального забезпечення:

§ пенсійне страхування:

  • пенсії за віком, по інвалідності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства);
  • пенсії у зв'язку з втратою годувальника;
  • медичні профілактично-реабілітаційні заходи;
  • допомога на поховання пенсіонерів;

§ медичне страхування:

  • діагностика та амбулаторне лікування;
  • стаціонарне лікування;
  • надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення;
  • профілактичні та освітні заходи;
  • забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо важкі операції або мають хронічні захворювання.

§ страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:

  • допомога по тимчасовій непрацездатності, включаючи догляд за хворою дитиною (60% середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж до п'яти років; 80% - від 5 до 8 р.; 100% понад 8 р.);
  • допомога по вагітності та пологах (становить 100% середньої заробітної плати);
  • допомога при народженні дитини та по догляду за нею до 3-х років;
  • допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);
  • забезпечення оздоровчих заходів;

§ страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:

  • профілактичні заходи по запобіганню нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
  • відновлення здоров'я та працездатності потерпілого;
  • допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
  • відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків;
  • пенсія по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
  • пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
  • допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

§ страхування від безробіття:

  • допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;
  • відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією;
  • матеріальна допомога безробітному та членам його сім'ї;
  • дотація роботодавцю для створення робочих місць;
  • допомога по частковому безробіттю;
  • матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;
  • пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні;
  • допомога на поховання.

Висновок

З розвитком економіки, стабілізацією грошової, кредитно, фіскальної, валютної сфери в Україні відбувається становлення і розвиток соціальної політики держави. Разам з трансформацією економіки відбувається створення системи соціального захисту населення з метою компенсації негативних проявів ринкової економіки. За роки незалежності розроблено і впроваджено в дію політику соціального захисту, страхування та забезпечення населення. Створено необхідні умови для нормального її функціонування, для постійного доповнення і вдосконалення.

Але разом з цим в соціальній сфері виявляються риси її недосконалості та невідповідності сучасним потребам людей (це стосується співвідношення між мінімальною заробітною платою, розміром пенсій, стипендій та прожитковим мінімумом).

Тому перед державою стоять першочергові завдання переходу від надання пільг та дотацій до адресної грошової допомоги, створення умов для досягнення розмірів середньої заробітної плати до розмірів прожиткового мінімуму, розширення мережі недержавних пенсійних фондів поряд з основним державним, проведення зваженої політики у сфері регулювання оплати праці, ринку праці та всієї сфери соціального забезпечення.

Список використаної літератури:

  1. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки – К.: Знання-Прес, 2002. - 214с.
  2. Спікер П. Соціальна політика : теорії та підходи. – К.: Фелікс, 2000.-400с.
  3. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення : у цифрах і фактах – К.: Міністерство праці та соціальної політики України, пенсійний фонд України, 2002. – 45с.
  4. Іванова О.Л. Соціальна політика : теоретичні аспекти. – К.: Академія, 2003. – 107с.
  5. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. Закон України від 5.10.2000 р , № 2017 – ІІІ // www.rada.org.ua
  6. Мельник А.Ф. державне регулювання економіки. – К.: Знання, 1994.-358с.
  7. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 288с.
  8. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища школа, 1995. – 471с.
  9. Ковальчук В.М. “Загальна теорія економіки” (теоретична економіка). – Тернопіль: ТАНГ – “Астон”, 1998. – С.224-231.
  10. Ватаманюк З., Панчишин С. “Економіка”. – Київ: “Либідь”, 1999.
  11. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Київ, 1997

загрузка...
Top